Вступ

Концептуальна модель — це певний ідеальний образ об´єкта, що залежить не тільки від його об´єктивно існуючих властивостей, а й від знань, досвіду та інших факторів, властивих суб´єктові-дослідникові.

Для того щоб перевести концептуальну модель з форми уявного образу у форму використання відповідно до свого призначення, можуть застосовуватися мовний (вербальний) опис, графічні засоби, математичні символи, відомі засоби різних спеціальних мов подачі даних і знань.

Деталізація концептуальної моделі, приведення її до вигляду, який дає змогу експериментувати з моделлю для одержання інформації про об´єкт, може здійснюватися у двох основних формах: матеріальній і знаковій.

Вирішальною ознакою теоретичного дослідження є його спрямованість на удосконалювання і розвиток концептуальних засобів науки. Напроти, емпіричне дослідження визначається як застосування до об’єктивної дійсності вже готових мисленнєвих засобів.

1. Методи досліджень, їх загальна характеристика. Концептуальний аналіз

У виборі методу дослідження необхідно враховувати його здатність надавати достовірну інформацію про досліджуваний об´єкт. Крім того, він повинен базуватися на основах теорії управління і враховувати особливості техніко-економічних процесів на підприємствах. Метод повинен також дати можливість оцінювати величини взаємозв´язків підрозділів підприємства й окремих посадових осіб, тому що ми оцінюємо процеси управління з інформаційних позицій. Звідси випливає, що цінність матеріалів дослідження визначається, головним чином, застосовуваними методами. Вони повинні забезпечувати необхідну точність конкретного дослідження, гарантувати статистичну вірогідність результатів, тобто можливість за обмеженою кількістю спостережень екстраполювати результати на інші об´єкти досліджуваної сукупності.

У той же час необхідно враховувати й економічність методів. Існують різні за формою й ефективністю методи дослідження управлінських процесів і організації праці керівників. Найбільш відомі з них наступні: хронометраж, моментні спостереження, мікроелементне нормування, фотографії і самофотографії робочого дня тощо. Усі вони мають ті чи інші недоліки, що спотворюють сутність процесів управління.

Моментні спостереження неможливо застосовувати в принципі у дослідженні управлінських процесів і розподілі витрат робочого часу керівників, що дають досить об´єктивну характеристику організації їхньої праці, тому що діяльність керівників має дуже широкий діапазон, який далеко не ідентичний у різні дні. З цієї ж причини нічого не дає у вивченні витрат часу керівників і мікроелементне нормування [3, c. 53-54].

Неефективна у вивченні процесів управління й розподілу часу і самофотографія. По-перше, тому що вона сама вносить істотні перешкоди у сформований управлінський процес і вимагає від керівників значних додаткових витрат часу та постійного фіксування своєї уваги на необхідності вести визначені записи. Правда, записи ці можна значно спростити, якщо підготувати спеціальні форми. Однак, як показала практика, навіть у цьому випадку самофотографія не відбиває реальностей процесу управління.

По-друге, керівники далеко не завжди фіксують усі елементи управління і витрати часу за конкретними напрямками, оскільки ці витрати нерідко практично дорівнюють витратам на запис, і керівник не в змозі їх зафіксувати. Це веде до того, що реальне навантаження керівника в процесі виконання ним функцій управління значно більше, ніж отримане методом самофотографії. Крім того, самофотографія не виключає суб´єктивного тлумачення керівниками своєї діяльності. Анкетне опитування також дає дуже приблизні результати і теж не виключає елементів суб´єктивізму.

Інтерв´ю можна використовувати тільки в оцінці якогось дуже обмеженого явища, і до вивчення процесів управління його застосувати практично неможливо.

Хронометраж: і фотографія робочого дня дають досить точні результати в застосуванні до вивчення витрат робочого часу керівників, але їхній недолік полягає в основному в тому, що вони оцінюють лише саме кількісні сторони управлінської діяльності та фактично не дають її якісного аналізу.

У зв´язку з цим для дослідження процесів управління найбільш ефективний поведінковий метод, який поєднує у собі елементи фотографії і хронометражу, але значно розширює число кількісних факторів, що враховуються, і дозволяє досить докладно фіксувати якісні фактори.

Суть поведінкового методу і його основне достоїнство полягає у тому, що він дозволяє фіксувати плин процесів, шляхом багаторазового спостереження за діяльністю управлінського персоналу в реальних виробничих умовах. Тобто ми одержуємо детальний сценарій у часі поведінки управлінських ланок і окремих посадових осіб з урахуванням усебічного впливу на цю поведінку різних позитивних і негативних факторів [7, c. 28-29].

Оскільки процеси управління є інформаційним відображенням процесів виробництва, то в якості основної постійної, за поведінкового методу дослідження величини, повинен бути прийнятий інформаційний зв´язок, під яким розуміється будь-яка діяльність посадової особи у виконанні функцій управління, за якої він вступає в контакт з іншими посадовими особами чи документами, механізованими й автоматизованими джерелами інформації з метою одержання чи видачі значущої інформації.

Інформація вважається значущою, якщо вона: а) призначена для ухвалення рішення; б) несе в собі зведення про прийняте рішення.

За поведінкового методу дослідження фіксується цілий ряд показників, що характеризують діяльність окремих керівників, а через їхнє посередництво і діяльність окремих ланок управління і системи управління в цілому. Поведінковий метод дозволяє легко диференціювати управлінський процес на окремі складові, що дуже важливо для аналізу й оцінки якості управління.

Звичайно, поведінковий метод трудомісткий і вимагає, щоб провідні спеціалісти дослідження знали виробничі взаємозв´язки, мали визначені навички проведення досліджень і мали відповідну кваліфікацію.

Виконання цих вимог компенсується високою вірогідністю й об´єктивністю отриманих результатів, тому що поведінковий метод робить практично неможливим навмисне перекручування інформації про процеси управління з боку об´єкта дослідження в силу інертності сформованих методів управління.

Результати роботи виробничих систем значною мірою залежать від якості рішень, прийнятих управлінським персоналом. Тому менеджери повинні добре уявляти варіанти можливих дій і результати, пов´язані з їхнім здійсненням. У звичних умовах, що повторюються, прийняті рішення можуть базуватися на досвіді, інтуїції, здоровому глузді, тобто на уявленні про виробничу систему, що склалося в конкретного керівника-менеджера. Однак багатоваріантність, багатокритеріальність, стохастичність виробничих систем породжують завдання, найкраще розв´язання яких не лежить на поверхні та не має аналогів у минулому досвіді, а ціна помилки за сучасних масштабів виробництва дуже велика. Найбільш надійним рішенням була б постановка експериментів безпосередньо на об´єкті. Проте натурні експерименти у виробничих системах найчастіше неможливі або утруднені у зв´язку з їхньою дорожнечею, тривалістю термінів проведення, небезпекою небажаних наслідків [11, c. 34-35].

У тих випадках, коли не можна провести управлінський натурний експеримент або немає даних про результати різних рішень для подібних умов у минулому, є можливість побудувати модель ситуації, яка розглядається, і провести необхідні експерименти з нею.

Для формальної побудови процесу прийняття рішень у реальних ситуаціях використовується лінійне та динамічне програмування. Останні є реальними механізмами прийняття управлінських рішень. Будь-який такий механізм є моделюванням процесу прийняття рішень суб´єктом.

Модель — це об´єкт довільної природи (матеріальний, мислений, знаковий тощо), що відбиває істотні для завдання, яке розглядається, властивості об´єкта-оригіналу. Експеримент, який проводиться з моделлю системи, називається моделюванням. Моделювання дає змогу вивчити властивості об´єкта, прогнозувати його поведінку без постановки натурного експерименту.

Модель повинна відображати, відтворювати або замінювати оригінал у його головних рисах так, щоб її вивчення давало нову інформацію про об´єкт, а точніше, — про цілий клас об´єктів, для яких актуальне завдання, що розглядається. Оскільки в різних завданнях для однієї і тієї ж системи можуть бути задіяні істотно різні її властивості, то для їхнього опису можуть знадобитися різні моделі. Кожна з них буде відбивати головні, з погляду цього завдання, властивості системи й ігнорувати ті властивості, характеристики, які не вимагаються для розв´язання цього завдання. Таким чином, модель завжди існує разом із завданням, яке вирішується. Про модель будь-якого досліджуваного об´єкта є сенс говорити тільки тоді, коли добре з´ясовано завдання, стосовно якого створюється і буде використовуватися модель.

Після створення моделі частину рішень, що раніше вироблялися інтуїтивно, можна приймати на основі кількісних рекомендацій, одержаних у результаті аналізу моделі.

Концептуалізацію розглядають як понятійну класифікацію і як один з процесів пізнавальної діяльності людини, що полягає в осмисленні й впорядкуванні результатів внутрішнього рефлексивного досвіду людини й уявлень про об’єкти, явища дійсності та їхні ознаки. Результатом концептуалізації є формування концептуальної системи, складниками якої є концепти [2, с. 28]. Такі визначення демонструють, наскільки відмінним може бути розуміння одного і того ж терміну. Понятійна класифікація в більшій своїй частині будується не лише на когнітивних принципах, але й на логічних, семантичних і формальних, тому таке розуміння концептуалізації тільки за формою нагадує зв’язок з когнітивною лінгвістикою. З іншого боку, співставлення концептуалізації з проблемою творення концептуальних систем і концептів, що є власне ментальними процесами, виводить концептуалізацію за межі сфери лінгвістичних висловлювань. Проте часте вживання цього терміну в лінгвістичних працях сприяло його поступовому уточненню і розробці більш-менш однотипного трактування концептуалізації.

У більшості випадків поняття концептуалізації співвідносять з концептуальним аналізом. Концептуалізацію при цьому розглядають як результат використання концептуального аналізу для мовного матеріалу.

Концептуальний аналіз проводиться в декількох напрямах. Варто згадати Є. Бартмінського, який намагається створити мовномисленнєвий портрет предмета пізнання. Науковець вважає, що створення мовного портрету певного предмета є засобом організації мінімальних смислових елементів всередині мовного значення [3, с.79]. Прототипна семантика в межах концептуального аналізу встановлює рубрики (категорії) досвіду людини й їхні ознаки на підставі мисленнєвих корелятів найкращих представників цих категорій (прототипів), вибір яких пов’язаний з особливостями мислення людини, її досвідом, шляхом пізнавальної діяльності. А. Вежбицька для опису концептів застосовує метамову елементарних універсалій людського досвіду — семантичних примітивів. Послідовники цього напряму виокремлюють й аналізують 63 семантичні примітиви, які, на їхню думку, становлять ядро людського лексикону й можуть використовуватися для опису більш складних значень.

Якщо когнітивний аналіз зорієнтований на визначення тих конкретних структур знання, що стоять за певною мовною формою, тоді концептуальний аналіз спрямований буквально на встановлення концептуальної структури, яка стоїть за аналізованою мовною формою [1, с.13].      На думку Е. Г. Беляєвської, концептуалізація — це виявлення специфічних для кожної конкретної мови концептуальних основ, на яких ґрунтується семантичний зміст мовної форми.

Таке трактування концептуалізації відповідає визначенню концепту В. З. Дем’янковим: «концепт — це певний узагальнений смисл, що існує в конкретній духовній культурі, смисл, який може мати різні мовні втілення.

На думку С. Г. Воркачова, концепт — це вербалізований культурний смисл, що є семантичною одиницею «мови» культури, план вираження якого репрезентує мовний знак [10, с. 56]. Серед базових характеристик лінгвокультурного концепту В. І. Карасик і Г. Г. Слишкін зазначають: комплексність існування (лінгвокультурний концепт — це ментальна одиниця, що вимагає комплексного вивчення мови, свідомості і культури); ментальна природа (концепт твориться свідомістю, бо саме в свідомості відбувається взаємодія мови і культури); ціннісність (центром концепту є цінність, бо концепт слугує вивченню культури, а в основі культури лежить саме ціннісний принцип); умовність і нечіткість (лінгвокультурний концепт — це умовна одиниця, бо свідомість є синкретичною і класифікується лише для дослідницьких цілей); мінливість (впродовж життя мовного колективу актуальність концептів може змінюватися); обмеженість свідомістю носія (лінгвокультурний концепт існує в індивідуальній чи колективній свідомості); трьохкомпонентність (у структурі лінгвокультурного концепту виокремлюються ціннісний, образний і понятійний компоненти); поліапеляційність (до одного і того ж концепту можна апелювати мовними одиницями різних рівнів, а також невербальними засобами); багатовимірність (для моделювання концепту використовуються різні одиниці когнітивістики: фрейми, сценарії, скрипти, концептуальні метафори та ін.); методологічна відкритість та полікласифікація (лінгвокультурологія послуговується лінгвістичними і нелінгвістичними методами, а концепти можуть класифікуватися за тематикою, за носіями, за типом дискурсу і т.д.) [11, с. 12-13].

2. Концептуальний апарат теорії

Концептуальний апарат теорії складається з вихідних (фундаментальних) понять і похідних понять. Похідні поняття вводяться в теорію за допомогою визначень.

Поняття концепту і концептуалізації є основними положеннями когнітивної лінгвістики, бо семантика мовних явищ має двошаровий характер, що включає, окрім смислового змісту, концептуальну складову. Концептуальна основа мовного явища відображає когнітивну програму формування його смислового змісту і структурує цей смисловий зміст.

Сьогодні можна вже з упевненістю говорити про становлення і розвиток науки про концепти — концептивістики (або концептології) [1; с.20], що постала як розділ міждисциплінарної когнітивістики. Як і будь-яка наука, концептивістика має предмет і завдання, систему одиниць (концепт, мікроконцепт, макроконцепт; деякі дослідники називають також гештальт, фрейм, сценарій тощо), що вступають у певні відношення у межах концептуальної картини світу (концептосистеми, концептосфери).

Основною одиницею концептивістики виступає концепт — багато-вимірне утворення, що характеризується такими диференційними ознаками: зв’язок з мовою, мисленням, пам’яттю та психікою, абстрагування, етнокультурне забарвлення, момент переживання, специфікація, узагальнення, автореферентність, безтілесність, відкритість, вічність, динамічний характер, гнучкість, множинність складників, потенційна суб’єктивність, тривалість і складність формування, стереотипність і константність, кодованість у чуттєво-образних уявленнях, відображення ментальної дійсності, і виконує пізнавальну функцію, функції збереження знань про світ, структурування знання, орієнтування у світі.

Питання методології досить складне, оскільки саме це поняття тлумачиться по-різному. Багато зарубіжних наукових шкіл не розмежовують методологію і методи дослідження. У вітчизняній науковій традиції методологію розглядають як учення про методи пізнання або систему наукових принципів, на основі яких базується дослідження і здійснюється вибір сукупності пізнавальних засобів, методів, прийомів. Найчастіше методологію тлумачать як сукупність прийомів дослідження, що застосовуються в якійсь науці. Методику розуміють як сукупність прийомів дослідження, включаючи техніку і різноманітні операції з фактичним матеріалом.

Методологія виконує такі функції:

—   визначає способи здобуття наукових знань, які відображають динаміку процесів та явищ;

—   передбачає особливий шлях, за допомогою якого може бути досягнута науково-дослідна мета;

—  забезпечує всебічність отримання інформації щодо процесу чи явища, що вивчається;

—   допомагає введенню нової інформації;

—   забезпечує уточнення, збагачення, систематизацію термінів і понять у науці;

—   створює систему наукової інформації, яка базується на об´єктивних явищах, і логіко-аналітичний інструмент наукового пізнання [4, c. 32].

Головне завдання концептивістики можна сформулювати так: дослідити й системно описати концепти певної мови за допомогою лінгвістичних засобів, тобто концептуальні картини світу, враховуючи можливу лакунарність концепту або його окремих складників. Також до завдань концептивістики на сучасному етапі зараховуємо: 1) чітке простеження процесу концептуалізації знань (як і для чого формуються концепти); 2) розроблення загальноприйнятої класифікації концептів; 3) визначення ролі невербальних компонентів у структурі концепту тощо. Достатньо опрацьовані на сьогодні питання номінації концепту, структури концепту, змісту обсягу та його модифікації (звуження або розширення), місце терміна концепт серед інших термінологічних одиниць, що розкривають семантику та семантичний простір мови і т.ін. Однак найбільш гостро на сьогодні стоїть питання методу концептивістики. Цим і зумовлена актуальність нашої статті. Вивчення концептів здійснюється за допомогою різних методів і методик.

Концептуальний аналіз спрямовується на виявлення інформаційних блоків та їх реляцій, які формують мовну картину світу [1, 3]. За самою логікою визначення, концептуальний аналіз оперує концептами, але один з основних термінів когнітивної лінгвістики – концепт – не набув однозначного тлумачення. Ми розуміємо термін “концепт” згідно з підходами Е.С.Кубрякової та Е.А.Селіванової. За традиційним визначенням поняття як абстракції окремих чуттєвих ознак зберігається назва поняття. Нове тлумачення поняття як “єдності загального, одиничного та особливого, котрі в ньому не розчленовані” позначається терміном “концепт” [2, 57]. Поняття реалізується у логічній формі, а до складу концепту входять різносубстратні одиниці оперативної свідомості: уявлення, образи, поняття, тобто концепт трактується більш розширено [3, 143]. Концепт як одиниця мислення і свідомості містить вербалізовану (внутрішній лексикон) та невербалізовану інформацію, представлену у холістичній єдності, межі між внутрішнім лексиконом та невербальною частиною концепту нечіткі, дифузні. Таке осмислення концепту відповідає глобальній ідеї про існування єдиного рівня представлення знань, який поєднує мовну, сенсорну і моторну інформацію [2, 76].

Виходячи з того, що кожне наукове дослідження може відбуватись  на двох  рівнях:  емпіричному  (коли здійснюється процес накопичення фактів) і теоретичному (на якому здійснюється узагальнення знань), відповідно до цих рівнів загальні методи пізнання умовно ділять на три групи:

—   методи емпіричного дослідження (спостереження, порівняння, вимірювання, експеримент);

—   методи теоретичного дослідження (ідеалізація, формалізація, логічні й історичні методи);

—   методи, що можуть бути застосовані на емпіричному і теоретичному рівнях (абстрагування, аналіз і синтез, індукція й дедукція, моделювання).

Серед методів теоретичних досліджень передусім слід назвати історичний, логічний, системний, когнітивний, моделювання та ін. методи системного аналізу, які передбачають вивчення складних об´єктів, систем в комплексі. Тут широко використовуються ЕОМ для вирішення і аналізу складних математичних задач щодо оптимізації процесів і управління процесами на транспорті та великих підприємствах.

До методів теоретичного дослідження слід також віднести:

—   метод сходження від абстрактного до конкретного;

—   метод ідеалізації;

—   метод формалізації;

—   аксіоматичний метод.

Сходження від абстрактного до конкретного — це одна з форм наукового пізнання. Згідно з цим методом мислення бере свій початок від конкретного в дійсності до абстрактного в мисленні і від нього — до конкретного в мисленні.

Метод ідеалізації — мислене конструювання об´єктів, яких немає в дійсності, або які практично нездійсненні. Мета ідеалізації: позбавити реальні об´єкти деяких притаманних їм властивостей і наділити (мислено) ці об´єкти певними нереальними і гіпотетичними властивостями. При цьому мета досягається завдяки:

—   багатоступінчастому абстрагуванню;

—   переходу думки до кінцевого випадку розвитку якоїсь властивості;

—   простому абстрагуванню.

Формалізація — метод вивчення різноманітних об´єктів шляхом відображення їхньої структури в знаковій формі за допомогою штучних мов, наприклад мовою математики.

Переваги формалізації:

—   вона забезпечує узагальненість підходу до вирішення проблем;

—   символіка надає стислості та чіткості фіксації значень;

—   однозначність символіки (уникаємо багатозначності звичайної мови);

—   дає змогу формувати знакові моделі об´єктів і замінювати вивчення реальних речей і процесів вивченням цих моделей.

Завдяки своїй специфічності, формалізація забезпечує узагальненість підходу до розв´язання пізнавальних проблем. Крім того, символіка штучної мови надає стислості й чіткості фіксації значень формалізованих об´єктів пізнання, надає однозначності розуміння їх структури (на відміну від двозначності при застосуванні звичайної мови).

Формалізація, як правило, пов´язана із застосуванням математичного апарату. Як метод, формалізація, зводить дослідження реальних змістових сторін об´єктів, властивостей і відношень до формального дослідження відповідних їм знаків (абстрактних об’єктів); широко застосовується при математичному моделюванні у багатьох галузях науки [15, c. 33-34].

Методологія — це філософське вчення про методи пізнання. У широкому розумінні методологія — це спосіб усвідомлення будови науки і методів її роботи, а у вузькому — сукупність принципів, методів, прийомів та процедур дослідження, що застосовуються в тій чи іншій спеціальній галузі знань (конкретна наукова методологія).

Предметом вивчення методології є методи науки, тобто способи дослідження явищ, які визначають підхід до їх вивчення, планомірний шлях їх пізнання та встановлення істини, а також сфера їх застосування.

Методологія може бути загальною і частковою. Загальна методологія науки — це матеріалістична діалектика і теорія пізнання розвитку наукового знання в цілому. Часткова методологія базується на законах окремих наук, особливостях пізнання конкретних процесів. Вона виявляється в існуванні, з одного боку, теоретичних узагальнень і принципів цих наук, а з іншого — часткових методів дослідження.

Історичний процес формування методології характеризується розвитком двох напрямків: метафізичного (спокій) та діалектичного (розвиток), які базуються на діаметрально протилежних підходах — ідеалістичному та матеріалістичному.

Підґрунтям наукової методології є принципи універсального взаємозв’язку, діалектичного протиріччя, єдності якісного і кількісного, діалектичного заперечення та відбиття.

Виходячи з принципу всезагального взаємозв’язку, який потребує повного всебічного обліку зв’язків і залежностей об’єкта, наукове дослідження, щоб уникнути однобічності вивчення певного явища, має врахувати всі його суттєві аспекти і зв’язки. Недотримання цього принципу може стримувати розвиток науки, гальмувати вирішення її окремих проблем.

Діалектичне протиріччя є внутрішнім самозапереченням, яке передбачає одночасну єдність та антагонізм елементів і характеристик предметів або явищ.

Принцип єдності якості та кількості, або якісного і кількісного підходів, у наукових дослідженнях полягає в тому, що взаємозалежність цих категорій визначається самою діалектичною природою буття, забезпечуючи розмаїття явищ: нагромадження кількісних змін приводить до виникнення нової якості. Якість і кількість є формою відображення та ступенями пізнання предметів і явищ у сфері їх безпосереднього буття. Категорія якість виражає притаманну речам специфічну визначеність, а кількість є відношенням якісно тотожних речей як дискретних одиниць певної множини. Обидва поняття є ступенями загального процесу пізнання, вихідним пунктом системи категорій. Якість і кількість діалектично тотожні: кількість є фактором, що зумовлює якість.

Сутність принципу діалектичного заперечення полягає в необхідності дотримання спадковості при переході від старого до нового, від попереднього до наступного. Попереднє заперечується, але не абсо-лютно, а відносно, та не у всіх, а лише у визначених відношеннях.

Відповідно до принципу відображення людське пізнання є цілеспрямованим процесом активного відображення об’єктивного світу свідомістю людини у формі суб’єктивних ідеальних образів [12, c. 53-54].

Основними формами відображення є:

—      споглядання через відчуття (психічний процес відображення властивостей предметів і явищ об’єктивної дійсності, які безпосередньо впливають на органи чуттів), сприйняття та уявлення (формування чуттєво-наочних образів предметів або явищ дійсності, що зберігаються та відтворюються у свідомості людини поза безпосереднім впливом їх на органи чуттів). Вони дають конкретно-наочне знання про зовнішню сторону речей, одиничні явища;

—      мислення (поняття, судження, умовивід), яке пов’язане з абстрагуванням та узагальненням і надає нам знання загального, сутності явищ.

Для дослідника важливе значення має виконання цього принципу. Розглядаючи пізнання як віддзеркалення об’єктивної реальності, дослідник обов’язково приходить до проблеми теорії пізнання. Розвиток науки є накопиченням фактів і методів та їх кількісним перетворенням на нову теорію, систему знань. Отже, пізнання — це процес руху думки до об’єктивного знання, повного і всебічного розкриття сутності явища, що вивчається. Пізнання складається з багатьох аспектів взаємодії людського мислення і об’єктивно існуючої природи, головний із яких — здатність мислення відображати об’єктивну дійсність. Уся пізнавальна діяльність ґрунтується на відображенні, яке пов’язує буття і свідомість.

Серед великої різноманітності загальнонаукових методів окремо виділяють історичний і логічний методи дослідження, які дозволяють мислено відтворити досліджуваний об´єкт у всій його об´єктивній конкретності, уявити і зрозуміти його в розвитку. За допомогою логічного методу дослідник на основі опрацювання, критичного аналізу і формулювання своїх пропозицій розвиває існуючі теоретичні уявлення або висуває нові теоретичні припущення. Історичний метод надає можливість для всебічного дослідження явищ і подій у хронологічній послідовності, щоб відкрити їх внутрішні зв´язки та закономірності розвитку.

Загальнонауковий статус мають математичні (тобто кількісного вивчення процесів і явищ) і, зокрема, аксіоматичний, статистичний, а також системно-структурні, кібернетичні, теоретико-інформаційні методи досліджень. Математичні методи важливого значення набувають при обробці матеріалів дослідження.

Аксіоматичний метод — це засіб побудови наукової теорії, при якому без доведення приймаються деякі твердження (аксіоми), а потім використовуються для доведення інших тверджень (теорем) за логічними правилами.

Таким чином, концепт є різносубстратною одиницею знань. Він може мати, а може й не мати чіткої логічної форми. До складу концепту можуть входити образи, схеми дій, гештальти, картинки і поняття. Поняття ж завжди має чітку логічну структуру і відображає суттєві риси предмета. Підсумовуючи вищесказане, підкреслимо, що ми розуміємо концепт як ментальне утворення ширше за поняття [13, c. 42-44].

Висновки

Основним методом дослідження концептів прийнято вважати концептуальний аналіз. Ціль концептуального аналізу простежити шлях пізнання змісту концепту й записати результат у формалізованій  семантичній мові. Вивчення робіт різних авторів, які займалися концептуальним аналізом, показує, що концептуальний аналіз — це не якийсь певний метод вивчення концептів. Було б умісніше говорити про те, що відповідні роботи об’єднані деякої щодо загальною метою, а що стосується шляхів її досягнення, то вони виявляються досить різноманітними. За свідченням Р.М. Фрумкіної, «між різними авторами немає згоди в тім, який набір процедур, якому варто вважати концептуальним аналізом, але немає згоди й у тім, що ж варто вважати результатом».

Загальноприйнятим є те, що дослідження окремого концепту або концептуальної області відбувається через аналіз опредмечених результатів когнітивної діяльності. Методика концептуального аналізу залежить від розуміння й можливості структурування концепту. Серед дослідників існують протилежні точки зору по питанню структурування концептів. Н.К. Рябцева, представляючи концепт як значеннєвий інваріант, уважає, що концепт має строгу структуру.

З.Д. Попова, І.А. Стернін думають, що в концепту немає чіткої структури. Таким чином, концептуальний аналіз — це певний метод  експлікації концептів. У дослідженні концептуальний аналіз може базуватися на аналізі експериментальних даних (вільні й спрямований асоціативні експерименти, експеримент на суб’єктивні дефініції, експеримент із використанням методики шкал), а також аналізі даних.

Список використаної літератури

1. Артюх С. Основи наукових досліджень: [підручник] / Українська інженерно-педагогічна академія. — Х. : УІПА, 2006. — 277с.
2. Афанасьєв А. Основи наукових досліджень: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2005. — 96с.
3. Білоусова Т. Основи наукових досліджень: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Кам’янець-Подільський держ. ун-т. — Кам’янець-Подільський, 2004. — 120с.
4. Габович А. Основи наукових досліджень: Підруч. для студ. вищ. навч. закл., які навч. за напрямом «Інформаційна безпека» / Державний ун-т інформаційно-комунікаційних технологій / Володимир Олексійович Хорошко (ред.). — К. : ДУІКТ, 2006. — 174с.
5. Грищенко І. Основи наукових досліджень: Навч. посібник / Київський національний торговель-но-економічний ун-т. — К. : Вид-во КНТЕУ, 2001. — 185с.
6. Ковальчук В. Основи наукових досліджень: Навчальний посібник/ Володимир Ковальчук, Лев Моїсєєв; Під наук. ред. В. О. Дроздова; М-во науки і освіти України, Акад. пед. наук України, Південний наук. центр АПН України. — 3-є вид. перероб. і доп.. — Київ: ВД «Професіонал», 2005. — 238 с.
7. Крушельницька О. Методологія та організація наукових досліджень: Навчальний посібник/ Ольга Крушельницька,. — К.: Кондор, 2003. — 189 с.
8. Малюга Н. Наукові дослідження в бухгалтерському обліку: Навчальний посібник/ Наталія Малюга,; Ред. Ф. Ф. Бутинець; М-во освіти і науки України, ЖДТУ. — Житомир: ПП «Рута», 2003. — 475 с.
9. Микитюк О. Наукові дослідження: Навчально-методичний посібник/ Олександр Микитюк, Володимир Соловйов, Світлана Васильєва,; За загальною ред. І. Ф. Прокопенка. — Харків: Скорпіон, 2003. – 77 с.
10. П’ятницька-Позднякова І. Основи наукових досліджень у вищій школі: Навчальний посібник/ Ірина П’ятницька-Позднякова,; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 115 с.
11. Пілюшенко В. Наукове дослідження: організація, методологія, інформаційне забезпечення: Нав-чаль-ний посібник/ Віталій Пілюшенко, Ірина Шкрабак, Едвін Славенко,. — К.: Лібра, 2004. — 342 с.
12. Романчиков В. Основи наукових досліджень: Навчальний посібник/ Володимир Романчиков; Українська академія бізнесу та підприємництва. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 254 с.
13. Філіпенко А. Основи наукових досліджень: Конспект лекцій/ Антон Філіпенко,. — К.: Академвидав, 2004, 2005. — 207 с.
14. Федунець А. Методологія виконання наукового дослідження, написання, оформлення, захисту дисертації: Навчально-практичне вид./ Анатолий Федунець,. — Кіровоград: Реклама, 2001. — 297 с.
15. Цехмістрова Г. Основи наукових досліджень: Навчальний посібник для студентів вищих навчаль-них закладів/ Галина Цехмістрова,; М-во освіти і науки України, КУТЕП. — К.: Слово, 2003. — 235 с.
16. Шломчак Г. Основи наукових досліджень: Навчальний посібник/ Георгій Шломчак,; Мін-во освіти і науки України, Нац. металургійна академія України. — Дніпропетровськ: Пороги, 2005. — 161 с.