Постановка проблеми. Регламентації суспільних відносин у сфері права інтелектуальної власності в національних правових системах зарубіжних країн приділяється значна увага. Майже в усіх країнах–членах Європейського Союзу сформувалися та ефективно функціонують територіальні механізми захисту результатів інтелектуальної творчої діяльності. При цьому правове регулювання відносин у цій сфері динамічно розвивається під впливом права ЄС.

Сьогодні наближення законодавства України до законодавства Європейського Союзу набуває особливого значення у зв’язку з виконанням міжнародних зобов’язань України та завдань Закону України „Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” (від 18 березня 2004 р.). Враховуючи динаміку гармонізації права інтелектуальної власності ЄС, його специфіку, випередження з низки питань відповідного регулювання Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ), в Україні стандарти ЄС повинні виходити на перший план як при вдосконаленні законодавства, так і при оцінці ефективності реалізації прав. Аналіз права інтелектуальної власності в рамках ЄС – проблема, яка комплексно на сьогодні в українському національному правознавстві майже не розроблена.

Мета наукового дослідження. Стаття є спробою комплексного аналізу сучасного стану і тенденцій розвитку механізмів охорони та використання результатів інтелектуальної діяльності в Україні. Ці тенденції, як відомо, формуються під впливом загальних принципів права Європейського Союзу.

Предметом дослідження є система норм, яка створюється на основі та відповідно до установчих договорів та загальних принципів права Європейського Союзу з використанням правових механізмів ЄС, що регулюють відносини з приводу використання та охорони результатів інтелектуальної діяльності (об’єктів інтелектуальної власності), а також сукупність доктрин, принципів та судових рішень як результат і зміст прецедентного права ЄС, а також сукупність актів вторинного права ЄС.

Об’єктом дослідження є сучасні проблеми функціонування та шляхи подальшого вдосконалення правового механізму регулювання відносин у сфері інтелектуальної власності у ЄС.

Виклад основного матеріалу дослідження.Територіальне за своєю сутністю право інтелектуальної власності протистоїть цілям ЄС зі створення Єдиного (Спільного) ринку. Протягом певного часу регулювання суспільних відносин у сфері інтелектуальної власності залишалось у виключній компетенції держав–членів Європейських Співтовариств. Однак у подальшому ситуація змінилась.

Прогресивний розвиток міжнародного права інтелектуальної власності не відміняє найголовнішої особливості суб’єктивних прав, які виникають у зв’язку з різноманітними видами результатів інтелектуальної діяльності, – їх територіальний характер. Відмінності між національними правовими нормами, в першу чергу, – принцип прив’язки важливих для економічного обігу прав до кордонів конкретної країни, становить проблему для створення внутрішнього ринку в Європейському Союзі.

Тривала робота щодо відміни тарифних і нетарифних бар’єрів на шляху руху товарів у середині ЄС не досягне своєї мети, якщо будуть зберігатися перешкоди, які створюються підприємствами і фізичними особами – власниками виключних прав.

В установчих договорах ЄС проблемам виключних прав приділяється мінімальна увага, причому ця ситуація є незмінною починаючи з 1958 р. Більш того, два положення Договору про ЄС, які діють з моменту існування співтовариства, спрямовані на те, щоби захистити права інтелектуальної власності від втручання з боку ЄС.

Однак незабаром стало очевидним, що така неврегульованість значного масиву правовідносин на рівні ЄС негативно впливає на досягнення важливих цілей, поставлених перед співтовариством.

ЄС зіткнувся з проблемою відповідності обмежень, зумовлених дією виключних прав, вимогам Спільного ринку. Існуючі протиріччя між наслідками здійснення прав інтелектуальної власності та принципами свободи руху товарів і антимонопольної політики ЄС стали предметом практики Суду ЄС.

Однак принципи та правила, які були вироблені Судом ЄС, не змогли забезпечити надійну основу для завершення процесу створення внутрішнього ринку внаслідок своєї фрагментарності та спірної юридичної сили та, крім цього, через незмінне джерело колізій – відмінності в національному регулюванні та територіальний характер прав інтелектуальної власності.

Наступний етап розвитку правового регулювання інтелектуальної власності в ЄС характеризується поступовою гармонізацією та уніфікацією норм законодавства країн–членів ЄС з окремих питань та об’єктів промислової власності, авторського та суміжних прав. На прикладі права інтелектуальної власності особливо чітко можна побачити відмінності між правовими механізмами ліквідації законодавчих колізій.

Гармонізація національних норм права шляхом видання директив лише нівелює найбільш істотні розбіжності в правових системах країн–членів ЄС. Видання ж актів уніфікації – регламентів вносить зміни у правовий статус різноманітних видів результатів інтелектуальної діяльності, тому що на зміну окремій державі як територіальній сфері дії виключних прав приходить сукупність територій країн–членів ЄС.

У зв’язку з цим можна виділити такі способи правового регулювання інтелектуальної власності, які почали використовуватися в праві ЄС упродовж останніх тридцяти років. Першим за часом досвідом стало пряме застосування норм установчих договорів і їх тлумачення Судом ЄС з метою встановлення співвідношення між принципами Спільного ринку ЄС та дією виключних прав. На основі вироблених Судом ЄС принципів почало розвиватися вторинне право ЄС, засноване на актах гармонізації та уніфікації [1, с.35].

У сфері авторського та суміжних прав значну роль у зближенні правових систем відіграли директиви, тоді як у сфері промислової власності правове регулювання останніми роками переноситься на наднаціональний рівень шляхом видання регламентів, запроваджуючи об’єкти виключних прав комунітарного характеру.

Законотворча робота інституцій ЄС щодо результатів інтелектуальної діяльності проводиться з урахуванням постійно прогресуючого міжнародного права інтелектуальної діяльності. Необхідно враховувати, що правове регулювання інтелектуальної власності на наднаціональному рівні має також і зовнішній ефект – ЄС отримує повноваження представляти країни-члени у нормотворчому процесі на міжнародному рівні.

Окрім постійної участі в діяльності Світової організації торгівлі (СОТ) та її підсистеми ТРІПС, співтовариству спеціальними деклараціями надане право участі в договорах Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ) та переговорах про їх подальший розвиток [2, с.78].

На сьогодні на території ЄС ефективно функціонують три типи систем охорони товарних знаків, на формування яких значний вплив мало застосування правових механізмів Співтовариства:

1) національні системи, гармонізовані завдяки імплементації положень Директиви „Про зближення законодавства держав-членів про товарні знаки” (89/104 ЄЕС);

2) система товарного знака Співтовариства, заснована на Регламенті (ЄС) № 40/94 Ради від 20 грудня 1993 р. „Про товарний знак Співтовариства” та Регламенті (ЄС) № 2868/95 Комісії від 13 грудня 1995 р.;

3) Мадридська система міжнародної реєстрації знаків, яка базується на Мадридській угоді про міжнародну реєстрацію знаків від 14 квітня 1891 р. (в останній редакції 1979 р.) та Протоколі до Мадридської угоди (прийнятому в Мадриді 29 червня 1989 р.), учасниками яких є всі країни–члени ЄС.

У процесі гармонізації в ЄС склалася нова для країн континентальної Європи авторсько-правова концепція, яка фактично представляє собою перехід від прийнятої „особистісної” концепції авторського права до концепції, більш близької ідеї copyright, характерної для англосаксонської системи.

Традиційний принцип дотримання рівноваги інтересів автора та суспільства зазнає певної трансформації через встановлення правила про вичерпання правомочностей відповідних правоволодільців у рамках ЄС в цілому, на відміну від вичерпання, яке існувало раніше, що обмежувалося лише територіями окремих держав. Це правило було вперше сформульовано у прецедентному праві Співтовариства, а потім знайшло своє закріплення у директивах і регламентах, які стосуються різноманітних аспектів авторського права.

Сформувався принцип пріоритету захисту інвестицій (про що свідчить створення режиму sui generic для бази даних, виключення авторів з числа суб’єктів певних договорів тощо), не характерний та неприпустимий для традиційного авторського права, „немайнова сторона якого являє собою колосальний крок вперед у справі охорони духовної сторони людської особистості та діяльності” [3, с.97].

У ЄС на сьогодні паралельно існують два типи систем патентно-правової охорони винаходів: національні патентні системи та Європейська патентна система. Однак жодна з цих систем не була створена з використанням механізмів уніфікації Співтовариства. Національні патентні системи стали об’єктом гармонізації de facto з підписанням міжнародних конвенцій, у тому числі і Конвенції про видачу європейського патенту 1973 р. (Європейська патентна конвенція), учасниками якої є всі держави-члени. У процесі гармонізації специфічні риси законодавств різних держав зазнали змін, що дає підстави стверджувати про формування єдиного європейського патентного права. Однак при цьому певний вплив попередніх патентних систем зберігся. Таким чином, на момент початку гармонізації патентного права на рівні ЄС у національних правових системах уже склалися уніфіковані положення, які стосуються охорони винаходів [4, с.132].

Європейська патентна конвенція встановлює єдину процедуру видачі європейського патенту. Європейське патентне відомство надає патент, який потім стає національним патентом та підпорядковується національному режиму. В державах–членах ЄС сформувалося єдине регулювання патентної охорони біотехнологічних винаходів. Однак через інтенсивний розвиток наукових досліджень у цій галузі постійно виникають проблеми, які потребують правового розв’язання. Ось чому існує об’єктивна необхідність у розвитку правового регулювання на рівні ЄС для того, щоб уникнути у подальшому формування інших підходів у національних правових системах.

Узагалі нормотворча діяльність інституцій ЄС у сфері гармонізації права інтелектуальної власності в останні роки характеризується динамічністю. Так, у період з 1974 р. і до сьогодні інституціями ЄС були розроблені та прийняті понад 50 нормативних актів, присвячених регулюванню відносин у галузі інтелектуальної власності. При розробці нормативних актів була сприйнята позиція перетворення національних механізмів у напрямі комерціалізації. Якщо в галузі права торговельної та промислової власності цей підхід є обґрунтований, то в галузі авторського права, беручи до уваги його природу, специфіку та особливості, він є досить спірний і, на думку спеціалістів, навіть неприпустимий.

Таким чином, усе вищезгадане свідчить про наявність сформованої на сьогодні системи права інтелектуальної власності ЄС, побудованої на принципах, які відрізняються від традиційних національних, з особливим предметом регулювання. Причому ця система являє собою нове правове явище, яке досить динамічно та швидко розвивається нарівні з національними правовими системами.

Сукупність доктрин, принципів та судових рішень як результат та зміст прецедентного права ЄС, а також наявність актів вторинного права, які спрямовані на уніфікацію законодавств держав–членів ЄС у галузі інтелектуальної власності, дають підстави стверджувати, що на сьогодні автономне право інтелектуальної власності ЄС сформувалось у загальних рисах.

Список використаних джерел

1. Ульянищев В. Г. Место права интеллектуальной собственности в европейском праве // Материалы семинара „Преподавание права ЕС”, Москва, 5 – 7 дек. 2000 г. – М.: Статут, 2001.
2. Абдулин А. И. Соотношение права интеллектуальной собственности и принципов единого рынка в ЕС // Государство и право.– М., 1992. – №2.
3. Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права. – М., 1917.
4. Патентное законодательство зарубежных стран: В 2 т. – М.: Прогресс, 1987. –Т.1: Переводы / Сост. Н.К. Финкель.