ВСТУП

Дослідження доробку К. Маркса необхідне, попри негативне ставлення до марксизму в посткомуністичних країнах, чому є кілька підстав. За будь-якого ставлення, це вчення запроваджене у контекст світової культури, адже воно надовго визначило тематику і концептуальні основи дискусій сучасної епохи.

Карл Маркс є продовжувачем та геніальним творцем трьох головних ідейних течій ХІХ-го століття, що належать найбільш передовим країнам людства: класичної німецької філософії, класичної англійської політичної економії і французького соціалізму у зв’язку з французькими революційними вченнями взагалі.

Центральною темою творів німецького науковця К.Маркса була теорія класів і класової боротьби. У його творчості наукові і політико-практичні інтереси переплелися найтіснішим чином.

К.Маркс бажав не просто пояснити суспільство, а змінити його. Тому наука в його очах була насамперед не метою, а засобом революційного перетворення суспільства.

Класи – тип стратифікованого суспільства, який є головним об’єктом соціології марксизму. Її основоположник вважав класову структуру суспільства основою розвитку і змін, а виникнення класів пояснював економічними чинниками – суспільним поділом праці, формуванням відносин приватної власності.

Проблема класів у суспільстві стає все глобальнішою, зачіпає навіть розвинені економіки Західної Європи. Актуальність її зростає як з позицій пересічних громадян, так і науковців – соціологів зокрема.

Ми ставимо за мету дослідження провести аналіз основних поглядів К.Маркса на проблему класів. Для реалізації мети дослідження визначені наступні завдання:

1) викласти логіку класового аналізу німецького дослідника;

2) проаналізувати класову боротьбу з поглядів К.Маркса;

3) охарактеризувати еволюцію поглядів Маркса на класи та боротьбу між ними;

4) дослідити цінність класової теорії К.Маркса.

Об’єктом дослідження є соціальні погляди Карла Маркса, а предметом – класова теорія дослідника.

Теоретично-методологічні засади курсової роботи ґрунтуються на загальних принципах логіки, історизму, об’єктивності, які передбачають науково-критичне використання різноманітних джерел для опису і аналізу подій та явищ. Жоден з принципів не може претендувати на роль єдиного способу опрацювання такого комплексного феномену, як класова теорія Карла Маркса.

Курсова робота складається зі вступу, двох розділів (4 підрозділів) та висновків. У вступі обґрунтовується наукова актуальність теми, визначаються об’єкт, предмет, мета, завдання дослідження, наукові методи дослідження.

Висновки підсумовують результати дослідження у курсовій роботі і роблять певні узагальнення.

РОЗДІЛ І.  ОСНОВИ КЛАСОВОЇ ТЕОРІЇ 

1.1. Логіка класового аналізу

Логічно припустити, що класи належать до великих соціальних груп. Поняття соціальних класів вперше було вжито як засіб пояснення історичних процесів французькими істориками періоду Реставрації. В Англії термін «середній клас» був поданий у 1766 р. в «Оксфордському словнику англійської мови» і протягом наступного століття поступово набував свого сучасного розуміння [7, с. 216]. Більш поширеним, з огляду на рівень життя переважаючої частини населення в цей період, був термін «lower class» – клас бідняків.

Перехід до індустріальної епохи з посиленням розподілу праці сприяв тому, що категорія «клас» почала все ширше застосовуватися по відношенню до соціуму. Найбільш розвиненої форми і широкого вжитку це поняття набуло в марксизмі, де під класами розуміють великі групи людей, що різняться за їхнім місцем у певній історичній системі суспільного виробництва, відношенням до засобів виробництва та роллю в суспільній організації праці, а значить, – і за способами отримання й розмірами тієї частки суспільного багатства, якою вони володіють. Виконання різних ролей в економіці, спричинене суспільним поділом праці, і, відповідно, становище, в якому перебувають внаслідок цього домогосподарства,– основа класової стратифікації. Право приватної власності ж закріплює таке становище в суспільстві.

Класова боротьба відбивалася в «формах свідомості» – в уявленнях, поглядах і поняттях людей, які змінювалися й еволюціонували  разом зі суспільними відносинами людей, з їхнім суспільним буттям.

Ще в ранні епохи люди замислювалися над тим, звідки береться нерівність у суспільстві. Первісний комунізм був далеко-далеко позаду. Порядки, звичаї, весь життєвий уклад цього ладу були забуті, приховані в минулому. Для руйнування таємниці існуючої нерівності продумувалися найрізноманітніші легенди, міфи, оповіді.

Бурхливі революції якими супроводжувалося падіння феодалізму, кріпацтва, скрізь в Європі і особливо у Франції, все наочніше розкривали, як основу всього розвитку і його рушійну силу, боротьбу класів. Геніальність Маркса полягає в тому, що він зумів раніше за всіх зробити звідси саме той висновок, якого вчить всесвітня історія. Цим висновком є вчення про класову боротьбу.

«Клас» – це одне з ключових понять соціології протягом всієї її історії. Але його використання розпочалося набагато раніше – ще в Стародавньому Римі. У Новий час воно набуло поширення в суспільствознавстві. Довге життя цього поняття призвело не до його прояснення, а до ґрунтовної плутанини. В результаті зараз вже некоректно використовувати поняття класу без роз’яснення сенсу, в якому воно використовується у конкретній роботі. Зміст поняття класу трансформується при його переході з однієї концепції в іншу [3, с. 56].

Ситуація в сучасній соціології вельми суперечлива. По-перше, західне суспільство з основної маси соціологів не викликає особливих сумнівів щодо свого класового характеру, а українське суспільство, яке рухається в бік формування класової структури, в загальних контурах нагадує західне. По-друге, теорія класової структури давно перебуває в глибокій кризі, оскільки далека від того, щоб дати чітку виразну картину цієї сторони життя сучасних суспільств.

Класи – це великі групи людей, що володіють тими чи іншими соціальними ознаками. Ця парадигма працювала цілком успішно в рамках класичного капіталізму, де домінувала найпростіша форма приватної власності, в якій один індивід або сім’я володіли одним підприємством (фермою, яткою, фабрикою або банком).

Класові статусні позиції існують в соціальному просторі, коли їх займають живі люди. Це і створює враження, що класи – це люди, а класові відносини – це відносини людей. Класові позиції – це стійкі процеси, суб’єктами яких виступають люди. Класові статусні позиції – це не шкіра, а одяг індивідів. Її можна носити все життя, але це не означає, що вона є невід’ємною частиною людини.

Поняття «клас» стає центральним у світогляді та політичному вченні марксизму. Класи виникають як результат радикальних соціальних трансформацій. Революції XVІІ ст. в Англії та XVIII ст. у Франції поступово утверджують юридичну і політичну рівність різних суспільних груп. Дедалі помітнішу роль у житті цих країн відіграє «третій стан» – буржуазія (або «середній клас»), підприємницька і виробнича верстви міст, що зайняли проміжне становище між «знаттю» та «черню». Стрижнем економічного порядку стає володіння і  розпорядження не людьми (кріпаками, васалами), а власністю у вигляді капіталу, землі, знарядь та засобів виробництва, знань та умінь. Приватна власність, ринок капіталів, товарів і праці стали гарантом зростаючих можливостей індивідів конструювати власну долю і досягати поставленої мети [29, с. 63].

Кардинально змінюються організація праці та спосіб життя значної частини населення. В доіндустріальну епоху землероб міг бути, наприклад, ще й ткачем. Із появою фабрик настає ера глибокої спеціалізації, а поділ праці надовго залишається найефективнішим засобом підвищення її продуктивності. Поєднувати землеробство з ремеслом відтепер неможливо, місце проживання і місце праці як правило не збігаються.

Більшість працює поза межами дому, а отже, і за межами сім’ї. Праця в численних колективах мануфактур і заводів, життя у швидко зростаючих та погано впорядкованих містах, диференціація на  роботодавців і найманих робітників – такі найбільш значущі ознаки індустріального суспільства. Головні діючі особи в ньому (головні соціальні типи) – буржуа, землевласники, пролетарі.

На думку Маркса, класи є елементами економічної структури, де володіння власністю та джерела прибутку є ознаками, що власне конституюють класи, а міжкласові кордони досить  розмиті, особливо в містах.

Буржуа спочатку – це дрібні власники, що досягають економічного та життєвого успіху наполегливою працею, ощадливістю, розрахунком, чесністю, творчою активністю, особливою житейською мудрістю, а також за допомогою сили, хитрощів, обману – так було в усі часи. І все ж законним шляхом досягнення успіху визнавалася праця. «Першим буржуа» іноді називають американського видавця, дипломата і винахідника Бенджаміна Франкліна (1706-1790) за чітко сформульовані ним етичні принципи поведінки та запровадження їх у власне життя.

В «Автобіографії» він перелічує 13 чеснот, які постійно й методично культивував у собі: помірність у їжі, небагатослівність, порядок, рішучість, ощадливість, любов до праці, щирість, справедливість, невибагливість, охайність, спокій, доброчесність, скромність. Отже, буржуа не тільки володіє,  розпоряджається, привласнює, виробляє, а і є носієм певних навичок, стратегій поведінки, певного способу життя і мислення. Саме таке уявлення про класи має право називатися власне соціологічним.

К.Маркс усе своє життя шукав різних уточнень до формаційної теорії,  а в останні роки свого життя вдавався не до п’ятиформаційної класифікації, а до трьохформаційної – докласове, класове і безкласове суспільство, що певним чином логічно перегукується з відомою класифікацією суспільств, розробленою Д.Беллом – доіндустріальне, індустріальне, постіндустріальне [4, с. 31]. Незаідеологізоване «чисте» філософське прочитання К.Маркса не передбачає зациклення над питанням було чи не було суспільство з послідовним розвитком п’яти історичних формацій, адже цінна  сама  по  собі  ідея  такого  історичного  розвитку.  Багато  інших  ідей К.Маркса теж потребують і заслуговують саме філософського сприйняття.

Наразі розберемо ідею про робітничий клас як гегемон революції та єдиний клас майбутнього безкласового комуністичного суспільства. Як модно було у радянські часи казати, неозброєним оком видно, що К. Маркс допустив грубу логічну помилку: у передуючих капіталістичній рабовласницькій та феодальній формаціях опозиційні класи (раби і  рабовласники, феодали і кріпаки) вели між собою боротьбу не на життя, а на смерть і до того часу, аж поки у її результаті не виникав абсолютно новий прогресивний на тому етапі суспільний клас – після рабовласницького  суспільства – феодали,  після феодального – буржуа [17, с. 85].

Кріпосники (феодали) –  це  ніхто  інший,  як найпрогресивніші  і  найпрагматичніші  рабовласники,  що  усвідомили незворотність суспільних змін, деструктивність соціального хаосу і, в обмін на  власну  безпеку (головною  мірою – життя), вирішили  зробити певні поступки рабам. Раби отримали водночас багато і майже нічого – волю, що передбачала реалізацію їх права на свободу та мізерну (з  якої ніяк не проживеш) приватну власність і нові форми кабали, що за ілюзією свободи на момент укладення нового суспільного договору просто не проглядались.

Якщо раніше рабовласник сам захоплював раба і певним чином ставав відповідальним за його долю, і тут найвизначнішу роль відігравав суб’єктивний фактор (особистісні риси рабовласника), то за новим суспільним порядком оновлений раб-кріпак («коперніковський переворот»  у суспільному бутті) сам мусив шукати собі оновленого рабовласника – феодала і проситись попрацювати на нього. Умови праці, звісно, як і раніше диктував роботодавець (диктатура роботодавця). Оскільки ніхто не водив вчорашніх рабів 40 років по пустелі і не було такої чарівної ночі, щоб вони масово заснули рабами і прокинулись кріпаками, то для даного класу право вибору стало проблемою  вибору, точніше  нульовим  варіантом  вибору –  усвідомленою необхідністю. Кріпак мусив вибирати того феодала, що був розташований найближче, на чиїй землі стояла його примітивна домівка,  або того феодала, що хитрістю чи силою залучив його до себе тощо. Але усе те було потім, коли обидва класи (спочатку панівний, а потім пригноблений) примирились із історичною неминучістю. Що відбулось нового? У чому суть  стрибка? Тільки  ноумени? Замало для такої історичної події.

Безперечно що, у тому суспільному хаосі здійснилась певна соціальна циркуляція – були раби, що змогли переродитись у феодалів, і були рабовласники, що перетворились у кріпаків. Кажучи сучасною мовою,  відбулось перезавантаження розстановки соціальних сил. Тому такий історичний стрибок не лише переукладання суспільного договору, але й шанс для низів стати верхами, а також – фатум долі, що переводить окремих представників верхів у низи.

Капіталісти (буржуа) – це вчорашні феодали, які починають шукати альтернативних способів інтенсифікації праці поза збільшенням робочої сили, інакше кажучи, вони стають витісняти вчорашніх кріпаків машинами.

Машинізація праці показує, що для буржуа промисловість стає вигіднішою сферою діяльності за сільське господарство. Промисловість дає більші прибутки, промисловість усуває «фактор погодної лотереї» (залежність від умов – врожайний-неврожайний рік), промисловість стає зручнішим базисом для сфери розваг вищого класу тощо. Знову укладається новий суспільний  договір, відповідно до якого оплата праці здійснюється не  в натурформі, а в грошовому еквіваленті, а також остаточно утверджується вільний вибір робочої сили щодо роботодавця (остаточне повалення кріпацтва) [13, с. 118].

Знову відбувається якась суспільна циркуляція – хтось піднявся, хтось упав. Звичайно, суспільні трансформації на межі формацій «рабовласницька – феодальна» та «феодальна – капіталістична» надзвичайно різні. Це те саме, що порівнювати між собою, скажімо, зиму, смерть і літню жінку. На перший погляд – нічого спільного. Але сучасні дослідження міфічної логіки дозволяють побачити за тим рядом абсолютну спільність і прочитувати його як різні імена одного і того ж.

Точно так можна побачити спільне і  за «стрибками» на межі  формацій «рабовласницька – феодальна» та «феодальна – капіталістична». Ота невидима, прихована за переукладанням суспільного договору сутність – диктатура роботодавця: він безальтернативно диктує, нав’язує, прикриваючись ілюзією свободи гнобленого ним класу, можливістю вибору  нового роботодавця, який, проте, ніколи не постане оновленим роботодавцем таким, що  домовляється (а не диктує) з працівником.

1.2. Класова боротьба за К.Марксом

К.Маркс стверджував, що саме у капіталістичній формації боротьба  антагоністичних класів досягне свого найактивнішого прояву. Звісно, стверджував апріорі, без жодних доведень, з єдиною метою – виправдати соціалістичну революцію в ім’я переходу на нову, найкращу, комуністичну формацію. Розберемо теоретичні засади такої гіпотези. По-перше, боротьба двох антагоністичних класів – капіталістів і пролетарів – неминуче мусила отримати певну розв’язку. Як «старий» клас попереднього суспільства робітничий клас мав зникнути у своїй боротьбі з буржуа, як це відбувалось на попередніх витках історії, адже логічно, що боротьба буржуа та пролетарів знову з необхідністю мусила завершитись появою нового  історичного класу – останнього, універсального, на рівні якого мала б завершитись вертикальна диференціація суспільства [1, с. 64].

Проте, знаючи як «грубо» обходився К.Маркс зі словами-поняттями, хапаючись за сенси, можемо припустити, що то була здогадка про робочий, працюючий, заробляючий клас – основний клас сучасної Європи – середній. З іншого боку, К. Маркс ніяк не береться пояснювати, чому саме у цій формації, а не, скажімо, у рабовласницькій, де ключем боротьби було значно вагоміше питання – питання життя чи смерті людини-раба, має відбутись історична,  остаточна схватка верхів і низів. Проте пояснення існує. Мусить існувати, адже працюючий(робочий, середній) клас реально виник.

Теорія класової боротьби вироблялася поступово під впливом наполегливого і пильного спостереження над навколишньою дійсністю, шляхом її переробки та осмислення на основі глибокого і гострого аналізу історичного минулого, що усуває все непотрібне, зайве, дріб’язкове і узагальнює всі незліченні складові в єдине загальне ціле.

Основи теорії класової боротьби, як згодом визнавав і сам Маркс у «Передмові до критики політекономії», знайшли ясне вираження у його статті «До критики гегелівської філософії права». Згодом написана «Убогість філософії» стала справжнім одкровенням теорії класової боротьби. Коли Маркс писав цю роботу, він володів вже всіма даними для побудови грандіозної і витонченої теорії класової боротьби з усіма практичними висновками, які він щедро розкидав на сторінках цього твору, яка стала цінною як сповідь нових ідей, що виражають і формують всеосяжну теорію соціального розвитку.

Чому в теорії класів К. Маркса мова йде про два класи, які взаємодіють в історичній драмі капіталізму? Згідно з Марксом, судячи з останнього розділу третього тому «Капіталу», який називається «Класи», хоч наймані робітники, капіталісти, землевласники утворюють три великі класи сучасного суспільства, яке ґрунтується на капіталістичному способі виробництва, і їхні доходи – заробітна плата, прибуток, рента – є триєдиною формулою, яка охоплює всі таємниці суспільного процесу виробництва, та все ж таки ознакам основних класів відповідають два, а не три класи [6, с. 112].

Справа в тому, що з розвитком капіталізму, вважає автор «Капіталу», значення ренти як джерела доходу через зростаючу індустріалізацію всієї економіки буде зменшуватись, тому залишається два великі джерела доходів – прибуток  і заробітна плата і два великі класи – пролетарій, що являє собою робочу силу, і капіталіст, який привласнює додаткову вартість.

До того ж останній у К.Маркса, як і у А.Сміта та Д.Рікардо, є одночасно організатором праці, керівником технічного прогресу і власником засобів виробництва, тобто поєднує у собі і функції капіталіста, і функції підприємця. Нарешті, з позицій К.Маркса, не кожна суспільна група може характеризуватися як клас. Якщо у представників якої-небудь групи людей, як, наприклад, у «парцельних селян», про яких писав він ще у 1852 р. у роботі «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта», існує лише місцевий зв’язок, оскільки тотожність їх інтересів не створює між ними ніякої спільності, ніякого національного зв’язку, ніякої політичної організації, – вони не утворюють класу [15, с. 10].

В 1852 р. у листі до І. Вейдемеєра від 5 березня К.Маркс писав: «Те, що я зробив нового, складається із доведення таких положень:

1) що існування класів пов’язане лише з певними історичними фазами розвитку виробництва;

2) що класова боротьба неминуче веде до диктатури пролетаріату;

3) що ця диктатура сама становить лише перехід до знищення класів і до суспільства без класів» [5, с. 68].

Зв’язавши існування класів з певними історичними фазами у розвитку виробництва, точніше з певними способами виробництва, марксизм розкрив матеріальні основи класового поділу суспільства і найглибші джерела антагонізму класів. Марксизм довів, що поділ на класи є притаманним не всім фазам розвитку суспільства і являє собою історично виниклі, а, отже, і історично минулі явища.

Однак сам Маркс справедливо зазначав, що йому не належить відкриття існування класів та їхньої боротьби між собою. Проте до нього ніхто не давав настільки глибокого обґрунтування класової структури суспільства, виводячи її з фундаментального аналізу всієї системи економічних відносин.

Класи виникають і протистоять одне одному на основі різного положення і різних ролей, що виконуються індивідами у виробничій структурі суспільства, тобто основою утворення класів є суспільний поділ праці. У свою чергу боротьба між антагоністичними суспільними класами виступає джерелом соціального розвитку.

Головним своїм відкриттям, яке дає ключ до розуміння теорії класового поділу, Маркс вважав двоїстий характер праці (виконавча та організаторська праця), велике таїнство соціального розшарування людей.

Про соціальні класи, їхнє походження, внутрішню диференціацію, проміжні прошарки Маркс писав уже у своїх ранніх роботах, де ще не розрізняв класів і станів. Надалі в нього склалося досить чітке розуміння класів, але цілісне означення цього поняття у нього відсутнє.

Молодий К. Маркс мріяв про подолання уречевлення і повернення до родової сутності людини. За змістом сказаного мова йде про традиційне суспільство і народ, який прикріплений до землі, занурений у свою мову і самобутню культуру. Капіталізм руйнує старі коди землі, роду, праці чесної і вимірює все це грішми! Як наслідок, земля продається і купується, а людина перетворюється в робочу силу.

Гроші й ринок девальвують традиційні цінності ієрархічного суспільства, де люди різних станів відчували себе ланками одного ланцюга, і по-новому об’єднують людей в гонитві за прибутком. Що таке відчуження? Це, по-перше, перетворення речі, виробу в товар, а людини – в робочу силу. По-друге, це форма свідомості, коли я є такий, яким мене уявляють інші. Капіталіст не просто наймає людину як робочу силу, але нав’язує їй своє бачення про неї як про робочого. По-третє, відчуження стає формою життя. Людина працює, платить податки, ходить за покупками, народжує і виховує дітей і тим самим підтримує існуючий порядок [5, с. 66].

К. Маркс чомусь вважав, що традиційне родове суспільство не знало відчуження. Однак, сьогодні ієрархічне суспільство розуміють по-іншому. Історики консервативного, правого напрямку протиставили вінкельманівському романтичному образу Стародавньої Греції і Риму концепцію античної держави як форми влади завойовників і рабовласників, які стали законодавцями і політичними архітекторами. Ці ідеї філософськи концептуалізував Ф. Ніцше у своєму проекті генеалогії, який продовжив М.Хайдегер.

Незаперечно, він був знайомий з Марксовою теорією відчуження ще під час роботи над «Буттям і часом». М. Хайдегер дає свою відповідь на проблему, поставлену К. Марксом. Він сприймав вчення Ф. Енгельса про практику як технократичне і намагався філософськи оцінити можливості й кордони повсякденного життєвого досвіду. При цьому хайдегерівська «турбота» й інші екзистенціали нагадують поняття раннього К. Маркса, який вважав існування сучасної людини несправжнім і своє завдання бачив не просто в критиці капіталізму з позиції знедоленого робітника, а в пошуку справжнього людського способу жити [11, с. 39].

Однією із помилок Маркса була недооцінка можливостей капіталістичного суспільства щодо свого власного самозбереження. Ця Марксова помилка виявилась внаслідок його недооцінки своєрідності капіталізму у ряді суспільно-економічних формацій. Хоча сама ідея суспільно-економічної формації дійсно є геніальним відкриттям Маркса.

Час є дійсно нездоланна річ, адже йому не може не підкоритись навіть найсильніший і найвільніший людський розум. Абсолютизація саме теперішнього часу – це найвища плата, яку людський розум сплачує за набутий ним досвід, за кожен новий крок на шляху пізнання.

Відбиток саме такої абсолютизації часу лежить і на історичній концепції основоположників марксизму.

Ця абсолютизація часу Марксом мала дві яскраво виражені сторони. По-перше, маючи можливість спостерігати лише одну зі стадій розвитку капіталістичного суспільства, а саме першу стадію зрілого, машинізованого капіталізму, Маркс вважав деякі її специфічні риси – наприклад, анархію виробництва, абсолютне (на прикладі «Маніфесту Комуністичної партії») чи хоча б відносне (що стосується їх пізніших праць) зубожіння пролетаріату нездоланними, сутнісними властивостями капіталізму взагалі, як показало XX століття, явно помилились.

По-друге, Маркс побачив саме в революції універсальний, обов’язковий для будь-якого майбутнього, спосіб переходу суспільства від одного якісного стану до іншого. І знову ж таки він помився. За такого випадку не могли не виявитись врешті-решт нездоланними недоліки тієї філософської школи, з якої вийшли Маркс і Енгельс, – «родимі плями» гегелівської універсалізації, однолінійності телеологізму. Як зазначали вони, капіталізм був до такого ступеню необхідним наслідком «гегелівської філософії, що ніяка протидія не могла перешкодити його розвитку» [22, с. 50].

Відомі слова Маркса (із листа Енгельсу від 8 жовтня 1858 р.) про те, що «буржуазне суспільство вдруге пережило своє шістнадцяте століття, саме таке шістнадцяте століття, яке, як я сподіваюсь, так само зведе його в могилу, як свого часу викликало його до життя». Саме тому «на континенті революція уже близька і набуде відразу ж соціалістичного характеру». А чому б їм все ж таки не прийти до думки про те, що подальший розвиток спроможний призвести капіталістичний світ не обов’язково до загибелі, але й до можливості пережити ще одне (та й хіба чи не одне?) «шістнадцяте століття», до такої внутрішньої перебудови, яка, принаймні, відтермінує його «загибель» [30, с. 54]?

Але ж Маркс переконаний у тому, що цей суспільний лад себе остаточно вичерпав і дихає на ладан. Ось чому ахіллесова п’ята марксизму полягає саме в тому, що розуміння капіталізму як системи принципово динамічної, спроможної знаходити зміцнілий у своїх труднощах вихід навіть із найгостріших своїх криз, а разом з тим і до глибокого всебічного самовизначення і самоперебудови, Марксу було загалом не властиво [24, с. 373].

Маркс прекрасно зрозумів цю суть капіталістичної демократії, сказавши у своєму аналізі досвіду комуни: пригнобленим раз у декілька років дозволяють вирішувати, який саме з пригноблюючого класу в парламенті представлятиме і пригнічуватиме їх.

А тому шлях уперед, тобто до комунізму, так чи інакше неминуче проходить через диктатуру пролетаріату.

РОЗДІЛ ІІ. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ ТЕОРІЇ КЛАСІВ К.МАРКСА 

2.1. Еволюція поглядів Маркса

Одним із перших в історії соціології Маркс розробляє дуже розгорнуте  уявлення про суспільство як систему, яке було втілене у його понятті суспільної формації. В її основі лежить спосіб виробництва матеріальних благ, тобто економічна підсистема. Спосіб виробництва має дві сторони: продуктивні сили суспільства та виробничі відносини. Він, по Марксу, складає системоутворюючий компонент соціальної системи, що визначає інші її компоненти, зокрема політику, культуру тощо.

Для Маркса суспільні формації – не просто соціальні системи, а й певні стадії історії та прогресу, які ведуть  до «справжньої» історії людства, тобто до земного раю.

Згідно марксизму, рабовласницьке, феодальне і капіталістичне суспільства розділені на декілька класів, включаючи два антагоністичних класів (експлуататорів і експлуатованих): спочатку це були рабовласники і раби; після – феодали і кріпосні селяни, нарешті, у сучасному суспільстві, це буржуазія і пролетаріат.

Третій клас – це, як правило, ремісники, дрібні торговці, селяни, тобто ті, хто має власні засоби виробництва, працює виключно на себе, але при цьому не використовує іншу робочу силу, за винятком своєї.

Єдиним і головним критерієм розшарування суспільства, на думку К.Маркса, було володіння власністю. Тому структура суспільства зводилася їм до двох рівнів: класу власників на засоби виробництва (рабовласники, феодали, буржуазія) і класу, позбавленого власності на засоби виробництва (раби, пролетарі) або має дуже обмежені права на власність (селяни) [26, с. 304].

Інтелігенція і деякі інші соціальні групи розглядалися як проміжні шари між класами. Всі марксистські визначення класу мають три основні риси: Класи розуміються не просто як існуючі «над» або «під» іншими класами; вони скоріше завжди визначаються з точки зору їх соціального відношення до інших класів. Відповідно, назви класі – не «вищий», «середній» і «нижчий», а «капіталісти», «робочі», «феодали» і «кріпаки» [8, с. 212].

Соціальні відносини, що визначають клас, завжди аналізуються перш за все з точки зору соціальної, а не технічною організації економічних відносин. Класові відносини перш за все визначаються соціальними відносинами в процесі виробництва, а не соціальними відносинами в процесі обміну.

Але і серед марксистів немає згоди щодо того, які класи існують при сучасному капіталізмі. У суперечках про його класову структуру головну роль грає суперечка про «середній клас». Всі марксисти погоджуються, що індустріальні наймані працівники фізичної праці належать до робітничого класу і всі вони сходяться в тому, що власники сімейних підприємств відносяться до класу капіталістів.

Центральною темою творів Маркса була теорія класів і класової боротьби.  Розподіл суспільства на класи і розгляд соціального розвитку під кутом зору взаємодії і боротьби різних класів існували і до Маркса. Проте Маркс зазначив, що класова боротьба веде до диктатури пролетаріату  і що ця диктатура сама являє лише перехід до знищення всіх класів і виникнення суспільства без класів (меритократії). При цьому Маркс ніде не дає визначення поняття класу [19, с. 403]. Проте уявлення Маркса про класи можна реконструювати на підставі його робіт.

У самому широкому змісті класи, за Марксом, це будь-які соціальні групи, які знаходяться по відношенню один до одного в нерівному положенні і борються між собою. Виникли ж вони лише з появою  приватної власності.  У більш  вузькому значенні він розуміє під  класами такі  соціальні групи, які розрізняються по їх відношенню до засобів виробництва. Різна форма власності на засоби виробництва і, головне, наявність чи відсутність цієї власності виступають як головні критерії класоутворення. Клас у повному значенні – це соціальна група, яка усвідомила себе як особливу групу зі своїми власними інтересами, що протистоїть іншим групам.

Боротьба між класами, за Марксом, – це в кінцевому рахунку вираження боротьби між продуктивними силами, які розвиваються, і відстаючими від них виробничими відносинами.

У визначений історичний період один клас («реакційний») втілює віджиті виробничі відносини, інший («прогресивний») – виробничі відносини, які народжуються, відповідним продуктивним силам, що розвиваються.

Пролетаріат і буржуазія, по Марксу, – останні класи-антагоністи. Майбутня комуністична формація – це безкласове суспільство. Для того, щоб його встановити, пролетаріат, історична місія якого полягає в тому, щоб, звільнивши себе від буржуазної експлуатації, одночасно звільнити все людство (суспільство), повинен завоювати політичну владу й встановити свою революційну диктатуру [28, с. 96].

Інтерпретаціями концепції Маркса і визначенням поняття «клас» займалися багато його послідовників та критиків. Чарльз Андерсон, американський соціолог, проаналізувавши погляди Маркса, називає наступні критерії соціального класу:

— громадська позиція в економічному способі виробництва;

— специфічний спосіб життя;

— конфліктні і ворожі відносини з іншими класами;

— соціальні відносини і спільність, що виходять за місцеві та регіональні межі;

— класова свідомість;

— політична організація.

У Марксовому сприйнятті класу важливе місце займає категорія інтересу, пояснення інтересів основних класів. Люди, що знаходяться в різних відносинах до засобів виробництва, мають протилежні інтереси. У буржуазному суспільстві власники фабрик зацікавлені у збільшенні прибутку, створюваної робітниками. Останні ж, природно пручаються такій експлуатації. Але клас капіталістів, у силу володіння економічною владою, володіє і державною владою, і, внаслідок цього, може пригнічувати будь-який вираз незгоди з боку робітників.

При вивченні класів в поглядах Маркса та їх відносин важливі такі поняття: «класова свідомість», «класова солідарність» і «класовий конфлікт».

Класова свідомість – усвідомлення класом своєї ролі у виробничому процесі і свого ставлення до інших класів. Для остаточного конституювання класу з ізольованих індивідів необхідне усвідомлення єдності, відмінності від інших класів і навіть ворожості по відношенню до інших класів [12, с. 137].

Кінцева стадія свідомості досягається тоді, на думку Маркса, коли, наприклад, робітничий клас починає розуміти, що своєї справедливої мети він може досягти лише знищивши капіталізм, але для цього йому потрібно об’єднати свої дії.

Класова солідарність – ступінь усвідомлення єдності чи навіть воля до спільних дій, необхідна для досягнення політичних чи економічних цілей класу.

Класовий конфлікт має два етапи:

1) неусвідомлена боротьба між двома класами, коли класова свідомість ще недостатньо розвинена;

2) свідома і цілеспрямована боротьба.

Діалектико-матеріалістична концепція класів містить в собі багато раціонального, вона відображає важливі сторони об’єктивного розвитку суспільства. Тому оскаржувати внесок К.Маркса у вчення про класах, так само як і заперечувати важливі моменти, що містяться в ньому, було б невірно. У той же час в цьому вченні видно явна абсолютизація ролі класів, і класових відносин, що призвело до ряду великих перекосів в соціально-філософської картині суспільного розвитку.

У всіх народів класове суспільство виникло в процесі розпаду первіснообщинного ладу, але в різний час (наприкінці ІV-го — початку ІІІ-го тисячоліття до н.е. в долинах річок Ніл, Євфрат і Тигр, в ІІІ-ІІ-му тисячолітті до н. е. в Індії, Китаї, в І-му тисячолітті до н. е. в Греції, а потім в Римі) [9, с. 255].

Виникнення класів стає можливим лише тоді, коли зростання продуктивності праці призводить до появи додаткового продукту, а загальна власність на засоби виробництва змінюється приватною власністю. З появою приватної власності стає неминучим майнова нерівність всередині громади: окремі роди і сім’ї багатіють, інші зубожіють і опиняються в економічній залежності від перших. Старійшини, воєначальники, жерці та інші особи, що утворюють родову більшість, використовуючи своє становище, збагачуються за рахунок громади.

Розвиток виробництва, зростання торгівлі, збільшення населення руйнують колишню єдність роду та племені. Завдяки розподілу праці виростають нові міста – центри ремесел й торгівлі. На руїнах старого, родового ладу виникає класове суспільство, характерною рисою якого є антагонізм між класами експлуататорів і експлуатованих. Панівні класи будучи власниками всіх або принаймні найважливіших засобів виробництва, отримують можливість привласнювати працю пригноблених класів повністю або частково позбавлених засобів виробництва [2, с. 32].

Рабство, кріпацтво, найману працю утворюють три змінюючі один одного способи експлуатації, що характеризують три шаблі класово-антагоністичного суспільства. При перших двох способах класової експлуатації безпосередній виробник (раб, кріпак) був юридично безправним або неповноправним, особисто залежним від власника засобів виробництва. У цих суспільствах «…розходження класів фіксувалося і в становому розподілі населення, супроводжувалося встановленням особливого юридичного місця в державі для кожного класу … Поділ суспільства на класи притаманний і рабовласницькому, і феодальному, і буржуазному суспільствам, але в перших двох існували класи-стани, а в останньому – класи безстанові» [18, с. 32]. 

2.2. Цінність класової теорії К.Маркса

У роботах початкового періоду класова боротьба трактується Марксом не інакше як основа історичного процесу. «Історія всіх досі існуючих товариств була історією боротьби класів, – йдеться  в «Маніфесті». Вільний і раб, патрицій і плебей, поміщик і кріпак, майстер і підмайстер, навіть гнобитель і пригноблений перебували у вічному антагонізмі один до одного, вели безперервну то приховану, то явну боротьбу, яка завжди закінчувалася революційною перебудовою всього суспільного ладу або загальною загибеллю класів» [20,с. 135].

Капіталістичне суспільство – суспільство антагоністичне, а клас буржуазії і пролетаріат є основними силами, які вступають у боротьбу один з одним. У цій же роботі Маркс зауважує, що, крім вище наведених класів, є безліч проміжних соціальних груп – ремісники, торговці, селяни. Але він переконаний, що в міру розвитку капіталізму проміжні прошарки не мають самостійної історичної ініціативи і тому будуть примикати у вирішальному конфлікті або до капіталістів, або до робітників.

Відповідно для свого часу Маркс визначає відчуження як відірваність пролетарських мас від засобів виробництва – «наша епоха, епоха буржуазії, відрізняється, проте, тим, що вона спростила класові протиріччя: суспільство все більш і більш розколюється на два великі ворожі табори, на два великі, такі, що стоять один проти одного, класи — буржуазію і пролетаріат» [23, с. 61].

Пролетаріат – фактична робоча сила – не має права володіння засобами  виробництва, тому її праця стає відчуженою, а праця для Маркса є ключовим поняттям для характеристики людської природи. В такому сенсі стає очевидним, що продукти людської діяльності набувають знеособленого, відстороненого статусу по відношенню до свого творця.

У наступних роботах  – «Класова боротьба у Франції з 1848 по 1850 р.»,  «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта» – Маркс більш докладно аналізує соціальну структуру капіталістичного суспільства, виділяючи промислову буржуазію, фінансову буржуазію, торгову буржуазію, дрібну буржуазію, селянство, пролетаріат і люмпен-пролетаріат. При цьому він вводить уточнюючі критерії класу: ставлення до засобів виробництва, спільність діяльності, способів мислення і життя – необхідні, але недостатні умови утворення суспільного класу. Скажімо, не є класом парцельні селяни, хоча вони складають величезну масу, члени якої живуть в однакових умовах, не вступаючи, однак, в різноманітні відносини один з одним. Їхній спосіб виробництва ізолює їх самих один від одного, замість того, щоб викликати взаємні відносини між собою [27, с. 219].

За Марксом, для утворення класу необхідні усвідомлення єдності, відчуття відмінних інтересів від інтересів інших груп, наявність волі до спільних дій. При цьому він підкреслює, що відмінність класових інтересів виникає не з класової свідомості індивідів, а з їхнього об’єктивного стану в суспільстві, насамперед у процесі виробництва. Люди можуть не усвідомлювати своїх класових інтересів і тим не менш керуватися ними у своїх діях.

Слід відмітити більш пізні роздуми Маркса про класи капіталістичного суспільства, які виявилися незатребуваними ортодоксальними формами «марксизму». Йдеться про здатність класів до еволюції, що обумовлено змінами в способі виробництва. Саме тому Маркс вказує, що правлячі класи Англії і США приступили до радикальних змін відносин між капіталом і працею, капіталом і відносинами земельної власності, разом з тим зауважуючи, що суспільство Німеччини та Франції не твердий кристал, а організм, здатний до перетворень і що знаходиться в постійному процесі перетворення [21, с. 94].

Ще різкіше проблеми зміни класів позначаються у третьому томі «Капіталу», в якому Маркс зазначає якісний і кількісний розвиток основних соціальних спільнот капіталістичного суспільства, виділяючи при цьому не два, а три класи – робітників, капіталістів, земельних власників.

На переконання  К. Маркса, капіталізм, ера якого «бере свій початок у XVI ст.», виключає гуманізацію суспільства і демократію через приватну власність на засоби виробництва та анархію ринку [14, с. 53]. У цій системі, де працюють заради прибутку, має місце експлуатація одного класу іншим, а людина (і підприємець, і робітник) стає чужою сама собі, тому що не може самореалізуватися у праці, яка перетворилася лише у засіб існування в умовах непередбачуваного ринку і жорсткої конкурентної боротьби.

Що стосується істинної свободи поза працею, тобто вільного часу, то він, за Марксом, мірою багатства стане не при капіталізмі, а при комунізмі. Однак у автора «Капіталу» дійсно «немає ніяких переконливих даних ні про момент, коли капіталізм перестане функціонувати, ні навіть про те, що в даний конкретний момент він має припинити функціонувати…» [16, с. 167]. Маркс навів певну кількість доказів, які дозволяють вважати, що капіталістичний лад буде функціонувати все гірше і гірше, проте він не довів економічно, що внутрішні протиріччя капіталізму будуть його руйнувати.

Слід підкреслити, що в доказах К. Маркса про неминучу поразку капіталізму основним є не порушення ринкових принципів розподілу доходів між класами суспільства, а те, що ця система не забезпечує цілковитої зайнятості, тяжіє до колоніальної експлуатації і війн. Суспільним ідеалом він вважає соціалізм і комунізм, називаючи їх фазами неантагоністичного комуністичного суспільства, при якому засоби виробництва не будуть більше об’єктом приватного присвоєння і кожна людина отримає свободу.

Але тут доречно згадати Ф. Хайєка, який писав: «Обіцянка свободи стала, безумовно, одним із найбільш сильних знарядь соціалістичної пропаганди, яка дала людям впевненість, що соціалізм принесе звільнення. Тим більш жорстокою буде трагедія, якщо виявиться, що обіцяний нам Шлях до Свободи є в дійсності Дорогою в Рабство. Саме обіцянка свободи не дає побачити непримиримі протиріччя між фундаментальними принципами соціалізму і лібералізму… В результаті більша частина інтелігенції прийняла соціалізм, тому що побачила в ньому продовження ліберальної традиції. Сама думка про те, що соціалізм веде до несвободи, здається їм тому абсурдною» [10, с. 308].

Між іншим, впевненість К. Маркса у перемозі ідеалів безкласового суспільства ґрунтується передусім на теорії класів, яка стала здобутком класичної політичної економії ще з часів фізіократів і А. Сміта. Вважаючи себе послідовником класиків, він дійсно займався «в основному проблемою економічного росту, а саме росту добробуту і доходу, а також проблемою розподілу цього зростаючого доходу між працею, капіталом і землевласниками», тобто між класами. Але в його теорії класів центральною ідеєю є класова боротьба з тенденцією до спрощення і поляризацією суспільних груп навколо основних класів суспільства.

Ще в «Маніфесті комуністичної партії» К. Маркс писав: «Історія всіх до цих пір існуючих суспільств була історією боротьби класів. Вільний і раб, патрицій і плебей, поміщик і кріпак, тобто пригноблюючий і пригноблюваний знаходились у вічному антагонізмі, вели неперервну то приховану, то відкриту боротьбу, яка завжди завершувалась революційною перебудовою всієї суспільної будови або загальною загибеллю класів» [25, с. 353].

Не є винятком, за К. Марксом, і капіталістичне суспільство з його зростаючими протиріччями: буржуазія як панівний клас створює більш продуктивні засоби виробництва, а більшість пролетаріату залишається у бідності. Звідси, на його думку, неминуча революційна криза, тому що спричинене розвитком продуктивних сил зубожіння врешті-решт стане настільки всеохоплюючим, що зростаюча за рахунок інших верств суспільна чисельність пролетаріату (пролетаризація) дозволить йому конституюватися у клас більшості населення та здійснити пролетарську революцію і взяти владу не заради меншості, що було характерно для революцій минулого, а на користь усіх. У результаті пролетарської революції і диктатури пролетаріату, таким чином, не стане ні капіталізму, ні класів, тому що, висловлюючись словами К. Маркса, на місце старого буржуазного суспільства з його класами і класовими протиріччями прийде асоціація, в якій вільний розвиток кожного є умовою розвитку всіх.

Величезна і беззаперечна заслуга Маркса полягає не в нових різнобічних ідеях, які він уніс у вчення про класову боротьбу, а в тонкості й цілісності його світогляду, в об’єднанні застарілих до нього різних і не пов’язаних між собою ідей.

Якщо до Маркса класова боротьба відзначалася як один з багатьох факторів історії, хоча і дуже важливий, то тільки Маркс визнав, що явища класової боротьби складають основний зміст історії, основний факт, яким пояснюється все інше.

Для Маркса будь-яке виробництво, що створює класову відмінність, засноване на антагонізмі: «Від самого початку цивілізації, – говорить Маркс в «Убогості філософії», – в основі виробництва був закладений антагонізм професій, станів, класів, нарешті, накопиченої і безпосередньої праці. Без антагонізму немає прогресу. До теперішнього часу розвиток продуктивних сил відбувалося завдяки цьому антагонізму класів» [14, с. 60].

Через боротьбу класів Маркс відкрив внутрішню діалектику соціальних процесів в історії людства. Він побачив два класи, як дві протилежності в історії, відкрив їхні початки та зародки. Дослідник розкрив закони розвитку свідомості класів, причини їх загибелі, народження нових.

Дійсно, теорія класової боротьби включає в себе практичні потреби знищення нерівності і класів, які нерівність породжують. Всі ці розробки, дії витікають з теорії класової боротьби і є її складовими частинами.

Вчення Маркса вперше відкинуло ілюзії, які до Маркса неминуче виникали в учасників історичних рухів боротьби класів попередніх суспільних формацій щодо справжнього змісту і завдань їхньої боротьби та їх соціально-історичних дій.

Величезний крок вперед, зроблений Марксом у вченні про класову боротьбу, з’ясовується при зіставленні історичної теорії Маркса з найбільш передовими історичними теоріями його німецьких і французьких сучасників.

Хоча сам Маркс наполегливо підкреслював, що його вчення про класи і про боротьбу класів було створено не ним, а буржуазними істориками. Але Маркс чітко усвідомлював історичне значення й істинну оригінальність своєї теорії. Заперечуючи свою першість у відкритті самого факту існування класів і класової боротьби, Маркс зазначав у той же час, що його вчення про класи, зведене до трьох пунктів, являє собою принципово новий етап розвитку історичної науки: що існування класів пов’язане лише з певними історичними формами боротьби у виробництві, яке розвивається; що класова боротьба веде до диктатури пролетаріату; що ця диктатура сама ж веде до знищення класів.

Складнощі в засвоєнні теорії класової боротьби в тому, що Маркс не залишив окремої, цілісної роботи по ній, що є неможливим без фактів всієї історії. 

ВИСНОВКИ

Карл Маркс вважав, що класи є елементами економічної структури, де володіння власністю та джерела прибутку є ознаками, що власне конституюють класи, а міжкласові кордони досить розмиті, особливо в містах.

Головним критерієм розшарування суспільства, на думку К. Маркса, було володіння власністю. Тому структура суспільства зводилася їм до двох рівнів: класу власників на засоби виробництва (рабовласники, феодали, буржуазія) і класу, позбавленого власності на засоби виробництва (раби, пролетарі) або має дуже обмежені права на власність (селяни).

Боротьба двох класів – капіталістів і пролетарів – неминуче мусила отримати певну розв’язку. Як «старий» клас попереднього суспільства робітничий клас мав зникнути у своїй боротьбі з буржуа, як це відбувалось на попередніх витках історії, адже логічно, що боротьба буржуа та пролетарів знову з необхідністю мусила завершитись появою нового  історичного класу – останнього, універсального, на рівні якого мала б завершитись вертикальна диференціація суспільства.

Теорія класової боротьби вироблялася поступово під впливом наполегливого і пильного спостереження над навколишньою дійсністю, шляхом її переробки та осмислення на основі глибокого і гострого аналізу історичного минулого, що усуває все непотрібне, зайве, дріб’язкове і узагальнює всі незліченні складові зокрема в єдине загальне ціле.

Маркс володів вже всіма даними для побудови грандіозної і витонченої класової теорії з усіма практичними висновками, які він щедро розкидав на сторінках «Убогості філософії», яка стала цінною як сповідь нових ідей, що виражають і формують всеосяжну теорію соціального розвитку. Він вважав, що не кожна суспільна група може характеризуватися як клас.

Про соціальні класи, їхнє походження, внутрішню диференціацію, проміжні прошарки Маркс писав уже у своїх ранніх роботах, де ще не розрізняв класів і станів як таких. Проте надалі в нього склалося досить чітке розуміння класів, але остаточне, цілісне означення цього поняття у нього все-таки відсутнє. У самому широкому сенсі класи, згідно Маркса, це будь-які соціальні групи, які знаходяться по відношенню один до одного в нерівному положенні і борються між собою. Виникли ж вони лише з появою  приватної власності.

Люди, що знаходяться в різних відносинах до засобів виробництва, мають протилежні інтереси. У буржуазному суспільстві власники фабрик зацікавлені у збільшенні прибутку, створюваної робітниками. Останні ж, природно пручаються такій експлуатації. Але клас капіталістів, у силу володіння економічною владою, володіє і державною владою, і, внаслідок цього, може пригнічувати будь-який вираз незгоди з боку робітників.

Для утворення класу необхідні усвідомлення єдності, відчуття відмінних інтересів від інтересів інших груп, наявність волі до спільних дій. При цьому він підкреслює, що відмінність класових інтересів виникає не з класової свідомості індивідів, а з їхнього об’єктивного стану в суспільстві, насамперед у процесі виробництва.

Теорія класової боротьби включає в себе, перш за все, вивчення класів, а не людини взагалі. Вона вимагає пояснення причин утворення класів, момент їх зародження, боротьбу і наслідки цієї боротьби. Тільки виходячи з теорії класової боротьби можливе пояснення виникнення, розвитку суспільно-економічних формацій в умовах експлуатації.

Ну і, звичайно, тільки виходячи з теорії класової боротьби народжується теорія соціалізму, як процес знищення нерівності та складається на його основі поділу на класи.

Маркс пов’язує соціальну нерівність з різним розміщенням груп у системі матеріального виробництва, зі ставленням до власності. Панує той, хто володіє засобами виробництва. Уся історія суспільства – це історія боротьби класів.

Марксове розуміння класу спрямовує нашу увагу на об’єктивно структуровані економічні нерівності в суспільстві. Належність до класу базується не на тому, що людина думає про свою позицію, а на об’єктивних умовах, які дозволяють одним мати більший доступ до матеріальних винагород, ніж іншим. Важливим моментом є й об’єктивність існування класів, незалежно від того, усвідомлюють це самі члени класу чи ні. Поняття об’єктивності існування класів є особливою рисою підходу Маркса до вивчення стратифікації. 

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Бем-Баверк О. Критика теории Маркса. – М.: РЕКПОЛ, Социум ИнфоПолис, 2002. – 283 с. Критика теории Маркса
2. Бизюков П. Динамика трудовых протестов в России / П. Бизюков // Вестник общественного мнения (2008–2011). – 2011. — №2 (108). – С.29–38.
3. Бурдье П. Социальное пространство и генезис классов / П.Бурдье // Социология политики. – М.: Социо-Логос, 1993. – С.53-97.
4. Буравой М. Жить в капитализме, путешествовать через капитализм /М. Буравой // Общественные движения в России: точки роста, камни преткновения /Подред. П.Романова, Е. Ярской-Смирновой. – М.: ЦСПГИ, 2009. – С. 28–58.
5. Гарбадин А. Марксистська інтерпретація відчуження та становища чужинця / А.Гарбадин // Вісник СевНТУ: зб. наук. пр. – Серія: Політологія. – 2010. — №112. – С.67-70.
6. Гофман А. Социология Карла Маркса. Лекция 4 // Гофман А.Б. 7 лекций по истории социологии. – М.: КДУ, 2008. — С.103-146.
7. Джонсон А.Г. Тлумачний словник з соціології. / Пер. з англ. за науковою редакцією Всеволода Ісаєва, Андрія Хоронжого. – Львів: Видавничий центр Львівського національного університету імені Івана Франка, 2003. – 480с.
8. Жоль К. Соціологія: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів / К. Жоль. – К.: Либідь, 2005. – 440 с.
9. Зборівський Г. Є. та ін. Введення в соціологію / Г. Є. Зборівський та ін. – М., 2004. – 592 с.
10. Злобіна О. Особистість як суб’єкт соціальних змін. – К.: Інститут соціології НАН України, 2004. – 400с.
11. Кацва А.М. Протестное движение рабочего класса / А.М. Кацва // Социологические исследования. – 2008. — №3. – С. 38-43.
12. Классовое общество: теория и эмпирические реалии /Под ред. С. Макеева. – К. :ИС НАНУ, 2003. – 257 с.
13. Коваліско Н.В. Основи соціальної стратифікації: Навчальний посібник. – Львів: «Магнолія 2006», 2009. – 328с.
14. Ковалиско Н. Теория практик, практики и исследование стратификационных порядков / Н. Ковалиско // Социология: теория, методы, маркетинг. – 2010. – №2. – С. 49-63.
15. Кравченко А.П., Москаленко С.М. Роздуми над історичною долею комуністичних ідеалів К.Маркса / А.П. Кравченко, С.М. Москаленко // Філософські обрії. – 2015. — №33. – С.8-17.
16. Кузьменко Т.М. Соціологія. Навч. посіб. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – 320 с.
17. Макеев С. Статус классового анализа в современной социологии / С.Макеев // Социология: теория, методы, маркетинг. – 2006. — №3. – С. 81-91.
18. Максимов Б.И. Рабочие как акторы процесса трансформаций / Б.И. Максимов // Социологические исследования. – 2008. — №3. – С. 29–34.
19. Парсонс Т.О структуре социального действия. – М.: Академический Проект, 2000. – 880 с.
20. Попова І. Доля однієї соціологічної парадигми (До 120-річниці від дня смерті К. Маркса) // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2003. – № 2. – С. 131-148.
21. Радаев В.В., Шкаратан О.И. Социальная стратификация: Учеб. пособие для вузов. М., 2005. – 238 с.
22. Райт Э. Марксистские концепции классовой структуры // Рубеж, — 2000. — № 15. – С. 36 – 85.
23. Симончук Е. Классовое сознание: опыт сравнительного эмпирического изучения / Е. Симончук // Социология: теория, методы, маркетинг. – 2010. — №4. – С. 56-84.
24. Сорокин П. Система социологии / П.Сорокин. Т.II. — Социальная аналитика. 2-е изд. – М.,1993. – С.371-376.
25. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. – М.: Политиздат. – 1992. – 543 с.
26. Соціологія: навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів – 2-ге вид., доопр., доп / за заг. ред. В.І.Докаша. – Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2012. – 448 с.
27. Социология. Сборник. – М.: «КАНОН-пресс-Ц», «Кучково поле», 2000. – 432 с.
28. Тихомирова Є. Основи соціології: Підручник. – Рівне: Перспектива, 2006. – 333 с.
29. Філософські обрії. Науково-теоретичний журнал Інституту філософії імені Г.С. Сковороди HAH України та Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка. – Випуск 33. – Київ-Полтава, 2015. – 192 с.
30. Яцук Н.Є. Актуальність ідей К.Маркса в практиці розбудови постіндустріального суспільства / Н.Є.Яцук // Гуманітарний вісник ЗДІА. – 2010. — №42 – С.50-60.