Вступ

Гроші належать до низки дуже загадкових феноменів, виникнення яких цікавило людство вже в стародавні часи. За довгий час існування товарного виробництва і його дослідження вченими-економістами з питань походження грошей сформувались різні погляди, які умовно можна звести до двох основних загальних напрямків: раціоналістичного й еволюційного.

Раціоналістичний напрямок у теорії походження грошей, безсумнівно, не є науковим, бо об’єктивні явища (а поява грошей належить саме до таких) обумовлюються об’єктивними процесами і не можуть залежати у своєму походженні від суб’єктивних і, по суті, вторинних процесів. Причину появи грошей слід шукати у більш глибокому і базовому відносно цього феномена явищі, а саме в товарному виробництві. Проте незважаючи на ненауковий характер цих теорій, повністю їх ігнорувати не можна. Це пов’язано з тим, що економічні явища, які є об’єктивними за своєю природою, здійснюються в той же час (і саме такою є природа їх реалізації) через суб’єктивну діяльність людини, тому людина, суспільство, держава, мають певне відношення, якщо не до суті самого грошового феномена, то до формування зовнішніх ознак і форм його організації і руху.

Еволюційний напрямок у питанні про походження грошей об’єднує велику кількість учених, які пов’язують появу грошей з виникненням товарного виробництва. Це, безсумнівно, науковий підхід, бо до тих пір, поки продукт праці не призначався для продажу — обмін не потребував появи якогось спеціального еквівалента, яким і є за своєю суттю гроші. Цей напрямок представлений багатьма відомими вченими, кожен з яких тією чи іншою мірою вносив свій доробок у дослідження процесу походження грошей. Розглядаючи такий феномен, як гроші, допитливий розум людини не міг обмежитись тільки питанням походження грошей. Людство завжди цікавила природа грошей, їх суть і функції. Ці питання тісно пов’язані з проблемою походження грошей, хоч є окремим аспектом теоретичного аналізу грошового феномена.

1. Класична кількісна теорія грошей та її основні версії. Сучасний монетаризм

1.1. Кількісна теорія грошей

Перші спроби (з тих, що відомі історії економічної думки) теоретично осмислити суть грошей та їхнє місце в господарському житті суспільства були зроблені   античними   мислителями   Ксенофонтом,   Платоном, а надто Арістотелем. У наукових дослідженнях останнього знаходимо не лише кілька винятково важливих гіпотез щодо походження грошей, зміст їхніх основних функцій, але й досить успішні спроби аналізу грошових відносин у їх взаємодії з іншими явищами та процесами економічного життя. Ідеться про характеристику лінії взаємозв’язку економічних теорій товар — гроші — капітал, що дозволяє збагнути об’єктивну основу, на яку сперта вся система наукових знань із проблем товарно-грошових відносин.

Ідеї Арістотеля щодо визначення суті й функцій грошей, їхнього місця в системі економічних зв’язків, пройшовши довгий еволюційний шлях, набули подальшого розвитку в одній із найдавніших економічних теорій, що сформувалася ще в XVI—XVII ст.,— кількісній теорії грошей. Слід зазначити, що методологічні принципи вказаної теорії впродовж понад трьох століть домінують у системі наукових знань з питань грошових відносин. Вони багато в чому визначають зміст історичного розвитку теорії грошових відносин, у т.ч. і її сучасних напрямків.

Найбільш детально вихідні методологічні принципи кількісної теорії грошей були аргументовані відомим теоретиком XVIII ст. англійським ученим Д.Юмом у його трактаті «Про гроші», опублікованому 1752 р. Одна з причин довголіття теоретичних обґрунтувань Д.Юма — їхні гранична простота і приступність. Теорія, про яку йдеться, встановлює функціональну залежність і взаємозв’язок між двома економічними величинами — рівнем товарних цін і кількістю грошей в обігу. її основним постулатом є твердження про те, що будь-яка зміна кількості грошей веде до пропорційної зміни абсолютного рівня цін товарів і послуг, а відтак — до зміни номінального вираження валового національного продукту.

Аргументуючи свої теоретичні погляди, Д.Юм спирався на широко відомий в економічній історії факт підвищення в XVI—XVII ст. загального рівня цін, або так званої революції цін, викликаної відкриттям багатих родовищ золота і срібла у Північній Америці. Приплив до Європи коштовних металів значно збільшив пропозицію грошового товару, що, за Д.Юмом, стало визначальною причиною різкого зростання цін. Від 1500 p., після періоду відносної стабільності, середній рівень цін виріс до кінця сторіччя приблизно у 3—5 разів. Далі ціни знову стабілізувалися, залишившись приблизно на тому ж рівні аж до середини XVIII ст. Виходячи з цих фактів, Д.Юм визначив досить просту залежність, яка дістала статус класичної: подвоєння кількості грошей призводить до відповідного подвоєння абсолютного рівня цін, вираженого в цих грошах[7, c. 121-123].

Та значення кількісної теорії грошей полягає не лише у визначенні співвідношення між наявною грошовою масою і номінальною величиною ринку товарів і послуг, що формують структуру валового національного продукту. Кількісна теорія Д.Юма створювала відповідну методологічну основу і для характеристики принципів формування вартості грошей. У його концепції поняття вартості грошей є суто умовним. Як інструмент обігу вони не мають власної вартісної основи. Гроші, за Д.Юмом, входять у структуру обігу без вартості, отримуючи останню лише в процесі обміну. Йдеться про представницький характер вартості грошей, або про фіктивну вартість, яка визначається через кількісне співвідношення товарів, що обертаються, і грошову масу, яка обслуговує цей обіг. Представницька вартість грошей, що обслуговує товарний обіг, залежить від їхньої кількості. Вона визначається за формулою:

сума цін товарів

число обертів грошової одиниці

У питанні визначення вартості грошей позиція кількісної теорії змикається з теорією грошового номіналізму, основні ідеї якої були сформульовані ще у XVIII ст. Мова йде про номіналістські концепції Дж.Берклі та Дж.Стюарта, які в методологічному плані можуть розглядатися як вихідна основа теоретичних визначень вартості грошей, зокрема сучасних теорій вартості паперових грошей.

Як зазначалося, теоретичні ідеї кількісної теорії грошей Д.Юма багато в чому визначили характер історичного розвитку теорії грошових відносин. Вони фактично отримали статус методологічної основи однієї з провідних структур цієї теорії — її класичного та неокласичного напрямків. Кількісна теорія грошей дістала підтримку представників класичної буржуазної політичної економії. Якщо Д.Юм розглядав її застосування відносно металевих грошей — золота і срібла, то Д.Рікардо переніс її основні постулати і на визначення способу функціонування паперових грошей.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. ідеї кількісної теорії грошей отримали новий імпульс у своєму розвитку в зв’язку з методологічною перебудовою всієї системи економічної науки, пов’язаної з так званою маржиналістською революцією і швидким прогресом неокласичної політичної економії. У структурі останньої сформувалося два різновиди кількісної теорії: трансакційний варіант І.Фішера та кембриджський варіант. Авторами останнього стали відомі економісти А.Маршалл і А.Пігу. Новітній варіант кількісної теорії грошей — це сучасний монетаризм.

Американський економіст І.Фішер здобув визнання у західній економічній теорії завдяки своїй праці «Купівельна спроможність грошей», опублікованій 1921 р. У книзі дається математичне обґрунтування залежності рівня цін від маси грошових засобів, що використовуються при здійсненні товарообігу (трансакційних операцій). Ідеться про рівняння обміну, виражене формулою

MV = PY,       (1)

де:  М — статистична кількість грошей (або грошова маса);

V         — швидкість обігу (середньорічне число разів використання грошової одиниці на придбання необхідних товарів і послуг); Р — рівень цін (середньостатистичне значення (індекс) цін готових товарів і послуг, виражене стосовно базового річного показника, що дорівнює 1.0);

Y         — реальний національний продукт (рівень фактичного обсягу виробництва).

Добуток рівня цін на реальний національний продукт — PY— визначає обсяг номінального національного продукту. Йдеться про грошове вираження сукупної вартості всіх кінцевих товарів і послуг, що їх вироблено економічною системою за визначений відтинок часу.

Коментуючи функціональну залежність складових елементів цього рівняння, І.Фішер писав: «…із того простого факту, що сума грошей, яку витрачено на блага, має дорівнювати загальній кількості цих благ, помноженій на їхні ціни, випливає, що рівень цін повинен підвищуватися або падати залежно від змін кількості грошей, якщо водночас не змінюватиметься швидкість їхнього обігу або кількість відповідних благ».

Формула Фішера MV = PY отримала широке застосування в західній економічній літературі. її було включено в усі підручники з теорії грошей як наукове аргументування одного з фундаментальних законів ринкової економіки. Широке застосування має вказана формула  1 в сучасній економічній теорії, де вона вважається «видатною формулою Фішера»[5, c. 62-65].

Акцентуючи увагу на науковій вагомості останньої, не слід допускати її абсолютизації. Треба враховувати, що рівняння, яке розглядається, виражає лише загальнотеоретичний принцип кількісної теорії грошей. Мова йде про те, що при розгляді низки конкретних ситуацій виявляються специфічні обставини, не охоплювані її змістом. З урахуванням цього формулу І.Фішера називають «простим», «послабленим», «інфантильним», навіть «грубим» вираженням кількісної теорії грошей.

Кембриджський варіант кількісної теорії грошей — гнучкіший. Він відрізняється від трансакційного кількома новими методологічними підходами, що можуть розглядатися як доповнення останнього. Зміст цих доповнень зводиться ось до чого. По-перше, якщо в рівнянні Фішера розглядається динаміка грошових потоків на макроекономічному рівні функціонування економіки, то економісти кембриджської школи зосереджують увагу на мотивах нагромадження грошей конкретними суб’єктами (юридичними та фізичними) ринкової економіки. Як наслідок — макроекономічний аналіз доповнюється мікроекономічним.

По-друге, рівняння Фішера сперте на методологічну передумову про те, що гроші за своєю суттю є засобом обігу. На противагу цьому в кембриджському варіанті сутність грошей розглядається не лише в названій функції, а й у ролі засобу збереження вартості та нагромадження.

По-третє, у кембриджському варіанті увага теорії акцентується не лише на об’єктивних аспектах обігу грошей, а й на визначенні його суб’єктивних підвалин, на характеристиці психологічної реакції господарських суб’єктів щодо використання грошової готівки.

По-четверте, представники англійської школи економістів докладніше розглядають і проблему забезпечення грошової рівноваги. Якщо в концепції Фішера йдеться лише про пропозицію грошей (Ms), то в новому варіанті кількісної теорії грошей центральною проблемою стає проблема попиту на гроші (Md), визначення мотивів їх нагромадження у касах та на рахунках окремих господарських суб’єктів ринку. Відповідно до цього кембриджський варіант отримав у західній літературі назву теорії касових залишків (nominal cash balance theory).

Зміст цієї теорії виражено широко відомою формулою А.Пігу, або кембриджським рівнянням

Md = KPY,     (2)

де:   Md — попит  на  наявні касові залишки,  або реальна потреба у грошах; К — кембриджський коефіцієнт, що показує, яка частина фінансових активів зберігається у вигляді грошей; Р — ціна продукції (товарів і послуг), що реалізується; Y — обсяг виробництва у фізичному вираженні. У наступних темах при визначенні структури попиту на гроші питання практичного застосування кембриджського рівняння будуть розглянуті ширше[3, c. 52-54].

1.2. Монетаризм і його позиції

Монетаризм — економічна теорія, згідно якої кількість грошей в обігу є визначальним фактором формування господарської кон’юнктури та існує прямий зв’язок між змінної маси грошей обігу та величиною валового й національного продуктів. Започаткував теорію монетаризму І.Фішер.

Монетаристи вважають, що держава має обмежити своє втручання в господарське життя лише підтримуючи стабільний темп росту грошової маси. На їхню думку, в довгостроковому плані фінансова експансія веде до росту відсоткових ставок та витісненню приватних інвестицій, а кредитно-грошова експансія стимулює інфляцію.

Монетарна політика опирається на здатність грошово-кредитної системи істотним чином впливати на функціонування і розвиток економіки.

В економічній науці виділяються два підходи щодо аналізу теоретичних проблем грошей. Один підхід пов’язаний з дослідженням внутрішньої природи грошей, який виявляє суть грошей, причини їх появи та функціонування, розвиток грошей та їх історичні форми, формування вартості грошей тощо. Цей напрям включає номіналістичну, металістичну, державницьку, функціональну, марксистську та інші теорії.

Представники другого напряму сприймають гроші за їх проявом і тією роллю, яку вони відіграють у відтворювальному процесі. За цим напрямом гроші визнаються як активний фактор впливу на розвиток і структурні зміни в економіці. Тому для них головним є визначення сфери механізму застосування грошей в економічній політиці. У науковому аналізі грошей до цього підходу належить монетарна теорія.

Монетарній теорії належить провідне місце в науковій думці про гроші та грошові відносини. Вона має значний вплив на розвиток економічної теорії. Всі наукові видання минулого століття з економічної теорії пов’язані з аналізом впливу грошових факторів (попиту і пропозиції грошей, відсотка, фінансового ринку тощо) на розвиток економіки. Вона служить науковою і методологічною базою грошово-кредитної політики країн з розвинутою економікою. Зараз кожен уряд західних держав розпочинає реалізацію своєї економічної політики після визначення основного напряму монетарних рекомендацій, на яких він буде її будувати[6, c. 49-52].

Основний напрям монетарної теорії — кількісна теорія грошей залежно від етапів розвитку. Вона поділяється на класичну кількісну теорію грошей, неокласичну кількісну теорію і сучасний  монетаризм.

Важливою ідеєю монетаристів є те, що головна причина кризових явищ міститься в хаотичних коливаннях грошової маси, які породжуються урядовими маніпуляціями по стимулюванню сукупного попиту. На думку монетаристів, лавиноподібне збільшення покупок у період різдвяних свят є результатом випуску центральним банком великої кількості грошей в обіг. Насправді ж все відбувається якраз навпаки. Але М.Фрідмен продовжує стверджувати, що головний напрям впливу — від грошей до ділової активності. Він бачив у цьому стрижень “монетарної теорії циклічних коливань”.

Отже, головним елементом монетарної моделі є гроші. Вони забезпечують власнику гарантію здійсненню платежів, створюють резерв ліквідності на випадок непередбачених обставин і т.д. На відміну від теорії трансакційного типу, де потреба у грошах визначається сумою товарообмінних угод, теорія М.Фрідмена відноситься до класу “портфельних моделей”, або теорій “віддання переваги активам”. У вченого цінність грошей, їх купівельна спроможність пов’язаня зворотною залежністю з рівнем цін (Р).

Одною із переваг свого підходу М.Фрідмен вважає розгляд теорії грошей як “особливої теми в теорії капіталізму”. У марксистській політекономіїї під капіталом розуміють самозростаючу вартість, тобто вартість, що приносить додаткову вартість на основі експлуатації найманої праці. М.Фрідмен використовує натуралістичне трактування капіталу (що йде від праць Бем-Беверка), де під капіталом розуміють будь-яку річ, що приносить “потік доходу” у вигляді грошей, товарів і специфічних послуг. Відповідно гроші у нього — “капітальний актив”, частина нагромадженого капітального фонду на рівні з облігаціями, акціями, нерухомістю, товарами народного споживання та іншими активами.

Монетаристский варіант кількісної теорії можна звести до наступних положень:

1. кількісна теорія є насамперед теорія попиту на гроші, вона не є теорією виробництва, грошового доходу або рівня цін;
2. для економічних агентів і власників власності гроші є одним з видів активів, формою володіння багатством;
3. аналіз попиту на гроші з боку економічних агентів формально ідентичний аналізу попиту на споживчі послуги.

Таке трактування свідчить про те, що монетаристи не проводять розходжень між грошима як капіталом і грошима як такими. Капітал розглядається як сукупність грошових активів.

У монетариському варіанті кількісної теорії грошей важливе місце приділяється очікуваним змінам рівня цін як фактора, що діє на розміри касових грошових резервів і інших фінансових активів, що перебувають у розпорядженні економічних агентів[2, c. 84-87].

Сучасний монетаризм як один з напрямів економічної думки виник у 60-х роках XX ст. у зв’язку з пошуком шляхів подолання інфляції, тривале зростання якої ставилося за провину економічній політиці, що проводилася за кейнсіанськими рецептами. Кей-нсіанство сформувалося на межі 20-30-х років, коли потрібно було подолати глибокий спад виробництва та безробіття. А для цього були придатними будь-які способи «накачування» державою ефективного попиту як через фіскально-бюджетну, так і монетарну політику, незважаючи на можливі інфляційні наслідки.

Сучасний монетаризм сформувався в 60-70-ті роки, коли особливо загострилася проблема інфляції, а проблеми безробіття та спаду виробництва відійшли на другий план. Вирішити цю проблему за кейнсіанськими рецептами було неможливо, потрібні були нові підходи.

Разом з тим сучасний монетаризм не є принципово новою теорією. Він, по суті, є відродженою й осучасненою неокласичною кількісною теорією. У процесі розвитку цієї теорії монетаристи спиралися на кейнсіанські дослідження грошового механізму і, безумовно, запозичили з нього те, що не суперечило реальній дійсності. Тому між сучасним монетаризмом і кейнсіанством є певна наступність, тим більше, що і саме кейнсіанство принципово не відкидало кількісної теорії. Якраз остання була методологічним підґрунтям формування обох цих напрямів, що, безперечно, сприятиме їх взаємному зближенню.

Грошова сфера у монетаристів є відносно самостійною, відокремленою від сфери реальної економіки, що означало відродження «класичної дихотомії», яка розглядає грошовий механізм як екзогенний щодо економіки. Оскільки грошова сфера безпосередньо пов’язана з діяльністю держави (через емісію грошей та монетарну політику), то якраз вона не може бути внутрішньо збалансованою і є потужним джерелом дестабілізації для сектора реальної економіки.

Оскільки головна загроза дестабілізації для реальної економіки виходить з грошової сфери, то остання повинна бути центральним об’єктом державного регулювання, з тим щоб створити найсприятливіші умови для повної реалізації можливостей ринкового механізму саморегулювання. При цьому держава повинна регулювати грошову сферу переважно економічними методами, Щоб максимально виключити пряме втручання в економічну діяльність суб’єктів ринку. У цю вимогу не вписуються фіскально-бюджетні методи економічного регулювання як надто жорсткі.

Тому монетаристи зосередили основну увагу у своїх дослідженнях на методах та інструментах монетарної політики.

Висновки

Монетаристи внесли певні корективи в постулати класичної кількісної теорії:

— визнали, що на тривалих часових інтервалах V змінюється, що ускладнює зв’язок між Мі Р та робить їх динаміку непропорційною;

— між зміною М та її проявом у сфері цін і виробництва існує певний часовий лаг, який теж ускладнює зв’язок між Мта Р і повинен враховуватися в монетарній політиці;

— ці два явища грошового механізму, по суті, виключають два постулати кількісної теорії — пропорційності й однорідності, і вони замінюються постулатом асинхронності в динаміці Мі Р;

— держава у своїй монетарній політиці повинна орієнтуватися не на поточні проблеми, а на перспективні — передусім на підтримання цін на стабільному рівні.

Сучасний монетаризм дістав широке визнання в економічній науці, а його рекомендації — в економічній практиці. Його притягувальна сила полягає у такому:

— у введенні жорсткого правила поведінки для держави в грошовій сфері, що діє подібно до золотого стандарту;

— у простоті, легкості і надійності вирішення надто складних суспільних проблем (послаблення циклічності, підвищення рівня зайнятості, подолання інфляції тощо) — для цього достатньо

тримати під жорстким контролем грошову пропозицію, заборонити будь-які вільності з боку держави при регулюванні грошової сфери;

— у надто простому способі визначити винуватця тих чи інших економічних та соціальних негараздів — ним є орган, який допустив надмірне зростання, або надмірне скорочення М в обороті.

— у явних симпатіях монетаристів до приватного підприємництва, захисті його від надмірного втручання з боку держави, пропозиціях створити для нього найсприятливіші конкурентні, фіскальні, монетарні тощо умови для розвитку.

Разом з тим, ідеї сучасного монетаризму не залишилися застиглими догмами. Вони постійно піддавалися жорсткій критиці, а зміни в економічній ситуації в країнах Заходу обумовлювали прагнення віднайти нові або вдосконалити старі положення монетаристської теорії, у тому числі і шляхом компромісів між її двома напрямами — кейнсіанством та монетаризмом.

Список використаної літератури та джерел

1. Артус М. Гроші та кредит: Навчальний посібник/ Мирослав Артус,; Європейський ун-т. — К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2004. — 161 с.
2. Гроші та кредит: Підручник/ За заг. ред. М.І. Савлука,; М-во освіти України. Київський нац. економ. ун-т. — К.: КНЕУ, 2001. — 602 с.
3. Гроші та кредит: Підручник для вузів за спец. «Фінанси та кредит»/ Михайло Савлук, К.Г. Зуллас, А. М. Коряк. — К.: Либідь, 2002. – 330 с.
4. Гроші та кредит: Підручник/ За ред. Богдана Івасіва,; М-во освіти і науки України, НБУ, Терноп. акад. нар. госп.. — Тернопіль: Карт-бланш, 2000. — 510 с.
5. Демківський А. Гроші та кредит: Навчальний посібник/ Анатолій Демківський,. — К.: Дакор, 2003,, 2005: ВИРА-Р. — 527 с.
6. Денисенко М. Гроші та кредит у банківській справі: Навчальний посібник для студентів вищих нав-чальних закладів/ Микола Денисенко,; Авт.передм. К. Г. Федоренко. — К.: Алерта, 2004. — 477 с.

 

 

Вступ

Кожна грошова реформа є індивідуальною за своїми характеристиками і специфічною за змістом. Реформи значно різняться за цілями, глибиною реформування грошових систем, методами стабілізації валют тощо.

Грошові реформи у вузькому розумінні: грошові реформи формального типу, грошові реформи з деномінацією грошового обігу, грошові реформи конфіскаційного типу. Вони предбачають лише введення в обіг нової грошової одиниці (ці види грошових реформ розглянуто нижче).

Грошові реформи у широкому розумінні предбачають, окрім впровадження в обіг нової грошової одиниці, ще й структурну перебудову діючої системи грошово-валютних і кредитних відносин. Такі реформи були характерними при здійсненні в окремих країнах переходу від біметалізму до монометалізму і далі до паперово-грошового обігу. Проведення структурної грошової реформи у широкому розумінні цього поняття передбачає також перехід від грошей адміністративно-командної економіки до грошей ринкової економіки.

Грошова реформа — це цілеспрямовані перетворення, за допомогою яких здійснюються рішучі комплексні дії, спрямовані на оздоровлення економіки, фінансів, грошового обігу тощо. Актуальність нинішньої грошової реформи для України посилена ще й тим, що в процесі державотворення необхідно створити ефективну й надійну грошову систему. Та й оздоровлення економіки і вихід із кризи, як свідчить досвід вже кількох років, без грошової реформи й проведення власної грошової політики виявилися практично неможливими.

 

2. Грошові реформи як радикальні заходи негативних соціально-економічних наслідків інфляції. Класифікація грошових реформ

2.1. Методи проведення грошової реформи

Історія, увібравши в себе досвід багатьох народів і часів, знає два основних методи проведення грошових реформ: метод блокування банківських рахунків на заздалегідь визначений строк або навіть на невизначений час. Це дає змогу уряду мати свободу дій і відповідні кошти, які повертаються власникам лише тоді, коли виробництво пройде стадію нормалізації і розпочне зростати. Можна їх також конвертувати на цінні папери, які будуть не знецінюватися, а приносити їхнім власникам відповідний доход; метод списання готівки та коштів населення на банківських рахунках та одночасної заміни їх на нову грошову одиницю за єдиним або ж диференційованим співвідношенням.

Для визначення конкретних методів проведення грошової реформи і вибору тієї чи іншої політики важливим є діагноз поточної економічної ситуації. Для України це вкрай важко було зробити через глибоку кризу її економіки, скорочення виробництва та інфляційне зростання цін. До того ж в умовах адміністративно-командної системи активна й гнучка грошова політика не проводилася. Гроші відігравали лише пасивну роль, виступали як технічні інструменти обліку й контролю. Тому в Україні так і не було напрацьовано досвіду проведення грошової політики як найдійовішого важеля регулювання економічних процесів.

Безперечно, простий обмін карбованця на національну валюту товарів в Україні не додав, сільське господарство не стало від цього продуктивнішим, а економіка не вилікувалася від безгосподарності та інфляції.

Водночас захист інтересів населення в ході грошової реформи сприяв підвищенню продуктивності праці, збільшенню виробництва товарів, а в результаті — поліпшенню життєвого рівня трудящих. Чи були такими реформи, проведені в радянські часи, і які перспективи використання їхнього досвіду в сучасній грошовій реформі?

Переважаючим напрямом у численних реформах радянської економіки було пограбування не лише споживача, а й самого виробника. Цю ж мету переслідувала й напівреформа 1960 р., якою було проведено конфіскаційний обмін грошей. Це проявилося у конфіскації доходів народу (до 50%), девальвації карбованця, що приховувалося зміною масштабу цін і зменшенням золотого вмісту карбованця. Звичайно, така велика ін’єкція в економіку дещо пожвавила її темпи зростання. Але ненадовго, тому й постала потреба у відході від деяких ідеологічних догматів і реабілітації окремих ринкових елементів, прибутку й рентабельності як найважливіших оціночних показників ефективності економіки.

Водночас половинчатість реформи 1965 р. дала змогу деяким господарникам формувати фіктивну рентабельність, через яку вдавалося отримувати кошти на утворення часто незароблених фондів матеріального заохочення, що в кінцевому рахунку не тільки не дало можливості досягти бажаної мети реформи, а й поклало початок руйнуванню економіки та зародженню загальної кризи тогочасної системи. Це проявилося в падінні темпів зростання продуктивності праці, порушенні закону відтворення робочої сили, витісненні з ринку і виробництва дешевих товарів, маніпулюванні з собівартістю заради високого прибутку і гальмуванні науково-технічного прогресу на виробництві. Як наслідок у обігу швидко зростала надлишкова маса грошей, а нестача товарів на кінець 80-х років перетворила дефіцит товарів у один з провідних чинників зростаючої інфляції.

Отже, тогочасний обмін 10 старих карбованців на 1 новий не підвищив його купівельну силу, а просто перетворив у звичайний карбованець з його обмеженою купівельною здатністю. Саме це й привело до втрати ним поваги і довіри, а далі й до справжнього краху.

2.2. Грошова реформа 1947 р.

«Сталінська» реформа 1947 р. включала чотири компоненти: деноміналізацію старих грошей, їх обмін у пропорції 10 : 1 на нові; відповідне коригування граничного рівня роздрібних цін; пільговий обмін вкладів в ощадкасах; скасування карткової системи та ліквідацію подвійної системи торгівлі, суть якої полягала в діяльності звичайних магазинів та «комісійних», де товари продавалися без обмежень, але за підвищеними цінами.

Головне завдання реформи — вилучити значну масу грошей з обігу. Частина їх навіть не були фальшивими, бо були захоплені фашистами в підвалах банків, де зберігалися до початку війни і не були вивезені. Цих грошей було так багато, що порівняно з ними особисті збереження населення становили невелику суму. Так, у 1940 р. вони дорівнювали лише 17,3 млн. крб., тобто в середньому по 42 крб. на вклад, або лише 27% середньомісячної зарплати.

При таких збереженнях держава вигравала двояко з одного боку, можна було просто нехтувати офіційними особистими збереженнями і надати їм пільговий режим, а з іншого — населення мало зрозуміти, що ощадкаса — надійне сховище збереження готівкових грошей. Пільговий обмін заощаджень сприяв швидкому зростанню вкладів населення. Вже в 1960 р. вони зросли в 3 рази, а середній вклад став у 3 рази більшим за середньомісячну зарплату.

Успішною «сталінська» реформа стала ще й тому що в той час роздрібний товарооборот суворо контролювався Центром Уряд міг здійснювати широкі адміністративні маневри, проводити політику надто низького рівня доходів за значної інтенсифікації праці. Нагромадивши достатню масу продовольства й інших товарів народного споживання, він зміг без катаклізмів, плавно перейти до вільної роздрібної торгівлі без карток. Більше того, розпочалося періодичне зниження цін, І це благодійно впливало на настрої населення та зміцнення грошової й фінансової стабільності.

Якщо ж глибше глянути на реформу 1947 р., то дії Сталіна були зумовлені суворою необхідністю. Адже з розширенням виробництва внаслідок відбудови народного господарства нагромаджувалася надлишкова кількість товарів, які не могло придбати населення, тому що не мало відповідної кількості готівкових грошей. Щоб цього в майбутньому не трапилося, економісти пропонували здійснити обмін грошей на нові купюри у відношенні 5:1. Сталін же в поданому проекті закреслив цифру «5» і написав «10». Внаслідок цього склалася невідповідність між товарною масою, яка з відбудовою народного господарства швидко зростала, та грошима, маса яких кожного разу ставала недостатньою; тому щорічно потрібно було усувати цей розрив черговим зниженням цін.

Не був також об’єктивним чи зваженим валютний курс по відношенню до долара. При деномінації карбованця в нинішніх умовах особисті нагромадження готівкою постраждали б насамперед.

Однак слід враховувати, що головна маса грошей готівкою прихована не широким загалом населення, а тіньовою економікою. Існують вони не в паперогрошовій формі, а матеріалізовані в золоті, нерухомості, товарах мистецтва, антикваріату та іноземній валюті, тому жодної надії шляхом проведення грошової реформи вилучити ці гроші на користь суспільства не було.

Отже, досвід «сталінської» реформи не прийнятний в сучасних умовах.

2.3. Грошова реформа 1922-1924 рр.

Грошова реформа 1922-1924 рр. викликана двома причинами: по-перше, величезними втратами у першій світовій і громадянській війнах; по-друге, потребою подолати руйнівні наслідки безгрошового обігу часів «воєнного комунізму» та експериментів впровадження прямого продуктообміну.

За період 1917-1921 рр. стало очевидно, що економічно не обґрунтований «соціалістичний» і «комуністичний» експеримент у тодішній радянській Росії зазнав краху. Навпаки, він остаточно зруйнував економіку, фінанси й грошовий обіг країни. Приміром, темпи знецінення тогочасних «совзнаків» значно випереджали темпи їх емісії. Торгівля була замінена прямим розподілом і безплатним трудовим пайком. Втілення в життя інших заходів, пов’язаних з реалізацією ідеї відміни грошей, привела до того, що в 1920 р. за непотрібністю навіть було закрито Народний банк.

Напередодні реформи 1922-1924 рр. у колишньому СРСР видатки бюджету більш як на 90% покривалися паперовою емісією, а інфляційне зростання цін перевищувало 500% на місяць. Це означало, що консервативні методи та заходи оздоровлення економіки вже цілковито вичерпані й не діють. Єдино можливою і перспективною була політика радикального «хірургічного втручання». Для відновлення контролю над економікою і збереження влади більшовиків потрібно було відмовитися від диктатури військового комунізму й перейти до нової економічної політики, впровадити сувору економію у витратах коштів, скасувати безплатні постачання ресурсів державним підприємствам і закладам, відновити діяльність Держбанку, а безплатне фінансування замінити комерційним кредитом. Нова економічна політика супроводжувалася також введенням жорсткої податкової системи, що дало змогу Наркомфіну звести до мінімуму бюджетний дефіцит і розпочати проведення грошової реформи.

Одним з перших позитивних моментів запровадження в обіг червінця став випуск облігацій хлібної позики. Перебуваючи у вільному обігу, вони виконували функцію досить стійкої й авторитетної грошової одиниці, яка була забезпечена державними фондами хліба. На такій же основі оберталися золоті й срібні сертифікати, які були різновидом паперових грошей, забезпечених відповідним запасом благородних металів, їх ще називали товарними грошима.

Серед найважливіших передумов цієї реформи були: швидкий розвиток вільної торгівлі (приватної, державної, кооперативної); досягнення активного зовнішньоекономічного балансу (позитивне сальдо досягло 300 млн. золотих карбованців); здійснення реформи цін, що допомогло нагромадити певні запаси товарів, а на ринку встановити рівновагу попиту й пропонування.

При цьому червінець вводився в обіг не декретом, а в процесі витіснення знецінених «радзнаків». На відміну від них червінець на 25% забезпечувався золотом, короткостроковими зобов’язаннями й одержав міжнародну підтримку. Тому емісія червінців не могла проводитися довільно; йому доводилося боротися із золотими монетами царської чеканки. Водночас на характер паралельного обігу впливала економічна розруха, надто низький життєвий рівень народу й високий рівень інфляції, який катастрофічно знецінював «радзнаки».

Отже, реформа ставила за мету зробити гроші точним вимірювачем затрат і результатів суспільного виробництва, з тим щоб вони забезпечували постійне стимулювання економічних інтересів товаровиробників, користувалися довірою, виконували всі свої функції і були захищені від знецінення. Слід наголосити і той факт, що економічна реформа 1922-1924 рр. була класичною грошовою реформою, головним завданням якої була санація економіки. Тому надії нинішніх реформаторів обмежитися лише обміном діючих грошей на нові і досягти стабілізації фінансової системи дуже швидко збанкрутують.

Інтерес до грошової реформи 1922-1924 рр. зумовлений також тим, що економічний розвиток у ті роки спирався на економіку здорового глузду і дав порівняно кращі результати, ніж наступні 60 років. Тоді на ділі стимулювалися самостійність, самоокупність і самофінансування державних підприємств. Особливо значним був вклад цієї реформи в теорію та практику фінансів, грошового обігу та кредиту.

Щоб зупинити знецінення грошової одиниці, уряд наприкінці 1922 р. розпочав паралельне впровадження в грошовий обіг банкнот, які за золотим паритетом відповідали курсу: 1 крб. = 1 фунту стерлінгів. Червінець справді був конвертованою валютою, безпосередньо обмінювався на золото та інші валюти. Однак як стабільна грошова одиниця він проіснував лише до 1925 р. Волюнтаристські дії керівництва країною щодо проведення індустріалізації, орієнтованої на важку та оборонну промисловість, підірвали ринкову рівновагу і вже на кінець 1927 р. фінансово-кредитну систему довели до розвалу.

Зараз також розширюється самостійність та самофінансування державних підприємств, стрімко розвивається приватний сектор та кооперація, законодавчо допущена вільна діяльність іноземного капіталу. Водночас наявні й принципові відмінності: а) реформи 20-х років мали справу з галопуючим знеціненням рубля, нині ж подібна ситуація лише започатковується; б) індекс інфляційного процесу в 20-50% абсолютно не зрівняний з неконтрольованим піднесенням цін у 1921-1923 рр.; в) у той час не існувало ні значних трудових збережень, які потрібно було захистити, ні колосальних нагромаджень тіньової економіки, які слід було вилучити.

Отже, за певної подібності становища спосіб та методи проведення «ленінської» реформи не можуть бути прийнятними сьогодні.

Висока ефективність паралельного обігу валют у роки непу давно цікавить економістів. Дискусія точилася навколо проблеми введення в обіг паралельно діючому карбованцю нової конвертованої грошової одиниці, котра б як локомотив витягла його в ранг стабільної валюти. Пропонується, щоб паралельна національна валюта («червінець») вільно оберталася на будь-яку іноземну валюту, мала тверде забезпечення золотом та запасами вільноконвертованої валюти. Відомо, що і в Китаї було введено «золотий» юань для забезпечення зовнішньоекономічних операцій. Діючий до цього юань паралельно обслуговував внутрішній ринок і постійно знецінювався, а новий ефективно стимулював розвиток ринкової економіки і мав добрі наслідки.

Використавши досвід реформи періоду непу та Китаю, червінець також пропонувалося ввести для розширення обслуговування експорту та імпорту, збільшення виробництва експортного сектора економіки, стимулювати інвесторів, власників «надійних» цінних паперів тощо. Водночас підкріплений золотом червінець повинен продаватися за достатньо гнучким курсом усім бажаючим, у будь-який час і в будь-якому місці. Тоді він, поступово розширюючи сфери свого обігу, здатний витіснити знецінені грошові знаки.

Але якщо червінець у період непу вводився відразу на всій території країни, ним користувалися всі підприємства й громадяни, то пропонувалося ввести паралельну валюту спочатку для вільних економічних зон, або для спільних підприємств, чи для створення спеціалізованих магазинів. Така валюта була б доступною лише привілейованим особам. Погоня за нею здатна була викликати негативне ставлення до звичайних грошей, що лише спричинило б остаточну дезорганізацію внутрішніх зв’язків між товаровиробниками або ж призвело до загального переходу на нову грошову одиницю. Тобто закономірно відбулося б витіснення слабкої валюти сильною згідно із законом грошового обігу, ігнорувати який не можна.

Водночас золотий червінець 20-х років задумувався й реалізовувався не паралельною валютою, а засобом боротьби із знеціненими грошима тих років. Тобто червінець з’явився не для доповнення, а для заміни діючих грошей і цілком справився з такою роллю.

2.4. Зарубіжний досвід реформи

Вирішуючи питання про оздоровчу для нашої економіки грошову реформу, корисно ознайомитися із зарубіжним досвідом. Наприклад, відомо, що Ізраїль ще не так давно, як і Україна, не мав ні держави, ні грошової системи. Тепер же ізраїльська грошова одиниця — шекель — є стабільною валютою.

Звичайно, в різних країнах по-різному здійснювалася стабілізація валют. Наприклад, ні в США, ні в Великобританії грошова реформа у післявоєнний час не проводилася. І не тому, що там не було галопуючої інфляції. Скоріше це пояснюється тим, що там давно панує цивілізований дух і толерантне ставлення до національних вартостей. Дорожили там також і довір’ям народів інших країн, які використовували долар і фунт стерлінгів як міжнародні валютні резерви. Це не лише престижно, а й приносить значні доходи. Наприклад, Великобританія щорічно лише від Друкування фунтів стерлінгів для країн стерлінгової зони отримує більший доход, ніж від зовнішньої торгівлі.

Прихильники грошової реформи в Україні посилаються на високу ефективність реформи 1947 р. в ФРН. Як нещодавно в Україні, так і тоді в Німеччині магазини були порожні, дефіцитні товари видавалися за картками, панували спекуляція, чорний ринок і примітивний натуральний бартер. Це був період, коли після 12-річного тоталітаризму розпочався перехід від централізованих методів управління до ринкових важелів. І вже через короткий період було здійснено перехід від пошуків товарів до їхнього виробництва, ліквідовано окупаційні грошові знаки, які безсистемне випускалися в обіг командуючими трьох окупаційних зон. Унаслідок цього тогочасна незабезпечена маса грошей, що сягала 400% від необхідної кількості, була вилучена з обігу й обміняна за курсом 100 рейхсмарок = 6,5 нових марок. Отже, це була грошова реформа конфіскаційного типу. Вона була виправдана станом грошового обігу та значними руйнаціями післявоєнного часу в Німеччині. Водночас вона започаткувала нову валюту, яка допомогла здійснити економічні реформи й вивести країну в найрозвинутіші держави світу з стабільною й авторитетною валютою. Дбаючи про збільшення довіри до нинішньої марки, уряд завжди проводив і проводить сувору фінансову політику.

Навіть у період впровадження в обіг марки ніякого зниження життєвого рівня населення не сталося. Навпаки, лише за 1948-1955 рр. виробництво товарів широкого вжитку зросло вдвічі. Було створено такі суспільні умови, що спонукали людей вкладати гроші не в предмети споживання, а в інвестиції. Було відмінено заборону для підприємців брати кредити з поточних банківських рахунків, завдяки чому всі бажаючі почали брати кредити і вкладати їх у бізнес. Заохочувалися надурочні роботи, тому що доход із них не оподатковувався. Вже з 1950 р. стали понижувати податки. Як наслідок цього почалося зниження цін.

Отже, провідні гасла Л. Ерхарда — свобода і стабільність — швидко створили західнонімецьке «економічне чудо», в основі якого був ефективний і рішучий перехід до ринкових відносин без допущення зниження рівня життя народу.

Роль економічної санації виконала не лише економічна реформа Л. Ерхарда. У Західній Європі в повоєнний час економічне відродження почали з радикальних грошових реформ і інші країни. Лише за період 1945-1950 рр. тут було проведено 24 реформи. Їх досвід переконує, що назрілі реформи потрібно проводити ефективно і своєчасно. А досвід України, навпаки, показав, що затягування з проведенням необхідних реформ обертається величезними збитками для економіки і населення.

Дуже відповідально до здійснення грошової реформи поставилися в 1958 р. у Франції, замінивши старий франк на «важчий» новий. Однак ця акція мала скоріше психологічний, ніж економічний характер. Італія та Японія, дбаючи про довір’я й авторитет своїх національних валют, після військової поразки реформи не проводили. Навіть після бурхливої галопуючої інфляції тут знайшли дійові фінансово-економічні важелі, перебороли негативні тенденції й забезпечили вільну конвертованість своїх валют.

Грошова реформа не обов’язкова і не є єдиним способом стабілізації валюти. Не обов’язково також вона повинна мати конфіскаційний характер. Що стосується України, то інфляція вже в першій половині 1991 р. понад 30 млн. чоловік поставила за межу бідності, а в 1993 р. в такому становищі опинилося понад 90% населення. Тому грошову реформу було проведено з позицій захисту інтересів та нагромаджень населення, вона супроводжувалася диверсифікацією народного господарства, введенням в обіг української грошової одиниці, митниці та розширенням взаємовигідних стосунків з усіма країнами світу.

Висновки

Грошові реформи у широкому розумінні в зв’язку з масштабністю і різноплановістю стуктурних змін та інституційних перетворень є тривалими у часовому вимірі. Вони проводяться, як правило, кілька років.

За цією ж ознакою (залежно від мети проведення та глибини перебудови державою наявної грошової системи) реформи можна класифікувати так:

1.Становлення нової грошової системи. Реформи такого змісту передбачають не лише впровадження в обіг нової грошової одиниці, а й функціональну структурну перебудову всієї системи грошово-валютних і кредитних відносин. Вони були типовими під час переходу від біметалізму до монометалізму і далі до золотодевізного стандарту та обігу паперових грошей за умови створення нових держав, як це мало місце в період розпаду колоніальних імперій чи виходу окремих республік зі складу колишнього СРСР.

2.Часткова зміна грошової системи, коли реформуються окремі її елементи: назва і величина грошової одиниці, види грошових знаків, порядок їх емісії та характер забезпечення. Наприклад, грошова реформа в СРСР у 1922 – 1924 роках – це перехід від бюджетної до кредитної системи емісії, коли замінили в обігу казначейські білети “совзнаки” на банкноти “червінці”. Такий підхід прийнятий за зміни влади.

3.Проведення спеціальних стабілізаційних заходів з метою гальмування інфляції чи подолання її наслідків.

Нерідко грошова реформа має всі три ознаки, як наприклад, грошова реформа в Україні 2 –16 вересня 1996 року. Нова незалежна держава потребувала власної національної грошової системи, а глибока інфляція – проведення ефективних заходів загальної санації економіки і фінансів.

Важливе значення для успіху реформи має правильний вибір методу стабілізації національної валюти. У процесі грошових реформ можуть застосовуватись такі методи стабілізації валют: дефляція, деномінація, нуліфікація, девальвація, ревальвація.

Нерідко грошовій реформі передує дефляція – процес призупинення або стримування темпів зростання грошової маси в обігу. За своїм змістом і наслідками дефляція є складовою частиною антиінфляційної програми.

Дефляційна політика проводиться державою за допомогою фінансових та грошово-кредитних заходів; серед фінансових чільне місце займають підвищення податків, скорочення бюджетних витрат, «заморожування» цін та заробітної плати, пожвавлення продажу державних цінних паперів. Монетарні заходи включають скорочення грошової емісії і кредитних вкладень, шляхом кредитної рестрикції (підвищення процентної ставки, обмеження кредитування банками), підвищення центральним банком дисконтного процента та норм обов’язкових резервів комерційних банків.

Список використаної літератури та джерел

1. Гриценко А. Гроші: виникнення, сутність, функції та агрегати // Економіка України., 1999, № 2, С. 62-66.
2. Гроші та кредит: Підручник для вузів за спец. «Фінанси та кредит»/ Михайло Савлук, К.Г. Зуллас, А. М. Коряк. — К.: Либідь, 2002. – 330 с.
3. Гроші та кредит: Підручник/ За заг. ред. М.І. Савлука,; М-во освіти України. Київський нац. економ. ун-т. — К.: КНЕУ, 2001. — 602 с.
4. Гроші та кредит: Підручник/ За ред. Богдана Івасіва,; М-во освіти і науки України, НБУ, Терноп. акад. нар. госп.. — Тернопіль: Карт-бланш, 2000. — 510 с.
5. Демківський А. Гроші та кредит: Навчальний посібник/ Анатолій Демківський,. — К.: Дакор, 2003,, 2005: ВИРА-Р. — 527 с.
6. Денисенко М. Гроші та кредит у банківській справі: Навчальний посібник для студентів вищих нав-чальних закладів/ Микола Денисенко,; Авт.передм. К. Г. Федоренко. — К.: Алерта, 2004. — 477 с.

 

Вступ

Діяльність комерційних банків у ринкових умовах різноманітна. Банки слід розрізняти насамперед як самостійні господарюючі суб’єкти, що функціонують на засадах комерційного розрахунку, виробляють і свій продають власний продукт з метою отримання прибутку. І хоча результати банків діяльності не набувають безпосереднього матеріального втілення у традиційному розумінні (як продукція промисловості чи сільського господарства), вони носять вартісний характер, маючи у своїй основі суспільні затрати. Специфіка функціонування комерційних банків полягає в тому, що їхнім продуктом є, з одного боку, надання різного роду послуг шляхом проведення пасивних, активних і комісійно-посередницьких операцій, а з другого, створення безготівкових платіжних засобів, що значною мірою є результатом тих же операцій.

Безготівкові платіжні засобі створюються комерційними банками у процесі депозитної емісії на основі видачі позик клієнтам, що призводить до загального розширення грошової маси. При зростанні попиту на кредити банківські сучасний емісійний механізм дозволяє збільшувати грошову масу, а при зниженні попиту ? зменшувати її. Тому здатність комерційних банків створювати гроші має важливе значення для економіки, що реалізується в еластичній грошовій системі, яка є необхідною умовою відносно стійких темпів економічного росту.

3. Загальна характеристика банківських операцій

3.1. Поняття та класифікація банківських операцій

Законом України «Про банки і банківську діяльність» визначено, що комерційний банк — це установа, функцією якої є кредитування суб’єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове і розрахункове обслуговування народного господарства, виконання валютних та інших банківських операцій.

До базових банківських операцій належать 16 операцій, які й визначають банк як фінансову установу (ст. 3 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).

Залежно від економічного змісту всі види діяльності комерційних банків прийнято поділяти на три групи:

• пасивні операції;
• активні операції;
• послуги.

За рахунок пасивних операцій формуються ресурси комерційного банку, які необхідні йому понад власний капітал для забезпечення нормальної діяльності, підтримання ліквідності на належному рівні та отримання запланованого доходу. Акумульовані в результаті пасивних операцій грошові кошти складають переважну частину ресурсів банку, що визначає важливу роль цих операцій в його діяльності. Пасивні операції включають: залучення коштів юридичних осіб та вкладів населення; отримання кредитів від комерційних банків та центрального банку; випуск банківських облігацій, векселів та інших зобов’язань. Результати пасивних операцій відображаються в пасиві балансу банку.

Активні операції — це розміщення банком власних та залучених коштів з метою отримання прибутку. До активних операцій належать: надання кредитів юридичним та фізичним особам, вкладення в цінні папери, формування касових залишків та резервів, формування інших активів (придбання приміщень, обладнання тощо). Результати активних операцій відображаються в активі балансу банку. Активні операції тісно пов’язані з пасивними операціями. Комерційний банк, розміщуючи грошові кошти в активи, постійно стежить, щоб частина коштів знаходилась у вигляді обов’язкових та вільних резервів і терміни вкладень в активи відповідали термінам залучення коштів в пасиви. Крім того, кредитні операції банків призводять до появи додаткових коштів в пасивах. Все це вимагає від банку управління активами та пасивами в їх взаємозв’язку як єдиним комплексом банківської діяльності.

Крім операцій, пов’язаних з формуванням банківських пасивів та активів, комерційні банки займаються і іншими видами діяльності, які дістали назву банківських послуг. До банківських послуг належать: розрахункові, касові, трастові (довірчі), посередницькі, консультаційні та інші. Істотною ознакою банківських послуг є те, що для їх надання банку не потрібні додаткові ресурси. Свою діяльність щодо надання послуг банк здійснює як правило у процесі проведення пасивних і активних операцій. Доходи від послуг банки отримають не у вигляді відсотків, а у формі комісійних виплат. Банківські послуги приносять банку стабільний дохід і є практично безризиковим видом діяльності.

За способом відображення у балансі операції комерційних банків поділяються на:

• активні (вкладення коштів);
• пасивні (залучення ресурсів);
• позабалансові (не відображають руху коштів, а тому до певного часу, тобто поки відобразяться в доходах чи видатках банку, в балансі не значаться).

3.2. Активні й пасивні операції комерційного банку

На підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати такі банківські операції.

1. Прийом вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб.
2. Відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них.
3. Розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

Банк, крім перелічених вище операцій, має право здійснювати такі операції та угоди.

1. Операції з валютними цінностями.
2. Емісію власних цінних паперів.
3. Організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів.
4. Операції на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг).
5. Надання гарантій доручень та інших зобов´язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі.
6. Придбання права вимоги на виконання зобов´язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг).
7. Лізинг.
8. Послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання цінностей і документів.
9. Випуск, купівлю, продаж, обслуговування чеків, векселів та інших оборотних платіжних інструментів.
10. Випуск банківських платіжних карток і здійснення операцій з використанням цих карток.
11. Надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських операцій.

Операції приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб, відкриття та ведення поточних рахунків, розміщення залучених коштів належать виключно до банківських операцій, здійснювати які в сукупності дозволяється тільки юридичним особам, що мають банківську ліцензію. Інші юридичні особи мають право здійснювати тільки дві останні операції на підставі ліцензії на здійснення окремих банківських операцій, а інші операції та угоди, передбачені цією статтею, можуть здійснювати у порядку, визначеному законами України.

За умови отримання письмового дозволу Національного банку України банки також мають право на такі операції.

1. Здійснення інвестицій у статутні фонди та акції інших юридичних осіб.
2. Здійснення випуску, обігу, погашення (розповсюдження) державної та іншої грошової лотереї.
3. Перевезення валютних цінностей та інкасацію коштів.
4. Операції за дорученням клієнтів або від свого імені:

• з інструментами грошового ринку;
• з інструментами, що базуються на обмінних курсах та відсотках з фінансовими ф´ючерсами та опціонами.

5. Довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами.
6. Депозитарну діяльність і діяльність із ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.

Національний банк України встановлює порядок надання банкам дозволу на здійснення операцій 1—4 якщо:

1) рівень регулятивного капіталу банку відповідає вимогам Національного банку України, що підтверджується незалежним аудитором;

2) банк не є об´єктом застосування заходів впливу;

3) банком подано план, за яким він буде здійснювати таку діяльність, і цей план схвалений Національним банком України;

4) Національний банк України дійшов висновку, що банк має достатні фінансові можливості, відповідних спеціалістів для здійснення такої діяльності.

Банк має право здійснювати інші угоди згідно із законодавством України.

Національний банк України має право встановити спеціальні вимоги, включаючи вимоги щодо підвищення рівня регулятивного капіталу банку чи інших економічних нормативів, стосовно певного виду діяльності.

Комерційні банки самостійно встановлюють відсоткові ставки та комісійну винагороду зі своїх операцій.

Усі банківські операції відображаються окремими статтями в балансі комерційного банку. Залежно від того, в якій частині балансу вони обслуговуються, їх прийнято поділяти на пасиви і активи (табл. 1).

Пасивні операції — це операції з мобілізації ресурсів комерційного банку.

Активні операції — це операції з розміщення мобілізованих комерційним банком ресурсів у депозити, кредити, інвестиції, основні оренди і товарно-матеріальні цінності.

Таблиця 1. Активні й пасивні операції комерційного банку

АКТИВ		ПАСИВ
Грошові активи	Кошти   на   кореспондент­ському рахунку в НБУ Кошти в касі Кошти    на   кореспондент­ських рахунках в інших бан­ках (на рахунках НОСТРО) Депозити, розміщені в ін­ших банках	Статутний фонд Резервний фонд Страховий фонд Фонди економічного стимулювання Інші фонди спеціального призначення Нерозподілений прибуток	Власні ресурси
Кредитний портфель	Усі кредити, видані юри­дичним   особам   у   націо­нальній  та  іноземній  ва­лютах (в тому числі про­строчені і пролонговані) Усі кредити, видані фізич­ним особам (у тому числі прострочені й пролонговані) Міжбанківські видані кре­дити   (у  тому  числі   про­строчені й пролонговані)	Кошти вкладників (юридичних та фі­зичних   осіб)  на  рахунках  до  запи­тання   (поточних,   бюджетних,   депо­зитних) Кошти банків-кореспондентів на коре­спондентських  рахунках,   відкритих у даному банку (на рахунках ЛОРО) Кошти   вкладників   (юридичних   та фізичних    осіб)    на   строкових   де­позитних рахунках Депозити, залучені від інших банків	Залучені ресурси
Інвестиційний портфель	Вклади  в  державні  цінні папери Вклади в корпоративні цін­ні папери Вклади   в   статутні   фонди підприємств та організацій	Кредити, отримані від інших комер­ційних банків Кредити, отримані від НБУ Боргові цінні папери банку	Позичені ресурси
Матеріальні активи	Основні фонди Товарно-матеріальні    цін­ності

 

3.3. Операції Національного банку України

Національний банк для забезпечення виконання покладених на нього функцій здійснює такі операції.

1. Надає кредити комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам для підтримки ліквідності за ставкою не нижче ставки рефінансування Національного банку та в порядку, визначеному Національним банком.
2. Здійснює дисконтні операції з векселями і чеками в порядку, визначеному Національним банком.
3. Купує та продає на вторинному ринку цінні папери в порядку, передбаченому законодавством України.
4. Відкриває власні кореспондентські та металеві рахунки у закордонних банках і веде рахунки банків-кореспондентів.
5. Купує та продає валютні цінності з метою монетарного регулювання.
6. Зберігає банківські метали, а також купує та продає банківські метали, дорогоцінне каміння та інші коштовності, пам´ятні та інвестиційні монети з дорогоцінних металів на внутрішньому і зовнішньому ринках без квотування і ліцензування.
7. Розміщує золотовалютні резерви самостійно або через банки, уповноважені ним на ведення валютних операцій, виконує операції з золотовалютними резервами України з банками, рейтинг яких за класифікацією міжнародних рейтингових агентств відповідає вимогам до першокласних банків не нижче категорії А.
8. Приймає на зберігання та в управління державні цінні папери й інші цінності.
9. Видає гарантії і поруки відповідно до положення, затвердженого Радою Національного банку.
10. Веде рахунок Державного казначейства України без оплати і нарахування відсотків.
11. Виконує операції з обслуговування державного боргу, пов´язані із розміщенням державних цінних паперів, їх погашенням і виплатою доходу за ними.
12. Веде особисті рахунки працівників Національного банку.
13. Веде рахунки міжнародних організацій.
14. Здійснює беззаперечне стягнення коштів з рахунків своїх клієнтів відповідно до законодавства України за рішенням суду.

Національний банк має право здійснювати й інші операції, необхідні для забезпечення виконання своїх функцій.

Національний банк має право брати участь у формуванні капіталу і діяльності міжнародних організацій відповідно до міжнародних договорів, учасниками яких є Україна, а також відповідно до угод між ними та іноземними центральними банками.

Національний банк здійснює свої наглядові та регулятивні функції шляхом реалізації таких повноважень.

1. Здійснює всі види перевірок на місцях банків, інших фінансово-кредитних установ в Україні (крім перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності), а також перевірку достовірності інформації, що надається юридичними та фізичними особами при реєстрації банків, інших фінансово-кредитних установ та ліцензування банківських операцій.
2. Може вимагати від банків та інших фінансово-кредитних установ проведення загальних зборів акціонерів (учасників) і визначає питання, за якими мають бути прийняті рішення.
3. Може брати участь у роботі зборів акціонерів (учасників), засідань спостережної ради, правління і ревізійної комісії банку та іншої фінансово-кредитної установи з правом дорадчого голосу.

Національний банк пред´являє вимоги щодо здійснення обов´язкових аудиторських перевірок банків та інших фінансово-кредитних установ, отримує висновки незалежних аудиторських організацій про результати діяльності банків та інших фінансово-кредитних установ.

У разі порушення банком, іншою фінансово-кредитною установою банківського законодавства, нормативних актів Національного банку, проведення ризикових операцій, що загрожує їх платоспроможності та інтересам вкладників і кредиторів, Національний банк застосовує адекватні допущеному порушенню заходи впливу відповідно до законодавства з метою захисту кредиторів та вкладників.

У разі невиконання у встановлений Національним банком строк вимог щодо усунення порушень, Національний банк має право застосовувати такі заходи впливу.

1. Накладати штраф на керівників банків та інших фінансово-кредитних установ у розмірі до ста неоподаткованих мінімумів доходів громадян.
2. Накладати на банки та інші фінансово-кредитні установи штрафи відповідно до положень, затверджених правлінням Національного банку, але у розмірі не більше 1% від суми зареєстрованого статутного фонду.
3. Відстороняти керівництво (голову правління та головного бухгалтера) від управління банком та іншою фінансово-кредитною установою і призначати тимчасову адміністрацію.
4. Зупиняти дію ліцензії на здійснення окремих банківських операцій на строк до 1 року.

У разі порушення законів чи інших нормативних актів, що спричинило значну втрату активів або доходів і настання неплатоспроможності банку чи іншої фінансово-кредитної установи, або заподіяло істотну шкоду інтересам їх клієнтів, приховування будь-яких рахунків, інших документів чи активів, Національний банк має право відкликати ліцензію на здійснення всіх банківських операцій та прийняти рішення про реорганізацію або ліквідацію банку, призначити ліквідатора.

Висновки

Банківські операції відображаються окремими статтями в балансі комерційного банку. Залежно від того, в якій частині балансу вони обліковуються, їх поділяють на пасивні й активні.

Пасивні операції — це операції з мобілізації ресурсів комерційного банку. За видом банківських ресурсів розрізняють пасивні операції з формування власних, залучених (депозитних) та позичених (не депозитних) ресурсів.

Операції з формування власних ресурсів охоплюють:

• операції з формування статутного капіталу банку;
• операції з формування резервного фонду банку;
• операції з формування страхових фондів банку;
• операції з формування інших фондів банку спеціального призначення, які створюються за рахунок прибутку банку і використовуються відповідно до рішення, прийнятого вищою управлінською ланкою комерційного банку;
• операції, пов’язані з формуванням і розподілом банківського прибутку.

Операції з формування залучених ресурсів називають пасивними депозитними операціями . Вони відображають процес залучення й обліку в банківському балансі тимчасово вільних коштів юридичних, фізичних осіб, банків, які зберігаються на різноманітних рахунках (строкових і до запитання). Вкладниками можуть бути як юридичні та фізичні особи, що постійно обслуговуються в даному банку (клієнти банку), так і юридичні і фізичні особи, що не належать до постійних клієнтів цього банку, а обслуговуються в іншому банку.

У банківській практиці України передбачена можливість вибору банку для постійного обслуговування і для проведення окремих депозитних операцій на вигідних умовах в інших банках. З цією метою банки відкривають рахунки до запитання (поточні, бюджетні) та на строк (депозитні). Наявність залишку грошових коштів на цих рахунках дає можливість банку, що обслуговує власників рахунків, використовувати ці залишки як ресурси для здійснення активних операцій з метою отримання доходу. Пасивні депозитні операції створюють можливість користування тимчасово вільними грошовими коштами інших банків, які зберігаються на кореспондентських рахунках (кошти до запитання) та строкових депозитах (кошти на строк).

Список використаної літератури та джерел

1. Демківський А. Гроші та кредит: Навчальний посібник/ Анатолій Демківський,. — К.: Дакор, 2003,, 2005: ВИРА-Р. — 527 с.
2. Денисенко М. Гроші та кредит у банківській справі: Навчальний посібник для студентів вищих нав-чальних закладів/ Микола Денисенко,; Авт.передм. К. Г. Федоренко. — К.: Алерта, 2004. — 477 с.
3. Колодізєв О. Гроші та кредит: Навчальний посібник для самостійного вивчення дисципліни/ Олег Колодізєв, Оксана Яременко,; М-во освіти і науки України, Харківський держ. екон. ун-т. — Харків: ВД «ІНЖЕК», 2004. — 153 с.
4. Михайловська І. М. Гроші та кредит: Навчальний посібник/ І. М. Михайловська, К. Л. Ларіонова. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 431 с.
5. Розмарина А. Гроші та кредит у системі сучасних економічних відносин: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / Одеський держ. екологічний ун-т. — О. : ТЭС, 2004. — 109с.
6. Савлук М. Гроші та кредит: Підручник / Київський національний економічний ун-т ім. Вадима Гетьмана / Михайло Іванович Савлук (заг.ред.). — 4 вид., перероб. і доп. — К. : КНЕУ, 2006. — 744с.
7. Щетинін А. І. Гроші та кредит: Підручник/ А. І. Щетинін; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 429 с.