1. Металістична теорія грошей.
2. Номіналістична теорія грошей.
3. Кількісна теорія грошей.
4. Дж.М.Кейнс і його внесок у кількісну теорію грошей.
5. Сучасний монетаризм.

1. Металістична теорія грошей.

Представники металістичної теорії грошей ототожнюють грошовий обіг з товарним обміном і стверджують, що золото і срібло вже за своєю природою є грошима. Вони не враховують суспільної природи грошей (ототожнюючи їх з золотом і сріблом) і вважають гроші простим засобом обміну, а резервній функції металевих грошей надають фундаментального значення [4, с.191].

Перші тези металістичної теорії з’явилися ще в античні часи, коли другий великий поділ праці (виділення ремесла із землеробства) зумовив появу в ролі загального еквіваленту металів: заліза та олова, свинцю та міді, срібла та золота. Подальший розвиток металістична теорія одержала в епоху первісного нагромадження капіталу, коли вона відіграла роль у боротьбі проти псування монет. У найбільш закінченому вигляді ця теорія була сформульована меркантилістами, які пов’язували її з вченням про гроші як про багатство нації. Ранні меркантилісти ототожнювали багатство із золотом та сріблом і зводили функції грошей до засобу нагромадження. Представники пізнього меркантилізму під багатством розуміли надлишок продуктів, який повинен перетворитись на зовнішньому ринку на гроші. Вони вбачали у грошах не тільки засіб нагромадження, а і засіб обігу та платежу. Ототожнюючи багатство з грошима, меркантилісти ігнорували проблему вартості товару і замінювали її міновою вартістю. На їх думку, товар має вартість, бо він купується за гроші. Пізні меркантилісти розуміли, що гроші – це товар, але вони не змогли пояснити, як і чому товар стає грошима, в чому суть вартості самих грошей [1]. Меркантилізм відображав погляди купців, які практикували зовнішньоторговельні операції. На їх думку, запорукою зростання багатства держави є позитивне сальдо платіжного балансу перш за все у частині торгівлі товарами. Прихильниками цієї теорії у ХУІІ-ХУІІІ ст. були: Ф. Галіані, Т. Мен, А. Монкретьєн, У. Стаффорд, Д. Норе.

Після завершення первинного нагромадження капіталу зовнішня торгівля перестала розглядатися як основне джерело збагачення держави. Зростала роль промисловості та сільського господарства. Науковці дедалі більшу роль відводили капіталу, що перебував у обороті, вказуючи, що запаси у вигляді золота і срібла (на відміну від капіталу, що перебуває у обороті) не приносять їх власнику додаткового доходу. Критики меркантилізму стверджували, що повноцінні металеві гроші гальмують розвиток економіки держави.

Повернення до металістичної теорії грошей відбулося після Другої світової війни. Французькі економісти А. Тулемон, Ж. Рюефф і М. Добре, а також англійський економіст Р. Харрод запропонували ідею про необхідність введення золотого стандарту в міжнародному обігу, а американський економіст М. Хальперін та француз III. Ріст висунули вимоги про введення його також у внутрішньому обігу [1]. Популярність металістичної теорії періодично зростає, оскільки принципи цієї теорії можуть бути використані у боротьбі з інфляцією.

 2. Номіналістична теорія грошей.

Представники номіналістичної теорії грошей заперечують товарну природу грошей і розглядають їх як умовні знаки, позбавленні внутрішньої вартості. Таким чином, номіналістична теорія заперечує роль грошей як міри вартості і розглядає їх лише як засіб обігу. Номіналістична теорія сформувалася у часи коли грошовий обіг був переповнений неповноцінними монетами. Першими представниками номіналізму були Дж.Стюарт і Дж.Берклі. Вони розглядали гроші як абстрактну вартість, позбавлену матеріального змісту. Представники номіналізму трактували гроші як суто технічний інструмент обміну, ігноруючи їх внутрішню вартість. Така позиція була вигідною тим урядам, які широко використовували додаткову емісію для покриття бюджетних витрат. Найбільш відомою працею номіналістичної теорії вважається праця Т.Кнаппа «Державна теорія грошей». Кнапп вважав, що гроші створюються державою і нею ж наділяються певною купівельною спроможністю. У період економічної кризи 1929-1933 рр. номіналізм дістав подальшого розвитку як теоретична основа для рішення щодо відмови від золотого стандарту. Так, Дж.М.Кейнс у «Трактаті про гроші» (1930 р.) назвав гроші «пережитком варварства». Ідеальними він вважав паперові гроші, незалежні від золота.

Серед сучасних прихильників номіналістичної теорії називають П.Самуельсона, який вважає гроші «соціальною умовністю». 

3. Кількісна теорія грошей.

Сутність кількісної теорії грошей полягає у тому, що ціни товарів визначаються об’ємом платіжних засобів, що перебувають у обігу.

Класична кількісна теорія грошей

Часом зародження кількісної теорії грошей вважається XVI століття, коли бурхливе зростання товарних цін у Європі потребувало пояснення причин цього явища [4, с.195]. Серед представників кількісної теорії грошей Ж.Боден, Дж.Локк, Ш.Монтеск’є, Д.Юм, Д.Рікардо. Першим, хто висунув ідею про залежність рівня цін від кількості благородних металів, був французький економіст Ж. Боден. У своєму трактаті «Відповідь на парадокси де Мальструа» він дійшов висновку, що високі ціни хоч і зумовлюються багатьма причинами, проте основною серед них є збільшення кількості золота й срібла. Інші економісти ХVI—ХVII ст. (Б. Даванзатті, Дж. Монтаріні, Д. Локк), розробляючи цю ідею Ж. Бодена, пос­тупово перетворили її у прямолінійний і механічний варіант кількісної теорії, що обмежувався двома їх висхідними постулатами: причиною зростання цін є зростання маси грошей в обороті, а міра зростання цін визначається мірою зростання маси грошей. Перше з цих положень дістало в літературі назву постулата причинності, а друге — постулата пропорційності [5, с.232].

Основні постулати кількісної теорії грошей:

• ціни залежать від кількості грошей (постулат причинності);
• ціни змінюються пропорційно зміні кількості грошей (постулат пропорційності).

Важливий внесок у кількісну теорію зробив англійський економіст Дж. Локк. Він вважав, що вирішальним чинником, який регулює і визначає вартість грошей (у даному разі золота й срібла), є їх кількість [5, с.232]. Важливий внесок до кількісної теорії грошей належить і Д.Юму. У нарисі «Про гроші» (1752) він висунув і обґрунтував принцип, який у сучасній літературі називається «постулатом однорідності»: подвоєння кількості грошей призводить до подвоєння абсолютного рівня всіх цін, виражених у грошах, але не зачіпає відносних мінових співвідношень окремих товарів. Своїм постулатом «однорідності» Д.Юм дав поштовх до формування концепції «нейтральності грошей» у ринковій економіці та екзогенного характеру зміни грошової маси в обігу. Він висунув ідею про представницький характер цінності грошей, згідно з якою:

• гроші вступають в обіг без власної цінності, а набувають її в обігу внаслідок обміну на певну масу товарів;
• сформована у обігу цінність грошей визначається цінністю товарів, що реалізовані, і є суто умовною, а величина її залежить від кількості грошей в обігу: чим вона більша, тим менша маса товарної цінності припадатиме на одну грошову одиницю [4, с.196].

Найвідомішим прибічником і захисником класичної кількісної теорії уже в ХХ ст. вважається американський економіст Ірвін Фішер. У праці «Купівельна сила грошей, її визначення і відношення до кредиту, відсотків і криз» (1911) він запропонував «рівняння обміну»:

                                       (6.1)

де М — кількість грошей в обороті;

V — швидкість обігу грошей за певний період;

P — середній рівень цін;

Q — фізичний обсяг товарів і послуг, що реалізовані за цей період.

І.Фішер не враховував внутрішню вартість грошей. І в умовах золотомонетного стандарту рівняння обміну не могло дати відповідь на проблеми тогочасного грошового обігу. Однак за умов обігу лише паперових грошей, нерозмінних на золото, формула допомагає відобразити принципи функціонування грошового обороту.

Кон’юнктурний варіант кількісної теорії грошей М.І.Туган-Барановського.

Найбільш повно й аргументовано свої погляди з основних монетарних проблем М.І. Туган-Барановський виклав у праці «Паперові гроші та метал», що була опублікована в 1916 р. Спочатку він піддав критиці її класичний варіант, що був викладений у працях І. Фішера. Туган-Барановський визнав за правильну формулу «рівняння обміну», проте вважав, що Фішер нічого нового в кількісну теорію грошей взагалі не вніс, а лише «вдало завершив роботу і дав точний і стислий вираз кількісної теорії в математичній формі» [5, с.197] . Туган-Барановський критикував класичну кількісну теорію, зокрема те, що її прибічники у визначенні причин зростання цін враховують лише кількість грошей і ігнорують решту факторів. Крім того, він піддавав сумніву наявність пропорційної залежності цін від кількості грошей.

Розвиваючи кількісну теорію грошей М.І.Туган-Барановський, всупереч І. Фішеру, доводить що на рівень цін впливає не один, а всі фактори, зазначені в «рівнянні обміну. Оскільки всі ці чинники швидкоплинні і змінюються в різних напрямах, то зміни цін і кількості грошей не можуть бути пропорційними [5, с.329]. Також Туган-Барановський довів, що вплив кількості грошей на ціни може здійснюватися не за одним, а за трьома напрямами, зокрема через зміну суспільного попиту на товари,  через зміну дисконтного процента та через зміну суспільного уявлення про вартість грошей. Останній напрям пізніше дістав назву «інфляційних очікувань». Туган-Барановський довів, що вплив кількості грошей на ціни здійснюється диференційовано залежно від тривалості та обсягів збільшення кількості грошей. Так, короткочасні чи незначні зростання їх кількості можуть взагалі не мати помітного впливу на ціни і вартість грошей. А значне збільшення кількості грошей реалізує свій вплив на ціни протягом тривалого часу, і тому здійснюється він нерівномірно і не пропорційно щодо окре­мих товарів. Туган-Барановський розкрив механізм взаємозалежності між загальною кількістю грошей у країні, кількістю грошей, що перебувають поза обігом у заощадженнях, і швидкістю обігу грошей, довів, що чинник швидкості може впливати на ціни у напрямі, зворотному відносно дії фактора кількості, нейтралізуючи його дію. [5, с.329-330].

На окрему увагу заслуговує Кембріджський варіант кількісної теорії грошей, серед представників якого називають Дж.М.Кейнса, А.Маршалла, А.Пігу, Д.Робертсона. Подібно І.Фішеру, представники кембриджської школи відстоювали тезу про вплив зміни маси грошей на рівень цін. Проте їх підхід стосувався насамперед попиту на гроші. Попит на гроші розглядався поза обігом у вигляді касових залишків у окремих осіб і  підприємств. Акцентується увага на «мотивації», що змушує суб’єктів утримувати в себе певний запас грошей. До «касових залишків» належать готівкові гроші і залишки на поточних рахунках. Цю тенденцію до зберігання грошей прихильники теорії пояснювали двома мотивами: формуванням фонду засобів обігу та необхідністю утворити резерви на покриття непередбачених потреб. Тому А. Пігу визначає кількість грошей як суму касової готівки  населення  і підприємств, що представлено формулою:

,                                                (6.2)

де М – кількість грошей, грошових одиниць, що становлять касовий залишок грошей у суб’єктів економічного життя;

Р – середня ціна одиниці виробленої продукції;

Q – загальна величина виробництва продукції у фізичному виразі за певний період;

k – коефіцієнт заощадження («кембриджський», «коефіцієнт Маршалла»), який визначає співвідношення між номінальними доходами і тією часткою грошей, що становить касові залишки (тобто частина річного доходу, яку суб’єкти зберігають у ліквідній формі). Він дорівнює зворотному значенню показника (V) І.Фішера, а саме

Теорією грошей економічний ефект касових залишків пов’язується з визначенням їхнього впливу на попит товарів і послуг, що формується в економіці [4, с.197]. Слід звернути увагу, що якщо рівняння Фішера описувало весь товарооборот, і змінна М  відповідала за всю кількість грошей, що перебувають  у обігу, то у рівнянні Пігу М – це лише величина попиту на гроші у формі касових залишків. 

4. Дж.М.Кейнс і його внесок у кількісну теорію грошей

У відповідь на проблеми економічної депресії 30-х рр. ХХ століття, що настала після кризи 1929 року, виникла течія, що дістала назву «кейнсіанства». Головною проблемою тих років був економічний спад та безробіття, і саме на їх вирішення була спрямована діяльність Дж.М.Кейнса. Найбільш відомою працею Дж.М.Кейнса є «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936) [3]. У своїх працях Кейнс довів, що механізм ринкової конкуренції за нових умов економічного розвитку не в змозі самотужки, без втручання держави, забезпечити ефективне використання  головних чинників виробництва і відповідну рівновагу процесу розширеного відтворення [4, с.198].

Кейнс розробив теоретичну концепцію «керованих грошей», яка ґрунтується на системі їх державного регулювання й використання з метою формування ефективного платоспроможного попиту, а також стимулювання інвестицій.  Кейнс довів можливість регулювання грошей і використання їх центральним банком як ефективного інструмента регулювання економіки держави. Він відстоював доцільність проведення монетарної політики з метою згладжування коливань економічного циклу та впливу на економічний розвиток взагалі. Ідея М.І.Туган-Барановського про вплив кількості грошей на ціни і виробництво через механізм дисконтного процента суттєво вплинула на теорію Кейнса. Дж.М.Кейнс вважав процент та інвестиції основним шляхом впливу кількості грошей на процес відтворення, а в процентній політиці вбачав основний інструмент монетарної політики держави.

Дж. М. Кейнс довів, що гроші мають суттєве значення і виконують самостійну роль у розвитку економіки. Головним каналом зв’язку між сферою реальної економіки і грошовою сферою Кейнс вважав норму процента, яка зазнає впливу сил грошового ринку (попиту і пропозиції грошей) й одночасно сама впливає на прийняття рішень про майбутні інвестиції. Кейнс змістив центр аналізу ролі грошей в економіці з довгострокових часових інтервалів, як це робили неокласики, на короткострокові, тому що тільки на цих інтервалах можливо було з’ясувати механізм економічного циклу та вияснити зв’язок грошей з його розвитком. Він довів, що на короткострокових інтервалах вплив грошей на економіку здійснюється не за постулатами кількісної теорії, тобто не тільки через ціни, а й з допомогою інших інструментів, передусім норми процента. Ланцюг причинно-наслідкових зв’язків у грошовому механізмі впливу на економіку Кейнс вибудував за такою схемою: зміна грошової пропозиції зумовлює зміну рівня процентної ставки, що, у свою чергу, веде до зміни в інвестиційному попиті і через мультиплікативний ефект — до зміни обсягів номінального ВВП. У зв’язку з цим передатний механізм впливу грошей на реальну економіку, що випливає з кейнсіанської концепції, може бути виражений такою формулою [5, с.335]:

М – Пр – І – П_з – ВВП,

де М — маса грошей,

Пр — ставка процента,

І — попит на інвестиції,

П_з — загальний обсяг платоспроможного попиту,

ВВП — номінальний обсяг виробленого ВВП.

Кейнс розробив концепцію регульованого ціноутворення і підконтрольної інфляції. Збільшення попиту з боку держави та підприємців призводить до збільшення виробництва та зайнятості. В той же час збільшення попиту населення, оскільки він носить невиробничий характер, призводить до інфляції. У зв’язку з цим Кейнс рекомендує стимулювати приватні і державні інвестиції, але обмежувати заробітну плату працюючих. Кейнс розглядає два види інфляції [4, с.198-199]:

• напівінфляція (повільна або повзуча). Таке збільшення грошової маси в умовах безробіття, яка завдає не небезпеки, не скільки призводить до зростання цін, скільки сприяє залученню безробітних до процесу виробництва;
• справжня інфляція (галопуюча) – вона можлива лише при повній зайнятості, стверджував Кейнс, коли зростання грошової маси цілком проявляється у зростанні цін на товари і послуги.

Уведення в передатний механізм процента та інвестицій значно розтягнуло ланцюг зв’язку між масою грошей і цінами, зробило його не таким жорстким, що сприяло розширенню меж збільшення пропозиції грошей без інфляційних наслідків. Це дало підстави Кейнсу захищати переваги «слабкої» валюти перед «твердою», допустимість помірної інфляції, доцільність політики «дешевих грошей». Він вважав таку інфляцію цілком виправданою платою за активізацію кон’юнктури ринку, стимулювання ефективного попиту з метою сприяння зайнятості та економічного зростання [5, с.337].

Слід зазначити, що  Дж. М. Кейнс велику увагу приділив аналізу мотивів нагромадження грошей.  Зокрема Кейнс виділяв три мотиви: трансакційний, завбачливості та спекулятивний. Транзакційний мотив передбачав нагромадження грошей для здійснення поточних витрат, мотив завбачливості передбачав нагромадження грошей «на чорний день» та для того, щоб скористатися непередбаченими можливостями. Спекулятивний мотив означав нагромадження грошей у ліквідній формі для того, щоб за умов зростання прибутковості цінних паперів обміняти гроші на цінні папери, і у випадку падіння їх прибутковості – здійснити зворотній обмін.

Кейнс загострював увагу на проблемних наслідках надмірного зростання пропозиції грошей. Він стверджував, що нарощування її може досягти такого рівня, за якого ставка процента знижується до критично низької межі. За нею економіка потрапляє в так звану «ліквідну пастку». Економічні суб’єкти віддають перевагу накопиченню ліквідності, перестають нарощувати дохідні активи, процентна ставка стабілізується і починає підвищуватися. У цих умовах перестає зростати інвестиційний попит, розривається ланцюжок зв’язку між грошима і виробництвом. Подальше зростання пропозиції грошей спричинить розбалансованість ринків, зростання цін та високу інфляцію. У цьому Кейнс убачав слабкість монетарного регулятора економіки, що дало Кейнсу підстави звернутися до фіскально-бюджетної політики як надійнішого та ефективнішого способу економічного регулювання. Він вважав, що з допомогою регулювання податків та дефіцитного бюджетного фінансування суспільних потреб можна більш оперативно і дієво впливати на платоспроможний попит, ніж через монетарну політику. [5, с.338]. Внесок Дж.М.Кейнса до розвитку кількісної теорії грошей важко переоцінити. Його діяльність суттєво вплинула як на розвиток грошової теорії, так і на економічну політику держав.

Становлення теорії державного регулювання і її складової – кейнсіанського варіанта кількісної теорії – відбулося в умовах падіння виробництва в розвинутих країнах Заходу, посилення кризових явищ і безробіття. Головною метою був пошук виходу з кризи та шляхів пожвавлення економіки. Цей вихід, згідно з теорією Кейнса, був пов’язаний зі зменшенням відсотка за кредитами і посилення на цій основі інвестиційної активності [5, с.337]. Такий тип грошово-кредитної політики дістав назву політики «м’яких (або дешевих) грошей». Якщо ж розширювати платоспроможний попит шляхом надмірного дефіцитного фінансування з державного бюджету, то це призведе призводить до такого самого надмірного зростання попиту та руйнівної інфляції, як і тривале проведення монетарної політики «дешевих грошей». Реалізація такого підходу протягом тривалого часу неминуче призводить до інфляції, що згодом проявилось в економіці країн, що управляли своєю економікою згідно з рекомендаціями Дж. М. Кейнса.

5.Сучасний монетаризм.

Озброївшись теорією контрольованої інфляції керівництво низки держав реалізовувало політику «дешевих грошей» у таких масштабах, що це врешті-решт (у 60-х рр. ХХ століття) призвело до високих темпів інфляції, про корисність якої за її високих показників вже не могло бути й мови. В цих умовах виникла необхідність знайти відповідь щодо причин інфляційних наслідків такої грошово-кредитної політики. Результатом стала поява наукової течії, що дістала назву монетаризму.

Разом з тим сучасний монетаризм не є принципово новою теорією. Він, по суті, є відродженою й осучасненою неокласичною кількісною теорією. У процесі розвитку цієї теорії монетаристи спиралися на кейнсіанські дослідження грошового механізму і, безумовно, запозичили з нього те, що не суперечило реальній дійсності. Тому між сучасним монетаризмом і кейнсіанством є певна наступність, тим більше, що і саме кейнсіанство принципово не відкидало кількісної теорії [5, с.339].

Найбільш відомими представниками сучасного монетаризму вважають науковців чиказької школи на чолі з Мілтоном Фрідманом. Заперечуючи ефективність політики державного втручання в економіку, вони звинувачували теорії Дж.М.Кейнса у впровадженні основ інфляції. Головним джерелом криз і нестабільності економічного розвитку монетаристи назвали грошову сферу. Зокрема, вони виходили з того, що кількість грошей в обігу чинить домінуючий вплив на загальний потік витрат в економіці, а державний бюджет і примусове інвестування відіграють другорядну роль. І навпаки, за умов активного функціонування саморегульованого ринкового механізму економічні цикли згасають, економічні показники змінюються помірно, фізична маса товарів, що реалізуються, стає керованою і передбачуваною. М.Фрідман та А.Шварц довели, що номінальний обсяг ВВП перебуває у тісному взаємоз’язку з пропозицією грошей. Динаміка ВВП і цін прямує за динамікою маси грошей, що перебувають у обігу [4, с.200].          Прихильники монетаризму, прогнозуючи зростання товарної маси (на 1-4%), через політику додаткової емісії грошей обґрунтували здатність держави підтримувати необхідну товарно-речову рівновагу тривалий період. На цій основі М.Фрідман запропонував застосовувати правило механічного приросту грошової маси щорічно в середньому на 4% (М), що охоплює вірогідні 3% (ВВП) приросту реального продукту і 1% (V) зниження швидкості обігу грошей [4, с.200]. Оскільки монетаризм виник як відповідь на вирішення конкретних макроекономічних проблем – інфляції у 60-х рр. ХХ століття, то у з часом монетаристські рецепти макроекономічної політики почали втрачати популярність. Адже монетаризм був спрямований на вирішення лише однієї проблеми – інфляції, залишаючи поза увагою інші питання економічного розвитку.

6. Сучасний кейнсіансько-неокласичний синтез у теорії грошей.

У 70-80 рр. ХХ століття проблеми інфляції і безробіття перетворилися у хронічне явище. Жодна з існуючих наукових течій не вирішувала цих проблем одночасно, адже монетаризм пропонував рецепти боротьби лише з інфляцією,  а кейнсіанство – лише з безробіттям. Як результат почали виникати теорії, що містили елементи обох течій і дістали назву «кейнсіансько-монетаристського синтезу».

Сьогодні вже більшість економістів визнають активний вплив кількісного фактора (М) на перебіг процесів у сфері реальної економіки на коротких інтервалах та на рівень цін (та інфляцію) — на довготермінових. Водночас усі вони визнають допустимість помірної інфляції, її позитивний вплив на розвиток реальної економіки та спроможність центральних банків регулювати пропозицію грошей (М) на адекватному помірній інфляції рівні. Представники обох напрямів монетаристської теорії погоджуються з тим, що зупинити інфляційну спіраль важко, що легше її попередити, ніж потім перебороти. Для цього центральні банки повинні мати високий рівень самостійності, а пріоритетом їх діяльності має стати досягнення довгострокових стратегічних цілей, а не орієнтація на поточні вимоги економічних суб’єктів чи політичних структур, якими б гострими потребами вони не обґрунтовувалися. Щодо змісту таких стратегічних цілей, то позиції окремих дослідників розходяться: одні пропонують стабілізацію цін, інші — стабілізацію грошової маси, треті — стабілізацію попиту, четверті — стабілізацію номінального ВНП. Більшість економістів сходяться на тому, що визначення стратегічних цілей та чіткого «коридору» руху до них буде заспокійливо діяти на економічних суб’єктів, зменшувати їхні негативні очікування щодо поведінки цін, курсу та процента і цим сприяти досягненню рівноваги на грошовому ринку [5, с.345-346].

Сучасна грошово-кредитна політика засновується як на рекомендаціях кейнсіанства, так і на монетаристських рецептах. Зокрема, операції на відкритому ринку реалізовуються у рамках монетаристської концепції регулювання грошової маси, а відсоткова політика базується на кейнсіанських підходах щодо регулювання інвестиційної діяльності. У сучасній монетарній політиці мають місце як пропаговані монетаристами довгострокові цілі економічного розвитку, так і регулююча діяльність держави у рамках короткострокової перспективи, що широко використовувалося представниками кейнсіанства.