Вступ

Державні запозичення в умовах розвиненої ринкової економіки та демократичних форм державності – досить поширена галузь фінансової діяльності держави, що відіграє важливу роль у функціонуванні фінансової системи. Ця роль доволі багатогранна і пов’язана з регулюванням фінансових процесів. Вона давно вже не зводиться виключно до проблеми пошуку і залучення коштів, яких не вистачає. Використання позик пов’язано з певними завданнями фіскального і монетарного регулювання економіки, а також державного впливу на стан фінансового ринку. Щоб дати об’єктивну оцінку ефективності політики державних запозичень України необхідно проаналізувати її розвиток і трансформацію в контексті всіх цих аспектів, оцінюючи з позицій як досягнутих результатів, так і рівня накопиченого  боргу.

1. Ефективність політики державних запозичень України

На перехідному етапі економічного становлення і фінансової стабілізації в Україні, ситуація склалася таким чином, що використання державних позик не мало альтернативного варіанту фінансово-бюджетному, а структура боргу визначалася проблемами з виконанням бюджету, які набули особливої гостроти на початковому етапі ринкових трансформацій. Такі кредити не створювали джерел повернення, а лише збільшували державну заборгованість, яка стала одним із чинників і каталізатором боргової кризи ліквідності України наприкінці ХХ ст.

В сучасних умовах відносної макрофінансової стабільності та економічного зростання, розумним вважається збалансований підхід до використання державних позик, з одночасним зменшенням абсолютного і відносного розміру державної заборгованості. У стратегічному плані політика державних запозичень держави поступово має переорієнтуватися на інвестиційні цілі, що, власне, і є важливою ознакою ринкової економіки. Структура заборгованості України, як внутрішньої, так і зовнішньої, а також порядок її утворення свідчить про те, що політика державних позик не відповідає завданням реформування та розвитку економіки України на ринкових засадах. Характер запозичень і використання позичкових коштів в Україні є такими, що на практиці відбувається лише зростання внутрішнього і зовнішнього державного боргу без будь-яких суттєвих ринкових перетворень. Більше того, в багатьох випадках нераціональне використання запозичених коштів веде до консервації неринкових засад в економіці України.

Спираючись на зроблені узагальнення, у процесі формування боргової стратегії держави, зорієнтованої на економічну стабільність та фінансову безпеку України, необхідно забезпечити здійснення відповідних заходів, а саме:

—         визначити оптимальне співвідношення між зовнішнім та внутрішнім боргом, яке б відповідало поточній економічній ситуації та стратегічним інтересам України;

—         активізувати розвиток внутрішнього ринку капіталу з метою стратегічної переорієнтації із зовнішніх джерел фінансування потреб економіки на внутрішні та зниження залежності від зовнішніх кон’юнктурних коливань;

—         впроваджувати активні операції з регулювання структури державного внутрішнього боргу (йдеться, зокрема, про здійснення дострокового викупу боргових зобов’язань з використанням коштів Пенсійного фонду та залишків на рахунках Державного казначейства);

—         диверсифікувати валютну структуру та зменшити обсяги зобов’язань в доларах США;

—         забезпечити збалансований підхід до використання державних позик з одночасним зменшенням абсолютного і відносного розміру державної заборгованості;

—         удосконалити законодавче забезпечення формування внутрішньої та зовнішньої заборгованості: прискорити прийняття відповідних законодавчих та нормативних актів, зокрема Закону України «Про державний борг».

Лише комплексне вирішення окреслених проблем із врахуванням запропонованих заходів та застосуванням ефективного механізму управління державним боргом сприятиме оптимізації структури державного боргу, розбудові державних фінансів, макрофінансовій стабільності в Україні і створить необхідні умови для забезпечення боргової безпеки держави.

2. Внутрішні та зовнішні державні запозичення

Існує низка об’єктивних чинників, які зменшують доцільність використання значних обсягів дефіциту бюджету з метою додаткового стимулювання економіки. Серед них: високі темпи зростання української економіки, двозначний рівень інфляції, низький показник коефіцієнту обслуговування державного боргу. З іншого боку, дефіцитне фінансування економіки надасть змогу реалізувати стратегію щодо інноваційно-інвестиційної моделі розвитку української економіки, шляхом збільшення обсягу державних інвестицій в основний капітал та розвиток інфраструктури.

Треба зазначити, що повна відмова від державного запозичення, як внутрішнього, так і зовнішнього, неможлива, оскільки потрібно забезпечувати обслуговування й погашення вже нагромадженого зовнішнього боргу, підтримувати платіжний баланс, зберігати й нагромаджувати валютні резерви, які є джерелом фінансування економічного зростання.

Не менш важливим у розробленні стратегії державних запозичень є врахування реальних потреб економіки в дефіцитному фінансуванні. Збереження високих темпів зростання ВВП надає змогу уряду відмовитись від широкого використання дефіцитних інструментів фінансування державних видатків, а отже, від збільшення рівня державного боргу, як це традиційно відбувається у більшості країн світу.

Таблиця 1. Динаміка державних запозичень у 2005-2009 рр.

Обсяги державних запозичень мають сталу тенденцію до зростання. У порівнянні з 2005 роком у 2009 році вони зросли у 2,5 раза. Це свідчить про зростаючу залежність Державного бюджету України від державних запозичень. Головною причиною цього є зростання витрат з погашення боргових зобов’язань, не сплачених у попередні роки.

Відповідно до характеру фінансових операцій державні запозичення здійснюються у формі державних позик і прямих кредитів. Також у сфері боргових операцій використовується механізм надання державних гарантій для отримання кредитів.

У міжнародній практиці застосовуються переважно дві форми державних запозичень:

— емісія державних цінних паперів;

— кредити.

Для економічно розвинутих країн характерною формою державних запозичень є емісія боргових цінних паперів.

В основі цих запозичень лежить залучення до економіки тимчасово вільних фінансових ресурсів фізичних та юридичних осіб шляхом емісії і продажу державних цінних паперів.

Форма державних запозичень у вигляді кредитів не передбачає випуску цінних паперів і, відповідно, переходу права вимоги. Тому її ще визначають як «необлігаційну» форму боргових зобов’язань.

Така форма запозичень характерна для держав із слаборозвинутою та перехідною економікою.

Так, протягом 2005-2009 років структура державних запозичень кардинально змінилася: превалюючою формою запозичень стала облігаційна форма — від 76 відс. до 96 відс., а отримання кредитів від урядів іноземних держав повністю припинено. Зменшення долі кредитів міжнародних фінансових організацій у 2006-2008 роках у десятки разів пов’язане із невиконанням Урядом України взятих на себе зобов’язань, а поліпшення стану співробітництва з цими організаціями у 2008 році сприяло суттєвому зростанню отриманих від них позичкових ресурсів.

Баланс отриманих за останні п’ять років фінансових ресурсів від державних запозичень та витрачених на їх обслуговування і погашення коштів, зроблений в ході аналізу, має від’ємний характер і свідчить про відсутність реального впливу запозичень на економічне зростання в Україні.

Орієнтація на значний дефіцит державного бюджету вимагає зростаючих обсягів джерел його фінансування, що призводить до зростання залежності державних фінансів від надходжень, не пов’язаних з безпосередньою економічною діяльністю.

При збереженні таких пропорцій створюються вкрай негативні передумови для відтворення державного боргу в майбутньому.

Таким чином, аналіз впливу державних запозичень на основні показники економічного розвитку, виконання Державного бюджету України і стан державного боргу свідчать про перевищення негативних наслідків від їх здійснення над позитивними.

Висновки

Державні запозичення є одним із ключових інструментів у системі бюджетних важелів впливу на економічні процеси як додатковий ресурс, що держава мобілізує для вирішення пріоритетних завдань, так і з позиції наслідків дефіцитного фінансування, у розрізі його джерел, на поведінку економічних агентів та економіки загалом. У більшості розвинених країн світу планування державних запозичень, як і бюджету загалом, здійснюють на середньотермінову перспективу. Це надає змогу виявити коло першочергових завдань, які стоять перед урядом, системно та ґрунтовно підходити до вирішення поставленої мети, не розпорошуючи бюджетні кошти, знизити ризики, пов’язані з непевністю економічних агентів щодо ключових параметрів фіскальної та боргової політики.

Список використаної літератури

1. Вахненко Т. Взаємодія політики державних запозичень і грошово-кредитної політики у забезпеченні розвитку фінансової системи України // Банківська справа. — 2008. — № 2. — С. 82-94
2. Вахненко Т. Політика державних запозичень та управління корпоративними боргами в умовах фінансової кризи // Економіст. — 2009. — № 3. — С. 48-51
3. Дяченко С. Нормативно-правове забезпечення механізму державного регулювання ринку місцевих запозичень в Україні // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2008. — № 4. — С. 168-175
4. Дяченко С. Структура ринку місцевих запозичень в Україні // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2009. — № 3. — С. 165-174
5. Мних А.М. Механізм оцінки боргового тягаря в Україні як спосіб підвищення ефективності державних запозичень  // Економіка. Фінанси. Право. — 2010. — № 1
6. Паливода К. Зовнішні валютні запозичення — інвестиційне джерело чи перешкода на шляху інвестиційного процесу? // Банківська справа. — 2009. — № 6. — С. 31-39