Відродження — період в історії культури Західної Європи, який почався в Італії в кінці XIII століття, зайняв в більшості європейських країн XIV—XVI ст., а в Іспанії та Англії тривав до початку XVII століття. Термін «Відродження» першим почав вживати Джорджо Вазарі— італійський художник XVI століття, учень Мікеланджело і перший дослідник сучасного йому мистецтва, автор книги «Життєписи найзнаменитіших живописців, ваятелів і зодчих». Він хотів підкреслити цією назвою особливий інтерес свого часу до античності, відновлення її традицій. Серед вчених тривають дискусії про основні риси, сфери поширення, періодизацію культури Відродження. Серед інших обговорюється, зокрема, і питання про те, чи є Відродження суто європейським явищем (можна зустріти міркування про китайське, японське Відродження тощо).

За своїм характером епоха Відродження (або Ренесанс) є перехідною. З нею пов’язаний важливий перелом в культурному розвитку: кінець панування середньовічної культури і початок формування культури Нового часу.

Періодизація італійського Відродження.

Періоди історії італійської культури прийнято позначати назвами століть:

1) Дученто (ХІІІ ст.) — Протовідродження (Проторенесанс);

2) Треченто (XIV ст.) — продовження Проторенесансу;

3) Кватроченто (XV ст.) — Раннє Відродження (Ранній Ренесанс);

4) Чінквеченто (XVI ст.) — Високе Відродження (Високий Ренесанс).

Дученто (ХІІІ ст.) — Протовідродження (Проторенесанс).

Кінець ХІІІ ст., дученто — прелюдія Відродження, доба звільнення селян від кріпосної залежності, послаблення могутності феодалів, поява антифеодальних програм і конституцій на зразок «Встановлення справедливості» у Флоренції. Це епоха Данте і Джотто. Громадяни виступили тоді єдиним фронтом проти дворянства, в якого були відібрані політичні права. Проторенесанс був початком ренесансної культури Італії. Він ще тісно пов’язаний із середньовіччям, з романськими, готичними та візантійськими традиціями.

Треченто (XIV ст.) — продовження Проторенесансу.

Раннє Відродження, XIV ст., треченто — це доба пополанської демократії, республіканських міст-держав. У цей період з’являються перші мануфактури . Це століття великого поета Франческо Петрарки, для якого найважливішим була «реальна, земна, внутрішньо вільна людина». У цю добу звичайна людина — купець, прядильник — стає героєм новел Джованні Боккаччо і Франко Саккеті — нової життєстверджувальної літератури.

Кватроченто (XV ст.) — Раннє Відродження (Ранній Ренесанс).

Кватроченто, XV ст. – це час розквіту образотворчого мистецтва Відродження. У політичній еволюції Італії з кінця XIV ст. починається новий період: придушення народних повстань, встановлення олігархії, і нарешті, встановлення тиранії. У період кватроченто ідеал народності поступається загальнолюдському ідеалові «всебічно й гармонійно розвиненої особистості».

Чінквеченто (XVI ст.) — Високе Відродження (Високий Ренесанс).

Останній період Відродження (XVІ ст.), чінквеченто — це доба небаченого розквіту мистецтва й філософії, доба Леонардо да Вінчі й Нікколо Макьявеллі.

У літературі й образотворчому мистецтві виникає новий стиль – маньєризм. Індивідуалізм витісняється суб’єктивізмом, ідеалізація людини – спіритуалізацією або підкресленим інтересом до окремої, характерної риси; свобода волі придушується, а розум витісняється почуттями, навіть інстинктом, як останнім притулком «природної» свободи. Поетові й художникові-маньєристу все у світі починає здаватися ненадійним, плинним, у тому числі й він сам.

Місто Флоренція – «Афіни італійського Відродження».

Флоренція була великим передовим центром Тосканської області, одиним із найбільших торговельно-промислових центрів Італії, який одягав у яскраві сукна й шовки багату Європу й Левант. З XV ст. це місто стало справжньою столицею італійської культури й передової думки, величезною мистецькою лабораторією. Тому Флоренцію доби Відродження порівнюють з давньогрецькими Афінами. У цьому місті створено шедеври архітектури й образотворчого мистецтва, що у наступних століттях були визнані еталонами ідеальної краси. У Флоренції утворилася синьйорія — правління одного найбагатшого роду. Ця форма правління фактично замінила собою республіканську форму державної влади. Після придушення повстання чомпі (найманих робітників) у Флоренції фактично володарював рід Альбіцці, а з 1434 р. до влади прийшли Медичі, багаті банкіри. Їхні предки були членами одного з найстаріших цехів — аптекарів та лікарів. Після Медичі Флоренція пережила важкий період правління релігійного реформатора Савонароли та чужоземне нашестя, яке принесло у XVI ст. до столиці Відродження, до міста вільної думки та нового мистецтва жорстоку й відкрито монархічну владу нових Медичі. Ці правителі — герцоги, а потім великі герцоги намагалися абсолютистськими методами врятувати політичний престиж Італії, яка у цей час втрачала свою незалежність.

Гуманізм італійського Відродження.

У Флоренції, Римі, Мілані, Венеції та деяких інших італійських містах з’являються гуртки освічених людей, де обговорювалися проблеми моралі і громадського життя, ідеї античної філософії та питання наукового пізнання природи. Непохитний у середні віки пріоритет богослов’я над наукою похитнувся перед вірою у безмежні можливості людського розуму. Виник інтерес до проникнення у таємниці природи, до дослідного знання й експерименту; на основі відкриттів у галузі астрономії, географії, природничих наук почала формуватися наукова картина світу, з’явилися нові уявлення про час і простір, а у свідомості людини поступово формувалася впевненість у можливості пізнання реальності, що її оточує. Найяскравішим явищем італійського гуманізму була діяльність флорентійської Платонівської академії. Ідея її заснування належить відомому меценату Козімо Медичі

Характерними рисами ренесансного гуманізму в Італії протягом усього періоду його розвитку з XIV до XVI ст. є його практична орієнтованість та громадянська етика. У ранньому гуманізмі вибір морального ідеалу робився не на користь чернечої аскези, а на користь повнокровного життя у миру. Ці ідеї проголошував уже Ф. Петрарка.

Антична й середньовічна спадщина в культурі італійського Відродження

Принципове значення для розуміння особливостей та історичного місця італійського Відродження має проблема співвідношення цієї доби з античною та середньовічною культурами. Ця проблема була означена ще у ранній період розвитку гуманізму у творчості Ф. Петрарки, Дж. Боккаччо, К. Салютаті. Звернення до античності було наслідком глибинних процесів у пізньосередньовічній культурі, коли схоластика у своєму розвитку «зайшла у глухий кут». Тоді виникла нагальна потреба до відновлення прямого зв’язку із «справжньою античністю», не зіпсованою середньовічним «варварством». Саме «шлях до античності» вимагав від митців Відродження критичного переосмислення Середньовіччя, оскільки у цю попередню добу розуміння й використання античної класики було досить обмеженим. У період Раннього Відродження італійські майстри інтуїтивно зверталися до античних попередників. Причому у ранньому гуманізмі виправдання античної мудрості не означало протиставлення її християнству. Навпаки, цілком виразним було прагнення замирити християнство з язичницькою культурою. У період розквіту ренесансної культури митці свідомо вивчали, перекладали й тлумачили твори древніх митців, намагалися пристосувати їх до запитів свого часу.

Звернення до античності не було причиною Відродження, до неї звернулися «після того, як чітко сформувалися нові художні запити, що випливали з глибоких соціальних зрушень в італійській комуні».

Джерелами відродження були:

— готичні впливи;

— візантійська спадщина;

— вплив культури країн Східного Середземномор’я;

— античність.

Основним був вплив античності, особливо вплив творів Гомера і Вергілія.

Пам’ятки античності були добре відомі італійським художникам. Збереглися руїни римських храмів і амфітеатрів, мощі християнських святих зберігалися в античних саркофагах, під час проведення земельних робіт нерідко знаходили античні статуї і рельєфи.

У мистецтві Високого Відродження прямих запозичень з античності майже немає. Щоправда, Рафаель і Браманте,Мікеланджело і Джуліано да Сангалло вивчали античні пам’ятки та античних авторів, однак те, що вони сприйняли в першу чергу – це був дух античності.

Архітектура італійського Відродження

Зачинателем архітектури Раннього Відродження за традицією вважається Філіппо Брунеллескі, що працював у Флоренції у першій половині XV ст. Він був творцем світської за духом архітектури. Елементи античного ордеру в цього майстра переосмислені по-новому, перетворені у привабливу декорацію. Найхарактерніші його будівлі – капелла Пацці з легким портиком і Виховний дім у Флоренції.

Наприкінці 60-х — на початку 70-х рр. XV ст. архітектором Філіппо Брунеллескі був зведений славнозвісний купол собору Санта Марія дель Фьоре. Цей купол, що урочисто височить над містом, на віки визначив силует Флоренції. Цього архітектора вважають автором нового стилю, оскільки він уперше вивів ордер на фасад споруди. З античним ордером він повівся цілком вільно, знайшов у ньому нові можливості для вираження нового змісту. Брунеллескі надзвичайно глибоко проник у сутність античної ордерної архітектури та її художні можливості.

Наступний важливий етап у розвитку нової ренесансної архітектури пов’язаний з іменем Леона Баттіста Альберті. Цей митець був пристрасним шанувальником античності, прагнув не тільки відродити античну манеру, але й перевершити древніх. Кожна його споруда – сміливий експеримент як у сфері типології будівлі, так і у творчому осмисленні архітектурної мови античності, у створенні на її основі нових прийомів художньої виразності. Найбільш яскраве нововведення в його творчості, яке мало великі наслідки, – застосування ордеру в усіх трьох ярусах традиційного фасаду флорентійського палаццо, що до того часу втратив середньовічну недоступність. Альберті вперше запропонував для церковного фасаду (у двох варіантах) античний мотив тріумфальної арки, який згодом був використаний у найрізноманітніших контекстах.

На початку XVI ст. центр архітектури перемістився до Риму – столиці папської держави. Тут працював видатний архітектор Високого Відродження Донато Браманте. У Римі ордер і його різні сполучення зі стіною та арками віртуозно використовувався цим архітектором для характеристики простору простору. Це виявилося у композиції величезного двору Бельведеру, що спадає трьома терасами до Ватиканського двору. Прагнучи досягти суто римської величі, Браманте сполучив тут риси античної вілли, театру й форуму. Бельведер став прикладом виключно винахідливого сполучення стіни, ордеру й аркад. Наступний період у розвитку ренесансної архітектури пов’язаний із Венецією. Найвидатнішими архітекторами, що працювали тут на початку XVI ст., були Палладіо і Сансовіно. Переломне значення для архітектури Пізнього Відродження мала зведена у Римі церква Іль Джезу, заснована у 1568 р. за проектом архітектора Віньойоли. Після його смерті керівництво будівельними роботами перейшло до Джакомо делла Порта. Він розвинув ідеї свого попередника. Побудову церкви, що стала головним вогнищем єзуїтського ордену, закінчено у 1584 р. Новаторство цієї споруди виявляється, у першу чергу, в її новому ставленні до оточення, у новому задумі архітектурного ансамблю. Церква розташована не відокремлено від оточення, а тісно прилягає до обширної споруди єзуїтської колегії, включаючись до її загального масиву. Одна з бічних стін церкви – проста й сувора, обмежена вузьким провулком; головний же фасад церкви виходить на кут невеликої площі, внаслідок чого основна точка зору на фасад (включаючи й купол) відкривається не спереду, а з кута. Так створено зв’язок будівлі з оточуючим простором, враження безперервного руху, що стане типовим для архітектури бароко.

Образотворче мистецтво італійського Відродження.

Проторенесанс — (від др.-греч. πρῶτος — «перший» і фр. Renaissance — «Відродження») — етап в історії італійської культури, що передує Ренесансу, який припадає на дученто (1200-е) і треченто (1300-е). Вважається перехідним від епохи Середньовіччя до епохи Відродження. Симптоми проторенесансу в образотворчому мистецтві не означали знищення готичної традиції. Часом ці традиції просто сповнювалися більш життєрадісних та світських засад при збереженні старої іконографії та традиційного тлумачення форм. Готичне мистецтво позбавлялося драматичної напруги, ставало граційним, дещо манірним, усміхненим або меланхолійним. Візантійська ікона стала приємно-світською. Саме ця, почасти проторенесансна, почасти готична течія панувала у XIV ст.

У проторенесансі була й інша, історично більш рання течія, яка рішуче протистояла готиці. Її представниками були скульптори – Нікколо Пізано і Арнольфо ді Камбіо.

Істинною метою мистецтва, на думку італійців, мало стати відтворення живого людського тіла. Усе інше, за словами Мікеланджело, порожня забава, яку можна надати меншим талантам. «Для мистецтва потрібне одне, — говорив Челліні, — уміти чудово виписати чоловічий і жіночий торс». Людське тіло представлено в їхніх картинах здоровим, енергійним, атлетичним. Воно схоже з античним тілом Греції. Кожний м’яз, суглоб, хвилястий вигин тіла вивчений до найдрібніших подробиць, переданий з надзвичайною досконалістю.

Італійській школі були чужі зображення жорстокості і всього, що здатне викликати жах.

Відомі італійсткі майстри: Мазаччо, Андреа дель Верроккьо, Леонардо да Вінчі, Донателло, Сандро Боттічеллі , Філіппіно Ліппі, Брунеллескі.

Високе й Пізнє Відродження

Проторенесанс тривав в Італії приблизно півтора століття, Ранній Ренесанс — близько століття, Високий Ренесанс – усього років тридцять. Його завершення пов’язують з 1530 р., “трагічною” межею, коли італійські міста втратили свободу. Вони стали здобиччю габсбурзької монархії, усередині країни панувала політична та релігійна агресія.

Ця криза назрівала давно. Власне, уся перша третина XVI ст. (період Високого Відродження) була останнім вольовим спалахом, останнім зусиллям республіканських кіл відстояти незалежність країни.

Гуманістична культура Італії стала всесвітнім надбанням саме тоді, коли її домашнє вогнище згасло. Мистецтво чінквеченто, яке увінчало ренесансну культуру, було вже не місцевим, а всесвітнім явищем.

Достатньо лише трьох імен, щоб осягнути значення середньоіталійської культури Високого Ренесансу: Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело. Вони були в усьому несхожі між собою, хоча усі троє сформувалися у лоні флорентійської школи, а потім працювали при дворі меценатів, головним чином пап.