Вступ

Італія — середземноморська країна. Італійський «чобіток» (так виглядає на географічній карті Апеннінського півострів, на якому перебуває більша частина Італії) з усіх боків оточений теплим Середземним морем. М’який клімат і чудові пляжі, достаток курортів, виноград і оливки — от що робить Італію південним приморським раєм. Але Середземне море — це ще й зручні морські шляхи, які пов’язують Італію із Західною Європою, Північною Африкою та країнами Східного Середземномор’я. Італія перебуває в центрі Південної Європи, на перехресті середземноморських шляхів, тому ще в давнину багато міст Апеннінського півострова процвітали, займаючись міжнародною торгівлею.

Італія сьогодні країна з високорозвиненою ринковою економікою і високим рівнем життя населення. Вона входить в «вісімку» провідних індустріальних держав світу.

В Італії склалася прогресивна структура національного господарства зі значним переважанням невиробничої сфери над виробничою.

Італія тісно інтегрувалася до міжнародних і міждержавні торговельні зв’язки.

Можна сміливо стверджувати, що в результаті глибоких ринкових перетворень, проведених у країні після повалення фашистського режиму та успішних економічних реформ наступних років, Італія досягла економічного процвітання в наші дні.

Країна увійшла у XXI століття з ефективно функціонуючим національним господарством і реальними перспективами на майбутнє.

Аналіз економічних показників Італії дасть можливість краще зрозуміти процеси, що відбувались в країні протягом 1980-2010 років, виявити чому саме так відбувалось, а також  показати тенденції та диспропорції в загальній структурі італійської економічної системи.

1. Загальні відомості по Італії

Італія (Italia), Офіційна назва: Італійська Республіка (Repubblica Italiana) — держава на півдні Європи, в Середземномор’ї. Займає Апеннінський півострів, Паданську рівнину, південні схили Альп, острови Сицилія, Сардинія та ін. На суходолі Італія межує з Францією на північному заході, з Швейцарією і Австрією на півночі і з Словенією на північному сході.

На території Італії розташовані також такі державні утворення: Сан-Маріно, Ватикан, Суверенний Мальтійський орден.

Площа — 301,23 тис. км2.

Населення — 60,08 млн чол. (2009).

Столиця — Рим.

Офіційна мова — італійська.

Грошова одиниця — євро.

Італія — член ООН, НАТО, ЄС.

Італія — одна з найдавніших країн світу і в той же час це порівняно молода держава, що з’явилося на політичній карті лише трохи більше ста років тому після остаточного об’єднання в 1871 р. існували раніше на його території окремих герцогств і королівств. Нині це велике капіталістична держава, що входить в «велику сімку країн Заходу».

Італія перебуває в межах лісової зони помірного поясу (на півночі) і в субтропічному поясі (на півдні). Великий вплив на формування особливостей природи Італії, особливо її клімату, надає море. Навіть самі глибинні райони країни розташовані не більш ніж на 200-220 км. від морського узбережжя. На природу Італії та різноманітність її ландшафтів впливає також значна витягнутість її території з північного заходу на південний схід і переважання горбистого гірського рельєфу.

Одна з найбільш характерних особливостей природи країни — широкий розвиток вулканічних і сейсмічних процесів, а також сучасних рухів суші, обумовлених тим, що Італія розташовується в зоні молодої альпійської складчастості.

Північна, дуже звивиста сухопутний кордон Італії майже на всьому Протягом проходить по гребенях Альп. Проте вона складає лише 20% італійських кордонів. Італія переважно морська країна. З 9,3 тис. км. її кордонів 4/5 припадає на морські.

Берегова лінія Італії порівняно мало розчленована, зручних бухт мало.

Майже всі великі порти споруджені штучно. Тільки в Південній Італії є порти в природних бухтах і затоках (Неаполь, Салерно, Таранто, Кальярі).

Майже 4/5 поверхні Італії займають гори і височини, і менше 1/4 її площі припадає на Паданська рівнину і вузькі прибережні низовини.

У материковій частині Італія відділена від решти континенту найвищої в  Європі гірською системою Альп. Вигнута на північний захід гігантська дуга Альп тягнеться із заходу на схід на 1200 км. Найвищу, західну їх частина складає стародавній герцинський масив, складений кристалічними породами.

Саме тут перебувають найвищі вершини Альп: Монблан (4807 м), Монте-Роза (4634 м), Червіно (4478 м). Вершини цих гір покриті потужними льодовиками. На південь Альпи знижуються до 1000 м над рівнем моря (Приморські  Альпи). На схід ланцюг гір розходиться віялом, і висота їх знижується до 2000 м. (Карнійські Альпи).

Природні умови Італії дозволяють вирощувати всі культури помірного клімату, але особливо вони сприятливі для субтропічних плодових рослин і винограду. У Північній Італії розташована Паданськая алювіальними низовина з родючими грунтами, зручна для землеробства. Характерна особливість розміщення господарства — різка територіальна диспропорція між Північною і Південною Італією

За формою правління Італія є конституційною парламентсько-президентською республікою з досконалою двопалатною системою. Республіка як форма державного устрою була затверджена 2 червня 1946 року на референдумі, в ході якого італійський народ скасував монархію на користь республіканського правління. Італійську Конституцію – основний документ республіки – було обнародувано 1 січня 1948 року. Конституцією визначаються основні принципи республіки, права та обов’язки громадян та встановлюється республіканський устрій. З точки зору державного устрою Італія є унітарною державою, а головою республіки є президент Прем’єр-міністр є головою уряду, а, отже, головою Ради міністрів. Уряд обирається Парламентом в результаті складної парламентської процедури. На продовження виборів, Президент республіки доручає представнику більшості завдання з формування нового уряду шляхом досягнення політичного консенсусу в парламенті та пропозиції щодо списку міністрів. Уряд приступає до виконання своїх повноважень з моменту отримання вотуму довіри від обох палат Парламенту. Судова влада повністю здійснюється судовим корпусом. Головними органами судової влади є Конституційний Суд, заснований Конституцією Італійської республіки у 1947 році, і головним повноваженням якого є винесення рішень щодо конституційності законів, та Вища Рада магістратури, основним завданням якої є обрання кандидатур до складу судового корпусу, і яка діє на основі самоврядування.

Державне управління в Італії поділяється між державою та місцевими адміністраціями (обласними, провінційними та муніципальними) згідно з принципами субсидіарності, диференціації та пропорційності (ст.118 Конституції). Повноваження, які виключно належать державі, зазначені у Конституції. Там же встановлено керівні принципи та правові обмеження, які входять до повноважень держави (хоча їх фактичним вирішенням займаються місцеві органи самоврядування). Всі питання, вирішення яких не належить безпосередньо до компетенції держави, також розглядаються на місцевому рівні. Конституційний Суд вповноважений вирішувати спірні питання, які виникають між державою та місцевими органами влади.

Італія адміністративно поділяється на 20 областей (5 з яких мають особливий статус), які в свою чергу нараховують 110 провінцій, а деякі з них знаходяться на етапі заснування. Далі наведений перелік областей та відповідних адміністративних центрів: Валле д’Аоста — Aoстa (область зі спеціальним статусом), П’ємонт – Tурін, Лігурія – Генуя, Ломбардія – Miлан, Tрeнтiнo-Aльтo Aдiджe — Tрeнтo (область зі спеціальним статусом); Венето – Венеція, Фріулі-Венеція Джулія — Трієст (область зі спеціальним статусом), Емілія-Романья – Болонья, Тоскана – Флоренція, Умбрія – Перуджина, Марке – Анкона, Лаціо – Рим, Абруццо — Аквіла, Молізе – Кампобассо, Кампанія – Неаполь, Пулья – Барі, Базіліката – Потенца, Калабрія – Катандзаро, Сіцілія — Палермо (область зі спеціальним статусом), Сардинія – Кальярі (область зі спеціальним статусом). Області зі спеціальним статусом мають автономні адміністративну та податкову системи.

 Адміністративно-територіальний поділ Італії

У наші дні весь хід відтворювального процесу в Італії вплетений в систему інтернаціонального поділу праці та виробничої кооперації. Цілі групи країн на основі взаємних угод об’єднуються в регіональні міждержавні комплекси і проводять спільну регіональну політику в різних сферах суспільно-політичного і господарського життя.

Серед численних інтеграційних угруповань можна виділити в Європі ЄС, яка до 1 листопада 1993 р. називалася Європейські співтовариства, так як вона з’явилася після злиття в 1967 р. органів трьох раніше самостійних регіональних організацій:

• Європейського об’єднання вугілля і сталі — ЄОВС;
• Європейського економічного співтовариства — ЄЕС;
• Європейського співтовариства з атомної енергії — Євратом.

Після вступу в силу Маастріхтських угод, офіційна назва цього угруповання — Європейський союз. Італія — член Європейського союзу.

Відношення експорту та імпорту до ВВП Італії становить відповідно 26-28 і 27-29%. Частка імпортних товарів, що надходять у подальшу переробку, перевершує 70% всього обсягу закордонних поставок. Італія має і значним експортним потенціалом. За кордон вивозиться від 40 до 80% всієї продукції різних галузей машинобудування.

Провідне місце у зовнішній торгівлі Італії займають готові промислові вироби, їх частка в імпорті становить стійко 67%, а в експорті — 97%. При цьому як у промисловому імпорті, так і в промисловому експорті Італії близько 1 / 3 припадає на товари з високим ступенем переробки. Тому втрата італійськими виробниками своїх позицій на світовому ринку високотехнологічної продукції є в загальному негативним фактом. Частка такої продукції в експорті Італії становить всього близько 20%. У Італії спостерігається великий дефіцит у торгівлі електронним обладнанням, верстатами і т. п. Оплата «нафтових рахунків» поглинає ресурси, рівні 8% ВВП. Все це дає незбалансованість зовнішньої торгівлі.

Провідними торговими партнерами Італії є країни ЄС. На їх частку доводиться близько 44% імпорту і 48% експорту Італії. Основними контрагентами зовнішньої торгівлі Італії виступають ФРН (16% імпорту і 18% експорту), Франція (14 і 15%), США (7 і 5%), Великобританія (4 і 7%).

Зовнішньоекономічні зв’язки мають життєво важливе значення для економіки Італії. Велика залежність від зовнішньої торгівлі визначається з одного боку, тим, що основні галузі італійської промисловості використовують головним чином привізна сировина, паливо і напівфабрикати, а з іншого — відносною вузькістю внутрішнього ринку, що обумовлює необхідність збуту за кордоном значної частини національного продукту.

Зміцнення економічного потенціалу Італії нерозривно пов’язане з поглибленням її участі в міжнародному поділі праці, зі зростаючою спеціалізацією окремих галузей промисловості, що дозволяє підвищити ефективність виробництва і створити більш сприятливі умови для накопичення капіталу. Це ставить її перед необхідністю все більш орієнтувати свою економіку на зарубіжні джерела покриття потреб і на зовнішні ринки збуту.

Італія відноситься до числа найбільш бідних корисними копалинами держав. До того ж сільськогосподарське виробництво не встигає за зростанням споживання населенням продуктів харчування і змінами в його структурі. За наявними підрахунками, серед найбільших капіталістичних країн Італія найбільшою мірою (більш Японії) залежить від імпорту палива, промислової і сільськогосподарської сировини. Так, незважаючи на відносно низький рівень споживання енергії на душу населення, Італія посідає перше місце в ЄС по ролі імпорту в покритті внутрішніх потреб у паливі. За рахунок зовнішніх джерел задовольняється 83% споживання первинних енергоносіїв в країні, в тому числі нафти — 95%, твердого палива — 93%, природного газу — 69%, електроенергії — 42%.

На відміну від інших членів Співтовариства, в енергетичному балансі Італії дуже велику роль грає рідке паливо, різке подорожчання якого після 1973 року поставило країну у важке становище. Загалом, споживанні первинного палива в Італії, частка окремих його видів складає: нафта — 56%, природний газ — 25%, тверде паливо — 8%, електроенергія — 11%. За рахунок імпорту покривається 100% споживання олов’яної і нікелевої руд, майже 100% — мідної, залізної, 90% — свинцевої руди і бокситів, 60% — цинкової руди, 80% — металобрухту. Досить велика залежність Італії від ввозу сільськогосподарської сировини, продовольства і лісоматеріалів. Зокрема, за рахунок імпорту вона покриває 100% потреби в бавовні, близько 89% — в шерсті, майже 45% — в деревині.

Особливість сільського господарства Італії полягає у переважанні орієнтації його на виробництво продукції рослинництва, в основному так званої продукції «середземноморського типу», і відносно повільному нарощуванні виробництва багатьох видів продукції тваринництва. У результаті країна змушена закуповувати на зовнішньому ринку в значному обсязі багато видів сільськогосподарських і продовольчих товарів, головним чином продукцію тваринництва і корми.

Зростають потреби Італії в імпорті продукції обробної промисловості. З 1981 по 1992 рр.. частка імпорту в загальному споживанні продукції обробної промисловості в постійних цінах збільшилася з 14 до 25%, в тому числі хімікатів з 20 до 31%, продукції загального машинобудування з 16 до 36%, електротехнічного і електронного обладнання з 22 до 36%, конторських машин і устаткування для автоматичної обробки даних з 58 до 66%, автомобілів і запасних частин з 36 до 53%, продукції шкіряної і взуттєвої промисловості з 6 до 24%, харчової з 12 до 17%, виробів з гуми і пластмас з 8 до 19%.

Дуже велика залежність Італії від імпорту іноземних технологій (ліцензії, патенти). Зовнішня торгівля країни за цими статтями характеризується хронічно негативним сальдо. Головними партнерами Італії з торгівлі технологіями є промислово розвинені країни. На їх частку припадає основна частина платежів і приблизно половина надходжень. Найбільшими партнерами Італії в галузі торгівлі технологіями є США, Франція, Швейцарія та Німеччина. Італія, однак, має позитивне сальдо в торгівлі ноу-хау з країнами, що розвиваються та країнами Східної Європи.

Довгостроковий характер дефіциту платіжного балансу Італії і приєднання Італії до європейської валютної системи викликало постійне використання валютних резервів для підтримки курсу ліри.

Величина прямих закордонних капіталовкладень італійських монополій оцінюється приблизно в 3 млрд. дол. Частка Італії в загальному обсязі відповідних інвестицій країн експортерів капіталу, членів ЄС, дорівнювала лише 2,7%. За цим показником Італія поступається, наприклад, такої малої країні, як Бельгія. При цьому частка Італії має тенденцію до зниження. У класифікації найбільших 422 ТНК, підготовленої комісією ООН, п’ять італійських компаній.

За офіційними даними, частка прямих інвестицій дорівнює 31% загального обсягу закордонних капіталовкладень італійських експортерів капіталу. Географічно основним полем діяльності італійських ТНК є розвинуті капіталістичні країни (60% прямих вкладень), однак зберігають своє значення і інвестиції в країнах, що розвиваються (40% прямих вкладень). У цілому економічне значення вивезення капіталу для Італії істотно менше, ніж для більшості головних капіталістичних країн.

У свою чергу Італія є об’єктом експансії капіталу провідних країн світу. Прямі іноземні капіталовкладення становлять 76% всього імпортного капіталу в Італії, портфельні — 24%. Близько 40% всіх прямих вкладень в даний час припадає на Швейцарію, інші розподіляються між США (19%), ЄС (33%) та іншими країнами. Іноземний капітал займає в економіці Італії вельми значні позиції. Під його контролем перебуває близько 1/10 всього акціонерного капіталу Італії, підприємства іноземних ТНК дають до 1/4; обороту промисловості країни і забезпечують зайнятість приблизно 1/6 частини робочої сили індустрії.
2. Економічні показники

2. 1. Показники економічного зростання та економічної стабільності (1980-2010 рр.)

До показників економічного зростання та економічної стабільності відносять:

• ВВП країни у постійних цінах, виражений в національній валюті;
• темп зростання реального ВВП країни;
• ВВП країни у поточних цінах, виражений в доларах США;
• ВВП країни за паритетом купівельної спроможності (ПКС) валют, виражений в міжнародних доларах;
• ВВП на душу населення у поточних цінах, виражений в доларах США;
• ВВП на душу населення за ПКС валют, виражений в міжнародних доларах;
• рівень інфляції (середньорічна зміна споживчих цін, %);
• рівень безробіття (% робочої сили).

Слід зазначити, що Італія входить у «Велику сімку», тому доцільним буде порівняння її основних показників на рівні з країнами «Великої сімки».

Розглядаючи графік «ВВП  Італії у постійних цінах, виражений в національній валюті» з 1980 по 2010 роки, зразу можна виділити декілька особливих моментів. По-перше, починаючи з 1980 року даний показник мав стабільний темп зростання і як видно на графіку майже крім 1992 року постійно і впевнено зростав. По-друге, починаючи  вже з 2007 року можна спостерігати доволі звичну нестабільність в зростанні даного показника, що пояснюється світовою фінансовою економічною кризою, тому на графіку чітко видно коливання ВВП країни у постійних цінах, виражений у національній валюті з 2007 по 2010 роки.

Темпи зростання реального ВВП Італії з 1980 по 2010 рік різко коливались. Так, темп зростання реального ВВП країни в 1980 році становив -1,144, а вже з 1981 року відбувається поступове зростання темпів реального ВВП , хоча ці значення є досить не стабільними та не великими все ж таки вони  знаходяться в позитивному значенні. Знову ж таки в 1993 році темп зростання реального ВВП знову падає, але на порядок нижче ніж у 1980 році і становить лише      -0,888. В 2003 ситуація повторюється і зростання реального ВВП відмічається на позначці -0,017. На графіку добре видно, що під час фінансової економічної кризи тем зростання реального ВВП був найгіршим за останні 30 років, і в 2009 році становив      -5,038. Слід відзначити, що в 2010 році  темп зростання реального ВВП складав близько 1,003, що показує  поступове відновлення економіки.

Відповідно до даного рисунку можна спостерігати загальну тенденцію до зростання як ВВП на душу населення вираженого у доларах США  та ВВП на душу населення за ПКС вираженого у міжнародних доларах протягом 1980-2010 рр.  Хоча відповідно вже розглянутим діаграмам у 1993, 2009,2010 роках чітко видно спад ВВП по обох показниках, що є звичайним явищем з огляду на кризу.  Також видно, що досить невеликий спад ВВП відбувався і в 1985, 1989, 1998, 2003 роках, але він був досить невеликим і в подальшому було видно, що зберігається тенденція до збільшення в кількісному вимірі ВВП на душу населення вираженого у доларах США так і ВВП на душу населення за ПКС вираженого у міжнародних доларах.

На рисунку видно, що починаючи з 1980 року по 1991 роки відбувається тенденція, по обох показниках,  стабільного зростання, але вже в 1992 чітко видно спад, а в 2002 році було вперше за декілька років досягнуто рівня 1991 року. Знову ж таки з 2002 року відбувається стрімке зростання обох показників, аж до  2007 року, після якого  відбувається спад.

Згідно рисунку, можна спостерігати досить значний рівень інфляції з 1980 по 1982 роки, а вже починаючи з 1983 видно дуже різке зменшення рівня інфляції  в принципі протягом 1983-2010 він не перевищував значення рівня інфляції 1980-1982 років. При чому слід відзначити, що в 2009 році  рівень інфляції був найменшим і становив 0,746, при тому, що в 1980 році рівень інфляції становив 21,256.

Відповідно до рисунку, можна чітко говорити про те, що рівень безробіття в країні складав з 1980 по 2010 роки від 6 % до 12 %. Також видно на рисунку стабілізація до спаду рівня безробіття чітко спостерігається саме з 2000 по 2006 рік, в 2007 році, веж видно великий розрив, і відповідно з 2008 року починається підвищення рівня безробіття, що в першу чергу викликано економічною кризою.

 

2.3. Показники соціалізації економічного розвитку

До показників соціалізації економічного розвитку відносять:

• частка фонду заробітної плати у ВВП країни %;
• мінімальна заробітна плата за ПКС у міжнародних доларах;
• мінімальна заробітна плата за ПКС у міжнародних доларах відносно ВВП на душу населення у %
• загальні витрати на охорону здоров’я на душу населення, за ПКС у міжнародних доларах;
• загальні витрати на охорону здоров’я у % від ВВП;
• державні витрати на охорону здоров’я на душу населення, за ПКС у міжнародних доларах США;
• державні витрати на охорону здоров’я у % від ВВП;
• державні витрати на освіту у % від ВВП;
• державні витрати на освіту у % від загальних державних витрат;
• охоплення населення вищою освітою, %.

Розглядаючи частку фонду заробітної плати у ВВП країн «Великої сімки» доцільним є наголосити, що середнє значення наближається майже до 60 %. Відповідно Італія навіть не дотягує до середнього значення, що характеризує її як країну, яка має найменшу частку фонду заробітної плати з-поміж країн «Великої сімки». Хоча в порівнянні з  іншими країнами, значення цього показника в Італії є досить високим.

В країнах «Великої сімки» спостерігається досить висока  мінімальна заробітна плата, хоча даних по деяким кранам немає, що пов’язане з їхнім законодавством де не встановлена мінімальна заробітна плата, такими країнами є Німеччина та Італія, тому на рисунку відсутні дані по цих двох країнах. Так в загальному розрізі можна говорити, про те, що мінімальна заробітна плата перевищує середнє значення по G 7 лише в Великій Британії, Франції та Канаді, в Японії цей показник набагато нижчий ніж в середньому по країнах «Великої сімки».

Відповідно до аналізу даних по мінімальній заробітній платі за ПКС у міжнародних доларах відносно ВВП на душу населення у % можна чітко вказувати на високу заробітну плату за ПКС у таких країнах  G 7 як Велика Британія та Франція. Лише  в Канаді даний показник майже наближається до середнього значення по всіх країнах. При чому досить низькою мінімальна заробітна плата за ПКС у міжнародних доларах відносно ВВП на душу населення є в США та Японії. Хоча в двох останніх країнах було б доцільним враховувати кількість населення та розмір ВВП. Також перешкоджає проведенню якісного аналізу по даному показнику відсутність даних по Італії та Німеччині,я к вже  зазначалось вище  в даних країнах на законодавчому рівні не передбачена мінімальна заробітна плата.

Основним лідером серед  країн  G 7 по загальних витратах на охорону здоров’я на душу населення за ПКС в міжнародних доларах за 2008 рік  є США, і становить приблизно  7291,  при тому що середнє значення   відповідно —  3804. В І талії даний показник  має завчання   2686.  В принципі загальні витрати на душу населення за ПКС коливаються від 2500 до 3800, це не враховуючи високий показник в США, який перевищує середнє значення майже в двічі.

Загальні витрати на охорону  здоров’я   у %  від ВВП  знову ж таки показую тенденцію яка була проаналізовано в минулому графіку, відповідно до цієї тенденції найбільші витрати на охорону здоров’я здійснює США. В Італії, Японії, Великій Британії ці витрати знаходяться діапазоні від 7 до 8 %. Що ж стосується Франції, Німеччини та Канади, то тут витрати на охорону здоров’я у % від ВВП  становлять приблизно від 10 до 11 %.

Основним лідером серед  країн  G 7 по державних  витратах на охорону здоров’я на душу населення за ПКС в міжнародних доларах за 2008 рік  є США, і становить приблизно  3307,  при тому що середнє значення   відповідно —  2607. В І талії даний показник  має завчання   2056.  В принципі державні витрати на душу населення за ПКС коливаються від 2000 до 2900, це не враховуючи високий показник в США. В Франції, Німеччині та Канаді даний показник вище середнього значення.

Щодо державних витрат на охорону здоров’я  у % від ВВП, то чітко можна говорити, що  досить високий показник має Франція та Німеччина, інші ж країни в тому числі і Італія  в принципі  знаходяться майже в межах середнього значення і відстають від нього на досить невелике значення. Так наприклад, в Італії цей показник становить – 6,7; Японія – 6,6; Велика Британія – 6,9; США – 7,3, а  середнє значення становить – 7,32.

Державні витрати на освіту у % від ВВП, в Італії, хоч і не перевищують середнє значення по G 7, але все ж таки є досить високими в порівняні з Японією – 3,5 %, та Німеччиною – 4,4 % і становлять приблизно 4,7 % від ВВП країни. Лідерами по державних витратах на освіту, як видно з рисунку виступають США, Велика Британія та Франція.

Державні витрати на освіту у % від загальнодержавних витрат  в Італії є найменшими з-поміж всієї групи країн що входять в G 7, а також вони навіть нижче середнього рівня і складають відповідно 9 %, хоча Японія має також не досить високий показник  і він складає 9,4 %, що не сильно випереджає Італію. Досить сильно від інших країн відрізняється США в якої державні витрати складають 14,1 %.

Відповідно  до рисунка Італія має досить високий показник охоплення населення вищою освітою і становить 67 %, що більше середнього рівня по G 7, я кий становить 64 %. З усіх країн цієї групи лише США випереджає Італію. На жаль для кращого порівняння відсутні дані по Німеччині та Канаді, адже в цих країнах  показник охоплення вищою освітою населення може бути теж високим. Із усієї групи показників соціалізації економічного розвитку досліджених в даній роботі, цей показник в Італії найкращий.

 

2.3. Показники конкурентоспроможності

Вже майже близько трьох десятиліть Всесвітній Економічний Форум вивчає конкурентоспроможність країн. Щорічно з 1971р. складаються рейтинги конкурентоспроможності країн, які доповідаються на Всесвітньому економічному форумі. Методологія визначення конкурентоспроможності змінювалась протягом років. З 2000 р.  Дж. Саш запропонував використання індексу конкурентоспроможності для росту (Growth Competitiveness Index, GCI), що базувався на теорії економічного росту. Роботу в цьому напрямку продовжив в цьому ж році професор М.Портер, яким був запропонований індекс конкурентоспроможності бізнесу (Business Competitiveness Index, BCI), що базується на детальному дослідженні мікроекономічних аспектів в тій чи іншій країні.

У 2004 р. за методикою професора Колумбійського університету Ксав’є Сала-і-Мартіна розраховується індекс глобальної конкурентоспроможності (Global Competitiveness Index, GCI), який поєднує як макро-, так і мікроекономічні фактори. ВЕФ визначає конкурентоспроможність як набір інститутів, стратегій і факторів, які визначають рівень продуктивності праці.

Відповідно до цієї методики, країна отримує оцінку, яка базується на розрахунку за 12 основними критеріями:

• державні установи
• інфраструктура
• макроекономічна стабільність
• охорона здоров’я та початкова освіта
• вища освіта і навчання
• ринок товарів
• ринок праці
• фінансовий ринок
• рівень розвитку і використання технологій
• обсяг внутрішнього ринку
• розвиток бізнесу
• інновацій.

Дані показники не тільки взаємозв’язані, але і мають тенденцію доповнювати один одного. Так, наприклад, інновації неможливі у світі без інститутів, які гарантують права інтелектуальної власності. Це неможливо реалізувати в країнах з низьким рівнем освіти і професійної підготовки робочої сили. Інновації ніколи не виникають в економіках з неефективними ринками або без розвиненої інфраструктури. Таким чином, існує певний взаємозв’язок між цими показниками, тобто поліпшення одного складника впливає на стан іншого.

Країни розподіляються по стадіях розвитку на підставі 2 критеріїв. Перший критерій – це рівень ВВП на душу населення по ринковому валютному курсу. Другий — оцінює ступінь залежності країн від чинників. Це виражається у вигляді частки експорту сировини в загальному об’ємі експорту, і допускається, що країни, які експортують більше 70 % сировини, є у великій мірі залежними від чинників.

Стадія розвитку				ВВП на душу населення (у дол. США)
Стадія 1. Факторно-керована стадія				<2000
Перехід від стадії 1 до стадії 2				2000-3000
Стадія 2. Стадія керована ефективністю				3000-9000
Перехід від стадії 2 до стадії 3				9000-17000
Стадія 3. Інноваційно-керована стадія				>17000

Також, буде розглянуто на яких принципах заснований даний індекс та які стадії його розробок. Перший принцип полягає в тому, що детермінантів конкурентоспроможності є безліч, всі вони комплексні і не виключають один одного. Другий принцип – різні фактори впливають на різні економіки по-різному: найбільш оптимальний спосіб підвищення конкурентоспроможності для Зімбабве (наприклад) буде відрізнятися від кращого способу для Фінляндії. Причина полягає в тому, що Зімбабве і Фінляндія знаходяться на різних стадіях розвитку.

На першій стадії розвитку, зростання економіки залежить від наявності чинників, а країни конкурують за рахунок забезпеченості ресурсами, перш за все некваліфікованою робочою силою і природними ресурсами. Компанії конкурують на основі ціни та продають елементарну продукцію і товари. Низька продуктивність відбивається на низькому рівні зарплат. Збереження конкурентоспроможності на цій стадії розвитку в основному залежить від стабільного функціонування державних і приватних інститутів, достатньої інфраструктури, стабільної макроекономічної бази, а також здорової і грамотної робочої сили.

У міру зростання зарплат при подальшому розвитку, країни переходять на стадію розвитку, при якій зростання залежить від ефективності. Тут необхідно розробляти раціональніші виробничі процеси і підвищувати якість продукції. На даному етапі посилення конкурентоспроможності все більше залежить від вищої освіти і професійного навчання, ефективного ринку товарів і послуг, стабільного функціонування ринку праці, розвиненості фінансового ринку, здатності користуватися існуючими технологіями і великого об’єму внутрішнього і зовнішнього ринків.

І нарешті, коли країни переходять на стадію залежності від інновацій, підтримка високого рівня зарплат і відповідного життєвого рівня можлива тільки, якщо компанії здатні конкурувати, використовуючи нову і унікальну продукцію. На цьому рівні компанії повинні конкурувати за допомогою інновацій і виробляти різноманітні товари, використовуючи найрізноманітніші виробничі процеси.

Хоча певною мірою всі 12 складників важливі для країн, значення кожного з них залежить від стадії розвитку країни. Щоб прийняти все це до уваги, фахівці об’єднали складники в три субіндекси, кожен з яких має вирішальну вагу на певній стадії розвитку. Субіндекс «загальні вимоги» складається з тих складників, які найбільш важливі для країн, зростання економіки яких залежить від факторів. Субіндекс «посилення ефективності» включає елементи, найбільш важливі для країн, де на зростання впливає ефективність. До субіндексу «інновації» увійшли ті складники, які важливі для країн на стадії залежності від інновацій.

Відповідно до  Global Competitiveness Report 2010-2011 країни «великої сімки» знаходяться на таких рейтингових місцях в світі як:

Італія –  4,37 — 48 місце (2009/10 р., також 48 місце)

Велика Британія – 5,25 —  12 місце (2009/10 р., 13 місце)

Франція – 5,13 — 15 місце (2009/10 р. 16 місце)

Канада – 5,3 — 10 місце (2009/10 р., 9 місце)

Японія – 5,37 — 6 місце (2009/10 р., 8 місце)

Німеччина – 5,39 -5 місце (2009/10 р., 7 місце)

США – 5,43 —  4 місце (2009/10 р., 2 місце)

Таким чином зразу можна сказати про досить суттєве відставання Італії з поміж інших країн «великої сімки», що видно по її рейтинговому місцю, яке  знаходиться, а ж на 48 сходинці. 

За допомогою даного рисунку можна охарактеризувати рейтингові позиції кожної з країн, що входять в G 7. Таким чином, розглядаючи субіндекс «основні вимоги» (basic requirements), можна говорити, що найкращу позицію має Німеччина, а саме її рейтинг становить 5,89 і відповідно займає 6 місце, за нею ідуть Канада та Франція з досить високим рейтингом. Що ж стосується Італії, то вона знаходиться на останньому місці з-поміж даних країн і її рейтинг становить відповідно 4,84 та займає 46 місце.

Згідно субіндексу «посилення ефективності» (efficiency enhancers)  найкращу позицію має США – 5,46 та 3 місце. Знову ж таки, Італія займає найгіршу позицію з усіх 7 країн, а саме 4,33 та 45 місце відповідно.

Відповідно до 3-го субіндексу «інноваційні фактори» (innovation factors) найкраще місце з G 7 має Японія – 5,72 і відповідно 1 місце. Італія в цьому плані «пасе задніх», і знову ж таки, як і в 2-х попередніх субіндексів займає найгірші позиції – 4,11 та 32 місце в світі.

За допомогою аналізу даних субіндексів конкурентоспроможності можна зробити висновок, що Італія являє собою найслабшу країни з G 7.  При чому чітко видно, що таке відставання від інших країн є досить суттєвим, адже за рейтингом якщо інші країни тримаються маже в першій десятці світових лідерів, то Італія знаходиться майже на 40 та 30 місцях, що показує неспроможність країни бути конкурентоспроможною з іншими країнами G 7, та іншими світовими розвиненими державами.

Для подальшого аналізу є доцільним більш детальний розгляд всіх компонентів та окремо кожного субіндексу конкурентоспроможності

Рис.2.3.4. Глобальний індекс конкурентоспроможності: Основні вимоги.

Відповідно до даного рисунку Італія займає такі позиції:

Інститути – 3,58  — 92 місце

Інфраструктура – 4,94 – 31 місце

Макроекономічна стабільність – 4,52 – 76 місце

Здоров’я та початкова освіта – 6,3 — 26 місце

Таким чином чітко видно, що «інститути» розвинуті досить погано, що показує 92 місце Італії в світі, найкращими для країни є «Здоров’я та початкова освіта» і становить відповідно 26 місце та «Інфраструктура» — 31 місце. Що ж стосується «Макроекономічної стабільності», то країна має  76 місце. 

Відповідно до Глобального індексу конкурентоспроможності: Посилення ефективності най кращі позиції серед G 7 по «Розміру ринку» займає США має 1 місце,  за «Технологічним рівнем» має Велика Британія і займає 8 місце в світі; за «Ефективністю ринків товарів та послуг» — Канада – 11 місце; за «Ефективністю ринку праці» — США – 4 місце; за «Розвиненість фінансового ринку» — Канада – 12 місце.

Відповідно Італія знаходиться на таких місцях:

Вища освіта та проф. навчання – 47 місце – 4,60

Ефективність ринку товарів та послуг – 68 місце – 4,16

Ефективність ринку праці – 118 місце – 3,81

Розвиненість фінансового ринку – 101 місце – 3,70

Технологічний рівень – 43 місце – 4,12

Розмір ринку – 9 місце – 5,63

Відповідно до огляду індексу глобальної конкурентоспроможності:Посилення ефективності Італії  чітко видно, що найкращий показник країна має по «Розміру ринку», але має дуже низьку  «Ефективність ринку праці» з поміж інших країн світу та G 7.

Італія має досить не велике значення показників щодо «Інноваційних факторів»,  так наприклад:

Конкурентоспроможність бізнесу – 4,81 – 23 місце

Інновації – 3,4 – 50 місце

Хоча слід і відмітити що 23 місце в світі по Конкурентоспроможності бізнесу є досить не поганим для Італії, хоча вона і відстає від країни G 7 в цьому показнику.

Розглядаючи позиції субіндексів можна чітко стверджувати,  що Італія найкращі позиції має  серед:

«Інфраструктури»  — 31 місце;

«Розміру ринку» — 9 місце

«Здоров’я та початкова освіта» — 26 місце

«Технологічний рівень» — 43 місце

«Інновації» — 50 місце;

«Вища освіта та проф. навчання» — 47 місце*

Найгірші місця серед: «Інститути» — 92 місце; «Макроекономічна стабільність» 76 місце; «Ефективність ринку товарів та послуг» — 68 місце; «Ефективність ринку праці» — 118 місце; «Розвиненість фінансового ринку» — 101 місце.

* були вибрані як найкращі лише ті рейтингові місця за якими Італія входить в  першу 50 країн
Досліджуючи основані показники відповідно до Global Competitiveness Report  2010-2011 рр.   для Італії та інших країн, що входять до G 7, можна зробити ряд висновків відносно становища  та позиції Італії з поміж даних країн.   Так наприклад в загальному вигляд з-поміж всіх 7 країн Італія має найгірші рейтингові позиції за субіндексами, що також  показують її  позиції в світі відносно інших країн. З іншої сторони  є декілька субіндексів, що все ж таки є досить непоганим, так наприклад  «Розміру ринку» — 9 місце, «Здоров’я та початкова освіта» — 26 місце. Звичайно що аналіз показав великі проблеми в Італії з низьким рівнем ефективності ринку праці, що відбивається на економіці країни та її подальшому розвитку.

Таким чином Італії потрібно здійснювати різноманітні заходи, створювати різноманітні механізми та засоби за допомогою яких би вона змогла б все ж таки відповідати рівню інших країн, що входять  в G 7.  А це важко здійснити без підтримки держави, яка на даний момент не сильно переймається проведенням різних реформ які б стимулювали до підвищення конкурентоспроможності країни в світі.

Також варта уваги і карта  індексів глобальної конкурентоспроможності Італії в якій чітко описанні основні рейтингові місця, тенденції та дані що відповідають стану країни.

В подальшому в даній роботі буде оглянуто Звіт «Ведення бізнесу» 2011, який покаже, те на скільки країна є сприятливою для розвитку підприємництва і чи реально в країні проходять якісь реформи для його заохочування та стимулювання.

2. 4. Ведення бізнесу

«Ведення бізнесу — 2011» — восьмий доповідь із серії щорічних досліджень, за допомогою яких проводять порівняльний аналіз нормативно-правових актів, що можуть сприяти або перешкоджати діловій активності. У доповіді представлені  кількісні показники регулювання підприємницької діяльності та  захисту права власності в 183 країнах, від Афганістану до Зімбабве. Дані  наводяться за станом на червень 2010 року.

 «Ведення бізнесу» враховує позицію національних, в основному більш дрібних  компаній і оцінює нормативно-правове регулювання, яке застосовується до них на протязі всього їх життєвого циклу. Країнам присвоюються рейтинги, виходячи  з нормативно-правового регулювання в 9 областях: створення підприємств, отримання дозволів на будівництво, реєстрація власності, отримання кредита, захист інвесторів, оподаткування, міжнародна торгівля, забезпечення виконання контрактів та ліквідація підприємств. Крім цього, представлені  дані про регулювання найму працівників, а також ряд експериментальних показників підключення до системи електропостачання.

Перший звіт «Ведення бізнесу», опублікований у 2003 році, охопив 5 груп показників у 133 економіках. Цьогорічний звіт охоплює 10 груп показників у 183 економіках. В рамках даного проекту було використано інформацію, що її надали уряди, науковці, професіонали-практики та рецензенти. Початкова мета залишається незмінною — надати об’єктивну основу для розуміння та покращення регуляторного середовища, в якому працює бізнес.

У звіті «Ведення бізнесу» надається кількісне мірило для оцінки законодавства, яке регулює сфери відкриття бізнесу, одержання дозволів на будівництво, наймання працівників, реєстрації майна, одержання кредитів, захисту інвесторів, сплати податків, міжнародної торгівлі, забезпечення виконання контрактів та закриття бізнесу — відповідно до того, як це законодавство застосовуються до вітчизняних малих і середніх підприємств.

Основною ідеєю звіту «Ведення бізнесу» є ідея про те, що для економічної діяльності потрібні хороші правила. Сюди входять правила, які встановлюють і роз’яснюють права власності і зменшують витрати на вирішення суперечок, правила, які підвищують прогнозованість економічної взаємодії, і правила, які забезпечують партнерів, що підписали контракт, ключовими механізмами захисту від зловживань. Мета: нормативно-правові акти, розроблені так, щоб бути ефективними, щоб бути зрозумілими для усіх, кому треба використовувати їх, і щоб бути простими у впровадженні. Відповідно, у звіті «Ведення бізнесу» за деякими показниками поставлений вищий бал за більший обсяг регулювання, як-от за жорсткіші вимоги до розкриття інформації про операції між пов’язаними сторонами. Також вищий бал дається за спрощений спосіб реалізації існуючих нормативно-правових актів, як-от за виконання в один етап формальностей, пов’язаних з відкриттям бізнесу.

Звіт «Ведення бізнесу» містить 2 типи даних. Перший формується на основі ознайомлення із законами і нормативно-правовими актами. Другий складається з хронометражних показників, які вимірюють ефективність досягнення цілі регулювання (такої як, наприклад, надання компанії статусу юридичної особи). В рамках хронометражних показників записуються кошториси на основі офіційних прейскурантів, де це застосовано. Тут звіт «Ведення бізнесу» спирається на новаторську роботу Ернандо де Сото (Hernando de Soto) щодо застосовування хронометражного методу, який уперше був використаний Фредеріком Тейлором для докорінної зміни виробництва автомобіля Ford моделі «Т». Де Сото використав цей підхід у 1980-х роках, щоб показати перешкоди, які заважали створенню фабрики одягу на околиці Ліми.

Дані, зібрані при підготовці звітів «Ведення бізнесу» за вісім років, дають можливість проводити все більше досліджень зв’язку між успіхами у досягненні показників звіту «Ведення бізнесу» – і реформ, які мають відношення до цих показників – та бажаними соціальними й економічними результатами. Опубліковано приблизно 405 статей у рецензованих наукових журналах, і ще приблизно 1143 робочі доповіді.

Кілька висновків з цих праць:

• нижчі бар’єри для відкриття бізнесу асоціюються з меншим неформальним сектором;
• менші витрати на входження у бізнес заохочують до підприємницької діяльності, підвищують продуктивність компаній і зменшують корупцію;
• більш просте відкриття бізнесу приводить до збільшення можливостей працевлаштування.

Минулий рік був складним для ведення бізнесу. Фірми по всьому світу мусили долати наслідки фінансової кризи, яка почалася у багатих країнах, але призвела до світового економічного спаду. Доступ до фінансів ускладнився. Попит на багато видів продукції впав на місцевих та міжнародних ринках. Торгівля уповільнилася в усьому світі. Уряди та вищі посадові особи, відповідальні за формуванні політики, також зіткнулися з великими викликами — починаючи з необхідності стабілізувати фінансовий сектор та відновити впевненість і довіру і закінчуючи потребою протистояти зростаючому безробіттю і забезпечити необхідні системи соціального захисту, оскільки за оцінками 50 мільйонів людей ризикували втратити роботу в результаті кризи. І усе це на тлі зростаючого державного боргу, оскільки пакети заходів податкового стимулювання суперечили скороченим фіскальним надходженням.

Доцільним є розгляд першої 10-країн реформаторів, де  в найбільшій мірі покращились умови для ведення бізнесу:

У 2009-2010 рр. реформи, що висвітлюються у звіті «Ведення бізнесу», були підхоплені в усьому світі, причому реформи проводили принаймні 60% економік у кожному регіоні. Країни-реформатори були особливо активними у 2 регіонах – у регіоні Східної Європи та Середньої Азії і у регіоні Близького Сходу та Північної Африки. В обох цих регіонах конкуренція серед сусідів відіграла певну роль у мотивуванні до реформ.

ВБ 2011	ВБ 2010	Країна	ВБ 2011 реформи
5	5	США	0
7	9	Канада	2
80	76	Італія	1
22	21	Німеччина	1
26	28	Франція	0
18	19	Японія	1
4	4	Велика Британія	2

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Табл. 2.4.2. Рейтинг  по ступеню  сприятливості  умов ведення  бізнесу G 7

Відповідно даній таблиці можна побачити, що Італія втратила 4 пункти і з 76 піднялась на 80 місце, що відображає ускладнення умов для ведення бізнесу. Хоча інші країни  такі наприклад як Канада, Японія та Франція покращили свої позиції в порівнянні з минулим роком. Що стосується реформ, то в 2011 вона спостерігається лише 1.

Якщо розглядати детальніше то відносно «Ведення бізнесу» 2011 країни G 7 займатимуть такі місця в 9 областях:

Країна	Створення підприємств	Отримання дозволів на будівництво	Реєстрація власності	Отримання кредиту	Захист прав та інтересів інвесторів	Сплата податків	Міжнародна торгівля	Забезпечення виконання контрактів	Ліквідація компаній
Велика Британія	17	16	22	2	10	16	15	23	7
США	9	27	12	6	5	62	20	8	14
Канада	3	29	37	32	5	10	41	58	3
Японія	98	44	59	15	16	112	24	19	1
Німеччина	88	18	67	15	93	88	14	6	35
Італія	68	92	95	89	59	128	59	157	30
Франція	21	19	142	46	74	55	26	7	44

 

Табл. 2.4.3. Рейтингові місця  країн G 7 відповідно до 9 областей визначення сприятливих умов ведення бізнесу

 

Аналізуючи  рейтингові місця Італії в першу чергу звертає на себе увагу, що країна знаходиться в основному на рейтингових місцях за 50-ті місця, і це показує, що наприклад створюється мало підприємств, видається невелика кількість дозволів на будівництво, важкі умови отримання кредиту, недосконалий захист прав та інтересів інвесторів, хоча сплата податків має 128 місце,як показують попередні показники не сприяє стимулювання бізнесу,низький рівень забезпечення виконання контрактів, а ж 157 місце, і досить високий рівень ліквідації компаній про що свідчить 30 місце.

Також для того щоб більше оцінити перешкоди, що заважають для розвитку бізнесу в країнах G 7 за допомогою даних  з  Global Competitiveness Report 2010-2011.

Дивлячись на даний рисунку, перше, що звертає на себе увагу, це те, що в Італії важливу проблему, а точніше стримуючу роль відіграє політична нестабільність, не ефективний ринок праці, податки та урядова бюрократія. Досить невеликий рівень корупції в порівняні з США.

 

ВИСНОВКИ

Італія – це одна з високорозвинених країн світу, що входить до «Великої сімки».  З отриманням статусу незалежної вона почала повільними, але впевненими кроками вибудовувати власну економічну модель, яка б відповідала сучасному функціонуванню та розвитку світових лідерів.

В даній роботі був здійснений огляд основних показників розвитку країни починаючи з 1980 по 2010 рік, також  було досліджено та проаналізовано  показники, що відповідають 2010 та 2011 рокам, до останніх показників варто віднести показники конкурентоспроможності та ведення бізнесу.

Таким чином, в процесі дослідження модна зробити ряд висновків відносно сучасного соціально-економічного стану країни. Отже, в першу чергу доцільно зауважити, що в першій групі майже у всіх економічних показниках «економічного зростання та економічної стабільності»  спостерігається тенденція від 1980-го року досить стабільне зростання, потім в 1992-1993 починає спадати, і починаючи з 1994 р. показники відновлюють свій ріст, але вже починаючи з 2008-2009 років, у зв’язку з світовою фінансовою економічною кризою чітко видно, як різко почали падати всі показники.

Розглядаючи другу групу показників «соціалізації економічного розвитку» цікавим, насамперед є те, що Італія з-поміж всіх країн, що входять  до «великої сімки» має найнижчі  показники, ці показники  в основному навіть нижче середнього значення по всіх країнах. Хоча слід відзначити, досить не поганий показник охоплення вищою освітою населення країни, але на жаль це а ж ніяк не впливає на покращення соціально-економічного становища населення країни. Також слід звернути увагу, що Італія відповідно до класифікації Г. Еспіна-Андерсона моделей соціальної держави входить в так звану Середземноморську модель, яка є досить не розвиненою в порівняні з іншими існуючими моделями, що насамперед пов’язано з тим, що на відмінно від інших країн Італія  отримала незалежність порівняно не давно, якщо враховувати, що інші країни вже займали лідируючі позиції в світі.

Розглядаючи карту конкурентоспроможності та інші показники, для того щоб визначити на скільки країна є  конкурентоздатної в першу чергу потрібно сказати, що після світової фінансової економічної кризи економіка країни втратила свої позиції серед інших країн, щодо конкурентоспроможності. В країні є великі проблеми з неефективним функціонуванням ринку праці, досить відчутний для країни рівень безробіття. Також на країну з географічного розміщення впливає регіональна структура і різна розвиненість Південної та північної частини країни, що безпосередньо впливає на загальний стан економіки. За рейтинговим місцями країна майже по всіх показниках знаходиться набагато далі від країн G 7, цей розрив є досить відчутним по рейтинговим місцям, і якщо майже всі країни знаходяться приблизно в першій 20 країн, то Італія знаходиться ближче  до першої 50 країн.

Щодо умов сприятливих до ведення бізнесу, то дослідження показало, що  Італія займає 30 місце по ліквідації підприємств (компаній) в світі, низький рівень забезпечення виконання контрактів, по реєстрації нових підприємств займає лише 68 місце, важко отримати кредит тощо. При чому в загальному розрізі по умовам ведення бізнесу країна з 76 місця  опустилась до 80 і таким чином в порівнянні з 2010 роком в 2011 втратила 4 пункти, хоча якщо порівнювати з 2010 та 2009  то також країна з 74 піднялась на 76, тобто з 2 роки рейтинг країни впав на 6  позицій, що свідчить про погіршення умов для ведення бізнесу.

Фінансова економічна криза мала досить сильний вплив на соціально-економічний стан країни, на сьогоднішній день Італії, потрібно здійснювати всі можливі заходи, особливо це стосується державних реформ, для того щоб повернути країні колишні позиції, що є досить важкою справою.