Вступ

Прийняття християнства як офіційної державної релігії в Центральній, Східній та Південно-Східній Європі припадає на період IX — перша половина XI ст.

Введення християнства — проблема, яка заслуговує уваги та всебічного дослідження істориків. Актуальність її вивчення в наші дні особливо виросла в зв’язку з тисячоліттям хрещення Стародавньої Русі.

Дослідження охоплює всі ранньофеодальні політичні утворення. Популяризація християнства в VIII — XII століттях поширюється на всі простори з Заходу і Південного-сходу між двома імперіями — Візантійською і Каролінгською, а також зі Сходу — Древньоруською державою.

Розселення слов’ян на території Франків, Македонії, Центральної Греції і на Пелепонесі було в основному завершено на початку VII століття.

Проблеми християнізації сербів і хорватів, роль християнської церкви в історії цих південнослов’янських народів були неодноразовим предметом розгляду в існуючій історіографії. По даний час багато аспектів складного і неоднозначного кола питань залишаються мало розробленими або дискусійними. Основною причиною цього є відсутність багато чисельних писемних пам’яток цього періоду. А тому я зупинюся на загальних рисах і основних особливостях існуючих процесів християнізації сербів і хорватів, на ролі християнської церкви в ранньофеодальному суспільстві Сербії і Хорватії на різних етапах його розвитку.

1. Проблеми християнізації сербів і хорватів у працях дослідників

На межі першого та другого тисячоліть нашої ери у слов’ян Східної Європи відбулися широкомасштабні зміни у всіх сферах життя їхнього суспільства, пов’язані із запровадженням світової релігії християнства. Поява нового віросповідання знаменувало не тільки переворот у світосприйнятті, а й призвело до перевороту у сфері культури, в системі дипломатичного життя Русі. Важливим аспектом християнізації було створення якісно нової системи церковного управління.

Вчені-історики вважають, що праці Костянтина Багрянородного дають нам відомості про християнізацію сербів і хорватів в VII — IX століттях і визнають їх в цілому достовірними. Тут ми знаходимо підтвердження посилення християнства на Балканах.

Посилення позицій Візантійської імперії на побережжі Адріатичного і Іонічного морів в кінці VII — початку ІХ століття співпадає з періодом інтенсивного будівництва церков в містах Південної Далмації і сусідніх районах сучасної Чорногорії, які в той час знаходилися під владою імперії.

На рубежі VII — ІХ ст. ст. в цій частині Далматинського побережжя було споруджено не менше восьми церков. Число їх може бути збільшене за рахунок будівель, датування яких ще викликають дискусії. Це церкви і собори не тільки в стародавніх романських містах, а й аналогічні культові споруди в невеликих поселеннях, тобто в тих місцях, які незадовго до того знаходилися в складі місцевих слов’янських князівствах.

Посилення експансії Візантії в даній частині Балканського півострова співпадає з активною проповіддю християнства. Це призвело до різких активізацій них виступів місцевих слов’янських правителів і до відчутних проявів язичної реакції.

В творах Костянтина Багрянородного проявляється явний зв’язок анти візантійського курсу правителів південно-слов’янських народів і антихристиянського руху, повернення до язичництва.

Процес християнізації хорватів і сербів був завершений у ІХ столітті. З прийняттям християнства сербські і хорватські князівства зміцнили свої міжнародні зв’язки, своє становище серед європейських держав.

Питання створення самостійної церковної організації, яка відповідала б рамкам конкретного політичного утворення, набувало особливого значення і для християнської (західної і східної) ієрархій, і для керівної верхівки південно-слов’янських народів. Керуючі династії і світська знать шукала опору в духовенстві для зміцнення свого панування в боротьбі один проти іншого.

Таким чином вище згадані джерела свідчать про те, що процес поширення християнства на сербських і хорватських землях тривалий і викликає ряд протиріч.

Характерною рисою цього процесу, який розпочався вже в другій третині VII ст. і завершився в кінці ІХ ст., була участь в ньому цілого ряду державних і церковних центрів.

Наприкінці VІІІ – на початку ІХ ст. руси здійснили декілька важливих походів на південне узбережжя Криму та на малоазійські провінції Візантії4. Вже ці військові кампанії слов’ян засвідчили про їхнє прагнення не тільки захопити воєнну здобич, а і встановити тісні, стабільні торговельні контакти з цими економічно розвинутими ареалами, а також поширити впливи на північне узбережжя Чорного моря.

В цей час у джерелах з’являються перші згадки про прийняття християнства представниками східнослов’янських дружин. Так, за повідомленням „Житія Св. Стефана Сурозького“ на кримське узбережжя напала велика слов’янська рать на чолі з князем Бравліном, яка захопила місто Сурож і пограбувала його мешканців. Під час нападу на сурозьку церкву Св. Софії Бравлін тяжко захворів і одужав лише після укладення договору з греками та прийняття хрещення. Ймовірно, під час контактів із слов’янами грецька верхівка Сурожу і особливо його духовенство всіляко намагалося схилити нападників на свій бік. Скориставшись ефектом, що справила на Бравліна та його спільників християнська церковна служба, сурожці умовили князя здійснити ритуал хрещення.

Для розгляду нашої теми важливою обставиною було те, що візантійські ієрархи середини ІХ ст. не обмежувалися наверненням до своєї віри „варварів“, які нападали чи торгували з грецькими містами, а планували поширювати нову релігію безпосередньо в східнослов’янському середовищі. Для цього константинопольський патріарх навіть створив в 60-х роках ІХ ст. спеціальну ієрархію. В „Окружному посланні“ патріарха Фотія повідомляється, що частина давньоруської знаті прийняла нову християнську віру під час перебування в Константинополі, а на Русь була відправлена спеціальна місія для навернення місцевого населення. Візантійський імператор середини Х ст. Константин Багрянородний з цього приводу у біографії свого діда Василія І (867–886 рр.) писав, що той „переконав русів прийняти священне хрещення і організував справу так, що вони прийняли архієпископа, який був посланий до них патріархом Ігнатієм. Архієпископ, що з’явився в країну цього народу, був прийнятий доброзичливо“.

Розвиток сербської історіографії проходило в руслі романтичного напрямку з усіма властивими йому характерними рисами: підвищеним інтересом до минулого, ідеалізацією його, широким використанням переказів, усної народної творчості, епосу й т.д.  Цей напрямок відповідало завданням визвольної боротьби й національного відродження. У той же час на розвиток сербської історичної науки помітний вплив робила просвітительська ідеологія. Більшість істориків першої половини XІ в. були вихідцями з Воєводіни, що мав у рамках Габсбурзької монархії автономію. Іншим центром розвитку науки стає з 30- х років XІ в. Сербія, що домоглася за підтримкою Росії статусу автономного князівства.

У джерел сербської історіографії коштує Йован Раїч (1726-1801). Освіту він одержав у російській школі у Воєводіні й у Росії. Вплив російської науки помітно позначилося на його творчості. В 1768 р. він завершив «Історію різних слов’янських народів, особливо болгар, хорватів і сербів» (т. 1-4, 1794- 1795), перший том якої був опублікований також у Росії. Виклад подій, пронизане патріотичним почуттям, Раїч доводить до XVІІІ ст., зосередивши головну увагу на історії середньовічної Сербії. Він виявляє більшу поінформованість у сучасній йому історичній і філософській літературі Росії й Заходу. З раціоналістських позицій розглядає Раїч події й факти, відкидаючи Народні перекази як джерело. Він намагається представити історію південних слов’ян як єдине ціле, уподібнюючи суспільство людському організму. Про значення творів Раїча говорить те, що до 60- х років XІ в. на основі витягів, з них писалися майже всі сербські роботи з історії.

Отже, ці повідомлення фіксують першу спробу візантійської церкви створити релігійну організацію у слов’ян Східної Європи. В біографії імператора Василія І, як ми бачили, ця подія відноситься до часів, коли на патріаршому столі сидів не Фотій, а його спадкоємець Ігнатій. Така розбіжність в інформації не є суперечливою, бо свідчить про тривалість діяльності греків-священників. Важливо, що не тільки про похід на Константинополь, а й про хрещення слов’ян-язичників із Русі йдеться у листі римського папи Миколая І до візантійського імператора Михайла.

2. Розвиток сербської історіографії з питання християнізації

Ранньофеодальні державні утворення, що виникали в західній частині Балканського півострова, випробували сильний тиск із боку сусідніх держав. Так, Каринтія (Словенія) піддалася значної германізації й наприкінці  Х ст. увійшла до складу Священної імперії. З об’єднанням хорватських земель, що протікав у запеклій боротьбі спочатку із Франкською державою, потім — з Венецією й Угорщиною, привів на початку Х ст. до створення королівства, що протягом  двох століть відігравало першорядну роль у політичному житті регіону. Але впливові кола феодальної знаті зробили ставку на союз із угорцями. У підсумку унії 1102 р. утворилося Угорсько-Хорватське королівство, де провідні позиції належали угорським феодалам.

Вивчення соціально-економічних відносин у Сербії почалося ще в другій половині XІ ст. Слід зазначити, що в XІ і XX ст. цим питанням в основному займається сербська й російська історіографія.

Сучасна російська історіографія, на жаль, практично не продовжує славних традицій радянської науки в цьому питанні. Зі смертю Е.П. Наумова припинені дослідження з аграрних питань середньовічної Сербії, суспільної й соціальної структури сербської держави. Проте   робота з вивчення середньовічної Сербії все-таки  ведеться, і ілюстрацією цьому можуть служити праці Л.A. Шаферової, що досліджує як далматинські, так і континентальні міста середньовічної Сербії (особливо гут варто згадати Котор, Будву). Крім того, Л.A. Шаферової зачіпалися багато питань політичного й соціально-економічного ладу Сербії, зокрема  еволюція керування Сербською середньовічною державою [1, 20].

Питаннями торгівлі Сербської середньовічної держави займається М.В. Єфремова. Долсідженням Дубровника і його тісним зв’язкам із Сербією присвятила ряд праць і H.Л. Мананчикова [6]. Однак варто помітити невиправдане падіння інтересу з- тимчасової російської історіографії до середньовічної Сербії.

Одним з ярчайших представників сучасної сербської історіографії, що звертаються до соціально-економічних питань, є М. Благоєвич. Крім фундаментального дослідження аграрних відносин у середньовічній Сербії його перу належить і велика кількість статей найрізноманітнішої  тематики, у тому числі роботи, присвячені монастирським володінням і іншим проблемам сербського феодалізму. Ряд статей М. Благоевича  присвячений уточненню датувань сербських середньовічних грамот, уточненню дійсності підписів на них і іншим джерелознавчим вишукуванням. М. Благоевич досліджує систему оподатковування в Сербії XІ-XV ст. Так, він уточнює значення терміна приселица [2. С. 165- 188]. Характеризуючи загальну систему оподатковування, автор зупиняється на соку як єдиному державному податку, яким обкладалися залежні хлібороби. Він указує, що соком обкладалися домогосподарства, а не земля, як, наприклад, уважав С. Новакович. М. Благоєвич також займався докладним дослідженням величин сербських мір, якось: кабла, лукно й ін.; питаннями секуляризації церковного землеволодіння в сербських землях. Піднімаючи це питання, М. Благоєвич відзначає, що в історіографії тема раніше ніколи не розглядалася [3. С. 51], незважаючи на дослідження радянських істориків, зокрема  Е.П. Наумова. У цілому й радянська, і сербська історіографія зійшлися на тім, що не варто перебільшувати результати перерозподілу феодальної земельної власності, що іноді виливалося у форму часткової секуляризації церковних і монастирських маєтків.

Однак якщо М. Благоєвич підкреслює, що сербські правителі як захисники сербської православної церкви тільки у виняткових випадках зазіхали на церковні володіння, те Е.П. Наумов указує, що церковні й монастирські володіння були досить важливим об’єктом у  боротьбі, що розгорнулася, за земельну власність. Подібні розбіжності в оцінках, мабуть, свідчать про різні методологічні підходи, використовуваних радянською і югославською школами істориків. Особливо варто підкреслити роботу М. Благоевича про державне керування.

Останнім часом  сербських істориків цікавить період кінця XІ — початку XV ст. Ведеться робота з видання й перевидання джерел. Так, наприклад, до соціально-економічних питань XV в. звертається А. Веселинович у праці «Держава сербських деспотів». Він же провів серйозну роботу з публікації матеріалів дубровничого архіву, що стосується історії Сербської середньовічної держави, а також ряду грамот сербських деспотів [4]. Крім цього, Веселинович займався питаннями історії торгівлі в Сербії, роботою митних служб.

В останні десятиліття сербські історики розширили проблематику своїх досліджень. Цікаво самою постановкою проблеми дослідження С. Мишича «Внутрішні води і їхнє використання в середньовічній Сербії». Крім усього іншого, автор розглядає використання водойм у сільському господарстві: для добрива ґрунту, у скотарстві, промислах, а також використання водної енергії у виробництві.

Висновки

Підсумовуючи вище сказане можна уточнити запропоновану періодизацію двох етапів християнізації сербів і хорватів.

Перший етап можна розділити на дві частини. Так, спочатку (20 — 30 роки VII ст. — ІХ ст.) головну роль в поверненні місцевих слов’янських племен до християнства відігравали Рим і Візантійська імперія. В той час в надрах південно-слов’янського ранньофеодального суспільства з кінця VIII (особливо в середині і кінці ІХ ст.) зростають внутрішні передумови зміни попередніх язичних звичаїв і вірувань нової релігії.

На другому етапі (кінець ІХ — початок ХІІ ст.) набуває особливого значення проблема наявності самостійної церковної організації. Саме в цей період виникає і складається в основному церковно-політична система сербських і хорватських земель, яка розділила їх населення в подальшому на католиків і православних.

Розвиток сербської держави наступив лише в другій половині XII століття. Творцем її могутності був син князя Стефана – Растко, який прийняв чернече ім’я Сава. У 1217 році монах Сава став єпископом всіх сербських земель, а його брат Стефан – королем (1217–1227). Святий Сава в свідомості сербів й донині залишається символом національної єдності та стержнем релігійного життя. Косово було колискою сербської державності. Після отримання в 1219 році Сербською Православною Церквою у Візантії автокефалії, Печ став садибою архієпископів, натомість монастирі в Банско біля Косовської Мітровіци, Призрен, Грачаница та Високому Дечані стали духовними центрами всіх сербів.

Список використаної літератури

1. Головко О. Б. Проблеми взаємовідносин Київської Русі з Візантією у ІХ – першій половині ХІ ст. – Український історичний журнал, 1989. — № 1. – с.68–69
2. Ефремова М.В. Политика сербских деспотов в области торговли Сербии в первой половине XV века // 13. Вопросы истории славян. Вып. 16. Воронеж, 2004.
3. Ефремова М.В. Сербско-венецианские торговые и политические отношения в 30-50-е годы XIV века // 15. Вопросы истории славян. Вып. 17. Воронеж, 2006.
4. Кузьмін О. Падіння Перуна, становлення християнства на Русі. – М.: Молода гвардія. — 1988 р.
5. Літаврін Г. Г., Рогов О. В. Прийняття християнства народами Центральної і Південно-Східної Європи і хрещення Русі. М.: «Наука». — 1988 р.
6. Шаферова Л.А. Города Сербского средневекового государства (XIII — первая половина XV). Красноярск, 2002.
7. Шаферова Л.А. Некоторые аспекты эволюции управления Сербским средневековым государством (вторая половина ХП-Х1\Г век) // Вопросы истории славян. 2004. Вып. 16.