Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Історія українського суспільства — Питання до екзамену

1. Історичні та етнокультурні витоки формування східнослов'янської спільноти на території України

В історичній науці однією з центральних є проблема походження народу (етногенез). її розв´язання дає змогу з´ясувати ареал зародження етносу, джерела його культури, мови, особливості свідомості. Тобто саме ті глибинні чинники, без яких неможливо уявити рух народу в просторі та часі.

Визначення місця історичної прабатьківщини слов´ян — перша ланка в процесі відновлення родоводу української нації, ключ до розуміння вітчизняної історії. Одну з перших спроб вирішити питання етногенезу слов´ян зробив легендарний літописець Нестор. У «Повісті минулих літ» він писав: «По довгих же часах сіли слов´яни на Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. Од тих слов´ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, — [од того], де сіли, на котрому місці». Саме цією фразою було започатковано дунайську теорію походження слов´ян, яка протягом XIII—XV ст. була домінуючою в працях польських і чеських хроністів. Прихильниками цієї теорії стали також відомі російські історики XIX ст. С Соловйов, М. Погодін, В. Ключевський.

Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов´ян розпочинається на початку XIX ст. З цього часу вчені помітно розширюють базу своїх досліджень, починають комплексно використовувати письмові, археологічні, лінгвістичні, етнографічні, антропологічні та інші джерела. Поступово фахівцями було локалізовано місцезнаходження давніх слов´ян: вони розташовувалися десь між балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста Л. Нідерле «Слов´янські старожитності» (1902) започаткувала вісло-дністровську теорію походження слов´ян. Відповідно до цієї теорії ще у II тис. до н. є. існувала балто-слов´янська спільність. Саме після її розпаду в ході розселення виникли слов´яни, прабатьківщиною яких Л. Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов´янських земель — Волинь.

У 50—60-ті роки польський археолог В. Гензель та російські П. Третяков, М. Артамонов, Б. Рибаков на основі аналізу нових археологічних та лінгвістичних матеріалів дійшли висновку про необхідність значного розширення ареалу зародження слов´янського етносу. Так виникла дніпро-одерська теорія, що органічно увібрала в себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій (насамперед вісло-одерської) і помістила слов´янську прабатьківщину між Дніпром і Одрою. Логіка цієї теорії така: на межі III і II тис. до н. є. індоєвропейська спільнота розпалася на кілька етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були германо-балто-слов´яни. Подальший поділ цієї гілки і спричинив появу протослов´ян як самостійної етнічної спільноти. Такий розподіл прихильники дніпро-одерської теорії пов´язують з комарівсько-тшинецькою культурою, яка сформувалася в II тис. до н. є. на території Правобережної України та Польщі.

2. Історичні обставини міжнародно-правового поділу України між Росією і Польщею. Андрусівське перемир'я (1667 р.). Мирний договір (1686 р.)

Підписання Ю. Хмельницьким мирного договору з поляками в 1660 р. (за ним визнавалося верховенство польського короля) викликало масове незадоволення на Лівобережжі. Наказний гетьман Яким Сомко та полковник ніжинський Василь Золотаренко вигнали польські загони з Лівобережжя. Фактично Лівобережжя вийшло з-під влади Ю. Хмельницького та визнавало своїм верховним володарем московського царя. Сомко і Золотаренко мріяли стати гетьманами. Задля цього кілька разів збиралися козацькі та старшинські ради, проте цар не затверджував їхніх рішень, оскільки залишалася надія на повернення Правобережжя під владу царя.

Коли ж у 1663 р. Ю. Хмельницький відмовився від влади і постригся в ченці, а гетьманом на Правобережжі був обраний Павло Тетеря, цар вирішив провести вибори гетьмана на Лівобережжі. Цим рішенням було визначено курс на розкол України.

Поки Сомко і Золотаренко вели між собою боротьбу за гетьманство, на політичній сцені з'явився інший претендент — отаман Запорозької Січі Іван Брюховецький (колись служив при дворі Б. Хмельницького, його характеризували як людину корисливу, безпринципну, бездарного воєначальника), який демагогічними обіцянками схилив на свій бік козацькі маси. Крім того, Брюховецький заручився підтримкою Москви, яка в його особі бачила надійного виконавця царської волі. У червні 1663 р. у Ніжині відбулася Чорна рада (поряд з козаками в ній брали участь міщани та селяни). Гетьманом було обрано І. Брюховецького. Я. Сомко і В. Золотаренко були звинувачені у зраді і страчені.

Події 1663 р. ще раз підтвердили, що територіальна цілісність України залишалася порушеною. Лівобережжя перебувало у складі Росії, а Правобережжя знову увійшло до Польщі.

Протягом наступних років в Україні продовжується боротьба за владу між гетьманами, що принесло велике розорення українській землі. Однак об'єднання України так і не відбулось.

У 1667 р. в селі Андрусово під Смоленськом було досягнуто угоди про перемир'я між Росією та Польщею (Андрусівське перемир'я), згідно якого було закріплено поділ України: Правобережна Україна (без Києва) відійшла до Польщі, а Лівобережжя залишилося за Росією. Запоріжжя мало визнавати владу обох держав. А в 1686 р. Росія та Польща уклали мирний договір, так званий "Вічний мир", який визнавав існуючі кордони.

3. Суперечливість соціально-економічного розвитку українського суспільства в умовах сталінізму. Економічні перетворення у промисловості: індустріалізація, її передумови, хід здійснення, наслідки

У грудні 1925 р. відбувся XIV з'їзд ВКП(б), який проголосив курс на індустріалізацію СРСР. Наступний, XV з'їзд, у 1927 р. визнав пріоритет державного плану над ринком, що означало згортання нової економічної політики і знищення товарно-грошових відносин. За формулою Сталіна, плани мали носити не прогнозний, а директивний характер, тобто бути обов'язковими до виконання. Передбачалось досягти 19 % щорічного приросту промислової продукції, а в 1929р. XVI конференція ВКП(б) затвердила ще вищі темпи розвитку. Противники надзвичайних заходів і штурмівщини — М. Бухарін, О. Риков, М. Томський та інші — були оголошені "правим ухилом" і під час "чистки" партії розгромлені. На основі показників першого п'ятирічного плану на 1928/29 — 1932/33 роки відповідно були розроблені плани економічного розвитку України, затверджені XI Всеукраїнським з’їздом Рад.

У роки першої п'ятирічки в Україні будувалося близько 400 нових підприємств, у тому числі Дніпровська гідроелектростанція, завод інструментальних сталей у Запоріжжі "Дніпроспецсталь", Харківський тракторний завод, шахти в Донбасі та ін. Велика промисловість України перейшла у підпорядкування загальносоюзних наркоматів. Таким чином, Україна, як і інші республіки, була позбавлена економічної самостійності. Адміністративно-директивні методи управління стали головними у розвитку радянської економіки.

Щоб довести тріумф першої п'ятирічки, Сталін спритно маніпулював статистичними показниками. Спеціальним рішенням політбюро було заборонено друкувати окремим відомствам підсумки своєї роботи. Зростання промислової продукції подавалось не в конкретному обчисленні, а в карбованцях. Отже, досить було встановити великі ціни на нову продукцію, як валові показники різко зростали. Це дало змогу оголосити про виконання першої п'ятирічки за 4 роки і 3 місяці. Щорічний приріст промислової продукції в середньому становив близько 16 %, тобто менше, ніж було заплановано.

У роки другої п'ятирічки 1933-1937 pp. темпи зростання були визначені на рівні 16,5 %. В Україні стали до ладу гіганти металургійної промисловості — Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь, а також Новокраматорський завод важкого машинобудування — один з найбільших у Європі.

Виконання перших п'ятирічок потребувало надзвичайних зусиль усіх народів СРСР. Причому п'ятирічки не були розраховані на піднесення матеріального добробуту. Більше того, голод 1932-1933 років викосив мільйони людей, село запустіло, міста й новобудови поновлювалися дешевою робочою силою. "Шахтинська справа" в Донбасі — суд над старими спеціалістами вугільної промисловості започаткувала організоване цькування фахівців з дореволюційними дипломами.

Таким чином, позитивним підсумком індустріалізації України стало зростання підприємств важкої промисловості (майже в 11 разів), будівництво нових шахт, електростанцій і в підсумку перетворення України в індустріально-аграрну країну, яка за рівнем окремих галузей промисловості випередила деякі європейські держави. Негативні наслідки: підрив розвитку сільського господарства, легкої і харчової промисловості; нераціональне й нерівномірне розміщення продуктивних сил; посилена централізація управління промисловістю; ігнорування економічних механізмів розвитку економіки; зниження життєвого рівня населення (поширення державних позик, торгівля алкогольними напоями, черги, продовольчі картки, хронічний дефіцит товарів і послуг, житлові проблеми тощо).

Завдання 2.

1. Східнослов'янські племінні княжіння на території України в V- VIIIст. н.е. Започаткування державності

Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов´янських племен — дулібів, полян, волинян. Поступово з розкладом родоплемінного ладу і появою класів у VIII—IX ст. набирає силу процес об´єднання окремих племен та їх союзів. Саме на цьому ґрунті і виникають державні утворення — племінні князівства та їх федерації. За свідченням арабських авторів, уже в VIII—IX ст. існувало три осередки східнослов´янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) і Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь). Найбільшим було державне об´єднання, яке літописець називає Руською землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у Києві. Як вважають фахівці, саме воно і стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого зросла Давньоруська держава. Показово, що існування ранньодержавного осередка в дніпровських слов´ян з єдиновладним правителем на чолі підтверджується численними вітчизняними і зарубіжними джерелами. Зокрема, французька урядова придворна хроніка «Бертинські аннали» повідомляє про послів «народу Рос», які 839 р. прибули до імператора франків Людовика Благочестивого в Інгельгейм.

У V—VI ст. суспільний лад слов´ян перебував на стадії становлення, відбувався перехід від первісно-родового до класового суспільства. Це була доба військової демократії, суть якої полягала в тому, що реальна влада належала племінним зборам, а не концентрувалася в руках знаті (старійшин та князів). Проте з часом глибокі зміни в суспільному житті, що відбулися в VII—IX ст., підштовхнули процес державотворення. Становлення державності східних слов´ян логічно випливало з їхнього суспільного розвитку:

1) еволюція родоплемінної організації, збільшення об´єднаних територій, постійна воєнна активність зумовили необхідність переходу до нових методів і форм управління. Роль народних зборів поступово занепадає. На передній план у політичному житті дедалі впевненіше виходить князівська влада (спочатку виборна, а пізніше — спадкова);

2) зростаюча зовнішньополітична активність перших осередків державності. Посилення соціально-політичної ролі князівської влади сприяло виокремленню дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію професійних воїнів, що стояла поза общиною і над нею. Будучи спочатку лише силовою опорою для князів і племінної аристократії, дружина з часом перетворилася на своєрідний самостійний орган публічної влади;

3) прогресуюча соціальна диференціація суспільства зумовила появу постійних органів примусу.

2. Особливості української національної революції. Причини її поразки та значення в історії України. Українська національна революція в контексті європейського революційного руху XVI — XVII ст

Національна революція в Україні у 1648-1654 pp. поєднувалася із селянською війною. Одним із найважливіших її наслідків була ліквідація польських кріпосницьких відносин, магнатсько-шляхетського землеволодіння та фільварково-панщинної системи господарства. Переважна більшість селян отримала волю і право спадкоємного користування землею та можливість вступати до козацького стану. Це була одна із найяскравіших і найважливіших подій у житті українського народу, переломний етап у його розвитку. Ця боротьба стала справжнім злетом його суспільної енергії та творчих сил, що уможливило тривалу і виснажливу боротьбу з таким могутнім супротивником, як Річ Посполита. Під керівництвом геніального сина українського народу Богдана Хмельницького здійснювалася гнучка внутрішня та зовнішня політика, була створена досить своєрідна соціально-економічна, соціально-політична, військова, адміністративна та судова системи держави, які підтверджували свою життєздатність ще понад століття.

1648-1654 pp. є найважливішим етапом національно-визвольної війни. Від 1654 р. і до кінця 70-х років XVII ст. український народ вів боротьбу за збереження її результатів.

3.Колективізація: мотиви, хід здійснення, результати. Економічні та соціальні наслідки колективізації в Україні

Радянське керівництво, взявши курс на модернізацію промислового потенціалу країни, одразу зіткнулося з трьома проблемами: коштів, сировини і робочих рук для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від селянства, що становило переважну більшість населення. Однак селянин-власник був незручною і небажаною фігурою для партійно-державного апарату, який від імені народу розпоряджався промисловістю. Держава не могла забезпечити прискорені темпи індустріалізації, маючи справу з мільйонами одноосібників. Маючи певний мінімум засобів виробництва, він мало залежав від державних структур. Доки селянин сам вирішував, що йому сіяти і що відвозити на ринок, від нього залежала держава, якій треба було нагодувати місто й армію. Ось чому під машкарою турботи про піднесення добробуту сільського населення державна партія хотіла створити на селі контрольоване колективне господарство.

Але у сталінських планах колективізація — це не лише зручний засіб забезпечення зростаючого населення міст та армії продовольством, а промисловості — сировиною і робочою силою. Крім цього, вона мала суттєво сприяти зміцненню соціальної бази диктатури пролетаріату: з одного боку, колективізація стимулювала процес пролетаризації селянства (процес розкуркулювання; процес розселянювання), з другого — разом з індустріалізацією вона відкривала шлях до ліквідації багатоукладності в економіці.

У процесі колективізації можна виділити кілька етапів:

— 1929—1930 pp. — час прискореної колективізації, яка перетворилася по суті в комунізацію; у колгоспи забирали все: реманент, велику рогату худобу, коней, птицю; ситуація ускладнювалась надмірними стараннями місцевих властей: на 20 січня 1930 р. у республіці було колективізовано 15,4 % селянських господарств, а на 1 березня— 62,8%; в багатьох місцях відбулися антирадянські виступи селян, село поринуло у вир самознищення. Селянство почало продавати або забивати худобу, ховати чи псувати реманент. У 1928—1929 pp. В Україні було знищено до 50% поголів'я худоби;

— 1930 р. — маневр сталінського керівництва з перекладенням відповідальності на місцеві партійні й радянські органи (стаття Й. Сталіна на початку березня 1930 р. "Запаморочення від успіхів", постанова ЦК ВКП(б) від 14 березня 1930 р. "Про боротьбу з викривленнями партійної лінії у колгоспному русі"). Почався масовий вихід з колгоспів. Восени 1930 р. в колгоспах залишилося менше третини селянських дворів, причому переважно незаможницьких;

— 1931—1933 pp. — новий етап суцільної колективізації, прискорення її темпів, закінчення в основному колективізації в Україні (колективізовано 70% дворів);

— 1934—1937 pp. — завершальний етап колективізації. У 1937 р. колгоспи мали 96,1% посівних площ.

Важливим елементом колективізації було так зване "розкуркулювання", а фактично розселянювання села. Спочатку, у 1927—1928 pp., до заможного селянства проводилась політика обмеження — збільшували податки, обмежували оренду землі, забороняли використання найманої праці, купівлю машин, реманенту. У квітні 1929р. Сталін визначив нове стратегічне завдання — перехід від політики обмеження до політики ліквідації куркульства як класу. Наприкінці січня 1930 р. була опублікована постанова ЦК ВКП(б) "Про заходи по ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації". Починаються масові репресії проти заможного селянства та всіх, хто не бажав вступати у колгосп. В Україні за роки суцільної колективізації було експропрійовано близько 200 тис. селянських господарств (разом із сім'ями — 1,2—1,4 млн чол., з них — 860 тис. виселили на Північ Сибіру).

Завдання 3.

1.Утворення Київської Русі. Роль в цьому процесі варязького і слов'янського чинників. Норманська теорія і її сучасні оцінки

До утворення Давньоруської держави у східних слов´ян існувало 14 великих племінних об´єднань (дуліби, поляни, бужани, волиняни, сіверяни, тиверці, уличі та ін.). VI—VIII ст. — період еволюції союзів слов´янських племен у протодержавні утворення — племінні князівства, серед яких виділялися об´єднання дулібів і полян. Аварська навала помітно ослабила дулібів, що надало перевагу полянам у південній частині східнослов´янського етнічного масиву.

Дещо пізніше (не раніше VIII ст.) виникає осередок державності приільменських слов´ян, що сформувався навколо Городища поблизу Новгорода (останній з´явився лише на початку X ст.). Це протодержавне утворення було військово-політичним союзом (конфедерацією) слов´янських і неслов´янських земель півночі, що контролював території не тільки ільменських слов´ян, а й кривичів, чуді, мері. У VIII—IX ст. південноруські землі на сто-двісті років випереджали в соціально-економічному та культурному розвитку північні, які, за словами літописця, жили, як звірі. Варязька експансія помітно прискорила процес формування державності у північному регіоні. Спочатку силою меча варяги змусили місцеве населення платити їм данину, але підкорені племена об´єдналися й вигнали варягів. Проте неузгодженість слов´янських правителів, які не могли поділити владу, внутрішні чвари та суперечки призвели до парадоксального наслідку — на князювання було покликано норманського конунга Рюрика.

2.Гетьманщина наприкінці ХVII-ХVШ ст.; кордони, населення, адміністративно-територіальний, політичний та соціально-економічний устрій. Видатні постаті Гетьманщини

Поряд з Лівобережною Гетьманською державою знаходилася Слобідська Україна, яка почала активно формуватися у середині XVII ст. завдяки широкому потоку переселенців, переважно з Правобережжя. Вона охоплювала територію, що нині входить до складу Харківської, східної частини Сумської, північної частини Донецької і Луганської областей, а також частини Бєлгородської, Курської та Воронезької областей Росії, і становила південну окраїну Московської держави. На Слобожанщину був перенесений і козацький адміністративний устрій; тут створювалися козацькі полки, що були військовими й адміністративно-територіальними одиницями: Харківський, Охтирський, Сумський, Острогозький (Рибінський) та Ізюмський. Полковники обиралися на довічний термін. Керівництво всіма справами здійснювали полковник і полкова старшина — обозний, суддя, хорунжий та писар. Ці полки були підпорядковані в адміністративних і військових питаннях бєлгородському воєводі, їх адміністративний лад нагадував Гетьманщину, мешканці отримали права козаків і не платили податків. Основу економіки Слобідського краю становило сільське господарство, яке в основному було аналогічне тому, що існувало в Гетьманській державі. Розвивалися також ремесла й промисли: винокуріння, пивоваріння, млинарство. У місцевостях, багатих на ліс, вироблялася смола, дьоготь та ін. Пасічництво, рибальство, полювання теж були важливим напрямком господарства. Зростало видобування солі, особливо в районі Тора (нинішній Слов´янськ) та Бахмута. Досить швидко розвивалася торгівля, найбільшим центром якої поступово ставав Харків.

Незабаром на Слобожанщині виростає багата старшина, заможні козаки і міщани, які поширювали свої земельні угіддя, захоплюючи незаселені землі (займанщина), відбираючи поля у рядових козаків та селян. Населення все більше попадає в залежність від багатіїв, що викликало гострі соціальні конфлікти та повстання.

3.«Культурна революція», її зміст та шляхи реалізації в Україні

Розвиток культури в Україні в 30-і роки мав складний і суперечливий характер. Більшовицька партія змінила акценти політики в галузі культури, надаючи перевагу не національному духовному відродженню, а проведенню так званої "культурної революції". За задумом лідерів партії, така революція повинна була дати освіту і виховання, які б допомогли зробити ривок і в сфері виробництва, і в утвердженні радянської системи цінностей. Фактично культурна революція покликана була обслуговувати досягнення політичних цілей ВКП(б). Разом з тим розвиток культури мав наслідки для економічного й духовного прогресу.

Вагомим здобутком була ліквідація неписьменності в Україні. Відкриті курси, гуртки, школи лікнепу сприяли тому, що на кінець 30-х років лише 15 % дорослого населення були неписьменними. У 1930 р. було започатковане загальне обов'язкове чотирикласне навчання. У містах здійснювався перехід до загального семирічного навчання. Однак не вистачало шкільних приміщень, вчителів, підручників. Кількість шкіл з українською мовою навчання скорочувалась. Ідеологічний контроль над школярами був відведений комсомольським та піонерським організаціям.

Вища освіта була відкрита лише для осіб, які були поза підозрою щодо відданості існуючому в країні режиму. Перевага при вступі надавалась членам партії і профспілок, червоноармійцям, вихідцям з робітників. Відновили свою діяльність університети, відкрились нові середні навчальні заклади. Однак недовіра до старих спеціалістів, підбір кадрів за класовою ознакою, масові репресії призвели до руйнування інтелектуальної і моральної спадкоємності української інтелігенції. Наступ адміністративно-командної системи нівелював творчу особистість, породжував повне безсилля перед сталінщиною.

Під жорстким пресом терору опинилися науковці в Україні. Причому утисків зазнавали не тільки вчені-суспільствознавці, яких карали за найменший відступ від марксизму, а й працівники технічних галузей. Незважаючи на це, окремі вчені й колективи досягли вагомих успіхів в галузі фізики, математики, електрозварювання, біохімії і медицини. У 30-х роках в науково-дослідних установах України працювали відомі вчені: О. Богомолець, І. Курчатов, Л. Ландау, О. Палладій, М. Стражеско, М. Холодний.

Завдання 4.

1.Етапи розвитку Київської Русі, їх специфіка та особливості

У кінці IX ст. рівень державної організованості східних слов´ян все ще був низький, частина племен не входила в племінні об´єднання або охоплювалася ними частково. Існували невеликі держави або напівдержави племінні княжіння. Водночас процес державотворення в Європі розширювався. Зокрема, германські племена боролися за об´єднання і створили державу Карла Великого, у VII ст. виникає Болгарська, в X ст. — Польська, Чеська, Угорська та ін. Цей процес у Західній та Центральній Європі не міг не стимулювати державотворчість у східних слов´ян.

За князювання Ігоря на кордонах Київської Русі вперше з´явилися печенізькі племена. У 915 р. вони уклали договір з Києвом і відкочували до Дунаю, однак у 930 р. порушили угоду і почали напади. Дослідження сучасних істориків свідчать, що це пов´язано з інтригами візантійської дипломатії, яка використовувала печенігів для ослаблення Русі. У Києві не відразу здогадалися про підступність імператорського двору і аж до 30-х років X ст. надавали Візантії військову допомогу. Зокрема, русичі у складі імператорської армії брали участь у війнах в Італії.

У 30-ті роки X ст. економічна, військова і політична міць Русі зростає. Вона посилює свої намагання утвердитися в Причорномор´ї, а також на східних торговельних шляхах, особливо в Приазов´ї, Поволжі, Закавказзі. Але найбільші зусилля спрямовуються на боротьбу проти Візантії.

Значно розширилася землі Київської Русі, зросла її могутність та міжнародна вага за часів князювання сина Ігоря і Ольги Святослава (964-972 pp.). Це був мужній, войовничий князь з лицарською вдачею, який охопив своїми походами величезну територію у Європі та Азії.

За Володимира Руська держава перетворилася на одну із наймогутніших в Європі, а Київ суперничав з Константинополем. Місто нараховувало вісім базарів, 400 церков і т.д. За князювання Володимира починається нова доба в усіх галузях державного життя: в політиці, релігії, культурі, торгівлі та будівництві.

Після смерті Володимира між його синами почалися міжусобиці, в яких остаточно переміг і утвердився Ярослав. Але від 1022 р. по 1036 р. він правив Київською державою у союзі з братом Мстиславом, який до цього князював у Тмутаракані. Ярослав управляв правобережною частиною держави, Мстислав — Лівобережжям.

2. Діяльність української політичної еміграції на початку XVIIIст . Основні положення Конституції Пилипа Орлика

Козацька рада 1710 р. обирає гетьманом в еміграції П. Орлика. Новий гетьман походив з чесько-польської родини, що свого часу осіла в Литві, був людиною високоосвіченою, що дало йому можливість швидко зробити кар´єру. Починав він з посади писаря в канцелярії Київського митрополита, але завдяки природному розуму в 34 роки став генеральним писарем і найближчим радником І. Мазепи.

Новообраний гетьман уклав зі своїми виборцями та запорозькими козаками договір, який дістав назву «Конституція прав і вольностей Війська Запорозького» (Бендерська конституція). Цей документ відомий український історик О. Оглоблін назвав «другою поразкою… гетьмана Мазепи після Полтавської катастрофи, яка завдала великого удару гетьманській владі». Інший відомий фахівець — І. Крип´якевич — звинуватив творців конституції в тому, що вони «не виявили широкого політичного світогляду». На противагу цьому сучасні дослідники вказують, що Бендерська конституція «випереджала свій час», небезпідставно акцентують, що навіть «французькі просвітителі ще не наважувалися на розробку тих громадянських ідей, які було закладено в ній. Уперше в Європі було вироблено реальну модель вільної незалежної держави, заснованої на природному праві народу на свободу й самовизначення, модель, що базувалася на незнаних досі демократичних засадах суспільного життя».

Така полярність оцінок пояснюється докорінною реорганізацією суспільних структур та внутрішньої політики, яку запропонував П. Орлик. Намагаючись врахувати досвід попередньої боротьби за національну незалежність, гетьман шукає засоби подолання основної помилки І. Мазепи, суть якої у відсутності надійної соціальної опори для здійснення об´єднання в межах однієї держави усіх українських земель. Йдеться про пошуки оптимальної формули консолідації українського суспільства.

Характерною особливістю Бендерської конституції є органічне поєднання традиційності й новаторства. Спрямований на політичне та церковне відокремлення України від Росії, дотримуючись неподільності українських земель на Правобережжі та Лівобережжі, цей документ вносить суттєві корективи і в модель державної структури, і в пріоритети соціальної політики. У Конституції наголошувалося на обмеженні самовладдя гетьмана, оскільки саме «через те самодержавство, невластиве гетьманському урядуванню, виросли численні в Запорозькому війську незлагоди, розорення прав і вольностей, посполите утяження». Обмеження гетьманських повноважень виявлялося в посиленні впливу на внутрішню та зовнішню політику членів загальної Ради, у посиленні ролі військового генерального суду, який позбавляв гетьмана права «карати своєю приватною помстою та владою», у чіткому розмежуванні військового скарбу і особистих фінансів гетьмана та ін. За оцінками фахівців, гетьману відводилася роль, рівнозначна сучасній президентській.

Конституція прокламувала розширення демократичних засад у суспільстві. Йшлося про створення своєрідного козацького парламенту — загальної Ради. До складу цього представницького політичного органу мали входити вся старшина (генеральна, полкова, сотники), делегати Запорозької Січі та представники від полків. Характерно, що загальна Рада мала бути не формальним, а робочим органом. З цією метою планувалося збирати її тричі на рік — на Різдво Христове, Воскресіння Христове та Покрову Пресвятої Богородиці.

3.Діяльність українських політичних партій і рухів на західноукраїнських територіях у 1930-ті рр. Комуністичний рух. Особливості функціонування націоналістичних організацій

У 30-х роках контрукраїнізація, насильництво в часи форсованої індустріалізації та колективізації, голодомор, масові репресії загальмували і надали зворотного напряму прорадянським симпатіям значної частини західноукраїнського населення. Зближенню і єднанню національних сил українців було завдано величезної шкоди. Галичани, котрі переїхали до УРСР, загинули підчас репресій. В західноукраїнському таборі загострюються розбіжності і суперечності, хоча в боротьбі проти окупантів сили національного визволення часто прагнули однієї мети — об´єднати українців у незалежній державі.

У Західній Україні досить активно розповсюджувалися ідеї марксизму, і в 1919 р. виникає комуністична партія Східної Галичини, у 1923 р. перейменована на комуністичну партію Західної України (КПЗУ). Вона була складовою частиною комуністичної партії Польщі (КПП), де мала автономні права. КПЗУ ставила завдання шляхом соціалістичної революції українських і польських трудящих здійснити їх соціальне та національне визволення. Висувалося гасло приєднання Західної України до УСРР. «Демократичні уряди» Польщі переслідували комуністів і загнали КПЗУ в підпілля. У зв´язку з цим вона створює формально непартійні легальні організації, зокрема, у 1926 р. організовує Українське селянсько-робітниче соціалістичне об´єднання «Сельроб», яке охопило своїм впливом досить широкі маси, особливо на Волині. У 1928 р. на виборах до сейму «Сельроб» набрав 240 тис. голосів і в кінці 20-х років в його рядах налічувалося близько 10 тис. членів. Це об´єднання організувало кілька масових страйків та селянських виступів. Але всередині партії відбувалися безперервні конфлікти, загострювалися фракційні суперечності.

Однак найбільшим недоліком КПЗУ було сектантство: всі некомуністичні партії, навіть соціалістичні, вона зараховувала до фашистських. Ці негативні явища в діяльності партії значною мірою визначалися тиском з боку вищих партійних інстанцій. До них належали компартія Польщі, до складу якої входила КПЗУ та КП(б)У, яка забезпечувала її зв´язки з ВКП(б) і очолюваним нею Комінтерном. Та попри все КПЗУ прагнула діяти з урахуванням ситуації в Західній Україні та інтересів всієї України. У березні — квітні 1927 p., коли в УСРР з´явилися перші ознаки контрукраїнізації, яку замасковано розгортав Каганович, КПЗУ відкрито і послідовно підтримує Шумського та інших комуністів-патріотів. До її патріотичної «незалежної» діяльності з усе більшою підозрою приглядаються в Харкові і Москві. Це також викликало занепокоєння в польській комуністичній партії.

У січні — лютому 1929 р. була заснована Організація українських націоналістів (ОУН), яку очолив Є. Коновалець. Під його керівництвом вона зміцнювалася і розвивалася. Завдяки героїзму багатьох оунівців зростав її авторитет серед молоді. Однак головним методом їхньої боротьби був терор, жорстокий і кривавий. На жаль, окремі українські партії, хоча й різко критикували ОУН за жорстокість, водночас контактів з нею не цуралися. Для розширення свого впливу вона проникала в різні господарські, політичні структури та молодіжні організації і зуміла залучити на свій бік велику частину молоді, особливо студентства.

Завдання 5.

1. Перші київські князі: Аскольд, Олег, Ігор, Ольга, Святослав. їх внутрішня і зовнішня політика.

Характерними рисами керівництва першої групи, до якої входили князі Олег, Ігор, Святослав, були війни, походи, спрямовані на підкорення і приєднання всіх слов´янських і багатьох сусідніх племен, утвердження, розширення держави («собирания земель»). Керівництво другої групи, до якої входили Володимир, Ярослав, Володимир Мономах та ін., характеризувалося пріоритетністю процесів удосконалення держави, піднесення її величі і авторитету методами дипломатії, розвитку економіки та культури. Діяльність цих груп відповідала характеру двох етапів розвитку Київської держави. Часи перших князів (кінець IX — перші три чверті X ст.) — це становлення країни, формування Русі, її території, населення. Розквіт держави, її культури, економіки і апогей її могутності та слави — ось характерні риси часів правління другої групи (кінець X — початок XII ст.).

Князь Олег (882-912 pp.) за кілька років в результаті численних війн і походів підкорив своїй владі племена полян, древлян, сіверян, радимичів. А в цілому влада Києва поширювалася й на словен, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, фінно-угорські племена, чудь, мерю.

Наступник Олега князь Ігор (912-945 pp.) продовжував справу свого попередника, хоч і не так вдало. Перш за все він приборкав непокірних древлян, приєднав землі тиверців та уличів між Дністром і Дунаєм. Двічі ходив на схід: у 913 р. за угодою з хазарами пройшов до берегів Каспійського моря і дістався Баку, руйнуючи і грабуючи все на своєму шляху, у 943 р. ходив на багаті мусульманські міста Кавказу, де захопив велику здобич.

За князювання Ігоря на кордонах Київської Русі вперше з´явилися печенізькі племена. У 915 р. вони уклали договір з Києвом і відкочували до Дунаю, однак у 930 р. порушили угоду і почали напади. Дослідження сучасних істориків свідчать, що це пов´язано з інтригами візантійської дипломатії, яка використовувала печенігів для ослаблення Русі. У Києві не відразу здогадалися про підступність імператорського двору і аж до 30-х років X ст. надавали Візантії військову допомогу. Зокрема, русичі у складі імператорської армії брали участь у війнах в Італії.

Після смерті князя залишився його малолітній син Святослав, і правління державою перейшло до його матері, княгині Ольги (945-964 pp.). Вона стала правителькою величезної, ще не впорядкованої держави, у якій час від часу вибухали повстання проти центральної влади. Ольга жорстоко розправилася з древлянами, спаливши їхнє головне місто Іскоростень. Частину жителів було вбито, решту — перетворено в рабів. За традицією тих часів це була цілком законна помста. Всі останні роки правління княгині були мирними і спокійними. Тому літописець описує її як наймудрішу серед жінок. Виявом її високої політичної і культурної зрілості було охрещення, а також толерантне ставлення до інших вірувань. Ольга приділяє велику увагу внутрішнім справам, конкретно аналізує розвиток кожного регіону держави. З цією метою вона об´їхала на возі і санях всю величезну територію своєї країни, побувала і в недавно підкорених землях, що було досить небезпечно, першою серед князів навела порядок в організації збирання податків, визначила їх фіксовані розміри. Податки за часів Ігоря та Ольги сплачувалися переважно хутром, а грошовою одиницею була «куна» — шкурка куниці. Було встановлено, що данина ділилася на три частини, з яких дві йшли на державні витрати, а третина — на потреби княгині та її міста Вишгорода. В цьому визначилася ідея поділу між бюджетом і власністю князів, що свідчило про високий рівень державного мислення як керівної еліти, так і суспільства в цілому.

Княгиня Ольга виявила глибоке розуміння міжнародного становища свого часу в Європі. У 940 р. вона побувала з державним візитом у Візантії, відновивши військовий союз з нею, а також зуміла встановити дипломатичні стосунки з Німеччиною.

2.Процес та наслідки інкорпорації України до складу Російської імперії в XVIII ст.

Особливістю перебування Лівобережжя і Слобожанщини у складі Росії в XVIII ст. був тотальний, безперервний, хоча і хвилеподібний наступ самодержавства на права України. Суть цього наступу полягала в намаганні ліквідувати українську автономію та інкорпорувати ці землі до складу імперії. З огляду на це можна констатувати, що офіційна російська політика в українському питанні у цей час пройшла кілька етапів, у межах яких темпи, форми, методи, інтенсивність та результативність імперської експансії були різними, але поступальність цього процесу зберігалася постійно.

У 1793 р. Прусія і Росія провели другий поділ Польщі. Правобережні Українські землі були возз´єднані з іншими українськими територіями в складі Російської імперії. До неї відійшла також східна Білорусія з Мінськом. У Польщі поширюються патріотичні настрої, розгортається визвольний рух, який очолив Тадеуш Костюшко, однак він зазнав поразки.

У 1795 р. Росія, Пруссія й Австрія провели третій поділ Польщі. До царської Росії були приєднані західна Білорусь і західна Волинь, безпосередньо польські землі захопили Пруссія і Австрія. Розвал Польщі був результатом антинародної політики магнатства, егоїзму і розгнузданості шляхти. На Правобережжі була створена російська система адміністративного поділу, на яку поширювалося чинність «Жалуваної грамоти» дворянству і російського законодавства. За рахунок конфіскованих та державних земель великі земельні наділи були виділені російським генералам, чиновникам, кількість яких постійно зростала. Становище народних мас майже не змінилося. Царизм відроджував православ´я, яке отримало офіційне визнання влади. Вже у 1794-1795 pp. з унії в православне віросповідання перейшло мільйон чоловік, в основному селян.

Визволення Правобережжя з-під влади Польщі і возз´єднання його з Лівобережжям та іншими українськими землями в єдине ціле сприяло деякому прискоренню розвитку продуктивних сил, посиленню економічних і культурних зв´язків між окремими українськими землями і тому в цілому мало, прогресивний характер.

3.Українське питання в політиці держав Європи напередодні Другої світової війни

Українське питання у вузькому розумінні — це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому — це питання про умови і механізм возз´єднання українських земель та створення власної української державності.

Напередодні Другої світової війни чітко визначилося три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група — СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина — країни, до складу яких входили українські землі. їх основна мета — втримати вже підвладні землі й приєднати нові. Друга група — Англія, Франція і частково США (тобто країни — творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група — Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 p., домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. Все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих, держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина. Через декілька місяців після приходу фашистів до влади, у березні — травні 1933 р., Розенберг здійснює напівофіційні візити до Локарно і Лондона, де під час таємних нарад з італійськими та англійськими політичними діячами обґрунтовує «план поділу Росії шляхом відриву від Рад України». Уже в червні 1933 р. на міжнародній економічній і фінансовій конференції у Лондоні відкрито висувається вимога про передання гітлерівцям України «для раціональнішого використання цієї родючої території». Ця вимога міститься у меморандумі, проголошеному главою німецької делегації Гугенбергом. І хоча у відповідь на радянську ноту з цього приводу німецька сторона заявила, що зазначені в меморандумі твердження належать особисто Гугенбергу і не погоджені з урядом, — це був тільки дипломатичний маневр. Українські орієнтири стають дедалі чіткішими у фашистських планах зовнішньополітичної експансії. У 1936 p., виступаючи в Нюрнберзі на з´їзді нацистської партії, Гітлер заявив, що якби завоювати Україну, Урал і Сибір, то «кожна німецька господарка відчула б, наскільки її життя стало легшим».

Завдання 6.

1.Політичний устрій Київської Русі за князів Володимира і Ярослава. Роль князя, дружини. Боярська рада

За Володимира Руська держава перетворилася на одну із наймогутніших в Європі, а Київ суперничав з Константинополем. Місто нараховувало вісім базарів, 400 церков і т.д. За князювання Володимира починається нова доба в усіх галузях державного життя: в політиці, релігії, культурі, торгівлі та будівництві.

Монархія не завжди була владою одного князя. Іноді функції управління країною виконувалися співкерівниками (Олег — Ігор, Ярослав — Мстислав). Верховна влада у Київській державі належала династії Рюриковичів, і займати посади великого князя чи князів земель мали право лише вони. Влада київського князя була спадковою. Головне правило спадкоємності — принцип старійшинства, перехід «столу» до старшого в роду. Після батька заступав його старший син, якщо не було старшого за нього дядька. Якщо був дядько, то він ставав на Київський стіл. Після Любецького зібрання князів (1097 р.) утверджується принцип «отчини» і наслідування по лінії «від батька до сина». З розпадом Київської держави на окремі князівства цей принцип втрачає силу. Однак золотий стіл Київський, Київ, як історичний центр Руської землі, вабив до себе князів, і за нього точилася постійна боротьба.

Влада князя залежала від його авторитетності та реальної сили, на яку він спирався. Князь у першу чергу був воєначальником, який мав у своєму розпорядженні йому особисто віддану дружину, що діяла на принципах васалітету. Вона складалася зі старшої, до якої входили бояри, що й самі мали свої дружини, і молодшої. У разі надзвичайної загрози збиралося народне ополчення, що складалося з жителів сіл та міст. Як правило, рішення про ополчення приймало віче.

2.Правобережна Україна в другій половині ХVІІ-ХVІІІ ст.: політичний та соціально-економічний розвиток

Українська державність проіснувала на теренах Правобережжя з невеликими перервами від 1648 до 1714 р. За цю територію у XVIII ст. продовжували вести боротьбу Річ Посполита, Російська імперія разом із залежною від неї Гетьманською державою, Туреччина та Кримське ханство. На початку століття державне життя на правобережних землях підтиском агресивних сусідів майже занепадає. У 1714 р. тут відновлюється влада Польщі. До складу Речі Посполитої ця територія увійшла виснаженою, зруйнованою, майже без населення, яке було частково винищене під час невдалих козацьких повстань під керівництвом С Палія, частково переселено у 1711-1714 роках на Лівобережжя. На її території знову починається процес колонізації і заселення. Польська влада відтворювала той суспільний устрій, що був тут до початку повстання під проводом Богдана Хмельницького. Однак характерною рисою його соціальної структури була відсутність козацтва і козацької старшини, що відіграли провідну роль у повстаннях кінця XVII ст. Це ускладнювало боротьбу народних мас проти реставрації магнатсько-шляхетського феодального гноблення.

Головне місце у відновленні господарського життя в регіоні належало народній колонізації. Протягом кінця XVII — першої половини XVIII ст. на Центральному і Східному Поділлі та Південно-Східній Київщині осіли десятки тисяч переселенців з Лівобережної України, Галичини, Молдавського князівства та інших регіонів. Процес відбудови економіки краю розтягся на кілька десятиліть. Переважна більшість земель належала польським магнатам і шляхті. Магнатське землеволодіння зростало в основному за рахунок виділення феодалам королівських земель та примусового скорочення селянських наділів. Частина земельного фонду Правобережжя стала також здобутком українського селянства та козацтва, в тому числі на тій території понад Дніпром, яка за умовами «Вічного миру» мала залишатися незаселеною нейтральною зоною.

3. Радянізація західноукраїнських земель (1939-1941 рр.)

З приєднанням західноукраїнських земель до СРСР розпочався процес їх радянизації, тобто зміни в усіх сферах життя відповідно до вироблених за роки радянської влади зразків. У процесі радянизації виділяються два етапи:

— до весни 1940 p., коли режим хоч би зовнішньо зберігав демократичність, а реформи зустрічали підтримку більшості населення;

— з весни 1940 р. відбувається поглиблення соціалістичного змісту перетворень, що супроводжуються масовими репресіями через неприйняття цих перетворень більшістю місцевого населення.

Зустріли підтримку:

— ліквідація польського держапарату;

— конфіскація земель великих власників, націоналізація торгівлі та промисловості (ці галузі перебували в руках поляків та євреїв);

— українізація та зміцнення системи освіти (кількість українських шкіл збільшилася до 6,5 тис. з одночасним скороченням польських); Львівський університет перейменовано в честь І. Франка, мовою викладання стала українська тощо);

— розвиток системи соціального забезпечення, особливо охорони здоров'я.

Викликали невдоволення:

— заміна польських чиновників на місцевих комуністів та людей, присланих зі Сходу України;

— насильницька колективізація (на червень 1941 р. в колгоспи було об'єднано 15 % господарств);

— тиск на церкву (як греко-католицьку, так і православну);

— розгром політичних партій і громадських об'єднань, у тому числі таких шанованих у народі, як ''Просвіта";

— масові репресії.

Репресії розпочалися практично відразу після зайняття краю Червоною Армією, але спочатку вони торкнулися переважно поляків — депортація на Схід СРСР мільйона поляків, розстріл 15 тис. польських військовослужбовців.

Серед українців раніше за інших зазнали репресій активісти політичних партій. Єдиною організованою силою Опору залишалась Організація Українських Націоналістів — ОУН.

Весною 1940 р. режим розпочав широкомасштабні репресії:

— в Сибір і Казахстан депортовано 400 тис. українців;

— десятки тисяч людей перейшли на польські території, окуповані німцями;

— люди переслідувалися без суду і слідства, але з метою залякування населення інколи проводилися показові процеси.

З осені 1939 р. по осінь 1949 р. у Західній Україні було репресовано за політичними ознаками і депортовано близько 10 % населення (318 тис. сімей, близько 1,2 млн. чол.). Смертність серед депортованих склала 16 %.

Особливо наполегливо здійснювалась радянизація західних областей України після вигнання фашистських загарбників (з 1944 p.).

Об'єднання західноукраїнських земель з УРСР мало позитивне значення: вперше за кілька століть своєї історії українці були в одній державі. Але принесений на багнетах Червоної Армії репресивний режим остаточно переконав західноукраїнське населення в тому, що його майбутнє не в інтеграції з СРСР, а в творенні незалежної соборної української держави.

Завдання 7.

1.Економічне життя Київської Русі в XI — першій половині XII ст.

У Х-ХІІ ст. в економіці Київської Русі провідною галуззю залишалося сільське господарство. У різних регіонах країни діяли відповідно до їх умов традиційні системи землеробства: у лісових районах — підсічна, вирубна, у малонаселених степових — перелогова, в густонаселених, таких як Середнє Подніпров´я, між Бугом і Дніпром — парова система з двопільною і трипільною сівозміною. Основними знаряддями обробітку землі були рало, соха та плуг. Сіяли руками, жали залізними косами і серпами, молотили ціпами. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо, гречку, льон, коноплю та інші культури. Вирощувалися городні культури — боби, горох, часник, цибуля, ріпа, капуста. Досить розповсюдженими були садові культури — яблука, груші, вишні, черешні, виноград та ін.

Розвинутим, як і в попередні віки, було скотарство. Розводили велику рогату худобу, коней, овець, кіз, свиней, курей, гусей, качок.

Значне місце в економіці всіх племен Русі належало мисливству, рибальству та бортництву. Мисливство давало цінні види хутра, що було одним із найважливіших товарів експорту. Ліси були багаті на різних звірів, диких птахів. Найбільше добувалося хутра бобрів, куниць, лисиць, білок яке високо цінувалося на ринках країн Сходу і Заходу. Володимир Мономах у своєму «Повчанні дітям» серед багатьох державних справ описує і полювання, бо і в ті часи воно було важливим напрямом господарювання.

Велике значення мало і бджільництво, переважно бортне (бортництво). На деревах — бортнях — ставили спеціальні знаки, і «Руська правда» передбачала суворе покарання тим, хто їх нищив. Мед і віск завжди користувалися попитом на Русі та в Західній Європі і приносило значні прибутки. З меду вироблялися міцні напої, його вживали замість цукру, з воску робили свічки.

Археологічні дослідження та письмові свідчення іноземців говорять про значний розвиток ремісництва на Русі. Воно зосереджувалося переважно в містах і прикнязівських дворах. У Х-ХІІ ст. відбувається поглиблена спеціалізація ремесел, яких на кінець цього періоду нараховувалося близько 60.

2.Соціальні і національно-визвольні рухи на Правобережжі та в Західній Україні в другій половині ХVІІ-ХVШ ст.

Поступово польський уряд відновлює на Правобережжі воєводсько-повітовий адміністративний поділ у складі Київського, Брацлавського, Волинського та Подільського воєводств. Ними управляли воєводи, влада яких з часом зменшувалася, і одночасно посилювали свій вплив воєводські сеймики, що складалися з магнатів і місцевої шляхти. Польська державно-адміністративна влада була слабкою і не могла забезпечити ефективного управління Правобережною Україною. До того ж і польські війська нараховували тут всього 4-6 тис. чоловік. Водночас надвірна міліція кожного з місцевих магнатів мала по 2-3 тис. чоловік. Тому політику щодо місцевого населення визначали магнати, що не сприяло нормалізації польсько-українських відносин. Ця проблема з часом все більше загострювалася.

Вже на початку XVIII ст. політична анархія в Речі Посполитій, жорстока експлуатація селянства і свавілля польських панів та євреїв-орендарів, що поєднувалися з релігійним фанатизмом польської шляхти, викликали широкий повстанський рух гайдамаків (в тюркських мовах означає — розбійник, грабіжник). Так поляки називали українських селян, міську бідноту та козаків, що втікали з приватних магнатських військових формувань, об´єднувалися у повстанські загони, які часто очолювали запорозькі козаки. Спочатку гайдамацькі загони були невеликими і вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки, знищуючи ненависних гнобителів. Виступи були стихійними, без чітких політичних цілей. Але згодом цей рух набрав масового, антикріпосницького характеру. Гайдамаки не нападали на селян, міщан та козаків і користувалися підтримкою народних мас. Гайдамаки отримували неофіційну підтримку і допомогу також з бою, Запорозької Січі, Гетьманської держави, зустрічали симпатію в середовищі православного духовенства, яке бачило в них борців проти унії, яка знову насаджувалася польським католицтвом.

Найбільшого розмаху гайдамацький рух набрав у 1768 р. Повстання дістало назву «Коліївщина» (від слів — кіл, колоти, різати — «колій»). Це селянсько-козацьке повстання своїм грізним характером, та масштабами значно перевершив попередні повстання. У ньому поряд з соціальними мотивами велику роль відігравали релігійні. Католицькі ієрархи за сприяння польської влади і фанатичних католиків у військах вели в цей час запеклий наступ на православну церкву. Польський митрополит Володкевич, його представник Мокрицький переслідували, жорстоко знущалися з православних священиків, особливо з сільського духовенства. За найменшу провину їх садовили до тюрми і немилосердно били різками і принижували. Все це створило атмосферу ненависті і готовність до повстання. У боротьбі з наступом католицтва швидко виділився бойовим характером, енергійністю, наполегливістю ігумен Мотронинського монастиря Мелхісидек Значко-Яворський. Він мав зв´язки із запорожцями і підтримував ідею повстання проти польського панування на Правобережжі. У монастирі зосереджувалися повстанці, організовуючись та озброюючись. Прискорили повстання незгоди серед польської шляхти та вступ російських військ на Правобережжя. Це було пов´язано з тим, що у 1768 р. під тиском царського уряду польський король С.Понятовський підписав з урядом Роси договір про зрівняння протестантів і православних у політичних правах з католиками. Проти цього виступили шляхта, магнати, створивши конфедерації (об´єднання), найсильнішою з яких була в місті Бар (Барська). Шляхтичі розгорнули хрестовий похід проти «схизматиків». Польський уряд, не маючи військ для придушення виступу Барської конфедерації, звернувся по допомогу до Росії. Корпус російських військ вступив на Правобережжя і почав розганяти конфедератів.

Центральною подією повстання було взяття повстанцями однієї з найбільших фортець Правобережжя — Умані, яка належала родині польських магнатів Потоцьких. Коли повсталі підійшли до Умані, на їхній бік перейшла головна сила захисту міста — козацька міліція, якою ко-мандував сотник Іван Гонта. Гонта походив із сім´ї селянина-кріпака із села Розсішки на Уманщині (тепер Христинівського р-ну Черкаської обл.) За свою довголітню службу він дістав від Потоцьких два села, що давали йому великий на ті часи дохід. Перехід Ґонти на бік Залізняка відбувся внаслідок того, що він переконався у відданості керівника повстанців ідеалам визволення селян з кріпацтва, відновлення козаччини і оборони православної віри.

Це повстання, незважаючи на поразку, ослабило шляхетський режим у Польщі та натиск феодалізму на українське селянство.

Після Коліївщини процес занепаду польської шляхетської держави прискорився.

3.Напад фашистської Німеччини на СРСР. Причини поразок Червоної Армії у перші місяці війни. Оборонні бої в Україні 1941-1942 рр.

22 червня 1941 р. війська фашистської Німеччини та її союзників здійснили напад на СРСР. За детально розробленим планом "Барбаросса" Німеччина та її союзники зосередили 190 дивізій чисельністю 5,5 млн. чол. їм протистояло угруповання радянських військ, яке налічувало 170 дивізій і 2 бригади (2,9 млн. чол.). Німецький план був розрахований на швидке просування війська до найважливіших політичних та економічних центрів, оточення і розгром радянських час тин у прикордонних боях.

На Україну було спрямовано наступ групи армій "Південь", до якої входили також румунські та угорські війська. їм протистояли війська Київського Особливого та Одеського військового округів.

Загалом війська ворога поступалися радянським військам на Україні як чисельно, так і в озброєнні. Але на напрями головного удару ворог мав перевагу. Вже у перший тиждень війни головні сили гітлерівців мали оволодіти Києвом. Але події розгорталися інакше. Вже 23 червня 1941 р. головні частини німецьких військ були контратаковані радянськими механізованими корпусами в районі міст Луцьк-Ровно-Дубно-Броди. Розгорілась перша у другій світовій війні грандіозна танкова битва, що тривала до, 29 червня. Хоча Червона Армія (РККА) зазнала поразки. їй вдалося зупинити просування німецьких військ на тиждень.

Після поразки у прикордонних боях радянські війська почали відходити на лінію укріплень старого кордону ("Лінія Сталіна"), на якій передбачалося зупинити просування німецьких військ. Не всі радянські частини змогли вдало здійснити маневр по відходу. 5 липня 1941 р. німецькі війська зуміли прорвати оборону на стику 5 і 6 радянських армій і вийшли до оборонних споруд міста. Цей 1-й день вважається початком Київської стратегічної оборонної операції, що тривала 83 дні. Німецьке командування оцінило прорив як вирішальну перемогу, і падіння Києва вважалось справою найближчого часу. На 21 липня Гітлер призначив парад на Хрещатику. Та цим планам не судилося здійснитися. Німецькі частини, що підійшли до першої смуги оборони не змогли її подолати. Перший штурм Києва 11-14 липня виявився для ворога невдалим. Ці події поклали початок героїчній обороні міста, що тривала 71 день. Невдалими для ворога були і наступні спроби оволодіти містом. Захисники міста (понад 120 тис. бійців, з яких 33 тис. народне ополчення) стійко тримали оборону. 21 серпня Гітлер приймає рішення припинити лобові атаки міста. Під Києвом ворог втратив 100 тис. чол. Наступ на Київ тимчасово припинився.

Тим часом оперативна ситуація навколо Києва стала ускладнюватися. На правобережжі були оточені і розгромлені радянські війська в районі Умані. Ворог вийшов до Дніпра південніше Києва. На початку вересня 1941 р. німецькі війська з півночі форсували Десну і в районі Кременчука — Дніпро. Радянські війська Південно-Західного фронту опинились під загрозою оточення. Єдиним способом врятувати радянські війська від оточення було залишити Київ. Але Сталін категорично заборонив це. Це дало змогу німецьким військам у середині вересня завершити оточення київського угруповання радянських військ. Лише 17 вересня було дано наказ Ставки залишити Київ, але було вже пізно. Війська Південно-Західного фронту потрапили в оточення і були розгромлені. Практично загинуло все керівництво фронтом на чолі з М.Кирпоносом. У полон потрапило 663 тис. червоноармійців. 19 вересня у Київ вступили німецькі війська.

5 серпня 1941 р. 300-тисячне німецько-румунське угруповання розпочало наступ на Одесу. Після героїчної оборони 16 жовтня 1941 р. захисники залишили місто.

Евакуйовані частини було перекинуто у Севастополь, який знаходився у ворожому оточенні. Оборона міста тривала 250 днів.

За 5 місяців війни ворогу вдалось просунутись на 900-1200 км углиб України. Не окупованими залишались лише території на сході України.

Причини поразки радянських військ у другій половині 1941 р. на території України.

Радянське керівництво на чолі з Й.Сталіним не вжило необхідних заходів для належної підготовки радянських військ до відсічі ворогові; постійне мусування тези, що пакт про ненапад є гарантією мирних відносин з гітлерівською Німеччиною, дезорієнтувало армію і народ (Заява ТАРС від 14 червня 1941 р., в якій версія про підготовку Німеччини для нападу на СРСР називалася провокаційною).

Серйозні прорахунки були допущені Й.Сталіним і Генеральним штабом у визначенні напрямку головного удару ворога. Головним радянське командування помилково вважало наступ на Україні, тоді як згідно плану "Барбаросса" головний удар мала наносити група армій "Центр".

Значний бойовий досвід німецького командування і бойових частин ведення сучасних мобільних бойових дій із застосуванням значної кількості танків і літаків.

Невдале розташування радянських військ для ведення оборонних боїв. Розташування радянських військ трьома ешелонами (57, 52 і 62 дивізії) призвело до того, що з'єднання вступали у бій по черзі, і це давало можливість розбити їх частинами.

Радянські війська навіть не готувалися до оборонних боїв. Передбачалось вести війну "малою кров'ю і на території ворога". Склади боєприпасів та іншого воєнного майна розташовувались занадто близько до кордону і вже в перші дні опинились у руках ворога.

Оборонні споруди на новому кордоні не були добудовані до початку бойових дій. До того ж вони були невдало розташовані ("Лінія Молотова") . Оборонні споруди на старому кордоні були роззброєні.

Масові репресії 1937-1938 pp. в армії та в подальші роки призвели до винищення кращих командних кадрів Червоної Армії. Було знищено понад 37 тис. чоловік командного складу всіх рівнів (репресіям був підданий весь командний склад КОВО). Нові командири не мали достатнього бойового і життєвого досвіду.

Війська не були вчасно приведені у бойову готовність (за окремими виключеннями), щоб дати належну відсіч ворогові, незважаючи на те, що сталінське керівництво було, вчасно попереджено про можливий напад.

Авіація була скупчена на основних аеродромах, а не розосереджена по польових, що призвело до величезних втрат на початку війни (у перші години війни на 66 аеродромах було знищено 579 літаків).

Завдання 8.

1.Соціальна структура суспільства Київської Русі в XI — першій половині XII ст.

Соціальна структура суспільства Київської держави в часи її зародження була досить простою і значно ускладнилася в кінці домонгольського періоду. У IX ст. в землеробському суспільстві переважали вільні смерди і невелика група племінної знаті на чолі з князем у кожному племені. Тобто тоді існували феодальні відносини слаборозвинутого характеру. Порівняно однорідним воно було і в етнічному відношенні. Але у зв´язку зі швидким зростанням Київської держави збільшується кількість різних соціальних груп, розширюється етнічний склад, відбувається приплив іноземних воїнів. До слов´янського середовища потрапляють фінські мисливці, тюркські найманці, грецькі ремісники, вірменські та єврейські торговці та ін.

Соціальна верхівка складалася з князівської дружини, так званих «княжих мужів». Дружинники служили князю добровільно, тобто мали право перейти до іншого. Поряд з ними існувало місцеве боярство. У XI ст. вони злилися і створили єдину соціальну групу, політично впливові роди якого спадково займали вищі чиновничі посади у державі і були опорою князя. Значна частина їх володіла великими землями, на яких працювали вільні, напіввільні смерди та раби. Велике землеволодіння продовжувало зростати внаслідок захоплення феодалами общинних земель та освоєння нових. У кінці XI — на початку XII ст. завершується формування класу феодалів і утверджуються феодальні відносини. Однак верства бояр не була ізольованою кастою, її поповнювали смерди, які отримали цей привілей завдяки своїм заслугам, діти і онуки «поповичів», іноземці-варяги, тюрки та ін.

За боярством йшла міська знать: багате купецтво, промисловці, які займалися як внутрішньою, так і міжнародною торгівлею. Часто вони були у родинних стосунках з боярами, займали провідні позиції у житті міст і разом впливали на діяльність віче.

Переважну більшість населення країни, яке за різними підрахунками нараховувало від 3 до 12 млн чоловік, становили селяни. Вони мали власне господарство, поле, худобу, платили податки, відбували військову і шляхову повинності. Тобто були незалежними. У XII—XIII ст. продовжує поширюватися боярське землеволодіння, і у зв´язку з цим зменшується кількість незалежних селян, що мають власність, і зростає група, що працює на боярській землі, залишаючись вільними. У переважній більшості це ті, які, рятуючись від нападів кочівників, пересувалися далі на захід чи північ, оселяючись на землях великих землевласників.

У великих містах швидко розвивається ремісництво. Ремісники жили окремо, об´єднуючись за фахом в окремі райони. У Києві вони зосереджувалися на Подолі.

У X—XI11 ст. на Русі існувала досить чисельна група напіввільних людей — закупів, які тимчасово втратили свободу, але могли її відновити. Ці люди брали наперед плату за свою працю або позику і потім відробляли. Кредитори (як правило, боярин, купець або лихвар) мали право його бити «про діло», накладати кару за пошкодження реманенту чи якісь збитки у господарстві. Закон захищав закупа, і він мав право звернутися до суду, якщо феодал його несправедливо покарав. Однак кредитор мав багато можливостей переслідувати цих людей.

2.Поділи Речі Посполитої. Зміни у політичному становищі правобережних та західноукраїнських земель

У 1772 р. проведено перший поділ частини польських земель між Росією, Пруссією та Австрією. До складу Російської імперії відійшла східна частина Білорусії. Галичину захопила Австрія, включивши її до складу своєї території під назвою Галіції і Лодомерії (Галичини і Володимирщини). У 1774 р. Австрія окупувала Буковину, визволену російськими військами від турецького гноблення. Ще раніше, наприкінці XVII ст., влада Австрії поширилася на Закарпаття. Тепер до утисків польських, угорських, румунських, молдавських і українських феодалів додалося гноблення правлячих кіл Австрії, які підтримували польських поміщиків, проводили політику насильницького онімечення населення.

У 1793 р. Прусія і Росія провели другий поділ Польщі. Правобережні Українські землі були возз´єднані з іншими українськими територіями в складі Російської імперії. До неї відійшла також східна Білорусія з Мінськом. У Польщі поширюються патріотичні настрої, розгортається визвольний рух, який очолив Тадеуш Костюшко, однак він зазнав поразки.

У 1795 р. Росія, Пруссія й Австрія провели третій поділ Польщі. До царської Росії були приєднані західна Білорусь і західна Волинь, безпосередньо польські землі захопили Пруссія і Австрія. Розвал Польщі був результатом антинародної політики магнатства, егоїзму і розгнузданості шляхти. На Правобережжі була створена російська система адміністративного поділу, на яку поширювалося чинність «Жалуваної грамоти» дворянству і російського законодавства. За рахунок конфіскованих та державних земель великі земельні наділи були виділені російським генералам, чиновникам, кількість яких постійно зростала. Становище народних мас майже не змінилося. Царизм відроджував православ´я, яке отримало офіційне визнання влади. Вже у 1794-1795 pp. з унії в православне віросповідання перейшло мільйон чоловік, в основному селян.

3.Всенародна боротьба проти німецько-фашистських окупантів на території України. Партизанський і підпільний рух. Внесок українського народу у становлення радянського тилу в роки Великої вітчизняної війни

В Україні найбільш сприятливими були умови для таборів партизан на Волині й Поліссі. Рух набрав організованого характеру у 1942 p., коли було створено Український штаб партизанського руху, який очолив Тимофій Строкач. У русі Опору брали участь утікачі-військовополонені, партійні і безпартійні, дорослі і діти.

Відомими командирами радянських партизанів стали С Ковпак, О. Федоров, М. Наумов. Зокрема, партизанські з'єднання С Ковпака пройшли бойовий шлях від Путивля до Карпат. Героїзм учасників рейду блискуче змалював у своїй книзі "Люди з чистою совістю" один з командирів Петро Вершигора.

В українських містах і селах діяли молодіжні підпільні організації. У Миколаївській області до її складу входили старшокласники села Кримки. У вересні 1942 р. — січні 1943 р. підпільна молодіжна організація "Молода гвардія" діяла в місті Краснодоні. До її штабу входили І. Туркенич, О. Кошовий, І. Земнухов, В. Третякевич, С. Тюленін, Л. Шевцова. Молодогвардійці, крім антигітлерівської пропаганди, здійснили низку диверсій і бойових операцій.

У 1942 р. була сформована Українська Повстанська Армія — УПА. її головнокомандувачем став член проводу ОУН (б) Роман Шухевич. Партизанська армія контролювала частину території Волині, Полісся та Галичини. У своєму складі вона нараховувала близько 30—40 тис. бійців. Конгрес ОУН (б) проголосив своєю метою боротьбу проти більшовизму та нацизму.

У надлюдському напруженні працювало сільське населення, переважно жінки і діти. Тракторів, механізмів чи бодай коней було обмаль. На польових роботах широко використовували корів, а нерідко самі жінки та підлітки впрягались замість худоби. Майже все вирощене забирала держава. Такою дорогою ціною армія і місто забезпечувалися сільськогосподарською продукцією. За роки війни від українських колгоспів і радгоспів держава одержала 16,5 млн. т зерна, 400 тис. т м'яса, майже 250тис. т молока.

Більшість евакуйованих підприємств почала давати продукцію вже навесні 1942 р. А в середині того ж року воєнна перебудова народного господарства завершилася. На сході країни небувалими темпами була створена, по суті, заново першокласна і високоефективна воєнна економіка. Протягом усієї війни Німеччина виробляла сталі, електроенергії та вугілля в 1,5-2,5 рази більше, ніж СРСР. Але на кожні 100 німецьких танків випускалося 170 радянських. З воріт танкових заводів Уралу щомісяця виходило 2 тис. бойових машин (лише ХТЗ за роки війни дав фронту 35 тис. бойових машин).

Свій вагомий внесок у досягнення перемоги зробили українські вчені. Діяльність науково-дослідних установ України в евакуації була спрямована перш за все на надання науково-методичної і практичної допомоги оборонній промисловості, сільському господарству, госпіталям та лікувальним установам тощо.

Тилова економіка ґрунтувалася і на праці мільйонів в'язнів ГУЛАГу, серед яких українці були однією з найчисленніших груп. В'язні працювали в основному у видобувній промисловості та на капітальному будівництві. їхнє становище було страхітливим. Тисячами гинули вони від голоду, хвороб і виснаження. Багато прагнуло на фронт, погоджуючись воювати навіть у штрафних підрозділах. Але, оголошені "ворогами народу", вони залишалися за колючим дротом.

Завдання 9.

1. Юридично-правові засади функціонування суспільства Київської Русі. «Руська правда». «Правда Ярославичів».

За княжіння Ярослава активізувалася внутрішня розбудова держави. З ім´ям цього князя пов´язано створення першого писаного зведення законів Київської Русі — «Руської правди», що регламентувала внутрідержавні феодальні відносини.

«Руська правда» мала кілька редакцій, змінювалася та доповнювалася. Святополк Ізяславович ввів у збірник ряд статей (ст. 47-52) «Просторної редакції», за якими передбачались жорстокі умови стягнення процентів з позики. Після народних повстань, спрямованих в основному проти грабіжникій-лихварів (1113 p.), Володимир Мономах вніс у збірник зміни, згідно з якими обмежувалися лихварські проценти.

«Руська правда» стала основою для формування правових збірників пізнішого часу, зокрема Литовського статуту.

2. Реформи Марії-Терезії і Йосифа IIкінця XVIIIст. та їх вплив на західноукраїнські землі

Імператори-реформатори Марія-Тереза та її син Йосиф II здійснювали реформи, виходячи з того, що могутність держави залежить від поширення освіти серед народу та особистих свобод.

У 1779 р. був виданий патент (імператорський наказ), який зобов’язував поміщиків поводитись з селянами «по-людськи».

Найбільше значення для Галичини мали реформи Йосифа II, який у 1781-1782 pp. проголосив особисте звільнення селян і визначив невеликий розмір панщини — ЗО днів на рік. Також було заборонено збільшення поміщицьких землеволодінь за рахунок «прирізки» селянських земель. Суд над селянами мав здійснюватися не поміщиком, а спеціально призначеним чиновником. Тепер всі конфлікти з поміщиками селяни розв´язували через порівняно незалежний суд. До середини XIX ст. у Східній Галичині майже не було села, яке б не судилося з поміщиком, переважно за ліси, пасовища, які майже скрізь записувалися за поміщиками. Поряд з цим за сприяння імператора пропагувалися нові способи ведення землеробства, розповсюдження нових сільськогосподарських культур та ін. Також підтримувалися ремесла, торгівля, вводилось нове управління містами. Створювалася нова система освіти. У Львові в 1784 р. був відкритий університет.

Однак після смерті Иосифа II (1790 p.) реформи припинилися, а значна частина їх була скасована. Його наступники штучно гальмували розвиток господарства в Галичині, що й призвело до її економічного відставання, поступового перетворення на аграрний придаток Австрії. Протягом першої половини XIX ст. основою економіки краю залишалося сільське господарство, головним чином землеробство. Традиційно невисокий рівень агрокультури зумовлював низьку врожайність, особливо в селянських господарствах.

3. Створення та діяльність в роки Другої світової війни ОУН-УПА

Наприкінці 1942 р. в Москві з´являється інформація про створення в Західній Україні Української Повстанської Армії (УПА). Сталін наказав передислокувати туди радянські партизанські частини. В їх завдання входила боротьба з німецькими окупантами і з УПА. Першими взимку 1943 р. там з´явилося одне з найкращих партизанських з´єднань С Ковпака, згодом О. Сабурова. М. Хрущов рекомендував партизанським командирам, які вирушали в Західну Україну, утримуватися від конфронтації з УПА, але Центральний та Український штаби партизанського руху, у відповідності з вимогами Сталіна, вимагали вести з ними боротьбу. Попри все, окремі командири вступали в контакт з командуванням частин УПА. Зокрема, комісар Ковпаківського з´єднання генерал С Руднєв, який зустрічався і вів з ними переговори, підкреслював, що з УПА «можна жити окремо, але ворога треба бити спільно». УПА пропустило партизанів-ковпаківців через контрольовану ними територію. Незабаром Руднєв загинув при загадкових обставинах.

На початку Великої Вітчизняної війни ОУН перейшла до активних, спільних з Німеччиною, бойових дій проти Червоної Армії. Оунівські загони нападали на штаби підрозділів, окремі групи червоноармійців. Співпрацюючи з фашистами, ОУН мала надію отримати від німецького керівництва допомогу в створенні української державності. Історики справедливо зазначають, що радянські органи влади своїми репресіями викликали до себе вороже ставлення місцевого населення. І все ж, враховуючи, що Англія і США оголосили про свою допомогу СРСР у боротьбі з фашизмом, ці дії оунівських груп були глибоко помилковими. З початком Великої Вітчизняної війни у всіх народів головним був один ворог — німецький фашизм. Провід ОУН, який з 1939 р. перебував у Кракові, вважав, що в зіткненні двох тоталітарних держав поразки зазнає СРСР, і під його уламками при сприянні Гітлера буде можливість відродити Українську державу.

Терор проти членів ОУН, свавілля німецької адміністрації, грабежі, примусова праця, вивезення молоді до Німеччини — все це посилювало антифашистські настрої в Західній Україні, підривало основи співпраці ОУН з Німеччиною. Поступово розгортається рух опору фашистам. На цей час вони вже розформували батальйони «Нахтігаль» і «Роланд». Та ОУН веде широку роботу по формуванню власних збройних сил. Перші загони захищали місцеве населення від свавілля окупантів, зривали відправку молоді з Волині і Полісся до Німеччини. У кінці 1942 р. була створена Українська Повстанська Армія (УПА), душею якої була ОУН(б).

Завдання 10.

1.Міжнародні зв'язки Київської Русі за князів Володимира і Ярослава

Незважаючи на те, що Володимир був сильним і войовничим правителем, у відносинах із сусідніми державами він спирався не лише на силу зброї, а й на активні дипломатичні контакти з багатьма державами, постійно застосовував традиційну для того часу практику династичних шлюбів. Сина Святополка він одружив з дочкою польського короля Болеслава Хороброго, а син Ярослав став зятем шведського короля Олафа Скотконунга. Численні шлюби самого Володимира (літопис повідомляє, що в князя було 5 офіційних дружин) теж були спрямовані на поліпшення дипломатичних відносин, адже кожна з дружин мимоволі ставала гарантією, заручницею, а шлюб — своєрідною печаткою укладеного ним політичного союзу. Після хрещення Русі розширюються відносини з Візантією, пожвавлюються русько-німецькі контакти. У 1013 р. між Київською Руссю і Священною Римською імперією було укладено угоду. Налагодження у 90-ті роки X ст. офіційних зв´язків з Римом змушувало Візантію, яка не бажала розширення сфери римського впливу на Русь, ставитися до русичів як до рівних.

Значну увагу Ярослав приділяв безпеці кордонів держави. Ще у 1030—1031 pp. він у союзі з Мстиславом відвоював Червенські землі, внаслідок чого до Русі відійшли Перемишль, Червен, Белз та інші міста. Князь насамперед піклувався про безпеку південних рубежів Русі: на багато сотень верст тягнулися зведені при ньому «змійові вали» з укріпленими фортецями. Тільки збудована вздовж Росі оборонна система охоплювала 13 міст і фортець, розташованих на лівому березі. З часом деякі з них, як Корсунь і Торческ, перетворилися на значні економічні та культурні центри, а Юр´єв, названий християнським ім´ям Ярослава, крім того, став і центром православної єпископії. Глибока, ешелонована оборона дала змогу київському князю 1036 р. отримати вирішальну перемогу над печенігами. Після поразки цей кочовий народ мігрував на Дунай, а його місце в степу зайняли менш войовничі торки. Ярослав же на честь перемоги 1037 р. на місці вирішальної битви побудував перлину середньовічної архітектури — собор святої Софії.

У 1043 р. руські дружини на чолі з сином Ярослава — Володимиром здійснили останній похід на Константинополь. І хоча ця воєнна експедиція закінчилася невдачею, в цілому становище Київської держави на міжнародній аре-ні характеризується стабільністю, її авторитет зростає, зовнішньополітична діяльність Ярослава спиралася насамперед на слово дипломата, а не на меч воїна. Важливе місце в міжнародній політиці київського князя відігравала своєрідна «сімейна дипломатія», тобто укладання вигідних союзів та угод шляхом династичних шлюбів. Сам він був одружений з дочкою шведського короля Інгігердою, його син Всеволод — з дочкою візантійського імператора Костянтина IX Мономаха, Ізяслав — із сестрою польського князя Казимира, Святослав — з онукою німецького цісаря Генріха II. Три доньки Ярослава вийшли заміж за європейських королів: Анна — за французького Генріха І, Анастасія — за угорського Андрія, а Єлизавета — за норвезького Гаральда Сміливого. Династичні шлюби були характерною рисою міжнародної політики середньовіччя, але масштаби, різновекторність і значимість укладених у межах «сімейної дипломатії» союзів дали змогу Ярославу стати впливовим європейським політиком, якого історики часто називають «тестем Європи».

За княжіння Ярослава активізувалася внутрішня розбудова держави. З ім´ям цього князя пов´язано створення першого писаного зведення законів Київської Русі — «Руської правди», що регламентувала внутрідержавні феодальні відносини. Продовжуючи лінію Володимира, спрямовану на активну християнізацію Русі, Ярослав не тільки будує численні монастирі та храми, а й без відома константинопольського патріарха 1051 р. призначає главою руської церкви Іларіона, що мало на меті вивести вітчизняну церковну ієрархію з-під контролю Візантії.

2.Розвиток української культури наприкінці XVII- XVIII ст.

Розвиток духовного життя українського народу у XVIII ст. відбувався в різних регіонах по-різному. До кінця другої третини XVIII ст., тобто до ліквідації Гетьманщини, яка певною мірою захищала українську культуру, духовне життя Лівобережжя розвивалося у більш сприятливих умовах. Близьким до нього культурним життям жила Слобожанщина, пізніше — Південь України. Продовжуючи національно-державні традиції Київської Русі, Галицької держави, Київського та інших князівств Литовської доби, Гетьманська держава забезпечувала частині українського народу досить широкі можливості будувати своє життя і культуру за власними уподобаннями. Українське козацтво, козацька держава своєю діяльністю, самим існуванням оберігала українську народність від культурно-національної асиміляції сусідніми народами: близьким за культурою польським, єдиним за релігією — російським.

Стан освіти у Північній Буковині був гіршим, ніжу Галичині. Там діяли початкові школи, які утримувалися за кошти населення, але у невеликій кількості. Після приєднання Буковини до Австрійської імперії тут поширюються німецькі, румунські та польські школи. Кількість народних шкіл почала зменшуватися, тому що місцеве українське населення не бажало навчати дітей у чужих школах. У 1792 р. діяло 32 народні школи, а на початок XIX ст. — 15, і серед них жодної української. На Закарпатті початкова освіта розвивалася більш високими темпами, і в кінці XVIII ст., завдяки активному сприянню уніатської церкви, шкільна справа досягла значних успіхів: у цьому невеликому регіоні діяло більше 300 українських шкіл, і кількість їх продовжувала зростати.

У Галичині існували п´яти і шестикласні середні школи з латинською мовою навчання. З приєднанням Галичини до Австрії створюється п´ять середніх шкіл-гімназій. На Буковині перші школи з´явилися лише у кінці XVIII ст. — в Чернівцях та Сучаві з німецькою мовою викладання.

Духовним центром всієї України був Київ з його Могилянською академією. Академія була осередком освіти та культури, громадської думки України. Вона підготувала цілу плеяду вчених, письменників, педагогів, церковних, громадсько-політичних діячів, які головну мету своєї діяльності вбачали в просвіті народу, служінні його інтересам. Залишаючись вірною кращим традиціям, академія приймала молодь різних станів і різних країн. її вихованці відкривали школи, засновували бібліотеки, сприяли розвитку науки, літератури, мистецтва не лише в Україні, а й Росії, Білорусії, Сербії. Навчання в академії ґрунтувалося на ідеях гуманізму і просвітництва.

У XVIII ст. українська художня література переживала значні перетворення: на зміну поетичним і прозовим творам, які базувалися на релігійних мотивах, приходить світська література з сюжетами, взятими із реального життя. Ці твори пишуться здебільшого розмовною, а не книжною мовою, що базувалася на старослов´янській. Літератори черпали ідеї, образи, поетику, методи відображення дійсності з багатого джерела народної творчості. Зникають такі широко розповсюджені жанри середньовічної літератури, як житія, полемічна, ораторсько-проповідницька й паломницька проза, церковна поезія, шкільна драма. Натомість з’являються віршовані твори на історичні й побутові теми, які створювалися переважно авторами з демократичних прошарків.

3. Визволення України від фашистських загарбників. Формування кордонів УРСР під час та по закінченні Другої світової війни

У перші дні листопада почалися вирішальні бої за Київ. Сталін віддав наказ узяти Київ до річниці Жовтневої революції. Цей наказ було виконано. 6 листопада 1943 р. було визволено столицю України — Київ. За успішне форсування Дніпра 2438 радянським бійцям було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, близько 10 тисяч одержали бойові ордени.

Штурм Дніпра супроводжувався надзвичайно великими, часто не виправданими жертвами. Десятки і десятки тисяч новобранців, так званих "піджаків" — неозброєних, ненавчених юнаків, наспіх мобілізованих у придніпровських областях України, були жертвами штурму. Їх тіла вкривали плацдарми на Правобережжі. Пояснювалося це тим, що в ставленні вищого радянського керівництва і військового командування відчувалася недовіра до визволених від нацистів жителів України. Вона нерідко переростала в мстивість, прагнення примусити жителів республіки "спокутувати кров'ю" своє перебування в окупації. Це був один з виявів жорстокості війни, яка помножувалася на жорстокість і несправедливість тоталітарного режиму, що керував воєнними діями. Пізньої осені 1943 р. радянські війська вийшли на правий берег Дніпра, закріпилися там, відбили контрнаступ німецьких військ і підготували умови для подальшого наступу в глиб української території.

У січні-лютому 1944 р. під Корсунь-Шевченківським війська 1-го Українського фронту під командуванням М. Ватутіна і 2-го Українського фронту на чолі з і. Конєвим оточили і знищили фашистське угруповання чисельністю понад 50 тис. чол.. Крім того, в Україні було проведено Рівненсько-Луцьку, Нікопольсько-Криворізьку, Проскурівсько-Чернівецьку, Умансько-Ботошанську, Одеську, Кримську та Львівсько-Сандомирську операції. Під час останньої в боях під Бродами було розгромлено вісім німецьких дивізій, в тому числі створену з українських добровольців дивізію "Галичина". Завершено визволення України було здійснено під час проведення Яссько-Кишинівської та Карпато-Ужгородської операцій. Останній населений пункт УРСР в її довоєнних межах — село Лавочне Дрогобицької області — німці залишили 8 жовтня 1944 p., a Закарпаття було повністю очищене від окупантів 28 жовтня 1944 р.

У жовтні 1944 р. Україна була звільнена від фашистських окупантів. Розпочалось визволення країн Центральної і Південно-Східної Європи. Перемоги радянських військ в Україні дали можливість союзникам перейти в наступ у Західній Європі.

Завершальний етап Другої світової війни для України охоплює 1944 р. — 9 травня 1945 р.

Завдання 11.

1. Формування феодальних соціально-класових відносин, їх вплив на тенденції розвитку Київської Русі

У X—XII ст. у давньоруському суспільстві активно формувалися васальні відносини: за вірну службу князь дарував своїм боярам та дружинникам міста і села. Дарувалася не територія, а право стягувати податки. Так поступово склалася помісна форма феодального землеволодіння, яка не передбачала передачі землі в спадок та її відчуження без згоди князя. З ослабленням князівської влади, посиленням відцентрових тенденцій у державі дедалі більшого поширення набирає вотчина — спадкове володіння, що могло вільно відчужуватися (продаватися, передаватися в спадок, даруватися).

Хоча процес утвердження феодальних відносин у Київській Русі в цілому збігався із загальноєвропейськими тенденціями, він мав і свої особливості. По-перше, у Давньоруській державі феодалізм зароджувався на основі первіснообщинного ладу, східнослов´янське суспільство перескочило через рабовласницький етап розвитку. По-друге, на Русі темпи феодалізації були уповільненими порівняно з Європою, де ще з античних часів прижилися традиції приватної власності; по-третє, виникнення та становлення великого землеволодіння не призвело до масового обезземелення селян, оскільки в межах державної території існувала значна кількість незаселеної, господарськи неосвоєної землі.

У X—XIII ст. з поглибленням процесів феодалізації на Русі ускладнювалася ієрархічна структура панівного класу, основними категоріями якого були князі, бояри та дружинники. Активно йшов процес диференціації серед феодально залежного населення. Основними його верствами були:

а) смерди — більша частина селян, що мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними;

б) закупи — люди, що через різні причини втрачали власне господарство і змушені були йти в кабалу до феодала за купу (грошову позичку);

в) рядовичі — селяни, що уклали з феодалом ряд (договір), на підставі якого визнавали свою залежність від нього і змушені були працювати за частку виробленої продукції;

г) челядь — особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала. їх продавали, дарували, передавали у спадщину;

ґ) холопи — населення, що перебувало у повній власності феодала.

За феодалізму земля була основним засобом виробництва. Право володіння нею стало юридичним підґрунтям, економічною основою отримання феодалами земельної ренти від залежних селян. Характерними ознаками формування відносин залежності були пряме насильство (позаекономічний примус) та економічне закабалення смердів. Історія Київської Русі знає три види ренти, що ніби віддзеркалювали динаміку соціально-економічного розвитку. На ранньому етапі феодалізму домінувала натуральна рента (оброк продуктами), формою якого було «полюддя». Захоплення феодальною елітою общинних земель та формування вотчини призвели до появи відробіткової ренти. Подальший розвиток товарно-грошових відносин зумовив зародження в X ст. ще однієї форми ренти — грошової, яка згодом стала найпоширенішою.

2. Українські землі у складі Російської імперії наприкінці XVIII- першій половині XIXст.: адміністративно-територіальний устрій, особливості соціально-економічного і політичного розвитку

Лівобережжя — це землі колишньої Гетьманщини, де існував свій суспільно-політичний лад та культура, що відрізняли їх від інших. Населення тут було переважно українським (на 95%). У 1783 р. в цьому регіоні відбулося закріпачення селянства. І хоча це здійснювалося на фоні загального занепаду кріпосництва в Росії і скасування його у багатьох країнах Європи, царизм твердо запроваджував його і відстоював. Цей регіон мав густу мережу міст і містечок, де значна частина населення, як і в селах, вела сільське господарство. Частина міщан займалася ремеслом і торгівлею. Однак до середини XIX ст. українці стали меншістю серед купецтва, чисельно поступаючись росіянам і євреям, які все більше тіснили їх у конкурентній боротьбі і в галузі ремісничого виробництва. До середини XIX ст. лівобережне міщанство набуло поліетнічного російськомовного характеру. Водночас селянство, а також місцеве дворянство, що вийшло з козацької старшини, на початку XIX ст. було ще не зрусифіковане, українське. Певні обмеження прав українського дворянства, введення кріпосництва викликали на Лівобережжі гострі антиросійські настрої. Це було однією з причин піднесення національного руху, центр якого певний час перебував у цьому і сусідньому Слобожанському регіонах.

Слобідська Україна, започаткована українським селянством і козацтвом у середині XVII ст., багато в чому нагадувала Гетьманщину. Створивши тут напівавтономну адміністративно-полкову систему, ліквідовану царизмом у 1765 p., козацтво і старшина утвердили на довгий час своєрідні українські національно-культурні традиції, які з часом переросли в боротьбу за національне відродження. Економіка Слобожанщини, соціальна і національна структура в основному аналогічні тій, що існувала в Гетьманщині.

Значно відрізнялася в соціальному і етнічному відношенні Правобережна Україна. Тут царизм зберіг без змін соціально-економічний лад, який був за Речі Посполитої. Більшість населення цього регіону — українські селяни-кріпаки. Соціальну групу поміщиків-кріпосників цього краю складали переважно польські магнати і шляхтичі, які до 30-х років користувалися тими привілеями і правами, що й у свій час в Речі Посполитій. Вони ж займали всі керівні посади в місцевому адміністративно-державному апараті. Тому територія Правобережжя довгий час перебувала під впливом польської мови і культури. Навіть у Києві це було відчутним аж до польського повстання 1830-1831 pp.

У першій половині XIX ст. тривало протиборство кріпосництва та капіталістичної системи, яка основувалася на прогресивних засадах товарного виробництва, використанні вільнонайманої праці, досягненнях технічного прогресу. Царизм намагався зберегти феодальну систему, захищаючи інтереси поміщиків. Завдяки цьому напередодні реформи 1861 р. в їхніх руках зосередилося понад 70% всієї землі і 60% селян. Окрім кріпаків, велику групу сільськогосподарських виробників становили державні селяни, до якої входила значна кількість козаків. Ці селяни відрізнялися від кріпаків тим, що були особисто вільними, користувалися казенною землею, сплачуючи державні податки. На Лівобережжі вони складали 50% від загальної кількості землеробів, на Правобережжі — 13%, на Півдні — 37%.

В усіх сферах економічного життя тривав процес розвитку товарно-грошових відносин, збільшувалося міське населення, яке потребувало все більше сільськогосподарської продукції. Тому в поміщицьких маєтках поступово зростає товарне землеробство і тваринництво. Селяни могли вивозити на місцевий ринок лише невелику кількість продукції. Найуспішніше перехід до товарного виробництва здійснювався в поміщицьких господарствах Південної та Правобережної України, де було багато великих маєтків. Середні і дрібні дворянські господарства залишалися переважно натуральними. На Лівобережжі історично склався тип дрібнопомісного господарства, чим і пояснюється повільніший темп товаризації. Швидше в товарні відносини втягувалися державні селяни, а також ті, хто перебував на оброку.

3. Внесок українського народу в перемогу над нацистською Німеччиною

Серед колишніх республік Союзу РСР, а також держав світу, що були втягнуті в Другу світову війну, Україна зазнала найбільших матеріальних і соціальних втрат. Безпосередні матеріальні збитки, завдані фашистськими окупантами та їх сателітами народному господарству Української РСР, становили 285 млрд. крб. у цінах 1940 p., або майже 42% усіх втрат, завданих тодішньому Союзу РСР. Ця сума в 5 разів перевищувала видатки УРСР на спорудження нових підприємств, залізниць, об'єктів енергетики, МТС тощо впродовж трьох довоєнних п'ятирічок. Уся сума збитків, яких зазнали народне господарство і населення України, сягнула майже 1200 млрд. крб.

Зазнавши в Другій світовій війні величезних людських втрат і руйнувань, Україна зробила гідний внесок у розгром Німеччини та її союзників. Тому свято Перемоги у Великій Вітчизняній війні 9 травня 1945 р. — це також свято її народу. Це свято загальнонаціональної гордості, а разом з тим загальнонаціональної скорботи. Гордість за великий історичний подвиг, скорбота за втраченими долями, за нездійсненними надіями.

Після нападу 22 червня 1941 р. Німеччини на СРСР Україна перетворилася на один із найважливіших театрів бойових дій між військами Німеччини та її союзників і радянською армією. Воєнні дії на території України тривали з першого дня Великої Вітчизняної війни і до 28 жовтня 1944 p., коли було остаточно звільнено територію України, — тобто 1225 днів. Саме відчайдушний опір радянської армії на території України в 1941 р. призвів до фактичного зриву планів "блискавичної війни" Німеччини проти СРСР. Хоча територія України 22 липня 1942 р. була повністю окупована ворогом, українці продовжували битися у лавах радянської армії, в партизанських загонах і підпіллі, працювали на воєнному виробництві в тилу.

Україна сповна відчула, що таке нацистський "новий порядок". Мільйони мешканців України стали його жертвами: хто загинув або був вивезений на примусові «роботи, хто залишився в живих, але сповна переніс всі тяготи окупації. Жертвами окупаційного режиму стали близько 4 млн. мирних громадян України.

Визволення території України розпочалося 18 грудня 1942 р. Ворог чинив завзятий опір, розгорілися кровопролитні бої. На території України було зосереджено понад 60% сил гітлерівської Німеччини. Середньодобові втрати радянської армії під час звільнення України складали 68 тис. чол. Загальні втрати за 1943-1944 pp. склали 3,5 млн. чол. Не менше 50% особового складу військ, які билися з гітлерівцями в Україні, були її мешканці.

Але тут слід сказати, що жертви могли бути і меншими, якби не сталінський режим, для якого людське життя нічого не значило і якому перемога була потрібна любою ціною.

Боротьба за визволення України носила загальнонародний характер. Український народ боровся за існування себе як етносу, за збереження України як своєї Батьківщини.

Завдання 12.

1. Релігійне життя Київської Русі. Історичне значення прийняття християнства. Роль монастирів

Запровадження християнства — це епохальний поворот в історії Давньоруської держави, який не тільки суттєво вплинув на всі сфери тогочасного суспільного життя, а й надовго визначив характерні особливості вітчизняної моделі історичного розвитку.

Прийняття християнства значно вплинуло на подальший розвиток Київської Русі:

1. Нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу й формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у східних слов´ян. Християнство, сформоване як релігія класового суспільства, освячувало владу панівної еліти, соціальну диференціацію та всю феодальну систему.

Водночас воно рішуче стверджувало рівність усіх перед Богом, чим закладало принципово нові підвалини в ідеологічні моделі майже всіх соціальних рухів, у тому числі антифеодальних.

2. Православ´я стало надійним ґрунтом для створення могутньої, централізованої самодержавної країни. До кінця 80-х років X ст. Русь була слабоконсолідованою, поліцентричною державою, що зберігала єдність і форму завдяки мечам великокнязівської дружини. Одночасне проведення адміністративної та релігійної реформ якісно змінило ситуацію. Сприяючи централізації, вони зламали сепаратизм місцевих князів та племінних вождів, утвердили єдиновладдя київського князя як основу політичної моделі управління Руссю (християнське єдинобожжя стало своєрідним ідеологічним підґрунтям утвердження особистої влади верховного правителя).

3. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави. Хрещення Русі та одруження на сестрі візантійського імператора ввели Володимира у коло християнської сім´ї європейських правителів, а Давньоруській державі відкрили шлях до її визнання європейською християнською спільнотою. З того часу великий князь ставав повноцінним суб´єктом міжнародного права: кордони його держави вважалися недоторканними (бодай номінально); на полі бою княжих воїнів брали в полон, а не в рабство, та ін. Запровадження нової віри не стало основою ідеологічної та політичної залежності від Константинополя. Навпаки, воно сприяло налагодженню і розширенню плідних зв´язків, заснованих на принципі рівноправності, з багатьма європейськими країнами. Це підтверджують тісні контакти з Німеччиною, Польщею, Швецією, Римом. Після християнізації Русь була навіть тісніше пов´язана із Заходом, ніж з Візантією, про що свідчать численні шлюбні угоди династії Рюриковичів. Зокрема, протягом X—ХНІ ст. вони уклали 83 шлюби з представниками західноєвропейських родин, а з членами візантійських династій лише 12.

4. Під впливом християнства поступово відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття населення Давньоруської держави. Особливістю язичницького світогляду було обожнення природи. Язичництво пригнічувало людську душу і виховувало страх перед природними силами. Оголошення християнством Бога надприродною силою, яка керує світом, докорінно змінило ситуацію, позбавивши людину цього страху. Поступово відбувається зміщення акценту в релігійній вірі: він переноситься із зовнішнього на внутрішній світ людини, внаслідок чого людина отримує свободу вибору поведінки. Справедлива розплата чекає в потойбічному світі. Такі якісні зміни помітно вплинули на звичаї та мораль ранньофеодального суспільства: певною мірою пом´якшилися стосунки між людьми, було усунено полігамію, засуджено звичаї родової помсти, поліпшилося ставлення до бідних, особливо до рабів.

2. Національне відродження Наддніпрянської України. Діяльність перших політичних організацій. Кирило-Мефодіївське братство

Однією із найвизначніших у XIX ст. політичних підпільних організацій глибоко українського характеру було Кирило-Мефодіївське братство (товариство), яке розробило першу політичну програму для українства. Братство створила група молодих інтелектуалів — професор Київського університету Микола Костомаров, учитель з Полтави Василь Білозерський та службовець Микола Гулак. Воно отримало назву на честь відомих слов´янських братів-просвітителів, православних святих Кирила і Мефодія. Членами братства були також геніальний поет і художник Тарас Шевченко, письменник, педагог, видатний громадський діяч Пантелеймон Куліш, прихильник ідей Великої Французької революції Микола Савич, етнограф і фольклорист Панас Маркович. Провідна група товариства нараховувала 12 чоловік, а зв´язки з ним підтримували сотні людей. Окрасою його був геніальний Тарас Григорович Шевченко, син кріпосного селянина, недавно лише визволений з кріпацької неволі. Надрукована у 1840 р. в Петербурзі перша збірка його поезій «Кобзар» мала величезний вплив на піднесення української національної свідомості. Соціальний склад братства відрізняється від складу масонських лож і політичних гуртків першої чверті століття, членами яких були здебільшого представники аристократичних кіл. Ряди Кирило-Мефодіївського товариства поповнювали переважно діти бідних дворян, урядовців і селян. Куліш походив з сім´ї вільних селян, Шевченко — з кріпаків, а Костомаров був позашлюбною дитиною російського поміщика та української кріпосної. Це були представники демократичної інтелігенції, яка вже утвердилася в керівництві культурницькими процесами в Україні і тепер розширювала свій вплив на політичну боротьбу українського народу.

Ідеологія Кирило-Мефодіївського братства є продовженням ідей українського національно-культурного відродження та поглядів діячів руху слов´янської солідарності і єдності. В ідейних позиціях братчиків відчувається вплив українського автономізму кінця XVIII — початку XIX ст., польських революційних рухів тих часів та декабристських програм. Відчутним в діяльності товариства було також християнське спрямування, що не лише відобразилося в його назві, а й формі самої організації, що наслідувала старі українські церковні братства, та у програмному документі — «Книзі битія українського народу» (інша назва — «Закон божий»). Головним завданням програма ставила досягнення християнських ідеалів справедливості, свободи і рівності в поєднанні з національною незалежністю, свободою та демократією кожного слов’янського народу.

У програмі відстоювався месіанізм українського народу: найбільш пригноблений і зневажений, а водночас — найбільш волелюбний та демократичний, він звільнить росіян від їхнього деспотизму, а поляків від аристократизму.

Історичне значення ідей Кирило-Мефодїівського братства стає більш зрозумілим на тлі того, що в 30-х роках російський уряд устами свого головного «ідеолога», міністра освіти графа С.Уварова, проголосив нову ідеологічну основу російського царизму: «самодержавство, православ´я, народність».

Криза кріпосництва і швидке зростання товарно-грошових відносин, суспільно-політичні рухи, повстання декабристів і польських революціонерів, селянські виступи, діяльність кириломефодіївців та інших українських національно-визвольних груп розхитували царизм і готували радикальні реформи. Кирило-Мефодіївське братство своїми ідеями і діяльністю зміцнило традиції боротьби української інтелігенції, більшості народу за національне визволення.

3. Повоєнна відбудова та соціально-політичний розвиток України (1945-1952 рр.).

Звільнення території республіки від німецько-фашистських загарбників поставило на порядок денний питання про відбудову народного господарства України. Україну необхідно було піднімати з руїн і попелу. Наслідки війни були жахливими. Демографічні втрати становили близько 10 млн. чоловік (майже четверта частина загальної чисельності населення), матеріальні втрати — 1,2 трлн. крб. (прямі збитки — 285 млрд. крб.), катастрофічний спад виробництва (у 1945 р. в республіці вироблено лише 20% електроенергії порівняно з 1940 p., видобуто 36% вугілля, виплавлено 17% чавуну, 15,4% сталі, валовий збір усіх зернових становив 531 млн. пудів, що в 3,5 рази менше, ніж у 1940 p.). Позначилося зменшення трудових ресурсів і зниження їх якості, адже війна винищила найбільш працездатну частину населення. Основною робочою силою стали жінки і підлітки.

По мірі звільнення території від загарбників розпочалась відбудова народного господарства. До кінця 1945 р. було відновлено 44% довоєнних потужностей машинобудівної і 30% легкої промисловості, введено в дію 123 великі і 506 дрібних шахт Донбасу. Проводились певні роботи і по відновленню житлового фонду, відновлено роботу значної частини шкіл, вузів, медичних закладів.

Однією з визначальних рис політичного життя України було зміцнення адміністративно-командної системи, стрижнем якої була комуністична партія. На 1 січня 1946 р. КП(б)У налічувала 320 тис. членів і чисельність її неухильно зростала. Партійний апарат постійно прагнув до того, щоб забезпечити свій тотальний контроль над усіма сферами суспільного життя.

По мірі звільнення території відновлювалась діяльність органів радянської влади. У лютому 1947 р. були проведені вибори до Верховної Ради, внаслідок чого відновилась традиційна для мирного часу структура вищих органів державної влади. У грудні 1947 р. відбулись вибори місцевих рад.

Водночас було скасовано органи управління воєнного часу. Реорганізовувалась система управління промисловістю і сільським господарством. У 1946 р. Раду народних комісарів було перейменовано у Раду міністрів УРСР.

Підприємства і установи переходили на нормальний режим роботи: відновлювалися 8-годинний робочий день, відпустки, скасовувалась понаднормова неоплачувана праця. Скорочувалися асигнування на оборону. Промисловість переходила на випуск мирної праці.

Завдання 13.

1. Суспільно-політичні рухи. Ідеологія правителів Київської Русі

У своїй діяльності князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну — церкви. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Вона формувалася на засадах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої («отроки», «діти боярські», «пасинки») дружин. За свою службу старші дружинники одержували землі, а молодші — частину військової здобичі або плату. Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від давньослов´янської ради старійшин. За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. У разі відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення влади наступного князя. Володіючи правом «вето», боярська рада неодноразово змінювала плани великих князів, чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію князівських васалів, з яких вона утворювалася. Проте залежність цього дорадчого органу від князя призвела до того, що він не був юридично оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко визначеними функціями.

Важливі громадські та державні справи вирішувало віче — народні збори дорослого чоловічого населення. Цей орган влади логічно продовжує слов´янську традицію племінних зборів. У добу посилення монархії та централізму віча занепали, а в період ослаблення князівської влади знову відродилися. В літописах перші згадки про них датуються 1016 р. (Новгород), 1068 р. (Київ), 1097 р. (Володимир-Волинський). Право скликати віче мали князь, митрополит або ж самі жителі міста. Віче мало досить широкі права: оголошувало війну і укладало мир, виганяло або ж запрошувало князя, розпоряджалося фінансовими та земельними ресурсами, усувало адміністрацію, чинило вічовий суд. Механізм прийняття рішень був гранично простим — голосування не проводилося, а підтримка або ж заперечення висловлювалися гучним криком. Володіючи правом затвердження важливих державних рішень, віче все яс мало обмежену самостійність і рідко виступало із законодавчими ініціативами.

2. Адміністративно-територіальний устрій та регіональний поділ українських земель у складі Австрійської імперії в першій половині XIX ст. Населення західноукраїнських земель. Національне і соціальне становище українців

Внаслідок першого (1772 р.) і третього (1795 р.) поділів Польщі Галичина, а згідно з Константинопольською австро-турецькою конвенцією (1775 р.) і Буковина, увійшли до складу багатонаціональної Австрійської імперії, під владою якої у складі Угорського королівства ще з XVII ст. перебувало Закарпаття. Габсбурги стали володарями більшої частини України площею понад 70 тис. кв. км з населенням понад 2,5 млн чоловік, з них 2 млн українців.

Галичина разом з частиною польських земель була виділена в окремий край — «Королівство Галіції та Ладомерії» з центром у Львові, яке в адміністративному відношенні поділялося на 19 округів, з них 12 становили українську Східну Галичину. У 1786 р. на правах окремого округу до Галичини була приєднана Буковина з центром у Чернівцях. Адміністративний апарат у «Королівстві» очолював губернатор, в округах — старости. Допоміжним органом крайової адміністрації був становий сейм, до якого входили представники від магнатів, шляхти, духовенства і міщанства.

У Галичині правлячим класом була польська шляхта, на Буковині — румунські бояри, в Закарпатті — угорські аристократи. Поляки, румуни і угорці жили також у містах, де становили значну частину місцевих ремісників, купців і службовців. Українці були переважно селянами з нечисленною групою духовної і світської інтелігенції. Євреї складали купецький, ремісничий і лихварський прошарки. З кінця XVIII ст. внаслідок масового напливу у новоприєднані українські землі австрійських чиновників, службовців, селян-колоністів тут істотно зросла німецька етнічна меншина.

Становище селян значно погіршилось після введення в 1821 р. обтяжливого податку на них, викликаного важким станом економіки Австрії, яка вела багато війн з Францією та іншими країнами. У 20-30-х роках XIX ст. поміщики посилювали експлуатацію селянства, вводячи нові види панщини. Селянські господарства розорялися, внаслідок чого підривалася економіка поміщицьких господарств, загострювалися соціальні протиріччя у суспільстві. Промисловість також розвивалася повільно, знаходячись на ремісничо-мануфактурному рівні, майже не використовуючи вільнонайманої праці. Переважна частина населення міст і містечок займалася сільським господарством.

Результати відбудовчого періоду неоднозначні. З одного боку, було загоєно рани війни, відбудовано промисловість України в 1946-1950 pp. збільшився в 4,4 раза і перевищив рівень 1940 р. на 15%. Проте обсяг виробництва легкої промисловості у 1950 р. складав лише 80% довоєнного. З іншого боку, ціна відбудови була дуже високою. Зниження реального рівня життя, тяжкі житлові і побутові умови були характерними для більшості населення.

Скасування карткової системи розподілу продуктів і проведення грошової реформи у 1947 р. ще в більшій мірі переклали на плечі трудящих тягар відбудови.

Іншим негативним наслідком стало остаточне розорення сільського господарства. На селян, що отримували мізерні заробітки, не поширювались соціальні гарантії, вони були позбавлені права мати паспорт, а відповідно — вільно переміщуватися. Також їм доводилось сплачувати великі податки, що були введені на присадибне господарство. Для інтенсифікації праці колгоспників сталінське керівництво продовжувало використовувати примусові та репресивні методи. Так, 21 лютого 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла таємний Указ "Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя". За цим Указом було репресовано 12 тис. колгоспників. Незважаючи на репресії, надзвичайні зусилля селян, на кінець п'ятирічки так і не вдалось досягти показників довоєнного розвитку. Так, у 1950 р. валовий збір зернових складав лише 85% довоєнного.

3. «Ждановщина» в Україні: ідеологічний наступ тоталітарного режиму на суспільство і культуру

Повоєнний час починається зі славнозвісного сталінського тосту "за великий російський народ". Це свідчило про прагнення Сталіна сполучити комуністичну ідеологію з ідеєю виняткової місії росіян у світовій історії (російським великодержавним шовінізмом). Для кожного західного винаходу радянські пропагандисти знаходили росіянина, який розвинув цю ідею раніше, для кожного видатного західного автора був кращий за нього російський автор, а для кожного славетного державного діяча Заходу знаходився російський зі ще похвальнішими досягненнями.

Це нове ідеологічне забезпечення сталінського режиму мало особливо негативні наслідки для українців. У 1950 р.

Сталін, виступаючи в дискусії з мовознавства, висунув тезу, що російська, українська і білоруська нації є результатом розгалуження "єдиної давньоруської". Цю єдину "давньоруськународність" дозволено було тлумачити як давньоросійську, але в жодному випадку не як давню українську.

Так у СРСР з'явилось явище, яке отримало назву за іменем його головного провідника А.Жданова. "Ждановщина" (1946-1949 pp.) означає широкий наступ сталінського режиму в галузі ідеології, культури, науки, літератури, мистецтва з метою встановлення жорстокого контролю над духовним розвитком радянського суспільства. Жданов виступав офіційним теоретиком і організатором цього наступу.

За тодішньою термінологією боротьба розгорталась проти "безідейності, безпринципності, формалізму, космополітизму й низькопоклонства перед гнилим Заходом", проти "буржуазного націоналізму". За період з 1946 по 1951 р. було прийнято 12 партійних постанов з ідеологічних питань. Початок було покладено постановами ЦК ВКП(б) "Про журнали "Звезда" і "Ленінград", спрямовані проти творчості А.Ахматової і М.Зощенка, "Про кінофільм "Большая жизнь" та ін. За шаблоном, виготовленим у Москві, цього ж 1946 р. ЦК КП(б)У ухвалив кілька постанов "Про перекручення і помилки у висвітленні української літератури в "Нарисі історії української літератури", "Про журнал сатири і гумору "Перець", "Про журнал "Вітчизна", "Про репертуар драматичних і інших театрів України" та ін. Для "зміцнення керівництва" українською парторганізацією Москвою було направлено Л.М.Кагановича (М.Хрущов був переміщений на другорядний пост голови уряду). Каганович розгорнув бурхливу діяльність по боротьбі з "українським буржуазним націоналізмом". Ним фактично була підготовлена велика розстрільна справа, жертвами якої мав би стати цвіт української інтелігенції того часу: А.Малишко, П.Панч, М.Рильський, Ю.Яновський та ін. Та ініціатива Кагановича виявилась невчасною, і він був відкликаний до Москви. На порядку денному у сталінському керівництві стояло питання боротьби з "низькопоклонством" перед Заходом, проти "космополітизму". Об'єктом переслідувань були обрані літератори, митці, учені.

Ця кампанія мала на меті посилити культурно-ідеологічну ізоляцію радянського суспільства, ізолювати і протиставити інтелігенцію іншим прошаркам суспільства, розпалити шовіністичні та антисемітські настрої, посилити процес русифікації, відновити образ внутрішнього ворога, так необхідного для тоталітарного режиму.

Сигналом до атаки проти космополітів стала редакційна стаття "Про одну антипатріотичну групу театральних критиків", опублікована в січні 1949 р. у газеті "Правда". Відгомоном цієї статті в Україні стало навішування ярликів "безрідних космополитів" на літературних і театральних критиків О.Борщагівського, А.Гозенпура та ін.

Кампанія боротьби з косполітами мала негативні наслідки для розвитку культури: у літературі та театрі, по суті, зникло поняття мистецької школи; поглибилась ізоляція від надбань західної культури;театральна та літературна критика перетворилася із засобу стимулювання творчого розвитку на засіб втримання митців у рамках офіційної ідеології; обмежено свободу творчості.

З початку 50-х років насувається нова хвиля звинувачень української інтелігенції. Цькували не лише письменників. Переслідувань зазнали українські композитори Б.Лятошинський, М.Колесса, М.Вериківський, К.Данькевич (опера "Богдан Хмельницький"), науковці. Особливо лютій і нещадній критиці було піддано В.Сосюру за вірш "Любіть Україну" (1944р.), який оголошувався "ідейно порочним твором".

Ждановщина призвела до гальмування розвитку науки, літератури і мистецтва в країні, породила потворні явища в середовищі радянської інтелігенції , викликала її розмежування. Сталінський режим остаточно протиставив владу і народ, ліквідував патріотичне піднесення років війни, паростки відродження української культури. У міжнародному плані "ждановщина" посилила відірваність радянських митців від досягнень світової культури, стала ідеологічним обгрунтуванням конфронтаційної зовнішньої політики СРСР.

Завдання 14.

1. Централізація Київської Русі за часи Володимира Мономаха

1113 р., під час повстання у Києві, бояри і купці звернулися до переяславського князя

Володимира Мономаха (Онука Ярослава Мудрого) з проханням посісти київський стіл. Це був дуже авторитетний на той час князь, особливо завдяки його походам на половців 1103, 1109, 1110 і 1111 рр., перемоги в яких надовго відкинули половців від кордонів Русі.

Дванадцять років правління в Києві Володимира Мономаха (1113 – 1125) були для Русі часами миру і спокою. Вмілою політикою він підкорив своїй владі удільних князів, зокрема приборкав чернігівських князів Ольговичів, прибрав до рук найвіддаленіші руські землі. Одночасно Володимир Мономах «Уставом», що доповнював «Руську Правду», обмежив безконтрольну діяльність князівських урядників.

Зміцнилося знову міжнародне становище Русі, що відбилося на династичних зв'язках: сам Мономах був одружений з дочкою англійського короля, сестра вийшла заміж за німецького імператора, а донька — за угорського короля.

2. Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях в першій половині XIX ст. Вплив революції 1848-1849-і рр. на соціально-економічне і політичне становище українців

Значно пожвавішала суспільно-політична активність розбудженої української інтелігенції під час революції 1848 p., що охопила Західну, Центральну та Південну Європу і отримала назву «весни народів». Революційний рух у Франції та Австрії розворушив усю Європу. Національно-культурний поступ українського відродження швидко набрав політичного характеру. Революційні гасла мали такий сильний вплив, що навіть значна частина консервативних кіл української інтелігенції змінювали свої погляди. В українських колах виникає устремління до крайової автономії, відокремлення української Східної Галичини від Західної польської. В той же час більшість українського селянства зберігала спокій. Щоб не дати втягти селянство в революційні події, 16 квітня 1848 р. австрійський уряд провів кріпосницьку реформу, ліквідував панщину та надав селянам особисту свободу. Держава Викупляла селянські ґрунти за які селяни сплачували їй значні суми упродовж сорока років. Тепер 375 тис. селянських господарств Східної Галичини стали вільними. Але при цьому невизначеною залишалася власність на ліси, води, пасовища, так звані сервітути, що пізніше призвело до судових процесів з поміщиками, в основному польськими, які розоряли селянські господарства. За поміщиками були збережені монопольні права виробляти і продавати горілку та деякі інші товари, що викликало невдоволення селян.

Головна руська рада зібрала 200 тис. підписів під петицією до австрійського уряду з проханням розділити Галичину на дві частини — українську і польську. До української Галичини мало приєднатися Закарпаття. Висловлювалося побажання щодо введення української мови в народній і вищій освіті та в держдепартаменті. Свої політичні плани Головна руська рада здійснювала в умовах гострої боротьби з польською Радою Народовою, яка намагалася перетворити Галичину в польську провінцію. Щоб розколоти український табір, поляки створили паралельну організацію — «Руський собор», до якого увійшло кілька польських панів, які оголосили себе «русинами», і деякі українські інтелігенти, що заплутались у політичних подіях і піддалися польській агітації. На противагу першій українській газеті «Зоря Галицька» вони заснували газету «Дневник руський». Зростаючи організаційно, поглиблюючи національну свідомість, український суспільно-політичний рух все більше протиставляв себе польському, який вів колоніальну політику по відношенню до українців. Коли поляки організували національну гвардію, русини створили батальйони «руських стрільців».

3. Радянізація західних областей України у повоєнний період. Ліквідація повстанського руху

У період 1939-1941 pp. на західноукраїнських землях радянський режим ще не встиг зміцнитися. Тому після війни партійні і державні керівники СРСР намагались привести Західну Україну у відповідність з радянською системою на інших територіях. Цей процес отримав назву — радянізація. Він включав у себе колективізацію, індустріалізацію, культурну революцію і масові репресії проти невдоволених новою владою. Зробити це намагались у найкоротші строки, незважаючи на опір місцевого населення. Крім небажання набувати статусу "радянського народу", західні українці пам'ятали перші уроки спілкування з радянською владою. Вони жахалися колективізації і переслідувань на релігійному грунті, їхні побоювання виявились недаремними. Для впровадження радянського способу життя в Західну Україну були направлені потужні політичні та військові сили.

Відразу ж за вступом Радянської армії в Західну Україну на роботу в місцеві органи влади, господарську, політико-партійну та інші сфери зі східних областей направляються працівники різних спеціальностей. До середини 1946 р. сюди було направлено 86 тис. спеціалістів. Місцевим кадрам на той час не довіряли. 53 тис. місцевих активістів здебільшого відправляли на другорядні посади — здебільшого на рівні району або села. Так, наприкінці 1946 р. з 15120 номенклатурних посад в обкомах партії в Західній Україні місцеві працівники займали лише 1832 (12,1%). Першими заходами нової влади стало утворення спочатку тимчасових, а потім постійних місцевих органів влади у формі рад. Здійснюється націоналізація промисловості, реквізиція цінностей у банках, одержавлюються житловий фонд, сфера торгівлі, установи культури, школи, інші навчальні заклади, оголошуються державною власністю залізничний транспорт та вся сфера його обслуговування, ліси, надра тощо. Великі маєтки конфісковуються, а їхні землі передаються безземельним і малоземельним селянам. Власників великих промислових підприємств, господарів хуторів, населення прикордонної смуги (загалом 900 тис. осіб) було виселено і депортовано до віддалених районів СРСР.

За вказівками з Москви і Києва керівництво на місцях запроваджувало ті ж порядки, що панували в інших куточках держави.

Один з перших ударів нової влади було нанесено по греко-католицькій церкві, яка мала величезний вплив на західноукраїнське населення, виступала натхненником національно-визвольної боротьби, відкидала політику більшовиків.

До встановлення радянської влади українська греко-католицька церква (УГКЦ) складалася з 3040 парафій і 4440 церков, духовної академії, 5 духовних семінарій, 2 шкіл, 127 монастирів. Видавалось 3 тижневики і 6 місячних часописів. Церкву очолював метрополит, якому підлягали 10 єпископів, 2950 священиків, було 520 ієромонахів, 1090 монахинь, 540 семінаристів. Церква об'єднувала понад 5 млн. віруючих.

З метою координації проведення радянізації західних областей встановлювались спеціальні посади заступника голови уряду УРСР, заступників міністрів. У ЦК КПУ було утворено спеціальний відділ у справах західних областей.

Найболючішим для краю був процес колективізації, якому населення чинило найбільший опір. Колективізація в краї переслідувала декілька цілей: зламати приватновласницьку психологію місцевого населення; встановити тотальний контроль над селянством; уніфікувати розвиток західноукраїнських земель з центральними і східними регіонами УРСР; позбавити збройний рух опору тоталітарній системі підтримки.

Колективізація проводилась притаманними для радянської системи методами, що були відпрацьованими під час колективізації 30-х років: примус, шантаж, залякування, провокації, висилки до Сибіру, вбивства. Спочатку основний удар колективізації був нанесений по заможних господарствах (вони становили 4,8% загальної кількості і володіли 13,7% земель), їм було збільшено на 50% норми поставок сільгосппродукції, скорочувались нормативні строки здачі, скасовувались будь-які пільги. Усіх, хто чинив опір або ж навіть не виконував завдання, висиляли до Сибіру.

У результаті проведення вищезазначених заходів кількість колгоспів зросла з 145 у 1945 р. до 7200 у 1950 р. До них входило 93% селянських господарств. На базі великих маєтків створювалися радгоспи. Для прискорення колективізації впроваджувалася широка мережа машино-тракторних станцій (МТС). З метою посилення керівної ролі партії в перетвореннях на селі при МТС створювалися спеціальні політвідділи. Таким чином, на кінець четвертої п'ятирічки процес колективізації був в основному завершеним.

Були здійснені значні перетворення і в промисловості, які докорінно змінили і модернізували економічний потенціал регіону. Індустріалізація краю передбачала:

— вирівнювання розвитку різних регіонів України;

— включення західноукраїнських земель в єдиний союзний промисловий комплекс;

— модернізація існуючої промисловості;

— освоєння місцевих природних ресурсів;

— зміну соціальної структури населення.

За період індустріалізації в Західній Україні було збудовано 2,5 тис. великих і середніх промислових підприємств. Обсяг валової продукції на 1950 р. зріс у 3,2 раза.

Завдання 15.

1. Причини та-наслідки феодальної роздробленості Київської Русі

У XII ст. Київська Русь остаточно розпалася на самостійні князівства і землі: Новгородську і Псковську, князівства Київське, Галицьке, Волинське, Ростово-Суздальське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Муромське, Смоленське, Турово-Пінське та Тмутараканське. Причини роздробленості корінилися в слабкому розвитку політичних та економічних відносин, коли кожна з цих земель могла існувати окремо. Натуральний і вотчинний характер феодального господарства дозволяв місцевому виробництву задовольнити потреби землі. Розвиток ремесел та торгівлі зумовив виникнення самозабезпечуваних міст. Укріплені міста менше постраждали від нападу кочівників чи походу військ великого князя.

Місцеві економічні інтереси в умовах натурального господарства породжували прагнення до відособлення, до місцевих «земських» інтересів дружинників, бояр, які раніше були опорою князя. Тепер удільні князі і бояри створювали апарат впади ближче до своїх вотчин. Роль центру регіональних політичних сил починає відігравати головне місто землі, в якій знаходилася резиденція удільного князя.

Поряд з цим важливу роль відігравало й те, що у київській династії не стало визначних, талановитих політичних фігур, які б ефективно управляли найбільшою в Європі країною, протистояли великій кількості претендентів на князівський стіл. Члени князівських родів втратили почуття відповідальності, втягувалися у безперервні конфлікти і самі підривали єдність своєї держави. Престиж влади великою князя падав. За таких умов авторитет централізованої монархії не могли замінити з´їзди князів, віче чи боярська рада. Настала глибока внутрішня криза.

Аналогічний стан переживали майже всі великі країни Європи: Німеччина, Франція, Візантія та ін. Однак вони знаходили сили, що відроджували їх. Почали з´являтися ледь помітні ознаки відродження і Київської держави у другому десятиріччі XIII ст. Однак до остаточного розпаду доводять нові племена кочівників, що прибули з Азії, — татаро-монголи.

2. Розвиток української культури наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.

XIX століття — період високого розвитку української культури, яку творили широкі народні маси і патріотично налаштована українська інтелігенція. Однак православна церква України, перейшовши під владу Петербурга, уже не відігравала значної ролі в розвитку української культури. Перехід до Російської імперії монастирських і церковних земель у 1736 р. був ударом по українській церкві, підірвав її матеріальні можливості. Особливо боляче це відбилося на становищі Києво-Могилянської академії, яка утримувалася за рахунок виділених їй земель.

Першим університетом був Харківський (1805 p.), другим — Київський (1834 p.), третім — Новоросійський (1864 p.). Протягом XIX ст. зі стін цих закладів вийшло багато вчених в усіх галузях науки. З 60-х років в середовищі студентства починає переважати демократична молодь, серед якої ширилися революційні та національно-визвольні ідеї. У 1863 р. університетам надається широка автономія, яка була скасована у 1883 р. В середині 90-х років у них навчалося понад 4 тис. студентів. У Києві існувала Духовна академія (колишня Києво-Могилянська).

Поряд з цим у другій половині XIX ст. було відкрито низку вузів — технологічний, ветеринарний — в Харкові, політехнічні — у Києві та Одесі, гірничий — в Катеринославі, Вищі жіночі курси — в Києві, Харкові та Одесі. Близькими до вузів були ліцеї — в Одесі й Ніжині. В цих вузах викладання велося російською мовою, за винятком періоду революції (1905-1907 pp.).

Високого рівня розвитку досягли українська драматургія і театр. Цьому сприяли подвижницька творча діяльність видатних письменників і майстрів сцени. Українська драматургія спиралася на давні традиції, творчість І. Котляревського та Т. Шевченка. Особливістю розвитку було те, що провідні драматурги водночас були і організаторами, і керівниками театральних труп. У другій половині XIX ст. українська драматургія збагатилася десятками п´єс, багато з яких мали значну суспільно-куль-турну та художню цінність. Це драматургічна спадщина М. Кропивниць-кого, М. Старицького, і. Карпенка-Карого (Тобілевича) та інших. Український драматичний театр був, по суті, під забороною і все ж боровся і діяв. Своєю творчою діяльністю, умінням бути близькими народним масам характеризувалися як аматорські трупи, так і професійні театри. Першу професійну українську трупу створив у 1882 р. М. Кропивницький. Підготовку музичних та вокальних сил трупи здійснював видатний український композитор Микола Лисенко.

Як і театральна творчість, українська музика розвивалася в умовах репресій і переслідувань. Великим надбанням українського мистецтва є творчість композиторів С Гулака-Артемовського, П. Ніщинського, П. Сокальського. Цілу епоху в музичному житті України становить творчість М. Лисенка, великого українського композитора, який став основоположником української класичної музики.

3. УРСР в період десталінізації (1953-1964рр): напрямки реформування

Час після смерті Сталіна (березень 1953 р.) до жовтня 1964 р., при всій своїй суперечності, носить назву "відлиги". Перший і найбільш рішучий крок у бік десталінізації суспільного життя був зроблений Хрущовим по реабілітації жертв великого терору. Цей процес почався відразу після смерті Сталіна і здобув свого найбільшого піднесення після XX з'їзду КПРС (лютий 1956 p.). Спочатку реабілітації підлягали репресовані діячі КПУ (В.Чубар, С.Косіор, В.Затонський, М.Скрипник, Ю.Коцюбинський та ін.). У липні 1956 р. в пресі з'явились повідомлення про реабілітацію драматурга М.Куліша, режисера Л.Курбаса та ін.). Загалом до листопада 1959 р. державні інстанції, органи прокуратури і КДБ переглянули 4 млн. 263 тис. справ на 5 млн. 481 тис. чоловік. З їх числа було реабілітовано 2 млн. 684 тис. осіб, що становило 58,2% тих, на кого були заведені справи в репресивних органах України.

Почалась часткова ліквідація сталінського ГУЛАГУ (Главное управление лагерей). За кілька років сотні тисяч жертв сталінських репресій повернулись в Україну. Зокрема, до 1957 р. було звільнено понад 65 тис. бійців ОУН-УПА.

За часів М.Хрущова було здійснено низку економічних реформ. Насамперед це стосувалось українського села, яке найбільше потерпало від сталінського терору. Серед перших заходів слід назвати підвищення заготівельних цін на сільськогосподарську продукцію, що одразу дало поштовх до зростання продуктивності праці в сільському господарстві. Восени 1953 р. з колективних господарств було списано всю заборгованість минулих років по поставках продукції тваринництва. Для стимулювання праці сільськогосподарських працівників їм було дозволено сплачувати грошовий аванс з коштів, які надходили від реалізації сільськогосподарської продукції. Після смерті Сталіна був послаблений податковий прес на особисті селянські господарства — розмір податку був зменшений майже вдвічі. Однак перманентні заходи не могли вирішити долю села.

Протягом 50-х років відбулось укрупнення колгоспів, що частково зменшило апарат управління. 1958 р. було ліквідовано МТС (машинно-тракторні станції), а їхня техніка перейшла до колгоспів. Але тривали зміни недовго. Під адміністративний тиск чиновництва потрапили підсобні господарства колгоспників, які розглядались як джерело нетрудових доходів громадян. Власники підсобних господарств обкладались величезними податками, місцева влада взяла під пильний контроль діяльність громадян, які не були членами колгоспів.

Повернення до адміністративно-бюрократичних методів керівництва призвело до того, що багато родючих земель були зайняті під посіви кукурудзи. Сталося це без серйозного наукового обгрунтування внаслідок сліпого копіювання західних технологій (насамперед США та Канади), що мало негативний вплив не тільки на сільське господарство, але й на всю соціальну сферу СРСР. З'явилися гострі перебої з хлібобулочними та м'ясо-молочними продуктами. Якщо з 1950 по 1958 pp. обсяг валової продукції сільського господарства України зріс на 65%, то в 1958-1964 pp. — лише на 3%. За добу М.Хрущова вперше за всю історію радянської влади країна стала ввозити зерно.

Політична "відлига* сприяла появі дисидентського руху. Проте мирне співіснування тоталітарної системи з національним відродженням було недовгим. 1957 р. за вказівкою М.Хрущова відбувся наступ на церкву та релігію. До 1961 р. було ліквідовано майже половину всіх релігійних установ. Посилились русифікаторські тенденції в системі народної освіти. Почалось переслідування дисидентів. Хрущов особисто вимагав Для них смертної кари. Переслідувань зазнало шестидесятництво.

Економічна криза, яка охопила радянське суспільство, остаточно визначила згортання реформ і повернення на шлях неосталінізму. Це наочно підтвердив розстріл робітничого страйку у Новочеркаську (1962 p.).

Завдання 16.

1. Зародження передумов формування української народності

Україна розташована на південно-східному пограниччі Європи, на порозі Азії, з обох боків важливого кордону між лісом, де ховалися від небезпеки, і відкритим степом. 95% території України – це рівнина. На розлогих стенах – знамениті, надзвичайно родючі чорноземи (займають ⅔ території краю). Україна багата на корисні копалини (зокрема вугілля та залізну руду). За природними ресурсами це найбагатша країна Європи.

Три великі ріки – Дніпро, Південний Буг та Дністер – забезпечують Україну водою. Клімат помірний.

Таке природне оточення справляло на наших предків величезний вплив. Розташована на основних шляхах між Європою та Азією, Україна часто ставала об’єктом благотворних впливів різних культур – античної, візантійської, але й жертвою нападів войовничих кочівників. Саме на території України розвинулися найбільш ранні землеробські цивілізації Європи, і землеробство завжди було символом українського способу жи¬ття. Причому, якщо на російській Півночі неродючі грунти, суворий клімат змушували російських селян об’єднувати ресурси для спільної обробки землі, то на Україні, завдяки її природним умовам більшого поширення набуло одноосібне господарство. Це зумовило появу суттєвих відмінностей у ментальності, культурі та суспільно-економічній організації двох народів (демократизм українського селянина, його байдужість до міста – порівнюючи з протилежними якостями росіянина).

З давніх-давен аж до новітніх часів через свої природні багатства й незахищеність Україна зазнавала спустошливих нападів – більше, ніж будь-яка інша країна Європи. І це також відбилося на нашій культурній історії.

2. Ліберальні реформи 1860-70-х рр. в Росії та специфіка їх реалізації в Україні. Соціально-економічний і політичний розвиток підросійської України на етапі становлення капіталізму

У процесі підготовки і проведення реформ чітко виділялися дві течії: одна обстоювала інтереси поміщиків і намагалася провести реформу так, щоб селяни дістали найменше землі і заплатили якнайбільший викуп за неї; друга певною мірою захищала інтереси селян. У кінцевому результаті перемогли представники першої. Реформа була проголошена у формі царського маніфесту 19 лютого 1861 р. Вона мала кріпосницький, антиселянський характер. Звільнення селян відбувалося протягом двох років, і в цей час вони ще працювали на поміщиків. Селяни діставали у власність значно менше землі, ніж обробляли, і то за викуп, який мали виплачувати протягом 20 років. Розмір селянського наділу залежав від якості ґрунтів. З цього погляду губернії були поділені на кілька груп. Лівобережні і правобережні були виділені в особливі групи. В цілому розміри наділів зменшувалися майже на 40%, на Чернігівщині — на 25%, на Харківщині — на 31%. Земля була оцінена дорожче від дійсної її вартості, і селяни переплатили майже на 45% більше від її справедливої ціни. Середній розмір наділу на одну душу чоловічої статі дорівнював 4,5 десятини (від 2,75 до 6 десятин). «Дворові», які обслуговували поміщицькі маєтки, зовсім не одержали землі і приписувалися до міщанського стану.

Селяни хоч й стали особисто вільними, проте не отримали всіх прав російських громадян: вони були поставлені під особливу опіку адміністрації, залежали від волі сільської громади, до якої кожен з них приписувався; їх могли карати різками, при цьому для інших громадян тілесна кара скасовувалася.

Однак на Правобережжі селяни отримали деяку добавку до своїх земель. Це було пов´язано з тим, що уряд, знаючи про підготовку польським шляхетством нового повстання, намагався привернути на свій бік селян, позбавити польських революціонерів підтримки українців. Державні селяни отримали всю свою землю, виплативши за неї викуп безпосередньо уряду. Це було однією із особливостей селянської реформи на Лівобережжі. Деякі особливості в проведенні реформи були і на Півдні України, де значна частина селян мала великі земельні наділи і легко викупляла їх.

Кріпосницька суть реформи, її бюрократичне проведення, феодальні пережитки та обмеження свободи викликали масове невдоволення селянства й інтелігенції. Були окремі селянські виступи, бунти, але царизм направляв каральні військові загони і жорстоко їх придушував.

У 60-70-х роках були проведені також судова, військова, освітня та земська реформи.

3. Розширення повноважень Української РСР у складі СРСР в період десталінізації

Намагаючись ліквідувати бюрократизм партійної номенклатури, Хрущов здійснив поділ апарату за виробничим принципом. Партійні, радянські, комсомольські органи було поділено на промислові і сільські.

Хрущовська "відлига" привела до часткової лібералізації суспільного життя. На всіх рівнях у партійному середовищі відбувалась ревізія політики сталінського періоду. У трудових колективах, творчих спілках бурхливо обговорювались десятиріччя, пов'язані зі сталінським терором, засуджувався тоталітаризм, командно-адміністративні методи управління державою, критики зазнав культ особи Сталіна.

Завдання 17.

1. Культура, освіта Київської Русі

У Київській Русі розвинулася багата матеріальна і духовна культура, потужним центром якої був Київ. Вона формувалась на місцевій східнослов’янській основі, творчості широких народних мас, а також в результаті засвоєння досягнень інших народів. Високого рівня розвитку набули освіта, мистецтво, письменство. З прийняттям християнства православна релігія піднесла рівень духовного життя, стала його ідеологічним фундаментом, охопивши всю повсякденну діяльність особи і суспільства.

Поступово, з утвердженням християнства, недосконала система письма витіснялася кирилицею. Східні слов´яни знали й глаголичний алфавіт, однак значного розповсюдження він не набув. На основі кириличної азбуки відбувався подальший розвиток писемності, формувалася церковнослов´янська писемно-літературна мова.

З часів князя Володимира Святославовича у Києві, Новгороді та інших великих містах відкривалися школи, в яких училися діти «нарочитої чаді», тобто бояр, дружинників, духовенства. Крім державних шкіл, існували й приватні. Відкриття першої школи на Русі князем Володимиром «Повість временних літ» зафіксувала у 988 р. Значного розвитку школа досягла, коли її було переведено з князівського палацу у приміщення новозбудованої Десятинної церкви. У ній вивчалися богослов´я, історія, співи, математика, церковнослов´янська та грецька мови, її освічені вихованці були тією силою, спираючись на яку Ярослав Мудрий зробив новий крок на шляху розвитку освіти. За його князювання у Софійському соборі була відкрита нова школа, яка продовжувала традиції Володимирової.

Література та літописи творилися переважно на базі монастирів та бібліотек. Літописання виникло у X ст., хоча частина вчених дотримується думки, що це сталося на століття раніше.

У першій половині XI ст. літопис ймовірно набирає форми щорічного викладу подій. Вважається, що першою датою було повідомлення про перемогу Святослава над печенігами у 968 р. У Софії Київській був укладений перший літописний звід 1037-1039 pp.

2. Соціально-економічний і політичний статус українських земель у складі імперії Габсбургів. Конституційні реформи 1860-х рр. вплив на українську суспільність

У 1861 р. Буковина була визнана «коронним краєм» Австрії (воєводством) з подвійними адміністративними органами: перший — центральний уряд імперії Габсбургів, від імені якої управляв крайовий президент (у його віданні були старости та начальники повітів), другий орган — автономна управа, що складалася з крайового сейму-парламенту, на чолі якого стояв маршал, найвища особа місцевої самоуправи, та крайового відділу — виконавчого органу. Фактично автономні органи влади знаходилися в руках румунів та австрійців, а українці, для яких начебто вводилася автономія, довгий час не могли домогтися навіть визнання української мови урядовою.

У 1867 р. Австрія зазнала тяжкої поразки у війні з Пруссією. Скориставшись цим, угорці відвоювали право на самоврядування: створювалася Австро-Угорська імперія (дуалістична). Угорці розгорнули переслідування закарпатців, проводячи акції помсти. Це ще більше штовхало українців до москвофілів, викликало занепад їх економічного та культурного життя.

У 1870 р. Закарпаття відвідав М.Драгоманов, а згодом у своїх творах відобразив сумне життя закарпатських українців, назвавши їх «раненими братами».

У кінці XIX ст. швидко розвивається офіційна «мадяризація» населення. Частина інтелігенції асимілювалася, ставши так званими «мадяронами». В цей процес, на противагу Галичині, включилася і греко-католицька церква, що мала єпископства в Пряшеві та Мукачевому. Оскільки Закарпаття відділялося від Галичини кордоном, що пильно охоронявся, а контакти з нею були традиційно слабкими, тут, на відміну від Буковини, не змогли розвинутися українофільські течії. Як наслідок, українські парафіяльні школи занепадали, закривалися газети. Якщо у 1881 р. діяла 351 школа з українською мовою навчання, то на початку XX ст. — не було жодної. До того ж у кінці XIX ст. було кілька неврожайних років, і населення голодувало.

В середині 60-х років в Австрійській імперії вводиться Конституція. Виборче право було обмеженим і надавалося переважно маєтним соціальним групам та великим землевласникам. Українці, основною соціальною групою яких було селянство, мали право провести в Галицький сейм лише 33% депутатів, а пізніше, у зв´язку з подальшим обмеженням виборчих прав, лише 10%. В імперському парламенті їх представництво було ще меншим. У 1867 р. польська аристократія зуміла порозумітися з династією Габсбургів, зобов´язалася підтримувати їх державну політику, боротися проти Росії і завдяки цьому здобула право управляти всією Галичиною.

3.Посилення системної кризи тоталітарного ладу (серед. 60-х— початок 80-х рр.).

З приходом до влади Л.Брежнєва (жовтень 1964 р.) почалась спроба економічного реформування радянського суспільства. Батьком економічних реформ став О.Косигін. Не зачіпаючи стовпів командно-адміністративної системи, він намагався інтенсифікувати базові галузі народного господарства за рахунок переведення виробництва на господарський розрахунок та матеріального заохочення трудових колективів. Не дивлячись на досить перманентний характер реформ 1966-1970 pp., вони дали певні результати. Восьма п'ятирічка (1966—1970 pp.) виявилася найрезультативнішою за попередні 35 років. Промисловість України освоїла 440 зразків нової техніки, було введено в дію 30 повністю автоматизованих виробництв, більше 3 тис. цехів, дільниць, 8 тис. автоматичних і напівавтоматичних ліній, знято з виробництва 1115 найменувань застарілої техніки. Ця п'ятирічка була названа фахівцями золотою. Виробництво промислової продукції зросло в Україні на 50%, продуктивність праці у цій галузі — на 28%, національний дохід — на 38%.

В умовах наростаючої економічної та політичної кризи в 1977 р. була прийнята Конституція СРСР, а в 1978 — Конституція УРСР — конституція розвинутого соціалізму. Стаття 6 закріплювала роль КПРС (та КПУ як її складової частини) як керівної і спрямовуючої сили радянського суспільства. Це означало повне всевладдя партійної номенклатури в усіх сферах життя радянського суспільства. Такого не було навіть в сталінській конституції 1936 р. Новий основний закон гарантував широкі політичні та економічні права громадян, але реальне життя давало інші приклади.

З кожним роком влада посилювала ідеологічний тиск на суспільство. У сфері міжнаціональних відносин постійно тлумачилось про те, що в СРСР національне питання вирішено, утворена нова історична спільність — радянський народ. Активно підтримувалась русифікаторська політика. У 1978 р. вийшла постанова ЦК КПРС про посилення вивчення та викладання російської мови та літератури, в 1983 р. — "Андроповський указ" — постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови в школах.

70-80-ті роки наявно висвітили глибоку соціально-економічну та духовну кризу в країні. У рамках старої системи виникло невирішене протиріччя між потребами суспільства в глибоких реформах і намаганням правлячої еліти без змін зберегти суспільні порядки. Ставка робилась на силу та ідеологію тоталітаризму. Але це вже була агонія командно-адміністративної системи.

Завдання 18.

1. Історичний вплив держави Київська Русь на формування європейської цивілізації

Київська Русь відігравала надзвичайно важливу роль у міжнародному житті, посідаючи чільне місце в системі тогочасного світу й активно впливаючи на хід розвитку світової історії. Часто стікаючи кров´ю, вона відбивала напади степових кочівників, які вторгалися зі сходу в причорноморські степи і мали намір рухатися на захід, тобто була могутнім щитом для Європи.

Перебуваючи в у центрі торгових шляхів, Київська Русь була контактною зоною між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією та Скандинавією, підтримувала широкі торговельні зв´язки з багатьма країнами світу, сприяючи активізації світової торгівлі.

Різноманітні політичні та культурні зв´язки мала Русь з Візантією і такими слов´янськими країнами, як Болгарія, Чехія, Польща, а також з Угорщиною, Німеччиною, Францією, Англією, Норвегією та Швецією. Досить широкими були контакти з країнами Кавказу та з арабським Сходом. З київськими князями підтримували родинні стосунки правлячі кола більшості європейських країн, які прагнули поріднитися з великими князями могутньої Русі.

Високий рівень економіки, культури, вдала дипломатична діяльність на міжнародній арені, підкріплювана силою зброї у боротьбі проти іноземних загарбників, широке використання здобутків світової цивілізації висунули Русь на провідні позиції у Європі.

2. Передумови та тенденції формування української нації у складі Російської та Австро-Угорської імперій

Тікаючи від тяжкої долі, селянська біднота в кінці 80 — на початку 90-х років розпочинає масову еміграцію в США, Канаду, Аргентину та інші країни. Селяни за безцінь розпродували своє, убоге майно, за дешеву ціну наймали старі, часто непристосовані, пароплави і в дуже важких умовах перепливали Атлантику. За океаном вони отримували великі земельні наділи і в надзвичайних тяжких умовах колонізували райони в різних країнах Америки. До Першої світової війни туди виїхало кілька мільйонів чоловік. На початку XX ст. емігрантський рух почав спадати. Це було пов´язано з тим, що українська інтелігенція організувала в Галичині широкий кооперативний рух та вжила інших заходів для сприяння піднесенню життєвого рівня селянства.

Поляки намагалися створити в Галичині опору своєї майбутньої держави і дістали там великі привілеї та можливості звести нанівець національний поступ українців. Тепер адміністрація, суд, органи самоврядування були укомплектовані поляками, переважно шляхтою. Відбулася полонізація Львівського університету, середніх і спеціальних навчальних закладів, посилюється вплив поляків у народній освіті, зростає роль польської культури та науки.

3. Етносоціальні процеси в УРСР у період загострення кризи радянської системи 1960-1980-х рр.

Протягом 60-80-х pp. виявилася загальна тенденція до збільшення абсолютної чисельності населення України. Між державними переписами населення 1959 і 1989 pp. його кількість збільшилася з 41,8 до 51,7 млн., або майже на 10 млн. чол. Водночас не можна не помітити, що темпи абсолютного приросту населення республіки істотно скоротилися. Так, між переписами 1959 і 1989 pp. цей показник у середньому на рік становив 330 тис чол. з поступовим зменшенням.

Останні дані свідчать, що до кінця 70-х років абсолютний приріст населення зменшився фактично більше ніж удвічі.

Він становив 120 тис. у середньому на рік і чим ближче до наших днів, тим більше зменшувався. Це було загальним явищем, що проявилося відповідною тенденцією: зменшенням приросту населення України.

Водночас виявилися інші чинники, котрі негативно впливали на демографічні процеси в українському суспільстві. Якщо раніше ними були голодомори, то останнім часом даються взнаки такі чинники, як загальний стан здоров'я населення, збільшення захворювань, зокрема гінекологічних, зростання кількості венеричних хворих, наркоманів, а також надзвичайно згубні рецидиви наслідків світової чорнобильської катастрофи.

Щодо вікової структури, скажімо, сільського населення, посилювалася тенденція до його старіння, має місце зменшення молодших вікових груп, зокрема осіб працездатного віку. На кінець 80-х років на кожну тисячу працездатного населення припадало загалом 1034 непрацездатних, у тому числі 452 дитини і 582 особи похилого віку та інваліди. Швидкими темпами знижувалася народжуваність, причому в сільській місцевості цей показник був нижчим, ніж у містах. Значних масштабів набула міграція, що становила в названі роки в міграційному середньорічному обігу близько З млн. чол. Приблизно 30% становила міграція населення з села в міста, 40% мігрантів переміщувалися між містами, більше 15% міського населення переселялося у сільську місцевість і лише 10% — у межах сільської місцевості республіки. Понад 90% усіх міграцій здійснювалося неорганізовано, стихійно.

Складною залишалась житлова проблема, хоча для її розв'язання виділялися мільярдні суми. На початок 80-х років черга на квартири становила 1,5 млн. чоловік і мала тенденцію до зростання. У складному становищі перебувало комунальне господарство міст, на поліпшення якого постійно бракувало коштів і матеріалів.

Хоча в СРСР була декларована рівність громадян, партійно-державна номенклатура користувалася привілеями у розподілі матеріальних благ. В обстановці всевладдя і безконтрольності номенклатурні верхи утворили власну закриту систему виробництва і постачання продовольства, промислових товарів, що не знала дефіцитів, черг тощо.

У 70-80-х роках стала поширюватися практика закупівлі за кордоном партій високоякісних товарів призначених виключно для номенклатури.

Завдання 19.

1.Історичні та політичні обставини утворення Галицько-Волинської держави. Князь РоманМстиславич

Одним із найсильніших князівств південно-західної групи було Галицьке, розташоване на території, що межувала з Польщею і Угорщиною на заході, литовськими племенами — на півночі, Волинським, Київським князівствами — на півночі і сході, а на півдні межі Галицької землі доходили до Чорного моря і Дунаю. Західна частина князівства між головним хребтом Карпат і річками Сяном та Дністром — гориста (Погорина), східна — низовина (в основному по середньому Дністру) — Пониззя (з XIV ст. — Поділля). Цю землю з давніх часів заселяли племена дулібів, уличів, тиверців, білих хорватів.

Найбільшими містами князівства були Перемишль, Галич, Звенигород, Тєребовль, Текуч, Малий Галич (Галац) на нижньому Дунаї і Білгород біля гирла Дністра.

Географічне положення Галичини, розташованої на крайньому заході Русі, було вигідним, отже, вона не зазнавала нападів кочових племен. Незначними були й князівські усобиці. Тому сюди переселялася багато людей з місць, що були під загрозою нападів кочівників, особливо з Подніпров´я. Сприяло розвитку цього краю і перенесення торгових шляхів з європейських країн у Візантію та країни Сходу у зв´язку із занепадом торгових зв´язків по Дніпру («із варяг у греки»). Тепер велика кількість товарів транспортувалася із західної та південної Європи до Галича, а звідти по Дністру у Візантію та інші країни. Визначну роль у швидкому піднесенні економіки відігравала торгівля сіллю, великі поклади якої знаходилися поблизу Коломиї. Сіль продавалася у всі руські землі та за кордон.

Торгівлю, особливо зовнішню, вели в основному бояри, які на цьому швидко збагачувалися. Поряд з цим у долинах рік мешкало сільське населення, яке займалося орним землеробством (сіяли жито, овес, ячмінь, пшеницю), тваринництвом, рибальством, мисливством та бджільництвом. Значного розвитку досягли обробка хутра і шкіри, гончарство, ливарне та ювелірне виробництво.

На чолі князівства стояли потомки Володимира Мономаха — князі Мстиславичі. У 1170 р. на престол зійшов син Мстислава Роман (1170-1205 pp.), який зміцнив володіння. Скориставшись тим, що останній галицький князь династії Ростиславичів Володимир помер, Роман, маючи підтримку галицьких дружинників, середніх і дрібних бояр, міщан, незадоволених свавіллям великого боярства, у 1199 р. оволодів Галичем і об´єднав Волинське і Галицьке князівства, між якими давно вже існували тісні економічні зв´язки. Перед ними стояли спільні завдання — боротьба з агресивними зазіханнями Польщі та Угорщини. Об´єднання мало прогресивний характер і могло стати початком реставрації Київської Русі.

2. Формування політичної свідомості українців в системі суспільно-політичних Росії і Австро-Угорщини (др. пол. XIX — початок XX ст.)

Здійснення царизмом низки реформ ліберального характеру сприяло розширенню місцевого самоуправління та зростанню громадської активності. Значну долю адміністративної влади на місцях отримали земські зібрання, що складалися з депутатів, обраних на з´їздах великих землевласників, міського населення і селян. В результаті, відповідно до укладених виборчих законів, влада забезпечувалася дворянам і багатим купцям та підприємцям. Земські управи постійно займалися справами місцевої промисловості і торгівлі, дорогами, освітою, охороною здоров´я та ін. Діяльність земств контролювали губернатори і міністр внутрішніх справ, які могли заборонити будь-яку їх акцію чи постанову, що обмежувало можливості цих органів. При виборах міських дум завдяки особливостям закону фактична влада перебувала в руках буржуазії та дворянства. Діяльність міських дум була аналогічною діяльності земської. Попри всі обмеження, самоврядування відіграло значну роль, турбуючись про розвиток культури, медицини, сільського господарства і промисловості, дорожнє будівництво та ін. Земська діяльність сприяла залученню до громадських та суспільно-політичних справ значного кола ліберального дворянства, інтелігенції, виховувала у багатьох його діячів творче ставлення до державної діяльності у майбутньому. Громадська та суспільно-політична активність інтелігенції в атмосфері реформ наростала, спрямовувалася на благо широких народних мас. Основна увага зверталася на розвиток народної освіти, організацію шкіл, створення і видання популярної літератури та підручників. Ставилася мета нести знання, культурні досягнення в народні маси, розвинути їх політичний кругозір, допомогти їм стати свідомими громадянами. До цього закликали члени Кирило-Мефодіївського братства через свій журнал «Основа».

3.Політична опозиція другої пол. 60-х — сер. 80-х рр.в Україні: програмні та організаційні засади

Після підписання Радянським Союзом у серпні 1975 р. заключного документа в Гельсінкі (офіційна згода тоталітарної влади шанувати громадянські права своїх підданих) у країні активно поширюється дисидентський рух. Повіривши в лібералізацію радянського ладу, дисиденти почали організовувати легальні групи й об'єднання, які (на їх думку) мали наглядати за дотриманням прав людини в СРСР. Перший Гельсінський комітет було засновано у Москві в травні 1976 р. Незабаром з'явилися аналогічні організації в Литві, Грузії, Вірменії. Між різними дисидентськими групами встановилися тісні зв'язки. У липні 1976 р. члени московської групи Олександр і Валентин Гінзбурги приїхали до Львова, щоб відвідати сім'ю українського політв'язня Івана Геля. Під час перебування в Західній Україні вони обговорювали з українськими дисидентами можливість створення організації для контролю за дотриманням прав людини в Україні.

До 1980 р. три чверті членів Української Гельсінської групи були ув'язнені. Як зазначив колишній український дисидент єврейського походження Яків Сусленський, до українських правозахисників були застосовані найсуворіші покарання. Якщо прибалтійці та вірмени одержували по З— 4 роки ув'язнення, то кожний український політв'язень був засуджений у середньому на 12 років ув'язнення і заслання. Із 23 ув'язнених членів УГГ 6 засуджено на 15 років, 3 — на 12 років, 13 — від 3 до 9 років і лише один — на рік.

У 1984—1985 pp. у тяжких умовах ув'язнення померли члени УГГ Василь Стус, Олекса Тихий, Валерій Марченко і Юрій Литвин. Наступ карально-репресивної системи не загальмував розвиток націонал-демократичного руху. У середині 80-х років, з початком перебудови, він дістав новий імпульс. Влітку 1988 р. у Львові на базі УГГ сформувалася організація республіканського масштабу — Українська Гельсінська спілка (УГС) на чолі зі звільненим у грудні цього року політв'язнем Левком Лук'яненком. Програмним документом УГС була Декларація принципів, написана В'ячеславом Чорноволом та братами Михайлом і Богданом Горинями. Автори Декларації вимагали перетворити СРСР на конфедерацію незалежних держав, передати владу КПРС демократично обраним Радам, проведення українізації, права УРСР на власну дипломатичну діяльність, легалізацію заборонених віросповідань, впровадження ринкової економіки й громадянського контролю над карними органами.

Завдання 20.

1. Внутрішня і зовнішня політика князя Данила Галицького

У кінці 30-40-х роках Данило дотримувався досить гнучкої внутрішньої політики. Багатьох «коромольних» бояр стратив, конфіскував їхні землі і роздав служилому боярству. Для противаги боярам він намагався заручитися підтримкою селян та міщан, яких вони жорстоко гнобили і принижували. Ці соціальні групи, у свою чергу, шукали підтримки і захисту у князя. Князь неодноразово розслідував факти знущання бояр над селянами і карав винних. Селяни залучалися до державних справ: з них і міщан утворювалися нові війська — важко озброєна піхота, що замінила боярські дружини. Це військо, залежне від князя, мужньо воювало проти боярської анархії та протидіяло чужоземним наїздам.

Особливо Данило сприяв будівництву і зростанню міст. Він заложив Львів, Холм та інші міста, які незабаром стали центрами торгівлі та ремісництва. Міста і міське населення були князям опорою в боротьбі з боярством. Для зміцнення і збільшення міського населення Данило будував нові храми, замки, башти, розширював і зміцнював старі міста, заселяючи їх ремісниками, у тому числі й іноземцями.

До Галицько-Волинського князівства переселяється багато німців, яким було надано право будувати життя за своїми звичаями, і вони почали запроваджувати німецьке самоврядування, організацію купців та ремісників. У той же час сам галицький князь та удільні князі й бояри мали великі земельні наділи, міста, села, експлуатували їх, збираючи податки (ренту) продуктами. Весь соціальний прошарок феодалів жив за рахунок експлуатації селян і міської бідноти. Експлуатовані низи час від часу повставали, протестуючи проти гноблення. Так, у літописах є згадки про повстання селян на Пониззі (по Дністру) та у Перемишльському Підгір´ї в 1241 р. Князь Данило послав проти повсталих дружину, яка жорстоко придушила повстання. Все це свідчить про суперечності у політиці князя.

Зовнішня політика Данила була спрямована на розгром зовнішніх ворогів, які робили напади на князівство і були загрозою для його існуванню. У 30-х роках XIII ст. виникає і посилюється німецька феодально-католицька агресія. У 1237 р. Тевтонський орден почав агресію проти народів Прибалтики і Русі. Загарбники захопили місто Дорогочин і на-магалися перетворити його на базу для подальшого просування на Галицько-Волинське князівство. У 1238 р. військо Данила розгромило хрестоносців і звільнило місто. Цим на довгі роки Південно-Західна Русь була врятована від спроб німецьких загарбників поневолити її.

Значно змінилися стосунки князя з Польщею. Його політика відносно поляків відзначалася обережністю, намаганням перетворити їх на союзників. У кінці 20-х років у Польщі йшла внутрішня боротьба за престол. Данило підтримав Конрада Мозовецького і зробив його своїм союзником, ходив разом з ним у далекі походи у Центральну та інші землі Польщі. У цей же час він уклав союз з Литвою.

2. Передумови та специфіка українського національного руху в Російській імперії на етапі становлення індустріального суспільства. Хлопомани. Громадівський рух

У середині XIX ст. Російська імперія, до складу якої входило 80% українських земель, переживала глибоку кризу, суть якої полягала в невідповідності існуючих феодальних структур та відносин провідним світовим тенденціям розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільство. Характерними ознаками та виявами кризовості були занепад поміщицьких маєтків; посилення експлуатації селян; панування екстенсивних методів господарювання; гальмування розвитку капіталістичних процесів — стримування формування ринку вільної робочої сили, розвитку підприємництва тощо; наростання соціального напруження в суспільстві; глухе бродіння в народі, що приховувало в собі загрозу широкомасштабного селянського бунту; посилення процесу відставання Росії від європейських держав-лідерів.

Модернізаційні реформи в Росії стимулювали піднесення суспільного руху. Вони певною мірою демократизували суспільство, залучили до громадянського життя багатомільйонне селянство, розширили рамки й урізноманітнили форми суспільної активності. Проте їх непослідовність, обмеженість, незавершеність посилювали соціальне напруження.

Хвиля контрреформ, що прокотилася імперією у 80— 90-ті роки, значно ускладнила ситуацію. Консервативний Олександр III намагався відновити владу держави над громадянським суспільством, що формувалося. І тому не дивно, що на конституційному проекті, схваленому Олександром II, син написав: «Слава Богу, цей злочинний та поспішний крок до конституції не було зроблено». Суть контрреформ полягала, як писали тоді в офіційній пресі, у виправленні фатальних помилок 60-х років». Це «виправлення» виявилося у консервації, згортанні, а подекуди і ліквідації тих позитивних зрушень та змін, яких було досягнутих буржуазними реформами 60—70-х років. Розпочалося широкомасштабне відновлення позицій феодалізму в усіх сферах життя — зросла роль дворянства, розширилися його владні повноваження на місцях; зміцніли позиції такої феодальної підвалини, як селянська община; обмежувалася гласність, посилювалася цензура тощо.

Цілком закономірно, що суспільна думка цього періоду не тільки висувала численні моделі майбутнього суспільного розвитку, а й пропонувала різні шляхи досягнення поставленої мети. Найвпливовішими політичними силами в Україні в другій половині XIX ст. були загальноросійські політичні течії народників, соціал-демократів, лібералів та український національний рух.

3. Концепція і шляхи «перебудови» в СРСР і Україна

Перебудова швидко зайшла в глухий кут, поглибила суспільно-політичну, економічну та національну кризи, завершилась розпадом СРСР. Партійне керівництво України на словах однозначно виконувало "маневри" кремлівського керівництва. А насправді певний час блокувало перебудовні процеси в Україні.

Перебудова мала чотири етапи: березень 1985 р. — січень 1987 р. — перебудова здійснюється під гаслом "більше соціалізму"; 1987-1988 pp. — основний лейтмотив — "більше демократії"; 1989-1990 pp. — розмежування і розкол у таборі провідників перебудови; 1991 р. — перемога радикал-реформізму, розпад СРСР.

Перебудовні процеси в Україні контролювались управлінською номенклатурою тоталітарної держави. Протягом 1985-1987 pp. в Україні були відсутні значні політичні сили у вигляді громадських об'єднань та народних фронтів, які виникли в Прибалтиці та Росії. Пасивність широких народних мас має своє пояснення. На тлі загального, насамперед економічного, розвалу ситуація в Україні залишалась відносно стабільною.

Був ще один важливий суб'єктивний чинник. Гласність у союзних республіках почалась з гострої критики перших партійних керівників і партноменклатури різного рангу. В.Щербицький, який 17 років очолював Компартію України, залишався ортодоксальним комуністом і перетворився на одного з опонентів М.Горбачова. Преса називала Україну заповідником застою.

Завдання 21.

1. Культура Галицько-Волинської держави

У Галицько-Волинському князівстві освічених людей залучали до роботи у князівських та єпископських канцеляріях, де вони готували тексти грамот, вели дипломатичне листування, переважно латинською мовою. Більшість князів і бояр були освіченими людьми. Зокрема, князь Данило мав ґрунтовну освіту, про Володимира Васильковича літописець згадує так: «Це був книжник великий і філософ, якого не було перед ним у всій землі, ані по ньому не буде».

Архітектура міст та культових споруд Галицько-Волинського князівства відображає вплив не лише візантійський, а в основному європейський, що дістав назву романського стилю. Однак місцеві майстри привносили багато своїх, місцевих мотивів, і він мав досить виразний національний характер. Дехто з учених навіть називає це «автохтонним мистецтвом».

У Галичині та на Волині народні хати-мазанки були збудовані переважно з дерева, а з каменю та цегли будувалися культові споруди, укріплення, особливо вежі, а також фортечні мури, князівські і боярські палаци. У Галичі археологи виявили близько 30 кам´яних споруд. Величними були князівський палац і церква Пантелеймона. Багатими та розкішно оздобленими були церкви Володимира, Луцька, деякі будівлі Холма. У другій половині XIII ст. розпочинається будівництво кам´яних замків у Луцьку та Крем´янці.

Поряд з цим розвиваються живопис, особливо настінний, іконописання, різьблення по каменю і дереву, ювелірна справа, а також музичне мистецтво.

2. Розвиток культурно-освітнього і національно-політичного руху у західноукраїнських землях в др. пол. XIX — початку XX ст.

Наприкінці 80-х років під ідейним впливом М. Драгоманова у Галичині формується перша політична партія — Радикальна, яка поставила за мету захищати інтереси селян. На кошти, які здобували прихильники Драгоманова в Східній Україні, були засновані дві партійні газети — «Народ» і «Хлібороб» та видавництво. Молода партія вміло провела виборчу агітацію і незабаром мала власних депутатів у галицькому сеймі та імперському парламенті. Під впливом практичної діяльності радикалів активізували свою діяльність і москвофіли та народовці. Велася гостра боротьба з поляками, що забирала багато сил українських політиків.

Друга половина 90-х років характеризувалася зростанням активності як культурного, так і політичного життя українців Галичини. У 1899 р. помірковане крило радикалів і народовці об´єдналися, створивши Національно-демократичну партію, що посідала провідне місце в громадсько-політичному житті краю. Вона заявила, що її кінцевою метою є об´єднання всього українського народу в «одноцільний національний організм». В керівну групу партії входили Михайло Грушевський, Кость і Євген Левицькі, Юліан Романчук, Іван Франко та інші. Ця когорта відзначалася широкою політичною освітою, фаховими знаннями в різних сферах життя, практичним досвідом, відвагою і рішучістю.

У тому ж році від Радикальної партії відмежувалася група прихильників марксизму — М. Ганкевич, С Вітик, Ю. Бачинський та інші, заснувавши Українську соціал-демократичну партію, яка мала діяти в дусі європейського соціалізму. Вона увійшла до австрійської соціал-демократичної партії як автономна одиниця. Представник УСДП заявив на з´їзді в Брно у 1899 p., що метою його партії є «вільна держава українського люду, українська республіка».

Таким чином, за рівнем політичного, національно-культурного розвитку, організованості народу, зрілості політичного керівництва Галичина випередила інші райони України, хоча мала значно гірші соціально-економічні умови.

3. Стан української економіки у другій половині 1980-х років та назрівання економічної кризи

Найуразливішою ланкою перебудови було важке економічне становище в країні. Започаткована 1986 р. стратегія прискорення соціально-економічного розвитку на практиці виявилася більшою мірою пропагандистським закликом, аніж добре продуманою системою заходів у галузях народного господарства. До того ж її здійснення розпочалося різким підвищенням затрат на капітальне будівництво. По суті, це була (як і наприкінці 20-х — на початку 30-х pp.) спроба за рахунок введення нових потужностей збільшити загальний обсяг промислового виробництва. Як і тоді, вона в другій половині 80-х років закінчилася крахом. За системою довгострокового будівництва, що склалася протягом багатьох років, величезні кошти й матеріали, які йшли на спорудження нових об'єктів, не давали швидкої віддачі. Це призводило до чимдалі більшого відставання виробництва товарів, погіршення фінансового становища, збільшення грошової маси, зростання дефіциту, зовнішньоекономічних труднощів. Особливо в цій ситуації постраждала Україна, оскільки більша частина приросту капіталовкладень призначалася для інших регіонів. Відчутного удару народному господарству України завдала й непродумана антиалкогольна кампанія, інспірована союзним керівництвом 1985 р, внаслідок якої в республіці було викорчувано 60 тис. га виноградників, зупинено й перепрофільовано багато підприємств, які виробляли вино та лікеро-горілчані напої. А тим часом різко зросли самогоноваріння, наркоманія, токсикоманія.

Неефективність економіки з усією очевидністю продемонструвала жахлива аварія на Чорнобильській АЕС. Згубний курс на розміщення в Україні атомних електростанцій з недосконалими й небезпечними реакторами призвів до того, що на її й так екологічно забрудненій території було сконцентровано 40% усіх реакторів СРСР. Ліквідація наслідків аварії, очищення землі та вод України від радіонуклідів потребували величезних витрат, які додатковим тягарем лягли на економіку республіки.

Проголошена 1987 р. господарська реформа обмежувалася реорганізацією управління й не передбачала серйозних змін у виробничих відносинах. Надання підприємствам деякої самостійності, зокрема у визначенні цін на продукцію, виборі виробничих і торгових партнерів, оплаті праці із збереженням директивного планування спричинили неконтрольоване зростання зарплати, яка не забезпечувалася товарами й послугами, розрив господарських зв'язків, подальшу розбалансованість народного господарства. Було зрозуміло, що чергове союзне керівництво черговий раз завело економіку, в тому числі й народне господарство України, у глухий кут.

Завдання 22.

1. Причини занепаду Галицько-Волинської держави. Роль Галицько-Волинської держави в історії Європи XII- першій половині XIV століть

Данило продовжував започатковану батьком, князем Романом, політику об´єднання земель Русі і в 1240 р. приєднав Київ, де посадив свого тисяцького Дмитра. Формувалася держава, спроможна відродити єдність Русі. Однак у цей час татарська орда наносить смертельний удар ідеї єдності руських князівств.

Спадщину Данила бере у свої руки його старший син Лев І (1264-1301 pp.). Спадкоємці Данила і Василька і ті, хто їх наслідував, продовжували управляти Галицько-Волинською державою у незмінному вигляді. Цьому сприяли не лише традиції, утверджені Данилом і Васильком, а й зовнішні умови: Польща і Золота Орда були зайняті внутрішніми феодальними усобицями, Угорщина, навчена гірким досвідом, боялася йти на Русь. Завдяки цьому галицько-волинські князі не лише нічого не втратили зі своїх земель, а й дещо їх розширили. Талановитий і енергійний Лев І успішно справлявся зі своїми боярами. І хоча він визнавав владу Золотої Орди, однак звів свою залежність від монголів до виділення невеликих загонів, які брали участь у окремих походах Орди. Більше того, татари надавали йому значну допомогу, особливо у боротьбі з Литвою, яка намагалася захопити північні області князівства. Скориставшись роздробленістю Польщі, Лев І приєднав Люблін. Тепер державний кордон князівства проходив по Віслі. Була також приєднана частина Закарпатської Русі. Він багато зробив для розвитку міста, названого його ім´ям, — Львів, яке він розбудував і щедро прикрасив.

Таким чином, Галицько-Волинське князівство, яке об´єднало основну частину етнічних українських земель, у середині XIV ст. було розшматоване більш сильними і агресивними сусідами. Але півтора століття її існування не пройшли безслідно: ця держава довгий час рятувала український народ від загарбання та асиміляційних впливів Володимиро-Суздальщини. Широкі зв´язки з країнами Європи, особливо німецькими князівствами, сприяли розвитку західноєвропейської орієнтації, що нейтралізувала однобічність візантійського впливу на Україну.

Після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство більше сторіччя було політичним центром всієї України і захищало українську державність.

2.Суспільно-політична та національна проблематика в програмах українських та загальноросійських політичних партій на зламі ХІХ-ХХ ст.

Наприкінці XIX ст. створюється Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), до якої входили і українці. В 90-х роках виникли соціалістичні партії Польщі, Литви, єврейський соціалістичний союз «Бунд» та ін., які частково діяли і в Україні. Українська революційна партія поступово перетворюється в соціал-демократичну. Незабаром від неї відокремилася так звана «Спілка», що приєдналася до РСДРП. Українські соціалісти ставили програмні завдання: боротися за соціальні інтереси трудящих і національні свободи українського народу. Російська преса писала, що «українці в одній кишені носять том Карла Маркса, а в другій — Тараса Шевченка».

Продовжується процес формування нових партій, які відображали інтереси різних соціальних груп. Частина РУП під керівництвом М. Міхновського у 1902 р. створює Українську народну партію. В своїх заявах та статтях члени її відстоювали гасло «Україна для українців», право українського народу бути господарем на своїй землі, мати свою незалежну державу.

В часи реакції царизм, здійснюючи масові жорстокі репресії проти революціонерів, переслідував українські партії, пресу, намагаючись знищити всі українські видання. Однак більшість з них, хоч і з труднощами продовжували існувати. Значну роль в цьому відіграли меценати-патріоти Е. Чикаленко та В. Симиренко, які щедро виділяли гроші на підтримку української преси, науки та літератури. Продовжувала діяти невелика кількість організацій — «Просвіта», Українське наукове товариство в Києві та ін. Поряд з цим російські націоналістичні, чорносотенні і навіть ліберальні групи та партії виступали проти українського національного руху. Єдиним табором царизм, праві та ліберальні сили Росії намагалися його знищити, продовжуючи політику русифікації України.

Перша світова війна, яка розпочалася в серпні 1914 p., була жорстоким винищенням народів в інтересах правлячих імперіалістичних кіл багатьох держав світу. Для України вона несла нові випробування. Україна залишалася розділеною між Росією і Австрією, які тепер воювали між собою. В армії цих країн мобілізовувалися мільйони українських громадян, які мусили убивати одне одного і гинути за чужі їм інтереси. Війна викликала в середовищі української інтелігенції Східної України неоднозначну реакцію.

3.Суспільно-політичні процеси в Україні в період «перебудови». Розгортання руху за національне відродження. Формування передумов незалежності України

Активізація політичного життя спричинила стрімке зростання національної свідомості населення. З 1990 р. почався рух за вихід України з СРСР.

Гласність, лібералізація, повернення народові правди про його минуле підірвали радянські ідеологічні штампи, прискорили процес досягнення справжнього суверенітету України.

Восени 1989 р. вдалося внести істотні поправки у проект Закону про вибори до Верховної Ради УРСР, зокрема, було знято представництво від громадських організацій. Тоді ж Верховна Рада прийняла Закон про мови, згідно з яким українська мова проголошувалася державною.

У 1989—1990 pp. з'являються паростки багатопартійності. Активізація політичного життя спричинила стрімке зростання національної свідомості населення. З 1990 р. почався рух за вихід із СРСР. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Проголошувалися верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

Завдання 23.

1.Початок, основні етапи та наслідки захоплення Литвою територій давньоруських удільних князівств. Роль і місце в Литовській державі українських земель

Відносини Литви і Русі мають багату історію. Литовська держава сформувалася у XIII ст., коли литовські племена переживали розклад родообщинного ладу і поступовий перехід до феодального. Важливу роль в об´єднанні литовських племен відіграли зовнішні загрози, що створювалися німецькими рицарськими орденами Тевтонців і Мечоносців, які в середині XIII ст. злилися в єдину організацію та зміцніли.

Об´єднання литовських племен у середині XIII ст. почав князь Міндовг, який загинув у цій боротьбі. Остаточно об´єднав і створив на початку XIV ст. Литовську державу Гедимін.

У період загального занепаду українських та білоруських князівств Гедимін розпочинає їх завоювання і приєднання. Першими були захоплені Мінська і Турово-Пінська землі, далі Берестейська та Волинь. Поряд з цим він здійснював широку дипломатичну діяльність, видавши своїх дочок за руських князів та одруживши синів — Ольгерда з вітебською княжною, а Любарта — з волинською, чим здобув для них спадкові права на ці землі. Помер Гедимін у 1341 p., залишивши спадкоємцю Ольгерду досить сильну державу, яка швидко зростала за рахунок руських земель. Син продовжив політику батька, захоплюючи нові удільні руські князівства та ведучи активну дипломатичну діяльність. У союзі з Кримським ханством він виступає проти Золотої Орди та інших супротивників.

Ольгерд за короткий час захопив Чернігово-Сіверську землю, а в 60-х роках XIV ст. — і Київську та Переяславську. При цьому Київщина добровільно перейшла до Литви. Татари не змирилися з цим, і в 1361 р. на притоці Південного Бугу, річці Сині Води (Синюха), на кордоні Волині і Поділля, сталася велика битва татаро-монгольських і литовсько-руських військ, у якій литовсько-руська сторона отримала повну перемогу. Завдяки цьому було приєднане Поділля.

При допомозі українського населення Ольгерд відбив спробу поляків відібрати Волинь, але за ними залишилася Холмська, Белзька та Галицька землі. Переважна більшість українських князівств спільно з білоруськими у XIV ст. увійшли до складу Литовського великого князівства — а це половина території Київської Русі. Буковина увійшла до складу Молдавського князівства, яке поперемінно захоплювали то польські, то угорські королі. Закарпаття опинилося під владою Угорщини.

Ольгерд практично завершив формування величезної держави, у якій литовські землі та населення складали лише одну десяту частину, а решта дев´ять десятих — руські (українські і білоруські). По суті, створювалася Литовсько-Руська держава. Включення руських князівств до складу Литви часто відбувалося за принципом васалітету: великий князь литовський давав руському захист, а той йому — «покору». А коли замість руського князя «садовив» великий литовський князь свого родича, то і їх васальні взаємовідносини залишалися такими самими. Литовці називали державу Велике князівство Литовське, Руське, Жемейтійське (від назви племені жмудь).

2. Політизація українського національного руху Наддніпрянської України наприкінці XIX- початку XXст. Студентський рух. Братство тарасівців

Наприкінці XIX ст. в українському русі у середовищі молодих інтелігентів виникає націоналістична течія. Вона виникла як реакція на кризу культурницького руху (українофільства). Зрозуміло, що глибинною причиною був колоніальний стан українського народу в Російській імперії.

На початку 90-х pp. XIX ст. у Києві утворився студентський гурток, до якого входили М. І. Міхновський, С. М. Шелест, А. П. Кучинський та ін. Цей гурток мав тісні стосунки з провідними діячами українського руху. З цього гуртка вийшли діячі, які невдовзі заснували таємне "Братство тарасівців". Ще у 1891 р. під час перепису рухомого майна в Полтавській губернії відомий українофіл О. О. Русов залучив до цієї роботи багатьох студентів. Саме під час цієї роботи склався гурток з чотирьох студентів (І. Липа, М. Байздренко, М. Базькевич, В. Боровик). Улітку 1891р. вони, склавши клятву вірності ідеї визволення України на могилі Т. Г. Шевченка, заснували таємне товариство, члени якого згодом стали називати себе "братство "тарасівців".

Першим прилюдним виступом "Братства" стало читання промови на шевченківських роковинах у березні 1893 р. в Харківському університеті. Того ж року вона була надрукована у галицькому часописі "Правда" під назвою "Profession de foi молодих українців". Ідеї, висловлені в промові, навряд чи можна охарактеризувати як націоналістичні (самостійницькі), але на тлі аполітичного культурництва та загального занепаду українського громадсько-політичного руху вони виглядали справжнім національним радикалізмом. У своїй промові вони стверджували:

— українці є окрема нація;

— як кожна нація, українці потребують національної волі для "праці і поступу";

— повна автономія України (на той час на це гасло не відважувався ніхто);

— єдність українського народу (це гасло стало зародком майбутньої концепції соборності української держави);

— негативне ставлення до українофільства (культурництва), але при цьому визнали його користь для національного руху;

— радикалізм і екстремізм щодо "відступників";

— необхідність українських шкіл;

— вживання української мови та ін.

Ідеї "Братства" знайшли своїх прихильників, але широкого поширення не знайшли в силу свого різко негативного ставлення до інших течій українського руху та й в силу особистих якостей лідера "Тарасівців" М. І. Міхновського.

Братство "тарасівців" було створено за принципами таємної організації і розбивалось на "п'ятірки", які на середину 90-х років діяли в Харкові, Одесі, Катеринославі, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах.

Члени братства проводили, в основному, організаційно-виховну роботу, спрямовану на формування національної самосвідомості.

У 1893 р. в Києві відбувся організаційний з'їзд братства, який, можливо, мав надати організації більш стрункої форми. Але, оскільки братство "тарасівців" не мало конкретної програми дій, а подекуди просто дублювало старе культурництво в своєрідних екстремальних формах (наприклад, демонстративне носіння національного одягу), воно стало занепадати. Наприкінці 90-х років воно фактично розпалося. Цьому сприяли і поліцейські переслідування членів організації.

3.Студентський і молодіжний рух в Україні в умовах перебудови

Помітну роль в молодіжному русі в досліджувальний період займало студентство. Глибше, ніж інші категорії молоді, розуміючи ситуацію, яка склалася в республіці, відчуваючи необхідність власних дій за демократичні перетворення в суспільстві студенти одні з перших в Україні почали створювати молодіжні групи і організації, проявляти активність в соціально-політичному житті, безпосередньо у навчальних закладах. В їх діях чітко проявлялося прагнення покінчити з старими формами управління вищими навчальними закладами, надати їм більше прав і свобод у вирішені проблем вищої школи, захисту інтересів студентів.

В грудні 1989 року на установчому з'їзді у Києві започаткувала своє існування нова студентська організація — Українська студентська спілка (УСС). В програмі декларації Спілки відмічалося, що ціллю УСС є боротьба за права студентів, забезпечення їх всіх стипендією, надання бажаючим місця в гуртожитках, прийняття демократичних статутів вузів, можливості студентам приймати участь у вирішенні всіх важливих питань навчального процесу. Крім того студентська спілка виступила проти насаджування марксистсько-ленінської ідеології в навчальному процесі, за забезпечення прав українців і надання можливості представникам національних меншин, які навчаються в Україні, отримувати освіту на рідній мові та інше. Особливістю діяльності Української студентської спілки було те, що до її складу входили представники різних, часто протилежних за своїми поглядами, громадських формувань. Членами УСС були рухівці, снумівці, комсомольці, члени "Партії зелених". Значного розвитку досяг рух студентів в західних областях України. Першими його проявами було створення в травні 1989 року з ініціативи студентів факультету Львівського університету "Студентського братства".

Згодом осередки студентського братства почали діяти в інших вузах міста. Програмними вимогами студентів було — деідеологізація навчального процесу, відродження традицій національної вищої школи, захист студентів від неправомірних дій адміністрації вузів та інше. Підтримуючи дії регіональної організації Руху, "Студентське братство" стало її колективним членом. З часом членами братства стали не тільки студенти вузів Львова, але й інших міст України: Києва, Тернополя, Івано-Франківська та інших.

Завдання 24.

1. Польська експансія на українські землі. Люблінська унія. Політичний, соціально-економічний та правовий статус українських земель у складі Речі Посполитої

Серед панівних верств Литви прагнення реставрації і посилення унії з Польщею зросло також у зв´язку з війною за Лівонію з Москвою. Знесилена литовська шляхта почала наполягати на унії з Польщею, маючи надію на її допомогу. Вона також вимагала для себе тих привілеїв, які мала польська шляхта: зменшення податків і повинностей, розширення своїх політичних прав та ін. її підтримувала з тих же причин і частина української шляхти. Король Польщі рішуче стояв за унію. Він мав повну підтримку з боку польських магнатів та шляхти, які мріяли захопити багаті українські землі. Обороняла незалежність Литви лише невелика частина литовської та української знаті, яка не хотіла втрачати свої права та привілеї. Українські вельможі, деякі з яких ще зберігали патріотичні настрої, виступали проти унії з релігійних причин, передбачаючи поширення впливу католицької церкви та пригнічення православної.

Король Сигізмунд Август скликав у 1569 р. у Любліні спільне засідання сеймів Польщі та Литви. Польські представники у сеймі запропонували проект повного приєднання литовських земель до Польщі. Це змусило литовських магнатів категорично виступити проти унії і таємно покинути засідання сейму, щоб зірвати його.

Щоб мати підтримку литовської шляхти, король видав ряд привілеїв для неї, Тому вона поставилася до унії прихильно. І хоча магнати незабаром повернулися, справа фактично була вже зроблена і трактат про унію затверджений. Польська і Литовська держави об´єднувалися в одну — Річ Посполиту. Короля, який одночасно був і великим князем Литви, обирав спільний сейм і сенат. Здійснювалася спільна зовнішня політика, вводилася єдина монета. Польська шляхта і магнатство мали право набувати землі у Литовській державі, литовські верхи — у Польщі. До Польщі приєднувалися українські землі — Волинь, Київщина, Поділля та ін. Тепер Литовська держава вже не відігравала якоїсь ролі в суспільному житті України. Таким чином, литовська шляхта внаслідок своєї егоїстичної політики втратила значну частину державності, зрадила інтереси своєї Батьківщини і одночасно — українського народу. У кінцевому результаті від унії виграло польське магнатство та шляхетство. Найгірша доля дісталась народу України. Для нього наступив час масових насильств, переслідувань за політичні і релігійні переконання. Щоправда, вперше за чотири останніх століття українські землі об´єдналися в одній, хоча й ворожій українцям державі. Між ними посилювалися зв´язки, прискорювалася консолідація. Поряд з цим розширювалось «вікно в Європу» та її цивілізаційні впливи.

2.Революція 1905-1907 рр і Україна. Українські громади у І та II російських Думах

Революція 1905—1907 pp. сприяла короткочасному розквіту українського національного життя. Так, було скасовано Емський указ. Відкрито нові кафедри українознавства в Одеському та Харківському університетах. Почала створюватись мережа "Просвіт". У 1905 р. з'явилась перша україномовна газета "Хлібороб". У 1906 р. після декількох невдалих спроб у Києві почала виходити газета "Рада". її видавцем був Є. Чикаленко. У 1907 р. у Петербурзі вийшло повне видання "Кобзаря" Т. Шевченка. У тому ж році М. Грушевський у Києві засновує Українське наукове товариство.

Відбулись зміни і в розстановці українських політичних сил. У 1905 р. РУП перейшла на марксистські позиції і перейменувалась в Українську соціал-демократичну партію (УСДП, лідери В. Винниченко, С Петлюра, М. Порш, Л. Юркевич). Восени 1905 р. зі складу УДП виділилась Українська радикальна партія, але вже наприкінці року УДП і УРП об'єднались у УРДП, яка проіснувала до 1908 р., до утворення Товариства українських поступовців (ТУП). На початку 1907 р. із розрізнених гуртків утворилась Українська партія соціалістів-революціонерів (УПРС).

Українці взяли активну участь у виборах до І та II Державних Дум. У І Думі українська громада налічувала 45 депутатів, у II — 47.

У грудні 1905 р. у Донбасі відбулось збройне повстання, яке було швидко придушено. У 1906р. відбувся новий виступ на Чорноморському флоті під керівництвом лейтенанта П. Шмідта і повстання саперів у Києві під керівництвом Б. Жаданівського. Але зрештою всі ці розрізнені виступи робітників, солдатів, інтелігенції, селян були придушені. У країні запанувала реакція.

У період спаду першої російської революції 1905—1907 pp. працювали І і II Державні Думи.

І Державна Дума працювала в Петербурзі 27 квітня — 8 липня 1906 р. Вибори до Думи ліві партії бойкотували. Здобули перемогу кадети. У виборах брали участь Українська радикально-демократична партія, Українська народна партія. Серед 102 депутатів від 9 українських губерній налічувалось 24 поміщики, 42 селянина, 26 представників міської інтелігенції, 8 робітників, 1 священик. За партійною ознакою 38 депутатів були кадетами і співчуваючими цій партії, 28 — трудовиками. Трудова партія становила не політичну партію, а парламентську фракцію, яка об'єднувала, в основному, безпартійних селянських членів Думи.

Українська думська громада (тобто фракція Державної Думи, що складалася з національно свідомих депутатів від губерній України) у складі 45 чол. сформувалася майже негайно. Очолив її адвокат і громадський діяч з Чернігівщини І. Шраг.

II Дума розпочала роботу 20 лютого 1907 р. і працювала до 3 червня 1907 р.

Українська громада нового складу налічувала в Думі 47 членів. Вона видавала журнал українською мовою "Рідна справа (Вісті з Думи)". Платформа громади складалася на основі програмних установок УСДРП: автономія України, амністія політв'язням, свобода слова, друку, зборів, пересувань, союзів і віросповідань, українізація школи, судочинства й церкви. Щодо аграрного питання нова думська громада також не мала єдиної позиції.

II Державну Думу було розігнано. З червня 1907 р. Микола II видав новий виборчий закон, який забезпечував цілковиту перевагу в новому складі Думи поміщикам і представникам буржуазії. Цей крок правлячих кіл став можливим у результаті спаду революції і вважається її кінцем. Юридично його можна охарактеризувати як державний переворот, оскільки він не відповідав положенню маніфесту 17 жовтня 1905 р. про те, що жодний законодавчий акт не повинен прийматися без згоди Думи.

Почалася політична реакція в країні. Діяльність політичних партій практично призупинилася. Однак досвід в ході першої російської революції був використаний українськими політичними діячами у майбутньому, зокрема в 1917 р.

3.Становлення багатопартійної системи в Україні на етапі перебудови. Класифікація політичних партій. Характер багатопартійності

Особливість процесу формування багатопартійності в Україні полягає в тому, що її вихід на державний рівень передує її становленню, тобто повноцінній розбудові вертикальних і горизонтальних партійних структур, формуванню власної соціальної бази тощо. Розвиток подій наприкінці 80-х — на початку 90-х років зумовив імовірність виникнення фракції у Верховній Раді навіть не створеної партії.

Процес розвитку багатопартійності відкрив простір Для партій досить різнобарвного політичного спектра, але всі вони фактично належать до трьох класичних політичних напрямів — лівого, правого та центристського. Кістяк лівого крила утворюють Комуністична партія України, Соціалістична партія України та Селянська партія України. Найпомітнішими партіями правого спрямування є НРУ, УНР, Українська республіканська партія, Конгрес українських націоналістів, Християнсько-демократична партія України, Українська національна асамблея, Демократична партія України. Ці політичні партії лівого та правого напрямів найбільш організаційно та ідейно-політично сформовані, досить структуровані в центральних керівних органах та на місцях.

Декілька десятків партій політичної палітри України вважають себе центристськими, базуючи свою діяльність на ідеях соціал-демократії або лібералізму. Парламентські вибори 1998 р. показали слабкість центристських сил — лише чотири центристських партії (Партія зелених України, Народно-демократична партія, Всеукраїнське об´єднання «Громада» та Соціал-демократична партія України (об´єднана) — зуміли подолати 4-відсотковий бар´єр і потрапити до Верховної Ради.

Наприкінці 90-х років багатопартійність була значною мірою формальною. Слабкість вітчизняних партій пояснюється недостатньою структурованістю українського суспільства; низьким рівнем політичної культури населення; штучністю створення багатьох партій; програмною непослідовністю та суперечливістю проголошених гасел, які часто не відповідають реальній політичній діяльності; амбіціями та протистоянням деяких політичних лідерів тощо.

Помаранчева революція кардинально змінила конфігурацію вітчизняної багатопартійності, зробивши опозиційні партії «провладними», а колишні «провладні» перемістила у табір опозиції. Табір «провладних» політичних сил представляють партії, які підтримали В. Ющенка на президентських виборах 2004 р. і делегували своїх представників до складу нового уряду («Батьківщина», новостворений «Народний союз "Наша Україна"», СПУ, ПППУ, ПРП, УНП, НРУ). Більшість із них виступила єдиним блоком під час виборчих президентських перегонів 2004 р. Після здобутої перемоги дедалі відчутнішими стали розбіжності між окремими з них. Це зумовлено, очевидно, різними їх ідеологічними орієнтирами, політичною вагою, амбіціями їх лідерів та ін.

Після помаранчевої революції на політичному полі України з´явилися партія «Пора» та інші політичні партії різноманітної спрямованості.

Колишні «провладні» партії після своєї поразки розпочали процес утворення так званої нової опозиції. Найпомітніші серед них Партія регіонів та СДПУ (о). Традиційно опозиційною вважає себе і КПУ. До опозиційних сил примикають ПСПУ та «Братство».

Завдання 25.

1. Господарське життя на українських землях під владою Польщі. Особливості суспільного та економічного життя українських міст. Магдебурзьке право

Внаслідок освоєння нових степових просторів та розвитку фільваркового господарства в другій половина XVI — першій половині XVII ст. значно зросла площа оброблюваних земель і продуктивність сільського господарства. Найрозвинутішим було сільськогосподарське виробництво на Волині, Галичині, Західному Поділлі. Тут переважало трипілля, поля удобрювалися, використовувався плуг із залізним лемешем. Основною зерновою культурою було жито, але поширювалися також пшениця та ячмінь, хоча врожайність їх довгий час залишалася невисокою. Головними технічними культурами, як і раніше, були льон, конопля та хміль. Зростало тваринництво. Розводили велику рогату худобу, свиней, овець, у степових районах поширювалося табунне конярство. В ті часи значну роль продовжувало відігравати мисливство, рибальство, особливо на південному сході. Розвивалося городництво, садівництво, бджільництво.

Слід зазначити, що фільваркове господарство у своїй більшості не обмежувалося вирощуванням зернових культур на експорт; їх власники часто мали ґуральні, броварні, медоварні, а іноді й рудні, поташні буди, селітроварні, жупи (солеварні). Кріпосні селяни, що працювали на цих промислах, були найбільш експлуатованою частиною сільського населення.

В Україні зростає ремісниче виробництво як у містах, так і в селах. Найбільшого розвитку воно досягло в Галичині і на Волині, хоча фільваркові промисли та право феодалів торгувати без мита завдавали йому певної шкоди, звужуючи ринки збуту. Найбільшими ремісничими центрами були Львів, Луцьк, Острог, Кам´янець-Подільський. Зростала кількість ремісників, як тих, що об´єднувалися в цехи, так і позацехових —«партачів».

У виробництві переважала ручна реміснича праця, хоч поступово збільшувалося і використання машин та механічних пристроїв.

Створювалися перші підприємства, де поряд з кріпаками працювали вільнонаймані робітники з числа розорених ремісників і селян. Поступово з ремісничого виробництва виростали перші мануфактури. Це ливарні, що відливали гармати та церковні дзвони у Львові, Острі, Черкасах, Білій Церкві; гути, особливо ті, що виготовляли художнє скло; жупи та ін. На деякі промисли існувала монополія держави чи шляхти — винокурний, млинарний.

Об´єднання українських земель у складі Польщі сприяло поширенню їх економічних зв´язків, посиленню формування зовнішнього і внутрішнього ринків, активізації товарного обігу. Розширювалися старі, з’являлися нові торги, торжки, ярмарки, що відігравали велику роль у розвитку внутрішньої торгівлі. Деякі ярмарки (у Києві, Львові, Кам´янці, Луцьку) мали загальноукраїнське значення. Сюди приїздили також купці із сусідніх країн.

2. Українські землі напередодні Першої світової війни: економічна та суспільно-політична ситуація

Напередодні Першої світової війни українські землі продовжували залишатися у складі двох імперій — Російської та Австро-Угорської. Бони різнились за рівнем економічного і соціального розвитку, освіти та культури, адміністративним устроєм. Обидві імперії проводили імперську політику, спрямовану на знищення національної самобутності населення і колоніальну експлуатацію цих земель. Найбільших утисків у національному відношенні зазнавало українське населення під владою Російської імперії. Національна політика австрійського уряду, хоча і була м'якішою, вела до розпалення українсько-польського конфлікту в Галичині.

На території тієї частини України, яка входила до складу царської Росії, було 9 губерній, об'єднаних у 3 великі регіони: Південно-Західний край (Подільська, Волинська, Київська губернії), Лівобережна Україна (Полтавська, Чернігівська, Харківська губернії) і Новоросія (Катеринославська, Херсонська, Таврійська губернії). Губернії, у свою чергу, поділялись на повіти, повіти — на волості. Зрозуміло, що національно-етнічні особливості при такому адміністративно-територіальному устрої ігнорувалися. Ці території після встановлення влади більшовиків увійшли до складу УРСР, а пізніше — до незалежної Української держави. Українцями були також заселені великі райони Кубані, Чорноморської губернії, Курщини, Воронежчини, Холмщини, Берестейщини, які зараз входять до складу інших держав, що межують з Україною.

Територія Західної України (сучасна територія Львівської. Тернопільської, Івано-Франківської, Закарпатської та більша частина Чернівецької областей) входили до Австро-Угорщини.

Загальна площа українських земель становила понад 700 тис. кв. км. Україна була найбільшою за площею серед залежних країн Європи і четвертою серед незалежних — після Росії, Австро-Угорщини і Німеччини.

Населення України напередодні 1917 р. перевищувало 48 млн. чол. Більше жителів в Європі мали лише Росія, Австро-Угорщина і Німеччина. 2/3 жителів України, або 33 млн. осіб, були українцями, а решта — 1/3 складали національні меншини — росіяни (10%), євреї (понад 4%), поляки, угорці, болгари тощо.

3.Спроби державного заколоту в Москві в серпні 1991 р. Проголошення державної незалежності в Україні

19 серпня 1991р. реакціонери здійснили спробу державного перевороту. Блокувавши М. Горбачова на його кримській дачі у Форосі, найближчі співпрацівники президента СРСР оголосили про створення Державного комітету з надзвичайного стану (ГКЧП), до якого ввійшли 8 чоловік. Серед них: віце-президент СРСР Г. Янаєв, прем'єр-міністр В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністр оборони Д. Язов, міністр внутрішніх справ Б. Пуго.

ГКЧП заявив про свій намір відновити в країні порядок і не допустити розпаду СРСР. Призупинялася діяльність політичних партій, громадських організацій і масових рухів. Заборонялося проведення мітингів, демонстрацій, страйків. Встановлювався контроль над засобами масової інформації. У деяких регіонах Радянського Союзу на 6 місяців запроваджувався надзвичайний стан.

Проте змовники одразу ж зіткнулися з рішучою протидією керівництва РРФСР на чолі з Президентом Росії Б. М. Єльциним. На захист демократії виступили десятки тисяч жителів Москви, а також деяких інших міст СРСР. Серед захисників Білого дому в Москві були і представники України під синьо-жовтим прапором. Рішучі дії Б. Єльцина підтримала більшість урядів країн світу. Заколот провалився.

Заколот висвітив реальні, а не декларативні позиції й наміри всіх політичних сил і державних органів в Україні. Керівництво ЦК КПУ опинилося на боці заколотників. На місця секретаріатом ЦК була надіслана шифрограма, в якій схвально оцінювався переворот і пропонувалося парткомам "організувати" підтримку дій ГКЧП.

Присланий в Україну генерал Варенніков заявив, що в разі непідтримки рішень ГКЧП, проти проведення страйків, акцій непокори будуть застосовані війська. Л. М. Кравчук та очолювана ним Президія Верховної Ради України (де більшість була з представників КПУ) закликали до спокою і витримки. Але при цьому Л. М. Кравчук заявив, що будь-які зміни мусять відбуватися на основі закону і немає підстав для введення в республіці надзвичайного стану.

Послідовно й рішуче виступила проти заколотників в Україні тільки опозиція — представники Руху і новоутворених демократичних партій. Вони виступили з пропозицією засудити заколот спеціальним рішенням Верховної Ради УРСР. За умов блокування Президією спроб дати належну оцінку дій ГКЧП, демократи розгорнули широку роботу в масах. Почалася підготовка до страйку.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла історичний документ — Акт проголошення незалежності України, в якому, зокрема, підкреслювалося: "Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України. Територія України с неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. "

Тим самим було покладено край юридичному існуванню УРСР. На карті світу з'явилася нова суверенна держава — Україна.

Акт проголошення незалежності України, день прийняття якого був незабаром проголошений національним святом, не був випадковим явищем. Прагнення до національного суверенітету випробувано віками. Право самовизначення — це право народу самому визначати свою долю.

Акт проголошення незалежності України український народ прийняв, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні з урахуванням природного права на самовизначення. Положення Акту дістали схвалення на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. ("так" Акту сказали 90,32% громадян, які брали участь у референдумі).

Отже, Акт проголошення незалежності України — це документ великої історичної ваги, який, відновивши історичну справедливість, став закономірним наслідком процесу розвитку українського народу.

Завдання 26.

1.Соціально-класова структура українського суспільства у складі Речі Посполитої. Процес закріпачення селянства. Литовські статути

1 липня 1569 року було укладено польсько-литовську унію, яка юридично закріпила появу нової держави — Речі Посполитої. Згідно з унією обирався спільний король, єдиними для новоствореної держави мали бути сейм, сенат, гроші. Польська та литовська шляхта отримувала право володіти землями в будь-якій частині держави. Незважаючи на польський тиск, литовське князівство частково зберігало ознаки своєї колишньої державності — печатку, герб, фінанси, адміністрацію та військо. Урядовою залишалася руська мова, а правовою основою — Литовський статут.

У процесі зростання феодального землеволодіння, утвердження фільваркової системи господарювання (виробництво та переробка сільськогосподарської продукції, засновані на щотижневій панщині та чітко орієнтовані на ринок) відбувалося зближення між різними категоріями селянства, а його феодальна залежність поступово переросла та юридично оформилася в залежність кріпосну. Суть кріпацтва полягала в прикріпленні селян до землі, запровадженні обов´язкових селянських робіт на пана (панщини), остаточному обмеженні громадянських прав і свобод селянства. Його юридичне оформлення вступило в завершальний етап у XVI ст. Характерно, що в українських землях у складі Польщі цей процес відбувався трохи швидше, зокрема польські сейми 1505 і 1520 pp. заборонили селянам залишати свій наділ без згоди пана та узаконили дводенну панщину. Литовські статути (1529, 1566) обмежили право власності селян на землю. «Устава на волоки» (1557) встановила дводенну панщину в Литві, значно обмежила права селян щодо зміни місця проживання, тобто юридично закріплювала належність селян феодалові. Останню крапку в законодавчому оформленні кріпосного права було поставлено «артикулами» польського короля Генріха Валуа (1573) та третім Литовським статутом (1588). Відповідно до цих документів тривалість панщини визначалася волею пана; селян позбавляли права розпоряджатися своїм майном, заповідати або ж відчужувати його без дозволу феодала; шляхтич отримав право карати на смерть своїх кріпаків; селян-утікачів розшукували протягом 20 років.

Селяни реагували на процес закріпачення пасивною непокорою (письмові скарги польському королю та литовському князю щодо зловживання шляхти; втечі на Подніпров´я; відмова від виконання панщини та інших повинностей тощо) та активною протидією (напади на маєтки, знищення майна шляхтичів, вбивство панів, організація повстань: 1431 р. повстання селян Бокотської волості на Поділлі, 1490—1492 pp. — повстання під проводом селянина Мухи).

2.Перша світова війна і Україна. Відношення до війни соціальних і національних прошарків та політичних організацій українського суспільства

Відразу після початку Першої світової війни українські землі стали театром бойових дій між російською армією та військами австро-німецького блоку, або прифронтовою зоною. На цій території діяв російський Південно-Західний фронт, до якого у 1916 р. додався ще й Румунський. У серпні-вересні 1914 p. росіяни і спрямували свій удар в Галичину, де розгорнулася Галицька битва. У результаті цієї битви росіяни оволоділи Східною Галичиною, Північною Буковиною та вийшли до карпатських перевалів. Там розгорілись тяжкі бої. Росіяни вступили до Львова, Чернівців. Під час битви австро-угорські війська втратили 400 тис. осіб, з яких 100 тис. були полонені. Тільки завдяки терміновій допомозі з боку Німеччини і перекиданню військ з інших фронтів Австро-Угорщина уникнула остаточного розгрому. Оволодіння Галичиною характеризувалося росіянами як завершення "справи великого князя Івана Калити".

Наступним успіхом росіян стала облога фортеці Перемишль, яка капітулювала 22 березня 1915 р. У результаті росіяни взяли в полон ще 120 тис, австрійців і захопили 400 гармат. На завойованій території російська влада встановила режим, який, за словами голови російської адміністрації Галичини генерал-губернатора графа Олексія Бобринського, мав запровадити "русские начала" у житті населення краю. Так, у Галичині запроваджувалися російська мова і російське законодавство. Закривалися українські школи, інші навчальні заклади, культурні організації. Почалось повернення греко-католиків у православ'я. Майже всіх представників української еліти, що залишилась у краї, а також верхівку греко-католицької церкви на чолі з митрополитом А. Шептицьким вивезено вглиб Росії. Відбулись єврейські погроми.

Російська окупація тривала до весни — літа 1915 р. Уже в лютому австрійські частини вступили до Чернівців, 22 червня — до Львова, а до кінця червня захопили всю Галичину і Буковину, за винятком вузької смуги на схід від Тернополя. Крім Галичини, австро-німецькі війська під час наступу 1915 р. окупували західну Волинь, Холмщину, Берестейщину з містами Луцьк і Дубно.

Відступ російської армії супроводжувався новим погромом українства, депортацією населення. Поряд з цим до відступаючих російських частин додалися біженці, які боялись репресій з боку Австро-Угорщини. Загалом до Росії було переміщено понад 100 тис. українців. Депутат російської Державної думи Мілюков охарактеризував російську політику в Галичині "європейським скандалом".

Зумівши зупинити наступ австро-німецької армії на лінії Кам'янець-Подільський — Тернопіль — Кременець — Дубно, росіяни навесні 1916 р. несподівано військами Південно-Західного фронту завдали удару, який увійшов в історію як Брусилівський прорив (від прізвища генерала Олексія Брусилова, призначеного у березні 1916 р. командуючим цим фронтом).

3.Декларація про державний суверенітет України та Акт проголошення незалежності України, їх основні положення та сучасні оцінки

16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, якою було проголошено наміри народу України самостійно вирішувати свою долю.

Основні положення Декларації:

— народ України становлять громадяни Республіки всіх національностей;

— закріплено державний, народний, національний суверенітети, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах;

— поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову;

— виняткове право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством;

— самостійність України у вирішенні питань економіки, екології, культурного розвитку, зовнішньої і внутрішньої безпеки, міжнародних відносин;

— миролюбна зовнішня політика, постійний нейтралітет;

— визнання верховенства загальнолюдських цінностей над класовими;

— гарантія права на вільний національно-культурний розвиток всіх національностей, ідо проживають на території України;

— необхідність піклуватися про задоволення національно-культурних потреб українців за межами Республіки.

Через нерішучість і непослідовність більшості народних депутатів Декларації не було надано статусу конституційного акта. У результаті вона могла залишитися планом на майбутнє, набором добрих побажань. Однак та ж обережна більшість погодилася на внесення до Конституції УРСР статті, що проголошувала верховенство законів Української РСР над союзними законами. Цей важливий крок сприяв наповненню Декларації реальним змістом.

Історичне значення Декларації про державний суверенітет України полягає в тому, що:

— суверенітет офіційно визнано необхідною умовою дальшого розвитку української нації;

— визначено основні напрямки діяльності по досягненню реального суверенітету.

Ще в часи перебування України у складі СРСР закладено основи майбутньої незалежності нашої держави, зроблено перший крок на шляху до неї.

Акт проголошення незалежності України, день прийняття якого був незабаром проголошений національним святом, не був випадковим явищем. Прагнення до національного суверенітету випробувано віками. Право самовизначення — це право народу самому визначати свою долю.

Акт проголошення незалежності України український народ прийняв, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні з урахуванням природного права на самовизначення. Положення Акту дістали схвалення на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. ("так" Акту сказали 90,32% громадян, які брали участь у референдумі).

Отже, Акт проголошення незалежності України — це документ великої історичної ваги, який, відновивши історичну справедливість, став закономірним наслідком процесу розвитку українського народу.

Завдання 27.

1.Берестейська (1596 р.) унія та її вплив на подальший розвиток українського суспільства. Утворення братств. їх роль і місце у збереженні національного етносу

Криза православної церкви у XV, другій половині XVI, та на початку XVII ст. продовжувалася. Вона була значною мірою результатом бездержавності українського народу і відсутності її захисту з боку держави. Проявами кризи у православній церкві, як і раніше, були призначення великим князем або магнатами — «на подання» —- єпископів. Великий вплив мав так званий «патронат» (тих світських діячів, які опікали релігійні заклади).

Урядові чиновники-воєводи, намісники, старости присвоювали «патронат» над церквами й монастирями в межах своїх територій і таким чином збагачувались, використовуючи призначення на духовні посади, визначення церковних, монастирських земель та маєтків. Було немало випадків, коли «патронами» ставали ті, хто перейшов у католицизм або якусь із протестантських сект. Ці «патрони» переслідували й утискували православних священиків та мирян.

У 1591 р. єпископи виробили умови об´єднання церков і висловили готовність до цього.

У жовтні 1596 р. польський король Сигізмунд ІІ! і Михайло Рогоза за дорученням папи Климента VIII скликали у Бресті (Бересті) церковний собор для офіційного проголошення унії.

Однак собор розколовся на два окремих собори — уніатський і православний. 18 жовтня 1596 р. єпископи-відступники підписали акт про унію, не погодивши цього зі східними патріархами, яким вони підпорядковувалися, і не отримавши від них повноважень на це. Цим актом в Україні і Білорусії замість православної церкви утворилася уніатська (греко-католицька), підпорядкована Папі Римському. Визнавалися основні догмати католицизму, але обряди залишалися православними.

Уніатське духівництво нарівні з католицьким звільнялося від податків, українська шляхта отримала право обіймати посади в адміністративному апараті, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством. Уніатським єпископам були обіцяні місця в сенаті.

Православний собор відкинув унію і оголосив ієрархів-відступників позбавленими влади, наклавши на них прокляття. Польський король Сигізмунд, незважаючи на протести православного собору, визнав уніатську церкву обов´язковою і поставив православну церкву поза законом. Він насаджував унію шляхом насильства. Фактично відбувався процес розгрому православ´я, віри мільйонів українців, однієї із найбільш блискучих і глибоких релігій світу.

У 1615 р. виникло Київське братство (при Богоявленській церкві). Важливу роль в його організації відіграли представники міщанства, шляхти, духовенства — І. Борецький, 3. Копистинський, І. Курцевич, Е. Гулевич, яка заповіла братству свій двір на Подолі та значні кошти. У 1620 р. до братства записався гетьман П. Сагайдачний «зі всім військом Запорозьким». У 1616 р. братство заснувало школу.

У 1617 р. з´явилося Луцьке чеснохрестенське братство, такі ж організації виникають у Вінниці, Лубнах, Немирові та інших містах.

У 20-х роках XVII ст. між козацтвом і польським урядом велися переговори про поліпшення становища православної церкви, однак вагомих результатів вони не мали. Українське населення залишалося розділеним на православних і уніатів, що ворогували між собою. Від цього користь отримували лише поляки. Слід відзначити, що українська уніатська церква після Берестейської (Брестської) опинилася у трагічному становищі: православні ненавиділи уніатів за зраду, а католицька (польська) церква не вважала їх за повноцінних громадян, бо головним для них було питання національного походження. Однак з часом все змінилося. Уніатська церква перетворилася в борця проти полонізації, за національні права і свободи українського народу.

2. Політична ситуація в Україні після Лютневої (1917 р.) буржуазно-демократичної революції. Суспільно-політичні сили та інститути влади в Україні на етапі 1917 — початку 1918 рр.

В Україні інформація про революцію та ліквідацію царської влади була отримана і надрукована в пресі 3 березня. Це викликало маніфе-стації, формування громадських і політичних організацій, легалізацію і активізацію партій, що знаходилися у підпіллі. Ліквідовувались органи царської адміністрації, влада переходила до рук комісарів, призначених Тимчасовим урядом. Одночасно формувалися ради робітничих і солдатських депутатів, хоч в Україні вони були не такі впливові, як у Петрограді. В радах панували російські соціалістичні партії, переважно меншовики і есери. У цьому розмаїтті різних політичних течій, груп, партій відчувалася відсутність єдиного координуючого та керуючого центру. З березня на зборах у клубі ТУП представників київських і деяких провінційних організацій народилася ідея заснування Центральної Ради. Обговорення її принципів, програмних завдань точилося в гострій полеміці кілька днів. 7 березня було обрано початковий склад, голову Української Центральної Ради, його заступників, секретарів і т.ін. Тому деякі історики справедливо вважають цю дату початком Центральної Ради. Головою був обраний визначний вчений, патріарх української історичної науки, популярний політичний і громадський діяч професор Михайло Грушевський. У перші тижні свого існування Центральна Рада переживала процес організаційного та ідейного становлення, що відображало поступове зміцнення і наростання українського національно-визвольного руху. Поступово поверталися із заслання та в´язниць українські політичні діячі. Особливо активізувався національно-визвольний рух з поверненням Грушевського, якому судилося відіграти важливу роль в історії України на початку XX ст., особливо в період розвитку національної революції. Під його керівництвом Центральна Рада виробляє свої головні програмні завдання й тактику. 18 березня у Києві була проведена грандіозна маніфестація. Віче, що завершило її, підтримало резолюції, підготовлені Центральною Радою, насамперед про автономію України.

Від різних українських політичних, громадських, культурно-освітніх і професійних організацій на конгрес прибуло близько 900 делегатів. Це було небачене досі зібрання українців. У перший же день вони виступили за національно-територіальну автономію України. Делегати конгресу обрали 118 членів Центральної Ради. Головою УЦР став М.С.Грушевський, а його заступниками — В. Винниченко і С. Єфремов. У повному складі УЦР збиралася на загальні збори (Велику раду), а основна робота велась у Малій раді.

У цей час провідні діячі УЦР вбачали стратегію революції у досягненні національно-територіальної автономії у складі федерації — держави, яка б об'єднувала кілька національних держав. У цьому напрямі і розвивався національно-демократичний рух в Україні весною і влітку 1917 р.

3. Об'єктивні та суб'єктивні причини руйнації господарського механізму після проголошення державної незалежності України

Перебуваючи у складі єдиного загальносоюзного народногосподарського комплексу, Україна досягла істотних результатів у розвитку економіки, особливо промисловості. Однак за її високими показниками приховувалися серйозні дефекти, які в умовах незалежності виявилися надзвичайно болючими. Велика кількість підприємств мала гігантські розміри і задовольняла своєю продукцією більшу частину потреб СРСР. Загальносоюзним міністерствам були підпорядковані понад 2 тис. підприємств. Після розпаду Союзу вони виявилися нікому не потрібними: відразу почалися труднощі з фінансуванням і матеріально-технічним постачанням та збутом продукції. До того ж економіка УРСР була глибоко мілітаризована: тут знаходилося 30% воєнно-промислового комплексу СРСР. Його продукцію одразу після отримання незалежності без відповідного апарату, зв´язків, традицій експортувати було неможливо. Ці підприємства теж виявилися «утриманцями».

Промисловість України виробляла не більше 20% завершених, готових до використання виробів. Основна частина її продукції — це напівфабрикати, комплектуючі вироби, призначені для завершення виробництва в інших республіках. Вихід з налагодженої системи господарських зв´язків здійснило не російське, а українське керівництво, яке прагнуло зміцнити незалежність держави переорієнтацією економіки на Захід. Однак ця нова економічна стратегія дорого обійшлася Україні, бо її продукція булатам неконкурентоспроможною, а припинення традиційних зв´язків з Росією та іншими республіками залишило сотні підприємств без споживача і фінансування. Це викликало обвальний спад виробництва. Негативну роль відіграло й те, що Україна мала обмежені запаси газу і нафти, завозячи їх зі Сходу, Півночі СРСР за цінами, які в десятки разів поступалися світовим. Після завоювання незалежності вона втратила енергозберігаючі технології, а тому вартість енергоносіїв у продукції українських підприємств значно зросла, підвищилися сукупні витрати виробництва, різко зменшився національний доход. До того ж видобуток в Україні вугілля різко скоротився: з 165 млн. у 1990 р. до 90 млн в 1994 р. А це, як і скорочення використання атомної енергії після Чорнобильської катастрофи, в цілому підривало енергетичний баланс держави. В результаті недостача енергоносіїв та енергопостачання стали найвужчим місцем української економіки і значно поглибили її кризовий стан.

Негативно позначився на економіці України й вихід з рубльової зони та збереження «прозорих» кордонів. Це все, а також штучно занижений курс карбованця відносно рубля і долара дозволив за безцінь вивозити з України величезні багатства. У такій складній ситуації керівництво України на початку 90-х років проголошує курс на створення товарно-ринкових відносин як основи економіки незалежної держави. За прикладом і під впливом уряду Бориса Єльцина реформи здійснюються на принципах «шокової терапії».

Завдання 28.

1.Виникнення козацтва та утворення Запорозької Січі. Організація реєстрового козацтва. Його роль у суспільно-політичному житті українського народу

Джерелами, з яких формувалося козацтво, були місцеве населення півдня України і Подніпров´я, селяни і міщани, що втікали із Західної та Північної України від покріпачення та національно-релігійних утисків. Поряд з цим серед козацтва зустрічаються невеликі групи шляхти і навіть магнатів. Були сини князів Заславських, Корецьких, Ружинських та ін., а також старости окраїнних повітів Остап Дашкевич (черкаський староста 1514-1535 pp.), Предслав Лянцщронський (староста Хмель-ницький) та ін. Прихильно ставилися до козаків київські воєводи Юрій Пац, Дмитро Путятич, черкаський намісник Богдан Глинський, про яких схвально свідчать козацькі літописи, називаючи їх «козацькими гетьманами». Слава про них і про козацтво, їхні подвиги і успіхи в боротьбі з татарами розходилася по Україні, Литві, Польщі і викликала у багатьох сміливих шляхтичів бажання взяти участь у козацьких походах і спробувати рицарського щастя. Все це свідчило, як зросла роль козацтва в обороні України від татарської загрози і як високо цінували їхню боротьбу вищі представники адміністрації земель, які литовський, а пізніше й польський уряди не здатні були обороняти.

Козакували групами — «ватагами» на чолі з отаманами, яких обирали на загальних зібраннях. Поряд із уходництвом все більше займалися «добичництвом», нападаючи на татар та захоплюючи їхні багатства. Кількість козаків швидко зростає, особливо з середини XVI ст., коли почалося, по суті, масове переселення селянства з Галичини, Волині, Полісся та Західного Поділля як форма соціального протесту проти закріпачення й посилення феодальної експлуатації.

Особливу групу складали міські козаки, що складали значну частку населення міст Подніпров´я — Чигирина, Канева, Корсуня та Черкас. їх тоді називали «непослушними», оскільки вони, займаючись торгівлею та ремісничими промислами, не підпорядковувалися магістратам і не виконували повинностей. Кількість козаків-городян зростала за рахунок «покозачення» міщан, переселення їх з міст Західної та Північної України.

На нових землях поступово формувався своєрідний козацький лад. Козаки об´єднувалися у громади і всі важливі питання обговорювали та розв´язували на радах. Тут же обирали отаманів. Кожний козак мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звіра. Польсько-литовська адміністрація їх майже не контролювала.

Однак уже на початку XVI ст. в середовищі козацтва поступово з’являються бідні й заможні. Козацька біднота (голота) добувала собі засоби до існування наймитуванням у заможних козаків та службою у найманих загонах при замках.

У першій половині XVI ст. козацтво виробляло свою тактику боротьби з татарами і турками, завдаючи їм все дошкульніших ударів. Уже в середині XVI ст. боротьба з татарами стає основною їх діяльністю, і це рятувало український народ від повного винищення агресорами.

2.Українська Центральна Рада та Генеральний секретаріат — перші державні структури відродженої України. Склад, політична програма, універсали УЦР

Загальні збори Української Центральної Ради (3 червня 1917 р.) постановили негайно приступити до закладання підвалин автономного ладу на Україні. Через тиждень, 10 червня, УЦР оприлюднила свій І Універсал. Його зачитав на Всеукраїнському військовому з'їзді В. Винниченко. Віднині, було сказано в Універсалі, "не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям".

Основні положення І Універсалу УЦР:

— "Однині самі будемо творити наше життя". Розбудова України "не одділяючись від усієї Росії";

— УЦР — найвищий державний орган України;

— заклик до переобрання місцевої адміністрації, заміна її на представників прихильних до української справи;

— запросити до спільної праці національні меншини, визначивши їхні права, визнала їх вільний розвиток на території України. Висловлювалась надія, що у самостійній побудові нового життя візьмуть участь і неукраїнські народи, що проживають на Україні;

— скликання Всеукраїнських Установчих Зборів;

— тільки Всеукраїнські Українські Збори Сойм (Сейм), що будуть обрані загальним, рівним, прямим і таємним голосуванням, мають права приймати закони України;

— запровадження особливого податку на рідну справу;

— визнано необхідність розроблення закону про землю після конфіскації поміщицьких, казенних, царських, монастирських, згідно з яким право порядкувати українськими землями, право користуватися ними належало тільки народові України.

Проголошення революційного за формою і змістом Універсалу викликало нове національне піднесення. Такий розвиток української революції змусив переглянути своє ставлення до Центральної Ради з боку російських революційних демократів і Тимчасового уряду. Відтепер у Росії змушені були рахуватися з діями УЦР. У Київ для переговорів були направлені представники Тимчасового уряду.

Оцінка II Універсалу не може бути однозначною. Зміст Універсалу свідчив про те, що УЦР зробила істотні поступки урядові, який прагнув обмежити певними рамками національно-визвольний рух. Однак сам факт вимушеного визнання Центральної Ради з боку центрального уряду мав історичне значення. В умовах ослаблення центральної влади те, якими наслідками повернеться компроміс для долі української державності, залежало передусім від уміння УЦР використати владні повноваження, що опинилися в її руках.

В Україні проти II Універсалу виступили самостійники, які організували в ніч з 4 на 5 липня 1917 р. збройний виступ, щоб примусити УЦР проголосити незалежність України, але вони були розбиті.

Керівництво УЦР, вбачаючи небезпеку для України в діях більшовиків, на засіданні Малої Ради, яке розпочалось 6 листопада 1917р., проголосило III Універсал. У ньому йшлося: "Віднині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб уся Російська Республіка стала Федерацією рівних і вільних народів. До Установчих Зборів України вся власть творити лад на наших землях, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, й нашому правительству — Генеральному Секретаріатові України".

ІІІ Універсал проголошував широку програму перетворень:

— скасовувалось право приватної власності на землю — вона визнавалась власністю всього трудового народу й передавалась йому без викупу;

— Центральна Рада зобов'язувалась негайно подбати про мирні переговори з Німеччиною та її союзниками;

— проголошувала свободу слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, а також недоторканість особи і помешкання;

— скасовувалась смертна кара;

— впроваджувався 8-годинний робочий день і контроль над виробництвом;

— підтверджувалось право національно-територіальної автономії.

Зі своїм ІІІ Універсалом Центральна Рада виступила 7 листопада 1917 р. Оголосивши цей день днем утворення Української Народної Республіки (УНР), Центральна Рада в універсалі обнародувала основні принципи своєї політики.

9(22) січня 1918 р. приймає свій останній, IV Універсал, яким УНР оголошувалася цілком незалежною державою.

3.Тенденції трансформаційних змін економіки України в умовах незалежності: від здобутків до прорахунків

В економічному розвитку сучасної України мають місце як негативні, так і позитивні тенденції. Основними проблемами є реформування промисловості і сільського господарства, забезпечення стабільного зростання виробництва, створення надійної системи соціального захисту, інтеграція в європейське і світове співтовариство.

Нинішні позитивні тенденції в розвитку економіки держави пов'язують з припиненням падіння промислового виробництва. Стабілізація відбувається в основному за рахунок експорт орієнтованих та базових галузей.

2000 р. став переломним, коли в економіці стали спостерігатися тенденції до стійкого зростання.

Динаміка зростання ВВП України у % від рівня попереднього року.

Єдиними вагомим досягненням економіки України до початку XXI ст. стала певна стабілізація грошової одиниці — гривні і створення приватного сектору економіки.

З початку XXI ст. українська промисловість пожвавлюється. У 2003 р. збільшилося виробництво промислової продукції майже на 15%. Це забезпечило значне підвищення прибутків держави. Продукція української металургії все більше проникає на ринки європейських і близькосхідних держав, Росії, в азіатські та латиноамериканські країни. Зростає експорт виробів авіаційної, ракетної, військової промисловості. Однак сільськогосподарське машинобудування залишалося в стані занепаду.

На початку XXI ст. відбуваються і деякі позитивні зміни в соціальній сфері: невелике підвищення пенсій, грошової допомоги інвалідам, а також зарплати працівникам «бюджетної сфери» — учителям, медикам та ін. Однак поряд з цим продовжується диференціація суспільства: «вимивання» середнього класу і формування соціальної групи, яка зосередила в своїх руках величезні багатства. Як наслідок, основна маса населення опинилася за межею бідності.

За роки незалежності стрімко зростало безробіття. У 1998 р. в Україні нараховувалось 600 тис. офіційно зареєстрованих безробітних. На кожне вільне робоче місце претендувало майже 20 чоловік. Лише з 2000 р. ситуація стала дещо покращуватися. З 2005 р. було поставлено завдання забезпечення зайнятості для більшої частини населення, створення мільйони нових місць.

Завдання 29.

1. Визрівання кризових відносин між українським суспільством та польською адміністрацією наприкінці XVI. Повстання 1591-1596 рр. під проводом К. Косинського та С. Наливайка

Наприкінці XVI ст. боротьба селянства і козацтва проти кріпосництва і національно-релігійного гноблення загострилася. Почастішали й антифеодальні виступи міщан. Між козаками, селянами та міщанами уже сформувалися відносини спільності інтересів, взаєморозуміння та взаємопідтримки. У 80-х роках XVI ст. відбулося кілька локальних виступів козаків, селян та міщан.

У 1591 р. Косинський став гетьманом Запорозької Січі. У цей же час староста Білої Церкви, полонізований і окатоличений князь Януш Острозький відібрав маєток у Косинського. Обурені запорожці і реєстровці під проводом Косинського у кінці 1591 р. підійшли до Білої Церкви, взяли її, а потім Переяслав, Трипілля та інші міста, а також захопили зброю, військове спорядження, боєприпаси у білоцерківському і київському замках.

Повстання охоплювало все нові й нові райони Подніпров´я. Черкаський староста князь Вишневецький змушений був піти на переговори, під час яких Косинського підступно вбили. Однак і після його смерті селянські і козацькі повстання ще деякий час продовжувалися. Шляхта ´х придушила, жорстоко розправилася з учасниками і продовжувала збільшувати повинності селян.

У 1594 р. вибухнуло нове козацько-селянське повстання, викликане обмеженнями і утисками козаків та посиленням кріпосницького і національно-релігійного гноблення. Керівником його був Северин Наливайко, виходець з міста Гусятин (Поділля), що належало магнатові О. Калиновському. Калиновський відібрав у батька Северина землю, а слуги магната забили його до смерті. Наливайко був на Запорозькій Січі, брав участь у козацьких походах проти татар і турків, потім служив у князя Острозького сотником надвірних козаків, і під час боїв шляхти з повстанцями під П´ятками був в охороні князя. Організував загін «охочих» козаків і брав участь у війні з татарами та турками в Молдавії у 1594 р.

Оскільки становище польських військ було тяжким (люди були втомлені, не вистачало продовольства і фуражу, а із Запоріжжя на допомогу повсталим вирушили козаки), Жолкевський почав переговори, обіцяючи амністію. Одночасно вся артилерія безперервно обстрілювала табір. Після особливо важкого дводенного обстрілу козаки капітулювали. Наливайка, Шаулу, клейноди та зброю видали полякам. Однак це їх не врятувало: жовніри, порушивши всі обіцянки про амністію, кинулися на неозброєних і почали звірячу розправу не лише над козаками, а й над їхніми сім´ями, і всіх винищили. Лише 1500 кінним козакам під керівництвом Кремпського вдалося пробитися і відійти на Січ.

2. Українська держава гетьманської доби: зовнішня і внутрішня політика П.Скоропадського

Після звільнення України від більшовицької окупації Центральна Рада повернулась до Києва. Перед УЦР відразу постало безліч питань, які потребували негайного вирішення: забезпечення спокою і порядку, а головне — виконання договору з Німеччиною про постачання продовольства.

УЦР виявилась нездатною для виконання цих завдань. Тоді командування німецьких військ, які фактично здійснювали окупацію України, почало виношувати плани здійснення державного перевороту.

У ніч на 30 квітня прихильники П. Скоропадського оволоділи державними установами. Останнім рішенням УЦР було прийняття Конституції і обрання М. Грушевського Президентом Української Народної Республіки.

П. Скоропадський видав маніфест — "Грамоту до всього українського народу", в якому повідомлялося про розпуск Центральної Ради і земельних комітетів. Проголошувалось право приватної власності. Також було видано закон "Про тимчасовий державний устрій України". За цим законом назва УНР була замінена на назву "Українська держава". Тимчасово, до скликання парламенту, повнота влади зосереджувалась у руках Гетьмана П. Скоропадського.

П. Скоропадський доручив сформувати уряд полтавському поміщику Федору Лизогубу. Особливістю уряду Гетьмана було те, що він формувався не за партійною, а за професійною ознакою, а в своїх діях керувався не програмно-політичними або ідеологічними міркуваннями, а реальними потребами часу. Головним завданням було створення дієздатної державної адміністрації, ліквідація анархії, налагодження державного життя. У проведенні цих заходів П. Скоропадський намагався спиратися на заможні верстви суспільства: поміщиків, промисловців, заможних селян. Почалось відновлення поміщицького господарства, яке могло дати товарний хліб.

У промисловості ліквідовувався робітничий контроль, заборонялися страйки, встановлювався 12-годинний робочий день. Для нормального функціонування економіки створювалась стабільна фінансова система (запроваджувалась гривня), налагоджувалась система транспорту і зв'язку. Завдяки жорстоким заходам вдалося зменшити темпи падіння виробництва, майже на рік відтягнути повний розвал економіки.

Така соціально-економічна політика викликала опір у значної частини населення. Розгортався повстанський рух.

Будучи людиною військовою, Гетьман багато уваги приділяв розбудові армії. Але широким планам П. Скоропадського не судилося здіснитися. Формуванню української армії та флоту перешкоджала Німеччина, яка боялася формувати сильну українську армію.

Успішнішою була національно-культурна політика П. Скоропадського.

У зовнішньополітичній діяльності у Гетьмана були значні обмеження. Союзницькі відносини з державами Четверного союзу стримували його відносини з країнами Антанти. Незважаючи на це, йому вдалося встановити дипломатичні відносини з Швейцарією, Фінляндією, Польщею та Росією. У міждержавних відносинах основною турботою Гетьмана було повернення всіх територій етнічного розселення українців. Так, до Української держави були приєднані Гомельський, Путивльський, Суджанівський, Гайворонський, Бєлгородський, Корочанський, Валуйський, Річицький, Пінський, Мозирський повіти, Холмщина, Підляшшя, 12 повітів Берестейщини, місто Маріуполь. Крим увійшов на правах автономії. Розроблялись проекти федеративного входження Кубані до України. Велись українсько-румунські переговори про повернення окупованих етнічних українських земель.

Восени 1918 p. зовнішньополітична орієнтація Гетьмана круто змінилась. У результаті поразки Четверного союзу Гетьман починає шукати підтримки у країн Антанти. 14 листопада 1918 р. П. Скоропадський відважився на відчайдушний крок: він оголосив грамоту про федеративні зв'язки з не-більшовицькою Росією. Але це не врятувало режим Гетьмана, і 13 грудня 1918 р. він змушений був зректися влади.

3.Формування інститутів державної влади України після проголошення незалежності. Прийняття Конституції України, її значення

Ключовим завданням перших років державотворення стало формування трьох основних гілок влади — законодавчої, виконавчої, судової. Поряд з цим необхідно було забезпечити утворення управлінських структур на місцях, налагодити ефективну взаємодію місцевої та центральної влади. Ці завдання загалом на теперішній день реалізовані, хоча певні проблеми залишилися.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України, що забезпечує правову базу перетворень. Однак чимало з прийнятих парламентом XII (І) (1990-1994 pp.) і XIII (II) (1994-1998 pp.), XIV (III) (1998-2002 pp.), XV(IV) (2002-2006 pp.) скликань законів і постанов не діє через відсутність чи недосконалість конкретного механізму реалізації, контролю за виконанням або через їх популістський характер, невідповідність можливостям держави. Важливим етапом у діяльності ВРУ стало формування у 2002 р. парламентської пропрезидентської більшості, котра, однак, виявилась ситуативною і нестабільною.

Чергові вибори до Верховної Ради України відбудуться у березні 2006 р.

Немало проблем у становленні і роботі виконавчої влади (вищий орган — Кабінет Міністрів України; центральні органи — міністерства, державні комітети і відомства; в областях, містах, районах — державні адміністрації). Новим явищем у діяльності КМУ стало створення коаліційного уряду на партійній основі.

Триває процес формування й утвердження судової влади, що концентрується в особі Конституційного Суду, Верховного Суду, загальних, арбітражних та військових судів. Важливим доказом зміцнення демократичного принципу поділу влади стала роль законодавчої (ВРУ) і судової (ВСУ) під час політичної кризи 2004 р.

Главою держави є Президент України. Перший Президент незалежної України— Л. М. Кравчук (1991-1994 pp.), Л. Д. Кучма (1994-2005 рр), В.А. Ющенко (2005-2010), теперішнім Президентом України є В.Янукович.

Завдання 30.

1. Національно-визвольні повстання українського народу 20-30 рр. XVII ст.

У відносинах з Польщею Сагайдачний виявляв вдумливість, розважливість та поміркованість. Розуміючи, що одночасно вести боротьбу проти Туреччини, Криму і Польщі український народ неспроможний, він не допускає великих масових повстанських рухів проти польського уряду та феодалів. Цим він завоював певною мірою його довір´я. Особливістю його тактики було уміння погоджуватися на дрібні поступки і твердо обороняти самостійність Запорозької Січі.

У жовтні 1617 р. в урочищі Суха Вільшанка під Білою Церквою між козацьким керівництвом Січі і Жолкевським була підписана угода, названа Вільшанською: козацький реєстр відновлювався у складі 1 тис. чоловік. Усі інші козаки мали повернутися під владу старост і панів. Реєстровці мали право жити лише на Запорожжі. їм суворо забороняли походи на Крим і Туреччину. Реєстровцям дозволялося обирати гетьмана, якого затверджував король. Уряд обіцяв виплачувати за службу платню. Однак це викликало масове невдоволення козаків, які мали повернутися до феодалів.

У 1632 р. після смерті короля Сигізмунда III, фанатичного католика, його син Владислав IV, щоб схилити на свій бік козацтво, видав «Статті для заспокоєння руського народу», затверджені сеймом у 1633 р. Цими статтями узаконювалася православна церква зі своєю ієрархією. Дозволялося відкривати школи, братства, будувати православні храми і т.ін. Однак феодальний гніт посилювався, і козацтво та селянство виявляють незадоволення. Уряд вводить в Україну для постійного перебування велике військо, будує над дніпровськими порогами фортецю Кодак, що мала ізолювати Січ від України. На великій території навколо Кодака козакам заборонялося ловити рибу та полювати. Це дратувало запорожців, і вони під керівництвом гетьмана Івана Сулими 4 серпня 1635 р. захопили і знищили фортецю. Польський уряд, погрожуючи розправою, вимагав видати керівників цієї акції. Старшина реєстровців підступно схопила Сулиму та п´ятьох ватажків і відправила у Варшаву, де вони були страчені.

У 1637 р. розпочалося нове козацько-селянське повстання, яке очолив Павлюк (Павло Буг), гетьман нереєстрового запорозького козацтва. Він звернувся з універсалом до козаків, селян та міщан із закликом знищувати реєстрову старшину як зрадників. У відповідь вибухнуло народне повстання на Лівобережжі і Подніпров´ї.

2.Політичні обставини утворення ЗУНР. Внутрішня і зовнішня політика, історичне значення ЗУНР

Західноукраїнські землі до закінчення Першої світової війни входили до складу Австро-Угорської імперії. Це такі етнічні українські території: Східна Галичина (центр — Львів), Буковина (Чернівці), Закарпаття (Мукачево), Холмщина і Підляшшя. Поглиблення кризи габсбурзької імперії супроводжувалося зростанням національного руху українців. Українські політичні діячі почали готуватися до створення власної держави. Про це було зроблено заяву 18 жовтня 1918 р. Цей день вважається днем проголошення на західноукраїнських землях держави, що пізніше дістала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).

Наміри українських політиків суперечили планам поляків, що вели підготовку до утворення "великої" польської держави, до складу якої планували включити західноукраїнські землі. Щоб не допустити захоплення поляками влади, яку українці збиралися одержати мирним шляхом з рук австрійців, група молодих українських офіцерів на чолі з Д. Вітовським бере ініціативу в свої руки. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. українські військові з'єднання взяли під контроль Львів, наступного дня — інші міста Галичини. Обіцянка демократичних прав, реформ, 8-годинно'го робочого дня забезпечила новій владі широку підтримку населення.

Надзвичайно важливим державним актом стало об'єднання УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р. (акт "Злуки"). Змінено назву ЗУНР на "Західна область Української Народної Республіки" (ЗОУНР) при повній її автономії.

В умовах конфлікту з поляками вкрай необхідним було формування боєздатної армії. До весни в Українській Галицькій Армії (УГА) перебувало 100 тис. чол., з яких 40 тис. брали безпосередню участь у бойових діях.

Українсько-польська війна, провал спроб здобути міжнародне визнання, фактична міжнародна ізоляція ЗУНР негативно вплинули на її долю. Безрезультатною виявилася діяльність ЗУНР та УНР на Паризькій мирній конференції. 25 червня 1919 р. представники Антанти визнали права Польщі на окупацію Східної Галичини, хоч і підкреслювали тимчасовий характер окупації. Особливо вороже ставилася до ЗУНР Франція, яка вбачала у сильній Польщі противагу Німеччині на сході. Порівняння історичного досвіду ЗУНР та УНР показує:

— на Західній Україні вдалося уникнути радикальних перегинів у соціально-економічній політиці;

— на першому місці стояло завдання національного державного будівництва. Своєчасне здійснення соціально-економічних перетворень забезпечувало авторитет ЗУНР в українського населення;

— належна увага приділялася створенню боєздатної національної армії.

ЗУНР ввійшла в історію як героїчний епізод у боротьбі українського народу за незалежність, вільний, демократичний розвиток.

3.Особливості конституційного процесу в Україні 1996-2004 рр. Причини та шляхи подолання системного протистояння державно-владних гілок

Особливостями державного будівництва в Україні є:

— становлення й утвердження незалежної держави відбувалося одночасно з завершенням процесу становлення української політичної нації, формуванням національної самосвідомості;

— тяжке соціально-економічне становище призвело до розчарування частини населення в ідеї суверенності, чим прагнуть скористатись відкриті і приховані противники незалежності.

Завдання 31.

1.Розвиток культури, освіти, книгодрукування в Україні в XVI — першій половині XVII ст.

Друга половина XVI — перша половина XVII ст. — це період активізації суспільно-політичного життя, соціальної боротьби козацтва та селянства проти польського феодалізму, зростання національної свідомості українського народу, його духовного піднесення, боротьби проти польсько-католицького наступу на його духовні цінності. Продовжує формуватися українська нація, зростає її зрілість, притаманна їй духовність, розвивається українська мова, особливо розмовна так звана руська мова. Вона збагачувалася елементами народної («посполитої»), якою користувалися широкі маси українців. Пам´яткою, в якій відображено стан української мови та процес її формування, є так зване Пересопницьке Євангеліє — рукописний переклад з церковнослов´янської на українську. Переклад здійснено у місті Пересопниці (тепер село в Рівненському районі Рівненської області) у 1556-1561 pp. Збагачення мови, зростання її впливу було проявом розвитку українського етносу, його національних ознак. Формування української мови виразно виявилося в усній народній творчості. Продовжувала розвиватися українська обрядова пісня, народна поезія. Але все більше місце в народній творчості посідають історичні пісні та думи. У кінці XVI — на початку XVII ст. оспівуються боротьба проти турецько-татарських загарбників, польських гнобителів, хоробрість селянства та козацтва, мужність народних ватажків Байди, Наливайка, Сагайдачного, Дорошенка, Сулими, Павлюка, Острянина та інших.

Духовний розвиток України у цей період мав певні особливості. Зокрема, поряд із всебічним та швидким його зростанням певний вплив на його характер мали ідеї гуманізму і реформації.

Зростає промисловий розвиток, розвиваються торгівля, товарно-грошові відносини. Центрами економічного і політичного життя стають міста, а їх населення перетворюється на рушійну силу духовно-церковного і культурного життя. Боротьба за національно-релігійне визволення зумовила потребу в освічених ідеологах, учених-богословах, полемістах, знавцях мов. Водночас ця боротьба створила певні особливості культурного відродження в Україні і особливо підносила роль православної релігії в розвитку культури. Релігійна віра в ті часи була не лише основою світосприймання та ознакою належності людини до тієї чи іншої культури, а й складовою культури, ознакою певної народності. Не випадково православна релігія в Україні називалася «руською» (тобто українською).

2. Утворення Директорії УНР, її реформи і зовнішньополітичні орієнтації

В умовах кризи гетьманського режиму П. Скоропадського, що особливо загострилася восени 1918 р., в Україні активізувалися сили, які виступали за відновлення УНР і усунення від влади консервативних елементів. У серпні 1918 р. у Києві було створено Український національний союз. Головою УНС було обрано В. Винниченка. Поміркована частина членів УНС схилялася до легальної діяльності, до порозуміння з гетьманською владою, опозиційна ж наполягала на повстанні. На середину жовтня 1918 р. переважає вплив опозиційних Гетьманові сил.

Реакція УНС на оголошення Гетьманом нового державного курсу була адекватною: оголошення повстання проти влади Гетьмана. Для керівництва повстанням з метою відновлення УНР в ніч з 13 на 14 листопада на засіданні УНС було створено тимчасовий орган (після перемоги — верховний державний орган УНР)- Директорію.

До складу Директорії входили представники різних політичних напрямів. Від українських соціал-демократів були В. Винниченко (голова Директорії), С Петлюра, А. Макаренко; від українських есерів — Ф. Швець, від соціалістів-самостійників — П. Андрієвський. Директорія у своєму зверненні до українського народу закликала до повстання проти Гетьмана.

13 грудня 1918 р. П. Скоропадський зрікся влади і виїхав до Німеччини. УНР було офіційно відновлено. 14 грудня частини Директорії вступили до Києва.

Диктатура Директорії призвела до кризи влади. Всередині неї існувала розбіжність думок щодо напряму найближчої політики. Діяльність цього органу паралізувалася також особистим суперництвом Винниченка і Петлюри. 10 лютого 1919 р. В. Винниченко подав у відставку. С Петлюра став одноосібним носієм верховної влади в державі.

На відміну від помірковано-консервативного гетьманського режиму, Директорія УНР була радикальним урядом соціалістичного спрямування.

Внутрішня політика Директорії:

— прагнення утвердити в Україні національний варіант радянської влади без крайнощів більшовицького максималізму;

— проголошення акту злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 p.;

— законодавча влада передавалася Трудовому Конгресу, який населення обирало без участі "поміщиків і капіталістів";

— обіцянка скасувати закони гетьманщини, відновити 8-годинний робочий день, робітничий контроль.

Директорія зуміла за короткий час розширити міжнародні зв'язки України. Дипломатичні відносини було встановлено з Угорщиною, Чехословаччиною, Нідерландами, Італією, Ватиканом. Однак їй не вдалося налагодити необхідний рівень зв'язків з тими країнами, від яких у значній мірі залежала доля України, тобто країнами Антанти, Польщею та радянською Росією.

Директорія не змогла навести порядок і налагодити ефективне управління країною. Ситуація ще більше ускладнилась через висадку в листопаді 1918 р. на півдні України військ Антанти, в основному французьких. Своє пряме завдання — взяти під контроль території, які залишали армії німецького блоку, підрозділи Антанти повністю не виконали. Проте вони підтримували в Україні великодержавну російську білогвардійську контрреволюцію й стали причиною дальшого поглиблення розколу всередині Директорії.

3.Політичні партії незалежної України. Проблема взаємодії суспільства і влади. Особливості та перспективи поглиблення суспільної демократії в Україні

Помаранчева революція кардинально змінила конфігурацію вітчизняної багатопартійності, зробивши опозиційні партії «провладними», а колишні «провладні» перемістила у табір опозиції. Табір «провладних» політичних сил представляють партії, які підтримали В. Ющенка на президентських виборах 2004 р. і делегували своїх представників до складу нового уряду («Батьківщина», новостворений «Народний союз "Наша Україна"», СПУ, ПППУ, ПРП, УНП, НРУ). Більшість із них виступила єдиним блоком під час виборчих президентських перегонів 2004 р. Після здобутої перемоги дедалі відчутнішими стали розбіжності між окремими з них. Це зумовлено, очевидно, різними їх ідеологічними орієнтирами, політичною вагою, амбіціями їх лідерів та ін.

Після помаранчевої революції на політичному полі України з´явилися партія «Пора» та інші політичні партії різноманітної спрямованості.

Колишні «провладні» партії після своєї поразки розпочали процес утворення так званої нової опозиції. Найпомітніші серед них Партія регіонів та СДПУ (о). Традиційно опозиційною вважає себе і КПУ. До опозиційних сил примикають ПСПУ та «Братство».

Завдання 32.

1.Причини, характер, рушійні сили, періодизація Української національної революції

У середині XVII ст. в українських землях народний гнів вибухнув з такою силою, що не тільки кардинально змінив хід національної історії, а й суттєво вплинув на геополітичний розвиток усієї Європи. Ця подія була глибоко закономірним явищем. Спрацював комплекс чинників, які зробили широкомасштабний народний виступ необхідним і можливим. Перша група чинників спонукала, підштовхувала до вияву активності, а друга робила цю активність можливою, створювала ґрунт для її розгортання.

Польські та полонізовані українські феодали, намагаючись максимально збільшити свої прибутки, йшли шляхом посилення експлуатації селян. Саме тому помітно зростає панщина, особливо в районах, сполучених із зовнішнім ринком. Наприклад, у Східній Галичині та на Волині вона становила 5—6 днів на тиждень. Водночас невпинно зростали натуральні та грошові податки. За оцінкою очевидця Г. Боплана, багатьом селянам в Україні в цей час жилося «гірше, ніж галерним невільникам». Справді, влада пана була безмежною — він за своїм бажанням міг будь-кого з селян продати, обміняти, навіть убити.

Помітно погіршуючи соціальне становище народних мас, фільварково-панщинна система водночас гальмувала розвиток простої капіталістичної кооперації та початкових форм мануфактурного виробництва, зародки яких були тоді в багатьох галузях промисловості, не сприяла вона й формуванню єдиного ринку України.

Потерпали українські селяни і від здавання феодалами своїх маєтків у оренду. Лише 1616 р. більша частина українських земель, що належали Польщі, орендувалася єврейськими підприємцями, які, маючи на меті в короткий строк повернути з прибутком вкладені гроші, нещадно експлуатували селян і виснажували землі.

У складній ситуації опинилося і міщанство, особливо в тих містах, які перебували в приватній власності феодалів. Міщанство виконувало повинності та сплачувало податки — чинш (по 20—ЗО грошів з «диму»), церковну десятину та ін. Хоча на початку XVII ст. більшість міст України мала Магдебурзьке право, це самоврядування постійно обмежувалося. Війтів, як правило, призначав польський уряд, а не обирали міщани. Користуючись правом безмитного вивезення своїх товарів і монополією на виробництво та переробку різних видів продукції, феодальна знать досить успішно конкурувала з жителями міст у торговельно-промисловій сфері. До того ж у політичному та економічному житті міст провідну роль відігравали поляки та інші іноземці, а українські міщани витіснялися, що зумовлювало загрозу «випадання» українців із загальнолюдських цивілізаційних процесів, перетворення їх у перспективі на відсталу «селянську націю».

Українська національна революція у своєму розвитку пройшла кілька етапів:

I етап (лютий 1648 — серпень 1657 р.) — найбільше піднесення національно-визвольних змагань та соціальної боротьби.

II етап (вересень 1657 — червень 1663 р.) — громадянська війна, що призвела до поділу козацької України на два гетьманства.

III етап (червень 1663 — вересень 1676 р.) — боротьба за возз’єднання Української держави.

Отже, у середині XVII ст. відсутність власної держави, прогресуюча втрата національної еліти, церковний розкол, полонізація, окатоличення, наростаюче закріпачення селянства спонукали українців до масового народного виступу, а слабкість королівської влади, розширення впливу Запорозької Січі, втрата контролю над нею з боку Польщі робили цей виступ можливим. Народне повстання, що розпочалося 1648 p., швидко переросло у визвольну війну, яка згодом трансформувалася в національну революцію. Боротьба, що точилася протягом 1648—1676 pp., мала національно-визвольний, релігійний та соціальний характер.

2.Причини поразки та історичні уроки української національно-демократичної революції 1917-1920 рр.

При всій серйозності внутрішніх недоліків українського національного руху все ж вирішальними в його поразці стали зовнішні чинники. До того ж, воюючи з набагато могутнішими країнами, Україна не отримала визнання і допомоги Антанти. Егоїстично дбав лише про свої інтереси і німецько-австрійський блок, керівництво якого і не думало допомагати Україні, навпаки, намагалося пограбувати її.

Поряд із втратами і розчаруваннями, революція і громадянська війна принесли українцям і деякі здобутки. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилася на значну частину українського суспільства. Більшість селянства боролася не лише за свої соціальні інтереси. Воно поступово усвідомило і свою національну приналежність і прагнуло до того, щоб до його мови та культури ставили з повагою і визнанням. Тому в Україні за короткий період — 1917-1920 pp. — процес національного відродження зробив великий крок вперед, значно зросла зрілість української нації. І більшовики після революції змушені були надати їй хоч мізерну автономію і зберегти назву республіки відповідно до традиційної — Українська РСР (до революції Малоросія) та визначити територію.

Який же характер в Україні мали революційні події того часу? Багато істориків вважають, що це була національна революція з елементами соціальної, переважно селянської. Однак перемога в кінцевому результаті ліворадикальної більшовицької партії, утвердження радянської влади свідчать про складні соціальні і національні процеси. Тут поєднувалася національна загальнонародна революція з демократичною селянською і робітничою соціалістичною. Останні дві складові частини цілого революційного процесу пов´язані із всеросійською революцією. В результаті революційних подій в Україні, як і в цілому в колишній Росії, розпався монархічно-напівфеодальний лад, селяни поділили між собою конфісковані землі і після революції залишились не з пустими руками. Розв´язати в повному обсязі питання національної незалежності України історія призначила майбутнім поколінням.

3.Етнонаціональний склад населення України. Міжнаціональні відносини. Проблема громадянських і політичних прав національних меншин

З 52 млн. населення України за переписом 1989 р. українців нараховується 37,4 млн. осіб. Найбільші національні меншини складають росіяни (11,4 млн. осіб), євреї (483, б тис), білоруси (440 тис), молдавани (324,5 тис), болгари (233 тис), поляки (219,2 тис), угорці (163 тис), румуни (134,8 тис), татари, греки, вірмени, цигани, німці, чехи, словаки та ін. Під час референдуму 1 грудня 1991 р. більшість з них підтримала проголошення незалежності України.

З перших днів незалежності Україна проголосила рівноправ'я всіх громадян держави незалежно від їх національності. Рішуче були засуджені будь-які спроби нагнітання міжнаціональної ворожнечі, верховенство одних націй над іншими. При цьому головна увага зверталася на розвиток національних культур, мов. Безперечною заслугою молодої держави стала розробка законодавчої бази, що врегульовувала міжнаціональні відносини і виключала можливості в Україні міжнаціональних конфліктів.

Після проголошення незалежності України було створено Комітет у справах національностей при Кабінеті Міністрів, згодом реорганізований у міністерство (нині — Державний комітет у справах національностей та міграції). На нього було покладено функції відродження та розвитку мов, культур, вільної реалізації духовних потреб усіх національностей, що проживають на території України.

Турбота про розвиток національних меншин стала однією з вузлових проблем національної політики Української держави. 1 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла Декларацію прав національностей України. У ній підкреслювалось, що в Україні гарантуються всім народам, національним групам, громадянам рівні економічні, політичні, соціальні і культурні права.

Іншим важливим документом став Закон "Про національні меншини в Україні". Він зафіксував право кожного народу на культурно-національну автономію, творення своєї національної культури, відродження історико-культурних традицій, використання національної символіки, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації, створення національних культурних та навчальних закладів. На теперішній час в Україні діють сотні організацій національних меншин.

Складною залишається проблема повернення кримських татар на історичну батьківщину, облаштування їх та надання українського громадянства, фінансування цієї справи повністю лягло на плечі України.

У той же час Україна виступає рішуче проти сепаратистських дій як в середині держави, так і в інших державах (Грузії, Азербайджані, Югославії та ін.).

На теперішній час законодавча база міжнаціональних відносин, що функціонує в Україні, визнана світовим співтовариством взірцевою. У Верховній Раді України плідно працює Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин.

Завдання33.

1. Підготовка та початок визвольної війни під проводом Б.Хмельницького. Воєнні події 1648 р. та їх суспільно-політичні наслідки

На першому етапі Української національної революції народну боротьбу очолив чигиринський козацький сотник Б. Хмельницький (1595—1657). Безпосереднім приводом до повстання стала особиста кривда, завдана Богдану дрібним польським шляхтичем Д. Чаплинським, який зі своїми слугами зруйнував та пограбував родинний хутір Хмельницького Суботів, до смерті забив малолітнього сина та захопив дружину. Всі звертання Хмельницького до польського суду та навіть до самого короля закінчилися безрезультатно: Чаплинського так і не було покарано, а Богдан зазнав нових утисків. Не знайшовши справедливості в офіційних властей, чигиринський сотник дедалі більше схиляється до думки про повстання. Незабаром він тікає на Січ, де під його керівництвом козаки в січні 1648 р. вигнали урядовий гарнізон і обрали Хмельницького гетьманом. З цього моменту Запорозька Січ стала центром збирання повстанських сил, базою для розгортання визвольного руху. Так особиста драма Хмельницького, яка була епізодом трагедії поневоленого українського народу, стала тією іскрою, з якої розгорілося полум´я великого повстання.

Намагаючись «якнайшвидше придушити козацьке свавілля» у самому зародку, Польща кинула проти повстанців численні війська. Козаки не тільки витримали удар, а й протягом короткого часу 1648 р. тричі здобули блискучі перемоги: у битвах під Жовтими Водами (травень), під Корсунем (травень), під Пилявцями (вересень). Вже в ході цих баталій яскраво виявився талант Б. Хмельницького як воєначальника. Успіх досягався завдяки застосуванню різних тактичних заходів: розгрому ворога частинами у ході зустрічної битви (Жовті Води); перекриття противнику, що ухилявся від бою, шляху до відступу (Корсунь); створення психологічної кризи у війську противника з метою його цілковитої деморалізації (Пилявці). Успіхи повстанців на початковому етапі боротьби значною мірою пояснюються двома вдалими організаційними кроками гетьмана: залученням на свій бік реєстрового козацтва і укладенням союзу з кримськими татарами. Розпочинаючи боротьбу проти Речі Посполитої, Б. Хмельницький застосував абсолютно нову її модель, у якій зовнішньополітичний чинник був одним із центральних.

Переговори з Кримським ханством були надзвичайно важливими для Хмельницького, адже вони давали змогу забезпечити власний тил і посилити повстанське військо мобільною татарською кіннотою, яка могла ефективно протистояти польській. Тому гетьман сам вів переговори і навіть не зупинився перед тим, щоб залишити в Криму заручником свого сина. У середині березня 1648 р. союз було укладено, і на допомогу повстанцям вирушило понад З тис. татарських вояків на чолі з Тугай-беєм.

Блискучі перемоги повстанців під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями над регулярними військовими формуваннями Речі Посполитої зумовили вихід визвольної боротьби за межі звичайного повстання. За короткий час вона охопила майже всю територію України, під знамена повсталих одностайно стали козаки, селяни, міщани, духовенство та частина шляхти. Така масштабність національно-визвольної та антифеодальної боротьби, активність повстанських формувань у західних районах Волинського та Руського воєводств зумовили посилення панічних настроїв у самій Польщі. Звістка про те, що Б. Хмельницький наближається до Львова, за спогадами очевидців, призвела до того, що «майже весь Люблін впав духом, і все, що живе, вирушило у путь». Не кращою була і ситуація у Варшаві: «Тут немає нікого, хто б не думав про порятунок найціннішого свого майна і свого життя».

Однак восени 1648 р. Б. Хмельницький, маючи можливість розгромити польську армію і захопити столицю, обмежився лише викупом зі Львова й укладенням перемир´я під Замостям.

Отже, укладення перемир´я під Замостям (листопад 1648 р.) було наслідком взаємодії комплексу чинників. Найголовніші з них — прогресуюча втрата боєздатності козацького війська, послаблення підтримки з боку татар, реальність поповнення польської армії збройними формуваннями Литви та Австрії, вихід військ повстанців на етнографічні кордони України, захист старшиною власних вузькостанових інтересів, відсутність чіткої програми подальших дій, обстоювання гетьманом та його прибічниками ідеї «козацького автономізму», нездатність козацької еліти побачити реальність перспектив створення незалежної української держави.

2.Встановлення радянської влади в Україні: передумови, причини, наслідки

На початку 1920 р. влада в Україні знову перейшла до більшовиків. Але після запеклої боротьби з українським національно-демократичним рухом вони стали обачнішими. У грудні 1919 p., ще під час наступу радянських військ, конференція РКП(б) ухвалила резолюцію "Про радянську владу в Україні". Більшовики оголосили, що вони визнають самостійність УСРР. Це була демагогічна політична заява, бо насправді ставились завдання будь-що не допустити відриву України від Росії. Обіцяно було "на ділі" реалізувати право на користування українською мовою, що означало відмову від русифікаторської політики. Для посилення впливу більшовиків в Україні на місця направлялись агітатори, яких Л. Троцький переконував: "Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може".

Особливо важливим для більшовиків було завоювати прихильність селян, які становили в Україні більшість населення. Тому безоглядну колективізацію було припинено. Новий земельний закон проголошував добровільність у створенні артілей і комун. Поміщицькі, монастирські й удільні землі, конфісковані радянською владою, передавались селянам без викупу. Радгоспам відводилось землі майже втричі менше, ніжу 1919 р. Від поміщиків відбирали всю землю, реманент й маєтки.

Державність УСРР мала формальний характер. Військову й цивільну владу поєднував Всеукраїнський революційний комітет (Всеукрревком) — надзвичайний орган, створений 11 грудня 1919 р. Він скасував усі розпорядження і закони білогвардійської влади і Директорії, а також декрети уряду УСРР, які стосувались функціонування органів влади, військових, народногосподарських, продовольчих„фінансових установ і замінив їх російськими декретами. Те, що влада в Україні належала не виборним органам, більшовики пояснювали впливом соціал-зрадників у місті і куркулів на селі. Всеукрревком разом з чекістськими органами розв'язав в Україні червоний терор. Розстрілювали всіх, кого вважали ворогом революції.

При формуванні органів влади провідна роль відводилась членам компартії. Інші партії витіснялись з політичного життя. Боротьбисти саморозпустилися, керівників партії лівих есерів заарештували й кинули до концтабору, над меншовиками затіяли судовий процес.

3. Міжконфесійні відносини незалежної України

У православ'ї Української незалежної держави існує кілька течій (конфесій): УПЦ-КП, УПЦ-МП, УАПЦ, УПЦ-катакомбна і УПЦ Андрія Первозванного. Крім того, низка церковних громад, зокрема в східних областях країни, підпорядкована безпосередньо Московському патріархату, тобто перебуває поза впливом патріархів, що функціонують в Україні.

Новий конфлікт між православними церквами спалахнув у 2004 р. під час президентських виборів, коли УПЦ-МП відкрито підтримала на виборах кандидата у Президента України В. Януковича, тим самим порушивши основний принцип діяльності церков — невтручання у політичне життя.

Серед інших конфесій — Українська греко-католицька церква, протестантські об'єднання Євангельських християн-баптистів, Адвентистів сьомого дня та ін., нехристиянські конфесії представників іудаїзму й мусульманства. Відроджуються дохристиянські вірування слов'ян. Є й нелегальні об'єднання. Серед них, зокрема, сатанисти, Біле братство, керівництво якого було притягнуто до судової відповідальності за протизаконну, антигуманну діяльність, сектантське об'єднання Муна та ін.

Важливою подією релігійного і церковного життя України став візит у червні 2001 р. глави Держави Ватикан, глави Католицької церкви Папи Римського Івана Павла II. Україна стала 123-ю країною, яку відвідав Понтифік. Згідно з програмою візиту відбулися зустрічі Папи і президента України з представниками політичних, культурних, наукових та ділових кіл, зустрічі Папи з представниками всеукраїнської ради церков та релігійних організацій, з громадськістю. Іван Павло II відслужив божественні літургії за римським та візантійським обрядами в Києві та Львові.

Візит Понтифіка, незламного поборника прав і гідності людини, безкомпромісного противника тоталітаризму, нетерпимості і дискримінації, став закликом до порозуміння, до процесів єднання. Папа закликав не зводити рахунки з минулим, а разом дивитися в майбутнє, спільно розвивати діалог культур і цивілізацій. Україна, за словами Папи, має виразне європейське покликання, підкріплене християнськими коренями культури, і тому треба сподіватися, що ці корені допоможуть зміцнити національну єдність і далі розвивати незалежну Україну.

Головним противником візиту Папи до України була Російська православна церква і, відповідно, УПЦ-МП.

Таким чином, попри існуючі проблеми громадяни України, живучи в умовах свободи, не тільки шукають матеріального, а й прагнуть жити з Богом, хочуть відродити духовність у власних серцях. І в цьому криється надія на краще майбутнє для всіх у молодій Українській державі.

Завдання 34.

1. Воєнні та політичні передумови утворення Української гетьманської держави. Державницька концепція Б.Хмельницького

У процесі розгортання національно-визвольних змагань (1648—1657) у середовищі козацької еліти вперше в історії української суспільно-політичної думки було чітко сформульовані фундаментальні основи національної державної ідеї:

— право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання;

— незалежність і соборність Української держави;

— генетичний зв´язок козацької державності з Київською Руссю, спадкоємність кордонів, традицій та культури княжої доби.

Ці положення і лягли в основу державотворчої діяльності Б. Хмельницького, еволюція світогляду якого була надто складною — від ідеї козацького автономізму до створення суверенної незалежної держави. Після взяття під контроль значної частини українських земель та ліквідації в них польської адміністрації гостро стало питання про власну національну державність.

Гетьман був главою і правителем України. Він очолював уряд і державну адміністрацію, був головнокомандуючим, скликав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов´язкові для всіх нормативні акти — універсали. Система органів публічної влади мала три рівні — генеральний, полковий і сотенний. Реальна вища влада в державі належала генеральному урядові, до якого входили гетьман та генеральна старшина. Повноваження цього органу публічної влади поширювалися на всю територію України. На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд обирався полковою старшиною і складався з полковника та полкових урядовців, а сотенний — з сотника та його помічників (писар, осавул, хорунжий). У великих містах управління здійснювалося магістратами, в малих, але привілейованих — отаманами.

Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролював особисто, а з 1654 р. було запроваджено посаду гетьманського підскарбія, який контролював прибутки та видатки військової скарбниці. Поповнення державної скарбниці здійснювали із чотирьох основних джерел: із земельного фонду, з прикордонного торгового мита, з доходів від промислів, торгівлі та з податків.

2.Економічна та суспільно політична криза радянського суспільства на початку 1920-х рр.: пошуки виходу. Нова економічна політика. Її суть та особливості впровадження в Україні

Поява непу як нової моделі господарювання була зумовлена об´єктивними причинами:

1) закінчення бойових дій, перехід до мирного будівництва, початок відбудови господарства вимагали зміни акцентів у економіці;

2) кризовий стан економіки, що мав тенденцію до посилення негативних явищ, стимулював відхід від воєнно-комуністичної доктрини;

3) невдоволення селянства продрозкладкою, що періодично виливалось у збройні виступи проти існуючої влади, зумовлювало зміну співвідношення класових сил у суспільстві і диктувало необхідність нового підходу до відносин міста і села. Зауважимо, що питання продрозкладки — це не тільки соціально-економічна проблема, а й проблема військова, адже 77% особового складу Червоної армії цього періоду становили селяни;

4) спад світового революційного руху вичерпав надії на швидке здійснення світової революції і матеріально-технічну допомогу західного пролетаріату, що змусило більшовицький режим дотримуватися гнучкішої лінії в ставленні до селянства.

Суть непу вбачалась у зміцненні союзу робітників і селян, оскільки внаслідок такої консолідації можна було розв´язати проблеми економічної відсталості країни. Спочатку неп розглядався більшовицькими теоретиками як тактичний хід, тимчасовий відступ, і лише згодом — як один із можливих шляхів до соціалізму. Неп — це комплекс заходів перехідного періоду, який передбачав заміну продрозкладки продподатком; використання товарно-грошових відносин, формування ринку; кооперування трудящих; запровадження госпрозрахунку, посилення особистої зацікавленості у результатах праці; тимчасовий допуск капіталістичних елементів у економіку.

3.Концептуальні основи і пріоритети зовнішньої політики України

Україна займає вигідне геополітичне становище між Заходом і Сходом. Проте само по собі вигідне геополітичне становище автоматично не забезпечує вигоди для країни. Це повинна робити зовнішня політика країни.

Після невдалої спроби інтеграції на Захід, був взятий курс на Схід. У лютому 2003 р. керівники Росії, України, Білорусії, Казахстану уклали угоду про створення Єдиного Економічного Простору (ЄЕП). Проте реалізація і цієї угоди опинилась під питанням. Росія наполягає на створенні наддержавних органів, що заперечує Україна, а також між Україною і Росією спалахнув прикордонний конфлікт із-за острова Тузла в Керченській протоці. Хоча зрештою конфлікт вдалося погасити, проблема розподілу акваторії Азовського моря і Керченської протоки не була остаточно розв'язана.

Крім європейського вибору і тісних відносин з Росією, основними пріоритетами зовнішньої політики України були:

— економізація зовнішньої політики, тобто, зовнішньополітичні зв'язки повинні підкріплюватися і економічним співробітництвом. Також зовнішня політика повинна сприяти пошукам нових ринків для українських товарів;

— розвиток зв'язків із стратегічними партнерами;

— створення позитивного іміджу України;

— забезпечити диверсифікацію постачання енергоносіїв;

— підтримання відносин зі світовим українством (українська діаспора);

— реалізовувати своє геополітичне положення, як мосту між Сходом і Заходом.

Важливим напрямом української зовнішньої політики стала участь українських військових у миротворчих операціях ООН. Вперше український контингент взяв участь у миротворчій операції в 1992 р. в Хорватії. Згодом були інші гарячі точки планети. На теперішній час українські контингенти знаходяться в Боснії, Косово (Сербія), Ліван, Ліберія, Сьера-Леоне. Під час участі України у миротворчих операціях ООН загинуло 34, поранено 50 військовослужбовців.

Після президентських виборів 2004 р. нове українське керівництво на чолі з В.Ющенком проголосило курс на євроінтеграцію і відмову від політики багатовекторності. Перед країною відкрилась перспектива отримання статусу країни з ринковою економікою, вступу в Світову організацію торгівлі (СОТ). Україна подала заявку на вступ до ЄС. Передбачається вступ України в НАТО. Але для реалізації цих амбітних планів ще потрібна наполеглива праця. На саммітах Україна — ЄС, Україна — НАТО (лютий 2005 р.) українському керівництву були дані відповідні позитивні сигнали.

Завдання 35.

1. Політико-адміністративний устрій, органи влади і управління гетьманської держави Б.Хмельницького

Українська держава доби Хмельниччини сформувалася на двох принципових засадах, які часто вступали між собою в протиріччя — демократії та авторитаризму. На початковій фазі національно-визвольних змагань переважають демократичні засади, про що свідчить існування таких суспільних явищ та норм:

— функціонування Військової (Генеральної) ради, у якій право голосу мала уся «чернь», тобто все військо;

— виборність усіх посадових осіб від сотника до гетьмана;

— відсутність жорстких міжстанових розмежувань, що давало змогу міщанам і селянам «покозачитися» і стати частиною привілейованої верстви — козацтва.

З часом, коли ситуація стає критичною, а демократія дедалі більше набуває рис класичної охлократії (домінування в політичному житті суспільства натовпу, юрби, всевладдя та свавілля мас), під впливом Б. Хмельницького та його однодумців набирають силу авторитарні начала. Безпосередніми виявами цього процесу були:

— поступове обмеження впливу «чорних» рад та витіснення їх старшинською радою;

— зосередження всієї повноти влади в руках гетьмана;

— домінування командних методів управління в державному житті;

— встановлення спадкового гетьманату, тенденція до переростання гетьманської влади в монархічну.

2. Політика українізації в УСРР. її зміст і результати

Політика коренізації була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами:

1) оскільки після закінчення громадянської війни територія України та Білорусії була поділена між різними державами, то-врахування білоруського та українського чинників стало необхідним елементом формування внутрішньої політики не тільки СРСР, а й Польщі, Румунії, Чехословаччини. Крім цього, саме геополітичне положення Білорусії та України висувало в 20—30-ті роки «білоруське», а ще більшою мірою «українське» питання в епіцентр європейської міжнародної політики. Тому політика коренізації, що стимулювала національне відродження, мала на меті створити у світового співтовариства враження гармонійного і вільного розвитку радянських республік. Формуванню привабливого іміджу СРСР на міжнародній арені мало сприяти і державне піклування про національні меншини;

2) політика коренізації у задумі була засобом пошуку спільної мови з селянством (Сталін неодноразово наголошував, що національне питання в основі своїй — питання селянське), залучити на свій бік національну інтелігенцію шляхом поширення принципових ідей непу (плюралізм, вільний розвиток, певна децентралізація і т. п.) на сферу національних відносин;

3) коренізація давала змогу в перспективі зняти наростаюче протиріччя між народними масами і партійним, радянським, господарським апаратом;

4) політика коренізації була спробою більшовицького керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах, щоб його енергію й могутній потенціал спрямувати у русло центральної влади;

5) коренізація мала зміцнити новоутворену державну структуру — Радянський Союз: наданням прав «культурно-національної автономії», бодай частково, компенсувати республікам втрату політичного суверенітету.

З початку 30-х pp. починається відхід від українізації, активних її учасників репресують, і радянська влада повертається до активної русифікаторської політики царизму.

3. Сучасні євроатлантичні інтеграційні орієнтири України: дилема оцінок та шляхів реалізації

Одним з провідних напрямків зовнішньої політику України — це участь у загальноєвропейському процесі і, зокрема, в процесі європейської інтеграції.

Важливе значення для просування на шляху до європейської інтеграції є співробітництво з Європейським Союзом (ЄС). У 1992 р. Україна долучилась до співробітництва з європейськими фінансовими організаціями, зокрема, ставши членом Європейського банку реконструкції і розвитку, який був створений для допомоги країнам Східної Європи подолати комуністичне минуле. Тоді ж і почалось співробітництво з ЄС. Українське керівництво проголосило стратегічною метою вступ до цієї впливової міжнародної організації. У 1994 p. було підписано, а в 1998 р. набуло чинності закону Угода про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС. У документі проголошувалися такі цілі співробітництва: розвиток політичного діалогу; сприяння розвитку торгівлі, інвестицій; створення умов для взаємовигідного співробітництва в усіх галузях; підтримання зусиль України по зміцненню демократії, розвитку її економічного потенціалу та завершенню переходу до ринкової економіки. Загальну стратегію ЄС щодо України було затверджено у 1999 р.

У липні 2002 р. відбувся саміт "Україна — ЄС". Основними питаннями, що обговорювалися, були; надання Україні статус країни з ринковою економікою і асоційоване членство країни в ЄС. За підсумками роботи саміта було прийнято рішення, що Україна не відповідає вимогам ЄС і не потрапляє до хвилі розширення ЄС у 2004 і 2007 pp. У 2003 р. Україні було-надано статус "країни-сусіда ЄС". Щоб зменшити негативні наслідки від вступу в ЄС сусідів України, з ними були укладені угоди про спрощення візового режиму. У 2005 р. починається новий етап у співробітництві з ЄС. Нове українське керівництво на чолі з Президентом В.Ющенко спрямувало всі зусилля по досягненню стратегічної мети вступу в ЄС. На саміті "Україна-ЄС" було проголошено, що Україна відмовляється від політики багатовекторності і проголошено курс на євроінтеграцію. Основними кроками на цьому шляху є: надання Україні статусу країни з ринковою економікою; вступ до Світової організації торгівлі (COT); подання заявки на вступ до ЄС; початок переговорного процесу про умови вступу; набуття асоційованого членства в організації; вступ до організації. Країни ЄС схвалили доповнення до угоди з Україною, які розширюють співробітництво з нею.

Проголошення Україною без'ядерного статусу сприяло налагодженню тісних відносин з НАТО. У 1994 р. стала учасником програми НАТО "Партнерство заради миру". У 1996 р. була схвалена індивідуальна програма партнерства Україна-НАТО. На території України проходять спільні навчання військових підрозділів (Янівський полігон під Львовом, акваторія Чорного моря). У 1997 р. в Мадриді між Україною і НАТО було підписано "Хартію про особливе партнерство". У Хартії проголошувалося, що НАТО є відкритим для вступу нових членів, що воно підтримує суверенітет і територіальну цілісність України, недоторканість її кордонів. Був визначений механізм консультацій між двома партнерами. Україна розглядає НАТО як найбільш ефективну структуру колективної безпеки в Європі, хоча не схвалила дії НАТО у Югославії. Для більш тісного співробітництва у Києві відкрито офіс воєнного представництва НАТО. На Празькому саміті НАТО у листопаді 2002 р., в розвиток Хартії і рішення України (травень 2002 р.) про повноправне членство в Альянсі, було затверджено План дій і Цільовий план на 2003 p., який містить перелік конкретних дій, які б переконали НАТО у серйозності намірів України. Згідно з останніми документами Україна бере на себе зобов'язання забезпечення свободи слова, розвиток громадянського суспільства, захист прав і свобод громадян, розв'язання важливих економічних і соціальних проблем, щоб наблизитись до європейських цінностей і стандартів.

Завдання 36.

1. Воєнно-політичні події на українських землях протягом 1651-1653 рр. та їх наслідки

У цей період Б. Хмельницький та його прибічники боролися лише за політичну автономію для козацького регіону. Зборівська угода, яка, здавалось би, скріпила досягнення поставленої мети, з часом засвідчила свою нежиттєздатність. Вона не зняла суперечностей між Україною та Польщею, і боротьба спалахнула з новою силою. Вже у вересні 1650 р. король Ян Казимир під час таємної бесіди з папським нунцієм обговорював плани нового походу в Україну. Підтримуючи цю агресію, римський папа прислав королю освячений меч і благословення на війну. У лютому 1650 р. польські війська вдерлися на Поділля і захопили містечко Красне. Ця подія стала початком нового раунду протистояння, вирішальним моментом якого була битва під Берестечком (червень 1651 р.). У битві 150—200-тисяч-ному польському війську протистояло 100 тис. осіб війська повстанців, до яких приєдналися 50 тис. татар. З огляду на цю статистику цілком зрозуміло, у яке катастрофічне становище поставили повстанців татари, які, не витримавши артилерійського обстрілу, у вирішальний момент покинули поле бою. Коли ж Б. Хмельницький зробив спробу зупинити відступаючих, то сам опинився в татарському полоні, з якого визволився лише через деякий час і за викуп.

Спираючись на турецьку підтримку, у вересні 1650 р. гетьман направив велике козацьке військо до Молдавії, маючи на меті через шлюб свого сина Тимоша з донькою молдавського господаря Розандою вивищити свій рід до рівня князівського та укласти союз України з Молдавією. Проте для Б. Хмельницького молдавська авантюра закінчилася надзвичайно трагічно — 1653 р. гине його син Ти-міш, Валахія та Трансільванія переходять на польський бік, у битві під Жванцем татари знову зраджують та укладають сепаратний мир з поляками. Ускладнення геополітичної ситуації в регіоні, воєнні невдачі, формальна підтримка Оттоманської Порти підштовхнули гетьмана до відмови від протурецької орієнтації та союзницьких відносин з Кримом і визначили проросійський вектор зовнішньої політики Війська Запорозького.

2.Формування та діяльність інституцій радянської влади в Україні. Радянська Україна у Конституціях СРСР (1924 і 1936 рр.) й УСРР(УРСР) 1925, 1929 і 1937 рр

З'їзди Рад радянських республік схвалили проекти Декларації про утворення СРСР і Конституції СРСР. 30 грудня 1922 р. відбувся І з'їзд Рад СРСР, що проголосив утворення Союзу, до якого ввійшли Російська і Закавказька федерації, Українська РСР і Білоруська РСР.

Союзний договір 1922 р. мав бути міжнародним договором. Однак його ніколи ніхто не затверджував і не підписував. Замість нього в Конституції 1924 р. з'явився розділ "Договір про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік", а Конституція — це внутрішній, а не міжнародний юридичний документ.

3.Українсько-російські відносини, їх стан та тенденції розвитку

Відносини двох держав за президентства Леоніда Кучми були найбільш сприятливими і певною мірою добросусідськими.[Джерело?] Певний час урядам двох країн вдавалося домовлятися із деяких важливих питань двосторонніх відносин: зокрема був розділений Чорноморський флот, означений державний кордон і укладений Великий договір 1997 р., за яким Росія відмовилася від територіальних претензій і визнала існуючі кордони України.

Найгострішим із суперечливих питань останнього часу стало протистояння в районі півострова Тузла (Крим). Також від часу демократичних виборів Україна занепокоєна висловлюваннями і діями деяких російських політиків з питань Криму, російської мови в Україні, визнання Голодомору.

Значне погіршення російсько-українських відносин відбулося під час і особливо після Помаранчевої революції 2004 р. Офіційна Москва не тільки втручалася в президентські перегони восени 2004 р., але й розцінила перемогу демократичних сил, як виклик її впливу на терени України. Це знайшло своє продовження у відвертій пропагандистській війні особливо під час газової кризи 2005 р. З того часу за різних урядів України, стосунки між двома державами залишалися напруженими, зокрема стосовно постачання російських енергоносіїв через територію України та, визнання Голодомору 33-го року геноцидом, можливого вступу України до НАТО та статусу російської мови в Україні. Основним невдоволенням української сторони залишається дуже часте втручання Росії у внутрішні справи України.

Незважаючи на складні міждержавні відносини, на неформальному рівні стосунки між українцями і росіянами залишаються здебільшого позитивними та добросусідськими.

Завдання 37.

1. Основні напрями зовнішньої політики Б.Хмельницького

Упродовж всієї Визвольної війни Б. Хмельницький неодноразово намагався укласти союзний договір з Росією, посилаючи туди свої посольства, щоб переконати московського царя Олексія Михайловича надати Україні військову допомогу. Однак цар стояв на очікувальній позиції і тривалий час обмежувався лише постачанням козаків хлібом, боєприпасами та ін. Це можна пояснити тим, що московський уряд, який неодноразово до того програвав війни з Польщею, боявся порушувати з нею мир і очікував, коли Польща ослабне у боротьбі з Хмельницьким.

Рішення про прийняття України під російський протекторат було ухвалено в Москві тільки в жовтні 1653 р. 8 січня 1654 р. загальна козацька Рада в Переяславі в присутності московських представників ухвалила згоду гетьмана на союз з Росією. Становище України у складі Росії було визначене «Березневими статтями» і жалуваними грамотами Війську Запорозькому, українській шляхті, а також грамотою православному духовенству.

2. Міжнаціональні відносини і релігійне життя в УСРР у 1920-1930-ті рр.

Радянська влада з перших днів свого утвердження в Україні вела відкриту антицерковну атеїстичну політику. Духовність і церква оголошувались ворогами нової влади. Вона всіляко намагалась обмежити вплив церкви на суспільне життя. Найнебезпечнішим релігійним супротивником радянська влада вважала Російську православну церкву на чолі з новообраним патріархом Тихоном, який піддав анафемі радянську владу. З метою підірвати вплив православної церкви радянська влада не перешкоджала виникненню релігійних груп. Така ситуація сприяла українізації православної церкви, незважаючи на опір патріарха Тихона і православної ієрархії.

У жовтні 1921 р. відбувся перший Всеукраїнський православний церковний собор, на якому обрано власну ієрархію, затверджено канони та устрій Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Закон про автокефалію (самостійність) було прийнято в Українській Народній Республіці іде 1 січня 1919 p., але тоді у зв'язку зі зміною влади його не було реалізовано. Всеукраїнська Церковна Рада обрала митрополитом священика Василя Липківського. До цього він був настоятелем Софійського собору і вів Службу Божу українською мовою.

Нова церква швидко зростала і на кінець 20-х років була другою за чисельністю парафій та віруючих після Української православної церкви. Головними засадами УАПЦ були національність і незалежність від світської влади, демократизм, прагнення до поновлення давніх українських звичаїв. Богослужіння велось українською мовою. Священикам заборонялось носити ризи, бороди і довге волосся. Церковна ієрархія будувалась на виборних засадах.

Швидкий успіх УАПЦ занепокоїв більшовицьке керівництво. До того ж УАПЦ критично ставилась до радянської влади. Спочатку власті намагались розкласти церкву зсередини, підтримуючи розкольницькі церковні організації. У 1924 р. з'явилась "Діяльна Христова церква" (ДХЦ), на чолі якої став М. Мороз з осередком у Михайлівському монастирі у Києві. Але вона виявилась нежиттєздатною і у 1927 р. припинила своє існування. У 1925 р. виникає "Соборно-єпископальна церква" під проводом Феофіла Булдовського. Ця церква була лояльнішою до радянської влади, але відстоювала українську церковну незалежність.

Незважаючи на всі перешкоди, УАПЦ залишалась найвпливовішою українською церквою.

Поряд зі спробами внести розкол в українську церкву, радянська влада розгорнула широку пропаганду, яка зводилась до висміювання релігії та знущань з віруючих. "Релігія — опіум для народу!" — стало гаслом цієї кампанії. Багато храмів було закрито або зруйновано. Священики зазнавали переслідувань. Так, було розігнано монахів Києво-Печерської лаври, а вона перетворена в антирелігійний музей.

Наприкінці 20-х років влада перейшла у відкритий наступ проти УАПЦ. У жовтні 1927 р. під тиском Державного політичного управління (ДПУ) було усунуто і заарештовано митрополита УАПЦ В. Липківського. Він був звинувачений в українському націоналізмі. У зв'язку з процесом "Спілки визволення України" УАПЦ була звинувачена в антирадянській діяльності. Введений у дію 1928 р. Адміністративний кодекс УСРР містив розділ "Правила про культи". Аналогічні документи, які фактично скасовували право на свободу совісті і віросповідань, в інших союзних республіках були прийняті лише через рік.

На початку 1930 р. Синод УАПЦ прийняв рішення про саморозпуск., Це не врятувало колишніх священиків УАПЦ від переслідування. На 1941 р. в живих залишились 1 єпископ і 270 священиків, а решта були винищені.

3.Прийняття України до ВТО (2008 р). Перспектива та проблематичність даного чинника для економіки України

Після приєднання до Світової організації торгівлі Україна включилася в усі можливі переговорні процеси з членами організації з лібералізації тарифних та нетарифних бар’єрів у торгівлі сільгосппродукцією, торгівлі послугами тощо. Головним своїм досягненням влада називає започаткування перемовин з Євросоюзом зі створення зони вільної торгівлі. Разом з тим, кінця цим переговорам не видно. Також і стан української економіки не відповідає прогнозам, які озвучувалися напередодні вступу Києва до СОТ.

До політико-економічних переваг слід віднести такі:

* членство України в СОТ є необхідною передумовою започаткування переговорів про створення зони вільної торгівлі та забезпечення поступової інтеграції України до Європейського Союзу;

* вступ до СОТ дасть змогу уникнути торговельно-економічної ізоляції України від країн Західної та Центральної Європи, Східної Європи та Балтії, багато з яких вже сьогодні є асоційованими членами ЄС;

* Україна отримає можливість виставити свої умови стосовно Росії перед її вступом до СОТ і намагатиметься виторгувати торгові преференції (наприклад, по транзиту газу через Росію і доступу на її ринок наших товарів);

* членство в СОТ дасть можливість уникнути витіснення української продукції з ринку ЄС аналогічною продукцією країн Центральної та Східної Європи;

* приєднання до СОТ приведе до збільшення надходжень до державного бюджету, яке відбудеться за рахунок скасування податкових i митних пільг, збільшення бази для справляння митних платежів, зростання обсягів виробництва й активізації торговельного обороту;

* додатковим стимулом вступу до СОТ для України є розширення Європейського Союзу, яке відбулося у 2004 та 2006 рр. Україна має можливість претендувати на інвестиції транснаціональних компаній, які зараз працюють у країнах Центральної Європи. Щоб бути привабливим кандидатом на залучення інвестицій цих компаній, Україна має якнайшвидше завершити вступ до СОТ.

Головною перевагою, яку отримають українські підприємці внаслідок вступу України до СОТ, стане створення прозорого та передбачуваного бізнесового середовища в Україні. Після набуття Україною членства у СОТ країни — торговельні партнери зобов'язані будуть знизити імпортні тарифи та інші нетарифні торговельні бар'єри щодо української продукції.

В той же час, потрібно вказати і негативні наслідки, які викличе вступ до СОТ:

— використання України розвиненими країнами як ринку збуту своєї продукції;

— внаслідок цінової конкуренції, вимог міжнародних стандартів слід очікувати скорочення традиційних ринків збуту для українського експорту;

— занепад неконкурентоспроможних галузей економіки, зокрема, сільського господарства;

— існують проблеми неузгодженості українських національних стандартів якості продукції міжнародним нормам;

— різко посилиться конкуренція зі сторони імпорту, що призведе до розорення багатьох вітчизняних виробників (особливо малих), які зорієнтовані на внутрішньому ринку, а також багатьох сільгосппідприємств (особливо в галузі тваринництва);

— зменшення золотовалютних резервів, пов'язане із збільшенням обсягів імпорту;

— перетворення України на країну з вузькою спеціалізацією, що призведе до зростання імпортозалежності;

— дискримінація національних товаровиробників.

Завдання 38.

1. Історичні обставини та хід Переяславської ради. Українсько-російський договір та його оцінки в сучасній історичній літературі

Рішення про прийняття України під російський протекторат було ухвалено в Москві тільки в жовтні 1653 р. 8 січня 1654 р. загальна козацька Рада в Переяславі в присутності московських представників ухвалила згоду гетьмана на союз з Росією. Становище України у складі Росії було визначене «Березневими статтями» і жалуваними грамотами Війську Запорозькому, українській шляхті, а також грамотою православному духовенству.

Вони передбачали права і привілеї Війську Запорозькому і українській шляхті, 60-тисячний козацький реєстр, платню старшині і кошти на утримання козацького війська, збереження місцевої адміністрації і збирання нею податків для царської казни; надання у рангове володіння Чигиринського староства і право козаків обирати гетьмана; право зносин

гетьманського уряду з іншими державами; невтручання царських воєвод і урядовців у внутрішні справи України, підтвердження козацьких і шляхетських вольностей і прав митрополита; оборону України від зовнішніх ворогів. Таким чином, визнавалось існування самостійної держави України, або Гетьманщини, яка займала відповідну територію (колишні Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства, а також частину Волині) і мала республіканську форму правління. Однак само по собі таке становище було нестерпне для Росії. Українська козацька республіка була «ланкою» свободи у «ланцюгу» несвободи, що являла собою Росія. Тому царський уряд майже одразу став на шлях ліквідації української самостійності. Цьому допомагала і українська знать, яка більше турбувалась про задоволення власних інтересів, ніж про збереження та розбудову української державності.

2. Партійно-політична система Радянської України в 1920-ті рр., передумови та шляхи її трансформації у командно-адміністративний апарат. Сталінські репресивні заходи та їх наслідки для українського суспільства

1929 рік — рік "великого перелому" — став одночасно переможним для Й. Сталіна у боротьбі за владу. Він повністю підпорядкував собі партію, діяльність якої пронизувала все суспільство. Україна стала частиною імперії, де суворий централізм і одноосібна влада становили основу тоталітарного режиму.

Сталін і його оточення створили власну теорію побудови соціалізму, в якій не було місця незгодним. Досягнення, хоч і дорогою ціною, певних успіхів в індустріалізації зміцнювали позиції Сталіна. У переважно аграрній країні встановлювати диктатуру пролетаріату було нелегко. Тому сталінський терор в Україні, одній з найбільших національних республік з переважаючим сільським населенням, набрав великого розмаху.

Хвиля репресій спрямовувалась проти членів партії. Виключення з партії за "ідеологічні помилки" означало розстріл або заслання. Найбільших переслідувань зазнали ті українські комуністи, які активно проводили політику українізації.

Наступ на українську культуру йшов одночасно з розгортанням терору проти української інтелігенції. Першим ударом по ній став так званий процес Спілки визволення України (1929-1930 pp.), на якому були засуджені кілька провідних учених, членів ВУАН, а також письменників, політичних і церковних діячів. Після цього в Академії проводилися «чистки», майже припинили роботу найдіяльніші її секції, в тому числі історична. З 1929 р. почалося цькування Михайла Грушевського. У березні 1931 р. він був вивезений з Києва до Москви і заарештований як керівник «Українського національного центру» (сфабрикованого ДПУ, як і багато інших «центрів», «блоків», «організацій»). Старого, хворого, його жорстоко допитували, навіть імітували розстріл. Однак пізніше за наказом Сталіна він був звільнений. Мабуть, «великий вождь» побоювався негативної міжнародної реакції. Його колеги і учні зазнали набагато суворіших переслідувань, багато з них загинули в трудових таборах та тюрмах. Майже всім репресованим інкримінувалося звинувачення в українському буржуазному націоналізмі або антирадянській діяльності. Слідом за істориками — «буржуазними фахівцями» настала черга українських істориків-марксистів: керівник низки наукових закладів УСРР М. Яворський, разом з частиною своїх колег і учнів, був засланий на Соловецькі острови і там загинув, як і багато його послідовників.

3. Президентські і парламентські вибори 2004-2010 рр.: аналіз політичних подій

2 серпня 2007 р. в Україні стартувала передвиборча компанія, у якій взяли участь 20 партій і передвиборчих блоків. На виборах 3% бар'єр подолали три партії: Партія регіонів (34,37%), «Блок Юлії Тимошенко» (30,71%), блок «Наша Україна — народна самооборона» (14,15%), Комуністична партія України (5,39%), «Блок Литвина» (3.96%). Соціалістична партія України набрала 2,86% і до парламенту не потрапила.

У новому складі Верховної Ради України «Блок Юлії Тимошенко» і блок «Наша Україна — народна самооборона» утворили парламентську більшість у складі 227 депутатів. Головою верховної Ради України було обрано Арсенія Яценюка, а Прем'єр-міністром — Юлію Тимошенко.

Вибори Президента України 2004 р. як і передбачалося стали переломними в історії України. Ще за довго до офіційного початку передвиборчої кампанії всі політичні сили, як урядові, так і опозиційні стали готуватися до виборів.

Президентські вибори відбулися 31 жовтня 2004 р. В результаті голосування голоси виборців розподілилися наступним чином: В.Ющенко — 39,26% голосів, В.Янукович — 39,11% , О.Мороз — 5,82%, П.Симоненко — 4,97%, Н.Вітренко — 1,53%, А.Кінах — 0,93%. Решта 18 кандидатів набрали менше 1% голосів.

Під час проведення виборів проявилась заангажованість Центральної Виборчої Комісії на чолі з С.Ківаловим, яка впродовж 10 днів не оприлюднювала остаточні результати голосування. Крім того, з'ясувалося, що робота комп'ютерної мережі ЦВК зазнавала зовнішнього втручання.

Таким чином політична криза в країні була розв'язана шляхом компромісу, народ України відстояв свої права мирним шляхом, засвідчивши свою прихильність демократичним ідеалам.

Після цього масові акції на Майдані Незалежності у Києві припиняються але продовжує функціонувати наметове містечко на Хрещатику.

До переголосування команда В.Януковича підійшла у новому складі і з новими гаслами. В.Янукович заявив про свою опозиційність до Л.Кучми, в той же час залишаючись прем'єр-міністром у відпустці.

Під час переголосування до України приїхала рекордна кількість міжнародних спостерігачів — 12 тис. чол., які засвідчили демократичний характер голосування 26 грудня.

Переголосування 26 грудня 2004 р. дало такі результати: за В.Ющенко проголосувало 51,99% виборців, що взяли участь у голосуванні, за В.Януковича— 44,21%. Інавгурація нового Президента України В.Ющенко відбулась 23 січня 2005 р.

Вибори Президента України 2010 — чергові вибори Президента України. Спочатку були призначені Верховною Радою України на 25 жовтня 2009 року, але ця дата була оскаржена чинним Президентом, Віктором Ющенком, у Конституційному Суді. Після того, як Конституційний Суд визнав таке рішення протиправним, Верховна Рада призначила вибори на 17 січня 2010 року. Використовувалася система абсолютної більшості. У разі відсутності кандидата, що набрав абсолютну більшість від числа тих, що взяли участь у виборах, передбачався 2-й тур, у якому змагалися двоє, що набрали найбільше голосів. Але у 2-му турі для перемоги досить було набрати голосів більше, ніж у суперника.

За результатами обробки 100,00% протоколів перемагає лідер опозиції Віктор Янукович — 48,95% (12 481 268 голосів); Юлія Тимошенко відстає на 3,48 відсотки — 45.47% (11 593 340 голосів). Проти обох кандидатів проголосувало 4,36% громадян.[12] Визнаних недійсними виборчих бюлетенів — 1.19%. Зросла в порівнянні з першим туром активність виборців — 69,15% (66,76% у першому турі).

Юлія Тимошенко не визнала своєї поразки, заявила про масові фальсифікації «в цілому по Україні на понад 1 млн. голосів за різними технологіями» і сказала, що оскаржуватиме результати виборів у суді.

Завдання 39.

1. Суспільно-політичні причини та обставини розгортання громадянської війни та поділу козацької України на два гетьманства (вересень 1657р. — червень 1663р.). Українське суспільство в умовах «великої руїни»

Смерть Хмельницького стала поворотним моментом в історії Української національної революції. Перебуваючи при владі, гетьман піклувався про створення такої форми Державності, яка б забезпечувала єдність еліти, консолідацію суспільства, стабільність держави.

Ситуацію не врятувало і рішення старшинської козацької ради (квітень 1657 р.) про встановлення спадковості гетьманства — передачі влади після смерті Б. Хмельницького його молодшому сину Юрію.

Подальша гра амбіцій та численні помилки лідерів, втрата українською державою підтримки народу, посилення агресивних втручань з боку сусідніх держав призвели до катастрофи — поразки Української національної революції.

Після того, як у жовтні 1657 р. в Корсуні Генеральна козацька рада визнала гетьманом І. Виговського, він розгорнув активну державну діяльність. Кредо своєї зовнішньої політики новообраний гетьман висловив під час переговорів зі Швецією: «Визнати і оголосити Запорозьке Військо з підвладними йому провінціями за вільний і нікому не підданий нарід» (на жаль, він не завжди дотримувався цього постулату). І. Виговський укладає союз зі Швецією, поновлює союзницькі відносини з Кримом, йде на порозуміння з Оттоманською Портою. У відносинах з Польщею та Росією гетьман намагається шляхом балансування між Варшавою та Москвою зберегти бодай автономію Української держави, а головне — втриматися при владі.

Отже, другий етап Української національної революції (вересень 1657 — червень 1663 р.) став часом серйозних випробувань для українського народу. Ця доба принесла жахливе спустошення українських земель; спалахи громадянської війни, загострення боротьби за гетьманську булаву; наростання соціальних конфліктів та протистоянь; поновлення старої моделі соціально-економічних відносин; відхід національної еліти від державної ідеї, сформульованої Б. Хмельницьким, і повернення до ідеї автономізму 1648 р.; розмивання моральних норм у суспільному житті; тиск та втручання в українські справи Польщі, Росії, Туреччини, Кримського ханства; фатальний розкол України на Правобережну та Лівобережну.

2. Центри української еміграції в Польщі, Чехословаччині й Румунії. Діяльність української політичної й військової еміграції

Зазнавши поразки і ліквідувавши регулярний фронт боротьби з Червоною армією, в листопаді 1920 р. на територію Польщі були змушені перейти державні установи та рештки армії УНР. С Петлюра й уряд УНР — державний центр УНР в екзилі розташувався в невеличкому містечку Тарнові на південному сході Польщі. Міністерство закордонних справ УНР розміщувалося у Варшаві. Втративши державну територію, уряд УНР вирішив продовжувати боротьбу за відновлення суверенної Української Держави.

За часів Директорії УНР Україна мала 11 посольств у різних країнах (Австрії, Німеччині, Угорщині, Туреччині, Болгарії, Румунії, Чехословаччині, Естонії, Латвії, Фінляндії, Грузії). У 1921 р. уряд Аргентини прийняв рішення про визнання УНР. Після цього було призначено повноважного представника УНР, який так і не приступив до виконання обов'язків.

Перебування екзильного уряду в Тарнові вважалось тимчасовим, звідси планували проводити акції, спрямовані на повернення уряду в Україну. Екзильний уряд здійснював дипломатичні кроки щодо визнання УНР, а також очікував допомоги від союзників та близьких сусідів України. Зовнішня політика стала пріоритетною для уряду УНР в екзилі. Він і далі утримував дипломатичні місії та представництва в небагатьох зарубіжних країнах: Австрії (Г. Сидоренко), Бельгії та Голландії (А. Яковлев), Великій Британії (Я. Олесницький), Італії (В. Мазуренко), Німеччині (Р. Смаль-Стоцький), Румунії (К. Мацієвич), США (Ю. Бачинський), Туреччині (В. Мурський), Франції (О. Шульгін), Чехословаччині (М. Славинський) і Швейцарії (М. Василько). З огляду на фінансові проблеми, всі ці закордонні установи не були чисельними. Іноді вони складалися з двох-трьох дипломатів.

Зрештою, західні країни, шукаючи шляхів економічного зближення з радянською Росією, почали дивитися на український повстанський рух як на перешкоду до налагодження відносин із Москвою. У цих умовах Державний центр УНР, що розташовувався у Тарнові, вже не міг одержувати достатньої зовнішньої підтримки та допомоги. Більшість членів уряду УНР, очолюваних С. Петлюрою та А. Лівицьким, виїхала до Варшави, решта — до Праги. У 1923 р. були розформовані військові табори УНР. У тому ж році С Петлюра, щоб продовжувати дипломатичну діяльність, переїхав у Париж.

3. Світова економічна криза 2008-2010 рр. та її вплив на соціально-економічні і політичні процеси в Україні

Однією з головних характеристик сучасної світової економіки є тісний взаємозв’язок економік окремих держав. Міжнародний поділ праці, міжнародна торгівля, туризм, обмін новітніми технологіями, глобалізація фінансових відносин сприяють економічному розвитку як окремої держави, так і всього світового суспільства загалом. Проте інтеграція світової економіки має і певні негативні риси. Однією з них є вплив деструктивних явищ економіки однієї держави на економічну ситуацію в інший.

Фінансова криза, яка, як вважають більшість експертів, розпочалася з кризи іпотечного ринку США у 2007 року, поступово поширилась на всю світову економіку. Сьогодні її вплив відчувається у функціонуванні більшості галузей економіки нашої держави. В цих умовах першочерговим завданням, що стоїть перед суспільством, є недопущення поширення кризи на всю економіку України та забезпечення розвитку галузей, які інтегровані в міжнародні фінансово-економічні процеси.

Світова криза вплинула на економічний розвиток України, яка інтегрувала у світову економіку. Для України притаманні такі характерні риси економічної кризи як дефіцитний платіжний баланс, велика залежність від експорту металів і зерна (ринки підвищеної конкуренції) та імпорту капіталу, високих технологій, нафти і газу (ринки заниженої конкуренції); висока концентрація виробництва і капіталу, обмежені можливості щодо децентралізації ризиків; значна соціальна поляризація, відсутність практики і інструментів адресної соціальної політики; невисокий рівень міжнародних резервів НБУ, відсутність накопичених резервних фондів уряду; хиткість політичної системи, її нездатність швидко ї ефективно розв’язувати економічні проблеми; порівняно низька частка малого і середнього бізнесу у ВВП.

Тобто, негативні наслідки світової фінансової кризи на економіку України можна розглянути в таких аспектах, як зниження темпів розвитку ринку фінансових послуг в Україні, зниження сукупного попиту населення внаслідок негативних очікувань, що в свою чергу призведе до зниження темпів зростання ВВП, послаблення ділової активності суспільства, скорочення обсягу виробництва кредитно залежними підприємствами, прагнення деяких українських політиків «перекласти» проблеми фінансового ринку на промисловість та населення України загалом.

Завдання 40.

1. Боротьба за возз'єднання Української держави (червень 1663р. — вересень 1676 р.).Внутрішня і зовнішня політика гетьманів П.Дорошенка, Д.Многогрішного

Слободищенський трактат, який став початком розколу України за територіальною ознакою, водночас відкрив новий етап боротьби за гетьманську владу. Особливість цього етапу полягала в тому, що предметом бажань старшини одночасно стали дві булави. Лівобережжя, яке перебувало під патронатом Москви, дедалі більше відокремлюється від Правобережжя. На Правобережжі відновлення польсько-шляхетських порядків спричинило народний опір та посилення старшинської опозиції. За цих обставин гетьманське крісло захиталось під Ю. Хмельницьким.

Претендентів на булаву вистачало в українських землях. На Лівобережжі основна боротьба розгорнулася між Я. Сомком, І. Брюховецьким та В. Золотаренком. На «Чорній раді» у Ніжині (червень 1663 р.) гетьманом було обрано І. Брюховецького.

Фатальний розкол України на Правобережну та Лівобережну поглиблювався. Глибока криза державності викликала бажання у патріотичних сил зупинити цю руйнівну тенденцію, об´єднати українські землі в межах однієї держави та відновити її незалежність. Лідером цих сил став новий правобережний гетьман П. Дорошенко, який прийшов до влади в серпні 1665 р.

Починати реалізацію своїх планів гетьманові довелося в дуже складних умовах: Правобережжя того часу справді являло собою руїну, втрати населення сягали 65—70%; на гетьманську булаву претендували ще двоє — В. Дрозденко і С. Опара; поглиблювався розкол суспільства; ускладнювалася геополітична ситуація.

Спочатку, заручившись нейтралітетом Польщі, П. Дорошенко зміцнив свої внутрішні позиції й переміг своїх суперників у боротьбі за владу. Проте вже тоді відносини з Польщею були досить своєрідними: декларуючи свою прихильність, правобережний гетьман водночас відмовляв у розміщенні польських залог на його території, вимагав скасування унії, зменшення податкового тягаря та ін.

Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, відчуваючи за спиною підтримку могутньої держави, П. Дорошенко разом з військом переходить на лівий берег Дніпра, і після вбивства козаками І. Брюховецького 1668 р. його проголошено гетьманом усієї України. Мети було досягнуто, але цей успіх не вдалося закріпити надовго, оскільки він був наслідком складних політичних комбінацій і майстерного балансування П. Дорошенка як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. Зведена гетьманом будова влади мала надзвичайно слабку конструкцію і достатньо було вийняти бодай одну цеглину з її фундаменту, щоб вона похитнулася, чим і скористалися вороги. Спочатку польська воєнна активність змусила гетьмана, залишивши Лівобережжя, поспішати на правий берег Дніпра. У цей час не зацікавлені в зміцненні української державності татари підтримали претензії на гетьманську булаву П. Суховія, якого висунуло Запорожжя. Ситуацію ще більше ускладнив наступ російських військ, внаслідок якого значна частина лівобережної старшини на чолі з наказним гетьманом Д. Многогрішним змушена була визнати верховенство царя. Аналізуючи перебіг подій, один із сучасних дослідників пише: «Між собою українці воюють, здається, з більшим завзяттям, як із чужинцями, котрі приходять на їхню землю й успішно її грабують, плюндрують та поневолюють».

Авторитет гетьмана слабшає, він втрачає підтримку мас, оскільки мусив виступати союзником турків та татар, які нещадно плюндрували Україну. У середині 1675 р. ситуація стає критичною: спроби дійти згоди з Росією та відмовитися від протурецької орієнтації закінчуються безрезультатно, гетьмана покидають один за одним соратники, родичі і навіть його надійна опора — сердюцькі збройні формування. До того ж помирає радник та найближчий друг — митрополит Й. Тукальський. Перебуваючи в безвихідному становищі, П. Дорошенко у вересні 1676 р. приймає рішення скласти гетьманські повноваження і здатися Росії.

Останньою спробою переломити хід подій, відновити територіальну єдність і повноцінну державність був час гетьманства П. Дорошенка. Проте внаслідок постійної боротьби козацької верхівки за булаву, низки невдалих кроків та помилок, зради союзників, намагання Польщі, Росії та Туреччини контролювати хід подій в українських землях П. Дорошенко втратив підтримку народних мас, не зміг об´єднати українські землі в межах однієї держави і відновити її незалежність. Падіння гетьманства на Правобережжі стало завершальним актом Української національної революції.

2. Суспільно-політичне життя на західноукраїнських територіях у 1920-ті рр. Політикапацифікації Ю. Пілсудського в Східній Галичині

У 1919-1923 pp. польське керівництво намагалось в очах світової громадськості довести свої права на українській землі, а також, що Польща нібито забезпечує всі права національних меншин. Польська конституція 1921 р. гарантувала права українців на рідну мову на побутовому рівні і в навчанні в початкових школах. Крім цього, закон від 26 березня 1922 р. надав самоврядування Східній Галичині (трьом воєводствам — Львівському, Станіславському, Тернопільському). Але як тільки 14 березня 1923 р. Рада послів Англії, Франції, Італії та Японії визнала Східну Галичину частиною Польщі, всі ці права залишились на папері. У цей період українське населення теж намагалось відстояти свої права, вдаючись до акцій протесту, збройних виступів, бойкоту перепису 1921 p., виборів 1922 р. до сейму. Але в існуванні української державності ніхто в Європі не був зацікавлений.

У 1923-1926 pp. польські правлячі кола наполегливо проводили політику, спрямовану на асиміляцію поневолених народів. Для здійснення цієї мети уряд Польщі поділив країну на дві господарські території: Польща "А", до якої входили корінні польські землі, і Польща "Б", що складалася переважно із західноукраїнських і білоруських земель. Стосовно різних частин відповідно проводилась і різна політика. Стосовно Польщі "Б" застосовувалась політика штучного стримування соціально-економічного розвитку і повного скасування поступок національним меншинам. 31 липня 1924 р. був прийнятий закон, за яким польська мова проголошувалась державною. Почалось закриття українських шкіл. Польський уряд намагався витравити самі поняття "Україна", "українець". На українські землі переселялись польські колоністи, яким виділялись кращі землі. За 1921-1929 pp. переселилось 77 тис. поляків.

Політична криза 1926 р. призвела до нового повороту у політиці стосовно українців. Третій період (1926-1937 pp.) пов'язаний зі встановленням режиму "санації" на чолі з Ю.Пілсудським. Нова політика передбачала деякі поступки і компроміси у стосунках з національними меншинами, зокрема з українцями. Суть нового курсу полягала у державній асиміляції національних меншин і відмові від національної асиміляції. Важливим елементом нової моделі національної політики стала спроба перетворення Волині на "колиску польсько-українського порозуміння". Було збільшено державні інвестиції на Волині, почалось масове створення двомовних шкіл, дозволено певну українізацію православної церкви.

Така політика проводилась з метою розколу серед українців: між галичанами і волинянами, між прихильниками і противниками порозуміння з Польщею. Вона повинна була скласти позитивний імідж Польщі як держави, що толерантно ставиться до національних меншин, і надати привабливості для українства на тлі жорсткої антиукраїнської політики в СРСР у 30-ті роки (голодомор 1932-1933 pp., масові репресії, в тому числі проти членів КПЗУ). У 1935 р. найбільша українська партія УНДО взяла курс на "нормалізацію" польсько-українських відносин. її лідер В.Мудрий став віце-маршалом польського сейму. Були амністовані в'язні концтабору в Березі Картузькій.

3. Політичні і соціально-економічні процеси в Україні після президентських виборів 2010 р.

Проблему модернізації України актуалізує і політична ситуація після президентських виборів 2010 року, створення нової коаліційної більшості в парламенті та визначення головних пріоритетів розвитку українського суспільства.

В економічній сфері ліберальна стратегія реформ не повинна суперечити створенню «мережі соціальної безпеки», щоб не допустити дарвінівської боротьби за існування. Тог^гу соціальна політика держави повинна бути помітною і результативною.

Європейська орієнтація країни й експорт промислової продукції, на нашу думку, не повинні стати перепоною зв’язкам з Росією та іншими східними економічними партнерами. Стратегія опертя «на два крила» в розвиткові економіки є ознакою виваженості економічного курсу України. Зберігаючи такий економічний курс, суспільство повинно усвідомлювати

його реальні наслідки: по-перше, нам сировина, паливно-енергетичні ресурси потрібні не тільки для нарощування економічної динаміки в традиційних сферах виробництва, хоча це теж важливо, а більше для завоювання нових позицій у сферах фундаментальної і прикладної науки, високих технологій, завоювання ринків збуту для наукомісткої продукції; по-друге, не треба нехтувати найсильнішим аргументом України як країни з чудовими земельними ресурсами і сприятливими умовами розвитку сільського господарства. Завдання економічної модернізації України — це багаторівневе, комплексне завдання.

Важливо також розуміти, що модернізація України не може відбуватися без модернізації держави, без реформування законодавчої, виконавчої і судової влад.

По-перше, потрібен перерозподіл повноважень між Президентом, Урядом і Верховною Радою України. Але є велика різниця в підходах політичних партій, науковців, груп політичних еліт на межі цього перерозподілу. Крім того, с група депутатів Верховної Ради, які вважають, що голосування по політичній реформі не відповідало Конституції України, оскільки не було здійснено постатейне голосування й зміни до Конституції голосувалися в пакеті з доповненнями до Закону «Про вибори Президента України».

По-друге, необхідно законодавчо визнати функції різних інститутів центральної й регіональної влади.

По-третє, правова реформа загальмувала. Без неї модернізації держави не досягнути.