1. Європейська Рада

Починаючи з 1960 р. найвищі представники держав-членів ЄСп почали регулярне проведення зустрічей на «конференціях найвищого рівня», котрі від грудня 1974 року набули інституційної форми. Дана інституція стала прототипом Європейської Ради («ЄР»). До первинного права була ЄР включена шляхом перенесення ст. 2 ЄЄА до ст. 4 ДЄС, де ЄР названа власним органом ЄС, котрий їй дає «необхідні для розвитку імпульси і окреслює її загальні політичні напрямки».

ЄР складається з глав держав або урядів держав-членів та голови Комісії. Також в її засіданнях беруть участь міністри закордонних справ, голові Комісії асистує інший її член; обидва вони, однак, не мають права голосу. Йдеться, отже, про міжурядовий орган в інституційній системі ЄС. Точно визначити завдання голови Комісії, фактичний авторитет котрого є позасумнівним, часом є не так просто в рамках такого органу, у якому переважно, ведеться пошук спільних позицій і компромісів саме між главами держав або їхніх урядів.

Самміти ЄР проводиться не менше двох разів на рік під головуванням глави держави чи уряду тієї держави, котра головує в Раді. Де-факто, однак, ЄР збирається в рамках одного головування двічі, причому одна з цих зустрічей є неофіційною і жодні її результати не опубліковуються, друге засідання є офіційне. На підставі Ніццької декларації одне з засідань (—* 2.4) буде відбуватись в Брюсселі, а коли кількість членів сягне двадцятисеми, у нім відбуватимуться усі засідання.

Щодо підготування та порядку проведення засідань ЄР не існує жодних формальних правил. Засідання зазвичай готують міністри закордонних справ, і закінчуються вони прийняттям підсумкового комюніке, в котрому міститься спочатку декларація, що стосується зовнішньої політики, а потім «підсумки», котрі присвячуються питанням, що можуть бути предметом секундарних правових актів ЄС.

ЄР, отже, має подвійне завдання: творення політики співпраці в рамках II та III «стовпів» (глави V і VI ДЄС) та активізація окремих ділянок діяльності, котрі вже безпосередньо здійснюються органами ЄС.

ЄР як орган ЄС має обов’язок інформувати ЄП про кожне своє засідання і надавати йому «щорічні письмові звіти про досягнутий Унією прогрес» (ст. 4 ДЄС).

У межах концепції Європейського Союзу Європейська Рада взяла на себе провідну роль як його унікальна установа. В її основі та поступовому розвитку лежать правові положення засновницьких договорів.

Частина 1 статті 4 Договору про ЄС ще раз наголошує на провідній ролі Європейської Ради як органу, який має забезпечити Союз необхідним імпульсом для його розвитку і повинен визначити загальнополітичні керівні принципи цього.

Після кожного засідання Європейська Рада надає Європейському Парламентові звіт своїх слухань і щорічний письмовий звіт про досягнутий Союзом прогрес. У такий спосіб із залученням Європейського Парламенту до систематичного огляду справ Союзу створено додатковий демократичний елемент дебатів стосовно майбутнього європейської інтеграції.

Однак слід мати на увазі, що рішення або резолюції Європейської Ради, які за своєю природою є політичними й загальними по суті, не мають сили закону, не можуть бути реалізованими та не є предметом судового контролю. Щоб бути ефективними, у відповідних випадках вони мають бути обов’язково впроваджені в законодавство відповідно до процедур, встановлених у Договорі про ЄСпв.

Справи Союзу та Співтовариства не можуть бути просто відокремленими. Наприклад, згідно з частиною 2 статті 99 Договору про ЄСпв Європейська Рада залучається до узгодження економічної політики держав-членів і Співтовариства, поки голова Європейського центрального банку, згідно з частиною З статті 113 Договору про ЄСпв, представляє Європейській Раді щорічний звіт.

З іншого боку, Рада, згідно з частиною 1 статті 7 Договору про ЄС визначає (а засідання відбуваються за участі голів держав або урядів, тобто подібно до Європейської Ради за відсутності Голови Комісії) наявність порушення обов’язку щодо Союзу з боку держав-членів, і згідно зі статтею 13 Договору про ЄС Європейська Рада визначає принципи й загальні напрямки спільної зовнішньої та безпекової політики, зокрема й питання захисту, які держави-члени повинні виконувати на основі втілення рішень Ради в життя. Європейська Рада також має право обмежувати коло питань у сфері зовнішньої й безпекової політики та співпраці в сфері кримінального правосуддя.

Зокрема, згідно зі статтею 3 Договору про Європейський Союз, Союз діє як єдина інституційна структура. Стаття 5 Договору про ЄС передбачає, що ця структура складається з основних інституцій, тобто Європейського Парламенту, Ради, Комісії, Суду та Суду аудиторів. Комісії та Раді допомагають Економічний і соціальний комітет і Комітет регіонів, відповідно до статті 7 Договору про Європейське Співтовариство. Поповнюється єдина інституційна структура Європейського Союзу, згідно зі статтею 4 Договору про ЄС, Європейською Радою.

2. Європейська Комісія

Європейська Комісія є найунікальнішою інституцією в усій політичній системі Європи. Історія Комісії це значною мірою історія Європейського Союзу. Щоб повністю зрозуміти витоки та етапи формування феномену ЄС слід ознайомитися з історією та різними поглядами на Комісію.

Комісію часто розглядають як унітарну монолітну організацію. Натомість щоб добре зрозуміти внутрішню взаємодію влади та процеси політичних обмінів, необхідно виокремити в Комісії передусім політичну гілку, що утворена колегією комісарів, та адміністративну, яка являє собою найвищі щаблі державної служби Спільноти . В кожному разі, йдеться про політичну, а чи про адміністративну гілку, їх можна деталізувати глибше.

Якщо говорити про політичну гілку, тут слід особливо наголосити на трьох моментах. По–перше, значення, яке відводять постаті президента Комісії, є вже набагато більшим, ніж primus inter pares. Другий момент стосується відновленої ролі комісарів, що полягає у їхньому подвійному статусі як членів колегії, так і посадовців з окремими портфелями. Зрештою, інституційна система кабінетів є справжнім засобом комунікації, який діє між комісарами та адміністративними службами Комісії.

Адміністративна гілка поділяється, як мінімум, на дві складника, що представлені, з одного боку, генеральним директоратом, з другого — низкою горизонтальних служб, серед яких найважливішими є генеральний секретаріат та юридична служба. Не можна залишити поза увагою, зрештою, й того факту, що адміністративній гілці властиві численні внутрішні поділи — наприклад через різні національні ідентичності деяких європейських службовців, що час від часу стає приводом для виникнення різних конфліктів.

В світлі установчих Договорів Комісія постає найнеповторнішою та найбільш наднаціональною установою серед усієї системи Спільноти. Договори визначають досить різні функції Комісії.

Комісія бере участь у законодавчому процесі, зокрема, завдяки монопольному праву на законодавчу ініціативу, яке поширюється лише на сферу виняткових повноважень Спільноти; виконує законодавчі положення Спільноти; здійснює контроль над виконанням положень договору та похідного права; користується своїм правом на самостійні рішення в певних секторах, як, наприклад, дотримання права конкуренції; формулює рекомендації чи думки; представляє Спільноту та веде переговори від її імені на міжнародному рівні.

Хоча Комісія не визнається, принаймні з юридичної точки зору, як «уряд», її поле діяльності охоплює (безпосередньо чи за дорученням Європейської Ради) досить велику частину виконавчої роботи, що здійснюється в межах спільнотової системи.

З роками ці функції дещо змінюються, розвиваючи одночасно всю систему ЄС.

Поява Європейської Ради, наприклад, обмежила якщо не саме право Комісії на ініціативу, то принаймні спосіб, в який ця влада реалізовувалася, оскільки часто Комісія повинна спочатку домовитись з главами країн та урядів перед тим, як ефективно здійснювати свої повноваження законодавчої ініціативи.

В подальшому розвитку два так звані «стовпи» ЄС, що відповідають зовнішній і безпековій політиці та правосуддю й внутрішнім справам, є за природою набагато більш міждержавними порівняно з класичною моделлю Спільноти і не визнають за Комісією монопольне право ініціативи та її повноваження втручатися у випадку порушень, що є властивим лише для першого «стовпа» Спільноти.

Крім того, сама процедура спільного ухвалення рішення призвела до зменшення впливу Комісії власне на цей процес. Загальне правило, за яким Рада, за умови одностайного голосування, може змінювати пропозицію Комісії всупереч її позиції, послаблюється вже на стадії узгодження, на якій, незважаючи на присутність Комісії, Європейська Рада та Парламент ведуть прямі переговори щодо можливих модифікацій, які можна було б внести до законодавчої пропозиції .

Існують також деякі важливі неписані функції, які характеризують Комісію. Серед них відзначають насамперед роль посередника, «чесного брокера». Ця роль є фундаментальною в системі Європейського Союзу, в якому численні дійові особи часто мають протилежні інтереси, що викликає потребу у наявності посередника, який міг би використати найголовніші колективні надбання у визначених політиках на рівні Спільноти. Комісії, поза сумнівом, належить провідна роль у виконанні цього завдання. По–перше, вона зобов’язана за договором, стаття 213, бути незалежною та діяти винятково в інтересах Спільноти. Крім того, часто Комісія, завдяки своїм компетенціям і можливостям, що роками розвиваються всередині її адміністративних служб, отримує вигіднішу позицію, яка дозволяє розв’язувати проблеми в політично–інституційній сфері. Звичайно, функції «чесного брокера» помітно змінюються відповідно до ситуацій та залучених дійових осіб, навіть якщо роль Комісії при цьому залишається завжди основною. Треба наголосити, з якою легкістю комісарам і службовцям Комісії вдається об’єднувати та узгоджувати різні інтереси. Цим вони завдячують, між іншим, ще й тому факту, що Комісія має у своєму розпорядженні більше часу, ніж це передбачено у національних політичних системах. Отримуючи призначення на п’ятирічний термін, комісари не зазнають такої нестабільності, на яку приречені члени будь–якого національного уряду. Проте цей аспект, що тривалий час характеризує Комісію, наразі зазнає помітних змін: з одного боку, дедалі більше утверджується авторитет президента, і комісари можуть змушено піти у відставку на вимогу президента , а з другого боку, криза Комісії Сантера продемонструвала, що Парламент вже готовий використовувати право висловлення недовіри діям Комісії.

На думку деяких спостерігачів, Комісія перебуває в умовах, що залежать як від внутрішніх, так і від зовнішніх обставин, що, відповідно, помітно ускладнює її роль .

До того ж Комісія відіграє роль «офірного цапа». Фраза «Брюссель вирішив, що…» є типовою для щоденного життя держав–членів. Цей «Брюссель», разом з його процесами та інституціями, часто ототожнюється в суспільній свідомості з «єврократами», що працюють в Комісії, та загалом із Комісією, яка конкретно уособлює Європу в очах громадян. Фраза «Брюс-сель вирішив, що…» часто продовжується фразою «Брюссель змушує мене робити це […] ці заходи «нав’язані» Брюсселем». Сьогодні подібна фраза лише підтверджує існування цієї функції Комісії — власне кажучи, її ролі «офірного цапа», неписаної в Договорі, але наявної від самого початку процесу європейської інтеграції. Ця «функція» продовжує й досі відігравати важливу роль, оскільки дозволяє національним урядам подавати необхідні, але непопулярні заходи як такі, що нав’язуються ззовні: цілком очевидно, в інший спосіб до цих заходів не можна було б вдатися взагалі . Одне з питань, в якому одразу слід розібратися, в момент, коли Спільнота завершує перехід, принаймні на рівні завдань і документів, від маленької Спільноти єдиного ринку до політичного та правового Союзу на континентальному рівні, чи цей підхід «офірного цапа» залишається ще досі прийнятним, а чи, можливо, краще було б визначити виконавчий центр, тобто європейський уряд, чітко відповідальним перед громадянами. Йдеться про питання, що залишається досі відкритим, оскільки навіть новий Конституційний договір не дає прозорої відповіді на проблему європейського врядування.

Комісія завжди була і залишається в центрі системи Спільноти. З одного боку, її сприймають як двигун європейської інтеграції, справжній символ наднаціональної Спільноти й представника спільних інтересів європейських народів. З іншого боку, вона розглядається як «технократичний ареопаг, без громадянства та відповідальності», згідно з відомим означенням генерала де Голля: інституція з потужним політичним імпульсом централізації, яка прагне зосередити політичну владу в руках європейської бюрократії, дистанційованої та малоуважної до вимог громадян.

3. Європейський Парламент

Європейський Парламент, на відміну від національних парламентів, не може самостійно приймати правові акти. Відповідно до положень Договорів, він лише може брати участь у законодавчому процесі, співпрацюючи з Радою та Комісією, згідно з визначеними процедурами. Парламент не має також права законодавчої ініціативи, це належить до повноважень Європейської Комісії. Однак, він може вимагати подання Європейською Комісією відповідного законопроекту, якщо він є необхідним для досягнення цілей Договорів.

Законодавчі повноваження Європейського Парламенту спочатку були дуже скромними. Він мав право висловлювати думки щодо законопроектів, але думки ці не обов’язково повинні були братися до уваги тогочасною Радою Міністрів. Істотним розширенням повноважень Парламенту було запровадження Єдиним Європейським Актом процедури співпраці, а згодом — Договором про створення Європейського Союзу — процедури спільного рішення та погоджуваної думки. Кожна з цих процедур застосовується при прийнятті правових актів у певних, визначених сферах діяльності Європейського Союзу.

У процедурі консультації повноваження ЄП зводяться до видання думки, яка не є юридично зобов’язальною для Комісії чи Радою. Однак, ці органи не можуть знехтувати думкою Парламенту.

Набагато більше повноважень ЄП має в процедурі співпраці. Процедура співпраці передбачає два читання. Перше читання полягає у висловленні ЄП думки, як і в процедурі консультації. У другому читанні Парламент може запропонувати поправки, які, щоправда, можуть бути відхилені Радою, але тільки тоді, коли рішення Ради буде одноголосним.

Найширші повноваження Парламенту дає процедура спільного рішення, яка спершу передбачала аж три читання. Якщо «спільна позиція» Ради є незадовільною, то Парламент може відхилити законопроект. Це означає, що в цій процедурі Парламент практично володіє право вето, оскільки Рада, відповідно до цієї процедури, не може діяти всупереч волі Парламенту, навіть якщо в Раді є одноголосність з цього питання. Важливим елементом цієї процедури є можливість скликання т.зв. Арбітражного Комітету, який у суперечливих ситуаціях може довести до згоди між Радою та Парламентом (т.зв. консиліумний розгляд). Ця надскладна процедура була значно спрощена Амстердамським Договором. Найважливіші зміни полягають у скороченні процедури до двох читань і введенні можливості відхилення проекту Парламентом уже в першому читанні. Також, варто звернути увагу, що Амстердамський Договір значно розширив перелік справ, які розглядаються за процедурою спільного рішення, одночасно обмеживши сферу дії процедури співпраці.

До деяких питань (наприклад. прийняття нових членів, підписання асоційованої угоди) застосовується процедура позитивної оцінки(згоди, погоджувальної оцінки, ратифікації). У цій доволі простій процедурі неможливим є прийняття актів без згоди Парламенту.

Контролююча функція

Європейський Парламент володіє великими повноваженнями контролю, насамперед, за іншими органами Європейського Союзу.

Найпростішим інструментом контролю є можливість надання Європейським Парламентом запиту до Ради чи Комісії. Вони можуть надаватися кількома способами. Запити з вимогою усної відповіді має право скеровувати комісія ЄП, політична група, а також група щонайменше з 32 депутатів. Запити з вимогою письмової відповіді надаються подібним чином, але сам запит, як і відповідь на нього публікуються в Урядовому Щоденнику Європейського Співтовариства. Окремий депутат ЄП має право ставити запитання під час т.зв. часу на запитань (з англ. question time). Це період, передбачений на запитання до конкретних Комісарів під час під-сесії ЄП. Згідно зі статутом Європейського Парламенту, кожен депутат має право поставити тільки одне запитання .

Важливим інструментом контролю є можливість Європейського Парламенту аналізувати звіти, надані, відповідно до вимог Договорів, іншими органами ЄС (Європейською Комісією, Європейською Радою, Судом Аудиторів, Центральним Європейським Банком, Уповноваженим з Прав Людини). Особливим випадком є річний звіт Суду Аудиторів про виконання Європейською Комісією бюджету ЄС. Цей звіт аналізується Європейським Парламентом і Радою Європейського Союзу на предмет правильності і законності виконання бюджету. Після аналізу звіту Європейський Парламент може підтвердити правильність виконання бюджету, хоча ненадання підтвердження не несе за собою жодних правових наслідків.

Ще одним інструментом контролю є можливість скликання Європейським Парламентом (1/4 депутатів) тимчасових слідчих комісій, які мають за мету вивчення та з’ясування можливих порушень у діяльності Євросоюзу.

Парламент може ухвалити вотум недовіри Комісії, унаслідок чого вона зобов’язана подати у відставку. Пропозиція ухвалення вотуму недовіри має бути підтримана 1/10 від загальної кількості депутатів ЄП чи політичною групою. Окремий Комісар не може бути відправлений у відставку в результаті роботи Парламенту, оскільки Комісія є солідарним органом і відповідає за свою роботу як єдиний орган. Голосування щодо цього є відкритим і іменним, а ухвала може бути прийнята лише кваліфікованою більшістю (2/3 голосуючих) за присутності щонайменше половини депутатів ЄП. Пропозиція ухвалення вотуму недовіри Комісії досі висувалася 5 разів, але жодного разу не отримувала необхідної більшості.

Формувальна функція

Парламент має вплив на формування та склад деяких інституцій Євросоюзу. Найважливішим повноваженням у цій сфері є вираження ЄП згоди на призначення Голови Європейської Комісії. Ненадання згоди Парламентом у цій справі веде до обов’язкового узгодження країнами-членами Євросоюзу іншого кандидата на посаду Голови Комісії. Європейський Парламент має також право проводити слухання кандидатів на посаду Комісара, а потім, звичайною більшість вирішує про схвалення чи відхилення цілого складу Європейської Комісії.

Парламент також висловлює думку щодо складу Суду Аудиторів, проте відсутність його згоди не несе за собою жодних правових наслідків. Подібна процедура застосовується під час призначення Голови, Віце-Голів і членів Ради Правління Європейського Центрального Банку. Європейський Парламент самостійно може призначити на 5 років Омбудсмена (Уповноваженого з Прав Людини), котрий розглядає скарги фізичних та юридичних осіб на порушення в діяльності інституцій Євросоюзу. Європейський Парламент не має натомість жодного впливу на склад Європейського Суду.

Бюджетна функція

Бюджет Європейського Союзу поділений на дві категорії витрат: т.зв. обов’язкові видатки, це переважно витрати, пов’язані зі Спільною Сільськогосподарською Політикою, та необов’язкові видатки. Прийняття бюджету ЄС відбувається згідно зі спеціальною процедурою (т.зв. бюджетна процедура), у рамках якої Європейський Парламент може запропонувати абсолютною більшістю поправки до обов’язкових витрат, а також звичайною більшістю — внести поправки до необов’язкових витрат. Якщо поправки запропоновані Парламентом не будуть враховані Радою Європейського Союзу, то Парламент може прийняти бюджетний проект зі своїми поправками кваліфікованою більшістю (2/3 голосів за присутності принаймні половини депутатів). Такою самою більшістю ЄП може відхилити проект бюджету і вимагати подання нового проекту[1, c. 6-10].

4. Європейський Суд

Європейський суд з прав людини (далі — ЄСПЛ) є єдиним у світі міжнародним судом, в який особа може звертатися зі скаргою на державу щодо порушення прав людини (порушення прав викладених у Європейській конвенції з прав людини). Під юрисдикцією Суду перебуває близько 755 мільйонів людей.

Суд складається з 43 суддів по одному від кожної держави-члена РЄ. Судді обираються Парламентською асамблеєю РЄ строком на шість років. Першим суддею від України у 1996 р. було обрано професора В.Г.Буткевича. Станом на сьогодні суддею Європейського суду з прав людини від України є Ганна Юдківська.

Кожен громадянин держави-члена РЄ має право звернутися до ЄСПЛ. Заява повинна бути подана проти держави, яка є учасницею вищезгаданої Європейської конвенції і не може бути спрямована проти приватної особи чи неурядової організації, оскільки Європейська конвенція захищає права і свободи саме осіб від свавільного втручання держави. Суд розглядає заяви лише після того, як заявником були вичерпані всі засоби захисту своїх прав, передбачених національною правовою системою.

Комітет Міністрів РЄ (КМРЄ), відповідно до своїх повноважень, здійснює нагляд за виконанням державами-членами Організації рішень ЄСПЛ. Базовим законодавчим актом, який регулює це питання для України, є Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Цей Закон отримав позитивну оцінку з боку ПАРЄ та КМРЄ і розглядається Організацією як один із зразків позитивної практики держав-членів.

Характер рішень Європейського суду з прав людини. Рішення ЄСПЛ носять обов’язковий для виконання характер не лише для учасників конкретного процесу, а й для всіх держав, які ратифікували Конвенцію.

Існуюча в Україні система виконання рішень ЄСПЛ складається з таких елементів: Секретаріат Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, який функціонує при Міністерстві юстиції України. Саме цей орган, в межах компетенції Уряду України, здійснює основну частину роботи, обумовленої розглядом ЄСПЛ заяв проти нашої держави. Після ухвалення таких рішень важливу роль відіграє Постпредство України при РЄ, уповноважене представляти українську сторону в КМРЄ. Саме Постпредство здійснює супровід рішень на етапі імплементації.

Під виконанням рішення Суду слід розуміти вжиття державою індивідуальних заходів, спрямованих на усунення конкретного порушення, визначеного в рішенні Суду, та заходів загального характеру, спрямованих на усунення підстави для надходження до Суду аналогічних заяв проти України у майбутньому.

Індивідуальні заходи полягають у виплаті заявнику справедливої сатисфакції, присудженої Судом, та відновлення, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum). Зазначене можливе, зокрема шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, повторного розгляду справи адміністративним органом тощо (див. Rec (2000)2).

Заходи загального характеру полягають у вчиненні дій, спрямованих на усунення причини, що стала підставою звернення до Суду, з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлене Рішенням, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Судом порушення. Такими заходами у більшості випадків, є внесення змін до чинного законодавства та практики його застосування; внесення змін до адміністративної практики; забезпечення юридичної експертизи законопроектів та інші заходи, які унеможливлюють подальші порушення Конвенції та забезпечують максимальне відшкодування наслідків порушень, які вже мали місце (див рекомендації Комітету міністрів державам-членам: Rec(2004)4, Rec(2004)5, Rec(2004)6, Rec(2002)13).

З метою ефективного виконання рішень Суду, з огляду на те, що процедура виконання рішень Суду є достатньо складною і потребує злагодженої роботи всіх органів державної влади, 23 лютого 2006 року було прийнято Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», який зафіксував на законодавчому рівні систему інституційних та процедурних механізмів виконання рішень Суду та запобігання новим порушенням Конвенції. Законом також запроваджено механізм взаємодії органів державної влади у процесі виконання рішень Суду та розписано дії органів та посадових осіб, відповідальних за вжиття заходів індивідуального та загального характеру.

Список використаної літератури

1. Дахно І. Право Європейського Союзу: Англо-українсько-російський глосарій/ Іван Дахно. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 234 с.
2. Дженіс М. Європейське право у галузі прав людини: Джерела і практика застосування/ Марк Дженіс, Річард Кей, Ентоні Бредлі ; Пер. з англ. О. Савчин. — К.: АртЕк; Будапешт: Ін-т Конституційної і Законодавчої Політики (COLPI), 1997. — 583 с.
3. Кернз, Волтер. Вступ до права Європейського Союзу: Навч. посібник/ Волтер Кернз,; Пер. з англ. В. С. Ісакович. — К.: Знання, 2002. — 381 с.
4. Свобода П. Вступ до європейського права: Українське видання у співпраці з Олесем Андрійчуком/ Павел Свобода,; Пер. Олесь Андрійчук,. — К.: Вид-во «К.І.С.», 2006. — 277 с.
5. Татам А. Право Європейського Союзу: Підручник/ Алан Татам,; Ред. Л.Климчик; Пер. В.І.Муравйова; Ред. Л.Климчик; Пер. В.Муравйова. — К.: Абрис; Будапешт: COLPI/OSI, 1998. — 422 с.
6. Харитонова О.І. Порівняльне право Європи: Основи порівняльного правознавства: Європейські традиції/ О.І. Харитонова, Є.О. Харитонов. — 2-е вид., доп.. — Харків: Одіссей, 2006. — 622 с.
7. Харитонова О.І. Порівняльне право Європи. Основи порівняльного правознавства. Європейські традиції: Посібник/ О.І. Харитонова, Є.О. Харитонов. — Харків: Одіссей, 2002. — 590 с.