1. Українські нотні видання на поч. ХХ ст.

Національна нотовидавнича галузь почала формуватися ще задовго до здобуття Україною державної незалежності. Тому для повнішого розуміння її сучасного стану доцільно здійснити стислий екскурс в історію галузі.

Становлення української нотовидавничої справи відбувалося від спорадичних видань до системної, цілеспрямованої видавничої та розповсюджувальної діяльності. Цей процес становлення умовно поділяємо на три етапи: 1900 — 1938; 1939 — 1944, 1990-2011 рр.

Ця періодизація виявляє певний паралелізм історичних, культурологічних процесів у Східній та Західній Україні, що стверджує внутрішню єдність національності. Певний паралелізм простежується і в нотовидавничому русі різних регіонів України, зокрема, спільним гальмуючим фактором цього руху стала імперська і окупаційна політика Росії, Австрії, Польщі та інших держав, що мала руйнівний характер і спрямовувалась на знищення українського друку і придушення української культури в цілому. Однак, незважаючи на всілякі утиски, історія, мова, мистецтво, церква стали інтегруючими чинниками утвердження національної свідомості й патріотизму; своє належне місце серед цих чинників займає і українська видавнича (і нотовидавнича) справа.

За інтенсивністю перебігу культуротворчих процесів 20-і роки ХХ сторіччя є особливим етапом української історії. У цей період склалися сприятливі умови для успішного розвитку мови, освіти, науки, мистецтва. Саме тому культурний рух 1920-х рр. дістав назву українського ренесансу (Г. Ващенко, В. Ґадзінський, М. Зеров, О. Лейтес, М. Неврлий, М. Хвильовий та ін.) [2, c. 298].

Першою спробою укладення зведеної бібліографії музичної літератури, що вийшла в Україні за роки радянської влади, є бібліографічний довідник “Музична література України: 1917–1965” (Х., 1966). Укладачі ставили перед собою завдання створити наукову бібліографію, яка б допомагала дослідникам української музичної культури. На сьогодні “Музична література України: 1917–1965” залишається єдиним ретроспективним музично-бібліографічним довідником, укладеним за принципом обліково-реєстраційної бібліографії. Нотні видання 1920 – початку 1930-х рр. представлені у довіднику широко, але далеко не повно. Не применшуючи наукової та практичної цінності даного бібліографічного видання, маємо визнати, що воно не відповідає вимогам сучасності, оскільки в ньому бракує інформації про західноукраїнські та кримські видання, духовну музику, твори композиторів діаспори; існують розбіжності у назвах, трапляються помилки у прізвищах, подекуди твір описується за псевдонімом, а не за справжнім ім’ям автора, назви творів іноземними мовами подано в українському перекладі (переклад може варіюватися), отже іноді важко ідентифікувати зареєстроване видання; частина творів описана не de vizu, а “за джерелами”, тому такі описи потребують перевірки.[2, c. 299]

Осібну групу джерел пошуку раніше невідомої бібліографічної інформації становлять власне нотні видання, адже більшість з них містить рекламні проспекти видавництв, списки видань, а також музичних творів, що готувалися до друку.

Для зручності пошуку музикознавчої літератури та її структуризації музикознавчі праці згруповано за основними типами. Найчастіше бібліографічна інформація присутня в монографічних дослідженнях, особливо присвячених персоналіям композиторів. Більшість таких праць має окремий розділ зі списком творів, складеним, як правило, за жанровим принципом у хронологічному порядку з датами написання і першого видання твору. Інша група праць монографічного типу пов’язана з дослідженням проблем окремих музичних жанрів, як, наприклад, “Український радянський камерно-інструментальний ансамбль” М. Боровика, “Українська радянська симфонічна музика” М. Гордійчука, “Українська радянська фортепіанна музика” В. Клина та ін. Бібліографічну інформацію в таких роботах розпорошено, її пошук потребує певних зусиль. Музикознавчі праці є важливим допоміжним джерелом у справі складання репертуару нот: з їх допомогою можна перевіряти складові бібліографічного опису, уточнювати перелік нотних рукописів і видань, особливо тих, місцезнаходження яких сьогодні невідоме [9, c. 2].

Мистецькі періодичні видання 1920–1930-х рр. (журнали “Мистецька трибуна”, “Музика”, “Музика масам”, “Музыкальная новь”, “Нове мистецтво”, “Радянська музика”, “Радянське мистецтво”, “Советская музыка”; “Українська музична газета” тощо), відобразили всі сфери культурного життя тогочасної України. З метою пошуку бібліографічної інформації про нотні видання 1923–1934 рр. Найбільше бібліографічних даних щодо нотних видань міститься в музичних періодичних виданнях досліджуваного періоду. Вивчення фахової періодики дозволило виявити певну динаміку розвитку стану музично-бібліографічної інформації: від друкованих списків нотних рукописів до появи постійних рубрик “Бібліографія”, “Нотографія”, “По українських видавництвах”. На сторінках періодичних видань обговорювалися питання розвитку музичної бібліографії, надавалася оцінка діяльності українських видавництв щодо випуску нотної продукції тощо. Звичайно, обговорення проблем ще не означає факту їх розв’язання, проте саме у досліджуваний період вчені найбільш активно працювали над розробкою теоретичних засад вітчизняного бібліографічного репертуару і питань музичної бібліографії. Основні підходи до розв’язання нагальних завдань у даній галузі, запропоновані у той час, характеризують дослід­жуваний період як важливий етап розробки відповідних концепцій, частина яких не втратила своєї актуальності і сьогодні. Незважаючи на негативні тенденції, що позначилися на характері публікацій кінця 1920 – початку 1930-х рр., тогочасна українська періодика залишається одним з найінформативніших джерел, спроможних відтворити основні риси культуротворчого процесу.

Нотні видання даного періоду класифікуються з наступними ознаками: засоби виконання, види видань, видав­ництва, жанри творів, форматні ознаки, форма викладу нотного тексту.

Класифікація нотних видань за засобами виконання нині є узвичаєною і загальноприйнятою для систематизації та індексації друків. Ця характе­ристика, на перший погляд, здається невизначальною для бібліографування, але практика доводить її зручність, адже від засобів виконання залежить не тільки обов’язковий, але й додатковий добір однотипної інформації, у тому числі і в кодованому вигляді. Особливо важливим це є при створенні бібліографічного запису в автоматизованому режимі, оскільки частину однотипної інформації можна ввести за допомогою функції “як зазначено” (рос. – “по умолчанию”).

Розподіл за видами видань щонайбільше впливає на вид та алгоритм бібліографічного опису. Запропоновано основні види нотних видань поділити за такими категоріями:

а) за складом основного тексту (нотного) – моновидання і збірки;

б) за матеріальною конструкцією і обсягом – у вигляді книги, брошури, журналу; аркушеві видання; комплектні (складаються з кількох друкованих одиниць);

в) за структурою – однотомні / багатотомні; вибрані твори / зібрання творів ; серія;

г) за періодичністю – неперіодичне / періодичне; серіальне; продовжуване;

д) за цільовим призначенням.

Розподіл нотних видань на види може бути й іншим, не пов’язаним лише з видавничо-поліграфічними особливостями. Нотні видання можна розподілити й за територією (вітчизняні, іноземні), мовою і шрифтом вихідних відомостей (українською чи іншими мовами, кирилицею чи латиною), хронологічними рам­ками. Хронологічний, мовний, територіальний принципи відбору літератури був одним з визначальних для даного дослідження, але на вид і алгоритм бібліографічного опису він не впливає.

Класифікація за видавництвами дає змогу виявити репертуар окремого видавництва, здійснити підрахунок кількості виданих нот, виявити жанрові пріоритети, порівняти ступінь активності діяльності видавництв, визначити основні тенденції у видавничій справі, напрями видавничої політики та її вплив на характер нотної продукції. Характерною прикметою діяльності видавництв, що публікували ноти у досліджуваний період, було об’єднання видань у серії. Пошук за проспектами серій у видавничих каталогах є одним з перспективних напрямів реконструкції репертуару видавництва та атрибуції окремих видань. Відзначимо, що нотні видання за серіями не розглядалися, тому такий спосіб може стати суттєвим доповненням до існуючої інформації. Важливо додати, що серія є одним з основних пошукових елементів у базі даних.

Класифікація нотних видань за жанрами творів відбувається на підставі авторського формулювання жанру. Такий підхід зумовлений багатозначністю змісту, що складає суть даного поняття. Неабиякі складнощі у практичній бібліографічній роботі виникають у випадках співпадання або змішування назв жанру і форми (жанрових найменувань і назв музичних форм). Наприклад, жанрами називають фугу, варіації, сонату, рондо, хоча ці поняття означають композиційну структуру, що використовується в різних жанрах, адже у будь-якій з цих форм може бути написаний самостійний твір або частина циклу. Однак, поступово названі поняття набули усталеного значення, ними користуються для означення і жанрових найменувань, і композиційної будови.

Форматна ознака (розмір видання) є характерною зовнішньою особли­вістю нотних видань досліджуваного періоду. Ноти, надруковані у 1920 – на початку 1930-х років, істотно відрізняються від виданих пізніше. Над дизайном обкладинок часто працювали відомі українські художники-графіки. За форматом та зовнішнім оформленням майже безпомилково можна розпізнати видавництво, серію, встановити приналежність видання саме до зазначеного періоду [1, c. 332-334].

Форма викладу нотного тексту також є характерною ознакою нотних видань: партитура, окремі партії (голоси), дирекціон, клавір або одночасне поєднання декількох форм. Залежно від подання нотного тексту змінюється структура бібліографічного опису.

2. Діяльність основних видавництв та організацій, що друкували ноти протягом ХХ ст.

Музична бібліографія акумулює в собі два напрями: 1) бібліографія нотних видань і 2) бібліографія літератури про музику. Бібліографія нотна або бібліографія нотних видань має специфічний об’єкт обліку, опису, систематизації. Об’єктом бібліографії нотних видань є окремі нотні видання та музичні твори, опубліковані у нотних збірниках, а також окремі музичні твори або фрагменти, опубліковані як додаток, музична ілюстрація в інших видах видань (періодика, книги тощо).

Значну роль у пошуках нотних видань досліджуваного періоду відіграли видавничі каталоги ДВУ, КМП, ЛІМ, “Мистецтва”, каталог колекції творів, виданих Я. Богорадом, а також видавничі плани і звіти Всеукраїнського музичного товариства імені М. Д. Леонтовича та деяких інших організацій, що друкували ноти протягом 1923–1934 років.

Український нотовидавничий репертуар представлений основними на той час жанрами професійної музики, як церковної, так і світської, а також жанрами музичного фольклору.

Огляд західноукраїнських нотних видань свідчить, що духовно-музична література розвивалась у трьох напрямках: старовинні одноголосні богослужбові мелодії на канонічний текст та їх обробки; паралітургічна творчість (обробки старовинних релігійних кантів, псальм та колядок, а також жанр духовного концерту); авторські твори, власні композиції на канонічні тексти [9,c. 3].

Близькість до потреб і вимог народного побуту викликала перевагу у творчій спадщині українських композиторів таких демократичних жанрів, як хоровий і камерно-вокальний. Таке спрямування творчості передусім визначалось вимогами тодішнього слухача: хорова і сольна пісня завжди знаходили численних виконавців як серед любителів, так і серед численних професійних хорових колективів, окремих співаків. Обмежена кількість українських оркестрів, особливо симфонічних, зумовили відсутність серед видань оперних і оркестрових партитур, великих вокально-інструментальних творів. Постійного оновлення репертуару вимагав і народний театр, створюючи відповідний ґрунт для появи все нових музично-драматичних творів. Активізація музично-освітніх процесів в краї зумовила потребу в педагогічному репертуарі для забезпечення спеціального і загального музичного навчання (шкільні співаники, інструментальні твори). Цілий ряд видань представляють музичні твори, що були створені й побутували серед вояків Українських Січових Стрільців, Української Галицької Армії та Української Повстанської Армії часів національно-визвольної боротьби 1914-1921 рр. і міжвоєнного періоду.

У процесі аналізу діяльності видавництв та організацій, які друкували ноти протягом досліджуваного періоду, виявлено, що найбільше інструментальних творів видавали Державне Видавництво України (ДВУ), Київське музичне підприємство (КМП), “Мистецтво”. Левова частка нотних видань ДВУ 1920 – початку 1930-х років (його музична секція стала правонаступницею одного з найбільших вітчизняних нотних видавництв – фірми Леона Ідзіковського, що існувала з 1858 р.) припадала на педагогічний репертуар, певно, з огляду на пріоритети видавництва щодо випуску навчальної літератури. Як основний напрямок роботи ДВУ відзначимо видання творів українських композиторів. У 1930 р. ДВУ вперше видало український фортепіанний педагогічний репертуар, над складанням якого працювали професори Г. Беклемішев, В. Золотарьов, Л. Ревуцький. У той самий час створено і скрипковий педрепертуар за редакцією професорів С. Богатирьова та В. Гольдфельда.

За кількістю нотних видань, надрукованих на поч. ХХ ст., усіх випереджає КМП. Відмітною рисою його видань є значна кількісна перевага творів зарубіжних і російських класиків. Цей факт на тлі українізаційних заходів, що розгорнулися на всіх ділянках суспільного життя України, викликав невдоволення музичних діячів і спричинив появу критики на адресу видавництва. Через деякий час видавництво припинило свою діяльність [5, c. 65].

Видавництво «Музична Україна» забезпечувалася щорічним лімітом на нотні видання у розмірі 15 100 тис. друкарських аркуше-відбітків (офсетний папір), на книжкові видання — 10 млн. друкарських аркуше-відбитків. Якщо видання книжкової продукції регламентувалося також фіксованою (лімітною) кількістю назв (зокрема, у 1980-85 роках – 34 назви) та середнім обсягом видань (7,6 обліково-видавничих аркуші), то стосовно нотної продукції таких обмежень не було. Це, на перший погляд, забезпечувало видавництву чималий простір для маневру. Але існував ще один жорсткий лімітний показник, який значно звужував цей простір, а саме: щорічний плановий фінансовий ефект роботи видавництва мав становити +300 — +350 тис. крб. (й до того ж, цей плановий показник, що директивно «спускався» видавництву Держкомвидавом УРСР, встановлювався «від досягнутого рівня» й щороку збільшувався). Тобто, як це не парадоксально, «Музична Україна» вважалася… прибутковим видавництвом. Але яким чином обчислювався цей «прибуток»? Якщо в умовах ринкової економіки прибуток будь-якого видавництва ґрунтується на результатах роздрібного продажу продукції, то в умовах економіки адміністративної він обраховувався звичайним множенням ціни одного примірника видання на його наклад (мінус витрати на виробництво, редпідготовку, авторський гонорар тощо) – безвідносно до роздрібної реалізації видань.

Головним критерієм типологізації видавців, причетних до нотних видань, є наявність або відсутність власної видавничої бази в якості друкарні чи книгарні (складів нот). Ці два типи видавців співіснували впродовж окресленого періоду по всій території України, однак у кількісному відношенні превалюють видавці без видавничої власності. Причини цього становища лежать у несприятливих для розвитку видавничої справи економічних і суспільно-політичних умовах окресленого періоду.

З огляду на форму власності основну категорію видавців і друкарів становили одноосібні приватні фірми чи інституції. З огляду на професійність нотних видавців, можна виділити видавців фахових і нефахових (залежно від наявності ліцензії на право видавничої, книгарської чи друкарської діяльності).

Поява в Україні спеціалізованого видавництва “Мистецтво” відповідало прогресивним тенденціям у видавничій справі. Серед перших видань “Мистец­тва”, створеного 1932 року, твори українських композиторів Ф. Богданова, М. Коляди, В. Рибальченка, Т. Шутенко та ін. Одночасно великі видавництва активно друкували музичну літературу для масового “споживача”, а саме: твори для численних самодіяльних колективів – духових, ударних оркестрів, оркестрів народних інструментів тощо [9, c. 4-5].

Кадрова політика щодо призначення керівників видавництв та їхніх підрозділів базувалася на «доборі й розстановці» винятково «ідеологічно перевірених» кадрів, які за своїми переконаннями та методами роботи здебільшого були здатні працювати тільки в умовах «адміністративного» планування та гарантованого державного забезпечення (якщо у перше десятиліття існування «Музичну Україну» очолювали фахівці-музикознавці та кваліфіковані працівники видавничої сфери, то згодом партійні органи цю кадрову «помилку» виправили: у 1977 р. за цілком надуманим приводом був усунутий з посади головний редактор і провідний «генератор ідей» видавництва Ю.В. Малишев, а в 1980 р. – його директор, кадровий видавничий працівник Г.Г. Кулінич. Відтак, у 1980-1985 рр. директором «Музичної України» була колишня інструкторка ЦК КПУ Т.С. Ануфрієнко, у 1985-1996 рр. – колишній інструктор Київського міськкому КПУ М.П. Линник. Не можу сказати, що у них не було позитивних намірів щодо роботи видавництва, але, по-перше, через брак видавничого досвілу, по-друге, через закорінену звичку спиратися не на думку фахівців галузі, а на думку партапарату й відомчого керівництва ці наміри сходили на пси);

Сплата досить високих гонорарів за видання нотної продукції. Скажімо, гонорар за видання симфонічної партитури часом перевищував річну зарплатню видавничого редактора. Це дозволяло найбільш титулованим членам Спілки композиторів УРСР, які мали пріоритетне право на публікацію своїх творів у видавництві «Музична Україна», цілковито присвячувати себе творчій праці (за радянської доби це було неоціненним соціальним привілеєм);

Відчуженість видавництва від роздрібної реалізації власної продукції: видані твори гуртом закуповувалися державними торговельними організаціями (передусім «Укркнигою», що була найголовнішим «покупцем» української нотної продукції, а також «Укоопспілкою» та «Міжнародною книгою»), а подальший роздрібний продаж видань був уже виключно їхньою прерогативою. З іншого боку, книготорговельні організації, як головні відповідальні за реалізацію видавничої продукції, мали право диктувати видавництвам тиражну політику і навіть мали формальне право «останнього слова» у визначенні кінцевих тиражів видань. Проте й ці організації були безсилі перед «телефонним правом» (імовірно, саме цьому «праву» слід передусім завдячувати виникненню левової частки радянських книжкових неліквідів) [2, c. 305].

3. Розвиток нотного документу на рубежі ХХ-ХХІ ст.

На момент проголошення державної незалежності Україна у 1991 р. успадкувала досить потужну інфраструктуру видання нотної літератури, що існувала в УРСР. Основу цієї інфраструктури складала низка спеціалізованих закладів і підприємств, що охоплювали різні ланки підготовки та «просування» нотної літератури: республіканське державне видавництво «Музична Україна» (Київ), Київська нотна фабрика, дві спеціалізовані крамниці «Ноти» в Києві, спеціалізовані крамниці в усіх обласних центрах УРСР. Нотні видання здійснювали також багатопрофільні видавництва «Мистецтво» (до утворення у 1966 р. «Музичної України» «Мистецтво» було базовим музичним видавництвом республіки), «Наукова Думка» (здійснювало переважно фундаментальні видання з українського музичного фольклору), обласні книжково-журнальні видавництва. Поодинокі нотні видання випускали й інші видавництва республіканського підпорядкування – «Радянська школа», «Каменяр» та ін. Продаж нотних видань, крім згаданих спеціалізованих нотних крамниць, здійснювався також у багатопрофільних книгарнях (зокрема, центральні книгарні всіх обласних та районних центрів УРСР мали спеціалізовані відділи музичної літератури).

Аби зрозуміти ступінь готовності (або, радше, неготовності) музично-видавничих закладів України до функціонування в нових історичних та економічних умовах, слід звернути увагу й на деякі аспекти їхньої фінансово-господарської діяльності. Адже ситуація, в якій опинилася нотовидавнича галузь у порадянський період, не є унікальною лише для неї і відбиває загальну ситуацію, що склалася у колишньо-радянській державній книговидавничій галузі в цілому [10, c. 58].

Справжній «обвал» у нотовидавничій справі стався після початку грунтовних ринкових реформ у 1992 р.: різке зниження купівельної спроможності населення (передусім інтелігенції, яка складала майже 100% покупців нотних видань), «захмарне» здорожчання поліграфічних послуг призвели до того, що збитковими стали навіть колишні «прибуткові» видання через багаторазове падіння їхніх накладів. Не надто зарадили справі й державні фінансові «вливання» у видавничу справу в 1992-1993 роках, бо їх повністю «з’їла» гіперінфляція.

Отже, якщо до 1989 року щорічна кількість видань, випущених видавництвом «Музична Україна», становила 220-290 назв (в т.ч. 180-250 нотних видань і 30-40 книжкових видання), то вже у 1990 р. його тематичний план «схуднув» до 150 назв, а до кінця 90-х років випуск нотних видань цим єдиним в країні спеціалізованим видавництвом впав до 3-4 назв на рік! В цілому, якщо у 1980 році в Україні в цілому вийшло друком 557 нотних видань, у 1989 р. – 514, то у 2005 р. – лише 114 видань, у 2006 р. – 126 (на жаль, відкритих статистичних джерел із даними за 2007-2008 роки ще немає) . Тобто – п’ятиразове падіння (а по видавництву «Музична Україна» — майже у 50 разів)! Наклади ж нотних видань нині коливаються від 100 до 2000 примірників, а поняття «високотиражне нотне видання» в Україні стало набутком глибокої історії.

Впродовж 90-х – 2000-х років була майже повністю ліквідована й система спеціалізованих нотних крамниць. Зокрема, найбільший в Україні магазин «Ноти» на вул. Хрещатик у Києві був ліквідований у 1998 р., магазин «Ноти» Музфонду України (вул. Б.Хмельницького, 29) – у 2002 р. Зникли й спеціалізовані нотні крамниці майже в усіх обласних центрах. Головна причина їх закриття – відсутність коштів на оплату оренди приміщень. Нині на всю Україну залишилася одна-єдина спеціалізована крамниця «Ноти» у Львові.

Тож не дивно, що руйнація радянської системи «адміністративного» планування, значне зменшення купівельної спроможності населення України внаслідок економічної кризи 90-х років, цілковита неготовність «розставлених» партійними органами керівників державної книговидавничої галузі до роботи в ринкових умовах призвели до обвального падіння випуску продукції державних видавництв, зокрема – продукції нотної. Навіть намагання окремих керівників якось «вбудуватися» в ринкові умови і повернутись обличчям до читача помітних позитивних результатів не дали. Скажімо, директор «Музичної України» М.П. Линник у 1994 р. домігся перепідпорядкування видавництву книгарні «Ноти» на Хрещатику, здійснив спроби започаткування нових прибуткових видавничих проектів (зокрема, збірки «Як засядьмо, браття, коло чари», що містила, крім нот популярних пісень, також рецепти українських народних страв), але опісля 1997 р., коли М.Линник полишив видавництво, всі ці починання зійшли нанівець [11, c. 35-36].

Водночас, у процесі суспільної трансформації окреслилися й нові чинники, що здатні справити як позитивний, так і негативний вплив на сучасний стан і перспективи національного нотовидання:

1. Розвиток приватної видавничої справи. З’явилася низка приватних видавництв, яких, поряд з книжковою продукцією, випускають також нотні видання або книжкові видання на музичну тематику (із великою кількістю нотного матеріалу). Це, зокрема, – київські видавництва «Гроно» (його очолює композитор Г. Сасько), «Милосвіт», які здійснюють 5-7 музичних видань на рік, «Задруга» (принаймні, декларує наміри випуску нотної продукції у своїх статутних документах), тернопільське видавництво «Навчальна книга-Б» та ін. Проте ці видавництва ще малопотужні й цілісної редакційної політики щодо випуску нотних видань тут не простежується (тобто залежить передусім від фінансової спроможності авторів, за чий рахунок видаються твори). А за щорічною кількістю назв поступаються навіть державному видавництву «Музичній Україні» (12-15 нотних видань на рік), Тобто ані якісного, ані кількісного прориву в національному нотовиданні приватний сектор України ще не забезпечив. А нових державних нотовидавництв не створено.
2. Значне спрощення технологічного процесу виготовлення нотних видань завдяки здобуткам технічного прогресу останніх десятиліть — використанню новітньої офісної техніки, нотографічних комп’ютерних програм «Finale», «Sibelius» тощо. Забезпечуючи якісний набір нотного тексту, комп’ютерні технології зробили непотрібною професію нотного гравера (а отже й послуг Київської нотної фабрики), а наявність якісних принтерів – можливість взагалі обійтися без послуг поліграфпідприємств (скажімо, «Музична Україна» саме в такий спосіб виготовляє нині наклади технічно нескладних видань). Водночас, широка доступність для населення засобів копіювання поліграфічної продукції, часто-густо відіграючи для пересічного споживача роль «рятівного поясу» в задоволенні нотного «голоду» (особливо для учнів та студентів музичних навчальних закладів та музикантів-аматорів), викликає чималі дорікання з боку нотовидавців, які вважають, що у них в такий спосіб «відбирають хліб»;
3. Можливість видання нотної продукції за кошти автора та за кошти спонсорів і меценатів, що нині становить чи не найнадійніше інвестування роботи видавництв. Це дало можливість здійснювати переважну більшість нотовидавничих проектів не лише приватними, але й державними видавництвами. Так, «Музична Україна» у 2007 р. таким чином видала 8 з 15 нотних видань, у 2008 р. – 7 з 12. Решту видань видавництво випускає за рахунок державного замовлення (по 3 нотні видання у 2007 і 2008 роках) і за власні кошти (твори класичної музики для учнів музичних шкіл: 4 видання – у 2007 р., 2 – у 2008 р.).
4. Можливість видавництв самостійно реалізувати виготовлену продукцію. Так, за словами директора «Музичної України» В.М. Пономаренко, продавати власні книжки безпосередньо у приміщенні видавництва нині легше й дешевше, аніж звертатися по зазначені послуги до книгарень.
5. Поява, на перший погляд, ширших можливостей рекламування нотної продукції у ЗМІ та Інтернеті, насамперед — запровадження Інтернет-крамниць. Водночас, через брак коштів у видавництв та авторів творів, що видаються, скористатися цими можливостями повною мірою не видається можливим. Більшість видавництв, що видають нотну літературу (включно з «Музичною Україною»), не мають власних інтернет-ресурсів. Найширше українські музичні видання анонсуються на сайті www.knyha.com, але для належної промоції українських нотних видань цього замало.

Оцінюючи ситуацію, що нині спостерігається в національному нотовиданні, складається враження, що воно з колись «важливої сфери ідейно-естетичного виховання» (за доби СРСР) перетворилося на одну з численних нині сфер «хатнього вжитку», що обслуговує потреби мікросоціумів меломанів –аматорів, професійних музикантів та клубних працівників. Для цивілізованої європейської держави таке становище навряд чи можна вважати прийнятним: адже ступінь розвинутості академічної музичної культури є важливим індикатором цивілізаційної розвинутості країни в цілому, а високорозвинена нотовидавнича справа – неодмінна складова високорозвиненої музичної культури [5, c. 59-60].

Отже, на нашу думку, для піднесення національної нотовидавничої справи на вищий щабель доцільно:

Розширити практику державних замовлень на нотні видання – передусім видавництву «Музична Україна» як єдиному спеціалізованому нотному видавництву в країні;

Передбачити виділення коштів з державного та місцевого бюджетів на промоцію нотних видань, випущених в Україні – рекламу видань в ЗМІ та Інтернеті (зокрема, на створення видавництвом «Музична Україна» власного Інтернет-ресурсу), експонування національних нотних видань на міжнародних та всеукраїнських книжкових виставках;

Започаткувати практику всеукраїнських та міжнародних конкурсів на краще нотне видання творів українських композиторів та українського музичного фольклору;

Сприяти розширенню практики роздрібної реалізації нотних видань українських видавництв під час музичних фестивалів та концертних заходів, створивши для цього сприятливі податково-фінансові умови для видавців та реалі заторів нотної продукції.

Висновки до розділу

Аналізуючи тогочасну організацію продукції нотних видань, відзначимо, що в практиці нотовидання функціонувало чотири головні особи видавничого процесу: автор, видавець, друкар, книгар; вони виконували свої функції розділено, але частіше відбувалося їх поєднання в одній чи двох особах. Існували також цілі видавничо-друкарсько-книгарські заклади, де поєднувались всі три функції, однак з причини гострої конкурентності зі сторони спеціалізованих друкарень (переважно німецьких) такі заклади були поодинокими.

У типології видавців співіснували дві основні категорії — з власною видавничою базою і без такої, причому в кількісному відношенні превалюють видавці без друкарських засобів (друкарні, книгарні чи складу нот). Причини цього становища лежать у несприятливих для розвитку видавничої справи економічних і суспільно-політичних умовах окресленого періоду.

Найбільшу кількість інструментальних творів видали ДВУ, КМП, “Мистецтво”. Упродовж зазначеного періоду робота видавництв була хвилеподібною, досягнувши вершини у 1930 р. і розвивалася залежно від багатьох об’єктивних чинників – державної політики, економічних умов, потреб і уподобань епохи, культурного рівня населення. Незважаючи на труднощі, видавництва працювали збалансовано і впорядковано, що дозволило уникнути паралелізму в роботі. КМП друкувало переважно фортепіанну літературу; ДВУ – твори для духового оркестру та оркестру народних інструментів, фортепіанний педрепертуар; “Мистецтво”, розпочавши свою діяльність 1932 року, видало симфонічні твори українських композиторів, твори для сольних інструментів (фортепіано, скрипка, баян, флейта, кларнет) тощо. Однакову кількість струнних квартетів українських композиторів видало “Мистецтво” та ДВУ. У досліджуваний період в роботі видавництв простежується пріоритетний напрям – публікація творів українських композиторів. Важливим є факт видання зібрань творів українських композиторів-класиків – М. Леонтовича, М. Лисенка, класичних зразків творів Я. Степового, К. Стеценка. Відмітною рисою періоду, означеного проведенням державою політики українізації, є публікація московським “ГИЗ”ом творів українських композиторів з характерним оформленням видань двома мовами – російською та українською. У дисертації вперше запропоновано і використано систему аналізу нотних видань за видавничими серіями і видавничими каталогами, що спрощує їх пошук і дозволяє виявити, проаналізувати та описати максимальну кількість нот. Відбирання видань за номерами серій надало змогу впевнитися, що у фондах НБУВ представлені всі нотні видання, надруковані у досліджуваний період і припустити, що репертуар даного періоду є повним, якщо повними є серії.

Список використаної літератури

1. Вакульчук О. Мистецькі періодичні видання 20 – початку 30-х років ХХ століття як джерело дослідження проблем української музичної куль­тури //Українська періодика: Історія і сучасність : Доповіді та повідомлення Восьмої науково-теоретичної конференції. – Львів, 2003. – С. 330–336.
2. Вакульчук О. Музично-бібліографічна інформація в українській радянській періодиці 20 – початку 30-х років ХХ ст. // Українська періодика: Історія і сучасність. Доповіді та повідомлення Дев’ятої науково-теоретичної конференції. – Львів, 2005. – С. 298–305.
3. Зиновьева Н. Б. Документоведение: Учеб.-метод. пособие. — М.: ИПО Профиздат, 2001. — 208 с.
4. Ілюшенко М. П., Кузнєцова Т. В., Лівшиц Я. З. Документознавство. Документ і системи документації. — К, 1998.
5. Кулешов С. Г. Документознавство: Історія. Теоретичні основи / УДНДІАСД; Держ. акад. керів. кадрів культури і мистецтв. — К., 2000. — 162 с.
6. Кушнаренко Н. Н. Документоведение: Учеб. для вузов. — 5-е изд., стереотип. — К.: Знання, 2006. — 459 с.
7. Кушнаренко Н.Н. Документоведение: Учебник. – 7-е изд., перераб. и доп. – К.: Т-во Знання , КОО, 2007. – 460 с.
8. Ларьков Н.С. Документоведение: Учебное пособие. — М., 2004.
9. Осадця О.П. Нотовидавнича діяльність у Львові ХІХ — поч. ХХ ст. // Народознавчі зошити. — 2004. — №5-6. — С.2–8.
10. Палеха Ю. І, Леміш Н.О. Загальне документознавство.Навч. посібник: К.:Ліра-К-2008. –395с.
11. Швецова-Водка Г. Документознавство: Навч. посіб. – К: Знання, 2007. – 398 с.
12. Швецова-Водка Г. Типологія документа: Навч. посіб. для студ. ін-тів культури. — К.: Кн. палата України, 1998. — 80 c.