Вступ

Актуальність теми. Важливою галуззю діяльності суспільства є ділова сфера, яка полягає у встановленні партнерських контактів між закладами, підприємствами, установами, державами, а також у налагоджуванні приватних стосунків між людьми.

Організація діловодства є однією з форм управлінської діяльності, що здійснюється в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, а також на підприємствах, в установах і організаціях усіх форм власності (далі – установах). Її нормативне та науково-методичне забезпечення завжди було в центрі уваги не лише документознавців і архівознавців, а і суспільства в цілому, оскільки від організації діловодних процесів залежить не тільки повнота репрезентації достовірних джерел історичної інформації в архівах, а йякість керування будь-якою установою.

В останнє десятиліття організація діловодства в Україні зазнала кардинальних змін, пов’язаних з процесами державотворення, формуванням власної законодавчої бази, реорганізацією економічної інфраструктури, впровадженням новітніх інформаційних технологій, впливом міжнародного досвіду з керування документацією тощо.

Розуміння сучасного стану організації діловодства в Україні, його традиційних форм та можливостей впровадження у ньому інновацій має спиратися на науковий аналіз розвитку цієї сфери у попередній історичний період. Це дозволить не тільки простежити динаміку проблем, що виникали у роботі служб діловодства установ, і завдань, окреслюваних тогочасними нормативними документами, ознайомитися зі змістом рекомендованих методик з організації діловодних процесів та їх впровадженням в Україні, але й визначити, що позитивного і негативного було у тих процесах, який досвід був набутий у сфері діловодства за останні півстоліття. Незважаючи на наявність значного масиву вітчизняних публікацій з історії діловодства, узагальнююче дослідження цих питань на сьогодні в Україні відсутнє. Вищевикладене зумовлює актуальність теми роботи.

Мета дослідження– охарактеризувати розвиток організації документознавства в Україні

Завдання дослідження:

• проаналізувати понятійний апарат та теоретичні основи діловодства як галузі наукових знань і сфери практичної діяльності;
• розглянути еволюцію організації діловодства, виявити чинники, що впливали на цей процес;
• визначити основні перспективні напрями формування нормативного та науково-методичного забезпечення діловодства в Україні.

Об’єктом дослідження– історія розвитку діловодства, де послідовно розкривається його основні етапи від виникнення справочинства в Київській Русі і до проблем сучасного діловодства в Україні.

Предмет дослідження– документ, як основний носій інформації необхідний для стабільної діяльності організації.

Розділ 1. Дослідження ключових проблем документознавства

Однією з важливих умов успішного розв'язання суперечливих питань теоретико-методологічного характеру властивих сучасному документознавству, є всебічне, раціонально вмотивоване дослідження історії науки. Вивчення в історичній ретроспекції фактів, подій, явищ, що є значущими для її розвитку, завжди залишалося прерогативою історії. Короткі історико-документознавчі дослідження як органічна частина історії наук документально-комунікаційного напряму з'являються в другій половині ХХст., коли документознавство як наука та навчальна дисципліна переживає утвердження, що виявляється на рівні суттєвих когнітивних і соціальних зрушень.

Початок дослідження теми пов'язуємо з працями, які з'явилися в 1940-х- на початку 1960-х рр., до остаточного оформлення документознавства в самостійну наукову дисципліну. Тематика студій стосується здебільшого історії діловодства, архівної справи, спеціальних історичних дисциплін у загальному та конкретному, що виявляє формування засад традиційного документознавства. Першими, хто звернув увагу на «діловодну документацію», її зовнішні і внутрішні характеристики, особливості як історичного джерела, стали історики-джерелознавці, архівісти, зокрема М.Г. Коробков, Б.М. Кочаков, К.Г. Мітяєв, В.І. Стрельський та інші викладачі й вихованці Московського державного історико-архівного інституту (далі — МДІАІ). Їм належить посилена увага до систем документації, що склалися в діловодстві різних історичних періодів, доведення високої міри їхньої достовірності та можливостей залучення до джерельної бази студіювань, використання інформаційного потенціалу.

У радянській Україні одним із перших звернув увагу на документознавство А.О. Введенський [7-9]. Йому належить запровадження в українську наукову термінологію поняття «документознавство» (1958), утворене скалькованим підходом до російськомовного варіанту, та спроба дослідити історію дисципліни. А.О. Введенському властива підтримка розповсюдженої серед дипломатистів точки зору щодо документознавства як критичного діловодства [16]. Початкове сприйняття документознавства як прикладної галузі знань певним чином збереглося і донині. Це і проявляється в ототожненні документознавства з діловодством. Утім згодом таке спрощене ставлення до науки відійшло в минуле й нині сприймається більшістю як архаїчне термінологічне роз'яснення, хоча продовжує зустрічатись у науковій і навчальній літературі донині.

Зауважимо, що після А.О. Введенського історія документознавства тривалий час, аж до 1990-х рр., не потрапляла в поле зору вітчизняних дослідників як предмет спеціального студіювання. Увага акцентувалася переважно на науково-методичних розробках із діловодства [21]. Виняток хіба-що становлять праці Я.Р. Дашкевича [10-11]. Постановка вченим питання про документознавство як історичну дисципліну чи «книжне діловодство» виявилася новаторською та започаткувала ставлення до документознавства як спеціальної історичної галузі знань.

До історії діловодства в 1960-1970-х рр. звернулись історики-архівісти й історики мови, зокрема П.І. Захарчишин, У.Я. Єдлінська, В.В. Панашенко, М.Л. Худаш та ін. [13-15;36;43]. Головним змістом їхніх студій було вивчення здебільшого середньовічних документів, народжених в канцеляріях різних установ. При цьому дослідники вдаються до студіювання не тільки мовних норм і режимів існування тексту, але й висувають на провідне місце в ієрархії наукових інтересів сферу їх створення та побутування, що дає можливість узурпувати за допомогою всебічної уваги до історії діловодства максимум дослідних граней.

Перші спроби саморефлексії документознавства в Радянському Союзі датуються 1970-1980-ми рр. Ідеться про спеціальні студії, присвячені історії й історії теорії документознавства, у виконанні провідних фахівців галузі -В.М. Автократова, В.Д. Банасюкевича, О.М. Баркалової, Г.Г. Воробйова, Б.С. Ілізарова, М.П. Ілюшенко, Т.В. Кузнєцової, Я.З. Лівшиця, К.Г. Мітяєва, А.М. Сокової та ін. Особливо слід відзначити праці А.М. Сокової, що звершилися ґрунтовним дослідженням «Развитие советского документоведения в условиях научно-технической революции (1960-1980 гг.)» (1987) [41;42], рефреном якого стало висвітлення перебігу подій, пов'язаних із впровадженням документознавчих ідей, новітніх технологій у документаційне забезпечення управління, діловодство й архівну справу.

Лише наприкінці 1980-х — на початку 1990-х рр. вітчизняна проблемно-тематична історіографія збагатилася працею, яка претендувала на узагальнення довідкового характеру — «Документоведение» (автор — Н.С. Костинська), що була опублікована в колективній монографії Інституту історії АН УРСР «Вспомогательные исторические дисциплины: историография и теория», а згодом її модернізований варіант з'явився у відомому для широкого загалу навчальному посібнику за редакцією В.О. Замлинського та М.Ф. Дмитрієнко -«Специальные исторические дисциплины» (1992) [17]. За змістом статті відповідають поширеним у 1980-х — на початку 1990-х рр. міркуванням про документознавство як «критичне діловодство», галузь наукових знань міждисциплінарного змісту. Завдяки презентації історії й теорії науки у «діловодно-архівному контексті» перші розвідки Н.С. Костинської можна зарахувати до історіографії класичного документознавства.

Праці, які з'явилися на початку 1990-х рр., засвідчили вразливість документознавства до «атак» його нової версії. Першою працею, виконаною в агальнодокументознавчому руслі, стала публікація Г.М. Швецової-Водки «Определение документа в документационно-информационной науке» (1991), що виразно тяжіє до документологічних узагальнень, а історичний компонент якої вказує на прихильне ставлення до «документаційної» версії походження науки [47]. Роком пізніше світ побачила фундаментальна монографія Л.А. Дубровіної «Кодикологія та кодикографія української рукописної книги» (1992) [12]. Віддаючи дослідну перевагу історії й теорії кодикології, кодикографії, зосереджених на вивченні української рукописної книги, автор визнала за потрібне вдатися до усунення наявних термінологічних розбіжностей у тлумаченнях документа різними науками з метою складання його загального значення, ілюстрованого дослідженнями (археографічними, бібліографознавчими, джерелознавчими, документознавчими, палеографічними, текстологічними та ін.) рукописної книги.

Важливі думки знаходимо й у монографії С.Г. Кулешова «Документальні джерела наукової інформації: поняття, типологія, історія типологічної схеми» (1995) [26]. Перебіг міркувань про міжгалузеві вивчення документа з позиції можливостей створення загальної історії та теорії документа, продемонстрований С.Г. Кулешовим, віддзеркалює результат зміцніння ідей загального документознавства у вітчизняному науковому просторі. Відтак поступово у 1990-х рр. документологічні ідеї «матеріалізувались» у «великий текст», що складався з праць Л.А. Дубровіної, С.Г. Кулешова, Г.М. Швецової-Водки, які в площині різних конкретних сфер роботи з документами та поза ними викликали інтерес до історії теорії документа та наук, що його вивчають.

Пізніше, наприкінці 1990 — на початку 2000-х рр., деякі аспекти змісту, співвідношення, ролі і значення загального, спеціального документознавства в системі наук документально-комунікаційного напряму окреслюються в наукових студіях М.С. Слободяника, а також Н.М. Кушнаренко, Г.М. Швецової-Водки [29-32;40;45-50]. Ідеться про ті з них, в яких розглядаються питання ґенези науки. Відчутною є належність ідей цих авторів документологічному дискурсу. Це продукувало зосередження на «книгознавчо-бібліографознавчо-бібліотекознавчій природі» науки, що виявилось у тематичних наукових розвідках, головна ідея яких розгортається довкола твердження про П. Отле як фундатора документознавства, перспективності загальної історії, теорії документа, базованих на документаційній науці [29,с. 11-15]. Звідси походять відомі й не менш важливі наукові погляди щодо тлумачення поняття «класичне (традиційне) документознавство», яке ототожнюється з документацією чи документаційною наукою. У той же час С.Г. Кулешов і прихильники його ідей терміном-словосполученням розуміють «діловодно-архівне» або мітяєвське класичне (управлінське) документознавство [18,с. 128].

Вагоме місце у модерному документознавстві належить Н.М. Кушнаренко. Домінуючим концептом її творчості у сфері документознавства є документологія та сучасний розвиток документознавчої науки [29-32]. Н.М. Кушнаренко дійшла висновку, що у 1990-х рр. парадигматична схема науки про документ змінюється, знайшовши аргументоване представлення у вигляді «універсальних» документологічних тверджень, виснуваних на ґрунті книгознавчо-бібліотекознавчих дисциплін і певним чином інформатики. Наголошуючи на життєздатності загального документознавства, її представники вдаються до історичних екскурсів із метою поєднати результати розвитку спеціального документознавства задля їх узагальнень.

На особливу увагу заслуговують змістовні дослідження історії, теорії документа та науки про документ Г.М. Швецової-Водки [45-50]. Значну кількість праць науковець присвятила утвердженню загальнодокументознавчої концепції, побіжно вдаючись до малоформатних історичних екскурсів щодо історії науки. Торкаючись історії документаційної науки, документалістики, Г.М. Швецова-Водка робить особливий акцент на сучасному розвиткові документознавства в Україні, пропонуючи переглянути його перспективи та наголошуючи на актуальності документології, новітнього зразка інформаційної науки — ноокомунікології. Ці погляди створюють основу для інформаційних міждисциплінарних досліджень під назвою «документологічні студії».

Проблемна спрямованість популярних у 1990-2000-х рр. об'єктів студіювання — документознавства та документології, привернула увагу історика-архівіста, археографа Г.В. Боряка. Ідеться про працю «Національна архівна спадщина України та Державний реєстр «Археографічна Україніка»: архівні документальні ресурси та науково-інформаційні системи» (1995) [6]. На відміну від інших, учений заперечує можливість зробити науку комплексною. У цьому контексті дослідник чітко вказує на риси документознавства, притаманні традиційному тлумаченню його змісту, пов'язаному з документаційним забезпеченням управління та діловодством установ. Усупереч популярним документологічним ідеям автор висунув припущення про неможливість побудови загальної теорії документа, залишившись при цьому на позиціях архівознавчого трактування документознавства. У руслі наших інтересів цінність праці полягає в її ґрунтуванні на суміші історичних наукових знань про документ, що розкриває об'єктивно зумовлене місце документознавства у міждисциплінарному просторі.

Останнім часом виявлено потужне вивчення різних видів документів (картографічних, патентних, музичних, кінофотофонодокументів тощо). Це особливо слід відзначити у контексті історіографії документознавства 1990— 2000-х рр. Активізація спеціальних документознавчих розробок є симптоматичним знаком реакції науки на посилення загальнодокументознавчих студій. Відзначимо очевидну корисність специфічного контексту для універсальної історіографії історії будь-якої науки. Зосередження уваги на здобутках спеціального документознавства робить можливим незаангажований погляд на теорію та історію документознавства.

Отже, підсумовуючи, вважаємо за необхідне зробити декілька узагальнень. Студіювання порушеної нами проблеми носить фрагментарний характер. Зародження і розвиток документознавчих ідей, формування документознавства як навчальної дисципліни та науки, міждисциплінарні зв'язки й інші складні історико-дисциплінарні питання залишаються нерозглянутими, а отже, й «неосмисленими» сучасною історіографією. Кількість загальних і конкретно-тематичних праць, безпосередньо присвячених розвиткові історико-документознавчих досліджень, у вітчизняній і зарубіжній історіографії є незначною. Вивчення історіографії історії документознавства демонструє парадоксальну картину невідповідності нагромадженого емпіричного матеріалу ступеню його теоретико-методологічного освоєння. Усунення нерівності можливе лише на ґрунті теоретичних узагальнень емпіричної інформації.

Розділ 2. Основні етапи розвитку документознавства

Як відомо, науку з назвою «документознавство» сформовано в СРСР у 1950–1970-і роки. Її центрами були єдині у радянській державі профільні з цієї наукової дисципліни навчальний і науковий заклади – відповідно Московський історико-архівний інститут (МДІАІ) та Всесоюзний науково-дослідний інститут документознавства та архівної справи (ВНДІДАС). Про стан організації документознавчих досліджень у ці часи в окремих республіках, зокрема в УРСР, можна говорити лише як про розроблення окремих питань у межах централізовано спрямованої проблематики, переважно практичного характеру, або як про поодинокі ініціативні спроби вирішення певних завдань з теорії документа, що можливо і виходили за межі усталеного на той час розуміння документознавства як науки. Інституціональний розвиток документознавства в Україні відбувається тільки після набуття нею незалежності у 1991 р. Водночас не можна говорити, що такий розвій відбувається з нульової позначки. І йдеться не тільки про досить ґрунтовне нормативне і науково-методичне забезпечення організації діловодства в республіці, створене за часів СРСР, реалізацію його засад малочисельною, але високофаховою групою випускників МДІАІ, а й про досвід наукової діяльності із суміжних з документознавством галузей знань та практичної роботи з різними об’єктами, які узагальнено називають документами. Власне побудова лінійної схеми розвитку документознавства в Україні навряд чи можлива та й доцільна; можна говорити лише про окремі епізоди, що складають нарис такої історії. Чи мають ці факти прямий або опосередкований зв’язок із сучасними нашими документознавчими уявленнями повинні довести поглиблені історіографічні дослідження. У цьому нарисі викладемо основні такі епізоди у межах гіпотетичної періодизації, яка, безперечно, у подальшому може бути уточнена.

Першими розробками з теорії документа в Україні мабуть слід вважати наукові джерелознавчі студії, зокрема, започатковані М. Іванишевим в Університеті Св. Володимира і продовжені В. Антоновичем, В. Іконниковим та іншими вченими університету, яких називають «київською школою документалістів». Так, виданий у Києві в 1881 р. групою студентів літографований конспект лекцій В. Антоновича «Источники для истории Юго-Западной России», охоплював аналіз документальних джерел з ХІІІ до кінця ХVІІІ ст., що були поділені ученим на три великі групи: літописи, юридичні документи, записки мандрівників і сучасників. Подальша наукова робота з класифікування та інших питань теорії писемних історичних джерел, розвинутих, зокрема, учнями В. Антоновича, іншими вітчизняними джерелознавцями, є окремою й особливо важливою темою, що ілюструє еволюцію уявлень про документ як історичне джерело. І в періодах, вже наближених до нашого часу, такі студії (у тому числі виконані у згадуваному Київському університеті) часто наближалися до розв’язання концептуальних питань документознавства у його зв’язку з архівознавством і спеціальними історичними дисциплінами.

2.1. 1920–1930-і роки

Безпосередньою історичною передумовою організації наукової роботи з проблематики, яка притаманна традиційному документознавству, була діяльність в УСРР у 1920–1930-х рр. Інституту раціоналізації управління. Слід зауважити, що у 1920-і рр. в радянській Україні помітною була активізація поширення наукових та практичних знань з діловодства. Про це, зокрема, свідчить досить інтенсивне видання посібників з цієї сфери практичної діяльності. Особливу увагу привертає посібник А. Євтихієва «Десятичная система в административном делопроизводстве». По-перше, у передмові, підписаною комісією з перегляду установ УСРР, пишеться про здійснення обстеження організації діловодства в наркоматах республіки, наміри видати огляд з адміністративного діловодства у «найважливіших» державах Європи, Кодекс правил з адміністративного діловодства, що був прийнятий Всесвітним конгресом з адміністративних наук у Брюсселі (1910). По-друге, що найцікавіше, зміст цього посібника відображає важливу тенденцію тих часів – впровадження десяткової (децимальної) класифікації у діловодство, що було ініціативою Міжнародного бібліографічного інституту (розробника зазначеної класифікації) і безпосередньо його фундатора Поля Отле. Використання зазначеної класифікації вже мало місце в окремих установах Голландії, Бельгії, Іспанії. Цей посібник є цікавою ілюстрацією намагань практичного впровадження в Україні певних наукових розробок (і відповідно ідей) з теорії документа.

Вирішення проблем організації діловодства у 1920-і рр. в СРСР пов’язувалося з удосконаленням управління народним господарством на засадах впровадження методів наукової організації праці (НОП). У Харкові було створено Асоціацію працівників управлінської справи6 , діяльність якої було спрямовано на пропаганду НОП. У загальносоюзному масштабі дослідження у цьому напрямі здійснювалися Інститутом техніки управління (ІТУ). У 1929 р. в Харкові на базі Всеукраїнського інституту праці (заснований 1922 р. і перебував у підпорядкуванні Народного комісаріату праці) було організовано Всеукраїнський інститут раціоналізації управління Народного комісаріату Робітничо-селянської інспекції або, як він називається в більшості його документів, Інститут раціоналізації управління (ІРУ). Інститут мав філії у Києві, Дніпропетровську, Одесі, Сталіно, але чисельність працівників в них була незначною. У 1930 р. ІРУ створює Всеукраїнське науково-технічне товариство раціоналізаторів управління. В ІРУ працювали так звані школи раціоналізаторів на кшталт курсів підвищення кваліфікації. Крім того, відповідно до постанови Секретаріату ЦК та Президії ЦВК НК РСІ від 07.09. 1931 р. при ІРУ було організовано вищий навчальний заклад – Вищу школу раціоналізації управління. Строк навчання у цьому вузі був 2 роки, форма навчання – стаціонарна, тобто з відривом від виробництва. Підготовка відбувалася на п’яти факультетах, чотири з яких за назвами відповідали певним галузям народного господарства – машинобудівельний, гірничий, сільськогосподарський, торговельно-кооперативний. На п’ятому факультеті – «радянського апарату», готували фахівців з організації апарату управління в органах державної влади. Набір здійснювався шляхом вільного конкурсу. За 1931–1932 рр. вузом було випущено 175 осіб. У 1933 р. ІРУ мав наміри організувати роботу аспірантури, зокрема намічалося прийняти на навчання 20 осіб, однак, здається, ці задуми не були реалізовані. Інститут декларував у своїх документах зв’язок з багатьма науковими установами і у першу чергу з ІТУ, Інститутом обліку, Інститутом організації промислового управління ВРНГ СРСР (Москва), Інститутом механізації сільського господарства (Москва, Ленінград), Інститутом економічних досліджень Держплану УСРР (Харків).

В архівному фонді інституту збереглася датована 1930-м роком наукова праця з діловодства, підготовлена працівниками ІРУ. Це машинописний текст українською мовою, обсягом 169 сторінок, оформлений у справу, яка має назву «Материалы о ведении делопроизводства». З його вступної частини «Від укладачів» зрозуміло, що ця робота була підготовлена як посібник, однак не з’ясовано чи була вона тиражована або навіть копійована, а також чи була поширена. Слід зауважити, що у цілому структура і зміст посібника більшою чи меншою мірою подібні до тогочасних друкованих видань з діловодства. Разом з тим, у ньому вміщено й оригінальні матеріали, зокрема, з раціоналізації роботи служб діловодства, що мали практичне значення для її працівників.

Значний інтерес представляють інструктивні та інші матеріали посібника, які можна вважати додатками до нього. Це, зокрема, розгляд загальних методичних засад побудови класифікаторів справ (де основні напрями діяльності райвиконкому, міськради та сільради класифіковані за дев’ятьма рубриками), приклади класифікаторів справ міськради, райвиконкому та сільради, «Інструкція про роботу по виконанню завдань вищих органів в апарату міськрад та райвиконкомів», «Витяг з протоколу № 54 засідання Колегії Народного Комісаріату Робітничо-Селянської Інспекції Союзу РСР «Про терміни переховування грошово-матеріальної звітності другорядного значення», а також параграф названий «Про стандартизацію». В останньому охарактеризовано роль стандартизації та подано окремі відомості з історії стандартизації документів (зокрема про застосування німецьких стандартів на формати паперу – так званих «Дін-форматів»), згадується про роботу кабінету у справах стандартизації при ІТУ. Взагалі, здається, робота з уніфікації та стандартизації документації мала стати одним з провідних напрямів діяльності ІРУ, що було зафіксовано у положенні про цю установу (зокрема планувалося вивчення стандартизації, типізації документів, розроблення єдиних правил діловодства, облікових форм, встановлення стандартної системи собівартості, вироблення шифрів тощо), плані роботи сектора організаційних постановок, а також декларації намірів стандартизації окремих видів документів (рахунок-фактура, накладна, внутрішнього обліку матеріалів) в інформаційному бюлетені інституту.

У плановій документації інституту з 1933–1934 рр. проблематика діловодства посідає незначне місце порівняно з генеральними напрямами досліджень (зокрема, це розроблення теорії і практики раціоналізації, основ марксистсько-ленінської методології організації й раціоналізації управління виробництвом, узагальнення досвіду та удосконалення організації апарату управління в облвиконкомах, райрадах, сільрадах, на заводах, шахтах, машино-тракторних станціях тощо)14. Водночас окремі завдання, що стосувалися обстеження організації діловодства, іноді фіксувалися у межах комплексних тем за цими напрямами. Наприклад, у змісті план-карти з теми «Внутрішня організація апарату рудоуправління «Комсомолець України» плану на 1933 р. сектора організації управлінських апаратів зазначено, що ділянками, які мали обстежуватись бригадою працівників інституту, були «загальне діловодство» (зокрема, процеси приймання вхідної кореспонденції, її оброблення, розподіл, надсилання кореспонденції), «протокольне діловодство», «множильна справа», організація контролю виконання (документів), облік особового складу, а результатами такого дослідження мали бути положення, інструкція, «документація». У цьому ж плані зафіксовано тему з нормування праці конторського персоналу, «відрядності роботи друкарки».

Серед архівних документів інституту поки не виявлено безпосередньо результатів роботи працівників інституту, наукових звітів чи матеріалів обстежень, пов’язаних з організацією діловодства (крім зазначеного машинописного посібника). Водночас залишилися відомості про деякі публікації співробітників ІРУ з діловодства. Зокрема, авторами тогочасних видань були Р. Даннерт («Організація і техніка діловодства (реєстратура)»), О. Брагинський та М. Горенштейн («Організація машинопису (організація роботи, нормування, відрядна система обліку»), В. Зімєлєв («Графический контроль плана», «Простейшие диаграммы»).

ІРУ проіснував до квітня 1934 р., коли було ліквідовано ряд наукових установ економічного профілю (зокрема в Україні майже в один і той же день разом з ним – Український науково-дослідний інститут економіки та організації промисловості, що також був створений 1929 р.).

Зосередження науковців, що опрацьовували проблеми наукової організації діловодства, переважно з позицій економіко-управлінського підходу, фактично виключило розгляд цих проблем у зв’язку з архівною справою. Втім, провідні українські архівісти були переконані у необхідності такого розгляду. Так, на І Всеукраїнській нараді архівних працівників (1924 р.) обговорювалися проблеми належної організації діловодства в установах; ці питання порушувалися архівістами і надалі у 1930-х роках.

Постійно звертали увагу на зв’язок теорії діловодства й архівної справи відомі українські архівознавці. Зокрема, В. Веретенніков захищаючи у боротьбі з проблемно-тематичним поділом архівних документів (цей принцип намагалися впровадити у класифікацію документів у діловодстві, що, на нашу думку, також було виявом впровадження децимальної системи) принцип походження формування архівних фондів та обґрунтовуючи поняття діловодного фонду (та інші поняття своєї «фондової теорії»), фактично підтверджував у своїх працях важливість такого зв’язку19. Українськими архівознавцями впродовж 1920–1930-х рр. готувалася і видавалася навчальна література для студентів і слухачів курсів підвищення кваліфікації працівників архівних підрозділів «дієвих» установ, що безпосередньо була присвячена технології діловодства («діловодній техніці») чи містили розділи, де вона розглядалася в контексті архівної технології20. Водночас слід відзначити, що у тогочасній українській архівній періодиці наукові публікації з теорії діловодства фактично відсутні.

2.2. 1950–1980-і роки

Початок формування напрямів досліджень традиційного документознавства в УРСР у 1950–1960-х рр. та їх розвиток у 1970–1980-х рр. насамперед слід пов’язати з переданням у післявоєнні роки архівним установам повноважень в СРСР щодо організації діловодства та контролю за його здійсненням. Водночас йшлося не тільки про посилення відповідальності архівних установ у межах свого профілю за організацію діловодства в установах, а також й про їх участь у нормативному та науково-методичному його забезпеченні.

Слід зауважити, що певну наукову роботу, пов’язану зі створенням проектів загальносоюзних нормативних та науково-методичних документів, здійснювало Архівне управління УРСР. Головархів СРСР постійно надсилав на розгляд Архівного управління республіки проекти таких документів, підготовлені (у тому числі й на основі наданих Архівним управлінням УРСР матеріалів) фахівцями Головархіву СРСР та співробітниками його галузевого інституту – ВНДІДАС (створений у 1966 р. в системі Головархіву СРСР), з проханням викласти свої зауваження та пропозиції. Архівне управління УРСР також взяло участь у підготовці Єдиної державної системи діловодства (ЄДСД)23, а саме – у 1971 р. за дорученням Управління Справами Ради Міністрів УРСР здійснило вивчення проекту ЄДСД і підготувало змістовну рецензію із зауваженнями для ВНДІДАС.

Організація ЄДСД в СРСР зумовила у 1970-х роках масштабну роботу з розроблення і впровадження уніфікованих систем документації, єдиної системи класифікації і кодування техніко-економічної інформації, зокрема в аспекті їх використання в автоматизованих системах управління (АСУ)25. У науковому розробленні та впровадженні уніфікованих систем документації, зокрема уніфікованої системи організаційно-розпорядчої документації (УСОРД) мали взяти участь архівні установи всіх республік. Так, Головархів СРСР зобов’язав Архівне управління УРСР вжити заходи щодо укомплектування апарату управління та архівних установ кваліфікованими фахівцями в галузі документознавства, продумати можливість створення спеціальних підрозділів з організації діловодства, творчих груп з науково-дослідного розроблення питань уніфікації організаційно-розпорядчої документації (ОРД), залучення до опрацювання цих питань зацікавлених наукових установ, міністерств і відомств республіки. У зв’язку з цим Архівне управління УРСР мало здійснити вивчення комплексу ОРД, що застосовувався у різних ланках управління, шляхів її уніфікації та узгодження з АСУ, підготовці пропозицій щодо побудови і складу УСОРД, а також взяти участь у розробленні проектів стандартів на ОРД26. Втім, у листі-відповіді на доручення Головархіву СРСР щодо участі архівістів України у розробленні УСОРД начальник Архівного управління УРСР О. Мітюков зауважив, що «проблему нашої участі у зазначеній роботі та інших дослідженнях в галузі діловодства було б правильно вирішувати шляхом створення в Україні філіалу ВНДІДАС, необхідність в якому вже давно є нагальною». У перспективному плані розвитку архівної справи в Україні на 1976–1990 рр. передбачалося створення науково-дослідного підрозділу – філії ВНДІДАС. Однак, центральною владою це питання так і не було вирішено.

Водночас, спільними зусиллями працівників Головархіву УРСР та Центрального державного архіву Жовтневої революції, вищих органів державної влади і органів державного управління УРСР 1985 р. було створено Республіканський організаційно-методичний кабінет по діловодству. За відсутності в Україні галузевої науково-дослідної інституції цей кабінет упродовж десяти років відігравав роль методично-консультаційного центру з впровадження результатів науково-дослідної роботи в галузі документознавства і діловодства, узагальнення і поширення передового досвіду роботи міністерств, відомств, підприємств, установ і організацій. На базі кабінету Головархівом УРСР проводилися наради і семінари працівників служб діловодства і відомчих архівів установ, заняття Республіканських курсів підвищення кваліфікації керівних працівників і спеціалістів народного господарства (за спеціальністю «діловодство й архівна справа»).

Підґрунтям для формування і поширення в УРСР документознавчих знань стала організація у 1944 р. на історичному факультеті Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка кафедри, діяльність якої було спрямовано на підготовку істориків-архівістів. І хоча впродовж 1960–1980-х рр. в архівознавчо-джерелознавчому напрямі підготовки студентів переважала то одна, то друга його складова, так чи інакше викладання циклу архівознавчих дисциплін, навчальних курсів історичного джерелознавства, археографії, спеціальних історичних дисциплін сприяло виробленню у студентів фундаментальних знань з історії й теорії документа. Відсутність пріоритету курсу «Документознавство» на кафедрі архівознавства університету значної мірою компенсувалася створенням при неї у 1964 р. постійно діючих тримісячних курсів підвищення кваліфікації керівних працівників служб діловодства міністерств, відомств, установ та організацій республіки. Метою курсів була підготовка кваліфікованих працівників служб діловодства через ознайомлення слухачів з напрямами удосконалення роботи управлінського апарату, впроваджуваними новітніх на той час засобами механізації діловодних процесів й тиражування документів, науковими методиками раціоналізації діловодства, основними засадами створюваної ЄДСД тощо. До проведення занять було залучено професорсько-викладацький склад кафедри архівознавства, спеціалістів Архівного управління УРСР, а також найбільш досвідчених практичних працівників служб діловодства міністерств і відомств.

Між тим в Україні у ці часи функціонувала наукова інституція документознавчого спрямування, у якій дослідження організації діловодства здійснювалося вже не з архівознавчих засад, а більшою мірою виходячи з управлінських, економічних аспектів. Йдеться про Український філіал науково-дослідного інституту планування і нормативів при Держплані СРСР у м. Києві. Організаційні витоки філіалу починаються з лабораторії удосконалення організації управління промисловістю Української ради народного господарства (на базі СКБ заводу верстатів та автоматів ім. Горького у м. Києві). Лабораторія існувала з 9 травня 1964 р. по 18 січня 1966 р. З 18 січня 1966 р. її перетворено у Відділення наукової організації управління народним господарством науково-дослідного економічного інституту Держплану УРСР (м. Київ), а з 30 червня ц. р. у зазначений вище філіал41. Документознавчі дослідження проводив відділ наукової організації управлінської праці та діловодства. У структурі філіалу він існував впродовж 1966–1970 рр. (хоча його назва і змінювалася; в 1970 р., наприклад, він називався відділом методології документування та організації діловодства). У складі відділу були два сектора: перший – методології документування діловодства, другий – механізації діловодних процесів й адміністративно-управлінської праці. Слід зазначити, що провідні співробітники відділу були авторами відомих профільних публікацій. Друкована наукова продукція філіалу ще достатньо не вивчена. Потребує поглибленого дослідження й архівний фонд філіалу, що зберігається в ЦДАВО України і містить справи з науковими звітами з проблематики, дотичної до документознавчої. Коротко охарактеризуємо тематику зазначених звітів.

Ще під час існування лабораторії у 1965 р. її співробітниками було підготовлено наукові звіти з таких тем: «Удосконалення організації управлінської праці та діловодства в системі керування промисловістю», «Класифікація питань діяльності підрозділів і питання організації управлінської праці, документування та документообігу в Українській раді народного господарства», «Рекомендації щодо спрощення документообігу». У 1966 р. було виконано звіти з тем «Дослідження системи діловодства в апараті Ради Міністрів УРСР та організація документопотоків й контролю за виконанням документів на основі застосування сучасних засобів оргтехніки» та «Розроблення систем документування й документоутворення для органів планування та управління, установ і підприємств із врахуванням можливості застосування обчислювальної та організаційної техніки». За 1967 р. зафіксовано один звіт із зазначеної проблематики з теми «Основні положення з організації документообігу, реєстрації й контролю виконання документів із застосуванням оргтехніки в центральних установах союзної республіки». Зауважимо, що саме цим роком позначено завершення теми, пов’язаною з дослідженням потоків інформації в контексті розроблення структури керування виробництвом, розроблення автоматизованих систем управління, а у 1969 р. оформлено науковий звіт з аналізу інформаційних потоків для планування паливно-енергетичного господарства. Зрозуміло, що йдеться про аналіз потоків управлінської та профільної документації з виробництва певних організацій або галузі.

У наступному 1970 р. співробітники філіалу звітують про виконання теми «Аналіз інформаційно-документальних систем з різних функцій керування на промисловому підприємстві». Ця проблематика споріднена із популярним на той час розробленням документальних інформаційно-пошукових систем, що функціонують у межах АСУ. Наукові звіти філіалу за 1972–1974 рр. характеризують розроблення іншого напряму документознавчих досліджень – створення та удосконалення системи уніфікованих форм первинної та планової документації, зокрема для опрацювання її на обчислювальних машинах для рівнів «республіканське міністерство – Держплан УРСР», з метою впровадження у практику планування, застосування в автоматизованих системах виробництва. Останній звіт у фонді зі спорідненої з документознавством проблематики має назву «Дослідження й розроблення систем взаємопов’язаних програм, планів, форм і показників раціонального планування використання вторинних ресурсів». Він датований 1990 р.

Слід відзначити також наукові публікації, що враховували як економіко-управлінський аспект організації діловодства, так і проблематику взаємозв’язку діловодства й архівної справи. Зокрема, це праці Н. Гончарової, яка зосередилася переважно на розробленні актуальних питань документаційного забезпечення процесів керування.

Уже з 1960-х рр. в СРСР поняття «документ» стали широко використовувати в наукових дисциплінах, пов’язаних із сферами практичної роботи з різними носіями інформації. Так, в інформатиці ним позначалися носії інформації, що були спеціально призначені для її зберігання та передавання. Досить широкий спектр видів об’єктів зберігання в бібліотеках (вони комплектують не тільки паперовими, а й аудіовізуальними виданнями, а також дисертаціями, звітами про науково-дослідні роботи та дослідно-конструкторські розробки, депонованими рукописами, а деякі з бібліотек мали зібрання карт, фотографічних документів, рукописні фонди тощо) зумовив застосування щодо них узагальнюючого терміна «документ» в бібліотекознавстві та бібліографознавстві. З іншого боку, відбулося певне інтегрування цих дисциплін з так званою науковою інформатикою (спрямованою на інформаційне забезпечення розвитку науки і техніки), що зумовлювалося приналежністю бібліотечно-бібліографічного обслуговування до видів науково-інформаційної діяльності і через це виконанням низкою універсальних, наукових та науково-технічних бібліотек функцій органів науково-технічної інформації різних рівнів. Поширення у зазначених наукових дисциплінах понять «документальний масив», «документальна інформація», «документальні потоки», «документальний пошук», «документальна інформаційно-пошукова система», «потреби в документальній інформації», «класифікація документальної інформації» тощо створювало не тільки прецедент подібності з лексикою документознавства, а й відображали певну галузь знань, пов’язану із вивченням сукупності документальних інформаційних процесів (збирання, опрацювання, зберігання, пошук, видавання документальної інформації). В Україні публікації з цієї проблематики в основному зосереджувалися у збірниках наукових праць великих бібліотек, Українського науково-дослідного інституту науково-технічної інформації і техніко-економічних досліджень, інститутів культури. Однак, спеціальних узагальнюючих робіт з наукової інформатики було видано небагато (і мали вони переважно науково-популярний характер)68, що пояснювалося наявністю досить значного потоку наукової продукції всесоюзних інститутів науково-технічної інформації, масштабною презентацією результатів досліджень із зазначеної тематики у журналі «Научно-техническая информация», який видавав (і видає дотепер) Всесоюзний (нині Всеросійський) інститут наукової та технічної інформації.

Окремий напрям у науковій інформатиці представляли дослідження документальних джерел інформації, зокрема наукової. На початку розробки у його межах були спрямовані на удосконалення створення та функціонування наукових публікацій (первинних документальних джерел наукової інформації) і науково-інформаційних документів (вторинних документальних джерел наукової інформації). Згодом дослідження документальних джерел наукової інформації охоплювали вже значно ширший спектр питань, включаючи визначення меж самого поняття, типологічний аналіз цих джерел, історію та перспективи їх розвитку. Спроби вирішити ці питання представлено у низці українських публікацій.

2.3. Від 1991 року до нашого часу

Розвиток документознавства в Україні на сучасному етапі у загальних рисах вже було викладено в деяких публікаціях. Тому відзначемо найбільш помітні події окресленого періоду, пов’язані з розвитком теорії документознавства в Україні.

На початку 1990-х рр. відомий російський бібліотекознавець Ю. Столяров починає формувати нову (щодо усталеної в СРСР) концепцію документознавства. В її основу покладено більш широке, ніж в традиційному (класичному) документознавстві поняття документа, яке охоплює вже не тільки документацію (службові, особисті, тобто так звані «неопубліковані» документи), а й видання, публікації (тобто «опубліковані» документи). Витоки цієї концепції – у працях вже згадуваного нами фундатора науки «документація» (документаційної науки) П. Отле (1930-і рр.) та його послідовників. Певні теоретичні надбання (у тому числі й бібліографознавчі) цієї науки включає у 1960-х рр. радянська інформатика, яка, що вже відзначалося, впродовж наступних двох десятиліть вивчає публікації як документальні джерела інформації. Нова концепція документознавства залучає до своєї теоретичної частини також значну частину результатів книгознавчих, бібліотекознавчих та бібліографознавчих досліджень на підставі інформологічного постулату, що «книга» це теж документ.

Значною мірою нова концепція документознавства була асоціативною дослідженню документа (у широкому його розумінні), які здійснювали у другій половині 1980-х рр. українські вчені (Г. Швецова-Водка, С. Кулешов). Однак в Україні тоді він не ототожнювався з «новим» документознавством. Його розглядали як вивчення документа з позицій різних документально-інформаційних наук, про що, зокрема, свідчить публікація 1992 р. Г. Швецової-Водки. У цьому ж році вийшла друком фундаментальна монографія з кодикології Л. Дубровіної, в якій було чітко розмежовано застосування поняття «документ» з точки зору інформатики, бібліографознавства, кодикології й інших спеціальних історичних дисциплін, що водночас ілюструвалося прикладами дослідження рукописної книги такими науками як історичне джерелознавство, археографія, палеографія, текстологія, документознавство, бібліографознавство, історія книги. Водночас цим автором висловлювалася думка щодо можливості існування «документографії» як прикладної галузі фундаментальної науки документологія, у межах якої мають здійснюватись «узагальнюючі дослідження загальних закономірностей фіксації і передачі інформації в документальних системах та документальних комунікаціях». Пізніше в монографії С. Кулешова (1995), присвяченій документальним джерелам наукової інформації, відзначено, що документ вивчається циклом наук (який позначається різними назвами), до якого при широкому розгляді документа можуть входити бібліографознавство, бібліотекознавство, книгознавство, інформатика, архівознавство, історичне джерелознавство, музеєзнавство та ін. Відзначалася можливість проведення міжгалузевих досліджень документів, причому зауважувалося, що не в площині форм та методів роботи з документами (оскільки кожна зі сфер практичної роботи має свою специфіку), а з точки зору створення загальної історії та теорії документа, яка у перспективі може стати основою документології78. У фундаментальній праці з архівознавства та археографії Г. Боряка (1995 р.) було розглянуто зміст документознавства як науки, критиковано як спроби зробити цю науку комплексним об’єднанням, що вивчає всі історичні джерела, так і можливості розроблення теорії документа79. Автор дотримувався архівознавчого (тобто традиційного) трактування документознавства, яке на його думку, пов’язане з документаційним забезпеченням управління та діловодством установ. Традиційна точка зору на документознавство була відображена також у довіднику «Специальные исторические дисциплины» (1992), підготовленому кафедрою архівознавства та спеціальних історичних дисциплін Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка81.

У 1997 р. Харківським державним інститутом культури (ХДАК) було видано перший в Україні підручник з документознавства (автор – Н. Кушнаренко). Його зміст викладено з позицій «нового» документознавства. З точки зору теоретичного аналізу найбільший інтерес представляли погляди автора на структуру документознавства як науки82. У подальшому питання структури наукової дисципліни і відповідно позиції щодо її змісту та завдань неодноразово ставали об’єктом дискусій в спеціальних українських публікаціях. Цим питанням приділяли увагу Ю. Сорока, Г. Швецова-Водка, М. Слободяник, С. Кулешов, Н. Кушнаренко. Порушується питання щодо наявності в документознавстві окремого напряму – історичного документознавства.

Першу профільну монографію з наукової дисципліни було опубліковано 2000 р. Її автор – С. Кулешов, охарактеризував історію та теоретичні основи загального документознавства (документології) і традиційного документознавства. Працю було відзначено галузевою премією імені Василя Веретеннікова Державного комітету архівів України та Спілки архівістів України. У 2001 р. вийшла друком монографія Г. Швецової-Водки «Документ і книга в системі соціальних комунікацій»86, в якій узагальнювалися багаторічні авторські дослідження процесів формування різних значень поняття «документ», проблем типології документа і книги, співвідношення понять документа і книги, об’єкта бібліографії тощо. Слід зауважити, що обговорення теоретичних проблем документознавства активно продовжується і нині. Серед найбільш дискусійних – структура документознавства як науки і поняття «документологія» (окрема наука чи галузь наукових знань у межах документознавства), термінологія документознавства, типологія документів.

Позитивним явищем останніх років стала поява публікацій, в яких розглядаються не абстрактні питання теорії документа, а теоретичні аспекти науково-практичних розробок (всі вони стосуються, зрозуміло, традиційного документознавства). Йдеться про питання теорії експертизи цінності документів (С. Сельченкова), розгляд теорії діловодства як галузі наукових знань (О. Загорецька), аналіз наукових засад керування документаційними процесами (І. Антоненко), документаційного забезпечення менеджменту (Н. Гончарова), концептуальних основ формування культури діловодства в сучасних установах України (Ю. Палеха) та ін. Формується самостійний потік публікацій, присвячений документознавчим питанням створення та функціонування електронних документів.

Останні роки позначені виходом фундаментальних монографій, в яких розглянуто проблематику історичного документознавства. Це праця В. Шандри, в якій охарактеризовано організацію документування та роботу з документами в генерал-губернаторствах України. Іншим прикладом є монографія О. Купчинського «Акти і документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ – першої половини ХІV століть», що узагальнює результати досліджень проведених відомим вченим-архівістом упродовж останніх трьох десятиліть.

Висновки

Упродовж другої половини ХХ ст. — початку ХХІ ст. помітним є істотне просування в галузі спеціальних історичних досліджень, що розробляють різні аспекти документа та середовища його створення й «життя». Проваджені на теренах документознавства історичні дослідження продемонстрували великий науковий потенціал і довели, що вивчення документознавчої проблематики має підстави розглядатись у рамках академічного дискурсу. Заклик Л.П. Рєпіної «до подолання антитези сцієнтистської і гуманістичної тенденцій, структурного й антропологічного підходів, макро- і мікроісторії, системного й динамічного бачення історичного процесу» відкриває широкі можливості для розвитку історії документознавства. Перебуваючи на межі інформаційного, бібліотекознавчого, книгознавчого, історичного, соціогуманітарного знання, наука отримує майже необмежені можливості збагачення за рахунок досягнень інших наукових сфер. Їх освоєння та продовження згодом стануть історією документознавства та об'єктом вивчення для інших дослідників.

Характеризуючи тематику сучасних досліджень з історії документознавства вкажемо на те, що в українській історіографії переважають праці, які стосується ґенези, початкового етапу формування документознавства, модерних трансформацій науки під впливом книгознавства, бібліотекознавства й інформаційних наук. Праці з історії діловодства й архівної справи увиразнили образ документознавства на початковому етапі його розвитку. Незначній кількості студій притаманно розроблення історії окремих комплексних документознавчих тем із класифікації, уніфікації документів, термінології документознавства, освоєння зарубіжного досвіду.

Бібліографічний опис

1. Бездрабко В.В. Історія документознавства в Україні: історіографічний дискурс // Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць. – 2010. №40. – с. 61-66

Висвітлюється історія документознавства в Україні як науки та навчальної дисципліни. Показано переломлення процесів його становлення в суб'єктивні рецепції вітчизняних і зарубіжних вчених, віддзеркалено об'єктивні процеси розвитку науки.

2. Кулешов С., Загорецька О. З історії документознавства в Україні // Студії з архівної справи та документознавства. Збірник наукових праць. – 2008. №16. – с. 57-62

Авторами охарактеризовано витоки документознавства в Україні, запропоновано періодизацію історії його розвитку, окреслено основні напрями документознавчих досліджень 1950–1980-х рр.

3. Гомотюк О.Є. Цінне дослідження з історії інституціоналізації документознавства // Архіви України. – 2009. — №6. – с. 318-323

У статті розглядається монографія, в якій вперше комплексно і системно охоплено науково-теоретичну, організаційно-практичну площини розвитку наукових знань про документ. Дослідження ключових проблем документознавства — науки що впевнено заявила про своє концептуальне існування на початку 90-х років XX ст.

4. Бездрабко В. Дипломатика і документознавство: з історії раціональних суджень і хибних ідей // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія. – 2009. – №2. – с. 359-366

У статті висвітлюються основні здобутки української дипломатики у другій половині XX ст. На цьому тлі аналізуються термінологічні пошуки розмежувань значень документознавства і дипломатики.

5. Бездрабко В. Перші сторінки історії термонологічних семінарів із документознавства та суміжних галузей знань // Архіви України. – 2009. — №3-4. – с. 266-269

У статті у загальному плані ґрунтуються поняття термінології як основної складової теорії науки, динамічної частини лексики, що реагує на виклики практики. Дискусія про визначення змісту документознавчої й інших пограничних термінологій, значення, обсягу їх окремих одиниць, робить дослідження в цій галузі цікавими і неоднозначними. Автор доводить важливість колективної наукової творчості для спільного знаходження істини, прориву за межі замкненого кола термінологічних проблем, який гарантує інший етап еволюції науки.

6. Нілова І. Історія розвитку системи ділового документування / Ірина Нілова // Секретарь-референт. — 2008. — № 4. — С. 32-34

У статті розкривається історія становлення та розвитку системи ділового документування, її головні етапи та досягнення

7. Загорецька О. М. Термінологічні стандарти з діловодства й архівної справи: історичний аспект і сучасний стан // Документознавство та інформаційна діяльність: Наука. Освіта. Практика: Зб. матеріалів наук. конф. (18 грудня 2002 р.). – К.: ДАКККіМ, 2003. – С. 55-58.

Статтю присвячено дослідженню нормативного та науково-методичного забезпечення організації діловодства в Україні у другій половині ХХ – на початку ХХІст. На підставі всебічного аналізу нормативно-методичної бази, наукової літератури та історичних джерел у роботі охарактеризовано зміст, особливості, дієвість і проблеми нормативного та науково-методичного забезпечення організації діловодства в Україні на різних етапах його розвитку за останні півстоліття.

8. Загорецька О. Сучасні проблеми організації діловодства в міністерствах та державних комітетах України // Студії з архівної справи та документознавства / Головархів України. УДНДІАСД. – К., 1998. – Т. 3. – С. 80-81.

Проаналізовано сучасний стан і проблеми організації діловодства в Україні на прикладі центральних органів виконавчої влади. Визначено основні перспективні напрями формування нормативного та науково-методичного забезпечення діловодства в Україні.

9. Швецова-Водка Г. До питання про історію розвитку документознавства / Г. Швецова-Водка // Вісник Книжкової палати. — 2008. — N 7. — С. 15-16

У статті розкриваються головні етапи дослідження документознавства як науки, наведені основні дослідники цієї науки

10. Швецова-Водка Г.М. Історіографічне дослідження документознавства // Бібліотекознавство. Документознавство. Інформологія. – 2009. — №4. – с. 44-48

У статті репрезентовано монографію В.В. Бездрабко ,,Документознавство в Україні: інституалізація та сучасний розвиток" (К., 2009).