Л. Прокопенком у межах великого хронологічного періоду (ІХ – початок ХХ ст.) здійснено системний концептуальний аналіз становлення та еволюції державного управління освітою в Україні, виявлено провідні тенденції і закономірності розвитку державної освітньої політики. Зокрема науковець відзначає стійку тенденцію до ускладнення (спричинену розвитком соціальної структури суспільства, зростанням економічних, соціальних, духовних потреб), постійне зростання впливу держави на освітні процеси.

Дослідник пише, що як соціальний феномен державне управління освітою в процесі своєї еволюції проходить два загальних етапи: етап становлення (тривав до середини XVIII ст.) і етап розвитку (починаючи з другої половини XVIII ст.). У своєму дослідженні Л. Прокопенко на основі загальних закономірностей розвитку суспільства й держави, сутнісних рис історичних форм держави, їх завдань і функцій, домінування певних суб’єктів управління, видів управління освітою, визначає й обґрунтовує п’ять етапів становлення та розвитку державного управління освітою в Україні:

• перший етап (інституційний) – становлення освіти як соціального інституту з моменту формування первісної общини (35–40 тис. років тому) до утворення держави (ІХ ст.);
• другий етап у розвитку управління освітою – починаючи з утворенням Давньоруської держави і до другої половини ХVІІІ ст.;
• третій етап – охоплює другу половину XVIII – початок ХХ ст.;
• четвертий етап – період 1917–1991 рр.;
• п’ятий етап – починаючи із серпня 1991 р.

У своєму дослідженні Л. Прокопенко звертається до витоків державного управління освітою України, починаючи з періоду Давньоруської держави, спираючись на праці істориків, істориків освіти, істориків церкви, культури, науки В. Татищева, В. Біднова, М. Грушевського, М. Даденкова, С. Єфремова, І. Крип’якевича, О. Любара, М. Стельмаховича, Є. Мединського, О. Мельничука, С. Сірополка, Д. Федоренка (у яких відображено розвиток системи освіти в Україні з найдавніших часів і до ХХ ст.).

З утворенням Давньоруської держави у ІХ ст. держава перетворилася на головного суб’єкта освітньої політики, до того ж її вплив на освітні процеси постійно посилювався. Утім, утворення держави в східних слов’ян у зв’язку із нерозвиненості функцій державного управління та державного апарату відразу не внесло суттєвих змін в організацію освіти, в управління нею (панувала саморегуляція, суб’єктом якої виступали сім’я, члени роду, збори членів племені). Після завершення процесу перетворення Давньоруської держави на ранньофеодальну монархію (за Володимира), школа стала основним елементом освітньої діяльності (що спричинило створення структурної основи освіти у вигляді системи шкіл різного типу). Другим суб’єктом організації та управління освітою стала церква, третім – громади (відкривали та утримували школи «навчання грамоти»).

Після входження українських земель до складу Польщі та Великого князівства Литовського держава, як суб’єкт організації освіти, відійшла на другий план. Освітня політика королівської польської влади полягала у видачі дозволів та привілеїв на навчальні заклади церковним громадам, магістратам, приватним особам тощо. На землях у складі Великого князівства Литовського освітню функцію бере на себе православна церква. Для згаданого вище періоду характерна відсутність світської освітньої системи, початкові знання діти набували в сім’ї або в парафіяльній чи монастирській школах, у «майстра грамоти». Поступово внаслідок міжконфесійної боротьби сформувалося кілька систем освіти із власними системами управління: католицька, протестантська, православна, греко-католицька.

З середини XVIII ст. в Українській козацькій державі спостерігалася провідна роль церкви в управлінні вищими і середніми навчальними закладами, що утворювали певну систему (стало обов’язковим початкове навчання козацьких дітей, відбулося установлення прямого гетьманського патронату над Києво-Могилянською колегією тощо).

Для тогочасного Правобережжя характерна традиційна латинська система освіти,  у системі вищої і середньої освіти домінували навчальні заклади ієзуїтів.

У XVIIІ ст. на українських землях під владою Речі Посполитої, Австрійської та Російської імперій відбувся перехід до формування загальнодержавної системи на світських засадах і створення відповідного державного шкільного законодавства. Наприклад, на західноукраїнських землях, які входили до складу Австрійської імперії, відбулися реформи, які спричинили формування загальноімперської системи освіти, а також системи централізованого державного управління нею.

Від початку до середини ХІХ ст. в управлінні загальною середньою освітою відображалися зміни, зумовлені суспільно-політичними змінами в суспільстві. У першій половині ХІХ ст. розвиток системи державного управління освітою в Україні пов’язаний із здійсненням реформ державного управління в Російській імперії, – застаріла колегія були замінена міністерством народної освіти (міністр призначався імператором). За зразок було взято континентальну модель державного управління освітою, використано досвід побудови системи державного управління Едукаційної комісії Речі Посполитої, специфіки вищої освіти Німеччини, принципи організації навчального процесу Франції. Результатом стала система освіти із централізованим, ієрархічним керівництвом, управління освітою стало складовою загального розгалуженого і централізованого державного апарату, вперше була створена адміністрація освіти із фахівців (разом з тим у другій чверті ХІХ ст. державний контроль посилився, зросла дріб’язкова опіка над навчальними закладами.

Після поразки у Кримській війні в основу системи освіти уряд Російській імперії поклав так звану дуалістичну модель: розвиток вищої і середньої загальної освіти для дворянства, вищої спеціальної та професійної – для міського населення. «… середні навчальні заклади знаходилися в безпосередньому віданні навчальних округів і міністерства народної освіти, а початкові школи, право засновувати які надавалося органам місцевого самоврядування (земствам, міським управам), товариствам, приватним особам, переходили у відання губернських і повітових училищних рад. Однак самі ради не підпорядковувалися міністерству і користувалися у своїй сфері повною автономією.» [126].

Однак, у 70–80-тих роках ХІХ ст. було проведено контрреформи (посилено контроль за діяльністю навчальних закладів).

Протягом усього періоду перебування українських земель у складі Російської імперії змінювалися форми, методи та стилі управління середньою освітою, відповідно до чого створювалися, реорганізовувалися та ліквідовувалися органи управління освітньою сферою.

В Австрійській імперії на початку ХІХ ст. держава залишала за собою лише загальний нагляд за народним шкільництвом (загальне керівництво школами здійснювали римо-католицькі консисторії, початкових шкіл з рідною мовою викладання греко-католицькі консисторії).

Розглядаючи організацію управління у сфері освіти в Радянській Україні у 1919-1991 роках, наведемо приклад періодизації розвитку системи державного управління освітньою сферою в Україні, яку, спираючись на підходи
С. Майбороди, запропонував Д. Дзвінчук:

• І період (1917-1919) – це період становлення основ державного управління освітою, поєднання централізації та децентралізації управління;
• II період (1920-1930) – період пошуків моделі радянської системи управління освітою на засадах ідеологізації, монопартійності, централізації управління, збільшення адміністративного апарату, бюрократизації його діяльності;
• III (1931-1959) – період утвердження командно-адміністративної системи управління освітою як організаційної основи тоталітарногорежиму, посилення бюрократичного централізму і втрата децентралізації. [39, с. 35].

Після 1917 р. питання реформування системи управління освітою в Україні фрагментарно висвітлювалось у контексті більш загальних історико-педагогічних досліджень у працях А. Зільберштейна, В. Ястржебського, Я. Ряппо, Г. Гринька, М. Іванова, Я. Звігальського, С. Постернака, М. Грищенка, Д. Павлова, Г. Захаревича, Г. Терещенко, М. Пузанова, А. Веселова.

У результат і більш детального аналізу системи освіти, управління освітою виявлено наступне. У 1917 р. після проголошення у Харкові Української Радянської Республіки було створено Народний Комісаріат Освіти України. У 1919 р. всі навчальні заклади передавались у відання відділу освіти Тимчасового робітничо-селянського уряду. Було відокремлено школу від церкви, сформовано новий апарат управління освітою. Важливого значення набув ідеологічний вплив навчальних закладів різних ланок освіти на учнів. Тогочасні зміни в управлінні освітою – це ліквідація посад директорів, інспекторів на користь новообраних педагогічних рад (однак через 15 років було знову запроваджено  органи управління закладами освіти).

З 1921 р. на виробництві швидко розвивались школи фабрично-заводського учнівства для працюючої молоді віком від 15 років (давали неякісну загальну освіту й ухил у ремісництво), у 1923 р. у сільській місцевості було засновано школи селянської молоді, важливе місце в системі освіти посіли робітничі факультети та ін.

Розвиток системи освіти України у 1927-1933 роках пов’язаний з активною українізацією (паралельно відбувся розвиток культур національних меншин), було затверджено навчальний план семирічних шкіл, нові єдині й обов’язкові шкільні навчальні плани, для всіх шкіл встановлювалась однакова тривалість навчального року.

Значної шкоди українській школі заподіяли німецькі окупанти. Вони знищили 8 тис. і зруйнували 10 тис. шкільних приміщень, їхня освітня політика на загарбаних територіях передбачала онімечення населення та виховання в дусі покори німецькому режимові. З цією метою вони відкривали «народні школи» (4-класні), у яких навчали рахувати, розписуватися, читання вважалося зайвим. Про існування середніх та вищих шкіл на окупованій території не йшлося. Утім, на Галичині фашисти майже не нищили українських початкових шкіл, дозволялося навчання рідною мовою, було запроваджено уроки релігії, але вже з третього класу обов’язковим було вивчення німецької мови.

У міру визволення України від окупантів почалась відбудова шкіл.

Особливості й тенденції розвитку державного управління освітою в Україні (1946-2001 рр.) проаналізовані у дослідженні О. Жабенка. У результаті дослідження виявлено, що у 1946-1991 рр. Є. Березняк, А. Бондар, М. Грищенко, О. Завадська, Є.Мединський, У. Файрадова, Г. Дорохова, Ф. Паначин та ін. науковці розглядали хід і тенденції розвитку середньої та вищої освіти, однак, через ідеологічну призму керівної ролі комуністичної партії, що призвело до недостатності об’єктивності, надмірності пропагандизму.

Яскраво вираженою тенденцією державного управління освітою було посилення контрольної функції в державному управлінні, централізація, для якої характерна швидка реакція органів управління на зміни в науці й освіті республіки.

У державному управлінні освітою існувало «двовладдя», – «нормативно вся державна політика визначалася органами державного управління, але фактично цю функцію здійснювала партія більшовиків» [49, с.7]. Протягом усього зазначеного вище періоду освіті надавалося другорядне значення (першочерговим було матеріальне виробництво).

О. Жабенко на основі аналізу завдань, принципів, структури, змісту, функцій, внутрішніх зв’язків у системі управління, соціально-політичних та соціально-економічних процесів, історичних документів запропонував періодизацію розвитку державного управління освітою з 1946 по 2001 р.

На думку науковця, зміни в управлінні освітою відбувалися таким чином. Зокрема, 1946-1959 рр. – період повоєнного відновлення системи освіти та управління нею, уніфікація, жорсткий ідеологічний вплив, посилення централізації.

Дослідник зазначає, що зокрема, 25 березня 1946 р. було утворено Міністерство освіти УРСР, у 1955 році знову внесено зміни у його структуру (однак метою реорганізації було скорочення кількості працівників для економії коштів, а не підвищення ефективності діяльності органів управління). Стиль керівництва в міністерстві вирізнявся жорстким авторитаризмом, беззаперечним визначенням стратегії діяльності підлеглих установ та організацій.

На місцевому рівні управління освітою (за винятком вищої) здійснювали обласні, міські та районні відділи народної освіти, які мали подвійне підпорядкування (що спричинювало надмірну ідеологізацію), – були підзвітні як відповідному виконавчому органу Ради депутатів трудящих, відповідному вищому органові системи освіти, так і обласним, міським, районним комітетам партії.

Для управління освітньою галуззю кадри добиралися за критеріями ідейності, політичної компетентності, і лише на третьому місці стояла професійна компетентність.

У 1949 р. здійснено перехід до загальної обов’язкової семирічної освіти, у 1958 р. – обов’язкової 8-річної освіти, у 1964 р., школа ставала 10-річною.

У 1959-1965 рр. відбувся пошук нових форм і методів державного управління, підвищення ефективності управління за рахунок упровадження принципів кваліфікованості, діловитості й оперативності, демократичного централізму, залучення до управління громадських організацій (професійних спілок, комсомолу, кооперації), на які покладалася функція контролю (для удосконалення державного апарату, викорінення бюрократизму, своєчасного впровадження пропозицій трудящих).

У 1959 р. при Раді Міністрів було створено Головне управління професійно-технічної освіти, управління вищими і середніми спеціальними навчальними закладами, установами, організаціями і підприємствами здійснювало союзно-республіканське Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти УРСР.

У 1962 р. у 19 областях було створено по два відділи народної освіти (промисловий і сільський), однак такі зміни  у системі державного управління освітою не набули подальшого розвитку, і вже через 2 роки були нівельовані.

Для тогочасної системи управління характерна нечіткість розмежування функцій через що Міністерство освіти виконувало функції обласних, міських і районних відділів народної освіти (залишаючи їм роль ретранслятора і статиста); позитивна тенденція до збільшення повноважень навчальних закладів у призначенні деяких керівних працівників (у ВНЗ декани факультетів обиралися радою факультету; завідувачі кафедр вищих навчальних закладів заміщувались на конкурсній основі); створення при Міністерстві освіти та відділах народної освіти всіх рівнів груп громадських інспекторів (у складі – вчителі, викладачі, керівники шкіл, та ін.) для здійснення контролю за роботою навчальних закладів, надання допомоги працівникам шкіл та органів народної освіти тощо.

1965-1991 рр. – це роки жорсткої абсолютної централізації, посилення авторитарних, бюрократичних методів управління підвищення відповідальності міністерств та їх керівників за виконання планів і рішень директивних органів, додержання державної планової та фінансової дисципліни, розвиток ініціативи, водночас, відхід від залучення громадськості до управління освітою [49].

У 1966 р. відбулося перетворення Міністерства освіти із республіканського в союзно-республіканське Міністерство освіти УРСР. Однак, подвійне підпорядкування республіканським і союзним органам виконавчої влади негативно вплинуло на його функціонування. Стиль керівництва міністерства був формально-бюрократичний.

У1988 р. на базі Міністерства освіти УРСР та Державного комітету УРСР по професійно-технічній освіті було створено союзно-республіканське Міністерство народної освіти УРСР.

1991-2001 рр. (як зазначає О. Жабенко) – період формування нової моделі державного управління освітою, об’єднання функцій керівництва освітою в компетенції одного державного органу управління Міністерства освіти України (1992 р.), відходу від заполітизованості управління освітою, поєднання державного управління й громадського самоврядування –  проведення двох з’їздів працівників освіти України.  Результатом першого з’їзду (1993 р.) було прийняття Державної національної програми «Освіта (Україна ХХІ століття)» (передбачено перебудову управління освітою шляхом її демократизації, децентралізації, створення регіональних систем управління навчально-виховними закладами), другого (2001 р.) – «Національної доктрини розвитку освіти» (розвиток системи управління освітою як державно-громадської, посилення ролі органів місцевого самоврядування, активізацію участі батьків, меценатів, громадських організацій, фондів, засобів масової інформації).

У 1999 році було створено  Міністерство освіти і науки України, у 2001 р. його реорганізовано, – управлінські функції всередині міністерства поділені на дві основні групи – політичні (міністр) та організаційно-виконавчі (державний секретар), проте у 2003 р. – попередні зміни анульовано.

Слід також зауважити, що у радянський час переважаючими функціями державного управління освітою були функції контролю і звітності. Як зазначає О. Жабенко, «в процесі розвитку системи державного управління освітою змінювалися її основні цілі від керівництва системою освіти, забезпечення виконання директив і розпоряджень уряду в радянський період до участі у визначенні, розробці державної політики у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності й інтелектуальної власності в період незалежності та її реалізації, що й зумовило виділення центрального органу управління освітою в провідний орган управління галуззю» [49, с. 12].

У 2001-2014 рр. в Україні відбувся активний процес пошуку власних шляхів розвитку державно-громадського управління освітою. У 2002–2004 рр. такими науковцями як С. Крисюк, В. Луговий, В. Майборода, Н. Протасова та ін. розроблено науковий проект «Становлення державно-громадського управління освітою в Україні», результатом стала Концепція розвитку державно-громадського управління освітою. Утім багато важливих, конструктивних положень залишилися поза увагою Міністерства освіти і науки [129, с. 71].

Розвиток державно-громадського управління загальною середньою  освітою в Україні у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття розглянула
Л. Гаєвська. Зокрема, науковець визначила у зазначеному вище часовому проміжку такі періоди: 1) 1860–1865 рр. – зародження елементів державно-громадського управління освітою; 2) 1866–80-ті рр. – проведення контрреформи в освіті, централізація управління нею; 3) кінець ХІХ – 1904 р. – період посилення державних елементів в управлінні шкільною освітою; 4) 1905–1917 рр. – хитання від жорсткої децентралізації до небаченого сплеску активної участі громадськості в управлінні освітою; 5) 1917–1920 рр. – період пошуку оптимальної моделі державно-громадського управління загальною середньою освітою [18].

На думку Л. Гаєвської, для першого періоду характерне зародження елементів державно-громадського управління загальною середньою освітою,  докорінні перетворення в управлінні освітою (скасування зайвих формальностей погодження документів, перерозподіл повноважень між центральними органами освіти та місцевими адміністративними установами, запровадження громадських рад при попечителях навчальних округів) [18].

Другий період – це проведення контрреформ в освіті та централізації управління нею (повернення управління загальною середньою освітою на засади строгої ієрархії і бюрократії, надмірної опіки Міністерства народної освіти над нижчими ланками управлінського апарату). Водночас, зазначає дослідник, в управлінні ЗСО активізується діяльність земств як органів самоврядування.

Під час третього періоду відбувається посилення державних елементів (в управлінні загальною середньою освітою політика спрямовувалася на посилення державних елементів завдяки применшенню значення земської школи, створенню шкіл під егідою духівництва, зосередженні всієї управлінської діяльності у відомчій тріаді – Міністерство народної освіти, Міністерство внутрішніх справ, Святий Синод.

Для четвертого періоду властиве створення при середніх навчальних закладах батьківських комітетів з правом представництва в піклувальних і господарських радах; запровадження інституту виборних старост зі складу учнів; державне сприяння приватній та громадській ініціативі у відкритті середніх навчальних закладів [18].

Характерною ознакою п’ятого періоду є періодична зміна тісної співпраці державних органів управління освітою з громадськістю і прагнення відмежуватися від останньої, намагання перевести управління загальною середньою освітою на засади жорсткої централізації із підтримкою урядом діяльності громадських організацій у галузі освіти [18].

Ми поділяємо твердження Л. Прокопенка, який зазначає, що історико-теоретичний аналіз становлення та розвитку управління ЗСО дає змогу краще побачити перспективи подальшого розвитку державного управління освітою, уникнути помилок та недоліків минулого, використати в сучасній практиці керівництва кращі форми і методи роботи [126, с. 3]. Осмислення минулого, ретроспективний аналіз історії здійснення державного управління освітою в Україні має бути основою для розбудови системи державного управління освітою незалежної України. Зазначаючи важливість цього, Г. Атаманчук підкреслює, що освоєння історичного досвіду особливо актуальне саме в переломні періоди (яким ми вважаємо сучасний етап), оскільки під час вибору напрямів і шляхів руху в майбутнє, нових форм і механізмів життєдіяльності вкрай важливо не помилитися в тому «фундаменті», тих вихідних засадах, тій опорній точці, з яких і на яких передбачається вести подальше творення.» [2].

Аналіз досвіду становлення та розвитку державного управління освітою в Україні свідчить, що багато форм і методів керівництва галуззю може бути використано на даний момент і в перспективі. Як підсумовує Л. Прокопенко найбільших успіхів державне управління освітою досягало за умов: «забезпечення системного підходу до проведення реформ; цілепокладання та визначення стратегічних пріоритетів розвитку системи освіти, виходячи з об’єктивних потреб суспільства; оптимального поєднання централізації та децентралізації державного управління освітою; забезпечення широкої автономії навчальних закладів, надання їм значних прав у вирішенні питань організації навчального процесу, внутрішнього життя; демократизації процесу прийняття управлінських рішень, широкого громадського обговорення важливих законопроектів та нормативних актів; вивчення кращого зарубіжного досвіду та його адаптації на національному ґрунті, забезпечення мобільності викладачів і студентів; забезпечення тісного зв’язку реформування державного управління та реформування й розширення системи підготовки державних службовців; активного залучення місцевого самоврядування, громадськості до управління освітою, перетворення його на державно-громадську систему управління освітою; посилення уваги до стану кадрового корпусу освітян, поліпшення системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікацїї педагогічних та науково-педагогічних працівників» [126, с. 27].