Вступ

У останні десятиліття Японія виступає як одна з головних економічних держав, будучи другою по розміру національною економічною силою у світі. Населення Японії складає приблизно 2,3% світовой чисельності, але створює воно біля 16% ВМП, обчисленого по поточним валютним курсам, і 7,7% — по купівельній спроможності йєни. Її економічний потенціал дорівнює 61% американського, але по показнику виробництва на душу населення вона перевищує американський рівень. На Японію доводиться 70% сукупного продукту Східної Азії, її ВВП, підрахований на базі поточних валютних курсів, у чотири рази перевищує ВВП Китаю. Вона досягла високого рівня технічної досконалості, особливо в окремих напрямках передових технологій.

Актуальність роботи. Сучасна криза, зумовлена зміною технологічних укладів, випробовує стійкість національних економічних моделей, а феномену розвитку японської економічної моделі притаманний постійний пошук оригінального шляху самодостатнього розвитку та збереження унікальності. Автаркічна упродовж багатьох століть національна економічна система Японії у 1868 р. ініціює запровадження моделі, яка набула назви імітаційного капіталізму (“catching-up capitalism”). Становлення відкритої за суттю капіталістичної системи призводить до сформування в країні відкритої експансіоністської економічної моделі, окремі компоненти якої стають прикладом для наслідування іншими кр%Dїнами. Японія продемонструвала світові інституціональне диво, докорінно реформувавши національну політичну систему упродовж 1868-1873 рр., здійснила економічний прорив і посіла гідне місце серед країн-лідерів у стислі терміни (60-ті роки ХХ ст.). Розвиток компонентів японської економічної моделі постійно перебуває в динаміці, що дозволяє забезпечити самодостатність її національної економіки в глобальному світі.

Ступінь розробки теми: Дослідженню національної економічної моделі Японії присвячені наукові праці М.Портера, Х. Такеурі та М. Сакакібара, П. Кругмана, Дж.Лінкольна та М. Герлаха, С. Фотеля, Д. Вітакера та Р. Коула, Р.Коо. Вітчизняні автори – Боровик В., Ковалишин П., Науменко С., Фісун А., Шиян Д. та інш. Нині економіка Японії – високопродуктивна система, в якій ефективно взаємодіють ділові кола й урядові структури країни.

Тема: «Історичні особливості розвитку економіки Японії, її економічна модель».

Мета роботи полягає в дослідженні історичних особливостей розвитку економіки та в обгрунтуванні конкурентних переваг національної економічної моделі Японії і визначенні напрямів модернізації її компонентів в контексті збереження та посилення самодостатності національної економіки.

Завдання роботи:

• охарактеризувати економічний потенціал Японії;
• визначити місце та роль Японії в світовому господарстві;
• розкрити напрямки економічної співпраці Японії з Україною на міжурядовому рівні

Предметом дослідження є теоретичні й методичні аспекти вивчення особливостей розвитку економіки Японії.

Об`єктом дослідження є економіка Японії.

Інформаційна база дослідження. В роботі були використані наступні джерела: книга Портер М., Такеури Х., Сакакибара М. „Японская экономическая модель: может ли Япония конкурировать?”; підручники та навчальні посібники: „Міжнародна економіка”, „Міжнародні стратегії економічного розвитку”, „Світова економіка”, „Економічний розвиток сучасної цивілізації”; статті з періодичних видань „Економічний простір”, „Економіка. Фінанси. Право” та інформація з сайту Посольства України в Японії.

Розділ 1. Економічний потенціал Японії та його характеристика

1.1. Історичні етапи становлення та розвитку національної економічної моделі Японії

Японія — економічно найбільш розвинута країна Азії. Наявність значного економічного потенціалу, відносно високі темпи економічного зростання, вигідне економіко-географічне положення в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні вирізняють її поряд із США та країнами Західної Європи як один із осьових центрів територіального зосередження господарства світу.

Японія розташована на невеликих за площею островах біля узбережжя Східної Азії. Площа країни — 372,2 тис. км2, населення — 124 млн чоловік (1992 p.).

Японські острови — гірська країна, величезна кількість людей та потужні виробничі системи якої зосереджені на невеликих прибережних рівнинах. Складний рельєф, обмеженість ділянок, придатних для промислового та житлового будівництва, часті землетруси — все це створює складні умови для господарювання. Японія — морська країна. Тихий океан для неї — найбільш універсальна та найбільш дешева дорога в усі кінці світу. А узбережжя для сучасного господарства стало фасадом і майстернею держави [11, с. 144].

Таблиця 1.1.

Етапи становлення та розвитку національної економічної моделі Японії

№	Період	Етап
1.	1868-1873 рр	інституціоналізація демократичного політичного режиму
2.	1873-1904 рр.	етап початкової індустріалізації
3.	1904-1945 рр.	мілітаризаційний етап
4.	1946-1959 рр.	відновлювально-лібералізаційний етап
5.	60-ті роки ХХ ст.	реалізація плану подвоєння національного доходу за рахунок експорту – експансіоністський етап
6.	70-ті роки ХХ ст.	етап «зростання із збереженням негативного сальдо торгового балансу» — етап «негативного зростання»
7.	80-ті роки ХХ ст.	етап стрімкого експортоорієнтованого економічного зростання
8.	90-ті роки ХХ ст.	уповільнення економічного зростання, активне залучення до процесів регіоналізації у азіатсько-тихоокеанському регіоні
9.	початок ХХІ ст.	нарощування потенціалу для здійснення базисних інновацій, формування економіки знань

Роль державного регулювання в економічному розвитку Японії важко переоцінити. Адже завдяки реалізації виваженої та послідовної державної політики впродовж 1868-1873 рр. радикально змінився політичний, громадянський та економічний устрій суспільства. Після створення парламентської монархії була здійснена еволюційна (без соціальних потрясінь) реформа місцевого самоврядування, законодавчої влади, судової системи, а з метою сформування громадянського суспільства запроваджені основні громадські свободи (рівність станів, право на вільне обрання професії). В економічній сфері були ліквідовані внутрішні митні обмеження, запроваджені єдині грошова та податкова системи, проведена земельна реформа, захищена законом приватна власність на землю [11, с. 145].

Під поводом правлячої еліти упродовж наступного періоду (1873-1904 рр.) відбулася прискорена індустріалізація країни, запроваджена європейська система освіти (у 1877 р. відкритий університет у Токіо, у 1879 р. – Академія наук, у 1900 р. – індустріальний науково-дослідний інститут). Японський уряд реалізував політику активного запозичення найуспішніших європейських досягнень, залучаючи провідних спеціалістів з інших країн світу для освоєння новітніх технологій, насамперед, у військовій сфері.

Успіхи на шляху індустріалізації вимагали розширення власної ресурсної бази. Й вирішувалось це завдання на основі воєнної експансії. Проте саме досвід Японії засвідчив руйнівність й безперспективність мілітаризаційної стратегії розвитку протягом 1904-1945 рр., адже у цей період відбулося значне послаблення держави, внаслідок військових дій були зруйновані виробничі потужності та підірваний накопичений завдяки індустріалізації країни потенціал. Розпочинаючи з 1946 р., японська економіка зазнала значного впливу американської ліберальної економічної моделі через окупацію країни з боку США. В цей період був проведений ряд соціально-економічних реформ, спрямованих на посилення конкурентного середовища та послаблення внутрішньокорпоративних зв’язків в межах zaibatsu. При цьому слід зазначити, що з розвитком конкурентного середовища, японська економіка набувала ознак плановості, адже в умовах обмеженості ресурсів (90% сировини становить імпорт) єдиною стратегією розвитку стає жорстка економія та державний контроль за використанням ресурсів [11, с. 146].

У 1960 р. Японія розпочинає реалізацію так званого «Плану Ікеда», який передбачав подвоєння ВВП упродовж десятиріччя на основі зростання експорту готової продукції. Факторами прискореного економічного зростання стали значний обсяг приватних капітальних інвестицій, наявність надлишкової висококваліфікованої робочої сили та зростання продуктивності праці завдяки запровадженню провідних західних технологій. Продукція легкої промисловості та підприємств по виготовленню побутової техніки стали основною статтею експорту до США – найбільшого споживача ХХ ст. У подальшому в структурі експорту постійно зростав рівень технологічності пропонованої продукції. У 2007 р. основними експортними товарами були автомобілі, напівпровідникова продукція, продукція металургії [10, с. 44].

Відповідний урядовий орган визначав галузі, які в перспективі набули глобальності та «перехопив» ініціативу щодо їх подальшого розвитку шляхом придбання патентів на певні винаходи або реалізацію прикладних досліджень з метою віднайдення оптимального варіанту комерціалізації піонерної інновації. Країна реалізує стратегію досягнення світового лідерства як за цінами, так і якістю пропонованих товарів. Низький рівень оплати праці та жорстка система її організації, підтримувана високим рівнем особистої відповідальності, дозволили виробникам досягти лідерства за цінами, а для підвищення якості продукції була запроваджена система американських спеціалістів Е.Демінга та Дж. Джурана. Відтак, боротьба за забезпечення високої якості продукції набула ознак національної ідеї.

Японський феномен самодостатності найбільше виявився саме у цей період, адже зростання було досягнуто без залучення іноземних інвестицій та міжнародних кредитів на основі капіталізації власного прибутку. Мережева корпоративна система Японії стала тією інституційною основою, яка дозволила мобілізувати кошти для придбання провідних світових технологій та організації великомасштабного виробництва. Держава забезпечила надання пільгових кредитів підприємствам, які були спроможні досягти високого рівня міжнародної конкурентоспроможності. З метою стимулювання процесу експорту було здійснено девальвацію йєни. Провідна роль держави виявилась також у реалізованих заходах щодо стандартизації продукції, надання права на прискорену амортизацію та податкові пільги для постачальників комплектуючих, особливо напівпровідникової галузі.

Разом з тим нещодавні дослідження М. Портера, Х. Такеурі та М.Сакакібара засвідчили, що у досягненні високого рівня міжнародної конкурентоспроможності певними галузями японської економіки уряд не відігравав значної ролі, яка йому традиційно приписувалась, проте значне сприяння надавалось урядом тим галузям, які упродовж ХХ ст. залишались неконкурентоспроможними [6, с. 4]. Дж. Лінкольн та М. Герлах твердять, що уряд мав можливість відігравати значну роль в розвитку бізнесу лише завдяки особливій мережевій структурі японської корпоративної системи, яка є одним з виявів високого рівня організованості соціальних (досі кастових, на нашу думку) зв’язків у країні, які склались історично й не змінювались упродовж останніх двох століть [10, с. 46]. Сучасні кейрецу є наступниками колишніх zaibatsu, реформованих за часів американської окупації. У період «демократичної інституціоналізації» у другій половині ХІХ ст. була збережена регіональна еліта шляхом надання князівствам статусу префектур, а їх правителям – статусу губернаторів. Відтак, стабільність еліт у кастовому суспільстві забезпечила стабільність суспільного, зокрема, й економічного, розвитку.

Роль уряду у японській економічній моделі реалізується у визначенні пріоритетних галузей для прискорення економічного зростання, послідовності у реалізації макроекономічної політики, підтримці агресивного розвитку експорту, цілеспрямованому протекціонізмі внутрішнього ринку, обмеженні іноземних інвестицій, офіційному дозволі на створення картелів та ліберальному антимонопольному законодавстві, спонсорській участі уряду у реалізації спільних науково-дослідних проектів, жорсткому регулюванні фінансового ринку.

Японська економіка є другою за обсягом ВВП після економіки США, проте розпочинаючи з 1995 р. США значно випереджають інші країни світу за обсягом ВВП. У 2007 р. показник ВВП на душу населення у Японії був нижчим за відповідний показник інших країн-лідерів [10, с. 47].

Політика щодо споживання у Японії радикально відрізняється від передбаченої в межах моделі керованого капіталізму. Насамперед йдеться про невикористання державних закупівель для стимулювання підприємницької активності в країні. Якщо упродовж 1955-1998 рр. абсолютний обсяг приватного споживання у цінах 1990 р. зріс у 9 разів, то державного – лише у 4,5 раза. Що ж до приватного споживання, то й тут має місце парадокс. Розпочинаючи з 1970 р., щорічні темпи зростання абсолютного обсягу приватного споживання зменшуються й у 1998 р. падіння внутрішнього попиту досягло 1% [10, с. 47].

Упродовж 70-х років ХХ ст. разом зі зростанням показника загального обсягу експорту збільшується негативне сальдо платіжного балансу Японії. Причинами цього стали зміни у міжнародному фінансовому середовищі. У 1971 р. було відмінено конвертованість долара у золото й запроваджене вільне курсоутворення. Йєну було ревальвовано від рівня 360 до 308 йєн за долар США, що погіршило становище експортерів. Світова енергетична криза 70-х років ХХ ст. також негативно позначилась на стані національної економіки. Досягти позитивного значення платіжного балансу країна спромоглась лише у 80-і роки ХХ ст., позначені стрімким економічним зростанням за рахунок експорту інноваційної та високотехнологічної продукції. За період 1953-1991 рр. обсяг промислового виробництва у Японії зростав на 8,5% щорічно, у той час, як у США – лише на 3,1% [10, с. 48].

Наприкінці 1990 р. Японія досягла найвищих темпів економічного зростання, національне багатство перевищило ВВП у 8 разів, хоча у 1980 р. воно оцінювалось у 1,360 трлн. йєн, що перевищувало ВВП у 5,6 раза. Таке зростання мало ознаки спекулятивності, адже відбувалось за рахунок зростання цін на нерухомість та цінні папери. У 1997 р. економіку Японії спіткала фінансова криза, а 1998-1999 рр. були присвячені відновленню фінансової рівноваги. Програма економічного відновлення, реалізована до кінця 1999 р., зазнала певних коректив, й уповільнена через світове скорочення попиту у галузі інформаційно-комунікаційних технологій у 2000-2001 рр. Але вже розпочинаючи з 2003 р., спостерігається повільне економічне зростання економіки країни [10, с. 48].

Базовими чинниками самодостатності японської економічної моделі є:

— значна роль інститутів та мережевої організації суспільства на всіх історичних етапах розвитку;

— тісний зв’язок між владою та бізнесом без ознак гіперкорупції;

— розвиток конкуренції за принципом «координація та змагання, а не боротьба, яка виснажує ресурси»;

— висока адаптивність нації, яка зумовлює досягнення високих результатів удосконалюючих інновацій, ефективність інституційних інновацій, високий рівень продуктивності праці та національних навчальних інститутів;

— високий рівень розвиненості компонента «суспільна відповідальність» порівняно з іншими країнами [10, с. 49].

90-ті роки ХХ ст. позначені рецесією японської економіки. Так, за 131 місяць протягом 1991–2002 рр. Японія була піддана рецесії впродовж 66 місяців, у той час як США — лише 16 місяців. У 90-хх роках зростає бюджетний дефіцит з 0,6% ВВП у 1990 р. до 8,5% ВВП у 2000 р. Зростає й державний борг. Причини рецесії 90-х років полягають у зниженні стимулювання до інновацій в економіці, адже основою розвитку у другій половині ХХ ст. став процес постійного пошуку можливостей щодо запозичення розроблених піонерних технологій з метою розвитку нових глобальних галузей економіки та втілення цих технологій у високоякісній та відносно недорогій продукції.

Нині нова техніко-економічна парадигма лише формується, тому японці не мають об’єкта комерціалізації. Адже японці схильні до реалізації продуктових інновацій скоріше у галузі товарного виробництва, а інновації у сфері послуг запроваджуються досить повільно. Відтак сфера послуг є неконкурентоспроможною, а тому потребує значних витрат на її розвиток.

Слід наголосити й на такому компоненті національної економічної моделі, як обмеження розвитку малого та середнього підприємництва (високий рівень оподаткування особистих доходів, пригнічення цінової конкуренції, значні перепони щодо входження до галузі, значні приховані перепони для імпорту, консерватизм банківської системи).

Особливості національної банківської системи, яка забезпечила мобілізацію фінансових ресурсів Японії для здійснення великомасштабних проектів у другій половині ХХ ст., на початку ХХІ ст. не дозволяє стимулювати підприємницьку активність шляхом надання кредитів малим та щойно створеним фірмам. Система перехресного володіння акціями призвела до утвердження моделі, згідно з якою кредити надаються переважно великим компаніям з експортною орієнтацією виробничих та торгових операцій.

Японія йде до XXI ст. як могутня економічна держава, що володіє промисловістю, оснащеною найновішими технологіями, має великі валютно-фінансові ресурси, займає міцні позиції у МПП. У другій половині XX ст. країна пройшла смугу небаченого в її історії злету і ввійшла в пору «економічної зрілості», для якої притаманні певні завершені форми і структури господарства й за якої оптимально поєднуються регулююча і спрямовуюча роль держави з активним функціонуванням механізмів ринку.

1.2. Державно-корпоративні структури – основа господарства Японії

Поширена думка, що економіка Японії — це складна, розгалужена, добре впорядкована, високопродуктивна система, в якій ефективно взаємодіють ділові кола й урядові структури країни. Образно її називають «Джепен інкорпорейтед» — Акціонерним підприємством «Японія». Передусім простежуються особливості системи власності. В Японії склалось суспільство, де «корпорація понад усе» [7, с. 409]. Багатство сконцентровано в руках корпорацій — юридичних осіб. Вони є основними власниками нерухомості й основних виробничих фондів, зростають їхні фінансові активи (володіння акціями, облігаціями та іншими цінними паперами). Індивідуальні власники капіталу стають другорядним чинником на ринку капіталу та цінних паперів.

Концентрація багатства в руках юридичних осіб і посилення їхніх можливостей порівняно з можливостями фізичних осіб має всебічні економічні та політичні наслідки. Корпорації починають контролювати політику, активно діють у сфері культури (видавнича справа, утримання музеїв, шоу-бізнес тощо), освіти та наукових досліджень. Спостерігаються радикальні зміни в структурі власності. Динаміка змін у розподілі акціонерного фонду визначає характер, цілі та мотиви діяльності корпорацій. Різко зменшується частка акцій, що перебувають в індивідуальній власності. Так, у 1950 р. пересічно акції фізичних осіб складали 70, а наприкінці 80-х — вже менше 30%, у 200 найбільших корпораціях Японії частка індивідуальних акціонерів наближалася до нуля. З іншого боку, у структурі акціонерного фонду зростає вага юридичних осіб, серед яких вирізняються дві великі групи — промислові та інші компанії, пов’язані між собою діловими зв’язками, та «інституційні інвестори» — юридичні особи, що дають на ринок цінних паперів акції страхових, пенсійних, університетських та інших фондів [7, с. 410].

Ще одна важлива особливість власності в Японії — розширеність взаємного володіння акціонерною власністю. Класична схема, коли матірна фірма володіє акціями дочірньої або підконтрольної фірми, характерна для організації підприємницьких груп (кейрецу), однак більш поширені структури, де спостерігаємо взаємне володіння акціями, від простого випадку, коли акціями взаємно володіють матірна і дочірні фірми, до складних, коли десятки фірм у підприємницьких об’єднаннях (сюдан) володіють акціями одна одної. Подібна система взаємних зв’язків становить основу такої організації фінансового капіталу, за якої утворюються величезні конгломерати колективної власності, в яких володіння акціями здійснюється, головним чином, не задля отримання прибутку, а для забезпечення контролю та ефективного менеджменту [7, с. 410].

У сучасному господарстві Японії переважають конкурентні засади організації підприємницької діяльності над монополією. Такі засади японського ринкового господарства існують насамперед тому, що в країні немає жодної цілком монополізованої галузі. У будь-якій міжгалузевій системі, про яку йтиметься далі, крупні підприємства складають лише ядро системи та й належать ці підприємства, як правило, різним фінансово-монополістичним групам. Інший важливий фактор конкуренції — велика кількість малих та середніх підприємств, їхня роль у господарстві Японії була завжди більш значною, ніж в інших економічно розвинутих країнах. У японських кейрецу традиційно навколо тієї чи іншої корпорації групуються дрібніші підприємства, і для них боротьба за участь в діяльності групи є важливим моментом конкуренції. Загалом же в країні велике значення конкуренції в комерційній діяльності пояснюється передусім динамічністю розвитку ринку, постійною зміною його внутрішньої структури, динамікою його меж.

В організації життєдіяльності та господарства в Японії велику роль відіграє держава. Країна має сталу систему державного програмування. Уже з повоєнних років у країні втілена в життя серія довгострокових планів економічного розвитку. В цих планах, звичайно, визначаються ті чи інші стратегічні політичні цілі (наприклад, подвоєння національного доходу, запобігання забрудненню навколишнього середовища, лібералізація зовнішньої торгівлі тощо); виявляються проблеми розвитку і розробляються механізми їх вирішення. Відповідальність за складання і реалізацію економічних планів несе державне Управління економічного планування.

У Японії досить дієздатна система державного регулювання. Держава через міністерства зовнішньої торгівлі й промисловості, фінансів, управління економічного планування, різноманітні спеціальні комісії та комітети активно впливає на різні сфери господарського життя: економічне зростання (темпи, структурні пропорції, віднайдення фінансових можливостей стимулювання тощо), процеси конкуренції та формування структури власності, розвиток освіти й науки, політику кредиту та грошового обігу, розробку стратегії зовнішньоекономічних зв’язків. Вплив цей здійснюється шляхом опосередкованих, переважно економічних засобів (податки, кредити, відсоткові ставки, пільги, система пріоритетів, митна політика тощо) [10, с. 412].

Послідовно здійснюється державна протекціоністська політика в галузях або життєво важливих для держави, або в тих, що визначають її майбутнє. У 50-ті роки держава сприяла розвиткові металургії, залізниць, електроенергетики основної хімії. В 60-ті енергійні зусилля були спрямовані на розвиток хімії синтетичних матеріалів, нафтопереробки та нафтохімії, загального машино- й автомобілебудування радіоелектронної промисловості. У 70- 80-ті роки пріоритетними стали наукомісткі галузі (останнім часом так звані галузі високих технологій). Спочатку це було виробництво інтегральних схем і тонка кераміка, виробництво комп’ютерів, верстатів з ЧПУ, потім — виробництво роботів, ракетно-космічна промисловість, біоіндустрія і виготовлення нових медичних препаратів, індустрія інформації та техніка оптико-волокнистого й космічного зв’язку. В системі державно-корпоративного програмування та регулювання поєднуються діяльність згаданих державних інституцій і неурядових підприємницьких структур, центральне місце серед яких має «Кейданрен» — штаб крупного японського капіталу [10, с. 412].

Корпоративна ланка господарської діяльності репрезентована великими фінансово-монополістичними групами, у яких консолідуються провідні корпорації країни. Кожна велика фінансово-монополістична група зосереджує контроль над фірмами практично всіх галузей промисловості, комерційними банками та іншими фінансовими структурами, торговими фірмами (які діють як у внутрішній, так і в зовнішній торгівлі), транспортними фірмами, науково-дослідними організаціями та ін. Останнім часом найбільш могутніми були фінансово-монополістичні групи: «Фуйо» («Фудзі-Ясуда»), яку очолює банк «Фудзі гінко»; «Міцубісі», що включає понад сотню корпорацій, назви яких починаються із заголовного слова банку «Міцубісі гінко»; «Сумітомо» на чолі з головним банком «Сумітомо». Система «Міцуї» (головний банк «Міцуї гінко») — найстаріша в Японії, теж діє в усіх галузях господарства. Важливу роль відіграє також група «Дайїті-Кангьо» (головний банк «Дайїті гінко»), в яку ввійшли колись самостійні групи «Дайїті», «Фурукава», «Кавасакі», «Мейдзі». Зростає значення груп «Санва», «Дайва», «Когін» (група «Промислового банку») та «Кьова» [6, с. 94].

Є певні закономірності в територіальній організації діяльності зазначених груп. Управлінські ланки головних концернів та фірм зосереджуються в головних районоутворюючих центрах країни. Чим більший ранг центру, тим більше зосереджено в ньому управлінських підприємств. Фірми з головними конторами в Токіо та Осаці мають філії по всій країні, фірми з головними конторами в Нагойї, Саппоро, Кіото, Фукуоці, Хіросімі, Йокогамі, Кобе мають відділення в своїх економічних районах. Діяльність фірм інших префектур рідко виходить за межі їхніх територій. Між провідним и управлінськими та фінансовими центрами країни створена система сучасного електричного та електронного зв’язку, інформаційні банки й обчислювальні центри країни утворюють єдину інформаційну мережу.

1.3. Природні, трудові та інтелектуальні ресурси Японії

В Японії склалися низькі коефіцієнти народжуваності та природного приросту населення як закономірний результат соціально-економічних факторів, пов’язаних з індустріалізацією та урбанізацією. Під дією цих факторів динаміка вікової структури населення і зростання чисельності працездатного населення склалася так, що у 60 — 80-ті роки відносні й абсолютні показники чисельності працездатного населення виявилися досить сприятливими для економіки і залишаться такими на найближчі десятиліття.

Загальні закономірності зрушень в розміщенні населення і трудових ресурсів у другій половині XX ст. полягали у дедалі більшій його концентрації в районах південної частини Канто (агломерація Токіо, Йокогама), в Кінкі (агломерація Осака- Кобе-Кіото) та Токайдо (агломерація На-гоя), куди переміщувалася робоча сила з окраїнних районів країни. Ці три потужні урбанізації утворили мегаполіс (так званий мегаполіс Токайдо), за межами якого більш-менш помітними зонами урбанізації є Фукуока, Кітакюсю та Хіросіма на півдні й Саппоро та Сендай — на півночі. Пропорції розміщення населення, що склалися на порозі 80-х, будуть визначати загальні риси територіальної структури господарства та ринку праці на початку XXI ст. [9, с. 213]

Наприкінці 80-х років відсоток використання робочої сили країни в господарстві та рівень оплати праці виявилися одними з найвищих у світі. Динаміка галузевої структури зайнятості демонструє постійне збільшення частки зайнятих у невиробничій сфері, перелив трудових ресурсів із галузей з відносно низькою продуктивністю праці у більш перспективні. Для організації господарства Японії характерна також структура «подвійного дна» — поруч з великими корпораціями діють численні дрібні та середні підприємства, особливо в торгівлі, сфері обслуговування, легкій промисловості, та сімейні фермерські господарства.

Сталися зрушення і в організації ринку праці. Як відомо, в роки високих темпів економічного розвитку в країні сформувався своєрідний закритий ринок праці, який складався з великої кількості внутрішніх ринків праці великих корпорацій, а управління цими ринками забезпечувалося системою найму на все життя. Зараз ситуація поступово змінюється, і ринок праці набуває європейських рис. До того ж, починаючи від 70-х років, відбувається переорієнтація промисловості і всього господарства Японії від використання переважно виробляючої праці на переважно обслуговуючу працю, що зумовлено сучасним науково-технічним рівнем господарства країни. При цьому, з одного боку, зменшується потреба в працівниках, безпосередньо зв’язаних з процесом виробництва, з другого — зростає значення спеціалістів (особливо інженерів і техніків з розробки й експлуатації електронної техніки та процесів «високих технологій») і професій, потрібних за межами виробничої сфери — в торгівлі, банківській справі та ін. Підвищилося значення й розширилось використання жіночої праці, відсоток жінок, зайнятих у господарстві, став одним із найвищих серед економічно розвинутих країн — понад 40% від економічно активного населення [9, с. 214].

У галузі організації праці в Японії віддавна використовувалися принципи колективної організації, ідеї «фірми — сім’ї» та ін. Останні десятиліття активно впроваджувалися нові форми організації праці. Модифіковано організацію роботи на конвеєрах (ротація, розширення функцій тощо), з’явилися такі форми організації, як різноманітні групи «самоконтролю», «гуртки якості», «групи бездефектної роботи» тощо. У 90-ті роки спостерігаємо перехід на більш високий рівень виробничо-трудової кооперації — матричні системи управління, які консолідують увесь підприємницький цикл. При цьому треба мати на увазі, що трудящі Японії не тільки орієнтовані на колективну працю, а й об’єктивно готові до неї завдяки поєднанню традиційних моральних цінностей суспільства, універсальності набутих знань, доброї професійної підготовки.

Ресурсно-екологічна ситуація. У процесі природокористування японському суспільству доводиться раціонально і бережливо використовувати обмежені можливості географічного середовища Японських островів: власне території, сільськогосподарських угідь, будівельних матеріалів, водних ресурсів тощо; водночас треба покрити нестачу місцевих ресурсів (особливо мінеральних) імпортом енергоносіїв, сировини для виробництва матеріалів, значної частини продовольства з усіх кінців світу; мінімізувати витрати господарства на сировину впровадженням енерго- і матеріалозберігаючих технологій, повторним використанням ресурсів, більш раціональною переробкою сировини; забезпечити захист навколишнього середовища, що опинилося де-не-де на грані екологічної катастрофи, та бути готовими до боротьби із стихією: землетрусами, цунамі, тайфунами.

Серед місцевих мінеральних ресурсів порівняно помітну роль відіграють лише будівельні матеріали (вапняк, камінь, піски тощо), їх заготівля забезпечує 40% потреб країни у природних будівельних матеріалах. Інтенсивно використовується енергія гірських рік. Специфіка Японії — усвідомлення цінності території як ресурсу. Кількісно це демонструє динаміка цін на землю, темпи росту яких повністю корелюють з темпами росту ВВП [9, с. 215].

Позаяк власна сировинна база країни недостатня, господарство розвивається на базі імпорту. Для економіки Японії характерне поєднання сильної залежності від імпорту сировини та напівфабрикатів (до 90% енергоносіїв, 99% залізної руди, уся бавовна, вовна, каучук, понад 60% лісу, близько 50% продовольства та ін.), значної географічної диверсифікації сировинних баз і виносу базових виробництв у країни видобутку сировини. При цьому маються на увазі й потреби національної економічної безпеки — наявність широко диверсифікованої географії ринків сировини дає змогу японським підприємцям при зміні політичної ситуації в тому чи іншому районі світу покривати втрати, розширивши інші джерела.

Важлива риса національної економічної політики — розвиток енерго- та матеріалозберігаючих технологій; поєднаний з поглибленою переробкою сировини та вторинних ресурсів. Різко знизились витрати сировини в металургійній промисловості, зниження металомісткості машинобудування піднято до рівня національної проблеми, нормою стали економічні щодо споживання палива двигуни на транспорті. В Японії активно використовуються вторинні ресурси: повторно використовувалися понад 55% ресурсів: 91 металобрухту, 78 відходів рослинного та тваринного походження, 78 паперової макулатури, 74 ганчірок із натуральних волокон, понад 50% скла й пластмас [9, с. 216].

Уже кілька десятиліть виробничий потенціал і житловий фонд Японії функціонують в напруженій екологічній обстановці. Особливо загрозливим був стан промислових зон у Кінкі, Хоккайдо,. біля великих комплексних промислових зон на внутрішньому Японському морі, де на досить значних територіях граничне допустимі концентрації газових компонентів забруднення перевищували в чотири-п’ять разів і твердих — у два-три рази. Наростання екологічної кризи перетворилось було в серйозну соціальну проблему і уряд за участю ділових кіл мусив створити систему координаційних, науково-дослідних та природоохоронних органів, діяльність яких дещо поліпшила екологічну ситуацію у багатьох районах Японії.

Науково-технічний прогрес у господарстві Японії. Вже в повоєнні роки в Японії робилася ставка на використання досягнень науково-технічного прогресу. Спершу рішення було знайдено у форсуванні імпорту найновішої на той час техніки і технології для реконструкції важкої промисловості. Це дало змогу зекономити кошти і прискорити модернізацію господарства. Далі, в процесі освоєння передового світового досвіду Япо нія послідовно пройшла етапи «копіювання», коли жадібно засвоювалася інформація патентів та «ноу-хау»; «удосконалення» — коли обов’язково поліпшувалися і дороблялися техніка й технологія, що прийшли із Заходу; «творення» — коли у 80-ті роки країна, яка постійно «наздоганяла Захід», перетворилася в одного з рівноправних лідерів у галузі науки, техніки і технології [9, с. 216].

В країні сформувався науково-виробничий комплекс, який всебічно впроваджується в усі структури господарства. Треба зважити на те, що організаційною формою розвитку японської промисловості були об’єднання («кейрецу», «сідан»), засновані на взаємному володінні акціонерним капіталом, тут завжди мала місце інтенсивна міжфірмова мобільність техніки і технології. Діяльність же створеної державою інфраструктури науки (патентна служба, служба науково-технічної інформації, системи сучасної комунікації тощо) сприяла консолідації наукової діяльності.

Основними напрямами науково-технічного прогресу в Японії стало використання нових відкриттів і методів у наукомістких виробництвах. По-перше, це стратегічні прориви в галузях електроніки та виробництва нових матеріалів. Потім вихід на передові позиції у виробленні виробничого устаткування (включаючи верстати з ЧПУ, промислові роботи), впровадження нової біотехнології (в тому числі генної інженерії), технічне забезпечення «індустрії інформації» тощо [9, с. 218].

Вплив науково-технічного прогресу в Японії на зміни у структурі господарства — не просто «вклад» або «складова» тих чи інших перетворень. Під їхнім впливом сформувалися, по суті, сучасні міжгалузеві системи господарства.

Розділ 2. Місце та роль Японії в світовому господарстві

2.1. Основні міжгалузеві системи господарства Японії

До початку 80-х років у Японії було створено потужний науково-технічний потенціал: у сфері наукових досліджень і конструкторських робіт зайнято 0,5 млн. чоловік, витрати на науку становлять понад 4% ВВП, на міжнародному рівні щороку реєструється понад 30 тис. патентів. Це дає змогу вибрати виробництво наукомісткої та технічно складної продукції як основний напрям спеціалізації господарства країни у МПП [11, с. 149].

У науковому комплексі Японії взаємодіють великі корпорації (насамперед їхні наукові та конструкторські підрозділи) та державні наукові й управлінські установи. У витратах на науку тут, на відміну від інших економічно розвинутих країн, на приватний капітал припадає понад 60% фінансування, однак успішне виконання великих науково-дослідних програм стратегічного значення стає можливим за умови активного сприяння держави.

У структурі наукового комплексу можна вирізнити три блоки: наукові установи, підприємства невиробничої сфери і виробничі підприємства. Серед перших бачимо як науково-дослідні підрозділи корпорацій, так і наукові сектори університетів (в Японії понад 300 університетів) та державні інститути, лабораторії і дослідні станції. У невиробничій сфері на науку працює чимало комітетів, комісій, асоціацій, що координують наукові розробки, комерційні банки, науково-інформаційні та обчислювальні центри, державна патентна служба й патентні служби корпорацій. Виробнича сфера наукового комплексу репрезентована експериментальними та «пайлот»-виробництвами, приладобудівними підприємствами, «венчурними» фірмами [11, с. 150].

Регіональна структура науково-виробничого комплексу Японії вирізняється надзвичайно складною системою взаємозв’язків та безпрецедентно високою локалізацією наукових установ та наукомістких виробництв в обмеженій кількості найбільших агломерацій. Так, на район південного Канто (агломерація Токіо — Йокогама) припадало 60% наукових розробок у техніці (за, кількістю поданих патентних заявок), 50% студентів вузів, до 40% продукції наукомістких галузей промисловості. Важливу роль як наукові центри відіграють також Осака, Кіото та Нагоя. Перспективним напрямом поліпшення територіальної організації наукового комплексу Японії є створення системи «технополісів», тобто науково-виробничих зон, обладнаних сучасною науковою інфраструктурою, перспективними науково-дослідними осередками та експериментальними підприємствами з найновішою технологією. Під розвиток технополісів визначено 19 зон, розташованих в усіх економічних районах країни. Вже збудовано первісток нової структури науково-виробничого комплексу Японії — наукове містечко Цукуба. Основні напрямки наукового пошуку в науковому комплексі країни на 90-ті роки такі: «інформаційна революція», пов’язана з подальшим розвитком комп’ютерної техніки та телекомунікаційних мереж; «мекатронна» революція (японський термін «мекатроніка» — комбінація від слів «механіка» та «електроніка») і розширення використання роботів та гнучких виробничих систем; «біотехнологічна» революція, розвиток генної інженерії, біотехнологій у сільському господарстві та медицині; розширення виробництва різноманітних композиційних матеріалів; розвиток лазерної технології та техніки оптико-волоконного зв’язку; впровадження енергозберігаючих технологій та розвиток альтернативних видів енергетики (термоядерної, сонячної тощо); подальші кроки з освоєння Світового океану [11, с. 151].

Базові галузі виробництва сировинної орієнтації. Протягом 60- 80-х років у Японії склалися територіально-виробничі системи базових виробництв сировинної орієнтації, що мають сучасну структуру виробничо-технологічних та організаційно-управлінських зв’язків. Розбудова подібних утворень за умов невідворотної залежності країни від імпортних джерел сировини йшла пліч-о-пліч із впровадженням енер-го- та матеріалозберігаючих технологій, прогресом у техніці, створенням інженерних морських споруд та насипних територій. Згадані територіально-виробничі системи (в Японії для їх визначення вживають термін «комбінате») послідовно розміщувались у заздалегідь вибраних і інфраструктурно облаштованих планувальних районах. На початок 90-х таких «комбінато» налічувалося вже понад 20. Найбільші з них включають не один десяток великих заводів важкої промисловості. Усі без винятку комплекси даного типу розташовані на узбережжі, біля добре обладнаних портів, і орієнтовані на переробку імпортної сировини та випуск, головним чином, конструкційних матеріалів й хімічних речовин.

У територіально-виробничих структурах, що склалися, широко реалізовано сприятливі можливості вертикального та горизонтального комбінування технологічних зв’язків. Виникли енерго-нафтохімічні, металурго-енергохімічні, хіміко-металурго-машинобудівні, енерго-хімікотекстильні, енерго-нафто-хіміко-металурго-машинобудівні поєднання виробництв. В організаційному плані такими утвореннями стали старі центри важкої промисловості, до яких додалися нові технологічні ланки, що поповнили відповідні енерговиробничі цикли (комбінати в Йокогамі, Кавасакі, Харімі, Івакуні, Кітакюсю та ін.); технологічні комплекси, сформовані однією фінансово-монополістичною групою, які поєднують десятки технологічно взаємопов’язаних виробництв (Йоккаїті, Нііхама, Тіба); технологічні комплекси, сформовані зусилля кількох фінансово-монополістичних груп (Касіма, Гої-Ітіхара, Мідзусіма, Сакаї, Томакомаї). Наступний розвиток базових виробництв в Японії полягає в зосередженні дедалі більшої частини виробничих можливостей цієї міжгалузевої системи в технологічних комплексах зазначеного типу [11, с. 153].

Порти, інженерне обладнані майданчики для промислової забудови (часто створені на насипних землях, що відвойовані у моря), різноманітні комунікації кожного з «комбінате» утворюють єдиний інфраструктурний комплекс. Порт у подібному комплексі органічно поєднаний з виробничими об’єктами. Концентрація на обмежених територіях великих виробничих потужностей призводить до підвищеного забруднення навколишнього середовища, особливо морських акваторій. Тому створення потужних очисних споруд у поєднанні з організацією замкнутих систем водопостачання металургійних та хімічних заводів стало необхідним елементом подібних територіальних утворень.

Машинобудування. Галузі машинобудівного комплексу Японії, як і в інших економічно розвинутих країнах, розвиваються як виробники товарів та послуг і виробничого, і побутового призначення. Для Японії характерна підвищена експортна орієнтація цього комплексу: за межі країни вивозиться понад 1/4 всієї продукції машинобудування, в тому числі понад 1/2 споживчих товарів, наприклад, офісного устаткування, комп’ютерів, відеомагнітофонів, магнітофонів, радіоапаратури, оптики тощо. Структура машинобудування країни складається як під впливом попиту в самій Японії, так і з огляду на потребу на світових ринках машинобудівної продукції [11, с. 154].

Щодо інвестиційного попиту, то протягом останніх десятиріч японська промисловість перебудовувалася так: згортання або стагнація виробництва в енерго- та матеріаломістких галузях; оновлення виробничого апарату в усіх галузях з метою енерго-, матеріало- та трудозбереження; прискорений розвиток галузей і виробництв з високими показниками наукомісткості. В останньому випадку особливо важливу роль відігравали процеси мекатронізації економіки, виробничої і соціальної інфраструктури, комплексної автоматизації виробництва, включаючи впровадження роботів. Щодо споживчого попиту, то його японські фірми (як і фірми інших розвинутих країн) вже давно активізують самі, до того ж не тільки на внутрішньому, а й на зовнішніх ринках. Список виробів, які дають змогу Японії утримувати лідерство на світових ринках, постійно змінюється. У 80-ті роки ними були нові моделі автомобілів, радіоапаратура, відеомагнітофони та відеопрогравачі, телевізори, побутова електроніка, фотоапаратура. На сучасному етапі основними «локомотивами» японського машинобудування стали наукомісткі виробництва: інтегральні схеми і персональні ЕОМ, промислові гнучкі виробничі системи й роботи, насичені електронікою верстати та автоматичні лінії, аерокосмічна техніка, медичне обладнання тощо. Освоєно нові види електронного устаткування: для торгівлі, інформаційного обслуговування готелів, контролю за станом навколишнього середовища, найновішої копіювальної техніки, текст-процесорів тощо [11, с. 156].

Частка Японії у світовому виробництві машин і устаткування досягла нині 10-11%. Цей виробничий комплекс всебічно розвинений і може випускати всю номенклатуру машинобудівної продукції світу, але більше вирізняються радіоелектроніка, електромашинобудування та транспортне машинобудування. Різноманітні електромашинобудівні виробництва дають майже 2/5 машинобудівної продукції, половина цього показника припадає на радіоелектроніку. Транспортне машинобудування Японії репрезентоване передусім автомобілебудуванням та суднобудуванням. Країна, незважаючи на згортання або перебудову програм суднобудування, все ще займає перше місце в світі за тоннажем спущених на воду суден. Автомобільна промисловість випускає до 10 млн. машин щорічно і майже половину з них експортує (за обома показниками перше місце в світі) [11, с. 156].

Головні виробничі потужності машинобудування зосереджені у межах Тихоокеанського промислового поясу, особливо мегаполісу Токайдо. У Токійському районі випускається понад 30% національної продукції-галузі, в тому числі понад половину радіоелектронної продукції та продукції приладобудування. В агломераціях Осака- Кобе- Кіото та Нагоя виробляється ще по 15% продукції машинобудування. Інші важливі центри — Сідзуока, Хіросіма, Фукуока, Нагасакі, Сендай [11, с. 157].

Агропромисловий комплекс Японії — інтегрована частина її господарства з виробництва і збуту продовольства й продуктів із сільськогосподарської сировини та продукції морських промислів. У власне сільському господарстві діють підприємства кількох форм власності: фермерське господарство (невеличкі сімейні ферми), великі сільськогосподарські підприємства корпорацій та сільськогосподарська кооперація (вона в Японії чи не найбільш міцна серед економічно розвинутих країн). Діяльність сільського господарства забезпечує так звана передсільськогосподарська сфера — сільгоспбанки, фірми по виробництву сільськогосподарських машин та обладнання, а також добрив, державні науково-дослідні заклади, що працюють у галузі біології, генетики, біотехнології, сільськогосподарські вузи. Післясільськогосподарська сфера забезпечує переробку, збереження, фасування, транспортування та збут продовольства й іншої сільськогосподарської продукції.

Останнім часом в АПК Японії зайнято приблизно 28% економічно активного населення країни, і цей комплекс забезпечує приблизно 56% потреб країни у продовольстві (якщо до цього додати дуже важливу для цього регіону продукцію морських промислів, то самозабезпечення продовольством для Японії досягне майже 70%) [11, с. 158].

За останні десятиріччя в країні істотно перебудувалася виробнича структура сільського господарства. Досить чітко проявилася орієнтація на три напрями спеціалізації: рисосіяння із впровадженням ранньоспілих високоврожайних сортів; плодоовочівництво, яке використовує найновіші досягнення техніки при створенні теплиць, овочевих плантацій та садів; тваринництво, що відзначається досить високою фондоємкістю і значною часткою імпортних кормів у раціонах. У забезпеченні своїх потреб у продукції інших галузей країна орієнтується переважно на імпорт. Так, імпортується 85% потрібної країні пшениці, вся кукурудза, 90 бобів та сої, 80 цукру, близько 20 жирів, 30% м’яса та фруктів.

Поруч із важливими змінами в економіці і підвищенням агротехнічного рівня у сільському господарстві Японії поглиблюється територіальна спеціалізація в такій послідовності: локалізація виробництва окремих видів продукції, формування добре виражених зон спеціалізації, формування на території цих зон агропромислових комплексів. За сучасних умов особливо виражена локалізація виробництва деяких плодоовочевих. Наприклад, значна частина виробництва білокачанної капусти зосереджена в районі Канто (навколо столиці), яблук — у префектурах Аоморі та Нагано, мандаринів — преф. Вакаяма, чаю — преф. Сідзуока тощо. Склалися добре виражені зони приміської та зональної спеціалізації сільського господарства. Зоною приміської спеціалізації стала територія мегаполісу від долини Канто до долини Кінкі. Найбільш характерні пояси зональної спеціалізації — «рисовий пояс» — сільськогосподарський район північного сходу Хонсю та узбережжя Японського моря; північний схід Хоккайдо спеціалізується на молочному тваринництві й буряківництві; центральний високогірний район перейшов від шовківництва до вирощування овочів та фруктів [11, с. 159].

Впровадження в сільськогосподарський сектор економіки монополістичного капіталу в особі фірм харчової, машинобудівної, хімічної промисловості, а також спроби державного регулювання розвитку окремих сільськогосподарських районів сприяли формуванню місцевих агропромислових утворень. Наприклад, у районах, що спеціалізуються на виробництві молока, ринок і молокопереробну промисловість контролюють, скажімо, на Хоккайдо концерн харчової промисловості «Юкідзірусі», в Канто й інших частинах мегаполісу — «Мейдзі», «Морінага», «Юкідзірусі». Виробництво і збут пива в Японії контролюють концерни «Кірін біру», «Саппоро біру», «Асахі біру», виробництво й збут тютюнових виробів — тютюнова монополія «Сембай кося». Найбільш значну роль у структурі АПК країни відіграють фірми, зайняті оптовою торгівлею, організацією збереження та збутом продовольства [11, с. 159].

Транспортний комплекс Японії має дві особливості. З одного боку, Японія — острівна країна, що бере активну участь у МПП, — одна з найбільших морських держав, з іншого — активно діюча національна економіка потребує забезпечення великого обсягу внутрішніх вантажних і пасажирських перевезень. Практично всі внутрішні перевезення забезпечуються трьома видами транспорту: автомобільним, залізничним та морським каботажним. Зовнішні — вантажні, виключно морським, а пасажирські — повітряним транспортом.

Особливість формування транспортної мережі країни — неминучі труднощі при транспортному будівництві. Дорого обходиться відведення землі під транспортне будівництво (вартість землі часто-густо вища, ніж вартість самого будівництва), доводиться будувати тунелі, мости, віадуки тощо, часто значної протяжності. Проте природнокліматичні умови для портового господарства сприятливі. На островах нараховується понад 2 тис. зручних гаваней, майже сотня з них стали великими портами. Японський уряд докладає чимало зусиль, щоб поліпшити роботу транспортної системи країни. Мережа швидкісних залізниць (з швидкостями руху 200- 250 км/год і більше), швидкісних шосейних доріг поступово зв’язує в одно всі основні районоутворюючі центри країни. Унікальними тунелями й мостом зв’язані Хонсю і Кюсю, будується кілька ланок мостів між Хонсю і Сікоку, Хону і Хоккайдо зв’язав найдовший у світі підводний тунель (тільки підводна його частина — 53 км). Водночас мережі звичайних залізниць та шосейних доріг — одні з найгустіших у світі.

У зовнішніх перевезеннях величезну роботу виконує морський торговий флот. Японські фірми або безпосередньо володіють, або контролюють приблизно 1/10 світового тоннажу морського флоту, 2/5 цього тоннажу припадає на танкерний флот. Найважливіші зовнішньоторгові порти Японії обслуговують основні райони концентрації виробництва. Це порти Токійської затоки, серед яких вирізняються Йокогама, Тіба, Кавасакі та Токіо; в затоці Ice — Кобе, Осака та Сакаї; інші важливі — Нагоя, Сімідзу, Хіросімаі Фукуока, Нагасакі та ін. Важливу роль відіграють порти, що обслуговують комбінати — наприклад, Кітакюсю, Мідзусіма, Касіма та ін. Порти Японії обробляють щороку понад 0,5 млрд. т зовнішньоторгових вантажів, причому імпортний вантаж становить 9/10 всього їхнього обсягу. За вагою майже половина припадає на нафту, ще третина — сировина для чорної металургії, серед іншого вирізняються ліс та продовольство, особливо зерно [11, с. 161].

Останнім часом посилилося значення авіаперевезень (тільки туристів Японія щороку відправляє за кордон понад 11 млн.). Основні міжнародні лінії йдуть із Японії у Південно-Східну Азію, в Австралію або на Близький Схід та Європу; над північною акваторією Тихого океану у США та (через Аляску) в Європу. Дедалі більш перспективним стає напрям на Китай і далі трансєвразійською дорогою на захід.

На початку останнього десятиріччя темпи економічного зростання почали уповільнюватися. Так, щорічний приріст ВНП у 1992-1995 рр. був нижчим за 1%, у 1996 році – він зріс до 3,9%, а вже у 1997 р. – становив лише 0,9%, наступні ж роки мали чи від’ємний показник розвитку національної економіки чи нульовий (точніше близький до нульового), а західні економісти почали називати Японію “країною сонця, що сідає” [14].

Нерідко проблему спадного економічного розвитку останніх десяти років світові аналітики пов’язують у першу чергу з валютно-фінансовою кризою 1997-1998 рр. у Південно-Східній Азії і пояснюють, що Японія, яка мала численні інвестиції у цей регіон більше за інших постраждала від ситуації, що склалася в Індонезії, Малайзії та Південній Кореї. Проте якщо взяти до уваги той факт, що кризу у цих країнах вдалося подолати на поч. ХХІ ст. а Японія увійшла у третє тисячоліття з від’ємними макроекономічними показниками, які ніяк не засвідчували про початок стійкого соціально-економічного зростання, то навряд чи при цьому можна говорити про синхронізацію циклічних коливань цієї країни з державами АТР. Натомість можна погодитись з тим, що деформація японської моделі розвитку була неминучою, країна потребувала нової парадигми організацій своєї економіки. Основними наслідками японської кризи кінця 90-х років були:

Падіння споживчого попиту на основні товари через перенасиченість внутрішнього ринку. У першу чергу це стосувалося предметів споживання з тривалим терміном використання (автомобілі, телевізори тощо).

Зниження прибутків компаній.

Стрімке зростання дефіциту державного бюджету (у 1998 р. він сягнув вже 6%) та пов’язане з цим знецінення ієни до долару США (упродовж 1995-1999 рр. на 24%). Якщо взяти до уваги, що процентна ставка в країні практично була рівною нулю, то монетарні можливості вплинути на ставку кредиту з огляду на це були повністю вичерпані.

Розпочалося стрімке зростання безробіття в країні, яка вважала, що практично подолала його з 2,5 – 3% (1998) до 4,7% (1999).

Банкрутство фірм та банків набуло масштабів національної катастрофи і найбільш рельєфно проявило себе протягом 1999-2000 років.

Старіння нації та підвищення питомої ваги державних витрат, перш за все соціальних в структурі ВВП. Так, у 1996 р. видатки країни на цей сектор становили 35,6% ВВП, тоді як у 1975 р. лише 26,7%, а соціальні витрати відповідно 10,3% проти 6,1%. Тобто за рівнем фінансування цієї сфери ця держава перегнала США, хоча все одно відставала від більшості країн ЄС [14].

Аналіз причин, що призвели для затяжної кризи в Японії є доволі простим і в водночас складним процесом. Справа у тому, що більшість чинників, що визначаються, як правило, виходили з монетаристських підходів та парадигми сталого розвитку (десять років системної кризи при сучасному повному періоді циклічності у 10-15 років, мало узгоджуються з синхронізацією країнових та глобальних моделей). Відтак логічним є виділення загальних та специфічних причин японської кризи(тобто притаманних тільки для Японії, яка поки що не має повністю відкритої економіки не зважаючи на високу країнову інтегрованість до глобального конкурентного середовища).

Загальні причини:

— Підвищення ставки податку на продаж та глибокий розрив між попитом та пропозицією.

— Криза кредитно-фінансової системи. Заборгованість центрального уряду та місцевої влади наприкінці 1999-го фінансового року складала 6000 трлн. ієн, або 120% ВВП.

— Загострення розриву між, з одного боку, великими, а з другого – дрібними і середніми підприємствами, на останні з них у 1998 році припадало 30% експорту, 70% доданої вартості та 80% зайнятих.

— Азіатська фінансова криза та зниження рівня зовнішнього попиту на традиційні для країни товари та послуги.

— Суттєві прорахунки уряду у проведенні антикризової політики [14].

2.2. Зовнішньоекономічна та інвестиційна діяльність Японії

Японія — одна із найбільших торгових держав світу. Зовнішньоекономічна діяльність відіграє важливу роль в її економічному розвиткові. 1991 р. на цю країну припадало 6,2% світового імпорту та 9,2% світового експорту. Нетто-актив прямих зарубіжних інвестицій Японії на 1991 р. становив 14,9% загального показника по світу.

Загалом економічний розвиток Японії протягом останніх двох десятиріч відзначається поєднанням порівняно уповільнених темпів розвитку з активізацією процесів інтернаціоналізації господарства. При цьому, якщо в 70-ті — на початку 80-х років активізація участі країни в МПП була пов’язана з нарощуванням експортної експансії, то із середини 80-х років Японія перейшла до активного експорту капіталу і швидко стала одним із провідних нетто-кредиторів світового господарства. Чи не найважливіша тенденція в сучасній зовнішньоекономічній діяльності країни полягає в переході її від опори переважно на зовнішню торгівлю до опори переважно на інвестиційну діяльність. Понад два десятиріччя зберігалося і, часом, значно зростало позитивне сальдо платіжного і зовнішньоторгового балансів, постійно росли інвалютні резерви та резерви ліквідності, що вигідно вирізняло Японію серед інших економічно розвинутих країн [3, с. 347].

Зовнішньоторгова діяльність — життєво важливий елемент господарства Японії. Країна довозить сировину, напівфабрикати, відсутні види обладнання та хімікатів, товари легкої промисловості, а вивозить винятково промислові товари. При цьому в економічно розвинуті країни, які є основними зовнішньоекономічними партнерами, йдуть переважно високоякісні вироби наукомістких галузей, а в країни, що розвиваються, — масова продукція машинобудування та легкої промисловості.

Японія отримує сировину фактично з усіх кінців світу. Однак сегментація ринку надходження сировини склалася із врахуванням потреб економічної безпеки країни — за невеликими винятками на ринку Японії немає монополістів У поставках окремих видів сировини. Наприклад, нафта, хоч і йде в основному з Південно-Західної Азії, але з різних країн — Об’єднаних Еміратів, Саудівської Аравії, Кувейту, Оману, Ірану та ін., а також з Індонезії, Китаю, Мексики, Малайзії, Брунею й ін.; ліс надходить із США, Росії, Канади, Індонезії, Філіппін, Малайзії; залізна руда — з Австралії, Бразилії, Індії, Чилі, ПАР та ін. [3, с. 348]

У географії сировинної бази Японії склалося декілька секторів. Найбільш важливе місце в поставках сировини займає Південно-Західна Азія, позаяк цей район — головний постачальник нафти для Японії. Важливими сировинними базами є також США та Канада: звідси йдуть вугілля, ліс, пшениця, кукурудза, соя, кольорові метали. Традиційно важлива база — Південно-Східна Азія, з якої надходять ліс, нафта, кольорові метали, продукція тропічного землеробства тощо. Дедалі більш важливого значення набувають Австралія і країни Океанії та країни Латинської Америки. Австралія, окрім традиційних вовни, м’яса та пшениці, дає залізну руду, вугілля, кольорові метали або концентрати їхніх руд. Із Латинської Америки надходить залізна руда й кольорові метали, бавовна та продовольство [3, с. 348].

У динаміці структури імпорту помітна тенденція до зростання довозу готової продукції, особливо з нових індустріальних країн Азії. Звідси, наприклад, надходять електронні калькулятори, кольорові телевізори, відеомагнітофони, не кажучи вже про широкий асортимент одягу та взуття. Важливу роль в появі такого імпорту відіграють філіали японських фірм або спільні підприємства, що використовують дешеву робочу силу в країнах Азії.

В експорті Японії 98% припадає на готові промислові вироби. За обсягами вивозу ряду товарів Японія займає провідні місця в світі. Наприклад, на неї припадає понад 2/5 лічильної техніки (від міні-калькуляторів на сонячних батарейках до ЕОМ), що надходить на світовий ринок, а також морських суден, мотоциклів та роботів; понад 1/5 продажу автомобілів, сталі, текстильних виробів. Структура експорту під впливом перебудови її промисловості та підвищення у 80-ті роки курсу єни поступово змінюється. Діяльність структурно застарілих виробництв (наприклад, текстильна, швейна, взуттєва промисловість, виробництво побутових електроприладів тощо) переміщується в країни нової індустріалізації чи навіть в економічно розвинуті країни. В експорті самої Японії дедалі більшого значення набуває продукція високих технологій. У географічній структурі експорту теж певні зміни — зростає значення ринків економічно розвинутих країн, особливо Північної Америки та Європи [3, с. 350].

Розвиток науково-технічних зв’язків. У 80-ті роки Японія, яка довгий час була переважно споживачем науково-технічних знань та відкриттів, стала продавати ліцензій, «ноу-хау» та інжинірингових послуг більше, ніж купувати. Розгорнулась вперта боротьба японського науково-промислового комплексу з науково-виробничими системами економічно розвинутих країн. За сумами надходжень від експорту технологій Японія поступається лише США та Великобританії, але загальний баланс торгівлі технологічними знаннями для Японії поки що від’ємний через необхідність великих виплат за раніше закуплені ліцензії (ще на початку 80-х на Японію припадало 15% світового імпорту ліцензій).

На світовому ринку науково-технічних знань і технологій Японія виступає з ліцензіями у галузі радіоелектроніки, електротехніки, автомобіле- та суднобудування, хімії та виробництва нових конструкційних матеріалів, будівництва. Розширення експорту науково-технічних знань та технології розглядається підприємцями й науковими колами країни як засіб вирішення зовнішньоекономічних та зовнішньополітичних проблем.

Чимало особливостей внутрішньо-економічного становища Японії в поєднанні з ситуацією у зовнішньоекономічних зв’язках стимулювали вивіз капіталу як життєву необхідність. По-перше, в країні ось уже два десятиріччя акумулювалися великі кошти за рахунок як внутрішніх, так і зовнішніх джерел надходження. Зростання прибутків громадян Японії, в поєднанні з їх великою ощадливістю, дали змогу фізичним особам в країні нагромадити наприкінці 80-х 700 трлн. єн (понад 5,5 трлн дол. за курсом 1990-го, або близько 7 трлн. дол. за курсом 1993- 1994 років). Зростали розміри позитивного балансу зовнішньої торгівлі (розміри експорту перевищували затрати на імпорт у 80-ті роки по 90 млрд. дол. щороку, а на початку 90-х тимчасово навіть 100 млрд. дол.). Наприкінці 80-х років, як ми вже зазначили, поліпшилася ситуація з виплатами у торгівлі науково-технічними знаннями та технологією, став позитивним і баланс прибутків від зарубіжних інвестицій, який від 1990 р. перевищує 20 млрд. дол. щорічно [3, с. 351].

Все це створило добру базу для проведення Японією активної зовнішньої інвестиційної політики в усіх її формах, тобто в нарощуванні прямих, портфельних та інтелектуальних інвестицій. У 90-ті роки в Японії склалися приблизно рівновеликі обсяги операцій як з прямими, так і з портфельними інвестиціями (за активами, понад 50- 60 млрд. дол. щороку). Але рух капіталів виглядає по-різному. У портфельних інвестиціях (позики, акції, векселі, облігації та інші цінні папери) спостерігаються і потужні зустрічні потоки капіталу. У прямих же інвестиціях різко переважає вивіз капіталу. На порозі 80-90-х років понад 50% прямих інвестицій здійснювалось у вигляді придбання акцій, близько 10% — у вигляді інвестицій в облігаційні позики і лише кілька відсотків — у вигляді прямих інвестицій в основний капітал. Японські корпорації досить активно створюють змішані або спільні підприємства, закуповують підприємства в економічно розвинутих країнах [3, с. 352].

У галузевій структурі прямого зарубіжного інвестування близько 47% припадає на капіталовкладення в торгівлю та фінансову діяльність, 1/3 інвестицій іде в обробну промисловість, 1/5 частина інвестицій припадає на всі інші галузі діяльності, де приблизно рівнозначними є капіталовкладення в гірничодобувну промисловість, транспорт та сільське господарство. Географія сумарних інвестицій Японії за 1951- 1990 pp. така: 44% припадає на Північну Америку (42% — США), 19% на Європу. На всі країни Азії припадає 16,5% капіталовкладень (з них на шість «далекосхідних тигрів» — 10%), Австралія, Нова Зеландія та ПАР — також важливі об’єкти інвестування.

Головними дійовими особами у сфері міжнародного бізнесу Японії виступають комплексні торгові корпорації (так звані «сого сьося»), комерційні банки та найбільші промислові корпорації. Чільне місце займають «Іто-тю» (група «Дайїті-Кангьо»), «Сумітомо сьодзі» (група «Сумі-томо»), «Марубені» (група «Фуйо»), «Міцуї буссан» (група «Міцуї»), «Міцубісі сьодзі» (група «Міцубісі»), важливу роль відіграють також «Ніссо-Іваї», «Томен», «Нітімен», «Кане-мацу госьо». Великою силою у зовнішньоторговій і інвестиційній діяльності є японські комерційні банки, сім із яких входить у першу десятку найбільших банків світу [3, с. 354].

2.3. Феномен реалізації японської моделі розвитку

На сучасному етапі економічного розвитку країни необхідним є формування нової моделі державного регулювання економіки переважно у напрямі децентралізації влади, посилення місцевого саморегулювання, лібералізації правил внутрішнього ринку, підтримки малого бізнесу, підприємництва у сфері послуг, що дозволить посилити позиції країни зокрема на світовому ринку послуг (йдеться про значний потенціал міжнародного туризму).

У 1995 р. японський уряд запровадив планування науково-технологічного розвитку (п’ятирічні Базові плани науково-технологічного розвитку), а також довгострокову стратегію створення інновацій в пріоритетних галузях до 2025 р. «Innovation 2025» [6, с. 65].

Основними чинниками, що визначатимуть долю країни у подальші 20 років, є скорочення чисельності та старіння населення країни; загострення конкуренції за ресурси та ринки збуту внаслідок економічного зростання та посилення зовнішньої економічної експансії азійськими країнами; розвиток мережевого суспільства, заснованого на знаннях; поширення глобалізаційних процесів; зростання чисельності населення у світі; збільшення розриву між «багатими» та «бідними» націями. Відповіддю на виклики сучасного глобалізаційного етапу розвитку стало запровадження стратегії «трьох Е». Екологічність (environment protection), енергетична безпека (Energy security), економічне стале зростання (Economic sustainable growth) є базовими для самодостатнього розвитку національної економіки. Реалізація цих компонент у національній моделі дозволить як підтримувати у подальшому високий рівень міжнародної конкурентоспроможності, так і забезпечити високий рівень добробуту громадян.

Визначення стратегічних галузевих науково-технологічних пріоритетів згідно з Базовим планом науково-технологічного розвитку Японії у 2001-2005 рр.

1. Інформаційно-комунікаційні технології:

— системи мобільного телефонного зв’язку;

— оптичні комунікаційні технології;

— ІКТ термінали;

— нове покоління мережевих технологій;

— високопродуктивні комп’ютерні технології обробки та аналізу даних;

— нове покоління інтерфейсу технологій.

2. Дослідження довкілля:

— розроблення виробничих систем, які мінімізують споживання ресурсів та випуск відходів;

— технології мінімізації впливу хімічних речовин на довкілля та людину;

— технології боротьби із глобальним потеплінням;

— дослідження космосу та океану;

— розроблення освітніх та інформаційних програм для споживачів щодо

довкілля.

3. Нанотехнології та матеріали:

— технології аналізу структури, форми та поверхні матеріалів;

— технології в енергетиці;

— технології безпеки життя;

— біологічні нанотехнології;

— матеріали із надможливостями (надміцні, надлегкі, надлюмінсцентні і т.д);

— наноінформаційні пристрої [10, с. 50].

На заходи щодо реалізації даного плану виділено 24 трлн. йєн (на виконання Базовим планом науково-технологічного розвитку Японії 1995-1990 рр. було витрачено лише 17 трлн. йєн), що становить 1% від ВВП, номінальне зростання якого протягом періоду становило 3,5%.

При цьому 46% коштів було витрачено на визначені планом пріоритети, замість запланованих 38%.

У 2001 р. з метою оптимізації менеджменту проведено реорганізацію 68 національних дослідницьких інститутів, у 2004 р. національні університети, перетворені на корпорації, значно активізували спільні промислово-академічні дослідження, що призвело до створення понад 1000 компаній при університетах, 18 регіонів – кластерів знань та 19 проектів індустріальних кластерів. За цей період три японських дослідника у галузі хімії та один у галузі фізики відмічені Нобелевською премією. На реалізацію Третього базового плану науково-технологічного розвитку 2006-2010 р. (табл.4) планується спрямувати 25 трлн.йєн. У 2007 р. в сфері науки та технологій було зайнято 827 тис. осіб, а витрати у цій сфері становили 18,5 трлн. йєн, що сягає 3,62% від ВВП (у 2000 р. цей показник становив 3,07% від ВВП) [10, с. 51].

Концепції Третього базового плану науково-технологічного розвитку у 2006-2010 рр.

1. Розвиток людської мудрості:

— Прорив у знаннях шляхом відкриття нових принципів та феноменів, невпинні технічні інновації

— Реалізація най передових проектів.

2. Максимізація національного потенціалу:

— Стале зростання на базі захисту довкілля

— Новий рівень комерціалізації інновацій у промисловості.

3. Захист здоров’я та безпека:

— Створення суспільства здорових громадян всіх вікових категорій.

— Забезпечення особистої та національної безпеки [10, с. 51].

72% коштів було витрачено приватними компаніями, у яких працює переважна більшість науковців – 483 тис. осіб, з яких 90% зайняті у промислових компаніях. Найбільші витрати на НДДКР здійснюють виробники автомобілів (16,9%), ІКТ – 16,2%, ліків – 8,8%. 40% фінансування, передбаченого Третім базовим планом спрямовуються на розвиток чотирьох галузей: ІКТ (15,8%), науки про життя (13,8%), дослідження довкілля (5,3%), наноматеріали та технології (4,5%) [10, с. 52].

У 2006 р. Японія експортувала технологій на суму 2378,2 млрд. йєн, що на 17,3% вище, ніж у попередній рік. 73,9% доходу від експорту надходило від закордонних філій. Японія випереджає європейські країни за рівнем реєстрації патентів, проте відстає від США в абсолютному вимірі. За кількістю винаходів на мільйон населення Японія посідає перше місце у світі й випереджає США у 3,5 раза. На інновації Японія витрачає 136 млрд дол. США на рік й посідає згідно з соціологічним дослідженням «The economist» друге місце у світовому рейтингу після США (330 млрд. дол. США). Китай (130 млрд. дол. США на рік) наздоганяє Японію. 40% компаній, за даними того самого дослідження, вважають найкращим місцем для інновацій США, 12% – Індію та лише 2% – Японію [10, с. 52].

Розділ 3. Напрямки економічної співпраці Японії з Україною на міжурядовому рівні

3.1. Стан торговельно-економічних відносин та інвестиційної діяльності

Глобальна економічна криза негативно позначилась на двосторонній торгівлі, яка протягом 2009 р. зменшилась у 4,2 разів, порівняно з 2008 р., і склала 689,69 млн. дол. США. Негативне сальдо при цьому становило 467,36 млн. дол. США. Зменшення показників двосторонньої торгівлі відбулося головним чином за рахунок падіння японського імпорту на 80% або на 2 323,17 млн. дол. США до рівня 578,53 млн. дол. США. Водночас, позитивним фактором є те, що експорт української продукції у 2009р. практично залишився на рівні 2008р. з незначним зниженням на 3,92% або на 4,54 млн. дол. США і склав 111,16 млн. дол. США через появу нових товарних груп експорту [14].

Таблиця 3.1.

Двосторонній товарообіг між Україною та Японією 2005 – 2009 рр. (млн. дол. США)

Показник	2005	+/-, %	2006	+/-, %	2007	+/-, %	2008	+/-, %	2009	+/-, %
Товарообіг	630,2	+107,98	947,2	+317,0	1497,3	+550,1	2,901.7	1404.4	689.69	-2,327.71
		120,7%		150,3%		158.08%		193.8		22.86
Експорт	82,0	-18,19	98,58	+16,57	91,04	-7,54	115.7	24.66	111.16	-4.54
		81,85%		120,2%		92,35%		127.09		96.08
Імпорт	548,2	+126,17	848,6	+300,45	1406,2	+557,68	2,786.0	1379.8	578.53	-2,323.17
		129,9%		154,8%		165,72%		198.12		19.94
Сальдо	-466,2		-750,0		-1315,2		-2,670.3		-467.36

Джерело: http://www.mfa.gov.ua/japan/ua/25585.htm

 

Український експорт в Японію характеризувався, як і попереднього року, низьким ступенем переробки, проте відбулись певні зміни у його структурі. Спостерігалось падіння майже по всім основним статтям експорту, включаючи феросплави, алюміній необроблений, титанова продукція, молочна продукція, але в той же час відкрилися нові товарні позиції українського експорту, такі як кукурудза, ячмінь, пшениця, машини для обробки металів.

Новою позитивною тенденцією у 2009 р. стало відновлення експортних поставок зернових. Зокрема, поставки кукурудзи в Японію вийшли на перше місце, і за 12 місяців 2009р. склали 38,9% від загального обсягу експорту або 43,22 млн. дол. США. На другому місці були поставки ячменю на 20,66 млн. дол. США, що склало 18,6% від загального обсягу експорту в Японію. Третє місце посів алюміній необроблений на суму 13,38 млн.дол. США або 12%. Новою статтею українського експорту стала поставка машин для обробки металів об’ємним штампуванням, які були експортовані у вересні 2009 р. на суму 11,78 млн. дол. США відповідно, що склало 10,6% від загального обсягу експорту в Японію.

У 2009 р. відновився також експорт пшениці на загальну суму 4,53 млн. дол. США або 4,1%. Незначними були також поставки феросплавів та титанової продукції, які склали відповідно лише 6,84 та 1,16 млн. дол., або 6,1% та 1,0%.

Слід зазначити, що сумарний показник українського експорту в Японію у 2009 р. порівняно з 2009 р. практично не змінився, а японський імпорт в Україну зменшився у 4,8 рази, що призвело до незначного збалансування двосторонньої торгівлі. Поява нових експортних товарів, включаючи кукурудзу, ячмінь та машини для обробки металів, свідчить про диверсифікацію українського експорту в Японію порівняно з минулим роком [14].

Таблиця 3.2.

Основні товари експорту України в Японію у 2008-2009 рр.

Товари	2008, млн. дол.США	% до загального експорту	2009, млн. дол.США	% до загального експорту	Динаміка, млн. дол. США	2009 до 12 міс. 2008, %
Пшениця	0.00	0.00	4.53	4.07	4.53	0.00
Алюміній необроблений	15.96	13.79	13.38	12.03	-2.58	83.84
Молочна продукція (сухе молоко)	19.61	16.95	0.00	0.00	-19.61	0.00
Водень, інертні гази та iншi неметали:	6.32	5.46	2.31	2.08	-4.01	36.51
Кукурудза	0.00	0.00	43.22	38.88	43.22	0.00
Титан та вироби з титану	21.08	18.22	1.16	1.04	-19.92	5.50
Феросплави:	34.85	30.12	6.84	6.15	-28.02	19.61
Машини (включаючи преси) для обробки металів об’ємним штампуванням	0.72	0.63	11.78	10.60	11.05	0.00
Чавун переробний та чавун дзеркальний у чушках, болванках або інших первинних формах	14.16	12.24	0.00	0.00	-14.16	1.00
Ячмінь	0.00	0.00	20.66	18.58	20.66	0.00
Руди та концентрати залізні	0.00	0.00	3.82	3.43	3.82	1.00

Джерело: http://www.mfa.gov.ua/japan/ua/25585.htm

 

Японський імпорт до України, як і минулого року, формувався переважним чином на основі продукції високотехнологічних виробництв, левова частка якої припадала на продукцію машинобудування. Протягом 2009 р. спостерігалось падіння усіх основних товарних позицій японського імпорту. Як уже було зазначено, це пов’язано із введенням тимчасової імпортної надбавки 13% та загальним падінням попиту і платоспроможності українського населення через припинення споживчого кредитування і девальвацію національної валюти.

Поставки легкових та вантажно-пасажирських автомобілів, які традиційно є головною товарною групою японського імпорту в Україну, знизились на 86,7% і склали 298,19 млн. дол. США. Відповідно знизився і імпорт автозапчастин на 60% до 28,04 млн. дол. США

Також слід відзначити зменшення імпортних поставок бульдозерів та автонавантажувачів відповідно на 93,4% і 89,2% до рівня 3,13 та 3,16 млн. дол. США, що пов’язано із зниженням обсягів інвестування у будівництво і гірничі розробки в Україні під час фінансово-економічної кризи. Проте слід зазначити у 2009р. у 1,7 рази збільшився імпорт електронних інтегрованих схем та мікромодулів на суму 6,64 млн. дол. США [14].

Таблиця 3.3.

Основні товари імпорту з Японії у 2008-2009 рр.

Товари	12 міс. 2008, млн. дол.США	% до загального імпорту	12 міс. 2009, млн. дол.США	% до загального імпорту	Динаміка, млн. дол. США	12 міс. 2009 до 12 міс. 2008, %
Легкові та вантажно-пасажирські автомобілі	2,240.03	77.20	298.19	51.54	-1,941.84	13.31
Автозапчастини та комплектуючі	69,80	2,41	28,04	4,85	-41,76	40,18
Бульдозери самохідні	47.64	1.64	3.13	0.54	-44.51	6.57
Автонавантажувачі	29.43	1.01	3.16	0.55	-26.27	10.75
Шини та покришки	40.33	1.39	17.90	3.09	-22.43	44.39
Мотоцикли	18.55	0.64	4.33	0.75	-14.22	23.33
Медична апаратура	73,71	2,54	15,10	2,61	-58,61	20,49
Радіо та телеапаратура	16.39	0.56	5.02	0.87	-11.37	30.63
Лікарські засоби, фармацевтичні товари	13.66	0.47	14.58	2.52	0.91	106.69
Двигуни внутрішнього згоряння	47.96	1.65	12.16	2.10	-35.81	25.35
Електронні інтегровані схеми та електронні мікромодулі	3.95	0.14	6.64	1.15	2.69	168.20

Джерело: http://www.mfa.gov.ua/japan/ua/25585.htm

За 9 місяців 2009 р. не зважаючи на кризу спостерігався приріст прямих японських інвестицій у вітчизняну економіку, сума яких зросла на 57% або на 43 млн. дол. США порівняно з аналогічним періодом 2008 і становила 118 млн. дол. США.

Найбільший обсяг японських інвестицій залучено у сферу торгівлі, ремонту автомобілів, побутових виробів та предметів особистого, що склали 67,67 млн. дол. США, або 57,3 % японських інвестицій. Інвестиції в українську промисловість склали 50,35 млн. дол. США, що становило 42,6 % від їх загального обсягу [14].

Таблиця 3.4.

Японські інвестиції в Україну (млн.дол.США)

1999 2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 9 місяців 2009 Чистий притік (по рокам) 0.33 0.94 -0.002 -0.13 9.00 29.96 -3.60 17.78 4.92 14.20 43.0 Всього (наростаючим підсумком) 1.94 2.88 2.88 2.75 11.74 41.70 38.10 55.88 60.80 75.00 118.00

Джерело: http://www.mfa.gov.ua/japan/ua/25585.htm

 

3.2. Міжрегіональне співробітництво

Міжрегіональне співробітництво є важливим компонентом усього спектру двосторонніх відносин між Україною та Японією.

У 1986 р. було підписано Спільну заяву про розвиток дружніх зв’язків між Одеською областю та префектурою Канагава (столиця – друге за населенням місто Японії – Йокогама), згідно з якою сторони у домовились розвивати обмін у різних сферах співпраці та поглиблювати взаєморозуміння та дружні відносини між обома регіонами. За цей час були організовані різноманітні проекти культурно-гуманітарного спрямування а також у сфері медицини.

У 2006 р. органами влади м. Дніпропетровська було прийняте рішення про приєднання цього індустріального центру до миротворчої організації „Мери за мир”, засновником якої є м. Хіросіма.

Розвивається й економічний напрямок міжрегіональної співпраці. Так, 14-16 серпня 2006 р. м. Київ відвідав Президент Торгово-промислової палати м.Кіото О.Коборі, який провів низку зустрічей у Київській міській державній адміністрації та з представниками ділових кіл Києва. Під час візиту О.Коборі ініціював надання гранту Уряду Японії для Академії медичних наук України і Київського онкологічного інституту з метою придбання новітнього медичного обладнання для дитячого відділення цього інституту [13, с. 21].

У контексті політики розвитку регіонів країни, японською стороною приділяється значна увага популяризації різних областей та міст Японії. Ця політика також сприяє розвитку міжрегіональних зв’язків, оскільки дозволяє включати на регулярній основі до програм офіційних та державних візитів делегацій високого рівня з України відвідання окрім столиці — м.Токіо — також інших економічних, культурних, історичних центрів Японії. Завдяки цьому представники керівництва української держави неодноразово відвідували різні регіони Японії, зокрема, Кансай (мм. Осака та Кіото), Тюбу (м.Нагоя), Тюгоку (м.Хіросіма) і Кюсю (Нагасакі) [13, с. 21]. Контакти між представниками вищого державного керівництва України та керівниками органів місцевого самоврядування Японії сприяють зміцненню та поглибленню як міжрегіональних зв’язків, так і українсько-японських відносин в цілому.

Розвиток українсько-японських відносин у науково-технічній сфері (НТС) посідає важливе місце серед основних пріоритетів розбудови усього спектру українсько-японських відносин, особливо у контексті реалізації взаємовигідних проектів та здійснення спільних досліджень між науково-дослідними інституціями обох країн.

З метою започаткування системного довгострокового співробітництва у сфері НТС між нашими країнами 15 лютого 2006 р. у Києві було проведено Перше (Установче) засідання Українсько-японської комісії з науково-технічного співробітництва, у ході якого сторони виявили зацікавленість до виконання спільних проектів та висловили готовність сприяти розвитку співпраці шляхом організації спільних семінарів, регулярного обміну між науковцями та експертами, впровадження науково-дослідних проектів та досліджень, зокрема, у таких пріоритетних сферах, як матеріалознавство, нанотехнології, інформаційні технології, науки про життя (включаючи біотехнологію та радіологію), а також енергозберігаючі технології.

Установче засідання комісії було проведено у відповідності до Угоди між СРСР та Урядом Японії про співробітництво у галузі науки і техніки (10 жовтня 1973р.), Спільної Заяви щодо партнерства у 21-му столітті і Прес-релізу щодо співробітництва між Україною та Японією у галузі науки і техніки (21 липня 2005р.) [13, с. 22].

За результатами засідання було укладено Запис переговорів Першого засідання українсько-японської Комісії з науково-технічного співробітництва, згідно з яким наступне засідання має відбутися у Токіо.

За результатами зустрічі керівника дипустанови України із заступником міністра освіти, культури, спорту, науки і техніки Японії Ю.Хаясі у березні 2007 року, японська сторона не заперечує щодо можливості укладення нової угоди в галузі науки і техніки, яка б замінила Угоду між Японією та СРСР від 10.10.1973р., що діє у відносинах з нашою державою.

Вагомим інструментом подальшої плідної співпраці між нашими країнами у науково-технічній сфері стає діяльність Українсько-японського центру у Києві. У липні 2005 р. між Міністерством економіки України та МЗС Японії було підписано відповідну Угоду про реалізацію проекту технічного співробітництва „Українсько-японський центр” [13. с. 22].

На базі Центру проводяться бізнес-семінари, здійснюються проекти, спрямовані на розвиток інвестицій і торгівлі, співробітництво між науковцями, промисловим сектором та державними структурами, викладається японська мова, а також реалізовуються заходи з науково-технічного та культурного обмінів.

22 травня 2006 р. відбулося підписання Протоколу між Японським Агентством міжнародного співробітництва (ДЖАЙКА) та Національним технічним університетом України “Київський політехнічний інститут” про початок проекту міжнародної технічної допомоги “Українсько-японський центр”, а також відбулася презентація Японського центру в структурі Національного технічного університету України „Київський політехнічний інститут” (НТУУ ”КПІ”).

У 2007 році було позитивно вирішено питання щодо виділення коштів загального бюджету на будівництво добудови до навчального корпусу № 35 НТУУ ”КПІ” для подальшого розміщення у ньому Українсько-японського Центру у відповідності до Угоди про реалізацію проекту технічного співробітництва „Українсько-японський центр”. Згідно з річним розписом асигнувань Державного бюджету України на 2007 рік за бюджетною програмою 2201870 „Добудова, перепрофілювання, будівництво навчальних корпусів та гуртожитків вищих навчальних закладів IV рівня акредитації” НТУУ „КПІ” на капітальні видатки було передбачено 7000,0 тис. грн., за рахунок яких виконувались вищезазначені роботи [13. с. 23].

З метою вивчення менеджменту японських офіційних установ і фірм, а також налагодження контактів з японськими партнерами, на запрошення Японського Агентства міжнародного співробітництва (ДЖАЙКА) у грудні 2008 року Японію відвідав заступник директора Українсько-японського центру НТУУ «КПІ» Є.Огородник, а у липні 2009 проректор НТУУ «КПІ» С.Сидоренко.

У квітні 2006 р. Японію з неофіційним візитом відвідала українська делегація у складі Міністра освіти і науки України С.М.Ніколаєнка, Ректора Національного аграрного університету України (НАУУ) Д.Мельничука та проректора С.Мельничука. Метою візиту було зміцнення й поглиблення двосторонньої академічної співпраці між НАУУ та Токійським аграрним університетом (ТАУ), а також обмін досвідом щодо реалізації проектів в галузі біотехнологій тощо [13, с. 23].

Протягом останніх чотирьох років у рамках угоди про співробітництво між НАУУ і ТАУ здійснюється обмін науковими працями та публікаціями. Так, наприкінці 200 6р. у Токійському аграрному університеті проходив 6-й міжнародний науковий студентський саміт „Розуміння важливості освіти та інновацій в галузі виробництва продуктів харчування, сільського господарства та навколишнього середовища”, у роботі якого взяв участь проректор Національного аграрного університету України Д.Мельничук [13, с. 24].

У період з 22 жовтня по 22 грудня 2006 р. на запрошення японської сторони двоє фахівців Національного аграрного університету України відвідали Японію з метою проведення досліджень в галузі якості та безпеки сільгосппродукції, а також її генетичного модифікування в рамках проекту технічного співробітництва, затвердженого Урядом Японії в серпні 2006р.

У рамках діяльності Асоціації україністів у листопаді 2008 року відбулось щорічне 23-тє її засідання, на якому виступили українські науковці з дослідними доповідями про євроінтеграційні процеси нашої країни, населення Північної Буковини України та видатну українську письменницю Л.Українку.

Протягом останніх років японські організації науково-технічного спрямування продовжили співпрацю з українськими вченими та науковцями в рамках виділення відповідних грантових програм. 33 установи НАН України виконують спільні наукові проекти, проводять планові дослідження в рамках прямих міжінститутських угод, працюють на лабораторних базах науково-технічних центрів обох країн в галузі матеріалознавства, інформатики, фізики, хімії, біотехнології та біоінформатики, екології тощо.

Суттєвим аспектом науково-технічного співробітництва залишаються курси перепідготовки для українських фахівців атомної енергетики, які проводяться за сприяння Японського інформаційного центру енергосистем (ДЖЕПІК) та фінансової підтримки Міністерства економіки Японії. Курси щорічно відвідують 3-4 фахівця з українських АЕС. Разом з тим, японська сторона у співпраці з Державним комітетом ядерного регулювання України та НАЕК „Енергоатом” регулярно відряджає своїх фахівців до українських АЕС з метою участі у семінар-практикумах з питань ядерної безпеки. За останні 12 років на цих курсах навчалися понад 160 українських фахівців [13. с. 25].

Важливим аспектом цільової допомоги нашій державі з боку Уряду Японії залишається проведення стажувань та участь українських фахівців з різних міністерств та відомств у навчальних програмах ДЖАЙКА, здійснення японськими спеціалістами окремих досліджень на прохання української сторони. За останні 2 роки стажування на тренінг-курсах ДЖАЙКА пройшли 19 українських фахівців в галузі геології, охорони навколишнього середовища, статистики та зовнішньої торгівлі.

Понад десяти років реалізуються багатопланові програми досліджень медичних наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Нагасакським університетом, Інститутом вивчення захворювань, пов’язаних з вибухом атомної бомби та Національним центром радіаційної медицини АМН, Інститутом ендокринології ім. В.Комісаренка НАН України.

24 серпня 2005 року з космодрому Байконур було проведено пуск ракети-носія „Дніпро” із двома японськими космічними апаратами. Власником двох супутників і замовником пуску виступило Японське аерокосмічне агентство (ДЖАКСА). Супутник OICETS (Optical Inter-orbit Communication Engineering Satellite, масою 570 кг) було створено компанією „NEC Toshiba Space System”, що має на борту експериментальну апаратуру міжсупутникового лазерного зв’язку. Інший супутник INDEX (Innovative technology Demonstration Experiment, масою 70 кг) було створено в Інституті космосу та астронавтики, підрозділі ДЖАКСА, і призначений для наукових досліджень навколоземного середовища полярного сяйва. Пускові послуги були забезпечені Міжнародною компанією „Космотрас”, засновниками якої є українські підприємства ДКБ „Південне”, „Південмашзавод” та ВАТ „Хартрон” [13. с. 26].

У квітні 2007 року керівник дипустанови відвідав Цукубський космічний центр, де відбулася його зустріч з Директором Японського аерокосмічного агентства Р.Курамасу та здійснено огляд основного експериментального та випробувального устаткування Центру.

У контексті перспектив співпраці між Україною та Японією у аерокосмічній галузі, японська сторона виявила готовність до розгляду на рівні експертної ради Агентства конкретних пропозицій української сторони у цій сфері відносин, про що було поінформовано Національне космічне агентство України (НКАУ). Крім того, під час проведення Другого спільного засідання Координаційної ради з питань економічного співробітництва України з Японією та Комітету з ділового співробітництва «Японія — Україна» Японської федерації бізнесу „Кейданрен” у березні 2009 року було проведено зустріч Генерального директора НКАУ О.Зінченка з Віце-президентом Японського аерокосмічного агентства Юкіхіде Хаясі. У ході зустрічі українською і японською сторонами було обговорено питання започаткування нового етапу міжвідомчого співробітництва у космічній сфері.

На сьогоднішній день українські міста Київ та Одеса мають споріднені зв’язки з японськими містами відповідно Кіото та Йокогамою. Одеса та Йокогама стали містами-побратимами у 1965р., а Київ та Кіото – у 1971р. За цей час встановлено сталі дружні зв’язки як на рівні міських адміністрацій, так і громадських організацій. Зокрема, при мерії м.Йокогама функціонує громадський Комітет дружби Одеса-Йокогама на чолі з К.Андо. У Кіото питаннями побратимських зв’язків займається громадська Асоціація культурних зв’язків на чолі з М. Такао – відомою діячкою культури Японії, директором Школи балетного мистецтва Теради [13, с. 26].

Найбільш важливе місце у відносинах міст-побратимів посідають контакти у культурно-гуманітарній сфері: у галузі мистецтва, освіти, охорони здоров’я, спорту та гуманітарних обмінів. Побратимські зв’язки сприяють також обміну досвідом між керівниками органів місцевого самоврядування України та Японії у питаннях підтримки та розвитку інфраструктури міського господарства, забезпечення економічного, соціального та культурного розвитку міст.

Висновки

Японія прямує у ХХІ ст. як потужна економічна держава, володіє сучасними продуктивними силами, в яких нестача природних ресурсів перекривається високим рівнем кваліфікації й культури праці робочої сили, активним і гнучким використанням капіталу й можливостей менеджменту, високим рівнем і техніки.

Державні органи й підприємці здійснюють політику активної зовнішньоекономічної експансії на світовому ринку й вирішують складні проблеми внутрішнього розвитку.

Аналіз тенденцій розвитку японської економіки дозволяє визначити ряд конкурентних переваг реалізованої національної економічної моделі: синергетичність, високий рівень суспільної відповідальності, яку тривалий час невірно визначали як високий рівень державного регулювання; галузево-секторальна селективність та пріоритезація компонента державного регулювання. Саме таке унікальне поєднання компонентів формує самодостатність японської економічної моделі.

Останнім часом у західних наукових колах активізувались дискусії щодо можливості переходу від однієї форми капіталізму до іншої, проте навряд чи японська комунітарна модель набуде ліберального проамериканського варіанту. Відбувається взаємне збагачення моделей.

Західні економіки набувають рис, притаманних японській економічній моделі, насамперед йдеться про її мережевість та високий рівень кооперації.

Необхідність модернізації реалізованої економічної моделі зумовлена невідповідністю між цілями японського суспільства та наявними ресурсами для їх досягнення. Японія ставить за мету досягнення абсолютного світового технологічного лідерства. Проте Японії не слід вдаватися до стратегії ендогенного зростання 1950-1960-х років, коли бізнес опанував зовнішні ринки переважно за рахунок внутрішнього ринку, тобто за рахунок японського суспільства. Ціни на внутрішньому ринку були вищими за ринкові, імпорт товарів обмежений, а тому споживачі мали значно обмежувати споживання та, фактично, спрямовувати кошти на фінансування експортерів. Внутрішній ринок споживчих товарів у певному сенсі був відмежований від світових тенденцій. Частка Японії у світовому споживанні значно відстає від аналогічного показника США. Саме тому увага уряду має бути приділена споживачам, розвитку внутрішнього попиту та його насиченню.

Джерелом ресурсів для здійснення прориву у базисних інноваціях мають стати кошти транснаціональних компаній, як власні завдяки підвищенню рентабельності глобальних операцій, так і запозичені через механізми міжнародного ринку капіталу.

З метою зміцнення національної самодостатності ключовими напрямами модернізації кластеру також стануть заходи щодо розконцентрації власності для підвищення загального добробуту зокрема через механізми фондового ринку, спрощення доступу для іноземних інвесторів та інновацій та підвищення конкуренції на ключових ринках товарів і послуг, робочої сили, технологій та фінансів. У ХХІ ст. розвиток на основі стратегії «трьох Е», тобто екологічність, енергетична безпека, економічне стале зростання, призведе по посилення самодостатності японської економічно моделі.

Список використаних джерел

1. Буглай В. Б. Международные экономические отношения: Учеб. пособ. для студ. вуз. -М.: Финансы и статистика, 1999. — 158, с.
2. Дахно І. І. Міжнародна економіка: Навч. посіб. -К. : МАУП, 2002. — 214 с.
3. Козик В. В. Міжнародні економічні відносини: Навчальний посібник. — К.: Знання, 2006. — 405, с.
4. Лановик Б. Д. Історія господарства: Україна і світ: Підручник для студентів вузів. — К.: Вища школа, 1995. — 478, с.
5. Міжнародні стратегії економічного розвитку: Навчальний посібник / За ред. Ю. Г. Козака,. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 351 с.
6. Портер М., Такеури Х., Сакакибара М. Японская экономическая модель: может ли Япония конкурировать? Пер. с англ. – М.: Альпина Бизнес Букс, 2005. – 262 с.
7. Світова економіка: Підручник для студ. вуз. / Авт. кол.: А.С.Філіпенко та ін.. — К.: Либідь, 2000. — 581, с.
8. Солонінко К. С. Міжнародна економіка: Навчальний посібник для студентів економічних спеціальностей. — К. : Кондор, 2008. — 380, с.
9. Солонінко К.С., Урманов Ф.Ш., Ярошенко С.А. Світова економіка і міжнародні економічні відносини. Житомир: ЖІТІ, 1998. – 266 с.
10. Трофимова В.В. Феномен економічної самодостатності в реалізації японської моделі розвитку // Економічний простір. – 2009. — № 1. – с. 43-56
11. Філіпенко А. С. Економічний розвиток сучасної цивілізації: Навч. посібник. — К.: Знання, 2000. — 173 с.
12. Філіпенко А. С. Цивілізаційні виміри економічного розвитку. — Знання України, 2000. -189 с.
13. Щолуб К. Деякі аспекти економічного співробітництва між Україною та Японією // Економіка. Фінанси. Право. — 2009. — № 8. — С. 21-26
14. http://www.mfa.gov.ua/japan