Історичні особливості формування і розвитку української державності
1. Історичні особливості формування і розвитку української державності в історичній ретроспективі
Для українського народу становлення української державності проходило досить важко і довго. Однак, не дивлячись на всі труднощі, українська державність укріпилася і має свою давню історію.
Київська Русь була тим фундаментом, з якого і розпочалося зведення української державності.
Якщо говорити більш детальніше про державотворчі процеси, які протікали в той час, то слід зазначити, що під владою Києва об’єдналися два величезних слов’янських політичних центри — Київський і Новгородський. Ця подія, яку літопис відносить до 882 p., традиційно вважається датою утворення Давньоруської держави. Пізніше київському князю підкорилась більшість східнослов’янських земель. У рамках Давньоруської держави робили перші кроки у суспільно-політичному розвитку більше 20 неслов’янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північного Кавказу і Причорномор’я. Першим князем Київської держави став Олег [2, с. 53].
Виникнення Давньоруської держави з центром у Києві було закономірним результатом внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов’ян. Процес їх політичної консолідації зумовлений також рядом інших внутрішніх і зовнішніх факторів: територіальною і культурною спільністю східних слов’ян, економічними зв’язками і їхнім прагненням об’єднати сили в боротьбі з спільними ворогами. Інтеграційні політико-економічні та культурні процеси призвели до етнічного консолідування східних слов’ян, які утворили давньоруську народність. Вони характеризувалися насамперед східністю мови (із збереженням, проте, місцевих діалектів), спільністю території (котра в основному збігалася з межами Київської Русі), матеріальної та духовної культури, релігії, певною економічною цілісністю. Етнічному згуртуванню східних слов’ян в єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї, звичаєве право, закон, суд, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів. Мабуть, уже в цей час виникають певні елементи національної свідомості, почуття патріотизму.
У процесі формування давньоруської державності можна, таким чином, простежити чотири етапи: княжіння східних слов’ян, утворення первісного ядра давньоруської державності — Руської землі, формування південного та північного ранньодержавних утворень, об’єднання цих утворень у середньовічну державу з центром у Києві.
У ХІІ столітті після розпаду Київської Русі з великих князівств, які в цей час існували на території України, виділялося Галицьке-Волинське, створене в 1199 p. Проіснувало воно до 1340 p. Державний лад Галицько-волинської землі, хоча й мав ряд своєрідних рис, обумовлених особливостями її соціально-економічного і політичного розвитку, все ж у головному був подібний до державного ладу інших князівств і земель Південно-Західної Русі. Галицько-волинська земля, навіть, перебуваючи в залежності від Золотої Орди, значною мірою зберегла риси державного та правового устрою, притаманні Давньоруській державі. Главою тут був великий князь. Йому належала верховна влада. Князь міг приймати законодавчі акти. Великі князі здійснювали поточне управління як у своєму домі, так і в межах усього князівства [2, с. 58].
Князі Галицько-волинської землі мали судові повноваження. Вони також очолювали військову організацію князівств. Князю належало право збирання податків, карбування монет і розпорядження скарбницею, визначення розміру і порядку стягнення митних поборів. Прерогативою князівської влади було керівництво зовнішньополітичними відносинами з іншими державами.
Великі князі прагнули мати свій вплив і на церковну організацію, використовувати її у своїх інтересах. За згодою великого князя призначалися єпископи, тільки після цього вони освячувалися в сан київським митрополитом. Це, безумовно, також возвеличувало владу князя.
Галицько-волинській землі відомо було і спільне правління двох великих князів. Так, у період після 1245 p. формою правління на цій величезній території став своєрідний керівний дуумвірат Данила, безпосередньо «тримавшого» Галичину, а також Дорогочинську, Белзьку та Холмську землі на Волині, та Василька, який мав «під своєю рукою» Володимир з більшою частиною Волині. Наприкінці XIII ст. з’явилась потенційна можливість встановити дуумвірат в особі Лева (Галицького) та Володимира (Волинського), але внаслідок міжусобиць між ними вона не була реалізована. Однак сини князя Юрія Андрій та Лев виступали як співправителі у зовнішньополітичних питаннях. У спільній грамоті 1316 p. вони називають себе «князі всієї Русі, Галичини та Володимири» [2, с. 67].
Для підтримки авторитету князів використовувалися ними титули «руських королів», «принцепасів», «князів Руської землі», печатка. Так, королівським титулом володів Юрій. Про існування такого титулу свідчить зображення Юрія на печатці з короною на голові і скіпетром у руці, супроводжене написом: «Король Русі та князь Володимир». Однак зосередити всю державну владу у своїх руках великим князям Галицько-волинської землі так і не вдалося [2, с. 69].
Тривалий час український народ не мав власної національної держави, що було унікальним явищем — коли б організований у класове суспільство народ був позбавлений національної державності. Необхідність створення української державності та умов, що сприяли б цьому завданню, виявилися на початку національно-визвольної війни. Щоб усунути загрозу зникнення українського народу як етнічної спільності, в порядок денний було поставлено невідкладне завдання — створити і зміцнити державне національне утворення. Це об’єднало зусилля усіх класів українського суспільства в їх спільній боротьбі за визволення з-під влади Речі Посполитої.
Організаторами цієї держави стали козацька старшина та українська шляхта. Вони взялися за цю справу з перших днів війни. Вже у травні 1648 p. з багаточисельних джерел у Польщу почали надходити відомості, що Б.Хмельницький створює удільне князівство із столицею у Києві, а себе титулує князем Русі. На початку лютого 1649 p. Б.Хмельницький сам повідомив комісарів польського короля про свої наміри створити незалежну українську державу [4, с. 189].
З початку формування українська держава мала основні її ознаки: органи публічної влади, які не збігалися з населенням, але виконували свої функції на визначеній території; територію, яку охоплювала державна організація і населення, що на ній проживало: податки, що збиралися на утримання органів публічної влади. Слід зазначити, що населення вільної України, визнавало нову владу.
Формування української держави здійснювалося у обстановці бойових дій, що обумовлювало її форму, а саме: для виконання державних функцій пристосовувалася вже готова, перевірена практикою військово-адміністративна, полковосотенна організація козацтва. В екстремальних умовах війни, коли потрібно було максимально об’єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки загальною для усіх повстанських сил, але й єдиною політико-адміністративною та судовою владою в Україні, їй не була підпорядкована тільки церква. Що ж до Запорізької Січі, то вона зберігала здавна встановлену форму правління.
Створення української національної держави вперше одержало правове оформлення та закріплення у Зборівському (серпень 1649 p.), а потім і у Білоцерківському (вересень 1651 p.) договорах, які Б.Хмельницький уклав із Річчю Посполитою [4, с. 192].
Іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного суб’єкта міжнародних відносин і охоче вступали з нею у договірні відносини.
Боротьба за державність України наприкінці 1917-1920 pp. відбувалася в умовах запеклої громадянської війни та іноземної інтервендії. У цій боротьбі можна виділити кілька етапів. На першому етапі національну революцію очолювала Центральна Рада. В листопаді 1917 p. було проголошено Українську Народну Республіку (УНР). Другий етап — це правління з кінця квітня 1918 p. гетьманщини в умовах окупації України австрійськими та німецькими військами. Особливою проблемою в національному державному відродженні було утворення в західних регіонах України в жовтні 1918 p. Західної Української Народної Республіки (ЗУНР). І нарешті, майже паралельно з утворенням ЗУНР на більшій частині України, починаючи з листопада 1918 p., проходило відновлення УНР на чолі з Директорією і об’єднання її з ЗУНР. Це також був визначний етап в національно-державному будівництві. На жаль, наприкінці 1920 — на початку 1921 p. процес національного державного відродження був перерваний перемогою об’єднаних радянських збройних сил, встановленням радянської влади на більшій частині України та окупацією західноукраїнських регіонів Польщею, Румунією, Чехословаччиною [4, с. 293].
Не можна з історії української державності викидати і період радянський. З чого ж він розпочався і як протікав? Борючись проти Центральної Ради, більшовицькі організації докладали чимало зусиль для скликання Всеукраїнського з’їзду Рад, який би проголосив більшовицьку владу в Україні, створив Українську радянську державу і затвердив в ній диктатуру пролетаріату. Ідею проведення Всеукраїнського з’їзду Рад висунула більшовицька фракція виконавчого комітету Київської Ради робітничих депутатів З листопада 1917 p., її підтримали більшовики Харкова, Катеринослава, Одеси, Єлисаветграда та інших міст. Ця діяльність знайшла підтримку тієї частини трудящих, які ще вірили в більшовицькі лозунги. З’їзд мав стати важливим етапом на шляху встановлення радянської влади в Україні.
На рубежі 80-90-х років XX ст. в Україні сталися епохальні історичні події. В умовах глибокої соціально-економічної і політичної кризи в республіці розпочався і одержав подальший розвиток процес руйнування тоталітарної більшовицької системи і демократизації соціально-економічного та державно-правового ладу. Цей процес виявився перш за все в утвердженні гласності і політичного плюралізму, ліквідації ідеологічного і політичного панування компартії в країні. Вперше за 70 років були проведені дійсно демократичні, а не фіктивні вибори в органи державної влади. Активно втілювалася в життя реальна боротьба з величезним бюрократичним управлінським апаратом в центрі і на місцях. Розпочався процес згортання командно-адміністративної системи, ліквідації партійно-радянської номенклатури. Намітився перехід до ринкових економічних відносин.
Конкретним, реальним змістом наповнювався суверенітет України, що у кінцевому рахунку призвело до проголошення у серпні 1991 p. незалежності України.
Здобувши незалежність, народ України розпочав активну діяльність по створенню своєї демократичної правової держави. Ця розбудова розпочиналась в дуже складних умовах. Необхідно було перш за все здійснити перехід від статусу союзної республіки з обмеженим суверенітетом до статусу самостійної держави. Тому законом Верховної Ради УРСР від 17 вересня 1991 р. до Конституції були внесені зміни і доповнення, які мали на меті зміцнити державний суверенітет республіки. У тексті Конституції слова «Українська Радянська Соціалістична Республіка» і «Українська РСР» були змінені на споконвічну назву нашої держави — «Україна» [5, с. 368]. В розділі Конституції про зовнішньополітичну діяльність і захист Вітчизни розвивалися положення про підвищення ролі України як рівноправного учасника міжнародних відносин. Міжнародне співтовариство з розумінням поставилося до виникнення нової незалежної держави. Україну визнали понад 130 країн світу.
2. Надбання і втрати незалежної сучасної України
Якщо після Київської Русі Козацьку державу розглядали як першу республіку, УНР, що виникла у 1917 p., — як другу, то відновлена 24 серпня 1991 p. Україна постає третьою республікою.
Створення національних держав відповідає нормальному розвитку в Європі, особливо коли йдеться про Україну, європейська ідентичність якої незаперечна. Про це писали відомі геополітики. «Поляки, українці, чехи, словаки, угорці, південні слов’яни та інші, — читаємо, наприклад, у книзі Г. Гесселя «Хліборобська Європа» (1934 p.), — спільно репрезентують найбільшу спільноту в Європі, розщеплену штучними політичними стінами, проте поєднану спільними інтересами». Поки Україні не буде надано свободи, робить висновок автор, «не буде ані довготривалого спокою, ані тріумфу справедливості в Східній Європі» [5, с. 371 ].
Одним з парадоксальних результатів радянської національної політики стало те, що усі її спроби перетворити українців на росіян були марними. На початку 90-х років народ України виявився більш згуртованим і свідомим, ніж це було в 1917 p.
Західний регіон України функціонує вже майже за західноєвропейським зразком. Південна і східна частини її ще тільки проходять академічно-культурний етап цієї еволюції.
Оскільки формування української нації як політичної далеко не завершилося, наявність держави створює необхідні передумови для її подальшого оформлення, як і розвитку всіх народів та національних груп, котрі проживають в Україні, утвердження священних принципів свободи, гуманізму, соціальної справедливості, рівноправності громадян.
Україна є суверенною, демократичною, соціальною і правовою державою. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Він здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.
Суспільне життя в нашій державі ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова. Специфіка становлення політичної системи в Україні та інших країнах колишнього СРСР полягає у запровадженні інституції президентства.
Президент став ключовим елементом нової політичної системи в Україні.
Після виборів Президента виявилося, що цільові установки, на основі яких блокувалися провідні політичні сили, і політика Президента збіглися. Утворилася не структурована в окрему політичну організацію так звана «партія влади». Сформувалася нова державно-політична еліта як факт компромісу частини старої керівної верстви й частини національно-демократичної опозиції. Участь тих партій, які зайняли місце у ніші конструктивної опозиції, зводилася до періодичних заяв щодо характеру своєї опозиційності чи підтримки певних інституцій державної влади (Верховна Рада, Уряд, Президент).
На установчому з’їзді Народного руху України за перебудову у вересні 1989 p. було заявлено, що головною метою створюваної організації є побудова демократичного і гуманного суспільства. У програмних документах Руху не йшлося про історичні аналогії, однак у його практичній та пропагандистській діяльності активно використовувалася державотворча традиція УНР.
Декларація про державний суверенітет поставила проблему державотворення у практичну площину. Через тиждень після прийняття Декларації перед будинком Київської міськради на Хрещатику поряд з прапором УРСР було піднято синьо-жовтий прапор. Незвичне сусідство прапорів, під якими воювали один проти одного червоноармійці і петлюрівці, свідчило про перехідний характер історичного моменту.
У кризовій ситуації, спричиненій невдалою спробою московських путчистів захопити владу, прапор УНР також відіграв мобілізуючу роль. Коли 24 серпня 1991 p. Верховна Рада УРСР зібралася на надзвичайну сесію, представники від демонстрантів внесли синьо-жовтий стяг у приміщення парламенту як символ розриву з тоталітарним московським центром. Компартійно-радянській номенклатурі, яка переважала серед народних депутатів, довелося під час проголошення незалежності України фактично солідаризуватися з історичною спадщиною УНР [5, с. 375].
4 вересня 1991 p. над будинком Верховної Ради України замість червоно-блакитного прапора замайорів синьо-жовтий. Так була започаткована відмова держави, що народжувалася, від радянської символіки.
У січні 1992 p., коли почала роботу чер гова сесія Верховної Ради, синьо-жовтий прапор був затверджений як Державний прапор України. У лютому парламент затвердив тризуб як малий герб України [5, с. 375].
Утвердження незалежної держави проходило під гаслами боротьби за права людини, права нації, демократичні свободи. Громадянам України, як і громадянам інших союзних республік колишнього СРСР, здавалося, що, виборовши незалежну державу, вони збережуть й усі блага «реального соціалізму» та додадуть до них багатства самостійної держави, а також цінності західної демократії — права людини і демократичні свободи. Проте на цьому шляху українське суспільство зіткнулося з непередбаченим: занепадом економіки, інфляцією, розкраданням матеріальних цінностей, розвалом системи освіти, занепадом культури, ідейним хаосом, зростанням злочинності й моральною деградацією.
Головною стала проблема виживання. На перший план вийшли фундаментальні чинники життя багатомільйонних мас людей – гарантії задоволення мінімальних життєвих потреб. Це робота, освіта, медичне обслуговування, забезпечення старості, впевненість у майбутньому дітей.
Категорії «капіталізм» і «соціалізм» рядового громадянина перестали цікавити. Люди зрозуміли головне: у країні, що розпалася, не було ні того, ні іншого в сучасному розумінні цих термінів, а отже, тодішніх надій на «світле майбутнє». У центрі нових соціальних орієнтирів — ідея приватної власності. Вона диктує нові стандарти поведінки людей у сфері виробничої та підприємницької діяльності. Проте глибока соціальна дезінтеграція, властива українському суспільству, пояснює слабкість інтересів, соціальної волі тих верств, які зацікавлені в економічній і політичній модернізації. Це, у свою чергу, стримує формування громадянського суспільства, нової еліти, створення демократичної системи.
У масовій свідомості переважають песимістичні настрої щодо ситуації в Україні, але прибічників приватизації державної власності, ринкових реформ — більше, ніж прихильників планово-розподільчого господарювання. У незалежній державі, хоч і повільно, зростає кількість власників і підприємців. Чимало й тих, хто бажає ними бути.
Люди вчаться рахувати кошти і починають розуміти, що їх матеріальна забезпеченість залежить передусім від них самих, а не від держави. У суспільстві в цілому склалося розуміння необхідності здійснення радикальних перетворень. Людям набридли безплідні розмови про реформи. Вони вимагають їх рішучого та ефективного здійснення. В умовах переходу до ринкової економіки хоч і повільно, але розвивається процес приватизації.
Проголошенням незалежності України особливого значення набувають економічні проблеми. Економіка сьогодні — це найважливіша галузь суспільного життя, з реформуванням якої численні верстви суспільства пов’язують надії на краще майбутнє, на гідний спосіб життя і праці.
На перший погляд, так звані «базові галузі» української промисловості, передусім вуглевидобувна і металургія, були винятково розвиненими. В них працювали сотні тисяч кваліфікованих робітників і спеціалістів, завдяки їм за випуском промислової продукції на душу населення Україна перебувала на перших місцях серед інших європейських країн. Здавалося, що переорієнтувати продукцію базових галузей з ВПК на підприємства, що обслуговували потреби населення, не складе особливих труднощів.
Насправді це виявилося не так. У результаті базові галузі промисловості України не мали необхідного технічного рівня для роботи в умовах ринку. Інвестиції надходили до України вузеньким струмочком: 1,5 млрд. дол. за п’ять років. За цей час Угорщина залучила в своє господарство близько 10 млрд. дол., тобто в півсотні разів більше у розрахунку на душу населення. Деякі фірми згортали свою діяльність в Україні через нестабільність урядової політики щодо іноземного капіталу, корумпованість чиновників, неприхильне ставлення до них більшої частини суспільства [5, с. 377].
Умовами виходу з економічної кризи були реструктуризація промисловості та її технічне переозброєння. Бюджетні інвестиції на ці цілі не задовольняли навіть найменших потреб. Позбавлені капіталовкладень підприємства не могли ефективно конкурувати на внутрішньому ринку з потоком зарубіжних товарів, тим більше — заробляти валюту на зовнішньому ринку. Вони поступово згорталися, припиняли платежі за отримувані товари й послуги, не платили податків до бюджету. У пошуках бюджетних доходів держава посилювала тиск на тих, хто тримався на поверхні економічного життя. Немотивований податковий тиск змушував багатьох підприємців приховувати масштаби своєї діяльності. Частка «тіньової економіки» набула потворних масштабів, у 1997-1998 pp. вона перевищила, за більшістю оцінок, половину валового внутрішнього продукту [5, с. 385].
Наслідком цих негативних процесів ставало поглиблення кризи неплатежів, зростання безробіття, посилення залежності держави від фінансових донорів із-за кордону. Певна часткова стабілізація була помітна лише в галузях промисловості, які спромоглися вийти зі своєю продукцією на зовнішній ринок.
Безсумнівним успіхом останніх років стало досягнення відносної фінансової стабілізації. Восени 1996 p. в обіг було запроваджено гривню. Створилися об’єктивні передумови для припинення «втечі» вітчизняних капіталів за межі країни і залучення іноземних інвестицій.
В Україні інтенсивно розвивається недержавний сектор економіки. За 1991-1993 pp. форму власності змінили 3,6 тис. підприємств та організацій, а за 1994-1999 pp. — 61,7 тис. У 2006 p. понад 70 відсотків обсягу промислової продукції вироблялося на недержавних підприємствах [5, с. 389].
Приватизація, однак, не дала відповідального господаря, який міг би залучити зарубіжні інвестиції та технології, збільшити кількість робочих місць. Річ у тім, що приватизація через сертифікатні аукціони призвела до розпорошення акцій.
Перед Україною стоїть ще одна нагальна проблема — створення на національному рівні умов для політичного консенсусу націй, які населяють її територію. У спадщину від колишнього Союзу РСР Україна отримала загострену ситуацію у міжнаціональних відносинах.
Незалежна Україна зіткнулася і з специфічними етнополітичними чинниками, пов’язаними зі змінами в її геополітичному становищі. В Україні, за даними перепису 1989 p., українці становили 72,6 відсотка населення, росіяни — 22, євреї, білоруси, румуни, молдавани, болгари, поляки, угорці, татари та інші — 5,4 відсотка. Утворення незалежної держави істотно змінило політичне становище росіян південно-східних регіонів та Криму. Виникла проблема легітимних засад національного державотворення, загострилась низка питань, пов’язаних із національно-культурною, мовною, релігійно-церковною орієнтацією та ідентичністю. Сама структура українського етносу нині перебуває на стадії модернізації, становлення етнополітичної цілісності [5, с. 389].
Ці складні й тривалі процеси у зв’язку з непростою соціально- економічною ситуацією в Україні багатьма представниками етнічних cpso сприймаються болюче в аспекті їх самовідчуття, самосвідомості. Налагодження взаємовідносин між титульною нацією та етнічними меншинами визначає і ще довго визначатиме українську державність як етнополітичну систему.
Спираючись на історичний досвід державотворення, зокрема демократичні принципи Української Народної Республіки, у налагодженні міжнаціональних відносин, Верховна Рада у Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 p. проголосила, що громадяни всіх національностей становлять її народ. Гарантії усім національностям, що проживають на території України, право їх вільного національно-культурного розвитку зафіксовані у Конституції.
Характерно, що відродження державності України було здебільшого позитивно сприйнято представниками всіх націй і народностей, які мешкають на її території. Важливим є також те, що наша держава не тільки про декларувала, а й послідовно здійснює політичний курс на утвердження рівності перед законом усіх національних громад, що створює міцну основу демократії.
Список використаних джерел
- Бонь О. І. Історія України: Курс лекцій: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. — К. : Вища школа, 2008. — 462, с.
- Історія України: джерельний літопис / ред., укл. В. І. Червінський, ред., укл. М. І. Обушний. — К.: Дирекція ФВД, 2008. — 799, с.
- Історія України: навчально-методичний посібник для семінарських занять / ред. В. М. Литвин. — К.: Знання-Прес, 2006. — 460, с.
- Король В. Ю. Історія України : навчальний посібник. — К. : Академія, 2008. — 495, с.
- Остафійчук В. Ф. Історія України: сучасне бачення: навчальний посібник. — К.: Знання-Прес, 2008. — 424 с.