Вступ

Процес у який виявився утягненим увесь світ з кінця 70- х років минулого сторіччя називається неоглобалізм. Радянські політологи й учені називали його також американським неоглобалізмом. Сьогодні ця назва застосовна тільки в теоретичній частині прив’язки до США, і політику цієї держави стосовно інших континентів, тому що США почали процес глобалізації, втратили провідне положення в цьому процесі й не бажають у цьому собі зізнатися. З’явилися нові лідери або по меншій мері організатори нових глобалістських об’єднань. Інтереси сучасного процесу глобалізації давно перейшли через умовності начебто державних кордонів або національних інтересів окремо взятих країн.

Розпочавшись в другій половині 70- х у США неоконсервативна хвиля породила досить глибоку ідеологію, що поступово захопила такі різнорідні сили, як американські республіканці й демократи, англійські консерватори й лейбористи, європейські праві і європейські ліві, латиноамериканські демократії й азіатські диктатури, радянську номенклатуру й радянських дисидентів. Ця ідеологія вдихнула нове життя в мондіалістські ідеї, витравивши з них при цьому ліберальний дух розрядки й конвергенції. Так виникла ідеологія глобалізації, навколо якої об’єдналися еліти всіляких  країн і цивілізацій, склавши «Вашингтонський консенсус».

1. Критерії і механізми неоглобалізму США в міжнародних відносинах

Співвідношення реальної практики і офіційно оголошуваних цілей контртерористичних операцій Сполучених Штатів дає змогу твердити про:

– значні розходження між стратегією і тактикою країни в реалізації низки найважливіших зовнішньополітичних орієнтирів країни;

– наявність офіційних і прихованих цілей зовнішньої політики США, де поряд з проблемою подолання загрози тероризму не меншої ваги набуває досягнення енергетичної безпеки країни, покарання непокірних режимів або політичне підпорядкування конфліктних регіонів.

Глобальна відповідальність, покладена в основу зовнішньої політики США, спричинилася до планетарного гегемонізму та допущення односторонніх рішень щодо загально значимих для людства питань. Як наслідок, людство всередині першої декади 21-го століття діє в умовах нестаціонарності міжнародної системи та втрати Організацією Об’єднаних Націй й іншими міжнародними організаціями вирішального голосу у прийнятті й реалізації таких рішень. При цьому буквально всі складові американської зовнішньої політики з розпадом СРСР поступово стають невід’ємними елементами безпекової стратегії цієї наддержави. Вона (ця стратегія) розглядає національний інтерес США в рамках глобалізму, що допускає оцінку будь-якого регіонального конфлікту за межами Америки загрозою цьому інтересові, а відтак і застосування силових механізмів для захисту.

Повною мірою така позиція відноситься до комплексу цілей міжнародного курсу США на пострадянських просторах. Саме національним інтересом обмежена готовність і здатність американських адміністрацій піти на загострення відносин з іншими центрами сили та конфлікту з ними у випадку потреби у наданні підтримки новим незалежним державам, що проголосили курс на членство в НАТО.

Сполучені Штати обумовлюють механізми задіяності на пострадянському просторі рівнем конфліктності з Російською Федерацією. Відтак можна твердити, що, попри загальне верховенство критеріального підходу до формування зовнішньої політики США у цьому великому регіоні, Сполучені Штати де-факто розглядають вищим пріоритетом збереження миру і збалансованості у відносинах з Росією  [1, c. 71-72].

Визначення пріоритетності невід’ємних інтересів США щодо інших категорій інтересів є загальним в американській політичній думці. Разом з тим існують суттєві розбіжності між визначенням суті цих інтересів та конкретними, глобально орієнтованими зовнішньополітичними цілями США, принаймні після Другої світової війни. Так, цільовою парадигмою Сполучених Штатів періоду біполярного світу було протистояння комунізму, що зумовлювало формування відповідних, орієнтованих на світові масштаби, зовнішньополітичних цілей країни. Лінія на стримування комунізму та навіть боротьбу з ним мала провідне значення в зовнішній політиці Сполучених Штатів упродовж кількох десятиліть, що породило стереотип сприйняття антикомуністичної зовнішньополітичної стратегії країни як підґрунтя її глобалістських орієнтацій. Однак є неправильним пов’язувати зовнішньополітичну діяльність США повоєнних років лише з антикомуністичними прагненнями.

Після Другої світової війни почала формуватися і домінувати в оцінці цілей американської зовнішньої політики концепція «національного інтересу», що знайшла своє вираження в програмних документах зовнішньополітичного відомства Сполучених Штатів та в теоретичних розробках представників американської науки і стала ще одним свідченням глобальних намірів США.

З іншого боку, характерною особливістю процесу формування зовнішньополітичних орієнтирів США на межі ХХ-ХХІ сторіч можна вважати включення до системи першочергових національних інтересів країни, поряд із базовими невід’ємними інтересами Сполучених Штатів, базових інтересів інших держав та базових колективних інтересів, що може передбачати участь США в розв’язанні будь-яких ситуацій у будь-якому регіоні світу [5, c. 68-69].

2. Міжнародно-політичні інтереси Сполучених Штатів і нова стратегія запобігання та подолання конфліктності у світі на початку ХХІ ст.

Розклад національних інтересів США на деталі й складові у контексті зовнішньої безпеки дозволяє вийти на синтезовану уяву про їх еволюційну сутність після краху біполярної системи.  Вона полягає в тому, що вищі ешелони влади США зв’язують національну безпеку із обов’язковим збереженням західної моделі побудови міжнародної системи. Виходячи з цього, американська сторона протидіє і, з урахуванням можливостей збереження консолідації в євроатлантичній спільноті, буде протидіяти спробам відтворення дво – чи багатополюсного світу на історично відомих концептах, принципах і засадах. На сьогодні в Америці відсутні чіткі альтернативні сценарії формування міжнародної системи, що дозволяє прогнозувати доволі значний час її нестаціонарності і хаотичності та паралельних спроб створити новаторську концепцію нового світового порядку, яка б враховувала зміни у світі, але не допускала зниження рівнів євро-американського верховенства.

Концептуальне забезпечення національних інтересів США постібполярної епохи будувалося на створених у попередні часи базових теоретичних моделях, в основі яких – реалізація глобалістських зовнішньополітичних орієнтирів з метою захисту ліберальних суспільно-політичних цінностей. Керуючись таким узагальненням, американська політична наука у переважній більшості відстоювала доцільність їх активного поширення і навіть нав’язування як тенденції, що базувалась на ідеалізації положення про універсальність лібералізму для світового розвитку після перемоги західної цивілізації у протистоянні з комунізмом. Як наслідок сталості мислення, основаного на всемогутності лібералізму та демократії євро-американського зразка, постали найбільш принципові фактори дестабілізації міжнародної системи. В умовах жорстких спроб США зберегти і розвинути свій гегемонізм, започаткований перемогою у холодній війні, відповідні концептуальні напрацювання втрачали в авторитеті. Але поява актуалізованих розробок мала місце на тлі мобілізації зусиль американської держави на боротьбу з міжнародним тероризмом, що супроводжувалася кристалізацією безпекового чинника зовнішньої політики США у вирішальний [4, c. 156].

Зазначене знайшло найбільш виразних форм у зовнішньополітичній діяльності 42-го президента США відповідно до безпекових стратегій, задекларованих у відповідних документах («Стратегіях національної безпеки») 2002 і 2006 рр. Серед головних ідей цих документів – право Сполучених Штатів як країни безпрецедентних можливостей на керівництво світовими процесами; готовність на застосування будь-яких (включно із силовими превентивними заходами) дій для запобігання загроз американській і міжнародній безпеці; поділ світу на полюси за ознакою суспільних цінностей із виокремленням низки держав у категорію небезпечних та таких, що вимагають стримування і покарання; силове нав’язування моделей суспільного розвитку там, де не сприймається ліберально-демократична домінанта; обов’язковість входження нових розвинутих держав до західного співтовариства демократій або ж, щонайменше, впровадження ними євро-американських засад у політику; збереження і подальше розширення НАТО на схід за рахунок колишніх радянських республік; окреслення критеріїв суспільного розвитку та оцінки політичних систем в інших державах із оцінюванням відповідності політики існуючих там режимів інтересам відповідних народів.

Такі підходи у сукупності з ігноруванням владою у Вашингтоні наукових рекомендацій, врешті, далися взнаки у зростанні суперечностей реалізації зовнішньополітичних орієнтирів, а також несподіваній появі претендентів на створення полюсів протистояння американському гегемонізмові у сфері ідей і політики. Базовим наслідком стала відсутність консолідованої міжнародної системи, її розмитість та хаотичність, що дозволяє нам стверджувати про нестаціонарність.

Інституційні та регулятивно-управлінські механізми забезпечення міжнародно-політичних стратегій США у нестаціонарній системі міжнародних відносин постійно модернізуються і розширюються у контексті поступового покладання безпекової складової в основу зовнішньої політики. За очевидної впевненості державно-політичного істеблішменту США у своїй тотальній перемозі в холодній війні відбулося фактичне зрощення позицій всіх гілок влади на засадах неперевершених можливостей реалізувати проект світу по-американськи. Така монолітність вела до подальшого виокремлення ролі президента в системі опрацювання зовнішньополітичних рішень, послаблення фундаментальних засад демократії, якими передбачалися серйозні і дуже значимі функції конгресу [6, c. 5-6].

Названі тенденції зовнішньополітичних орієнтирів Сполучених Штатів навряд чи варто сприймати як єдино можливі та такі, що будуть безпосередньо зумовлювати характер міжнародних відносин на десятиліття вперед. Однак ці тенденції вказують на вагомість для американських зовнішньополітичних відомств розробок політичної думки в сенсі визначення національних інтересів США. Характерним для таких визначень є намагання надати системі національних інтересів США дійсно глобальних орієнтацій, спроба підпорядкувати національним інтересам США й реалізації відповідної зовнішньої політики інтереси інших держав.

Такі підходи стали відображенням зовнішньо-політичної практики Сполучених Штатів другої половини XX ст. і, у свою чергу, обумовили цю практику у постбіполярні часи. Враховуючи статус Сполучених Штатів як єдиної надпотуги сучасних міжнародних відносин, зазначене вимагає не тільки сприйняття, а й подальшого ґрунтовного аналізу, врахування у процесі формування зовнішньополітичної стратегії інших держав [9, c. 40].

Висновки

Одним з головних напрямків стратегії неоглобалізму США став пострадянський простір. Так, у президентському посланні конгресу підкреслювалося, що політика у відношенні Росії «повинна бути спрямована в першу чергу на запобігання виникнення нової Російської імперії». Реалізуючи цю установку, Сполучені Штати буквально ввірвалися в середині 1990- х років на територію колишнього Радянського Союзу й швидко на ній затвердилися як  основний гравець. Їхній вплив все більш відчутно  проявляється не тільки в державах Східної Європи, але й у Прибалтиці, на Україні, у Грузії, Азербайджані, Казахстані, Узбекистані, і носить не тільки економічний, але й військовий характер. Так, Україна, Грузія й Азербайджан беруть активну участь у програмі військового співробітництва «Партнерство заради миру», де домінуючий вплив мають США. У результаті таких дій виявилися защемленими наші національні інтереси в зонах традиційного російського впливу.

Не може не викликати заклопотаність і ситуація, що складається в Середній Азії. Після 11 вересня 2001 року США переконали Узбекистан, Киргизію й Таджикистан у необхідності розташування на їхніх територіях військових баз, які будуть використовуватися в ході антитерористичної операції в Афганістані. Росія як союзник США по коаліції в боротьбі з тероризмом заперечувати не стала. Здавалося б, основні завдання США по боротьбі з терористичними організаціями в Афганістані зараз успішно виконані: таліби розбиті, а виходить, відпала необхідність і у військових базах на територіях цих держав. Однак ніяких змін не відбулося. Тут доречно нагадати той факт, що американці, як свідчить історичне минуле, завжди дуже швидко приходять і незмінно дуже повільно йдуть. Наприклад, Росія вже давно вивела свої війська з території Європи, ліквідувала бази у В’єтнамі й на Кубі, а американські війська залишаються в Європі із часів Другої світової війни. Як і раніше зберігають вони свою військова присутність на Окінаві в Японії й у Південній Кореї, базу Гуантанамо на Кубі, де зараз США створили в’язницю для полонених талібів.

Список використаної літератури

1. Бодрук О. Європейські прагнення й американські можливості: Вплив взаємовідносин США та їх європейських партнерів на подальшу долю НАТО // Політика і час. — 2004. — № 3. — С. 69-76. ; № 4. —  С. 12-20
2. Волович О. Ірак — США: конфронтація замість порозуміння [Текст] / О.Волович // Час. — 1997. — № 47. —  С. 9
3. Гегелашвили Н.А. Политика Вашингтона в государствах Кавказа и Центральной Азии // США. Канада: экономика, политика, культура. — 2007. — № 5. — С. 35-52
4. Дудко І. Критерії і механізми забезпечення міжнародно-політичних інтересів США в нестаціонарній системі міжнародних відносин: дис… д-ра політ. наук: 23.00.04 / НАН України; Інститут світової економіки і міжнародних відносин — К., 2008. — 455арк.
5. Мединська Т. Статус світового лідера: США в сучасних процесах глобалізації: виклики та наслідки // Політика і час. — 2005. — № 3. — С. 67-74
6. Мирский Г. Америка и мир при Бараке Обаме // Мировая экономика и международные отношения. — 2009. — № 3. — С. 3-16
7. Самуйлов С. Американское военное присутствие в Средней Азии и Конгресс // США. Канада: экономика, политика, культура. — 2004. — № 8. — С. 25-44
8. Сєров Д. На тлі монополії США: Військово-технічне співробітництво України з державами Арабського Сходу // Політика і час. — 2006. — № 5. — С. 71-76
9. Храбан І. США, НАТО і безпека Європи // Політика і час. — 2006. — № 7-8. —  С. 35-40