Вступ

Свідома діяльність передбачає не просте осмислення того, що нас оточує, а вироблення певного ставлення до явищ і предметів, власного погляду на речі.

У процесі свідомої діяльності людина засвоює певні знання.

Планування являє собою свідому діяльність людей, пов’язану з управлінням економікою на основі розробленого плану. Планування є основною ланкою управління економікою. Воно в більшій чи меншій мірі охоплює всі галузі і сфери економіки, всі фірми і об’єднання.

Функціональна сутність забезпечує цілеспрямовану свідому діяльність в процесі пошуку і вибору рішення.

Аналіз показує, що свідома діяльність людства спрямована на те, щоб перевести чергову творчу роботу в розряд рутинних. Розвиток будь-якої галузі науки фактично спрямовано на створення алгоритмів. Так, наприклад, розробка нової технології являє собою створення алгоритму.

Суб’єктивним фактором соціального розвитку є свідома діяльність людей по реалізації якихось цілей. Якщо люди ставлять певну мету і здійснюють діяльність з її реалізації — це іє суб’єктивний фактор. Товариство відрізняється від природи, зокрема і тим, що в природі події відбуваються, в суспільстві — робляться людьми, тобто є результатом життєдіяльності людей. Особистості, соціальні групи, етноси, виходячи зі своїх потреб, ставлять певні цілі, здійснюють діяльність для її досягнення. В результаті їх взаємодії відбувається розвиток суспільства як результат взаємодії об’єктивних умов і суб’єктивних факторів. З викладеного вище слід виділити декілька моментів.

В соціальній сфері управління передбачає свідому діяльність суспільних інститутів і окремих індивідуумів, спрямовану на регулювання стихійних і усвідомлених, об’єктивних і суб’єктивних почав, доцільне упорядкування суспільних відносин. Провідне значення в розвитку культури набуває свідома діяльність по зміні культури і суспільства, що припускає розробку принципово нових проектів, підходів, інновацій.

1. Становлення ідеї історичної закономірності.

Принцип соціального детермінізму, що в найзагальнішому вигляді означає визнання закономірного зв’язку певних станів суспільства та процесів, за своїм змістом охоплює цілий комплекс таких складних теоретичних питань, як сутність і характер суспільних закономірностей, механізм дії різноманітних причинних зв’язків і залежностей, взаємодія історичної закономірності й свободи, необхідності й випадковості, об’єктивних умов і суб’єктивного фактора.

Відправним пунктом аналізу специфічного змісту історичної дійсності й історичної причинності є визнання того факту, що історія є діяльністю людини, яка дбає про свої Цілі. Діяльністю суспільної людини зумовлено те, що досягнуті суспільством результати перебувають у русі, у відтворенні. В центрі теорії соціальної детермінації знаходиться питання про співвідношення людей і обставин їх життя.

Розгляд питання про місце та роль людини в процесах соціальної детермінації перш за все пов’язаний з розумінням того, що людина — це творчий суб’єкт соціально-історичних змін, а не тільки об’єкт, котрий відчуває на собі їх дію.

Важливий момент у розумінні соціальних процесів пов’язаний з визначенням ролі примусу та значення свободи в людській діяльності. Людина, що творить свою історію, одночасно створює й умови для обмеження своїх подальших дій. В історії відсутній механізм, котрий сам по собі забезпечує людині щастя й успіх, вона сама є творцем своєї історії.

Концепції, що пояснюють історію, можна розташувати на двох полюсах — фаталізму та волюнтаризму. Згідно з фаталістичним поглядом, перебіг історії залежить: 1) від “сил” чи факторів, які знаходяться поза людиною (бог, природне середовище, клімат); 2) від сил, що знаходяться в людині як біопсихологічній одиниці (наприклад, механізми, що криються в підсвідомості й детермінують дії людини у відповідності до теорії психоаналізу Фрейда чи концепцій неофрейдизму; як вроджені структури розуму у структуралізмі — точка зору К. Леві-Строса, М. Фуко; як біологічні ознаки, що розглядаються в расистських тлумаченнях історії; 3) від випадкового збігу обставин.

З точки зору волюнтаризму людина звільняється від сил, що стримують її. Вона самостійно, без зовнішнього тиску, творить історію, діє тільки згідно зі своєю волею.

Становлення ідеї історичної закономірності, рух від неї до пізнання соціальних законів, відкриття можливостей їх свідомого використання в людській діяльності — результат тривалого і складного шляху соціального пізнання. Думка про закономірний характер історії, природу цієї закономірності є результатом синтезу досягнень у галузі філософії, природознавства, наук про суспільство. Значну роль відіграло формування історичного знання, яке здійснювалося шляхом сходження від простого опису подій, нагромадження конкретних історичних фактів про події, процеси до пошуку їх причин.

Важливе значення мало осмислення нормативного регулювання суспільного життя юридичною наукою, етикою. На певному етапі це зумовило перенос терміна “закон” з юридичної практики в теоретичне знання про суспільство.

Ідея упорядкованості, нормативності суспільних відносин, можливості зміни цього порядку прийшли в знання про суспільну реальність з юридичної науки. Неабияку роль відіграв і розвиток природознавства, в якому поняття закону виникає як результат розвитку форм відображення дійсності, становлення уявлень про закономірний характер світу, що оточує людину.

Ідея закономірності соціального життя базувалась і на розробці такого важливого у світоглядно-методологічному плані принципу, як принцип детермінізму. Сам термін “детермінізм” означає передусім наявність визначеності речі (події) факторами, яким дана річ (подія) зобов’язана ознаками, що її характеризують, самим своїм існуванням. Будучи фундаментальною основою наукового мислення, принцип детермінізму має досить довгу історію своєї розробки. Адже підходи до трактування детермінізму змінювались у відповідності до висхідних світоглядно-філософських позицій.

Попри всі відмінності в підходах до детермінізму можна виявити такі його різновиди: каузальний детермінізм, що розглядає такий тип зумовленості, як причинність; помологічний, що виходить з визнання закономірної зумовленості; логічний, котрий визначається через закон достатньої підстави, а також пробабілістськшї (вірогіднісний) детермінізм. Останній враховує неоднозначність детермінації, реалізацію можливостей з певною мірою вірогідності.

Всі ці тлумачення тою чи іншою мірою відображають різні сторони реально існуючої зумовленості речей. Останнім часом нові моменти в тлумачення детермінізму вносить синергетика, яка дозволяє обгрунтувати особливості детермінації розвитку складних відкритих систем, до яких належить і суспільство. Йдеться про вищий тип детермінізму—детермінізм з розумінням неоднозначності майбутнього і з можливістю виходу на бажане майбутнє. Це детермінізм, що посилює роль людини.

Ще на ранніх етапах чуттєво-образного освоєння світу людина фіксувала наявність повторюваності, упорядкованості природних процесів. Часовий порядок ототожнювався зі світовою закономірністю, що наділена всеперемагаючою силою. Влада цієї закономірності поширюється як на людей, так і на богів. Людина відчуває, що втягнута в цей порядок, але ще не може осмислити його у формах теоретичного знання. Вона переживає цей стан залученості до світового порядку, єдності з природними циклами змін дня і ночі, життя та смерті, сезонів року і т. п. Це переживання відображається в образі долі, що є однією з центральних міфологем первісної свідомості. Саме через ці перші, напівфантастичні образи в міфологічному мисленні зароджувались ідеї логосу (закону) та хаосу, яким потім належало перетворитися в одну з центральних категорій філософського мислення.

Ні антична, ні середньовічна філософія не знали категорії закону, яка була продуктом Нового часу. Основною передумовою формування філософського поняття закону слід вважати досягнення природознавства. Отже, розглядуване поняття виникло як узагальнення різних типів законів, відкритих наукою. Як уже зазначалося, джерелом поняття “закон” постали пануючий у природі “порядок”, ритміка матеріальних процесів, а також моральні правила та норми суспільства.

Ідея загальної “наскрізної” закономірності природи позначена найбільш виразно у творах античних філософів, починаючи з Фалеса і закінчуючи Арістотелем. Однак на цій ідеї помітні й антропоморфно-міфологічні нашарування. Закономірність розглядається в нерозчленованій абстрактній формі; поняття закону ще відсутнє, оскільки для його розробки ще немає необхідного природничо-наукового матеріалу та відповідного пізнавального досвіду.

В епоху середньовіччя закон тлумачився лише в релігійно-етичному сенсі. Поняття природної закономірності, незалежної від божественної волі, що мала місце в античній філософії, поступається місцем поняттю морального закону, який дається богом. Закон несе на собі відбиток божественного, хаос — чогось непізнаного, гріховного, диявольського, що йде від природи.

Розуміння закону в цю епоху як “закону божого одкровення, що визначає сутність віри, закон християнський, християнську віру” протиставляється античному уявленню про закон як фатум, що наперед визначає долю людини, панує над нею.

У працях мислителів Відродження вже відбувається розмежування понять закону природи та морального закону (Микола Казанський), має місце дезантропоморфізація поняття закону, його звільнення від релігійно-містичних елементів (Галілей, частково Кеплер). Закон дістав тлумачення як функціональне відношення, що виражається математичною формулою і мислиться як необхідний причинний зв’язок (Галілей).

Особливе значення мали пошуки в цій галузі Ф. Бекона. Завдання науки полягало для нього не тільки в пошуку матеріальних і дійсних причин, як у його попередників, але також і в пошуку законів природи, котрі він називав формами 1. Тільки пізнання форм (законів), на думку Бекона, дає людству можливість підкорити природу. Закон, внутрішньо притаманний речі, виражає її природу, сутність; необхідність існування цієї речі має об’єктивний характер.

Мислителі XVII—XVIII ст. тлумачили категорію “закон” у двох різних аспектах. Перший являв собою, скоріше, метафізичний, моральний принцип, бо стверджував наявність у природі мудрого законодавця, що приводить світ до гармонії. Цим законодавцем є вищий божественний розум. Водночас, розвиток математичних методів вивчення природи, досить широка, як на той час, природничо-наукова база зумовили формування й інших поглядів, котрі теж представлені у філософській думці. По-перше, закон постає як певний моральний імператив, вічний та незмінний; по-друге, він є необхідним співвідношенням між явищами матеріального світу, що охоплюють незмінне і стале в речах.

Асимілювавши категоріальний апарат давньогрецької філософії, християнські мислителі періоду патристики та середньовіччя, а потім і теоретики Нового часу сконцентрували увагу на створенні схем суспільного розвитку. Лише пізніше предметом детального аналізу стає сама здатність людини збагнути минуле, яке тісно пов’язане з сьогоденням і майбуттям. Повною мірою гносеологічна й ціннісна проблематика, невіддільна від питання про суб’єкт історії та його роль у суспільному розвитку, набуває самостійного значення лише у філософії другої половини XIX— XX ст.

Самі ж категорії “суб’єкт”—“об’єкт”, з характерним для сьогоднішнього вжитку змістом, вперше знаходимо в німецькій класичній філософії, зокрема в філософії Канта. Саме після нього утвердилася термінологічна традиція, що пов’язує термін “суб’єкт” з істотою, яка пізнає, а термін “об’єкт” — з предметом пізнання, хоча зрозуміло, що зміст цих категорій та їх відношення цілком визначаються тією філософською системою, в межах якої порушується сама ця проблема.

Гегель дав характеристику Нового часу як епохи, коли дух усвідомлює себе вільним, оскільки він прагне до істинного та вічного в собі й для себе всезагального. Саме тоді зародилася віра в могутність вільного розуму, за допомогою якого людина здатна пізнати універсум і свідомо будувати своє життя за канонами розуму. Подальший розвиток філософії був позначений появою таких нових спроб пояснення історії, як гегелівська, марксистська, позитивістська, але всі вони були пронизані ідеєю здатності розуму до виявлення загального раціонального ядра універсуму. Саме цю квінтесенцію класичної західноєвропейської думки було поставлено під сумнів представниками філософії життя, феноменології, екзистенціалізму.

Нова історична доба сприймається й оцінюється цими представниками як особлива соціально-культурна реальність, відносно якої людина повинна вибрати зовсім іншу життєву позицію, ніж та, яку обґрунтовувала попередня класично-раціоналістична філософія. На думку мислителів XX ст., їх попередники породжували ілюзії в; суспільній свідомості, утверджуючи можливість здійснення світобудівничої місії суб’єкта (згадаймо найбільш визначну спробу такого роду — твердження про історичну місію пролетаріату щодо побудови найбільш досконалого суспільства), вбачаючи в цій місії найвищий сенс та призначення людського життя.

2. Поняття суспільного закону та свідома діяльність людей.

Суспільні закони і людська діяльність. Закони суспільства — це насамперед суттєві сторони, суттєві моменти, основа різних видів і форм діяльності суспільства. Історія з її законами та людська діяльність не існують окремо одна від одного. Закони суспільного життя, людської історії не існують і поза діяльністю людей. Це необхідні зв’язки, що визначають внутрішню логіку функціонування та розвитку суспільства, це певні сталі співвідношення і залежності в структурі людської діяльності.

Закони суспільства виражають зв’язки між різними суспільними явищами, і врешті-решт—між людьми. Друга важлива функція законів суспільства полягає в тому, що вони є об’єктивним механізмом регулювання (упорядкування) суспільних процесів. Якщо узагальнити ці визначення суспільних законів та їх особливостей, що попри всю різноманітність підходів фіксуються всіма дослідниками, то можна звести їх до таких: закон — це суттєвий зв’язок між явищами; закон виражає не одиничний, а всезагальний зв’язок; закон виражає необхідний зв’язок даних явищ; закон—це постійний і сталий зв’язок між явищами.

Говорячи про особливість суспільних законів, передусім підкреслюють, що вони здійснюються як певні панівні тенденції, тобто визначають основну лінію розвитку суспільства, не охоплюючи і не визначаючи заздалегідь безлічі випадковостей і відхилень. У законах суспільства фіксуються не зв’язки між речами, а загальні й необхідні форми взаємодії між різними структурними елементами соціальної системи, відображаються не індивідуальні риси людей, а системні якості суспільних явищ, матеріальним субстратом яких є історично створені суспільством різноманітні форми культури.

Закономірним для суспільства є лише те, в чому розкриваються його корінні, суттєві зв’язки та тенденції, реалізація яких тільки й забезпечує збереження соціального організму, його самовідтворення та саморозвиток. Суттєвими й всезагальними вони стають тому, що з необхідністю випливають із самої сутності основ виробництва і відтворення суспільного життя, суспільної людини.

Твердження про включеність суспільних законів у соціальну діяльність людей і, навпаки, соціальної діяльності в механізм дії суспільних законів не довільна логічна конструкція, а відображення реального нерозривного зв’язку двох сторін історичного процесу. Це твердження не ставить під сумнів положення про об’єктивний характер суспільних законів, не заперечує їх детермінуючої ролі відносно соціальної діяльності. Визначальна роль суспільних законів виявляється в тому, що вони створюють можливості чи, навпаки, перепони для досягнення людьми своєї мети. Водночас усі форми об’єктивної соціальної детермінації реалізуються лише в результаті діяльності живих, реальних осіб шляхом об’єктивації суб’єктивного і суб’єктивації об’єктивного в соціальній дійсності.

Жива людська діяльність пов’язує в органічне ціле природно-історичний процес розвитку суспільства з розвитком індивідів, що складають це суспільство. Розвиток як суспільства, так і людини завжди залежить від соціальної діяльності, її результатів, а сама ефективність діяльності — від рівня розвитку суб’єкта, форм і способів включення його в реальний історичний процес.

Враховуючи досвід філософського осмислення особливостей детермінації соціальних процесів, можна твердити, що соціальна діяльність, в яких би масштабах вона не здійснювалася, врешті-решт є функцією історично конкретної соціальної системи, котра визначає і зміст, і форму діяльності, і способи включення її суб’єкта в механізм самодетермінації суспільного розвитку.

Взаємодія суб’єкта та умов його діяльності може бути представлена як суперечність, що постійно знаходить своє певне вирішення й відтворення в процесі людської діяльності З одного боку, діяльність суб’єкта та його якості залежать від умов, що створені попередньо діяльністю, з іншого—ці якості, що опредметнюються в результатах його діяльності, виступають як об’єктивні умови буття суб’єкта Таким чином, ефективність діяльності суб’єкта залежить від міри його розвитку.

Актуальним показником цього розвитку є культура, котра проявляється у здатності суб’єкта перетворити об’єктивні й суб’єктивні умови в умови свого розвитку Суть цієї проблеми — у визначенні міри впливу соціального суб’єкта на процес реалізації суспільних законів, залежності сили й глибини цього впливу від тих специфічних характеристик, що зумовлюються рівнем саморозвитку цього суб’єкта. Йдеться при цьому не тільки про здійснення закономірних відносин у суспільній діяльності, а й про осмислення тих соціальних механізмів, завдяки яким людина стає суб’єктом і рушійною силою реалізації суспільних законів, і, набувши даної сутнісної якості,—суб’єктом і рушійною силою всього суспільно-історичної о процесу

Абстрагування від соціального суб’єкта в розумінні дії суспільних законів має як наслідок “знелюднення” історії суспільства, анонімну інтерпретацію останньої, що веде до спотвореного трактування як природи самого суспільства, так і його розвитку Історичний процес здійснюється живими людьми, конкретними особами, і в цьому плані він глибоко індивідуальний. Поза людиною неможливо зрозуміти глибинні джерела розвитку суспільства, уявити іс торію як результат людської діяльності. Суспільні закони реалізуються передусім через систему суспільних відносин і з її допомогою в самій діяльності. Суспільні відносини, що реалізуються через певну соціальну структуру суспільства, об’єктивно формують внутрішню логіку поведінки людей, певні спільності яких утворюють соціальний суб’єкт.

Таким чином, на рівні соціально-історичних спільностей формується конкретно-історична система суспільних відносин, носієм яких є соціальний субъект. Ці відносини — внутрішня соціальна якість суб’єкта

У структурі детермінант суспільних процесів особливе місце належить соціально-історичному суб’єкту, оскільки йдеться про такого носія історичної дії, соціальної активності, який завжди має конкретно-визначений характер, тобто є одночасно і елементом певної соціальної системи, і продуктом попереднього культурно-історичного процесу.

Поза історичними обставинами його формування та діяльності не можна зрозуміти природу суб’єкта

Соціально-історичний суб’єкт вирізняється особливим типом діяльності, спілкування, самосвідомості. Він є соціально-історичною спільністю, що займає особливе місце в соціальній структурі суспільства. Це дає йому можливість створювати цілісну систему свого виробництва та відтворення, відповідну форму суспільної організації.

Своєрідність соціального детермінізму, дії суспільних законів розкривається шляхом виявлення детермінації історії дією певних соціальних сил, що виступають як рушійні сили суспільного розвитку. Поняття рушійних сил розвитку суспільства характеризує механізм переходу об’єктивних вимог суспільного розвитку в суб’єктивне, в ідеальні мотиви, якими люди керуються у своїх діях. Якщо виділяється та абсолютизується роль знеособлених техніко-економічних і організаційно-управлінських чинників, що визначають ті чи інші суспільні зміни, то цим, по суті, розуміння особливостей дії соціальної детермінації й соціальної закономірності зводиться до “економічного” чи “технологічного” детермінізму.

Підкреслюючи роль індивідів, їх діяльності в процесах соціальної детермінації, слід зазначити, що як суб’єкти історичного процесу, котрий розглядається як закономірний, індивіди виступають лише у своїх суспільних взаємозв’язках Саме соціальність робить індивідів суб’єктами історичних змін, бо як такі суб’єкти вони діють у межах відносно стійких соціальних спільностей, суспільства чи людства в цілому. Всі ці спільності за своїми суб’єктивними характеристиками безумовно не тотожні характеристикам окремих індивідів. Особистісний вияв суб’єктивності похідний від сутнісних надіндивідуальних характеристик суспільного цілого Яке місце належить індивіду в суспільному процесі, яка міра його суб’єктивності, яким способом, через яку систему взаємозалежностей він включається в процес реалізації суспільних закономірностей — все це залежить від типу соціальної організації, характеру тих суспільних відносин, в яких він діє

Відношення людини до предметного світу не є відношенням ізольованого, суверенного індивіда. Воно зумовлює не тільки виособлення, що породжує індивідуальну форму буття суб’єктивності, але й спілкування індивідів між собою. Це відношення визначає як зміст, так і форму прояву суб’єктивності індивіда, міру присвоєння ним суб’єктивності соціально-історичного суб’єкта даного типу суспільства. На основі створеної минулими поколіннями культури, в межах функціонуючих соціальних структур епохи і розгортається онто- і філогенез людської суб’єктивності як на рівні суспільства в цілому, так і на рівні індивіда.

Поряд зі створенням нових умов людського існування модифікуються й минулі об’єктивні умови, які виявилися залученими в орбіту діяльності історичного суб’єкта. Багаторазово змінюючись під впливом постійно здійснюваної діяльності в її живій, актуальній і опредметненій формі, умови виступають як та сторона соціального простору, без якої неможлива самодіяльність суспільного суб’єкта. Діяльність соціального суб’єкта чи, інакше кажучи, суб’єкт, що проявляється в діяльності, відображає вплив людей на об’єктивні умови, розгортання закономірного історичного процесу. Суб’єктивний фактор у цьому плані — невід’ємний атрибут. Крім того, як прояв різних форм живої людської діяльності, він постає реальним фактом історії суспільства, його ключовою і творчою силою Без його дії не можна говорити ні про соціальні процеси, ні про дію суспільних законів. Діяльність соціального суб’єкта є сутнісною рушійною силою суспільно-історичного процесу.

Умови і засоби діяльності також включаються в процес детермінації суспільного розвитку опосередковано Це опосередкування здійснюється через механізм привласнення та-суспільного розподілу праці, що закріплені в соціальній структурі суспільства. Як свідчить історичний досвід, там, де домінують зовнішні, примусові форми організації суспільної діяльності, переважають стихійні форми соціальної детермінації. Стихійність проявляється насамперед у недобровільно здійснюваному, нав’язаному характері діяльності індивідів. Ця діяльність має примусовий характер. Для індивіда вона постає як суспільно-детерміноване, визначене соціальними обмеженнями коло обов’язків. Необхідність же постає як зовнішня доцільність.

При цьому зовсім необов’язково йдеться про засоби насильницько-вольового впливу. Зазначене є породженням такого змісту трудового процесу, коли він зведений до засобу забезпечення найнеобхідніших життєвих потреб. Стихійність проявляється в обмеженні передусім свободи людини у виборі місця в суспільному поділі праці, в пануванні над волею людини зовнішньої, примусової організації. По суті,- стихійність — це породження діяльності специфічного соціального суб’єкта, що діє всередині обмежених виробничих відносин.

На сучасному етапі суспільного розвитку людство вже не може діяти, не враховуючи необхідності узгодження виробничих процесів, що виходять на новий рівень складності та масштабності, з вимогами цілісної соціальної системи, процесами регулювання природокористування тощо. Це вимагає, у свою чергу, здійснення переходу до нового історичного механізму реалізації об’єктивно необхідних, закономірних зв’язків суспільного життя.

Стихійні механізми регуляції суспільних процесів лише незначною мірою опосередковуються виробленими в ході суспільного розвитку культурно-історичними засобами регуляції та управління суспільними діями (передусім політико-правовими та ідеологічними). Зрозуміло, це не відповідає потребам виробництва та відтворення соціально-історичного суб’єкта, який має тенденцію до глобалізації, створення міжетнічних спільностей, подолання внутрішніх антагонізмів. Йдеться про формування реальних передумов становлення такого соціально-історичного суб’єкта, котрий все більшою мірою зніматиме у своєму розвитку неорганізовані, стихійні типи детермінації історії.

Висновки

Отже, свідомість із самого початку була суспільним продуктом, і вона залишиться ним, поки взагалі існують люди. Свідомість — це властивість високоорганізованої матерії, вища форма відображення (ідеальний образ матеріального світу), продукт суспільно-історичного розвитку, регулятор цілеспрямованої діяльності людини.

Людські сутнісні сили проявляються у творчій здатності людини до активного перетворення природи в процесі праці; вони проявляються в його свідомій діяльності, в його активному впливі на природу і суспільні процеси. Цей світ охоплює сукупність об’єктивованих людських сутнісних сил; він є результатом всього історичного процесу людства, матеріалізованої, об’єктивувати історії взаємини людини з навколишнім світом. У процесі засвоєння цього історичного досвіду, накопиченого в штучному навколишньому світі, в процесі суб’єктивного, соціально зумовленого розгляду цього досвіду і отримання при цьому власного досвіду відбувається формування індивідуума в суспільну істоту, в особистість.

Список використаної літератури

1. Арутюнов В. Філософія (філософія, релігієзнавство, логіка): навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц. / Державний вищий навчальний заклад «Київський національний економічний ун-т ім. Вадима Гетьмана» — К. : КНЕУ, 2008. — 312c.
2. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.
3. Головашенко І. Філософія: навч. посіб. / Вінницький національний технічний ун-т. — Вінниця : ВНТУ, 2009. — 180с.
4. Гончарук Т. Філософія: навч. посібник / Тернопільський національний економічний ун- т. — Т. : Підручники і посібники, 2009. — 360с.
5. Князева Е. Н., Курдюмов С. П. Синергетика как новое мировидение; диалог с И. Пригожиным // Вопр. философии. 1992. № 12. С. 20.
6. Лозовой В. Філософія. Логіка. Етика. Естетика: підруч. для студ. вищ. навч. закл.. — Х. : Право, 2009. — 574с.
7. Максюта М. Філософія: навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів / Національний ун-т біоресурсів і природокористування України. — 2-ге вид., стер. — К. : Урожай, 2009. — 472с.
8. Причепій Є. Філософія: підручник. — Вид. 3-тє, стер. — К. : Академвидав, 2009. — 592с.
9. Сидоренко О. Філософія: підручник / Олексій Павлович Сидоренко (ред.). — К. : Знання, 2009. — 891с.
10. Сосна В. Філософія: навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — 2-ге вид., випр. — Хмельницький : ХНУ, 2009. — 386с.