Вступ

Україна як самостійна держава стала на шлях складних системних перетворень, які характеризуються докорінною зміною соціально-економічної системи, реформуванням відносин власності, становленням елементів ринкової інфраструктури, утвердженням принципово нової системи суспільних відносин. Здобуття незалежності відкрило широкі можливості для розбудови національної держави з урахуванням історичної та культурної самобутності його регіонів. Аналіз процесів регіонального розвитку України засвідчує існування певних негативних тенденцій, зокрема поглиблення міжрегіональних суперечностей, зростання диспропорцій та загострення економічних й соціальних проблем регіонів. Серед низки причин такого становища головною є відсутність цілісної дієвої системи реалізації державної регіональної політики.

Проблемі регіонального розвитку територій України присвячені роботи З. Варналія, М. Долішного, В. Євтуха, І. Кононова, О. Кривицької, І. Кураса, С. Макеєва, М. Михальченка, Л. Нагорної, Г. Палій, О. Резника, С. Римаренка, С. Романюка, О. Стегнія, С. Черниш та ін. Вітчизняні вчені у своїх працях відзначали не лише наявність диференціації окремих територій країни, а й існування значних диспропорцій в їх соціально-економічному розвитку. Водночас потребує подальшого наукового аналізу проблема гармонізації регіональних розбіжностей. Тому метою статті є з’ясування природи міжрегіональних суперечностей в Україні та пошук шляхів їх подолання.

Анексія Криму та збройна агресія Росії на Сході країни підтвердили стурбованість вітчизняних вчених можливістю загострення міжрегіональних суперечностей на базі політизації етнічності. На їх переконання, в умовах світової фінансово-економічної кризи, що є чинником послаблення суверенітету національних держав, з великою часткою вірогідності можна прогнозувати загострення конфліктів, які або виникають на ґрунті політизованої етнічності, або використовують відповідні символи і міфи з мобілізаційною метою.

1. Ґенеза та етапи становлення організації державної влади в Україні

Наявна політична ситуація в Україні, пов’язана з консолідацією політико-управлінських еліт навколо стратегічного політичного курсу держави — набуття асоційованого членства в ЄС, указ Президента України про створення Конституційної асамблеї свідчать про потребу реформування існуючої системи організації державної влади. Чинна президентсько-парламентська система організації державної влади як чітко організована, суворо впорядкована, цілісна система взаємодії між населенням і центральними органами державної влади (Президент України, виконавча, законодавча і судова гілки державної влади) була конституційно визначена у 1996 р. Однак попередня історична генеза організації державної влади в Україні не могла не вплинути на процес становлення президентсько-парламентської системи організації державної влади.

Перервність процесу українського державотворення не могла не позначитись на організації державної влади. Так, історичні джерела свідчать, що Києворуська держава була федерацією земель під сюзеренітетом київського князя, якому належала найвища воєнна, господарська, адміністративна й судова влада. Однак він не був одноосібним правителем держави, а спирався на з’їзд князів, що зумовило боротьбу за великокняжий сеньйорат — Київ, децентралізацію удільних князівств. Якщо в північно-східній частині Русі, починаючи з Андрія Боголюбського, відбувається концентрація державної влади спочатку навколо Володимира, а потім Москви, що закладає тенденцію до єдиновладдя, то в Києві спостерігається відсутність спадкоємності державної влади. 14

Наприклад, тільки за 100 років (1146 — 1246) у місті змінилося 47 князів, що заклало вічеву традицію в процесі організації державної влади [2, с. 178].

У польсько-литовську добу традиції «народовладдя» знаходять свій прояв в організації влади в козацько-гетьманській державі. Зокрема, за Конституцією П. Орлика 1710 р. (що мала назву «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорізького») Україна визначалася як станова республіка на чолі з виборною гетьманською владою. Є всі підстави стверджувати, що це були конституційно-правові засади гетьмансько-парламентської республіки з обраним гетьманом на чолі. За цією Конституцією формувалися три гілки влади: законодавча (Генеральна рада), виконавча (гетьман і генеральна старшина) та судова (Генеральний суд). Створювався своєрідний козацький парламент — Гетьманська військова рада. Загалом у Конституції П. Орлика відчутні ліберально-демократичні традиції, а запровадження постійних генеральних рад свідчило про зародження засад парламентаризму в середовищі українського політикуму [4].

За часів існування Української Народної Республіки (1917 — 1920 рр.) Конституція УНР («Статут про державний устрій, права і вольності УНР»), яка була затверджена Центральною Радою в останній день її існування, а саме 29 квітня 1918 р., утверджувала принцип верховенства парламенту, тобто форму державного правління — парламентську республіку. За конституцією вся влада в УНР «походить від народу» (ст. 22), а її верховним органом є Всенародні збори, обрані рівним, прямим, таємним і пропорційним голосуванням.

Українська держава за часів гетьмана П. Скоропадського (квітень — листопад 1918 р.) за формою державного правління відповідно до гетьманських «Законів про тимчасовий державний устрій», виданих 29 квітня 1918 р., була абсолютною монархією з диктаторськими повноваженнями гетьмана. Зокрема, він визначав свої повноваження як верховного правителя, затверджував закони, призначав склад уряду (Раду міністрів) і Державного Сенату (вища судова інстанція), одноосібно керував зовнішньополітичними і військовими справами, вирішував питання помилування тощо.

За часів радянської влади в Україні (1918 — 1991 рр.) заперечувалася сама ідея поділу влади, а конституційно декларувався так званий принцип демократичного централізму, який розглядався як принцип функціонування державного механізму і передбачав існування системи представницьких органів як єдиних органів державної влади [ 15]. Уся влада належала радам, однак за керівної і спрямовуючої ролі Комуністичної партії. Тобто було чітке розмежування політики й управління як двох форм соціального врегулювання суспільних відносин. Політика КПРС визначала, перш за все, стратегічну концепцію діяльності державної влади, задавала стратегічні цілі розвитку суспільства, що легітимізувало подальшу управлінську діяльність рад. Управління — це процес, який має визначену мету. Радянська система державного управління, як будь-яка система управління, виконувала чотири основні функції — планування, організації, контролю і мотивації [5, с. 215].

Становлення державної влади в незалежній Україні відбувалося в декілька етапів. Перший етап, який був найкоротшим, охоплює період з червня по листопад 1991 р. Характерною його рисою була боротьба між прихильниками президентської та парламентської республік. Верховна Рада України ще 19 червня 1991 р., тобто під час існування СРСР, ухвалила концепцію нової конституції. Вона передбачала створення принципово нової системи виконавчої влади, яка має здійснюватися президентом, віце-президентом республіки, кабінетом міністрів і державною адміністрацією. Закон від 5 липня 1991 р. «Про заснування поста Президента Української PCP і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української PCP» також закріплював, що президент є найвищою посадовою особою української держави і главою виконавчої влади [10]. Але в діючому на той час з 1978 р. Основному Законі України ключовою залишалось конституційне положення про те, що народ здійснює державну владу через ради народних депутатів. Конституціоналізовані таким чином владні відносини свідчили про еволюцію радянської республіки в бік парламентської. Запровадження поста президента забезпечило прискорення темпів трансформації соціально-економічних відносин і створення дієвої системи державного механізму [1].

Перший офіційний проект нової Конституції України, розроблений робочою групою Конституційної комісії (листопад 1991 р.), також передбачав, що президент має бути главою держави і главою виконавчої влади. З урахуванням того, що йому також надавались повноваження з формування кабінету міністрів без участі парламенту, то виходить, що розробники проекту брали за основу президентсько-парламентську систему організації державної влади в Україні.

Другий етап (грудень 1991 — червень 1996 рр.) у становленні державної влади починається з появою в політико-правовій практиці України інституту президента. Цей етап характеризувався перманентною політичною боротьбою між прихильниками впровадження в Україні парламентської і президентської форм державного правління. Причому скориставшись втратою Верховною Радою позицій єдиного всевладного органу, виконавча влада на чолі з президентом спробувала їх посилити. Зокрема, у лютому 1992 р. Л. Кравчуком створено Державну думу України, яка мала виконувати консультативні функції при президентові. Парламент відповів жорсткою опозицією, і президент змушений був розпустити Державну думу. У березні 1992 р., за поданням Л. Кравчука, Верховна Рада України прийняла Закон України про запровадження посади представника президента [4]. Інститут представників президента певною мірою зміцнив виконавчу вертикаль влади, але взаємовідносини між представниками президента і головами обласних та районних рад не були чітко визначені.

Третій етап (червень 1996 — січень 2006 рр.) ознаменований остаточною конституціоналізацією організації державної влади. Нова Конституція України від 28 червня 1996 р. закріпила в державі як риси президентської системи організації державної влади (зокрема: а) позапарламентський метод обрання президента; б) відповідальність уряду перед президентом; в) широкі конституційні повноваження глави держави; г) можливість його усунення від влади в порядку імпічменту тощо), так і риси парламентської системи організації державної влади (а) наявність окремого органу виконавчої влади — Кабінету Міністрів України на чолі з прем’єр-міністром; б) підзвітність і підконтрольність Уряду парламенту; в) широкі повноваження парламенту в законодавчій та інших, визначених Конституцією, сферах; г) можливість розпуску парламенту президентом тощо). Установлення такого «симбіозу» було зумовлено співвідношенням політичних сил на момент прийняття Конституції та фактором запозичення європейського зарубіжного досвіду. Переважна більшість держав — Білорусь, Молдова, Польща, Росія і Румунія — обрали і до того часу закріпили у своєму конституційному законодавстві саме змішану систему організації державної влади, започатковану Францією ще у 1958 р.

Подальша політична практика показала, що як екс-президент України В. Ющенко, так і новообраний президент В. Янукович не могли змиритися з таким станом речей. Апогеєм цього стало рішення Конституційного суду України № 20-рп/2010 від 30 вересня 2010 р., згідно з яким Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р. № 2222-ІУ було визнано неконституційним, таким, що втрачає чинність, а всі нормативно-правові акти мали бути приведені у відповідність до Конституції України від 28 червня 1996 р. [8].

Отже, з 1 листопада 2010 р. починається п’ятий етап у трансформації процесу організації державної влади. З введенням у дію нормативних положень Конституції України від 28 червня 1996 р., а також Закону України «Про Кабінет Міністрів України № 2591-VI від 7 жовтня 2010 р. можна стверджувати, що на цьому етапі юридична президентсько-парламентська організація державної влади набула максимально можливого зосередження державної влади в руках Президента України.

Один із недоліків президентсько-парламентської системи організації державної влади зумовлений способом легітимації інститутів державної влади, які є її структурними елементами. З трьох способів легітимації державної влади — традиційного (монархічного), харизматичного та раціонально-правового (за М. Вебером) — президентській системі притаманний здебільшого харизматичний спосіб, на основі якого легітимується виконавча влада в особі президента. Його політичним наслідком є те, що до президента, який здійснює організацію виконавчої влади в Україні, відбувається рух та, відповідно, селекція політичних еліт. їх «конкуренція», як правило, полягає в тому, щоб проникнути в «оточення» головного елітоутворюючого суб’єкта, пристосуватися до його потреб, і меншою мірою в тому, щоб пропонувати конкурентні варіанти розвитку країни.

Наведений аналіз історичної генези організації державної влади в Україні свідчить про те, що президентсько-парламентська система організації державної влади потребує реформування. Вертикаль органів виконавчої влади, за Конституцією України, розбудована від Кабінету Міністрів України до областей і районів, а через механізм делегування повноважень — до міст, селищ і сел, із розгалуженими структурними підрозділами, до відання яких належать питання галузевого та функціонального управління на відповідних територіях.

Практично функціонуюча президентсько-парламентська система організації державної влади в Україні — це така система стримувань і противаг між президентом, законодавчою і виконавчою гілками влади, за якої виконавча гілка влади повністю підпорядкована президенту, який призначає і звільняє із займаних посад прем’єр-міністра, міністрів Кабінету Міністрів України, голів центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій, але ніякої відповідальності за роботу виконавчої влади не несе; водночас Верховна Рада України як єдиний законодавчий орган влади має в сутності лише погоджувальну функцію щодо інновацій президента України.

2. Формування української політичної самостійності на сучасному етапі

Організація державної влади і адекватна їй форма державного правління за президентсько- парламентської республіки в Україні не була предметом дослідження науковця, однак ми спробуємо це з’ясувати за принципом аналогії, звертаючись до президентської моделі організації державної влади в США і до прем’єр-президентської моделі створеної де Голлем Французької республіки за двома шкалами: виміром виконавчої влади та роллю політичних партій у виробленні державної політики. У США і в Україні виконавча влада формується президентом і з 2010 р. має однопартійний характер. У США діє класична двопартійна система — мажоритарна виборча система простої більшості; Франція, на думку А. Лейпхарта, за концептуальною картою демократії стоїть поряд із Великобританією, Грецією, які також тяжіють до мажоритарного, а не до консенсусного її полюсу. Але при цьому Франція все-таки еволюціонує в бік консенсусної демократії (стабільна конституція, демократизація місцевого самоврядування тощо). Україна, що поєднує її із США, перебуває на мажоритарному полюсі демократії, тобто функціонує президентсько-парламентська система організації державної влади (коли президент-переможець одержує все), а вибори до законодавчого органу влади відбуваються за пропорційно-мажоритарною моделлю [6]. Таким чином, організацію державної влади в Україні не можна віднести до чистих типів демократичних моделей: консенсусної або мажоритарної; вона займає проміжну позицію між даними полюсами.

Діяльність інститутів влади в аспекті формування та реалізації державної політики до останнього часу майже не враховувала цілого комплексу нагальних проблем, що обумовлюють необхідність проведення в Україні ефективної й системної регіональної політики, яка не лише сприяла би децентралізації влади, розвитку органів місцевого самоврядування, організації відповідних економічних реформ, але й мала би на меті формування в Україні політичної нації шляхом утвердження спільної української ідентичності, збереження та розвитку самобутності мов і культур національних меншин та народів, розвитку територіальних громад, а відповідно й підвищенню ефективності політичної участі громадян. Фактично в державі не існувало системного погляду на державну регіональну політику як надійний інструмент забезпечення єдності та консолідації України.

Відштовхуючись від вищезазначених ознак та атрибутів, можемо говорити про слабкість сучасної Української державності. За роки незалежності Україна так і не змогла з’ясувати час заснування та утвердити День Української державності, прийняти Великий Державний герб, що передбачено Конституцією України, стати справді демократичною, правовою та соціальною державою. Демократія, верховенство права, права людини в сучасній Україні радше нагадують карикатуру на визнані світові стандарти. Однією з центральних проблем сучасної України є відсутність консолідуючої суспільство національної ідеї, яка існує лише тоді, коли об’єднує націю, а її складові не піддаються сумніву переважною більшістю суспільства.

Важко не погодитися із тезою Г. Палій про те, що оформлення цілісної української національної ідентичності «не суперечить існуванню окремих (етнічних, культурних тощо) ідентичностей етнічних груп, які, у свою чергу, мають бути інтегрованими у загальноукраїнський ідентифікаційний контекст», а питання оформлення української загальнонаціональної ідентичності «має розглядатися в тісному зв’язку із проблемою збереження цілісності держави, суспільства, нації…» [9, с. 97-98].

Отже, здобувши незалежність, народ України розпочав активну діяльність по створенню своєї демократичної правової держави. 

Висновки

Нагальне завдання української держави полягає у формуванні державної політики, спрямованої на створення нової об’єднавчої національної ціннісної системи, яка б відповідала прагненням кожного українця незалежно від місця його проживання, політичних поглядів чи мови спілкування. Для цього потрібно відмовитися від використання соціально-політичних технологій, які ґрунтуються на «пошуку ворога», і перейти до політико-правової просвіти, сучасних інтегративних політичних технологій об’єднавчого характеру, культивації справжнього патріотизму, національної гордості, єдиних цілей подальшого демократичного розвитку українського суспільства. У процесі політичного діалогу між представниками різних політичних сил потрібно уникати питань, які розділяють суспільство за релігійною, мовною або іншими культурно-історичними ознаками.

Вирішення проблем гармонізації міжрегіональних суперечностей супроводжується необхідністю створення сучасного ринкового господарства, державно-інституційного та національно-громадянського будівництва. На часі проблема визначення розумної міри поєднання загальнодержавних і регіональних інтересів. Останнє можливе на ґрунті сформованого почуття солідарності. Взаємовідносини центру і регіонів, очевидно, варто розглядати в контексті моделі соціальної цілісності, де й інтереси центру, й інтереси кожного з регіонів для країни однаково важливі. Вирішити цю проблему може прийняття стратегії регіонального розвитку, яка враховуватиме історико-культурні та соціально-економічні особливості розвитку регіонів, дозволить з максимальною повнотою використовувати їх наявні матеріальні ресурси та конкурентні переваги. Значною мірою розв’язання цієї проблеми можливе на шляху зміцнення потенціалу місцевих громад у ході реалізації адміністративно- територіальної реформи, яка вже розпочалась в Україні. 

Список використаної літератури

1. Аллан, Т.Р.С. Конституційна справедливість. Ліберальна теорія верховенства права [Текст] / Т.Р.С. Аллан; пер. з англ. Р. Семківа. – К.: Вид. дім. «Києво-Могилянська академія», 2008 – 385 с.
2. Бауман, З. Глобалізація. Наслідки для людини і суспільства [Текст] / З. Бауман; пер. з англ. І. Андрущенка; за наук. Ред. М. Винницького. – К.: Вид. дім. «Києво-Могилянська академія», 2008 – 109 с.
3. Бердиховська, Б Україна: люди і книжки [Текст] / Б. Бердиховська; пер. з пол. – К.: К.І.С., 2009. – 232 с.
4. Бойко, В.М. Історичні традиції в Україні та регіональні впливи [Текст] /В.М. Бойко // Агора. Подолання розбіжностей – розвиток особливостей. – Вип.4. – К.: Стилос, 2006. – С.110 – 116.
5. Бойко, О.Д. Історія України [Текст]: посібник для   студентів   вищих   навчальних закладів / О.Д. Бойко. – К.: Видавничий центр «Академія», 1999. – 568 с.
6. Бородін, Є.І. Основи теорії та історії державного будівництва в Україні [Текст] / Є.І. Бородін, І.В. Шпекторенко: Харківський регіональний ін.-тут державного управління НАДУ при Президентові України. – Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2003. – 152 с.
7. Горлов, А.Ф. Еволюція влади [Текст] / А.Ф. Горлов, В.О. Королюк, С.І. Лавренюк, Ю.В. Шевчук. – К.: Київська правда, 2008. – 552 с.
8. Гудзь, В.В. Історія України [Текст]: підручник для студентів неісторичних спеціальностей вищих навчальних закладів / В.В.Гудзь. – К: Видавничий Дім «Слово», 2003. – 616 с.
9. Орленко, Василь Іванович. Історія держави і права України : посіб. для підгот. до іспитів / В. І. Орленко, В. В. Орленко.– Вид. 5-е, стер. – Київ : Паливода А. В., 2013. – 162 с.
10. Панюк, А. Історія становлення української державності [Текст] / А. Панюк, М. Рожик. – Львів : Центр Європи, 1995. – 166 с.
11. Пойченко, А. Політичний процес в сучасній Україні [Текст] / А. Пойченко. – К.: Вид-во УАДУ, 2001. – 56 с.