Вступ

Моральна й культурна цінність творів Бердяєва не зникає тому, що їхній автор стоїть на релігійних позиціях, і застряє в якихось протиріччях. Бердяєв належить до того типу російських мислителів, яких ми називаємо правдошукачами. Вони шукають вищої правди й по-іншому, ніж з погляду  вічності, не бачать світ. Бердяєв звіряє свій шлях по зірках, а не по навчальному компасі. Він більше стурбований тим, яким бути світові, ніж тим, який він є.

Для характеристики людини як індивідуального феномена Бердяєв використовує два терміни — індивідуум і особистість. Індивідуум є натуралістична, насамперед  біологічна категорія; є частина роду й підлеглий роду. Індивідуум є також соціологічна категорія, і в цій якості він підлеглий суспільству, є частина суспільства. Індивідуум відстоює свою відносну самостійність, але примушений розглядати себе як частина («один з»), він не може протиставляти себе цілому, як ціле в собі.

Особистість має здатність уміщати в себе універсальний зміст. Особистість може бути з лише як акт, творчий акт завжди пов’язаний із глибиною особистості, особистість є творчість. Особистість є опір, опір детермінації суспільством і природою, героїчна боротьба за самовизначення зсередини. Особистість має вольове ядро, у якому всякий рух визначається зсередини, а не ззовні. Бути особистістю не легкість, а труднощі, тягар, що людина повинен нести. Жодна  людина не може себе вважати закінченою особистістю. ОсоD0истість не самодостатня, вона завжди припускає існування інших особистостей, вихід із себе в інший.

Особистість припускає покликання, єдине й неповторне покликання кожного. Особистість виковується у своєму творчому самовизначенні. Реалізація особистості припускає аскезу як засіб, вправу, концентрацію внутрішньої сили, необхідну для здійснення творчості людини. Бердяєв указує на те, що в особистості є несвідома основа — стихійна, пов’язана з космосом і землею, що є матеріалом, з якого створюються найбільші чесноти особистості; є свідомість і є вихід до надсвідомого, з останнім зв’язані всі вищі достоїнства людини, з ним зв’язані святість і геніальність, споглядальність і творчість.

Істинне призначення людини за В.Бердяєвим

З тих пір як людини визнали продуктом суспільства, породженням соціального середовища, ідеал людини замінився ідеалом суспільства. Зроблене ж суспільство досягається поза моральними зусиллями людини. При цьому не може не зникнути ідеальний образ людини, цілісної людської особистості. Останній раз цей ідеальний образ промайнув у романтиків, в ідеалі цілісної індивідуальності. Ідеал людини не може бути професійним ідеалом, він може бути лише ідеалом цілісної людини. Такий він і був у колишні епохи. Античний греко-римський мир висунув ідеал мудреця. І ідеал мудреця означав цілісне відношення до життя, воно охоплював усього людини, вона означав духовну перемогу над жахом, стражданням і злом життя, досягнення внутрішнього спокою. Це був ідеал інтелектуальний, у якому знанню надавалося центральне значення, але інтелектуалізм означав просвітленість людської природи, а знання мало життєве значення.

Людина не може визначити себе тільки перед життям, вона повинна визначити себе й перед смертю, повинна жити, знаючи, що помре. «Смерть є найважливіший факт людського життя, і людина не може гідно жити, не визначивши своє відношення до смерті». Без рішення питання про смерть, без перемоги над смертю (а не забуття смерті) особистість не може себе реалізувати. Відношення до смерті двояке. З одного боку, смерть є найбільше й граничне зло, джерело всіх зол, результат гріхопадіння, тому що всяка істота створена для вічного життя. Позитивний зміст смерті в тім, що повнота життя не може бути реалізована в часі, не тільки в кінцевому часі, але й у часі нескінченному. Повнота життя може бути реалізована тільки лише у вічності, за межами часу; у часі життя залишається безглуздим, якщо вона не зі змісту від вічності. Але вихід із часу у вічність є стрибок через безодню.

У світі занепалому цей стрибок через безодню називається смертю. Реалізація повноти життя особистості припускає існування смерті. Смерть є не тільки розкладання й знищення людини, але й облагороджування її, виривання її із влади щоденності. Людина не є безсмертна істота внаслідок свого природного стану. Безсмертя досягається в силу духовного початку в людині і її зв’язку з Богом. Безсмертна саме особистість, а не душа, як природна субстанція. У відомому змісті можна сказати, що безсмертя є завоювання духовної творчості, перемога духовної особистості, що опанувала душею й тілом, над природним індивідуумом. Безсмертя боголюдяне; його не можна об’єктивувати й натуралізувати, воно екзістенціально. Філософія смерті в Бердяєва — це філософія особистісного визначення у світі необоротних дій. За умовами персонології Бердяєва, «Я» не об’єктивоване в смертному світі, але, щоб відбувся діалог з «іншим», «Я» висилає назустріч багатьом «Я» «інших» свої артистичні «іно — Я», що володіють всією повнотою особистісного пріоритету. У зоні маргінального контакту повноважні вісники «Я» спілкуються з вісниками «інших» на границях особистостей.

Есхатологічна гносеологія Бердяєва не заперечує вчення про безсмертя душі й вічного життя духовного Собору посмертного людства. «Якщо ми відмовляємося визнавати рабське, терористичне навчання вічного прокльону, то ми повинні допустити передіснування душ в іншій сфері проекції ще до їхнього народження на землі і їхнього проходження через інші проекції після смерті. Теорія перевтілення в одній проекції неспроможна й несумісна із цілісністю особистості й незмінністю самої ідеї про людину. Однак може бути прийнята ідея про перевтілення в багатьох проекціях, відповідно до якої людська доля залежить від його існування в проекціях, відмінних від проекції об’єктивного миру явищ. Лейбніц справедливо говорив про метаморфози, а не метапсихозі. Остаточне звільнення від перекручення світу об’єктів буде досягнута тільки у втішливій вічності й з’явиться одкровенням духу».

Реалізація особистості для вічного життя має ще зв’язок із проблемою статі й любові. «Стать є половинчастість, роздробленість, неповнота людської істоти, туга за заповненням. Цілісна особистість бісексуальна, андрогенна. Метафізичний зміст любові — у досягненні цілісності особистості для вічного життя. У цьому є духовна перемога над безособовим і смертоносним родовим процесом».

Особистість не може реалізувати повноту свого життя при замкнутості в собі. Людина не тільки соціальна істота й не може цілком належати суспільству, але вона і соціальна істота. Але суспільство, нації, держава не є особистостями, людина як особистість має більшу цінність, чим вони. Тому право людської особистості і її борг відстоювати свою своєрідність, незалежність, духовну волю, здійснювати своє покликання в суспільстві.

Бердяєв розрізняє спілкування й суспільство. Спілкування завжди персоналістичне, завжди є зустріч особистості з особистістю, «Я» з «Ти» в «Ми». Суспільство абстрактно, воно є об’єктивація, у ньому зникає особистість; у суспільстві ми часто виявляємо темну демонічну силу, що прагне підкорити особистість людини й перетворити його просто в знаряддя для своїх власних цілей. Спілкування ж конкретно й екзістенціально, воно поза об’єктивацією.

Суспільство, в основу якого буде покладений персоналізм, визнання верховної цінності всякої особистості й екзистенціальне відношення особистості до особистості, перетвориться в громаду, у щирий комунізм. Спілкування, соборність є суспільство духовне, котре сховане за зовнішнім об’єктивованим суспільством. У спілкуванні «Я» з «Ти» в «Ми» непримітно приходить царство Боже. Досить невиразно малює Бердяєв картину земної проекції соборності. Таким стає суспільство персоналістичного соціалізму, у якому виключена експлуатація й відсутнє державне регулювання суспільної й у тому числі економічного життя. Це повинне бути «трудове суспільство із професійними представництвами, суспільство цехове, корпоративним і синдикалістське», що керується принципом максимуму свободи особи.

Особистий початок нерозривно пов’язане з ієрархізмом, з космічним ладом всесвіту; воно припускає розходження, піднесення, якісні відмінності. Особистість гине, коли неї тримають у примусовій рівності з усіма іншими особистостями, коли всяке наростання її сили, її значущості, її якісної своєрідності затримується й зменшується рівнянням із сусідами. Це образа для кращих, потурання гіршим. Руйнування всякого ієрархізма в державі, у суспільстві, культурі, у житті релігійної є повернення до первісного хаотичного стану, воно руйнує людину, що є вищого ієрархічного чина у всесвіті, і віддає людини у владу нижчих стихій, які претендують на рівність із людиною. «Особистість тому тільки й існує, що в ній є понадособисте, коштовний зміст, що вона належить до ієрархічного миру, у якому існують якісні розходження й відстані. Природа особистості не виносить змішання й безякісного рівняння».

Отже, головною ознакою, що відрізняє філософію від науки в тім, що філософія пізнає буття з людини й через людину й у людині бачить розгадку змісту, а наука пізнає буття очужіло від людини. Для філософії буття є дух, а для науки — природа. Основна ознака філософії духу в тім, що в ньому немає об’єкта пізнання.

Людина не є суб’єкт гносеології, не є душу психології, не є душу пневматології, не є ідеальна сутність етики, логіки, естетики, у людині перетинаються всі кола буття.

Зрозуміти людину можна лише в співвідношенні до Бога, а не із природи.     Антропологія християнська вчить про те, що людина — істота від Бога, істота вільний і занепалий і гріховне, але      порятунок, що одержує від Бога благодать.

Відповідно до протестантської віри — людину зіпсувало гріхопадіння, помрачило її розум, поставило в залежність від благодаті.

Звідси людина не тільки істота гріховна, розумна, що еволюціонує, соціальна, хвора від конфлікту свідомості й несвідомого, але й істота творча.

Людська душа роздвоєна й у ній відбувається боротьба протилежностей. Свідомість — є інтуїтивний акт, після якого пережите переходить на згадку, воно виникає від взаємодії душ. Невроз — конфлікт свідомості й несвідомого. Свідомість має зцілювальну силу, оскільки прикриває щиросердечні рани. Людина суцільно й поруч не любить себе, тому він нікому не може цього простити, зганяючи на інших гірке почуття від себе.

Самі злісні люди — це люди, які себе не люблять, добрі ж як правило себе люблять, тому поблажливі до інших. Джерело людського страждання — його нелюбов до себе, тим часом Бог сказав, що потрібно любити ближнього як себе самого, значить і себе потрібно любити.

Несвідоме має двояке значення в житті:

• Джерело хвороб людини
• Джерело творчості, що ніколи не висихає

Моральне лікування людини можливо лише за допомогою понад свідомість, що походить з духовного світу.

Якщо говорити по великому рахунку, то розум Бердяєва цілком поглинений екзистенціальним інтересом до людини. Однак його хвилювала не стільки трагедія людського існування, скільки воля людської творчості, він надихався не співпереживанням, а антроподицією — виправданням людини у творчості й через творчість. Антроподиція, відповідно до Бердяєва, це «третє антропологічне одкровення», що сповіщає про настання «творчої релігійної епохи», воно скасовує одкровення Нового й Старого Завітів («Христианство также мертвеет и коснеет перед творческой религиозной эпохой, как мертвел и коснел Ветхий Завет перед явлением Христа «).

Отже, людина має завдання своєю вільною активністю здійснювати цінності, які без неї залишаються ірреальними. Ідеальне царство цінностей перебуває по ту сторону дійсності й свідомості. Людська воля не онтологічна й не космологічна, а аксіологічна, вона є носієм цінностей. Отут виявляється споріднення І. Гартмана з Г. Когеном. Але в нього по-новому поставлена проблема особистості, не без впливу М. Шелера. Особистість є суб’єкт добра й зла. Особистість — крапка з’єднання онтологічного й аксіологічного.

Людина, як моральна істота, не могла б існувати в телеологічному детермінованому світі. Моральна воля є свобода особи, а не цінності. Цінність не визначає й не детермінує, тому вона сполучна зі свободою особи.

Висновки

Індивідуум народжується й помирає, особистість — твориться Богом, особистість по своїй суті духовна.   Особистість неможлива без із і жертви, без виходу до іншого улюбленого вона руйнується, але вона не їсти абсолютна. Вона передбачає інші особистості, спілкується з ними, вона співвідносна з істотою. Особистість моральна.

Для Бердяєва совість — головна складова душі, вона є «глибина особистості, де людина стикається з Богом». У розумінні Бердяєва совість як точка дотику з Богом наділена надтимчасовою і понадлогічною природою, вона являє собою той  інтуїтивно відуваємий «підказувач добра», що і робить людину здатною переходити від «першої волі» — до «другої». Совість притягальна й тим, що в ній на вагах добра й зла «зважується» особисте й колективне. І при всієї своєї індивідуальної крихітності совість має дивну резистентну силу, вона здатна протистояти будь-яким масовим рухам, якщо вони не задовольняють її внутрішнім критеріям. Екзистенціальна загальнозначимість зіткнень між особистою совістю й колективом у так званих морально-конфліктних ситуаціях — взагалі одна із центральних тем сучасної антропології.

Реальне перетворення й просвітління людської природи є досягнення краси, добротності. Коли добро здійснюється реально, а не символічно, воно є красивим. Вища мета — краса тварини, а не добро, що завжди несе на собі печатка закону. Краса врятує мир, тобто  краса і є порятунок миру. Перетворення з і є досягнення краси. Рай, Царство Боже є краса. У мистецтві дані лише символи краси. Реально ж краса дана лише в релігійному перетворенні тварини. Краса є Божа ідея про тварину, про людину й світ. Але ідея ця не покликана для придушення особистості, живої істоти й для перетворення його в засіб.

Список використаної літератури

1. Бердяев Н.А. О назначении человека. – М.: 1993.
2. Ермичев А.А. Три свободы Бердяева. – М. Знание. 1990
3. Зеньковский В.В. История русской философии. – Л.: Эго, 1991. Т2. Ч2
4. Мильдон В.И. Русская идея в конце 20 в. //Вопросы философии. 1996. №3. С. 51-52.
5. Русская философия. Конец 19 – начало 20 века. Антология. – СПб.:СПб ун-т. 1993