1. Глава держави: статус та функції в сучасних країнах світу

Глави держав у зарубіжних країнах в основному мають ідентичні повноваження, хоча в кожній країні є свої особливості. В області державного управління повноваження глави держави невеликі навіть формально, на практиці ж вони виглядають ще скромніше. Конституції всіх парламентарних країн наділяють главу держави правом участі у формуванні уряду. На практиці ж роль глави держави у формуванні уряду носить чисто номінальний характер.

Повноваження глави держави як верховного головнокомандуючого практично являють собою почесну прерогативу. Важливе місце в повноваженнях глави держави займає право оголошення надзвичайного стану на території всієї країни або частини її. У законодавчій області повноваження глави держави досить великі. Він має права, що дозволяють йому в разі потреби активно впливати на парламент.

Глава держави скликає парламент на чергові і надзвичайні сесії, може перервати за певних умов сесію парламенту. Найважливішим знаряддям у руках глави держави є право розпуску нижньої палати (дуже рідко обох палат) парламенту. У випадку розпуску парламенту або закінчення терміну його повноважень глава держави призначає позачергові або чергові вибори. У ряді випадків президенту чи монарху дається в обмеженій формі право законодавчої ініціативи, що звичайно здійснюється ними у вигляді послань. Конституційна теорія в ряді зарубіжних держав розглядає главу держави як неодмінного учасника законодавчого процесу: законопроект одержує силу тільки тоді, коли він санкціонується главою держави. Відмовлення дати санкцію — вето, спричиняє ряд серйозних правових наслідків. До повноважень глави держави в області законодавчої відноситься також його право призначати в деяких країнах членів верхніх, а іноді і нижніх палат парламенту.

Глава держави — це конституційний орган і одночасно вища посадова особа держави, що представляє державу зовні й усередині країни, символ державності народу. У різних країнах глава держави відповідно до їхніх конституцій розглядається або як невід’ємна складова частина парламенту, тобто законодавчої влади, оскільки без його підпису закон недійсний (монарх у Великобританії, президент в Індії), або як глава виконавчої влади й одночасно глава держави (Єгипет, США), або як особа, яка є тільки главою держави і яка не входить в яку-небудь гілку влади (Німеччина, Італія). Він може бути символом державності, як монарх у Японії, владним арбітром стосовно інших інститутів держави, як президент Франції, одноособовим володарем (Оман, Саудівська Аравія).

Глава держави буває одноособовим і колегіальним. У першому випадку це монарх або президент, у другому — постійно діючий орган парламенту, що ним обирається. У минулому це були президії вищих представницьких органів, постійні комітети, державні ради в країнах тоталітарного соціалізму — у СРСР, Болгарії, Угорщини, Польщі й ін. У даний час подібним органом є Державна рада на Кубі, де немає президента (по конституції глава держави — голова Державної ради). У Китаї по конституції главою держави є голова, що обирається парламентом, республіки, але багато функцій глави держави він виконує разом з Постійним комітетом парламенту, а деякі такі функції здійснює сам Постійний комітет. В Ірані ці повноваження розділені між Керівником держави, що обирається особливим образом з вищих духовних осіб — мусульман, і президентом республіки. У Швейцарії функції глави держави здійснює уряд, а президент обирається парламентом на один рік і істотні повноваження не має. В ОАЕ існує «колективний монарх», у Малайзії — виборний монарх.

У багатьох країнах британської Співдружності (Австралія, Канада й ін.) повноваження глави держави належать британському монарху, але здійснює їх генерал-губернатор — його представник. Він затверджується монархом за рекомендацією місцевого уряду, а в Папуа-Новій Гвінеї обирається парламентом. Після військових переворотів функції глави держави звичайно належать хунті (військовій, революційній раді) і що обирається або призначуваному нею президенту. Так було в багатьох країнах Латинської Америки, Африки, Азії.

Іноді керівник хунти сам проголошує себе президентом. При колегіальній формі президентури основні повноваження глави держави здійснюються колегією, а менш значні, церемоніальні (наприклад, прийом вірчих грамот іноземних дипломатичних представників) — головою колегії або його заступником.

Зовнішньополітичні повноваження глави держави конституціями зарубіжних країн визначаються приблизно однаково, хоча є цілий ряд подробиць і деталей чисто національного характеру. Отже:

Глава держави є вищим представником країни в сфері зовнішніх відносин. Глава держави призначає послів, посланників і інших дипломатичних агентів. Він приймає дипломатичних представників іноземних держав. Главі держави надане право ведення міжнародних переговорів. Він укладає і ратифікує згоди парламенту — міжнародні договори й угоди. Конституції багатьох країн надають главі держави право оголошення війни і укладання миру, хоча, як правило, для цього потрібна санкція парламенту.

Глава держави звичайно має також право помилування, зм’якшення або заміни покарання, зміни вироку; право нагородження орденами, медалями й іншими знаками відмінностей; право присвоєння почесних звань і титулів.

Глава держави відіграє найважливішу роль у різного роду церемоніях і святах. Конституції зарубіжних держав наділяють главу держави властивістю безвідповідальності, юридичним вираженням якого є інститут контрасигнатури. Інститут контрасигнатури є юридичним оформленням обмеження повноважень глави держави. Розрив між юридичним і фактичним положенням розділу держави характерний для всіх парламентарних країн.

2. Еволюція президентства в Україні

Становлення і розвиток інституту президентства має свої особливості в кожній країні. Конституційно-правова ідея президентства в Україні пройшла декілька етапів розвитку.

Перший — з 1900 до 1917рр., другий 1917 — 1920рр., третій — радянський період, четвертий етап — сучасний — становлення України як суверенної незалежної держави (з 1990 р.):

1) липень 1990 р. — грудень 1991 р. — система, що максимально тяжіла до парламентської форми правління;

2)грудень 1991 р. — червень 1995 р. — президентсько-парламентська форма правління;

3)червень 1995 р. — 28 червня 1996 р. — президентська форма правління;

4)червень 1996 р. — грудень 2005 р. — президентсько-парламентська республіка;

5) з січня 2006 р. — парламентсько-президентська форма правління. [10]

Історичними джерелами інституту президента в Україні можна вважати „Пакти і Конституції законів і вільностей Війська Запорізького» гетьмана П.Орлика, прийняті 5 квітня 1710 року в результаті укладання договору між новообраним гетьманом і військом Запорізьким. На наш погляд, саме ця Конституційна модель була дуже схожа на президентську республіку [11, с.34].

Перші теоретичні розробки проблеми інституту глави держави з’явились в середині XIX століття. Г.Андрузський у своїй праці „Очерки Конституции Республики» охарактеризував ідею конфедерації, яка складається із семи штатів зі своїми президентами [12; с.453] В кінці XIX ст. представник політико-правової думки України М.Драгоманов розробив проект перебудови Російської імперії в децентралізовану федеративну державу. Він мав назву „Проект оснований устава украинского общества „Вольный союз» — „Вільна спілка». В п.25 цього документу зазначалося, що главою держави може бути як спадковий імператор, так і обраний на визначений термін глава всеросійського державного союзу. [13, с.56]

У розробку положень української державності значний внесок зробили члени української народної партії (УПН), яку очолював М.Міхновський. Вони підготували конституційний проект „Основной закон самостоятельной Украины» — „Союза народа украинского», в основу якого була покладена ідея незалежності України та передбачалося утворення президентської республіки й обрання парламенту на основі загальних виборів [14, с.98].

Цікавим є підхід української партії соціал -революціонерів, основним завданням якої було встановлення республікансько-демократичної форми правління для України без президента [15]. Відомий український вчений М.Грушевський також закріплював посаду президента у проекті Конституції УНР, де передбачалося, що голова, якого обрано всенародними зборами, є главою держави, а в подальшому це положення було викреслено [16; с.175] Дещо послідовніше статус президента було закріплено в Конституції ЗУНР, автором якої був юрист, громадський діяч і засновник національно-державного напряму української політичної науки С.Дністрянський. В даному проекті закріплювалась думка про те, що президент є главою держави і виконавчої влади.

Таким чином, в проектах Конституцій ХІХ-ХХ ст. прослідковується диференційований підхід до визначення статусу глави держави.

Для України, яка за неповні десять років своєї незалежності пережила істотні зміни форми правління — від радянської республіки через президентську республіку до напівпрезидентської республіки, — була характерною відповідна зміна правового статусу Президента України — глави Української держави. Таким чином, заснування і становлення інституту президентства в нашій країні не базувалося на належних теоретичних і державно-правових розробках, а відбувалось здебільшого шляхом „проб і помилок» та некритичного сприйняття відповідних моделей США, Франції та Росії. Інститут Президента України є порівняно новим явищем у політичному житті і державному будівництві України.

Становлення інституту Президента України було ключовим у реформуванні державної влади, пов’язаному з проголошенням незалежності України та зміною її конституційного ладу.

На думку російського вченого Б.П.Єлісєєва, інститут президента має складну внутрішню структуру, що включає чотири групи норм, які визначають: порядок виборів президента (в тому числі інагурацію); його статус в системі інших органів державної влади; його функції і повноваження; припинення виконання президентських повноважень [17, с.10]

Згідно із точкою зору представника української школи конституційного права НТ.Плахотнюк, інститут президентства — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, змістом яких є діяльність президента України. Це передусім політико-правові відносини, які можуть носити як паритетний, так і субординаційний характер, вони врегульовані конституційним, адміністративним, кримінальним і цивільним правом. Автор виділяє наступні елементи інституту президентства: порядок виборів, вступ на посаду, відповідальність, припинення повноважень та компетенція. Під „елементами інституту президентства» Н.Г.Плахотнюк вбачає групу норм, що упорядковують суспільні відносини, учасником яких є Президент України.

На його думку, до підстав введення інституту президентства в Україні відносять наступні: 1) наявність в Україні історичних традицій республіканської форми правління; 2) наявність історичних традицій розподілу влад; 3) існування в політичній історії України створення інституту .президентства; 4) відображення в партійних документах початку XX ст. положень про організацію влади в Українській державі з можливістю включення в його органи посади президента; 5) недоцільність виконання президентських функцій „колегіальним главою держави» під час перебування УРСР в складі СРСР; 6) інституціоналізація поста президента СРСР в 1990 році і неможливість керівництва СРСР зупинити процес розпаду СРСР; 7) проголошення в УРСР в липні 1990р. принципу розподілу влад; 8) суб’єктивні підстави введення інституту президентства і обрання Президента України були пов’язані із зіткненням інтересів окремих політичних сил, котрі були не в змозі на початку 90-х років отримати більшість в парламенті, але мали можливість впливати на конкретну особу — президента.

3. Обрання Президента України

Президент України обирається безпосередньо виборцями. Такий спосіб обрання глави держави звичайно використовується в державах із президентськими та квазіпрезидентськими формами правління, де реалізується модель «жорсткого» поділу влади. Це пов’язано з тим, що подібна модель передбачає необхідність формування виконавчої гілки влади непарламентським шляхом (у президентських республіках виконавча влада здійснюється безпосередньо главою держави, а в квазіпрезидентських — урядом та іншими органами виконавчої влади, які формуються главою держави) з тим, щоб забезпечити її відносну автономність відносно законодавчої гілки влади.

Згідно з Конституцією України вибори Президента України здійснюються на основі загальних принципів виборчого права України — вільних виборів, загального, рівного та прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Конституція України встановлює додаткові, порівняно з виборами народних депутатів чи місцевими виборами, обмеження щодо пасивного виборчого права громадян на виборах Президента України:

— по-перше, підвищується віковий ценз для пасивного виборчого права (з 18 на місцевих виборах і 21 року на виборах народних депутатів України до 35 років на виборах Президента України). Це обумовлено тим, що діяльність глави держави потребує значного життєвого і політичного досвіду, належного освітнього рівня, здатності до вирішення складних політичних, правових, економічних і соціальних проблем, а це, своєю чергою, досягається з відповідним віком;

—  по-друге, на виборах Президента України для пасивного виборчого права встановлюється ценз осілості — десять останніх

перед днем виборів років проживання в Україні. Це обмеження обумовлене тим, що глава держави мусить бути досить добре обізнаний з різними аспектами суспільного життя країни, його мають добре знати виборці;

— по-третє, для пасивного виборчого права встановлюється мовний ценз:

— по-четверте, встановлюються заборона одній і тій самій особі обиратися Президентом України більше ніж: два строки підряд. Обрання на третій або четвертий строк також можливе, але тільки після відповідної перерви.

Отже, Президентом України може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг 35-річного віку, має право голосу, володіє державною мовою і проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років.

Порядок і строки призначення виборів Президента України. Вибори Президента України можуть бути черговими, позачерговими і повторними; призначаються вони Верховною Радою України.

При цьому чергові вибори Президента України проводяться із закінченням конституційного строку повноважень Президента України. Дата їх проведення чітко визначена в Конституції України — остання неділя жовтня п’ятого року повноважень Президента України, а призначаються вони Верховною Радою України не пізніш як за 130 днів до дня виборів.

Позачергові вибори Президента України відбуваються в останню неділю 90-денного строку з дня:

1)   проголошення Президентом України особисто заяви про свою відставку на засіданні Верховної Ради України;

2)  опублікування рішення Верховної Ради України про підтвердження неможливості виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я;

3)  опублікування рішення Верховної Ради України про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту;

4) прийняття постанови Верховної Ради України про призначення позачергових виборів у разі смерті Президента України.

Повторні вибори Президента України проводяться у випадках:

1)  якщо до виборчого бюлетеня для голосування було включено не більше двох кандидатів на пост Президента України і жодного з них не було обрано;

2)  якщо всі кандидати на пост Президента України, включені

4. Статус Глави держави в Україні

За Конституцією, Президент України є главою держави і виступає від її імені. (ч.1 ст.102) З точки зору конституційно-правової теорії, глава держави – це конституційний орган і водночас вища посадова особа держави, що представляє державу ззовні і всередині країни, символ державності народу. Як правило, це одноосібний орган загальної компетенції, один з вищих органів державної влади. На наш погляд, термін «глава держави» не дає можливості з належним ступенем точності cхарактеризувати сутність, функції та компетенцію даного органу, оскільки на відміну, наприклад, від парламенту (який в усіх країнах світу є вищим представницьким і законодавчим органом) глава держави виконує різні функції і наділений різним правовим статусом. Як цілком слушно зазначається у новітній державознавчій літературі, статус глави держави у кожній з країн визначається обраною формою правління та усталеними політико-правовими традиціями.

В основі терміну «глава держави» лежала органічна теорія держави, що розглядала державний механізм як певний суспільний організм, складові ланки якого виступають як органи, що виконують неповторні функції. З точки зору прихильників органічної теорії монарх має виконувати в державному механізмі функції, аналогічні функціям голови в людському організмі: аналізувати події та явища, що відбуваються в оточуючому середовищі, приймати вольові рішення і доводити їх до виконання іншим органам. Ця теорія отримала логічне завершення наприкінці ХVIIІ ст. і набула широкого поширення й визнання в умовах «освіченого абсолютизму».

У державному механізмі України, побудованому на засадах законності, республіканізму, народного суверенітету та розподілу влад, Президент є лише одним з вищих органів державної влади (поряд з парламентом, урядом, Верховним Судом, Конституційним Судом), тобто підпорядкований тільки народу. Він стоїть не над гілками влади, а між ними, забезпечуючи єдність державної влади і злагоджене функціонування її гілок. Саме на виконання зазначених функцій і спрямовані повноваження Президента України, що «проникають» у сфери функціонування усіх гілок влади. Тому діяльність Президента має спрямовуватись у першу чергу не назовні державного механізму, а всередину. Гарантування Конституції, основних прав і свобод Президентом має досягатись не шляхом безпосереднього впливу на громадянське суспільство (для цього існують «традиційні» гілки влади), а шляхом впливу на інші вищі органи державної влади з метою координації, узгодження і консолідації, спрямування їх діяльності на виконання Конституції, засад внутрішньої та зовнішньої політики, визначених парламентом. Саме в цьому, на нашу думку, полягає сутність інституту президента у тій моделі напівпрезидентської республіки, яка закріплена Конституцією України 1996 року.

5. Функції Президента України – законодавчі, виконавчі, кадрові, зовнішньополітичні, військово-політичні, символічно-церемоніальні

У структурній організації Української держави Президенту належить особливе місце, оскільки він уособлює державу, виступає від її імені і забезпечує узгоджене функціонування всього державного механізму. У напівпрезидентській республіці, якою за формою правління є Україна, Президент структурно не належить до жодної з гілок влади, однак функціонально тяжіє до виконавчої, маючи значні важелі впливу на всі ланки державного апарату. Це ускладнює чітке наукове визначення місця й ролі глави держави у державному механізмі, який базується на принципі поділу влади, і потребує ґрунтовного дослідження функціонального призначення цього органу.

Функції Президента України – це основні напрями діяльності глави Української держави, які виражають його місце і загальне призначення у державному механізмі, а також роль у вирішенні суспільних завдань, що стоять перед державою.

Конституція України не містить чіткого і вичерпного переліку функцій Президента України, перераховуючи їх упереміш з цілями і повноваженнями. Тому визначення науково обґрунтованої системи функцій глави Української держави можливе лише шляхом аналізу всього комплексу конституційних норм і узагальнення наявних у нього повноважень.

Всі функції, конституційно покладені на Президента України, складають логічно завершену систему, визначальне місце в якій займають два прерогативні напрямки його діяльності – забезпечення єдності державної влади та представництво держави.

Наявність інституту президентства в Україні обумовлена насамперед необхідністю забезпечення узгодженого функціонування державного механізму, організованого на засадах поділу влади. На варті Конституції стоїть Конституційний Суд. Але можливе виникнення таких політичних ситуацій, коли дії різних гілок влади (точніше, окремих органів, які ці влади представляють), формально не виходячи за межі Конституції і не порушуючи основних прав громадян, призводять до негативних наслідків для суспільства в результаті їх «різноспрямованості». Існування кількох влад породжує не тільки їх взаємні обмеження, але й протиріччя і навіть конфлікти, які треба вирішувати демократичним шляхом і на основі закону, забезпечуючи цілісність державної влади і єдність державної політики. У державному механізмі нема жодного органу, який міг би це зробити, а надавати такі повноваження одному з вищих органів державної влади – парламенту чи уряду, було б порушенням «балансу влад» і робило б його «суддею у власній справі». Тому й з’являється інститут президентури як координаційний центр державної влади, який поєднує всі органи держави в цілісний організм. Президенту надаються ті повноваження, які дають змогу ефективно підтримувати єдність влади і нормальне функціонування всіх ланок державного механізму, за необхідності застосовуючи заходи впливу на тих посадових осіб і ті органи, які є причиною розладу.

У випадку, коли уряд починає відхилятись від політичного курсу, затвердженого парламентом, в результаті чого виникає конфлікт між законодавчою і виконавчою владами, ситуація може бути вирішена вотумом недовіри з боку парламенту і сформуванням нового уряду. Однак можлива й така ситуація, коли в умовах протистояння між парламентом і урядом відсутня необхідна більшість голосів за висловлення недовіри урядові (більшість від конституційного складу), так званий «політичний пат». За цих умов Президент уповноважений звернутись до Верховної Ради України з позачерговим посланням (п.2 ст.106 Конституції), в якому запропонувати вихід з кризи, або припинити повноваження Прем’єр-міністра й уряду взагалі (п.9,10 ст.106), і таким чином вирішити політичний конфлікт. Якщо причиною розладу в державному механізмі може стати новий закон, прийнятий Верховною Радою, Президент має право накласти вето (ч.2 с.94, п.30 ст.106) на схвалений законопроект і таким чином нормалізувати ситуацію. Якщо від політичного курсу відхиляються певні місцеві адміністрації, а уряд на них не впливає, або, тим більш, мовчки підтримує, Президент має право звернутися до уряду з вимогою якнайшвидшого виправлення ситуації (попереджуючи про можливість припинення його повноважень), або самостійно скасувати «спірні» акти держадміністрацій (ч.8 ст.118) і (або) звільнити з посад їх голів (п.10 ст.106, ч.4 ст.118)

Саме забезпечення єдності державної влади складає серцевину діяльності Президента України, обумовлює необхідність даного інституту. Жоден інший орган державної влади не виконує і не може виконувати цієї функції в механізмі держави, заснованому на принципі розподілу влад, оскільки для їх виконання потрібні незалежність і нейтральність, а цими властивостями володіє тільки глава держави. Функція забезпечення єдності державної влади, у свою чергу, поділяється на такі підфункції: 1) координація діяльності всіх гілок влади, 2) врівноважування гілок влади, створення балансу сил, 3) припинення дій органів, які порушують єдність влади.

Координаційна підфункція Президента України отримала відображення у ч.2 ст.113, ч.5 ст.118 та ст.139 Конституції України. Зокрема, ч.2 ст.113 закріплює положення, за яким Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. У поєднанні з правом Президента на звернення до парламенту, правом вето і правом підписання законів (п.2,29,30 ст.106), а також правом призначення і звільнення з посад членів уряду та правом скасування урядових актів (п.9,10,16 ст.106), це дає можливість главі держави впливати на дії Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України з метою налагодження їх конструктивної взаємодії між собою.

Підфункція врівноважування гілок влади полягає в забезпеченні того співвідношення політичних і юридичних можливостей державних органів, що належать до різних підсистем державного механізму, яке закріплене Конституцією, у підтриманні їх належного функціонального стану. Зокрема, ця підфункція чітко виявляється у праві Президента на дострокове припинення повноважень Верховної Ради України у випадку, коли її пленарні засідання не можуть розпочатися протягом 30 днів однієї чергової сесії, та праві призначати у цьому випадку позачергові вибори до парламенту (пп.7,8 ст.106). У цьому випадку роль Президента полягає у якомога скорішому врівноваженні гілок влади на вищому їх рівні шляхом забезпечення умов для сформування демократичним шляхом дієздатного парламенту і водночас у здійсненні контролю за тим, щоб уряд, користуючись тимчасовою розбалансованістю державного механізму, не вийшов за межі своєї компетенції. Шляхом використання права вето (п.30 ст.106) Президент України здатен не допустити виходу Верховної Ради за межі своєї компетенції, можливого шляхом прийняття невідповідних законів, і таким чином зберігає конституційний баланс сил на вищому щаблі державного механізму від парламентського диктату. У свою чергу, право скасовувати акти уряду може бути успішно використане для запобігання порушенню балансу влад з боку Кабінету Міністрів.

Важливий функціональний аспект у діяльності Президента – припинення дій, що порушують єдність влади, відображений у праві глави держави припиняти повноваження Прем’єр-міністра, членів уряду, керівників центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій, Генерального прокурора України, Голів Антимонопольного комітету України, Фонду державного майна, Державного комітету телебачення і радіомовлення України, скасовувати акти Кабінету Міністрів України, Ради міністрів АРК та місцевих державних адміністрацій, звертатись до Конституційного Суду з питань щодо конституційності законів України та правових актів Верховної Ради АРК (пп.9–12, 14, 16, 30 ст.106, ч.8 ст.118, ст.150 Конституції України). У даному випадку мова йде про заходи Президента щодо нейтралізації тих дій посадових осіб та органів державної влади, які вносять розлад у діяльність державного механізму, блокують його нормальне функціонування, йдуть у розріз із політичним курсом держави (незалежно від того, чи порушують ці дії національну безпеку або основні права громадян, чи ні).

У новітній державознавчій літературі функцію Президента щодо забезпечення єдності державної влади іноді називають арбітражною. Даний термін досить образно характеризує зміст даної функції, але потребує певних застережень. Конституційно-правовий арбітраж Президента України слід чітко відмежовувати від діяльності арбітражних судів щодо вирішення господарських спорів. В обох випадках арбітражна діяльність спрямована на гармонізацію відносин між певними суб’єктами правовідносин, але на відміну від судді-арбітра по господарських спорах, глава держави не може розглядатись як такий, що стоїть над учасниками спору. Президент – лише один з вищих органів державної влади, на поведінку якого можна впливати шляхом використання конституційного механізму «стримувань і противаг», а тому він має стояти не над, а між конфліктуючими сторонами.

Другим з провідних напрямків діяльності Президента України є представництво. У ряді випадків вимагається виконання дій від імені держави в цілому як єдиної організації політичної влади. Цілком природно, що такими повноваженнями найбільш доцільно наділити орган, котрий якраз і забезпечує таку єдність, до того ж орган одноосібний, здатний уособлювати єдність нації та єдність державної влади як у внутрішньо-, так і у зовнішньополітичних відносинах. Виконанням саме цієї функції обумовлена наявність у Президента таких повноважень, як право на звернення до народу, а також звернення зі щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України, право на ведення переговорів і укладення міжнародних договорів України, право прийняття рішення про визнання іноземних держав, на прийняття вірчих і відзивних грамот дипломатичних представників зарубіжних держав, право на нагородження державними нагородами, право встановлювати президентські відзнаки та нагороджувати ними.

Функція забезпечення реалізації основних прав і свобод громадян також відображена у ч.2 ст.102 і більш широко розкрита у пп.25–27 ст.106 Конституції (право нагородження державними нагородами, право прийняття рішень з питань громадянства, про надання притулку в Україні та право помилування). Головною прикметою зазначених повноважень глави держави є їх чітко індивідуальна спрямованість та конкретність. Реалізуючи ці повноваження, Президент, уособлюючи державу в цілому, вступає в безпосередні правовідносини з конкретними фізичними особами. Крім того, на забезпечення основних прав і свобод громадян у підсумку спрямовані й інші повноваження глави держави, оскільки забезпечення внутрішньої та зовнішньої безпеки, конституційної законності та міжнародної співпраці має кінцевою метою саме благополуччя громадян, якомога повнішу реалізацію їх прав і свобод.

6. Структура та функції органів при Президентові України

Відповідно до п.28 ст.106 Конституції, глава української держави «створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби», які входять до складу президентського апарату. Отже, апарат Президента України – це сукупність консультативно-дорадчих та інших допоміжних органів і служб, створених при главі держави, куди входить і Адміністрація Президента України.

Допоміжні органи (їх зараз близько 40), мають різні найменування – ради, комісії, комітети, палати, робочі групи та ін. Вони створюються і функціонують згідно з положеннями, які затверджуються указами Президента України, але статус Ради національної безпеки і оборони України і Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим визначається Конституцією і законами. Структура президентського апарату повинна бути безпосередньо обумовлена конституційною компетенцією глави держави, як цього вимагає Основний закон. Станом на 1 грудня 2001 р. систему дорадчих органів при Президентові складали такі структури:

1. У сфері забезпечення національної безпеки і оборони України:

– Рада національної безпеки і оборони України;

– Рада з питань розвідки;

– Державна міжвідомча комісія з питань співробітництва України з НАТО;

– Національний інститут стратегічних досліджень.

2. У галузі державного управління і місцевого самоврядування:

– Координаційна рада з питань державної служби;

– Всеукраїнська політична консультативна рада;

– Національна Рада з узгодження діяльності загальнодержавних і регіональних органів та місцевого самоврядування;

– Фонд сприяння місцевому самоврядуванню;

– Комісія з питань адміністративно-територіального устрою;

3. У сфері економічної політики та соціального партнерства:

– Національна рада соціального партнерства;

– Координаційна рада з питань функціонування ринку цінних паперів в Україні;

– Консультативна рада з питань іноземних інвестицій в Україні;

4. У сфері науково-технічної політики та культури:

– Рада з питань науки та науково-технічної політики при Президентові України;

– Рада з питань інформаційної політики;

– Координаційна рада з питань розвитку Українського козацтва;

– Рада з питань виставкової діяльності в Україні;

5. З окремих напрямів внутрішньої політики (соціальна сфера, права національних меншин, нагородна політика):

– Комісія зі сприяння розвитку громадського суспільства;

– Комісія державних нагород та геральдики;

– Комітет з Державних премій України в галузі науки і техніки;

– Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка;

– Координаційна Рада з питань соціального і правового захисту військовослужбовців, працівників міліції, митної служби та членів їх сімей;

– Громадська рада експертів із внутрішньополітичних питань;

– Національна рада з питань молодіжної політики;

– Рада представників громадських організацій національних меншин України;

– Рада представників кримськотатарського народу.

6. У сфері забезпечення законності та правопорядку:

– Державна комісія з проведення в Україні адміністративної реформи;

– Комісія з питань реформування правоохоронних органів;

– Рада з питань реформування судової системи України;

– Національна рада з питань адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу;

– Комісія при Президентові у питаннях громадянства;

– Комісія при Президентові України у питаннях помилування;

– Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю та ін.

Структурні підрозділи апарату створюються за предметною та функціональною ознаками: предметні – створюються для допомоги главі держави у виконанні його повноважень і є жорстко спеціалізованими, а функціональні забезпечують діяльність апарату в цілому (Адміністрація Президента). При цьому в складі апарату виділяються допоміжні служби Президента як Верховного Головнокомандувача, групи радників і помічників, підрозділи господарсько-технічного забезпечення.

Термінологічний словник

Глава держави або голова держави — загальний термін, що познаачає людину або орган, який вважається верховним представником держави. За словами Шарля де Голля «Глава держави повинен втілювати дух нації для самої країни та для всього світу». В деяких випадках (наприклад, у США) також є і главою уряду, тобто головою виконавчої влади. У інших (наприклад, у Німеччині) — має лише представницькі функції. При окремих видах форм правління також має деяку судову або законодавчу владу, або є верховним головнокомандуючим збройних сил країни. Наприклад, в Україні главою держави є президент, у Великобританії та деяких інших монархіях — король або королева.

Питання для самоконтролю по темі «Інститут Президента України та державне управління»

1. Охарактеризуйте місце Президента України в системі органів державної влади, основи його правового статусу та функціонування
2. Дослідіть етапи організації виборів Президента України
3. Розкрийте функції Президента України
4. Назвіть форми діяльності Президента України
5. Наведіть методи діяльності Президента України
6. Охарактеризуйте гарантії діяльності Президента України
7. Зробіть аналіз апарату Президента України та організації його роботи
8. Охарактеризуйте головні компетенції Президента України
9. Що таке імпічмент та його причини?
10. Назвіть основі вимоги до кандидатів в Президенти України

Список використаної літератури

1. Авер’янов В. Б. Державне управління: європейські стандарти, досвід та адміністративне право / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького / В.Б. Авер’янов (заг.ред.). — К. : Юстиніан, 2007. — 288c.
2. Адміністративне право України. Академічний курс: Підручник. У 2-х томах/ Ред. В. Б. Авер’янов (голова) та ін.; Нац. Академії Наук України, Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького. — К.: Юридична думка . – 2004. — Том 2: Особлива частина: Підручник. — 624 с.
3. Адміністративне право: навчальний посібник/ Олексій Остапенко, Зоряна Кісіль, Мирослав Ковалів, Роман-Володимир Кісіль; М-во освіти і науки України, Львівський держ. ун-т внутрішніх справ. — К.: Правова єдність, 2008. — 533 с.
4. Актуальні проблеми державного управління на новому етапі державотворення: Матеріали науково-практичної конференції за міжнародною участю (31 травня 2005 р., Київ): У 2 т./ Національна академія державного управління при Президентові України. — К.: Видавництво НАДУ. — Т. 2/ ред. : В. І. Луговой, В. М. Князєв. — 2005. — 343 с.
5. Державне управління та державна служба: Словник-довідник/ Мін-во освіти і науки України, Київський нац. економічний ун-т ім. В. Гетьмана; Укл. Олексій Обо-ленський,. — К.: КНЕУ, 2005. — 478 с.
6. Цвєтков В. Суспільна трансформація і державне управління в Україні: політико-правові детермінанти/ Віктор Цвєтков, Ірина Кресіна, Анатолій Коваленко; Інститут держави і права ім. В. М. Корецького, Національна Академія Наук України. — К.: Ін Юре, 2003. — 495 с.