Вступ

Функціонування ринкової економічної системи на макроекономічному рівні потребує залучення більших витрат, які за конкретних інституціональних рішень можуть виявлятися у зростанні чи зниженні величини ефективності. В економічній літературі трапляється декілька визначень інституціонального середовища, а саме:

• інституціональне середовище – це сукупність основоположних соціальних, політичних та економічних правил, що обмежують людську поведінку [8,с. 287];
• інституціональне середовище – це рівень підприємницького й управлінського потенціалу, а також соціологічної та правової системи [7, с. 63].

Інституціональне середовище значно впливає на розвиток економіки завдяки підвищенню ефективності процесів товарного і грошового обігу та надання суб’єктам ринку комплексу ринкових послуг, що створюють сприятливі умови для розвитку виробничо-господарської діяльності.

Інституціональне середовище суб’єктів ринку складається з сукупності інститутів. Поняття інститут охоплює в себе економічні організації та установи (уряд, парламент, центральний банк, міністерства, служби), а також правила, за якими взаємодіють суб’єкти господарювання. Наявні інститути обмежують та визначають поведінку суб’єктів ринку щодо виробничо-господарської діяльності, тому інститути визначають «правила гри». Сприятливе інституціональне середовище забезпечує стійкі правила поведінки для суб’єктів ринку. Це значно спрощує інформаційний та фінансовий обмін між суб’єктами ринку та зовнішнім середовищем.

1. Інституціональні чинники, що впливають на ефективність виробничо-господарської діяльності суб’єктів ринку

Розглядаючи інституціональне середовище, варто виділити інституціональні чинники, що впливають на ефективність виробничо-господарської діяльності суб’єктів ринку.

Інституціональні – чинники, пов’язані з управлінням, регулюванням окремих сфер, галузей, економічних, суспільних відносин (науково-технічні, фінансові, інвестиційні, соціальні чинники і заходи щодо покращення управління, перебудови інститутів управління цими сферами). Аналізуючи інституціональне середовище суб’єктів ринку, слід виділити такі чинники, що впливають на формування трансакційних витрат, а саме (рис. 1):

• податкова політика, відсутність належного законодавчо-нормативного забезпечення. Податкова система країни на сьогодні має вкрай негативний влив на функціонування суб’єктів ринку. Виробничо-господарська діяльність не може повноцінно розвиватися за відсутності або недосконалості законів, що її регулюють. Вирішення будь-яких конфліктних ситуацій, що виникають, неминуче призводить до залучення додаткових фінансових ресурсів для покриття протермінованих проплат чи нарахованої пені, санкцій тощо;
• адміністративні бар’єри. Велика кількість законів, нормативних актів, інструкцій заплутує суб’єкти ринку; крім цього, підприємства піддаються частим і безпідставним перевіркам з боку різноманітних державних органів;
• обмеженість внутрішнього попиту і наявність кризи збуту на внутрішньому ринку. Малий бізнес постійно втрачає головних споживачів своєї продукції внаслідок погіршення рівня заможності населення, зменшення прибутків громадян. Для покращення ситуації суб’єкти ринку часто залучають додаткові ресурси, що себе окуповують;
• недостатня державна підтримка. На сьогодні в Україні ще немає ефективної системи державної підтримки та цілковитої захищеності суб’єктів ринку;
• механізм фінансування і кредитування, інформаційне і консультаційного забезпечення, система підготування і перепідготовки кадрів для виробничо-господарської діяльності недосконалі і дають дуже мало користі, при тому, що потребують належного часто невиправданого фінансування;
• низька інвестиційна активність унаслідок нестабільності економіки;
• тіньова економіка. Найчастіше суб’єкти ринку змушені бути учасниками тіньової економіки, які формуються під постійним податковим тисом, державною бюрократією тощо;
• неефективна приватизація. Процес приватизації суб’єктів ринку, що спостерігався в країні, був підпорядкований багатьом обмеженням. Як наслідок, при повторному ринку приватизаційних об’єктів, що не функціонують, багато його суб’єктів перебуває в руках тих, хто не в змозі ними управляти, але не може їх продати.

Аналізуючи структуру інституціонального середовища, варто зауважити, що між суб’єктами ринку спостерігається як прямий, так і зворотний зв’язок (рис. 2). Ці взаємовідносини неодмінно мають контрактний (договірний) характер.

Аналізуючи взаємозв’язок підприємство <=> ділові партнери, варто відзначити, що тут спостерігається двосторонній зв’язок: підприємство-ділові партнери та ділові партнери-підприємство. За добре налагодженої контрактної основи взаємодії даних суб’єктів ринку відбувається ефективна співпраця, що супроводжується мінімальними, чи нульовими незапланованими витратами. у порушенні встановлених юридичних та правових норм в процесі укладання контракту в майбутньому є загроза складності вирішення конфліктних ситуацій, що неодмінно супроводжуються додатковим залученням фінансових ресурсів.

Розглядаючи взаємозв’язок підприємство <=> споживачі, зауважимо, що прямий зв’язок тут спостерігається під час реалізації продукції безпосередньо споживачу. Одним з прикладів взаємозв’язку підприємства із споживачами є безпосередньо реалізація продукції та усі витрати, пов’язані із нею (витрати на дослідження ринку, рекламу, акції тощо).

Зворотний зв’язок підприємства зі споживачами виникає здебільшого у таких двох випадках:

• у виробничо-господарській діяльності підприємства планується комплексне маркетингове дослідження споживчого ринку, з метою покращення свого конкурентного становища на ринку, покращення існуючої чи виготовлення нової продукції, розширення ринку збуту тощо. Якщо це дослідження буде виконане на належному рівні, з урахуванням всіх важливих чинників, то надалі функціонування підприємства на ринку буде ефективним.
• у випадку невідповідності якості придбаної продукції, що підтверджує Закон України «Про захист прав споживачів» (Розділ ІІ). Оскільки підприємство має забезпечити заміну або ремонт бракованої продукції, то в цьому випадку спостерігаються трансакційні втрати.

Зазначимо, що витрати виробничої собівартості у дослідженні формування та впливу трансакційних витрат внаслідок взаємодії суб’єктів ринку з ринковими інституціями упускаються (не враховуються), тому що в цьому випадку вони не прямо впливають на формування даних витрат. Надалі під величиною управлінських витрат потрібно розуміти сума витрат виробничо-господарської діяльності за винятком виробничої собівартості.

Аналізуючи взаємовідносини підприємство <=> ринкові інституції, відзначимо, що в цьому випадку інституціями як складниками інституціонального середовища виступають банки, податкова адміністрація, судові інстанції, ліцензійні органи та інші інституціональні структури.

За стабільної економічної системи взаємозв’язок суб’єкта ринку з ринковими інституціями набуває стабільного, ефективного характеру, але як тільки починаються будь-які економічні зрушення, вони неминуче спричиняють зміни в системі ринкових відносин між ними.

2. Попит в матеріально-технічних ресурсах та спосіб задоволення його

Планування матеріально-технічного забезпечення виробництва включає комплекс робіт по аналізу питомих витрат матеріальних ресурсів за звітний період, використанню технологічного устаткування і оснащення, прогнозуванню і нормуванню окремих видів ресурсів на плановий період, розробці матеріальних балансів по видах ресурсів, джерелах надходження і вище перелічених напрямах використання. Перераховані роботи по плануванню вельми трудомісткі. Вони виконуються економістами і плановиками за участю інших фахівців. Менеджери не приймають участі в розробці планів, їх завдання — перевірити дотримання принципів планування, склад планових документів, їх якість.

В умовах ринку у підприємств виникає право вибору постачальника, а значить, і право закупівлі ефективніших матеріальних ресурсів. Це примушує постачальницький персонал підприємства уважно вивчати якісні характеристики продукції, що виготовляється різними постачальниками. Критеріями вибору постачальника можуть бути надійність постачання, можливість вибору способу доставки, час на здійснення замовлення, можливість надання кредиту, рівень сервісу. Співвідношення значущості окремих критеріїв з течією часом може мінятися.

Організаційна побудова, характер і методи роботи служб постачання на підприємствах відрізняються своєрідністю. На невеликих підприємствах, споживаючих малі об’єми матеріальних ресурсів в обмеженій номенклатурі, функції постачання покладаються на невеликі групи або окремих працівників господарського відділу підприємства. На більшості середніх і крупних підприємств цю функцію виконують спеціальні відділи матеріально-технічного постачання, що знаходяться у підпорядкуванні у заступника керівника підприємства по виробництву. Оскільки якість роботи відділу багато в чому визначає якість виробничого процесу, то він повинен бути укомплектований висококваліфікованими фахівцями. Крім того, багато вирішуваних відділом питань носять комплексний характер, вимагають знань в області маркетингу, логістики, техніки, технології, економіки, нормування, прогнозування, організації виробництва і міжвиробничих зв’язків.

Відділи МТЗ будуються за функціональною або матеріальною ознакою. У першому випадку кожна функція постачання (планування, заготівка, зберігання, відпустка матеріалів) виконується окремою групою працівників. При побудові постачальницьких органів за матеріальною ознакою певні групи працівників виконують всі функції постачання по конкретному виду матеріалів. Характерний тип структури служби постачання — змішаний, коли товарні відділи, групи, бюро спеціалізовані на постачанні конкретними видами сировини, матеріалів, устаткування. Проте разом з товарними, до складу відділу постачання входять функціональні підрозділи: плановий та диспетчерський.

Змішаний тип структури відділу постачання — найбільш раціональний метод будови, який сприяє підвищенню відповідальності працівників, поліпшенню МТЗ виробництва. Планове бюро (група) виконує функції по аналізу навколишнього середовища і ринковим дослідженням, визначенню потреби в матеріальних ресурсах, розробці плану забезпечення підприємства і його підрозділів матеріально-технічними ресурсами (входить до складу бізнес-плану підприємства), оптимізації ринкової поведінки за найбільш вигідним забезпеченням, формуванню нормативної бази, розробці планів постачання і аналізу їх виконання, контролю за виконанням постачальниками договірних зобов’язань.

За даними зарубіжної статистики, сукупні витрати, які пов’язані з забезпеченням ресурсами підприємства, складають 20-30% валового національного продукту розвинутих країн.

Від ефективності планування всіх елементів матеріально-технічного забезпечення підприємства, а саме: політики закупівель ресурсів та готової продукції, оптимальних обсягів запасів, процесів складування і зберігання ресурсів і готової продукції, транспортних перевезень, навантажувально-розвантажувальних робіт, значною мірою залежить їх реалізація. Перелічені

складові визначають зміст і основні функції, покладені на службу матеріально-технічного забезпечення підприємства (рис.1.).

Найважливіші функції матеріально-технічного забезпечення в системах логістики підприємства: пошук і вибір постачальників матеріальних ресурсів, укладання з ними договорів на постачання, організація доставки ресурсів, проведення навантажувально-розвантажувальних робіт, складування ресурсів, розрахунок оптимальних параметрів запасу ресурсів, технічне обслуговування після продажу, управління інформаційними потоками.

За умови високого рівня планування та організації матеріально-технічного забезпечення підприємства ресурсами, кожен із вищевказаних напрямків діяльності може бути джерелом зниження загальних витрат підприємства.

Організаційна побудова, характер і методи роботи служб постачання на підприємствах відзначаються своєрідністю. У залежності від обсягів, типів і спеціалізації виробництва, матеріалоємності продукції і територіального розміщення підприємства складаються різні умови, що вимагають відповідного розмежування функцій і вибору типу структури органів постачання. На невеликих підприємствах, що споживають малі обсяги матеріальних ресурсів в обмеженій номенклатурі, функції постачання покладаються на невеликі чи групи окремих працівників господарського відділу підприємства.

На більшості середніх і великих підприємств цю функцію виконують спеціальні відділи матеріально-технічного постачання, що побудовані по функціональній чи матеріальній ознаці. У першому випадку кожна функція постачання (планування, заготівля, збереження, відпустка матеріалів) виконується окремою групою працівників. При побудові постачальницьких органів по матеріальній ознаці визначені групи працівників виконують усі функції постачання по конкретному виді матеріалів.

Характерний тип структури служби постачання — змішаний, коли товарні відділи, групи, бюро спеціалізовані на постачанні конкретними видами сировини, матеріалів, устаткування. Однак поряд з товарними до складу відділу постачання входять функціональні підрозділи: планове, диспетчерське.

Змішаний тип структури відділу постачання — найбільш раціональний метод будівлі, що сприяє підвищенню відповідальності працівників, поліпшенню МТЗ виробництва.

Планове бюро (група) виконує функції по аналізі навколишнього середовища і ринкових досліджень, визначенню потреби в матеріальних ресурсах, оптимізації ринкового поводження по найбільш вигідному забезпеченню, формуванню нормативної бази, розробці планів постачання

Головною задачею органів постачання підприємства є своєчасне й оптимальне забезпечення виробництва необхідними матеріальними ресурсами відповідної комплектності і якості.

Вирішуючи цю задачу, працівники органів постачання повинні вивчати і враховувати попит та пропозиція на всі споживані підприємством матеріальні ресурси, рівень і зміна цін на них і на послуги посередницьких організацій, вибирати найбільш економічну форму товарообороту, оптимізувати запаси, знижувати транспортно-заготівельні і складські витрати.

Відділ постачання функціонує на основі інформації, отриманої від відділу розробки нових товарів. До найважливіших функцій цього підрозділу входять:

• аналіз специфікацій і визначення на його основі критеріїв відбору постачальників;
• проведення рейтингу постачальників;
• прийняття рішення про вибір постачальника, розсилання заявок;
• відвідування підприємств-постачальників з метою перевірки їх відповідності вимогам, які висуває підприємство;
• проведення переговорів з постачальниками;
• перевірка якості товарів, одержаних від постачальників;
• оцінювання ефективності роботи з постачальниками;
• оперативна робота з організації процесу постачання.

Зміст функцій органів постачання підприємства включає три напрямки.

1. Планування, що припускає:

вивчення зовнішнього і внутрішнього середовища підприємства, а також ринку окремих товарів; прогнозування і визначення потреби усіх видів матеріальних ресурсів, планування оптимальних господарських зв’язків; оптимізацію виробничих запасів; планування потреби матеріалів і встановлення їхнього ліміту на відпустку цехам; оперативне планування постачання.

2. Організація, що включає:

збір інформації про потрібну продукцію, участь у ярмарках, виставках-продажах, аукціонах і т.д.; аналіз усіх джерел задоволення потреби в матеріальних ресурсах з метою вибору найбільш оптимального; висновок з постачальниками господарських договорів на постачання продукції; одержання й організацію завезення реальних ресурсів; організацію складського господарства, що входить до складу органів постачання; забезпечення цехів, ділянок, робочих місць необхідними матеріальними ресурсами;

3. Контроль і координація роботи, до складу яких входять:

контроль за виконанням договірних зобов’язань постачальників, виконання ними термінів постачання продукції; контроль за витратою матеріальних ресурсів у виробництві; вхідний контроль за якістю і комплектністю матеріальних ресурсів, що надходять; контроль за виробничими запасами; висування претензій постачальникам і транспортним організаціям; аналіз дієвості постачальницької служби, розробка заходів щодо координації постачальницькою діяльністю і підвищення її ефективності.

3. Вдосконалення інституціальної структури економіки підприємства

У ринковій економіці не існує протиріч між прагненням підприємця задовольнити власні економічні інтереси і задоволенням потреб суспільства в цілому. Навпаки, при максимальному задоволенні потреб споживачів підприємницькі структури збільшують свої прибутки і, одночасно, свої активи, що, в кінцевому рахунку, веде до економічного зростання. При цьому основою такої ринкової економіки є конкуренція, свобода вибору, власність і стабільність. Ринковий устрій, заснований на свободі вибору рішень, гарантує можливість конкуренції цих рішень, використовуючи власність як стимул. При цьому держава повинна гарантувати правопорядок, створення ринкових інститутів і ефективних механізмів регулювання.

Однак в Україні протягом всього періоду реформ держава не змогла ефективно провести інституціональні перетворення, внаслідок чого:

• в багатьох секторах економіки не існує конкуренції через наявність монополій або проведення ліцензійної політики, що створює можливість для зловживань чиновників і обмежень (бар’єрів) до вступу на ринки нових господарюючих суб’єктів;
• значно обмежена свобода господарської діяльності;
• не здійснюється на практиці принцип відповідальності власністю, тобто не працює закон про банкрутство, тому підприємці повною мірою не відповідають за наслідки своїх дій;
• існує значна правова нестійкість, що стосується впровадження законодавчих актів, внесення змін до них, а також їхнього виконання. При цьому багато законодавчих актів мають зворотну силу, що також не сприяє стабільності правових меж діяльності підприємців.

Іншими словами, в Україні склалася ситуація, при якій підприємницькі структури, що функціонують економічно раціонально, діють не в інтересах суспільства.

Все це свідчить про нагальну потребу дійового механізму, регулюючого підприємницьку діяльність, на базі створення ринкових інститутів, функціональні можливості яких можуть гарантувати дієздатність ринків.

Під ринковими інститутами у даному випадку маються на увазі всі види регламентації, необхідні для ефективної взаємодії учасників економічної діяльності і, в результаті, для економічного зростання.

Аналізуючи інституціональну структуру економіки, необхідно відзначити, що вдосконалення вимагають практично всі її складові. Особливо це стосується правового поля, непослідовність, нестабільність і непередбачуваність якого є одним з основних чинників, що стримують залучення нагально необхідних інвестицій в економіку. Так, зараз в Україні діє близько 100 законодавчих і підзаконних нормативних актів, що регулюють залучення і реалізацію іноземних інвестицій.

Необхідним також є реформування й упорядкування державного управління. Держава повинна тільки створювати ринкові умови для діяльності підприємницького сектора, а не активно втручатися в конкретні економічні процеси. Існування галузевих міністерств і держкомітетів суперечить основам ринкової економіки. Як і раніше, вони виконують функції планування і часто відверто і цілеспрямовано втручаються в економічну діяльність підприємств. Однак при цьому не здійснюється ефективного контролю за діяльністю державних підприємств.

Істотним фактором, що стримує економічний розвиток, є недосконала підприємницька інфраструктура, особливо ринку страхових послуг, фондового ринку, ринку цінних паперів і інших фінансових інститутів, що значною мірою підвищує підприємницькі ризики, за якими Україна займає 126 місце у світі.

Нечіткі права і відносини власності, відсутність цілісного механізму правового регулювання, особливо в області майнової відповідальності, дозволяють керівникам дбати лише про свої власні інтереси за рахунок очолюваних ними підприємств. Це, в результаті, призводить до того, що діяльність підприємств у більшості випадків суперечить принципам раціонального функціонування ринків, тобто:

• підприємства постачають свою продукцію споживачам, які ніколи не заплатять за постачання, в результаті чого збільшується проблема неплатежів;
• підсилюється боротьба за права власності на підприємствах, навіть якщо їх виробництво приносить тільки збитки;
• у більшості випадків підприємства, якщо і здійснюють інвестиції, то часто в сфери, що знаходяться далеко від сфери їх власного виробництва; іноді доходи від оренди площ підприємств перевищують доходи від власного виробництва;
• замість адаптації власних потужностей і витрат до зменшуваного попиту, впровадження управлінських і технологічних інновацій підприємства намагаються підтримати обсяги обороту шляхом підвищення цін і внаслідок цього самі виводять себе з ринку.

Розвиток цих і багатьох інших тенденцій значною мірою пов’язаний з раціональним прагненням особистості дістати прибуток, що використовує недоліки інституціональних і правових меж, установлених державою, і тому не сприяє успішному розвитку економіки в цілому. Високий рівень нестабільності правової й інституціональної сфер, хаотичність умов діяльності призводять до того, що підприємства при прийнятті рішень беруть до уваги невеликий відрізок часу, тобто займаються тільки короткостроковим плануванням своєї діяльності. Все це спричинює наступне:

• наявний капітал не вкладається у власне виробництво, а спрямовується до альтернативних інвестицій всередині країни чи за кордоном, або відразу ж споживається;
• увага керівників сконцентрована не на розвитку власного виробництва, а на присвоєнні власності підприємств;
• діяльність підприємств планується не на основі скорочення власних витрат і адаптації виробництва до вимог ринку, а в розрахунку на фінансову допомогу держави;
• витрачаються значні кошти на одержання замовлень і дозволів від державних органів, однак, внаслідок цього не відбувається підвищення ефективності економіки в цілому.

Висновки

Таким чином, для забезпечення стійкого розвитку підприємницького сектора української економіки нагально необхідне створення ефективної ринкової інфраструктури, особливо науково-технічної. У тому числі необхідний розвиток інноваційної інфраструктури, що включає блоки експертизи, фінансово-економічний, виробничо-технічний, сертифікації розробок, а також створення позабіржового ринку цінних паперів венчурних підприємств, що дозволить значно прискорити розвиток венчурного підприємництва як бази для розробки і впровадження передових технологій.

Для створення ефективної ринкової економіки необхідний певний набір інститутів. Ринкові механізми не можуть працювати ефективно в неадекватному інституційному середовищі. Кількісний і якісний аналіз реформ свідчить про те, що ті країни з ринковою та й  перехідною економіками, які створили економічну і політичну стабільність, забезпечили розвиток відповідних демократичних інститутів і найповніше врахували свої національні, історичні, географічні особливості досягли відчутних результатів.

Планування матеріально-технічного забезпечення великою мірою зумовлює ритмічну роботу підприємства з випуску продукції в заданій номенклатурі та асортименті. Тому на підприємстві, яке ревізується, необхідно встановити:

а) питому вагу матеріальних ресурсів згідно з укладеними договорами по прямих господарських зв’язках;

б) питому вагу придбаних матеріальних ресурсів на фондовій біржі. Наступним кроком ревізора є перевірка правильності та своєчасності укладення договорів, стану оперативного обліку і контролю за їх виконанням. Ревізор також виясняє, які заходи вживались до постачальників, котрі не виконують своїх договірних зобов’язань.

Теоретично планування потреби в сировині та матеріальних ресурсах можна представити у вигляді схематичного ділення на 5, в основному не пов’язаних один з одним, елементів:

Прогнозування попиту;

Планування виробництва;

Планування фізичного розподілу продукції;

Планування постачання:

Система оцінок результатів функціонування системи МТЗ. Сюди ж відносяться дві підсистеми :

1) обліку і контролю виконання замовлень, що поступають від клієнтів;

2) обліку і контролю виконання замовлень фірми її постачальниками.

Перш за все, на основі даних, отриманих при прогнозуванні попиту і в ході обліку замовлень, розробляється загальний план МТЗ збуту. При цьому встановлюється об’єм наявних ресурсів у зовнішніх і внутрішніх постачальників. Отримані цифри дозволяють переконатися в тому, що рух матеріальних потоків в належному об’ємі дійсно може бути забезпечений в ході даного періоду.

Список використаної літератури

1. Агєєва І. Розвиток ринку матеріально-технічних ресурсів / І. Агєєва // Економіка АПК. — 2004. — № 7.- С.135-139
2. Блоха А. В. Поліпшення забезпечення матеріально-технічними ресурсами аграрного виробництва / А. В. Блоха // Економіка АПК. — 2009. — № 2. — С. 56-60
3. Киба Л. М. Передумови створення методики з розрахунку нормативів виробничих запасів матеріально-технічних ресурсів // Актуальні проблеми економіки. — 2006. — № 9. — С. 159 — 168
4. Маркетинг для магістрів / Національна академія управління ; ред. М. М. Єрмошенко, С. А. Єрохіна. Т. 1, 2007. — 603 с.
5. Маркетинг у прикладах і завданнях: Навч. посібник / За  ред. С. М. Ілляшенка, 2006. — 399 с.
6. Окландер М. Промислова логістика: Навчальний посібник / Михайло Окландер, Олександр Хромов,, 2004. — 221 с.
7. Орлов О.О. Планування діяльності промислового підприємства. Підручник. – К.: Скарби, 2002. – 336с.
8. Оснач О. Промисловий маркетинг: підручник для студентів вузів / Ольга Оснач, Володимир Пилипчук, Лілія Коваленко, 2009. — 363 с.
9. Панкратов Ф.Г. Комерційна справа: Навч. посіб. для вузів: Пер. з рос. / Ф.Г. Панкратов, Т.К. Серьогіна, 2001. — 350 с.
10. Писаревський І. М. Підвищення ефективності використання ресурсів у плануванні виробничих процесів // Фінанси України. — 2005. — № 10.- С.91-100
11. Покропивний С.Ф., Колот В.М. Підприємство: стратегія, організація, ефективність: Навчальний посібник. — К.:КНЕУ, 1998. — 352 с.
12. Эриашвили Н. Менеджмент и маркетинг: учебное пособие для студентов вузов / Нодари Эриашвили, С. Г. Симагина, 2009. — 348 с.