1. Суб’єкт інформаційно-аналітичної роботи

Сутність поняття інформаційно-аналітичної роботи можна розкрити через поняття інформаційно-аналітичного забезпечення, яке, в свою чергу, пропонуємо дослідити через використання двох основних понять: сутності інформаційного та аналітичного забезпечення. Розглянемо ж сутність понять інформаційного та аналітичного забезпечення через семантику термінів «інформація», «аналітика» та «забезпечення».

Інформаційно-аналітична діяльність – це особливий напрям інформаційної діяльності, пов’язаний з виявленням, опрацюванням, збереженням та поширенням інформації переважно у сфері управлінської, політичної та економічної діяльності. Проте, для управлінської сфери, політики та економіки, важливим є не стільки своєчасне ознайомлення з первинною інформацією, скільки випереджувальне виявлення проблемних ситуацій і прогноз розвитку подій. Необхідність в отриманні такої інформації зумовлена переходом владних структур до прогностичних форм діяльності з використанням багатоваріантних моделей розвитку подій, що потребує не просто констатації фактів для доведення тієї чи іншої тези, а системного підходу до розв’язання проблеми в цілому на основі поєднання інтелектуальних здібностей людини з функціональними.

Мета ІАР  — пізнання сутності, причин, тенденцій міжнародних подій і явищ для обґрунтування прийняття відповідних рішень.

Сутність виражає цілісність законів, властивих об’єкту, внутрішній зв’язок, що об’єднує різні сторони предмета або процесу.  Сутність виявляється через явище — як зовнішню форму об’єкта.

Причина і наслідок —  категорії, що відображають необхідний зв’язок між предметами і явищами.  Цей зв’язок полягає в тому, що будь-який предмет, будь-яке явище виникають з інших предметів і явищ, що їх породжують, а зникаючи у свою чергу перетворюються в інші предмети та явища.

Тенденція — напрямок розвитку будь — якого явища, думки.

Основним результатом ІАР є вивідна (аналітична) інформація.

Суб’єктом інформаційно-аналітичної роботи виступає аналітик-фахівець в галузі різних аспектів. Аналітик — фахівець, здатний до аналітичних досліджень та узагальнень в певній сфері діяльності, який досконало володіє методами аналізу, зазвичай здатний прогнозувати процеси й розробляти перспективні програми розвитку.

Оскільки суть роботи такого фахівця повністю залежить від специфіки галузі, то аналітик не є конкретним фахом. За спеціалізацією розрізняють, наприклад: фінансовий аналітик, маркетолог-аналітик,системний аналітик, тощо.

2. Поняття джерел інформації, інформаційних даних та інформаційних одиниць

Згідно із ст. 26 Закону України «Про інформацію», джерела інформації — це «передбачені і встановлені Законом носії інформації: документи та інші носії інформації, які є матеріальними об’єктами, що зберігають інформацію, а також повідомлення засобів масової інформації, публічні виступи».

Виходячи з офіційного формулювання, можна сказати, що джерела поділяються на дві основні групи — документи та люди.

Крім того, і ті, й інші бувають відкриті й закриті. До відкритих джерел належать матеріали періодичної преси, інформаційних агентств, телебачення і радіо, бібліотек, документи органів державної влади і місцевого самоврядування, інтерв’ю і заяви посадовців, зроблені офіційно.

Документальні джерела

Власне документ, як записано в Законі «Про інформацію», — це матеріальна форма отримання, зберігання, використовування і поширення інформації шляхом її фіксації на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або іншому носії.

Документи підрозділяють на первинні (що містять в собі вихідну інформацію: найменування видавця, реквізити організації, вхідний та вихідний реєстраційні номери, дані про розробника проекту документа тощо) і вторинні. Останні є результатом аналітико-синтетичної та іншої переробки одного або кількох документів.

Документи також поділяються на офіційні та неофіційні.

До офіційних документів належать документи органів державної влади, місцевого самоврядування, організацій, підприємств та установ різних форм власності. Вони мають певні реквізити, а саме, вихідну інформацію: реєстраційний номер, підпис особи, уповноваженої на видання цього документу. У свою чергу, ці документи поділяються на відкриті та з обмеженим доступом.

До неофіційних документів належать особисті записи, листи, щоденни-ки, сімейні чи особисті архіви тощо, тобто велика кількість носіїв інформації, що стосується перш за все приватного життя людини. До використання неофіційних документів слід ставитися дуже обережно, треба пам’ятати, що збирання, зберігання та поширення такого роду інформації про особу без її згоди заборонено.

Де «водяться» документи, і що можна назвати джерелами інформації в широкому розумінні поняття?

Органи державної влади та місцевого самоврядування

Органи державної влади та місцевого самоврядування всіх рівнів продукують безліч документів, значна частина з яких є відкритими.

До них належать кодекси, закони, постанови, рішення, розпорядження та інші види документів. Значна частина документів, що ухвалюються Верховною Радою та Кабінетом Міністрів України, видаються Президентом України, розміщені на офіційних сайтах відповідних органів. Доступ до інших можна отримати за допомогою інформаційного запиту.

Державні архіви

Велика кількість документів, що можуть зацікавити, міститься в архівах. Адже не всі документи, які видають державні установи та різні організації, завжди зберігаються за місцем походження. Через певний час документи систематизуються та передаються до архівів.

А аналіз архівних даних рішень міської ради з 1991 по 2007 роки, що стосувалися зміни форм власності на дитячі садочки, став підґрунтям для розслідувань у Мелітополі та Севастополі, які встановили порушення закону під час зміни власності чи передачі в оренду дитячих садочків.

Архівні документи систематизуються за певними ознаками, кожен архів має реєстри документів та описи, за допомогою яких можна знайти потрібну інформацію.

Інтернет

Пошукові системи:

• глобальні пошукові системи Google (http:// www.google.com), Yahoo (http://www.yahoo.com);
• українська МЕТА (http://meta.ua/);
• російські Rambler (http://www.rambler.ru/) та Yandex (http://www.yandex.ru/).

Спеціальні бази даних:

• загальнодоступна інформаційна база даних Держкомісіїз цінних паперів і фондового ринку (http:/ /www.stockmarket.gov.ua/ua/);
• база даних обов’язкової до оприлюднення інформації фондового ринку України Агентства з розвитку інфраструктури фондового ринку (http:// www.smida.gov.ua/);
• сайти-довідники, енциклопедії, досьє про персони, компанії, організації:
• сайти-довідники, наприклад Вікіпедія (http:// ru.wikipedia.org/wiki/);
• ЛIГА.Досье (http://file.Иga.net/);
• Кореспондент.net (http://files.korrespondent.net/);
• Відкрита Україна (http://www.openua.net/);
• Лентапедия (http://lenta.ru/lib/);
• proUA (http://proua.com/inform/info_base_ru.html)

—         вельми зручний для відслідковування зв’язків між персонами та компаніями, навіть невеликими;

• Інтегрум (www.integrum.ru) — платний ресурс з інформацією десятків ЗМІ, статистичною та довідковою інформацією та потужними можливостями пошуку.

Безкоштовні та платні ресурси з нормативно-правовою інформацією:

• Верховної Ради України (http://zakon.rada.gov.ua/ cgi-bin/laws/main.cgi);
• ЛІГА.Закон (http://www.ligazakon.ua/) — платний, щоденно поповнюваний сотнями документів, виданими десятками різноманітних органів влади.

Офіційні сайти органів влади, установ, компаній, політичних і громадських організацій, серед яких:

• Верховна Рада України (http://portal.rada.gov.ua/);
• Кабінет Міністрів (http://www.kmu.gov.ua/control/);
• Президент України та його Секретаріат (http:// www.president.gov.ua/).

Особливу увагу хотілося б звернути на сайт парламенту, який забезпечує доступ не лише до правових актів, а й до інформації про депутатський корпус, статистику відвідувань депутатами сесійних засідань Верховної Ради, поіменне голосування за всіма законопроектами, тексти та авторство поданих законопроектів. Завдяки цим можливостям можна з’ясувати, хто з депутатів та коли займався лобіюванням певних законів.

Форуми, чати, блоги тощо. Серед їх учасників можна знайти дуже важливі джерела інформації:

• Українська правда (http://forum.pravda.com.ua/), (http://blogs.pravda.com.ua/);
• ЛІГАБізнесІнформ (http://forum.liga.net/, http:// blog.liga.net/);
• Корреспондент.net(http://forum.korrespondent.net/), (http://blogs.korrespondent.net/) та інші.

Сайти інформагентств, новинні стрічки яких повністю відкриті для користувачів:

УНІАН (http://www.unian.net/); ЛІГАБізнесІнформ (http://news.liga.net/); РБК-Україна (http://www.rbc.ua/);

• Західна інформаційна корпорація (http:// zik.com.ua/) (новини Західної України).

Загальнонаціональні громадсько-політичні но-винні сайти з найбільшим рівнем довіри до інфор-мації на них:

• Кореспондент.net (http://files.korrespondent.net/);
• Українська правда (http://pravda.com.ua/);
• NEWSru.ua(http://rus.newsru.ua/).

Про Інтернет можна говорити багато. Відзначимо головне: для журналіста це велике благо (можна швидко, не виходячи з кабінету, знайти необхідні енциклопедичні дані, повідомлення «на тему» цілої низки ЗМІ різної давності, контактні дані потрібних організацій та людей). В той же час, Мережа для необережних журналістів містить приховані загрози. Не забувайте, що багато людей і організацій використовують Всесвітню павутину як майданчик для зливу компромату і відверто сфальсифікованих матеріалів. Ретельно оцінюйте використовувані вами ресурси та їх контент. Дещо більше довіри до офіційних сайтів органів влади і компаній, інформ-агентств і солідних медіа-холдингів.

При використовуванні потенційно резонансних матеріалів робіть скріншоти відповідних сторінок сайтів-джерел.

Засоби масової інформації

• телебачення;
• преса;
• радіо;
• інтернет-видання.

Завдяки цим джерелам ви можете знайти тему, розширити свої пізнання щодо неї, скласти або доповнити необхідне коло інших джерел.

Електронні бази даних на CD

• збірники нормативно-правових актів;
• бази засновників і акціонерів суб’єктів господарювання;
• топографічні та інші мапи і схеми;
• довідники адрес і телефонів юридичних та фізичних осіб;
• бази даних МРЕО ДАІ тощо.

3. Поняття та види інформації з обмеженим доступом

Згідно ст. 30 «Інформація з обмеженим доступом» Закону України «Про інформацію», інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режимом поділяється на конфіденціальну (конфіденційна — це більш вдалий і широко вживаний термін) і таємну.

Конфіденціальна (конфіденційна) інформація — це, відповідно до Закону, відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов. Громадяни, юридичні особи, які володіють інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержаною на власні кошти, або такою, яка є предметом їхнього професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї систем (способів) захисту. Виняток становить інформація комерційного та банківського характеру, а також інформація, правовий режим якої встановлено Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України (з питань статистики, екології, банківських операцій, податків тощо), та інформація, приховування якої є загрозою для життя і здоров’я людей. До таємної належить інформація, що містить відомості, які становлять державну або іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі.

Згідно тексту ч. 4 ст. 30 Закону України «Про інформацію», інформація (будь-яка!) комерційного та банківського характеру не може бути визнана конфіденційною, тому в цій частині ст. 30 потребує коригування.

Ст. 30 Закону України «Про інформацію» фактично не розмежовує конфіденційну та таємну інформацію, що негативно відбивається й на інших нормах чинного інформаційного законодавства.

Ст. 30 у визначенні таємної інформації передбачає, що її розголошення завдає шкоди особі, суспільству і державі. Але власник встановлює для інформації режим обмеженого доступу, відносячи її до категорії конфіденційної також з урахування того, що повідомлення такої інформації третім особам може завдати йому (його інтересам) шкоди. Так само і державні юридичні особи, що володіють інформацією на праві повного господарського відання або оперативного управління (як і іншою державною власністю), тобто титульні володільці згідно змісту ст. 30 можуть відносити таку інформацію до категорії конфіденційної, якщо її розголошення може зашкодити державі. Крім того заподіяння шкоди окремому суб’єкту правовідносин одночасно є заподіянням шкоди правопорядку в цілому, тобто шкода завдається не лише окремій особі, а й суспільству та державі. Таким чином, завдання розголошення інформації шкоди певним інтересам не може вважатися підставою для класифікації інформації. Однак такі підстави мають бути виявлені і зазначені в законі.

Закон охороняє як таємну, так і конфіденційну інформацію, тому неможливо говорити про захист першої за допомогою закону, а іншої — засобами власника. Разом з тим слід зазначити, що суб’єкти встановлення режиму обмеженого доступу для цих категорій інформації є різними. Належність інформації до категорії конфіденційної встановлюють фізичні та юридичні особи з метою захисту власних інтересів (ця інформація за загальним правилом є відкритою, і може такою залишатися, але фізичним та юридичним особам в межах їх компетенції надано право обмежувати доступ до такої інформації), а належність інформації до категорії таємної — держава в публічних інтересах.

Для визнання інформації конфіденційною необхідно мати певне право на таку інформацію. Держава ж, визнаючи інформацію таємною, керується своїми повноваженнями щодо захисту публічних інтересів, а не правом на інформацію. Звісно, можна зазначити, що встановлення в законі можливості віднесення інформації до категорії конфіденційної також захищає публічні інтереси, тобто всіх, а не окремої особи. Однак норми щодо віднесення інформації до категорії конфіденційної є диспозитивними (особа може, але не зобов’язана відносити інформацію до категорії конфіденційної навіть тоді, коли в законі зазначений характер відомостей — комерційні або ін.), що ж стосується віднесення інформації до категорії таємної, тут мають місце імперативні норми — держава наказує визнавати таємною інформацію певного характеру. Різним є також момент отримання інформацією рівня захисту згідно режиму обмеженого доступу: таємною інформація визнається з моменту свого виникнення (якщо її визнання таємною вимагає закон), конфіденційною ж — з моменту відповідного рішення власника.

4. Методики проведення дослідження

Проведення дослідження — це безпосередня діяльність, спрямована на вивчення предмета дослідження. Зокрема, проведення порівняльно-правового дослідження передбачає такі етапи.

1. Усвідомлення дослідником поставленого завдання.
2. Збирання необхідного нормативно-правового матеріалу, літератури, статистичних даних, у тому числі міжнародно-правових документів, матеріалів із зарубіжного досвіду регулювання визначених питань.
3. Обробку й аналіз зібраного матеріалу:

а) перевірку достовірності та повноти зібраних матеріалів:

• перевірку точності текстів нормативно-правових документів (їх відповідності контрольним примірникам або офіційним виданням);
• перевірку точності та повноти відображення в них внесених до них змін і доповнень;
• перевірку наявності нормативно-правових актів, відсилання до яких є в текстах нормативно-правових актів;

б) розподіл зібраного матеріалу за основними питаннями та розділами теми.

Проведення власне порівняльно-правового дослідження:

а) порівняння нормативно-правових рішень з подібних (однакових, схожих) питань, з´ясування їх загальних і відмінних рис за кількісними характеристиками. Складання таблиць (у разі необхідності), які відображають ці кількісні характеристики;

б) якісну оцінку нормативно-правових рішень, що порівнюються, з погляду їх відповідності наявним потребам практики, забезпеченості фінансово-матеріальними засобами і зіставлення цих рішень з наявними найбільш вдалими рішеннями однотипних питань;

в) оцінювання нормативно-правових рішень, що порівнюються, з погляду їх конституційності, законності, відповідності нормам міжнародного права.

Підготовку та оформлення результатів дослідження:

а) підготовку та оформлення підсумкових документів, які містять результати дослідження;

б) розробку (у разі необхідності) рекомендацій зацікавленим органам з метою удосконалення правових норм, які регулюють цю сферу суспільних відносин;

в) обговорення (у разі необхідності) підготовлених підсумкових документів і рекомендацій у зацікавлених органах і установах;

г) визначення переліку зацікавлених органів і установ, які необхідно ознайомити з результатами досліджень і направлення до них відповідних матеріалів.

5. Сутність і значення методу «Дельфі»

Метод Дельфі — це спосіб отримання узгодженої думки експертів шляхом багато турової процедури анкетування. Згідно з цим методом вибирається група експертів для вивчення специфічного питання. Членів комісії не збирають разом у групу — вони навіть можуть не знати один одного. Членів комісії просять (як правило, за допомогою надсилання анкет) висловити думку щодо певних майбутніх подій або прогнозів. Після того, як у першому колі думки експертів були визначені та зібрані, координатор узагальнює їх і надсилає цю інформацію членам комісії. На підставі отриманої інформації, члени комісії заново продумують результати ранніх відповідей і роблять другий прогноз. Ця процедура продовжується до моменту досягнення згоди між експертами або до моменту, коли відповіді перестають помітно змінюватися. Метод Дельфі є відносно недорогим і комплексним.

В основі методу Дельфі знаходяться наступні факти:

• при довгостроковому прогнозуванні використання стохастичного підходу неадекватне дійсності;
• суб’єктивні та якісні знання експертів, осіб, що приймають рішення, можна формалізувати лише за наявності апарату теорії нечітких множин;
• перспективну оцінку явища або об’єкта важко уявити точним числом;
• нечіткі числа, що задаються четвіркою параметрів, є найбільш загальним випадком надання нечітких числових даних та здатні відображати як песимістичні, так і оптимістичні значення прогнозних оцінок.

Метод Дельфі здійснюється у наступній послідовності:

1. Кожен експерт дає оцінку у вигляді нечіткого числа, що дозволяє описати весь можливий діапазон значень. Окрім того, на цьому етапі встановлюється відносна значимість думок експертів. Методом парних порівнянь Сааті визначаються вагові коефіцієнти для кожного експерта. Далі вираховується середньозважене нечітке число, що є репрезентативною думкою групи експертів.
2. Необхідно звузити різницю між думкою окремого експерта та репрезентативною думкою групи експертів (відповідно до оригінального методу Дельфі). У зв’язку з цим необхідно розраховувати відстань, що описує відхилення суджень окремого експерта від репрезентативної оцінки групи експертів.
3. Інформація про відмінності думки експерта від репрезентативної думки групи експертів дозволяє переглянути або залишити попередню думку кожної особи. Далі процедура повторюється.

Кожна нова ітерація, як правило, призводить до зближення думок експертів відносно їх узагальненої думки, хоча є не є обов’язковим. Точкою зупинки може слугувати або завчасно задана кількість ітерацій, або деяке порогове значення відстані.

Список використаної літератури

1. Артюх С. Основи наукових досліджень: [підручник] / Українська інженерно-педагогічна академія. — Х. : УІПА, 2006. — 277с.
2. Афанасьєв А. Основи наукових досліджень: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2005. — 96с.
3. Білоусова Т. Основи наукових досліджень: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Кам’янець-Подільський держ. ун-т. — Кам’янець-Подільський, 2004. — 120с.
4. Габович А. Основи наукових досліджень: Підруч. для студ. вищ. навч. закл., які навч. за напрямом «Інформаційна безпека» / Державний ун-т інформаційно-комунікаційних технологій / Володимир Олексійович Хорошко (ред.). — К. : ДУІКТ, 2006. — 174с.
5. Грищенко І. Основи наукових досліджень: Навч. посібник / Київський національний торговельно-економічний ун-т. — К. : Вид-во КНТЕУ, 2001. — 185с.
6. Ковальчук В. Основи наукових досліджень: Навчальний посібник/ Володимир Ковальчук, Лев Моїсєєв; Під наук. ред. В. О. Дроздова; М-во науки і освіти України, Акад. пед. наук України, Південний наук. центр АПН України. — 3-є вид. перероб. і доп.. — Київ: ВД «Професіонал», 2005. — 238 с.
7. Крушельницька О. Методологія та організація наукових досліджень: Навчальний посібник/ Ольга Крушельницька,. — К.: Кондор, 2003. — 189 с.