Вступ

Актуальність теми. Міжнародний досвід показує, що високі технології, зокрема інформаційні й телекомунікаційні, та забезпечення з їхньою допомогою гарантованого вільного доступу громадян до інформації вже стали локомотивом соціально-економічного розвитку багатьох країн світу. Підвищення ефективності державного управління й місцевого самоврядування, взаємодії цивільного суспільства і бізнесу з органами державної влади є одним з основних завдань сучасності.

Особливостям інформаційної взаємодії органів влади і громадян, відкритій, вільній комунікації, публічній сфері інформації присвячено праці У. Дж. Мартіна, Дж. Кіна, Д. Поппера, Ю. Хабермаса та ін.

Важливі аспекти функціонування політичної комунікації в епоху Інтернету розглядається у працях М. Вершиніна, М. Грачова, Т. Грінберг, В. Кравченко, М. Павлюгенкової, Л. Тимофеєвої.

Питання адміністративної реформи, проблеми її інтеграції з технологіями інформаційного суспільства знайшли своє віддзеркалення у працях вітчизняних авторів (Ю. Ірхін, М. Вершинін, А. Ненашев, Е. Орлов, А. Старовойтов, Л. Сморгунов). Сплеск досліджень, присвячених даній тематиці, припадає на початок 2000-х pp., коли в країні розпочалося активне обговорення адміністративної реформи державного управління.

Відзначаючи велику кількість робіт, що стосуються використання інформаційно-комунікаційних технологій у діяльності органів виконавчої влади, не можна пройти повз питання, пов’язані із застосуванням нових сучасних технологій розкриття інформації.

Метою даної роботи є визначення інституційного середовища взаємодії влади і бізнес-асоціацій. Досягнення поставленої мети зумовило необхідність вирішення таких завдань:

—         дослідження питання застосовування інформаційно-комунікаційних технологій і технологій Інтернету у взаємодії виконавчої влади і опозиції;

—         визначення форм, умов і можливостей такої взаємодії та їхньої результативності.

1. Інформаційної взаємодії органів влади, опозиції  і громадян

Управлінські технології, як сукупність найбільш раціональних способів, прийомів і процедур реалізації функцій політичної системи, спрямовані на підвищення ефективності політичних процесів і досягнення поставлених цілей, давно стали предметом пильної уваги сучасної політичної науки. До таких технологій належить напрям комунікаційного менеджменту, що швидко розвивається (“зв’язки з органами державної влади”), або, як його ще називають, GR (government relations). Хоча PR-фахівців рік у рік стає все більше, сфера GR залишається закритою, діючи і розвиваючись за якоюсь своєю, далеко не завжди зрозумілою логікою. Відсутність культури GR — чергова перешкода, яка нерідко встає перед українським бізнесом, що виходить на глобальні бізнес-майданчики.

Взаємодія – досить складне та ємке поняття. Взаємодію можна вважати взаємообумовленим процесом впливу одних суб’єктів на інші. А також керованим процесом реалізації зв’язків, який будується на основі загального та специфічного в діяльності сторін, що взаємодіють, з метою досягнення нового якісного рівня. Вищезазначене поняття можна трактувати, як об’єднання зусиль сторін, що взаємодіють, для вирішення того чи іншого питання, організацію спільних дій. Взаємодією може бути процес узгодження та взаємного врахування різних соціальних інтересів [1, с. 205 – 206].

Взаємодію органів державної влади та політичних інститутів визначають як систему їх цілеспрямованої діяльності, яка сформувалася у суспільстві на певному етапі його розвитку та здійснюється на основі конкретних принципів і засад з метою забезпечення оптимального функціонування й розвитку економічних і соціальних відносин [2, с. 19].

GR — це зв’язок з органами влади, без допомоги яких не може здійснитися жоден серйозний політичний або бізнес-проект. GR повинен забезпечувати розширення інформаційної бази для підготовки і вибору рішень, включати в число суб’єктів, що впливають на ухвалення рішення, зацікавлені групи, мобілізувати суспільну підтримку або опозицію підготовлюваним законопроектам, створювати умови для реалізації конституційних прав громадян на участь в управлінні, сприяти підвищенню ефективності діяльності державних органів [4].

GR необхідно розглядати як незалежний, самостійний напрям комунікаційного менеджменту, метою якого є узгодження власних інтересів організацій з інтересами органів державної влади різного рівня для зниження ризиків і забезпечення сталого розвитку. GR, що розуміється як сукупність техніки і методів, спрямовано на просування і захист інтересів організації (групи), управління ризиками, зумовлених оточенням (місцевими, регіональними і федеральними властями, конкурентами, співробітниками компанії та мешканцями навколишніх районів, споживачами продукції і послуг, інвесторами і акціонерами).

Проблема оптимізації взаємин бізнесу і влади є вкрай актуальною на сьогоднішній день. Інформаційно-комунікаційні технології можуть і повинні бути засобом та інструментом досягнення головної мети, але не повинні сприйматися як самостійна цінність.

Отже, інформаційні технології — це засіб, інструмент, який можна використовувати для вирішення низки проблем. Нещодавно, “Forbes”, “Відомості” опублікували досить цікаву новину. Група німецьких мільйонерів і мільярдерів у червні 2009 р. звернулася до канцлера Німеччини Ангели Меркель з листом. Німецькі багачі (під листом — 51 підпис) пропонують рідному уряду допомогу: через проблеми з Грецією Германія опинилася у важкій фінансовій ситуації, їй доведеться різати бюджет року на 80 млрд євро. Тому мільярдери готові віддавати 10 % свого доходу впродовж наступних 10 років як добровільний “податок на розкіш”. Другий приклад: Білл Гейтс і Уоррен Баффет закликали найбагатших людей планети віддати половину свого статку бідним.

Держава за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій може не лише підвищити ефективність процесу управління, понизити управлінські витрати, але і продемонструвати, що вона може стати відкритою і прозорою для суспільства і бізнесу.

Взаємодію інституту політичної опозиції та державного управління можна одночасно розглядати як відносини: 1) двох суспільних інститутів; 2) суспільного інституту з системою органів влади. Інститут політичної опозиції охоплює як парламентську опозицію, так і позапарламентську (політичну опозицію). В залежності від типу відносин можна розглядати відповідні форми взаємодії. У першому випадку слід розглядати інститути політичної опозиції та державного управління як певні організаційні структури, набір функцій, процедур, правил. Тоді формами взаємодії слід вважати: 1) координацію діяльності парламентської меншості та парламентської більшості (заміщення представниками парламентської опозиції посад голів та перших заступників голів деяких парламентських комітетів; представництво у керівництві парламенту); 2) експертно-аналітичну роботу над законодавчими ініціативами та пропозиціями, що виходять з боку опозиційних та проурядових політичних сил; 3) обговорення Програми діяльності уряду, бюджету, внесення та обговорення законопроектів на розгляд парламенту, проектів програм соціально-економічного та культурного розвитку; 4) обструкція, сецесія, вето (veto); 5) парламентські дебати, депутатські заяви, запити, звернення до представників виконавчої влади та президента, доповідь / співдоповідь при розгляді парламентом доленосних питань з життя суспільства; письмові та усні питання до уряду (державних адміністрацій); 6) звіти прем’єр-міністрів, міністрів за певний період діяльності; контроль виконання бюджету, законів, постанов уряду, програм соціально-економічного та культурного розвитку; спеціальні парламентські комісії, комісії з розслідування та контролю урядової діяльності; створення опозиційного (тіньового) кабінету міністрів; вотум недовіри (резолюція догани) уряду; 7) доступ до засобів масової інформації; 8) участь представників опозиції в органах державної влади, які мають контрольні функції; 9) фінансова підтримка державною владою політичної опозиції.

2. Обґрунтування взаємодії інституту політичної опозиції та державного управління

Однаковий доступ до засобів масової інформації з боку політичної опозиції та органів влади, звіти прем’єр-міністрів, міністрів за певний період діяльності є формою інформаційно-аналітичного забезпечення як необхідної основи для успішної діяльності та взаємодії визначених суспільних інститутів.

Країнам розвиненої демократії властиві й оригінальні (специфічні) форми інституційної взаємодії політичної опозиції та державного управління. так, наприклад, у Великобританії існує комітет з публічної звітності, що очолюється лідером офіційної опозиції та контролює витрати урядом затверджених парламентом грошових коштів [3, с. 43]. Існують так звані “дні опозиції», коли остання формує порядок денний з метою обговорення урядової політики; обов’язкові консультації правлячої партії з опозицією, включаючи план та порядок законодавчої діяльності [3, с.45]. Специфічною формою взаємодії інститутів політичної опозиції та державного управління у Великобританії є розроблення чиновниками альтернативних законопроектів, програм на випадок приходу до влади опозиційної сили, щоб зберегти час на обговорення та ухвалення відповідних документів, а також спадкоємність у державному управлінні. У США існує інститут запитів до Дослідницької служби Конгресу (ДСК), що надає можливість отримувати об’єктивну інформацію з конкретних питань; доповіді ДСК, семінари, симпозіуми, курси підвищення кваліфікації членів Конгресу у рамках ДСК; Рада з оцінки технологій (складається з представників правлячої і опозиційної партій на рівних засадах), яка стоїть на чолі Управління оцінки технологій, що розробляє проекти з енергетики, міжнародної безпеки, охорони здоров’я [3, с. 80-83].

У Франції до таких форм належить резолюція догани як форма недовіри уряду з боку Національних зборів [3, с. 131-132]. У ФРН опозиція залучається до державного управління через федеральні збори — виборний орган з членів бундестагу та представників земель, обраних ландтагами, для виборів президента ФРН, кандидатуру якого може запропонувати кожний член федеральних зборів; а також через вибори федерального канцлера [3, с. 155, 173-175]. Досить дієвою формою взаємодії є звернення меншості бундестагу до більшості із заявами (вимогами), протестами та запереченнями. У разі неспроможності більшості обґрунтовано, із посиланням на закони та Конституцію заперечити такі опозиційні заяви — більшість зобов’язана задовольнити вимоги меншості [5].

Взаємодію інституту політичної опозиції з державним управлінням як системою органів влади можна представити обумовленим взаємовпливом опозиційних парламентських фракцій/фракцій меншості у представницьких органах місцевого самоврядування на органи законодавчої та виконавчої влади, а останніх — на визначені фракції. У даному контексті слід звертати увагу на права, повноваження, важелі впливу політичної опозиції на органи законодавчої та виконавчої влади, а також набір механізмів, методів впливу останніх на зазначений суспільний інститут. тоді до форм взаємодії слід віднести: 1) співробітництво, тобто сприяння партнерів один одному, що активно спрямовано на досягнення добробуту населення країни; 2) протиборство, протидія одне одному; 3) ухилення від взаємодії, ігнорування діяльності один одного; 4) односпрямоване сприяння, коли один ухиляється від взаємодії, а інший сприяє досягненню цілей іншого, чи спільних цілей; 5) односпрямована взаємодія, тобто коли один з партнерів перешкоджає досягненню цілей іншого, а інший ухиляється від взаємодії з першим; 6) контрастна взаємодія: один з учасників прагне сприяти іншому, а той удається до стратегії активної протидії першому; 7) компромісна взаємодія: партнери проявляють окремі елементи як сприяння, так і протидії [1, с. 206-207].

Співробітництво є найбільш перспективним видом взаємодії, що дозволяє досягти максимально можливого результату. До такої форми взаємодії відносяться взаємне інформування зі спектру питань щодо певних проблем, політичні консультації, круглі столи, договори-згоди між партнерами/учасниками взаємодії — чиновниками та представниками національної/регіональної/місцевої контреліти з метою підвищення ефективності діяльності обох сторін, а також досягнення соціального добробуту. Представляється, що, на відміну від більшості розвинутих європейських країн, Україна потребує ухвалення закону про політичну опозицію. Інституалізація опозиції не лише б визначила її повноваження, але й дала б органам держави (як виконавчим так і судовим) легальні прозорі важелі впливу на політичну опозицію.

Протидія одне одному є такою формою взаємодії, коли з боку політичної опозиції застосовуються позапарламентські методи боротьби з урядом (демонстрації, мітинги, страйки, повстання, визвольний рух) з метою його відставки або повалення. З боку органів державної влади може застосовуватися правовий механізм регулювання кількості партій (запровадження мажоритарної виборчої системи, щорічна перереєстрація партій в органах юстиції, заборона політичним партіям об’єднуватися у блоки на виборах, підвищення виборчого бар’єру на загальнонаціональних парламентських виборах); організаційний механізм щодо ускладнення умов для опонування/критики (перешкоди для публікацій/виступів у ЗМІ; запровадження значного фінансового завдатку до виборчкому від кандидатів на виборчі посади; велика кількість підписів за кандидатів на виборчі посади або під документами про загальнонаціональний/місцевий референдуми, іншу громадську ініціативу); адміністративний тиск на представників опозиційних сил (безпідставний податковий тиск, перешкоди щодо участі у тендерах на закупівлю товарів і послуг, ведення бізнесу, ускладнення в наданні пільг та преференцій, передбачених законодавством), політичні репресії.

Ухилення від взаємодії представляється як робота на власний піар, ігнорування існування, діяльності один одного. так, з боку політичної опозиції це може бути небажання брати участь в обговоренні запропонованих урядом або проурядовими силами законопроектів, проектів програм соціально-економічного та культурного розвитку, бюджету, звітів міністрів та глави уряду в парламенті, неконструктивна критика намірів, передвиборчих обіцянок проурядових сил, а не конкретної їхньої діяльності, відмова від участі у спільних комунікативних заходах. З боку влади — нехтування діяльності політичних сил, небажання ухвалювати закони, що допускають право на опозиційну діяльність, відмова від участі у спільних комунікативних заходах, непрозорість діяльності органів влади, відсутність гласності.

Наявність демократично організованих ЗМІ, здатних об’єктивно висвітлювати політичні події, є однією з найважливіших гарантій стабільності демократичної держави.

Основні аспекти участі ЗМІ у забезпеченні відкритості і демократичності суспільства можуть бути виражені в наступних тезах: 1) вони подають інформацію про події, що впливають на повсякденне життя; 2) подають аналіз подій, встановлюють і розвивають відносини між громадськими організаціями, політичними партіями і неурядовими організаціями; 3) рекламують певних політичних діячів [4].

В останні роки українські ЗМІ стали реальним засобом політичної комунікації між владою і суспільством. Проте, оскільки вони активно залучаються до політичної боротьби між різними політичними партіями і громадськими організаціями, то в сучасному українському суспільстві політична комунікація часто набуває суперечливого характеру, що призводить до дезінтеграції суспільства.

Значна кількість ЗМІ й досі перебуває під державним контролем і, відповідно, ставлення таких мас-медіа до дій влади не може бути об’єктивним та критичним. В інформаційному полі України існують ЗМІ, що дістають повну або часткову фінансову підтримку від окремих осіб та політичних організацій, що також впливає на якість їх інформаційної продукції. Серед засновників українських ЗМІ переважають олігархи, які ще не мають достатньої економічної та політичної автономії від президентської влади. На думку вітчизняних журналістів, залежність від влади вітчизняних бізнесменів, здатних утримувати ЗМІ, є значною мірою тим фактором, що суттєво обмежує свободу слова в Україні.

Незважаючи на досить велике представництво в інформаційному просторі країни недержавних мас-медіа, держава зберігає значну присутність на ринку ЗМІ і має великий вплив на його формування, що не відповідає досвіду розвинутих демократій і створює потенційні можливості для маніпулювання громадською думкою. Тиск з боку окремих органів державної влади на опозиційні ЗМІ є чи не найкращою ілюстрацією того, що демократичні перетворення в Україні лише започатковано.

Причинами, які гальмують чи навіть унеможливлюють процес набуття українськими ЗМІ належного місця в суспільно-політичній системі суспільства, можна назвати: економічну залежність ЗМІ від держави, політичних та фінансових угруповань; партійно-клановий диктат, який роз’їдає українську журналістику зсередини; брак в українських журналістів відчуття корпоративної солідарності та професійної згуртованості; несформованість потужного єдиного українського інформаційного простору; географічну обмеженість читацького електорального поля; низьку політичну культуру як політиків, так і журналістів [6].

3. Аналіз стану опозиції як одного з критеріїв демократичності державної влади в Україні в 2010-2013 рр.

За останні двадцять років Україна пройшла шлях від авторитаризму до демократії, від однопартійної до багатопартійної системи. Важливим чинником демократичних перетворень слугувала політична опозиція, яка за роки незалежності пройшла свій шлях становлення та розвитку.

На ефективність роботи опозиційних партій в Україні, на можливість їх об’єднання, координацію дій та вироблення спільної позиції щодо рішень влади впливають такі чинники:

1) внутрішньоопозиційна боротьба за лідерство – можливо, одна з найголовніших перешкод на шляху до об’єднання опозиційних сил. З одного боку, у всіх опозиційних партій ідеологія практично збігається – збереження цілісності, суверенітету й незалежності України, європейські цінності, лібералізація економіки. А з іншого, як показує практика, якщо йдеться лише про ідеологію, втручається чинник особистих амбіцій лідерів партій, перспективи одноосібно очолити боротьбу проти влади, отримати значні фінансові та політичні ресурси, зрештою, прихильність виборців;

2) низький рівень суспільної підтримки партій – спостерігається тотальне розчарування громадян не лише в окремих політиках, а й у політиці загалом. Усе більше людей ставить під сумнів дієвість масових акцій протесту, беручи до уваги результати Майдану. Самовідстороненість та самообмеженість більшої частини середнього класу в суспільних діях протестного характеру є також наслідком економічної кризи, багато хто з його представників змушений займатись утриманням власного бізнесу та соціальним самовиживанням, а не політикою;

3) інерція суспільної психології – політична ситуація на початку 2010-х років, поступове накопичення системних помилок влади та суспільна енергія протесту, що “ви лилась” у 2012 році. Так і сьогодні, чим більше нова команда буде робити помилок, тим більша буде суспільна енергія спротиву;

4) відсутність ефективних методів впливу на президента та виконавчу владу – після скасування політичної реформи 2004 року Україна повернулася до президентсько-парламентської республіки. Повноваження парламенту значно скоротилися, більшість уже не формує склад уряду, узагалі термін “парламентська більшість” заміняється на “депутатську коаліцію”, а значить, нівелюється роль фракцій, депутати стають необмеженими у виборі своїх союзників. Президент, усвідомлюючи збільшення повноважень у свій бік, не зацікавлений у діяльності партійної опозиції, при такому розподілі повноважень висловлення недовіри уряду чи президенту видається не можливим;

5) тиск із боку органів державної влади – бажання влади мати слабку, керовану, роз’єднану опозицію шляхом шантажу, підкупу, погрозами чи застосуванням політичних репресій;

6) слабкий фінансовий потенціал більшості партій – з огляду на те, що партії не користувалися значним рівнем підтримки виборців, вони не могли сподіватись і на значні надходження від сплати членських внесків. Водночас держава політичним партіям прямої фінансової підтримки не надавала. Таким чином, партії могли сподіватись лише на приватне фінансування з боку окремих осіб та фінансово-промислових груп. Останні використали цю можливість для посилення контролю над партіями та перетворення їх на власні політичні філії. Це, у свою чергу, призвело до поширення корупції під час прийняття політичних рішень, послаблення зв’язків між виборцями та політиками, обрання до парламенту значної кількості представників бізнесу [9].

Підсумовуючи, варто зазначити, що об’єднання партійної опозиції має базуватись на спільній ідеології, прозорому механізмі залучення грошей, принципі зваженого квотування виборчого списку та, головне – консенсусному принципі узгодження позицій.

Якщо говорити про перспективи об’єднання опозиційних сил в Україні, то на даний момент таке об’єднання можливе, хоча потрібний тривалий час для узгодження суперечностей та координації спільних дій. Це складний, довготривалий процес, крім персональних амбіцій лідерів існують й інші проблемні питання – як об’єднувати партії, як досягти єдиної позиції в політичних питаннях, проблема регіональних лідерів.

Щодо засад, на яких можливе об’єднання опозиційних сил, то тут повинна бути певна розгорнута ідеологічна програма, погоджено цілий ряд пунктів: зокрема, що опозиційні партії виступатимуть за демократичний, європейський шлях розвитку, за ринкову економіку, за боротьбу проти корупції, проти політичних репресій. Оскільки чим більше буде невирішених ідеологічних питань між опозиціонерами з різних політичних сил, тим менше шансів залишатиметься на таке об’єднання.

Висновки

Інформаційні технології здатні допомагати зняттю протиріч між владою і суспільством, які дуже часто відбуваються через недостатню інформованість, неможливість отримати інформацію.

Невід’ємною ознакою правової демократичної держави є забезпечення свободи слова, свободи інформаційної сфери, право на висловлення думки і позиції громадянина, право на отримання й поширення інформації без перешкод. Свобода слова є підгрунтям, на якому будується демократія і без якого існувати демократичні інститути просто не можуть.

ЗМІ є однією зі складових демократичного світобачення, а роль, яку вони відіграють в процесі становлення демократичних перетворень, набагато важливіша, ніж це може здатися на перший погляд. За умов демократії особливого значення набуває швидкість, ефективність та якість здійснення повноважень представниками державного апарату. Коли не існує контролю над їх діяльністю, то у цілому ряді випадків виникає небезпека зловживання владними повноваженнями. Тому в демократичному суспільстві мас-медіа є „ланцюговим псом”, який виконує функцію нагляду за діяльністю органів державної влади, запобігає розгулу корупції, виродженню демократії.

Для більшості громадян ЗМІ є найважливішим джерелом інформації про діяльність органів державної влади, про події та процеси, що відбуваються в країні та у світі. Виходячи з цього, слід підкреслити, що будь-яка інформація, незалежно від того, якої сфери вона стосується, спрямовується не тільки на інформування аудиторії, але й на формування ціннісних орієнтацій особи і суспільства. Отже ЗМІ є одночасно і продуктом громадської думки, і силою, що її формує.

Таким чином, обґрунтування сутності взаємодії інституту політичної опозиції та державного управління (як двох суспільних інститутів, а також суспільного інституту з системою органів влади) дозволяє вважати інститут політичної опозиції складовою демократичного державного механізму.

Список використаної літератури

1. Бондар С. С. Критерії опозиційності в політичній системі України / С. С. Бондар // Вісник Ужгородського національного університету. Серія: Філософія. Соціологія. Політологія. – 2007. – № 7–8. –С. 344–350.
2. Золотухін Г. Влада – опозиція: боротьба проти себе? / Г. Золотухін // Віче. – 2003. – № 10. – С. 72–74.
3. Михальченко М. Позиції опозиції: Хто є хто в Україні / М. Михальченко // Віче. – 2002. – № 7. – С. 3–11.
4. Опозиція в Україні : аналітична доповідь // Центр Разумкова – 2002 / гол. ред. Л. Шангіна. – К., 2003. – С. 40.
5. Петренко О. Політична опозиція як елемент публічного управління /О. Петренко, В. Баштанник // Актуальні проблеми державного управління: Збірник наукових праць. Вип. 4 (28). — Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2006. — С. 65 — 73
6. Постригань Г. Ф. Опозиція та опозиційність в теоретичних співставленнях / Г. Ф. Постригань // Політична опозиція: теорія та історія, світовий досвід та українська практика : матеріали наук.-практ.конф. / відп. ред. І. М. Варзар. – К., 1996. – С. 172–177.
7. Правовий статус парламентської опозиції в Україні: варіанти вирішення проблеми. — Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/monitor/monitor17/01.htm
8. Розенфельд Ю. М. Опозиція в демократичному суспільстві / Ю. М Розенфельд, Н. П. Осипова // Політична опозиція: теорія та історія, світовий досвід та українська практика : матеріали наук.-практ. конф. / відп. ред. І. М. Варзар. – К., 2006. – С. 178–181.
9. Статус опозиції: вітчизняний та зарубіжний досвід, рекомендації : інформ.-аналіт. дослідження. — К., 2006. — Режим доступу : http://www.parlament.org.ua/index. php?action=about&id=7&ar_id=1463&as=0
10. Ткаченко Т. Опозиція як політичний інститут і форма суспільного протесту / Т.Ткаченко // Політичний менеджмент. – 2007. – № 5. – С. 40–45.
11. Тупчієнко Л. Політичні опоненти. Чи готові слухати одне одного? / Л. Тупчієнко // Віче. – 2002. – № 3. – С. 12–15.