Зміст

1. Державна нація та національна держава. Діалектична сутність понять

2. Перші роки незалежності. Преса під ринковим пресом

3. Що є, і що не є образою честі та гідності за змінами, внесеними до законодавства щодо журналістики

4. Законодавча база інформаційної політики

5. Форми інформаційної агресії проти України

Список використаної літератури

1. Державна нація та національна держава. Діалектична сутність понять

Національна держава — одна із найважливіших форм реалізації самовизначення, суверенітету, самобутності кожної нації.

Будь яка нація має право на вільне, самостійне існування, на власну державність, право самостійно визначати власну долю на підставі вільного волевиявлення, вибирати форму своєї державності, право на задоволення власних життєвих потреб, розв'язання у своїх інтересах сукупності політичних, соціально-економічних, духовних проблем.

Історичною передумовою принципу самовизначення нації було проголошення Французькою революцією принципу суверенності націй, що трансформувався пізніше у "принцип національностей" який розглядався як право нації на утворення незалежних національних держав.

Кожна нація має свою систему ідей, в яких досягається певний баланс свідомості та підсвідомості. Серед них особливе місце займають політичні ідеї. Оскільки це владні ідеї, то вони передбачають панування, мобілізують на боротьбу й досягнення політичних цілей, а навіть певних ідеалів, вони можуть бути спрямовані на завоювання та утримання політичної влади даною нацією. Національна ідея стає політичною, в силу набуття нею державницького комплексу. Водночас вона є і соціальною ідеєю, бо несе в собі національне розуміння соціальної справедливості, що склалося історично у даного етносу, містить його ідеали добра і зла, розуміння щастя, багатства, рівності, ставлення до праці, ощадливості, цінностей міжлюдського спілкування.

З утворенням національної держави, одержавленням ідеї, вона змінює зміст, стає провідною. На цьому етапі вона починає служити лаконічною формою реалізації національних державних інтересів, водночас вона значною мірою стає більш толерантною, оскільки вимушена рахуватися тепер з інтересами інших суб'єктів міжнародних відносин, стає більш компромісною. Усе це не означає, що і вона втрачає націоналістичну тональність, бо якщо б це сталося, то національна ідея втратила б сенс свого існування. Тональність залишається, але переміщається більш у духовно-культурну сферу, відбувається ерозія її політичної форми. Усе відбувається до певних меж, те що сталося вчора з британською, французькою національними ідеями, може відбутися із сьогоднішніми панівними національними ідеями.

Національна держава передбачає наявність державної нації як основного монополіста силових інструментів. Але міра їх монополізації у значній мірі залежить від політичного режиму. Чим демократичнішою є держава, тим менше у політичній сфері буде відчуватися її суто національний характер. Права людини вже гарантують права національних меншин, а наявність культурної автономії виключає можливість насильницької денаціоналізації, втрати культурної автентичності і самобутності.

У свою чергу міра демократизації суспільства визначатиметься конкретно-історичними характеристиками нації. Аналогія з класами тут досить очевидна. Нація, що здатна до історичного розвитку, діятиме в такому ж напрямі, як і панівний-керівний клас: прагнути організувати ефективну економіку, вилучити із суспільних накопичень ресурси для розвитку, налагодити продуктивний соціальний діалог, здійснити соціальну мобілізацію тощо. Відмінність полягатиме лише в тому, що культурна модель розвитку матиме національне забарвлення. У комунікативних процесах особливо наголошується на етнічних мотивах спілкування (мова, національна символіка, фольклорні компоненти культури тощо); у соціальній стратифікації суттєву роль починає грати походження, а також і відношення до національної культури. Ці мотиви можуть діяти і в соціальній мобільності, селекції, інтеграції (на національних цінностях), диференціації, адаптації. Державне регулювання буденної і святкової ритміки життя матимуть відповідне спрямування: святкові дні за формою і вмістом будуть тяжіти до національного забарвлення. Всі ці тенденції отримують більш націоналістичну трансформацію за умови, якщо панівна нація не є в той же час керівною. Вони набувають відверто націоналістичного спрямування, коли державна нація перетворюється у панівну-пригноблюючу групу.

2. Перші роки незалежності. Преса під ринковим пресом

Політичні проблеми у тому вигляді, у якому вони склалися на середину 1991 року, протягом наступного року були вирішені. Велика країна, велика партія, велика ідея зазнали повного краху. Разом з ними зазнала історичної поразки й велика преса, яка їх обслуговувала. “Дайте нам общерусскую политическую газету, и мы перевернем Россию”, — казав В. Ленін на початку століття, задумуючи “Іскру”. Намріяне збулося. Та тепер Росія, а з нею ще 15 держав, не без допомоги преси, перевернулися ще раз.

Такий стан “подвійної перевернутості” замість стабілізації (як це сталось, на відміну від України й Росії, в Угорщині, Чехії, Польщі) болюче позначився на світові масової комунікації. За шекспіровським висловом, “перевався плин часу”: кинуте на півдорозі будування комунізму не було однозначно замінено на щось рівноцінне. “Про що тепер писати?” — це болюче запитання поставало щодня в редакційних кабінетах, де звикли десятиліттями славити мудрість КПРС та висвітлювати соціалістичне змагання. “Про що тепер писати?” — не менш драматичне запитання задавали собі демократи, “рухівці”, які навчилися за роки перебудови руйнувати старе, але не вміли будувати нове і тому захлиналися у бурхливому потоці подій, проблем, взаємовиключних ідей, проектів, пропозицій тощо.

В радянській Україні існувала струнка система ЗМІ, яка віддзеркалювала ієрархічну піраміду тоталітарного суспільства. У 1970 р. в республіці виходили 1068 газет з разовим тиражем майже 20 млн. екз., в тому числі 14 республіканських, 60 обласних, 77 міських та об’єднаних, 430 районних, 474 низових.

Незалежній Україні дістався спадок у 2609 газет та журналів (за даними на початок 1992 р.).

На 1 травня 1995 р. їх було вже 4229 та близько 500 телерадіокомпаній. Кількісне зростання супроводжувалося різким падінням тиражів — і не тільки окремих видань, а й сумарно по країні. Практично всі видання знаходилися у важкому економічному стані. Так, дані за 1996 р. показують, що лише чотири редакції місцевого рівня з майже 30 забезпечували себе та існували без дотацій з міського чи районного бюджетів. Решта дотації отримувала, і притому в значних обсягах, що сягали суми, еквівалентної 10 тис. доларів США для газети з разовим тиражем в 10 тис. примірників. Перехід від повного забезпечення редакцій всім необхідним, яке існувало при КПРС, до ринкових відносин з друкарнями, телерадіоцентрами, зв’язком, постачальниками паперу робили їх нерентабельними.

Невміння керівних кадрів старих компартійних та й нових демократичних газет оперувати в ринкових умовах прирікали всі видання. Неприбутковість газет та телерадіокомпаній (ТРК) ставила в порядок денний питання про державну фінансову підтримку української преси. Це було робити вкрай необхідно, щоб їх врятувати, — і водночас цього не можна було робити ні за яких умов задля збереження незалежності преси України.

Сподіване й очікуване процвітання на західний манер не відбулося. Причиною стала жорстока економічна криза, що вразила Україну, як тільки було скасовано всі грунтівні засади планово регульованої економіки та відпущено ціни. Крах ринку реклами — дрібний епізод цієї всеохоплюючої кризи, але саме він прирік українську пресу на жалюгідне жебрацтво та неприпустиму залежність від влади та грошей.

Здавалося, нічого гірше бозгрошів’я для головного редактора бути не може. Але виявилося, що може бути й гірше. Після беріївських катівень та брежнєвських психушок для непокірних редакторів і журналістів передбачена ще й критика кілерів. Кілька трагічних випадків — з редактором “Вечірньої Одеси” В. Деревянко або з луганським власкором “Киевских ведомостей” П. Шевченко та інших — показали, що ця прикра реалія теж прижилася в “арсеналі” сучасних методів керування пресою в Україні.

Вочевидь, замовники вбивств доводили кожним трагічним фіналом не стільки власну силу, скільки власне безсилля і неможливість переконати журналістів, купити їх чи залякати.

Ідейна криза теж виявилася важким випробуванням не тільки для колишніх комуністів, чия ідеологія зазнала такого нищівного удару, а й для націонал-демократів, їхніх головних опонентів. Здобута влада зобов’язувала брати на себе й відповідальність за хід історії, а це передбачало нагальну необхідність консолідувати суспільство на кількох головних напрямках. Масова свідомість, звикла до існування в межах однієї ідеології та до вживання згори спущених готових істин, відвикла випрацьовувати їх самотужки, вимагала силою власної інерції чогось такого ж масштабного й зрозумілого на кшталт будівництва комунізму.

Але такої єдиної ідеї в обстановці роздрібу й розбрату суспільству запропоновано не було.

Правобережна Україна, і особливо західні області, швидко й майже одностайно перемінили полярність та почали активно розробляти тему національного відродження, уславляючи імена Бандери, Мельника, Коновальця тощо. В цьому сказався історичний досвід регіону останніх століть, переважно аграрна економіка, як передбачала певну економічну незалежність від колишніх радянських республік.

Натомість лівобережна Україна, і в першу чергу Донбас, історично тяжіли до північного сусіда. Крупні підприємства великих міст, потужна промисловість вимагали для свого існування підтримки мільйонів зв’язків з суміжниками, постачальниками, сировинними базами в усіх колишніх радянських республіках. Історія створення промосковської Донецько-Криворізької республіки майже одночасно з ЗУНР в Галичині ясно показувала, що ці регіони здавна стояли спиною одне до одного. В умовах комуністичного приневолення думок і діянь це протиріччя було загнано вглиб, забрано з активу масової свідомості обох регіонів. Можливість вільно висловлювати думки раптово показала, що їхні прагнення драматичним чином не співпадають. Преса за новою звичкою насамперед висвітлювати болючі проблеми суспільства фактично роз’ятрювала цю проблему.

Після того, як до початку 1993 року виявилися перші наслідки історичного повороту 1991 року, реалії виявилися такими, що фактично країною правили, за дотепним визначенням преси, “старі партбюрократи, нові фінансові угрупування та племінні карпатські вожді”. Це підкріплювало розділеність, дезінтегрованість і політичного життя, і світу ЗМІ, і, відповідно, масової думки.

В обстановці ідейної невизначеності, викликаної крахом комуністичної ідеології, плюралізмом думок, відсутністю єдиної інтегруючої ідеї для всіх територій і верств населення частина преси почала інстинктивно тулитися до владних структур, друга свідомо від них віддалятися.

Однак обидві лишалися у вкрай скрутному економічному становищі: дедалі пустішали місцеві бюджети, на які розраховували перші — і все більше занепадав ринок реклами, на який покладали свої надії другі.

Стрімке кількісне зростання від 2263 назв газет у 1992 р. до понад 6 тисяч у 1998 році, від близько 70 ТРК до майже 850 у тих же роках та від менше сотні до 800 видавництв не означало ніякою мірою успіху: адже сумарно аудиторія друкованих ЗМІ зменшилась у 8-10 разів (згідно з тиражами видань), а “електронна преса” через брак кадрів для створення власного програмного продукту та нестачу грошей для придбання обладнання та високоякісних ліцензованих закордонних програм перебивалися довготривалими музичними “марафонами” та копіями нізькопробних американських фільмів, які за технічними параметрами взагалі неможливо було випускати в ефір. Місцеві студії ТБ фактично зайнялися перенесенням репертуарів відеосалонів на масову аудиторію.

Контент-аналіз змісту мікрофонних папок за 1992-1997 рр., проведений в Луганську Н. Каркачовою, дозволяє зробити кілька висновків щодо динаміки тематичного та організаційного розвитку на обласному державному радіомовленні. Так, перевищило 80 процентів ефірного часу в останній досліджуваний рік висвітлення життя лише обласного центру замість 55 і менше процентів у перші роки. До цього призвело зменшення кореспондентської сітки по області через нестачу коштів на утримання місцевих (міських, районних) редакцій радіомовлення. Відповідно стали занепадати теми сільського господарства, жанр радіоінформації, почали кількісно розбухати інтерв’ю як порівняно простіші в плані їхньої організації. Кількість критичних виступів радіожурналістів, і без того невисока на початку, впала майже до нуля. Натомість сильно зріс і без того чималий ефірний час виступів політичних діячів, депутатів, чиновників держапарату.

Вибухоподібне зростання кількості осередків преси вкрай загострило проблему кадрів. Ті люди, які, скориставшись наданим за законом правом, заснували власні видання чи ТРК, у більшості своїй не мали ні спеціальної освіти, ні досвіду творчої роботи в редакціях чи керування ними. Колишні вчителі, клубні працівники, у кращому випадку журналісти низових структур старої преси хоробро взяли на себе відповідальність за власні видання, студії — і швидко збанкрутували, якщо не фінансово, то професійно.

Найгіршими виявилися три їхніх невміння:

— політичне: будувати стосунки з владою,

— професійне: робити якісний, конкурентоспроможний продукт,

— наукове: розібратися на теоретичному рівні в проблемах, які життя поставило перед ЗМІ, тобто невміння будувати стосунки з наукою.

Позитивним в цілому слід вважати процес створення в Україні кількох десятків цілком конкурентоздатних газет, які зуміли подолати всі перешкоди та негаразди, зміцніли організаційно, фінансово і тепер оперують на ринку масової інформації як дійсні лідери. Початки цьому процесу дала газета “Посередник”, а потім з’явилися “Експрес-об’ява” (Київ, обсяг до 68 сторінок щономера), “Экспресс-клуб” (Луганськ, до 48 сторінок, тираж від 60 до 100 тис. екз., найвищий в області), “Событие” (Дніпродзержинськ) та інші. Спочатку вони існували як суто рекламні видання, а потім, переконавшись у власних можливостях, почали віддавати частину газетної площі (до чверті) висвітленню суспільно-політичного життя.

Україна пішла в 1995 році важким і довгим шляхом формування розгалуженої системи підготовки висококваліфікованих кадрів для ЗМІ. На підтримку Київському інституту журналістики, Львівському факультету журналістики випустив перших спеціалістів у 1996 р. журфак у Дніпропетровську. Було відкрито нові кафедри та відділення в класичних державних університетах (Харків та Луганськ, 1995 р.) та недержавних вищих навчальних закладах (Симферополь, Донецьк, 1993 р.) тощо. Однак вся справа знаходиться тільки на самому початку, бракує професорсько-викладацьких кадрів, подекуди слабкою є матеріально-технічна база. На рівень видання наукової та методичної літератури на початок 1998 року з новими працями з історії, теорії та методики ЗМІ виходять вчені Києва, Львова та Луганська.

3. Що є, і що не є образою честі та гідності за змінами, внесеними до законодавства щодо журналістики

Становлення України як правової, демократичної, соціально орієнтованої держави, створення громадянського суспільства неможливе без реформування всіх галузей права. Однак успішна реалізація зазначених перетворень можлива лише за умови адекватних зусиль людини і соціуму.

У сучасних умовах державотворення в Україні захист прав людини все більше стає однією з домінант суспільного прогресу, основою якого є загальнолюдський аспект, загальнолюдські цінності. Дійсний прогрес, стратегічна мета якого є кардинальне оновлення та розвиток українського суспільства, його економічних, політичних, ідеологічних, правових і моральних підвалин, неможливий без належного забезпечення прав і свобод людини, в тому числі права на честь і гідність.

Держава вимагає від кожного члена суспільства неухильно додержуватися Конституції України та законів України, “…не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей” (ст.68), а також проголошує своїм головним обов’язком “утвердження і забезпечення прав і свобод людини…” ( ч. 2 ст. 3). Крім того, “при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод” (ч. 3 ст. 22). Проте, існуюче законодавство та рівень контролю за його дотриманням не створюють всієї повноти умов для захисту таких невід’ємних людських прав як честь та гідність. Цією обставиною, на нашу думку, і зумовлюється необхідність розробки детальніших кримінально-правових, цивільних і адміністративних норм, що покращать захист цих прав.

У чинному Кримінальному кодексі України відповідальність за посягання на честь та гідність особи визначена у 3 розділі, де передбачена окремими статтями, а саме ст. ст. 146, 147, 148, 149, 150, 151 КК України.

Чинне законодавство не містить визначення понять гідності, честі чи ділової репутації, оскільки вони є морально-етичними категоріями й одночасно особистими немайновими правами, яким закон надає значення самостійних об’єктів судового захисту. Зокрема, під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної цінності, з честю пов’язується позитивна соціальна оцінка особи в очах оточуючих, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло, а під діловою репутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей при виконанні нею трудових, службових, громадських чи інших обов’язків. Під діловою репутацією юридичної особи, у тому числі підприємницьких товариств, фізичних осіб — підприємців, адвокатів, нотаріусів та інших осіб, розуміється оцінка їх підприємницької, громадської, професійної чи іншої діяльності, яку здійснює така особа як учасник суспільних відносин. Виключення становить надане в статті 2 Закону України від 7 грудня 2000 року № 2121-III “Про банки і банківську діяльність” поняття ділової репутації, яка визначається як сукупність підтвердженої інформації про особу, що дає можливість зробити висновок про професійні та управлінські здібності такої особи, її порядність та відповідність її діяльності вимогам закону. Зазначене поняття застосовується до правовідносин, на які поширюється цей Закон.

Відповідно до статей 94, 277 ЦК фізична чи юридична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. При цьому суди повинні враховувати такі відмінності: а) при спростуванні поширена інформація визнається недостовірною, а при реалізації права на відповідь — особа має право на висвітлення власної точки зору щодо поширеної інформації та обставин порушення особистого немайнового права без визнання її недостовірною; б) спростовує недостовірну інформацію особа, яка її поширила, а відповідь дає особа, стосовно якої поширено інформацію.

Видатне місце в забезпеченні та реалізації права людини на інформацію у її взаємовідносинах з державою посідають засоби масової інформації. Саме через цю роль ЗМІ називають і "сторожовим собакою" суспільства і, навіть, "четвертою владою". Завдяки реалізації права людини на інформацію через ЗМІ в тій чи іншій мірі опосередковано реалізуються й інші права та свободи людини. Наприклад, право на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23 Конституції України), право на повагу до гідності (ст. 28), право на свободу думки і слова (ст. 34), право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35), право на свободу об’єднань (ст. 36), право брати участь в управлінні державними справами, виборчі права (ст. 38), право на збори, демонстрації, мітинги, походи (ст. 39), право на звернення до органів влади та місцевого самоврядування (ст. 40), право на охорону здоров’я, медичну допомогу (ст. 49), право на безпечне для життя і здоров’я довкілля (ст. 50), свобода літературної, художньої, наукової творчості (ст. 54), право знати свої права та обов’язки (ст. 57) тощо.

Безспірним є те, що достатня незалежність ЗМІ є гарантією реалізації цих прав. А внутрішнє почуття незалежності може сформуватися у журналістів лише за умови справедливого правозастосування в сфері інформаційних відносин. Тут слід мати на увазі, що в демократичному суспільстві норми законів, які захищають від посягання на честь, гідність і репутацію особи, від втручання в її приватне життя завжди становлять потенційну загрозу для реалізації свободи слова та права суспільства на інформацію. Тому захист професійної діяльності ЗМІ в межах судового захисту права людини на інформацію, для України, що знаходиться лише на етапі переходу суспільства і держави до демократії, набуває особливого значення. Нажаль, розуміння цього ще не в повній мірі є основоположним в судах України при розгляді справ, що виникають у зв’язку з інформаційною діяльністю засобів масової інформації. Слід, однак, підкреслити, що подальший розвиток права на свободу слова та інформацію повинен бути врівноваженим з належним дотриманням права людини на невтручання в її приватне життя і на спростування недостовірної інформації.

За змістом частини першої статті 7 посягання на честь, гідність та ділову репутацію особи здійснюється шляхом поширення відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво. Певні способи поширення таких відомостей та їх спростування визначаються частиною другою цієї статті. Термінологічна конструкція "відомості, що не відповідають дійсності" вже розглянута в цій публікації з точки зору її відповідності Конституції. [Див. главу 1 розділу II.] Слід лише додати, що дійсність фактів (подій) умовно може бути встановлена лише попереднім рішенням суду. Це означає, що, теоретично, будь-який факт не може бути оприлюднений без ризику переслідування до попереднього встановлення його судом. Якщо засоби масової інформації у своїй професійній діяльності спиралися б на цей принцип, зрозуміло, що їхня діяльність була б неможливою.

Основними способами захисту, передбаченими статтею 7 ЦК, є спростування недостовірної інформації і "відкликання" документу, що вийшов з організації, і містить таку інформацію. [Слід зауважити, що само по собі відкликання подібного документа може і не спростувати викладену в ньому інформацію, оскільки в даному випадку закон цього не передбачає.] У випадку розповсюдження недостовірної інформації в ЗМІ, вона повинна бути спростована у тому ж ЗМІ в адекватний спосіб. В усіх інших випадках спосіб спростування встановлюється судом. Зазначені способи захисту прав відповідають термінології частини 4 статті 32 Конституції. Однак, стаття 7 ЦК не містить ще одного конституційного способу захисту – вилучення недостовірної інформації, обмежуючи цим конституційну норму.

4. Законодавча база інформаційної політики

Перехід України до нового типу економічного розвитку, громадянського суспільства і правової держави, політичний плюралізм породжують величезну суспільну потребу в інформації. Необхідність задоволення цієї потреби й обумовлює особливу роль ЗМІ у житті суспільства. При цьому повною мірою виявляються такі властивості ЗМІ, як масовість, тиражуємість, періодичність, використання інформаційних ресурсів, що постійно поповнюються, створення первинної інформації, застосування сучасних інформаційних технологій і засобів телекомунікацій. ЗМІ є діючим каналом інформування суспільства щодо діяльності влади та його реакції на дії влади. Ці особливості роблять ЗМІ найважливішим соціальним інститутом, одним із складових інформаційного простору України.

На цей час не вирішено ще багато проблем, що пов'язані зі свободою доступу до інформації журналістів, із правовою охороною особистої таємниці в ЗМІ, захистом громадянина і суспільства від помилкової і несумлінної інформації, що поширюється ЗМІ. ЗМІ не виконують у повному обсязі освітніх завдань та завдань зберігання і розвитку національних культур.

Рішення цих проблем може бути знайдене в рамках реалізації таких завдань:

недопущення підпорядкування ЗМІ інтересам влади і бізнесу, посилення можливостей їх впливу на ЗМІ (прямого натискування, постачання ЗМІ неповною, перекрученою або помилковою інформацією, безправ'я журналістів, зрощування структур влади, бізнесу і преси тощо);

перешкода концентрації і монополізації ЗМІ, що веде до зменшення незалежних джерел інформації і т.ін.;

сприяння розвитку місцевих ЗМІ і захист інтересів регіональних ринків масової інформації;

удосконалювання законодавства в частині реалізації свободи слова й інформації, вільного поширення масової інформації, недопущення поширення насильства і нетерпимості через ЗМІ, забезпечення плюралізму ЗМІ, доступу до офіційної інформації тощо.

Вважаємо за доцільне зупинитися докладніше на аналізі поставлених завдань і шляхах їх вирішення. У першу чергу, слід обговорити проблеми правового регулювання у сфері ЗМІ. На цей час законодавча база України включає такі закони в цій галузі: "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", "Про телебачення і радіомовлення", "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення", "Про інформаційні агентства", "Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України". Існують також підзаконні нормативні акти державних органів: Постанова Верховної Ради України від 21 листопада 1997 р. "Про створення телерадіоорганизації Суспільного мовлення України", Постанова Кабінету Міністрів України від 17 листопада 1997 р. "Про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації, інформаційних агентств та розміри реєстраційних зборів", Лист Вищого арбітражного суду України від 20 березня 1997 р. "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про телебачення і радіомовлення", Програмна концепція Суспільного телерадіомовлення України.

Правове регулювання в сфері видавничої справи та реклами здійснюється на основі законів України "Про видавничу справу", "Про рекламу", Указу Президента України від 28 лютого 1995 р. "Про Державну програму розвитку національного книговидання і преси на період до 2000 року", Наказу Державного комітету України у справах захисту прав споживачів від 17 жовтня 1997 р. "Про впровадження Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про рекламу", Листа Державної податкової адміністрації України від 3 квітня 1998 р. "Щодо оподаткування податком на додану вартість продажу періодичних видань засобів масової інформації вітчизняного виробництва" тощо.

Організаційно-правове, фінансово-економічне забезпечення інформації та соціальний захист журналістів гарантується Законом України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", указами Президента України "Про Міністерство інформації України", "Питання Міністерства інформації України", "Про державну економічну підтримку вітчизняних друкованих засобів масової інформації", постановами Кабінету Міністрів України "Про тарифи на розповсюдження періодичних друкованих видань", "Про тарифи на розповсюдження вітчизняних друкованих засобів масової інформації", "Про затвердження Статуту та інші питання Державного інформаційного агентства України" та ін. На цей час Указом Президента України від 15 грудня 1999р. “Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади” функції Міністерства інформації України виконує Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України.

Питання правової інформації відбиті в указах Президента України "Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності", "Про опублікування актів законодавства України в інформаційному бюлетені "Офіційний вісник України", Програмі правової освіти населення України тощо.

Правове регулювання загальних питань інформації здійснюється на основі законів України "Про інформацію", "Про державну таємницю", "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації", Постанови Верховної Ради України від 25 квітня 1997 р. "Про рекомендації учасників парламентських слухань "Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи" тощо.

Безумовно, усі наведені вище нормативно-правові акти спираються на Конституцію України, зокрема на ст.ст. 15, 34, 41, 54, 68, 85, 106.

Зупинимося докладніше на окремих нормативно-правових актах для того, щоб глибше зрозуміти роль засобів масової інформації в суспільстві, їх зв'язок із державною інформаційною політикою.

Так, у ст.20 Закону України "Про інформацію" закріплено, що "масова інформація — це публічно поширювана друкована та аудіовізуальна інформація. Друкованими засобами масової інформації є періодичні друковані видання (преса) — газети, журнали, бюлетені тощо і разові видання з визначеним тиражем. Аудіовізуальними засобами масової інформації є: радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо. Порядок створення (заснування) та організації діяльності окремих засобів масової інформації визначаються законодавчими актами про ці засоби". У цьому ж нормативно-правовому акті в ст. 21 роз'ясняється, що інформація державних органів та органів місцевого самоврядування доводиться до відома зацікавлених осіб, зокрема, шляхом опублікування її в друкованих засобах масової інформації або публічного оголошення через аудіо- і аудіовізуальні засоби масової інформації. Причому "законодавчі та інші нормативні акти, що стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян, не доведені до публічного відома, не мають юридичної сили". У ст. 29 відзначається, що доступ до відкритої інформації забезпечується поширенням її засобами масової комунікації. У ст. 42 визначені учасники інформаційних відносин. Відповідно до цього ЗМІ як автори та розповсюджувачи інформації, також належать до основних учасників інформаційних відносин. Засобів масової інформації стосується також ст. 46, у якій записано, що "інформація не може бути використана для закликів до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганди війни, насильства, жорстокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини”.

Закон України "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації" визначає порядок всебічного й об'єктивного висвітлення діяльності органів державної влади й органів місцевого самоврядування ЗМІ і захисту їх від монопольного впливу органів тієї чи іншої гілки державної влади або органів місцевого самоврядування. У ст. 2 даного Закону визначені загальні засади висвітлення такої діяльності в ЗМІ. При цьому, з одного боку, органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов'язані надавати ЗМІ повну інформацію про свою діяльність через відповідні інформаційні служби цих органів, забезпечувати журналістам вільний доступ до неї, крім випадків, передбачених Законом України "Про державну таємницю". З іншого боку, вони не повинні чинити на них будь-якого тиску і втручатися в їх виробничий процес, незважаючи на те, що ці органи державної влади та органи місцевого самоврядування можуть бути їхніми засновниками (співзасновниками). У свою чергу ЗМІ можуть проводити власне розслідування й аналіз діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, давати їй власну оцінку, коментувати. Проте, при цьому головними вимогами, що пред’являються до роботи ЗМІ, повинні бути об'єктивність, всебічність, незалежність досліджень. Що ж стосується оприлюднення офіційної інформації, то в цьому випадку розрив або змішування змісту офіційної інформації коментарями ЗМІ або журналістом не допускається.

5. Форми інформаційної агресії проти України

Інформаційна війна передбачає комплекс вигідних впливаючій стороні інформаційних заходів, які діють на психіку людей, а також на функціонування технічних автоматизованих систем. Таким чином, інформаційну війну можна поділити на психічну і технічну.

В нинішніх умовах Україна постає типовим об’єктом зовнішніх руйнівних інформаційних впливів. Ця обставина знайшла адекватне відображення у позиції вищого керівництва України. Зокрема, 21 квітня 2008 р. на засіданні Ради національної безпеки і оборони України Президент України Віктор Ющенко чітко вказав на головні загрози в інформаційні сфері: «Найбільша загроза національній безпеці – інформаційна експансія іноземних держав. Завдяки цьому в інформаційному просторі України проводяться інформаційно–психологічні кампанії по тих чи інших питаннях» [2]. Глава держави підкреслив, що предметом цих впливів є насамперед теми національної єдності, територіальної цілісності, мови, релігії і культури, європейської та євроатлантичної інтеграції. За дорученням Президента РНБОУ та Кабінет Міністрів України у стислий термін мав затвердити Концепцію інформаційної безпеки України, яка б містила конкретні системні заходи, спрямовані на консолідацію українського суспільства та збереження ідентифікації України як держави. Наразі це доручення Президента залишається невиконаним через тривалий політичний конфлікт та дисфункціональність конституційної моделі влади.

Відсутність спеціальної державної стратегії захисту національного інформаційного простору далася взнаки вже за чотири місяці після згаданого засідання РНБОУ – у серпні–вересні 2008 р. Спеціальні інформаційні операції, що їх російські телевізійні канали та преса розгорнули під час грузинсько–російської війни з метою дискредитації активної позиції української держави щодо негайного припинення вогню та збереження цілісності території Грузії, були спрямовані проти вищого керівництва держави та загалом євроатлантичного курсу України. Проте зовнішні руйнівні дії не мали б значного впливу на порядок денний роботи українських ЗМІ та громадську думку, якби їх не підтримували впливові політичні, парламентські сили – Партія регіонів та Комуністична партія України (КПУ), які відкрито виступили із засудженням дій глави держави та закликом визнати Грузію агресором, а Південну Осетію та Абхазію – «постраждалою стороною» і «незалежними державами».

Наступним етапом зовнішньої інформаційної агресії стала активна участь російських ЗМІ в політичному конфлікті між Президентом та ситуативною коаліцією БЮТ і Партії регіонів у вересні–листопаді 2008 р. Активно просувалася ідея нелегітимності дострокового розпуску Верховної Ради України та необхідності початку процедури імпічменту проти Президента України з метою проведення дострокових виборів Президента України. В умовах загострення фінансової кризи подібні повідомлення ставали додатковим чинником дезінформації та дезорієнтації громадської думки, сприяли надмірному загостренню політичної напруженості.

Кульмінацією російського інформаційного наступу стало висвітлення перебігу українсько–російського газового протистояння. Об’єктами цих психологічно–інформаційних атак стали інформаційний простір і громадська думка не лише України, а й країн Європейського Союзу.

Використовуючи типові методи пропаганди, російські ЗМІ намагалися переконати в тому, що Росія стала «жертвою» порушення Україною загальноприйнятих норм міжнародного договірного права заради збереження «несправедливих», «пільгових» цін на газ. До того ж речники Кремля і «Газпрому», керівництво Російської Федерації, зокрема прем’єр–міністр В. Путін та президент Д. Медвєдєв, поширювали інформацію про «передколапсовий стан» української газотранспортної системи, її «зношеність» і «ненадійність», що мало підштовхнути європейські уряди тиснути на Україну для передачі її ГТС під контроль «Газпрому». При цьому російська сторона намагалася створити враження, що газовий конфлікт став наслідком економічної неспроможності України.

Активно формувалася думка про Україну як про остаточно економічно зруйновану державу, для якої єдиним порятунком стали «крадіжки» російського газу.

Паралельно нагніталася істерія щодо дій української влади. Російські телеканали, які мають право на трансляцію своїх новин в Україні, тиражували сюжети, в яких розвивалися тези про внутрішню конфліктність та фахову неспроможність української влади в цілому та особисту зацікавленість і домінування корисливих інтересів українського керівництва під час переговорів з Росією про умови постачання і транзиту газу. Інформаційні операції Росії були доповнені інформаційними атаками з боку Партії регіонів та КПУ, які у розпал конфлікту заявили про створення комісії з розслідування причин газової кризи. У такій спосіб вони намагалися знайти підстави для порушення питання щодо імпічменту Президента України. Проте, незважаючи на інформаційний тиск, більшість громадян України уникнули пропагандистських пасток. Зокрема за результатами всеукраїнського опитування, проведеного на замовлення НІСД [3], 82 % опитаних вважали перекриття газу Росією переважно політичним кроком. Половина респондентів вважали, що Росія не мала права перекривати газ Україні. На думку 2/3 опитаних, українська газотранспортна система має належати виключно Україні. Крім того, 58 % респондентів проти 27 % висловили впевненість, що краще отримувати газ за європейськими цінами і не залежати від Росії. Ці результати можна інтерпретувати як політичний вотум довіри, який суспільство висловило владі за жорстку позицію під час газового конфлікту Росією попри інформаційні операції російської сторони.

Проте, підбиваючи підсумки інформаційної війни між Росією й Україною щодо транзиту газу до Європи, треба визнати, що українська сторона виявилася неспроможною протиставити російській пропаганді власну систему контрпропагандистських заходів. Такий результат пояснюється передусім відсутністю єдиної позиції влади на зовнішньополітичній арені. Можна прогнозувати, що ця слабкість й надалі використовуватиметься Росією для активної геополітичної експансії, спроб перетворити Україну на керовану державу–сателіт.

Водночас газовий конфлікт мав також і позитивний результат для України. Позиція української держави ретельно висвітлювалася в популярних та авторитетних європейських ЗМІ. При цьому в публікаціях та сюжетах західних ЗМІ позиція України подавалася як самодостатня, раціональна та незалежна від позиції Росії, що не збігалося з негативними інтерпретаціями дій України з боку російських ЗМІ. Порівняно із ситуацією газової кризи у січні 2006 року це був крок уперед. Крім того, таке ставлення європейських ЗМІ засвідчило зростання інтересу до України і, відповідно, обізнаності про особливості україно–російських відносин та відносин України з Європейським Союзом, значення України для європейської енергетичної безпеки.

Проте міжнародний інформаційний простір є надзвичайно мінливим, і в разі відсутності державної стратегії безпеки інформаційного простору України, яка передбачала б, зокрема, проведення відповідних зовнішніх заходів, розрахованих на адекватне інформування наших партнерів, вчасне реагування та попередження негативних для України інформаційних операцій недружніх держав, може змінити свій «зміст» щодо України.

Список використаної літератури

1. Арістова І. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти / Університет внутрішніх справ / О.М. Бандурка (заг.ред.). — Х. : УВС, 2000. — 368с.

2. Губерський Л. Інформаційна політика України: європейський контекст: [моногр.]. — К. : Либідь, 2007. — 360c.

3. Карпенко В. Інформаційна політика та безпека: Підручник. — К. : Нора-Друк, 2006. — 320с.

4. Недопитанський М. Журналіст у світі інформації: Текст лекції для студ. Інституту журналістики з курсу "Інформаційна політика та безпека" / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка; Інститут журналістики. Лекційний фонд. — К. : Інститут журналістики, 2002. — 125с.

5. Почепцов Г. Інформаційна політика: навч. посіб.. — 2-ге вид., стер. — К. : Знання, 2008. — 663с.

6. Старіш О. Інформаційна політика держави в контексті глобалізації: дис… д-ра політ. наук: 23.00.03 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка — К., 2008. — 401арк.

7. Сучасна інформаційна політика / Київський ун-т ім. Тараса Шевченка. Інститут журналістики / А.З. Москаленко (відп.ред.). — К. : Центр вільної преси, 1999. — 190с.