Зміст

1. Сутність та різновиди інфляції
2. Вимірювання інфляції.
3. Наслідки інфляції.
4. Антиінфляційна політика держави

Сутність та різновиди інфляції

 На думку Савлука М.І., Інфляція — це тривале і швидке знецінення грошей внаслідок надмірного зростання їх маси в обороті [9, c.207]. Інфляція – це стійке і відчутне зростання цін, яке виникло внаслідок того, що значна частина грошової маси виявилася не забезпечена економічними благами, — вважають Круш П.В. та Клименко О.В. [7, c.10]. У класичній економічній теорії, інфляція – це процес підвищення загального рівня цін, і, як наслідок, зниження купівельної спроможності грошей, або їхнє знецінення [7, c.8]. На думку Ю.М.Остапчука, інфляція (inflation) – тривале зростання загального рівня цін, що відображує зниження купівельної спроможності грошової одиниці [5].

Сповільнення цінової інфляції називається дезінфляцією.

Інфляція означає зниження купівельної спроможності грошової одиниці. Купівельна спроможність грошової одиниці визначаєть­ся вартістю певного набору товарів та послуг, які можна при­дбати за цю грошову одиницю у досліджуваному періоді у порівнянні з базовим періодом. Коли зростає рівень цін купівельна спроможність грошової одиниці знижується.

Прагнення теоретичного осмислення впливу інфляційних очікувань на економічну поведінку суб’єктів макроекономіки знайшло своє відображення в теоріях адаптивних очікувань та раціональних очікувань. Теорія адаптивних очікувань ґрунтується на передумові, що формування уявлень про майбутній стан економіки в господарюючих суб’єктів відбувається на основі екстраполяції тенденцій розвитку економічних процесів у минулому на майбутнє. Теорія раціональних очікувань ґрунтується на передумові, що очікування господарюючих суб’єктів стосовно економічної системи формуються як на основі екстраполяції тенденцій попереднього періоду, так і на основі можливостей майбутнього [7, c.18].

За формами прояву розрізняють:

• Цінову інфляцію – зростання цін;
• Девальвацію – зниження обмінного курсу грошової одиниці відносно інших валют
• Приховану інфляцію – знецінення грошей проявляється у вимушеному зростанні заощаджень населення внаслідок товарного дефіциту. Така інфляція може виникнути в умовах встановлення директивних цін і знаходить свій прояв у зменшенні товарної пропозиції [5].

Причини інфляції

У найбільш загальному вигляді причини інфляції можна вивес­ти з формули відомого «рівняння І. Фішера» M · V = Q · P. Серед­ній рівень цін (Р) за цією формулою матиме вигляд:

,                                              (5.1)

тобто зростання цін може бути спровокованим зростанням маси грошей (М), прискоренням обігу грошей (V) і скороченням фізичного обсягу виробництва (Q). З огляду на те, що швидкість грошей визнається відносно стабільною, основними причинами зростання цін можуть бути збільшення М, зменшення Q чи обидва чинники одночасно. Амплітуда коливання Q визначається більш об’єктивними чинниками і тому є значно меншою, ніж амплітуда коливання М. Звідси ключовим, найбільш результативним чинником впливу на динаміку рівня цін є зміна маси грошей в обороті. Оскільки зміна М залежить від динаміки пропозиції грошей, то вважається, що вирішальним чинником інфляції є нарощування пропозиції грошей [9, c.217].

Ці положення покладені в основу так званої грошової теорії інфляції, якої дотримуються представники монетаристської школи. Найвідоміший представник сучасного монетаризму М. Фрід­ман єдиною причиною інфляції вважає надмірну пропозицію грошей, завдяки чому збільшуються грошові доходи і платоспроможний попит. Монетаристи вважають, що збільшення пропозиції грошей визначається виключно грошово-кредитною політикою держави. Вона може спрямовувати її на досягнення таких цілей, за яких пропозиція (маса) грошей залишається незмінною й інфляція буде неможливою. Такими цілями є стабілізація цін та підтримання у рівновазі кон’юнктури ринку [9, c.217-218]. Кейнсіанці сьогодні принципово погоджуються з тезою монетаристів, що інфляція розвивається лише при тривалому зростанні пропозиції грошей, можливому за ліберальної грошово-кре­дитної політики. Відмінність їхньої позиції від монетаристської полягає лише в тому, що ліберальну грошово-кредитну політику вони вважають передумовою інфляції, а першопричинами — чинники, пов’язані зі збуренням витрат і пропо­зиції. Тому, на їхню думку, неможливо ефективно вирішити проблему стримування інфляції лише жорсткішою монетарної політики, а потрібно «докопуватися» до її першопричин [9, c.221].

Таким чином, основними факторами інфляції є монетарні та немонетарні. До монетарних факторів інфляції відносять переповнення каналів грошового обігу грошима, внаслідок чого відбувається знецінення грошей та зниження їх купівельної спроможності [5]. М. Фрідман без будь-яких застережень стверджує, що «інфляція завжди і всюди є грошовим феноменом». Сутність інфляції він ототожнює з високими темпами зростання пропозиції грошей, яке провокує зростання попиту і цін, а в зростанні цін убачає її прояв [9, c.209]. Таку інфляцію називають монетарною інфляцією або інфляцією попиту. Вона стимулюється тиском на ціни з боку грошей унаслідок зростання їх пропозиції банківською системою і зумовленого цим збільшення платоспроможного попиту на товарних ринках.

До немонетарних факторів належить підвищення попиту на товари та послуги, збільшення витрат виробництва, сезонні фактори тощо [5]. Економісти, що підтримують цю теорію, вважають, що зростання пропозиції грошей не завжди призводить до інфляції, і шукають більш глибокі її причини, такі як, наприклад, зростання витрат виробництва. Розбухання пропозиції грошей з причини вони перетворюють у наслідок інфляції. Таку інфляцію називають інфляцією витрат і надають їй відносно самостійного статусу як явища об’єктив­ного і навіть прогресивного, а по суті заперечують її як загальновизнане економічне явище [9, c.209].

Стадії інфляційного процесу

На першій стадії темпи зростання пропозиції грошей випереджають знецінення грошей, причому це випереджання поступово зменшується, наближаючись до вирівнювання. Надмірна пропозиція грошей поглинається оборотом за рахунок уповільнення їх обігу. Суб’­єкти ринку певний час не відчувають надмірності в обігу грошей і використовують їх для нагромадження чи зберігання. Це тимчасово відволікає зайві гроші з обігу, послаблює інфляційний тиск на товарні ціни, і вони певний час залишаються незмінними чи підвищуються повільніше, ніж зростає маса грошей [8, c.211].

На другій стадії інфляції темпи знецінення грошей випереджають темпи зростання їх пропозиції. У певний момент власники грошових нагромаджень починають розуміти їх надмірність і пред’являють на ринок для купівлі товарів. Це прискорює швидкість руху грошей у поточному обігу та збільшує платоспроможний попит порівняно з поточною емісією. Одночасно зменшується відплив у нагромадження нових пропозицій грошей, унаслідок чого ще більше зростає швидкість обігу всієї грошової маси. Виникають і швидко поширюються бартерні операції, звужуючи товарну основу грошової маси в обігу. Знецінення грошей призводить до відпливу робочої сили зі сфери виробництва у сферу спекулятивного обміну, що зумовлює падіння виробництва і товарообороту, через що зменшується попит на гроші [9, c.212].

Поєднання інфляції з низьким темпом економічного зростання або його відсутністю (стагнацією) та високим рівнем безробіття у літературі називають «стагфляцією». Вперше термін «стагфляція» з’явився у Великобританії у 1965 році. До 70-х років минулого століття спад виробництва супроводжувався не інфляцією, а дефляцією (тобто зниженням цін). Однак у 70-х рр. ця тенденція була перервана. Пік стагфляційних процесів припав на світові кризи 1974-1976 і 1981-1982 рр. [10].

До причин стагфляції відносять відсутність належного конкурентного середовища, у рамках якого ціни стають більш жорсткими (у напрямі їх зниження). Також існує думка, що причина стагфляції полягає у очікуванні інфляції, коли власники факторів виробництва підвищують, і навіть завищують їх вартість в очікуванні падіння власних доходів внаслідок інфляції. Інші точки зору пов’язують причини стагфляції з діяльністю фірм-монополій, державним регулюванням цін, глобалізацією та ін.  [10].

Початок 70-х років ХХ століття продемонстрував одночасне зростання інфляції і безробіття. Співіснування зростаючого безробіття і зростаючих темпів інфляції отримало назву «сламфляція» [7, c.57].

Процес, протилежний інфляції, називають дефляцією (deflation) – тенденція до зниження середнього рівня цін в економіці. Дефляція є явищем, протилежним інфляції, і знаходить прояв у підвищенні купівельної спроможності грошей. Дефляційні заходи спрямовані на звуження грошових потоків у економіці шляхом:

• вилучення з обігу частини грошової маси;
• скорочення фінансових засобів, що функціо­нують в економіці;
• зменшення обсягу грошової маси в обігу шляхом обмеження кредитування, підвищення облікової ставки центрального банку, нормативів обов’язкових резервів, продажу цінних паперів на відкритому ринку;
• проведення бюджетно-податкової політики, яка надає пріоритет надходженням у бюджет над розширенням державних витрат;
• застосування різноманітних заходів державного регулювання: адміністративне зниження цін, замороження заробітної плати, обмеження деяких соціальних пільг і соціального забезпечення, координація та контроль за політикою підприємств тощо [1].

Окремі науковці виділяють поняття «інфляційний податок». Йдеться про монетарну інфляцію, зумовлену додатковою емісією, яка мала на меті фінансування бюджетних витрат. Дж.М.Кейнс стверджував, що емісія грошей дозволяє урядам накладати податки «у спосіб, який не може усвідомити жоден з мільйону» [11, c.51].

За темпами знецінення грошей звичайно виділяють такі види інфляції:

• повзучу, що характеризується прискореним зростанням маси грошей в обороті без помітного підвищення чи з незначним зростанням цін — до 5% на рік;
• помірну, відкриту, яка проявляється у прискоренні знецінення грошей у формі зростання цін, що коливається в межах 5—20% на рік. Така інфляція стає відчутною для економічних суб’єктів, і вони починають вживати адаптаційних заходів. Найбільше це вдається підприємствам монополізованих секторів економіки, особливо «природним монополістам». Зайняті тут підприємці починають прискорено підвищувати ціни на свої товари у відповідь на зростання попиту. Їх покупці починають нести додаткові витрати, а тому підвищують ціни на свої товари. Поступово інфляція поширюється на всі сектори економіки, порушуючи рівновагу всього ринку;
• галопуюча інфляція, коли зростання цін досягає 20—50%, а інколи 100% на рік. Для цього виду інфляції характерне стрибкоподібне, вкрай нерівномірне зростання цін, яке важко передбачити і яке не піддається регулюванню.
• гіперінфляція, що характеризується надзвичайно високими темпами зростання цін — більш як 100% на рік. На цій стадії гроші починають втрачати свої функції, купюри низьких номіналів та розмінна монета зникають з обігу, падає роль грошей в економіці, поширюється бартер [9, c.214-215].

За чинниками, що спричинюють інфляційний процес виділяють два види інфляції:

• Інфляція витрат спричинюється тиском на ціни з боку зростання виробничих витрат. Це передусім зростання заробітної плати, витрат на енергетичні й сировинні ресурси, а також падіння продуктивності праці, посилення монополізації виробництва і ринку, зростання в структурі виробництва галузей з уповільненими темпами підвищення продуктивності праці (наприклад, послуг), з високою часткою витрат на заробітну плату та низькою питомою вагою виробництва предметів споживання тощо [9, c.215]. До її різновидів належить імпортованаінфляція. Остання передбачає «перенесення» інфляції із країни – торговельного партнера внаслідок різкої зміни паритету купівельної спроможності національних валют обох країн і накопичення несплачених зобов’язань [5].
• Інфляція попиту спонукається тиском на ціни з боку грошей унаслідок зростання їх пропозиції банківською системою і зумовленого цим збільшення платоспроможного попиту на товарних ринках. Визначальним чинником цієї інфляції є зростання пропозиції грошей, тому її ще називають монетарною інфляцією.

Залежно від розмірів державного втручання розрізняють відкриту (явну) та приховану (пригнічену) інфляцію. Відкрита інфляція діє в умовах вільних цін і виявляється у зрос­танні загального рівня цін. Відкрита інфляція є характерною для рин­кової економіки. Прихована інфляція діє в умовах негнучких, фіксованих цін і ви­являється у вигляді зниження якості товарів і послуг та у розвитку то­варного дефіциту. Характеризує централізовану економіку [8, c.33].

Залежно від ступеня очікуваності розрізняють передбачувану та непередбачувану інфляцію. Передбачувана (очікувана) інфляція очікується і може бути врахована заздалегідь. Вона не впливає на загальний обсяг виробництва чи перерозподіл доходів. Непередбачувана інфляція є результатом непередбачених змін в економіці або наслідком виникнення незапланованих змін у сукупному попиті та сукупній пропозиції. Непередба-чувана інфляція впливає на загальний обсяг виробництва і перерозподіляє багатство між різними групами людей. Від непередбачуваної інфляції програють люди, які одержують фіксовані номінальні доходи, власники заощаджень, пенсіонери, які одержують пенсію, землегос-подарі, які одержують фіксовану номінальну ренту, «білі комірці» — особи, доходи яких визначаються тарифною сіткою. [8, c.34].

 3.Вимірювання інфляції

Індекс інфляції – це відношення рівня інфляції звітного періоду до рівня інфляції базового періоду. Темп інфляції демонструє, на скільки відсотків ціни поточного року (місяця) вищі від попереднього. Темп інфляції (швидкість зростання цін) визначається за формулою:

(5.2)

Для вимірювання інфляції найчастіше застосовується такі показники:

• індекс цін споживчих товарів (індекс споживчих цін);
• індекс цін на засоби виробництва (індекс цін виробників);
• базоваінфляція;
• індекс цін ВВП (дефлятор ВВП).

Основним показником інфляції, що використовується в макроекономічному аналізі та прогнозуванні, є індекс споживчих цін. І хоча цей індекс вимірює тільки зміни цін (тарифів) на споживчі товари та послуги, його використовують як показник загального рівня інфляції в економіці та називають «індексом інфляції». За допомогою індексу споживчих цін вимірюється цінова стабільність в країні [5]. Індекс споживчих цін характеризує зміну в часі загального рівня цін на товари і послуги, які купує населення для особистого споживання. Цей показник найчастіше використовується для характеристики інфляції, оскільки він досить точно виражає не тільки економічні, а й соціальні аспекти інфляції, зокрема її вплив на рівень життя населення, а тому його називають ще індексом вартості життя [9, c.213].

Визначається ІСЦ за вартістю певного законодавчо зафіксованого набору товарів і послуг («споживчого кошика»), обчисленою у ринкових цінах базового і поточного періоду. Розрахувати ІСЦ можна за такою формулою:

(5.3)

де Р₀ і Р₁ — ціни одиниці товарів (послуг) базового і звітного періодів відповідно;

g₀ — кількість товарів у «споживчому кошику» базового періоду.

Незважаючи на широке застосування ІСЦ, він не досить точно виражає інфляційний процес і його вплив на вартість життя. Річ у тім, що ІСЦ розраховується за фіксованим набором товарів, який залишається незмінним протягом тривалого часу. В умовах же інфляції населення часто замінює в споживанні товари, що найбільше подорожчали, дешевшими. Як наслідок, структура споживання істотно змінюється порівняно з тією, яка була зафіксована при визначенні «кошика». Тому в умовах високої інфляції потрібно частіше змінювати структуру «споживчого кошика» [9, c. 213].

Індекс цін на засоби виробництва (цін виробника) характеризує зміну в часі загального рівня цін на засоби виробництва, які купують юридичні особи для виробничого споживання. Цей індекс виражає зростання оптових цін, темпи якого не завжди збігаються з темпами зростання роздрібних цін, за якими визначається ІСЦ. Індекс цін виробника чутливіший до зміни витрат на виробництво, ніж до зміни попиту. Тому його часто використовують при характеристиці інфляції витрат, особливо коли зростання оптових цін відбувається в часі попереду зростання роздрібних цін. Цей індекс застосовується більш обмежено, ніж ІСЦ [9, c.213].

Визначається індекс цін виробника за формулою агрегатного індексу цін Ласпейреса:

,                               (5.4)

де Р₁ і Р₀ — рівень цін одиниці товару (послуги) поточного і базового періодів відповідно;

g₀ — кількість товарів (випадків надання послуг) у базовому періоді, що взяті в розрахунок [9, c. 214].

Базова інфляція – показник, що характеризує немонетарні чинники інф­ля­ції. Базова інфляція розраховується на основі ІСЦ та має на меті визначення стійкої динаміки цін з виключенням короткострокових нерівномір­них змін цін, обумовлених шоками пропозиції, сезонними факторами, адміністративним регулюванням тарифів і цін. Розрізняють базову вузьку інфляцію – яка характеризує зміну цін непродовольчих товарів за винятком палива, та базову широку інфляцію, що характеризує зміну цін продовольчих товарів з високим ступенем обробки, непродовольчих товарів за винятком палива, а також послуг, ціни на які не регулюються адміністративно [5].

Дефлятор ВВП — показник зміни цін всіх товарів і послуг, що були вироблені на території країни протягом року. Це найбільш широкий показник, який характеризує інфляційні зміни всіх цін. Тому дефлятор ВВП може помітно відхилятися від ІСП та ІЦВ, оскільки він точніше враховує реальну структуру особистого і виробничого споживання, ніж попередні індекси [9, c. 214]. Розраховується як співвідношення показника ВВП у фактичних цінах звітного періоду та постійних цінах. Цей показник називають «індексом цін Пааше» [5].

4. Наслідки інфляції

У соціальній сфері інфляція створює сприяє перерозподілу доходів між найманими працівниками та підприємцями на користь останніх. Адже підприємці швидше реагують на інфляцію, піднімаючи ціни на свою продукцію, але при цьому не поспішають піднімати зарплату своїм співробітникам. Найбільш незахищеними від інфляції є наступні верстви населення. Це пенсіонери, ті, хто живе за рахунок виплат по соціальному страхуванню, працівники державних установ (лікарі, вчителі), студенти та особи переважно старшого віку, що живуть за рахунок заощаджень.

В економічній сфері наслідки інфляції є також значними. Спочатку, зокрема на стадії повзучої інфляції, остання забезпечує тимчасове стимулювання розвитку виробництва завдяки тому, що держава шляхом дефіцитного фінансування розширює свої замовлення підприємствам, допомагає їм у поновленні основного капіталу, у створенні соціально-економічної інфраструктури тощо [9, c. 223]. Інвестори люблять спокій. Тому в умовах високих темпів інфляції виробничі інвестиції різко скорочуються. Гроші спрямовуються у галузі зі швидким оборотом капіталу, перш за все у торгівлю. Обсяги виробництва товарів скорочуються. Інвестиції виробничого призначення суттєво скорочуються. Суб’єкти намагаються вкласти гроші у реальні цінності – нерухомість, земельні ділянки, ювелірні прикраси, картини, тощо

В умовах інфляції економічні суб’єкти бояться тримати свої активи в грошовій формі. Скорочуються обсяги депозитів, бо ставки за депозитними вкладами  не компенсують інфляційних втрат. Скорочується банківське кредитування, оскільки зростає як ціна кредитних продуктів, так і кредитні ризики банківських установ. Згортається також комерційний кредит, оскільки кредиторам невигідно і ризиковано продавати свою продукцію з відстрочкою платежу. Власники товарів поступово переходять на бартерні операції чи продають їх за іноземну валюту. Це в свою чергу також впливає на знецінення грошей.  В умовах гіперінфляції виникає нестача грошових знаків, бо емісійний банк не встигає за темпами інфляції. Посилюється недостача основного й оборотного капіталу у підприємств,  розвивається криза неплатежів.

Негативно впливає інфляція і на фінансову систему, особливо на другій стадії, коли емісія грошей не встигає за їх знеціненням. Реальна вартість усієї суми державних доходів постійно зменшується. Тому держава змушена весь час використовувати друкарський верстат, щоб компенсувати фінансові втрати від інфляції. Оскільки зробити це неможливо, то їй доводиться так чи інакше зменшувати свої витрати, передусім на соціальні потреби, що ще більше загострює соціально-політичну нестабільність у країні. На певній стадії інфляції подальше зростання емісії стає фінансово невигідним і соціально небезпечним [9, c. 224]. Інфляція впливає і на зовнішньоекономічну діяльність держави. Інфляція тісно пов’язана з девальвацією національної валюти (тобто зі зниженням її валютного курсу відносно інших валют), адже і інфляція, і девальвація містить у своїй суті зниження купівельної спроможності грошової одиниці. Якщо купівельна спроможність знижується відносно товарів і послуг – то це явище називають інфляцією, а якщо відносно інших валют – то девальвацією.

 Антиінфляційна політика держави

Антиінфляційна політика – це комплекс відповідних заходів державного регулювання економіки, які спрямовані на боротьбу з інфляцією. У міжнародній практиці з метою боротьби з інфляцією поширені такі класичні напрями антиінфляційної політики:

• дефляційна політика (регулювання попиту);
• політика доходів (регулювання витрат);
• адаптаційна політика [6, c. 83].

Дефляційна політика передбачає обмеження грошової маси в обігу. Монетаристи вважають, що інфляція є виключно грошовим явищем. На їхню думку, для її подолання повільно уповільнити темпи зростання пропозиції грошей у національній економіці. Для недопущення інфляції вони пропонують дотримуватися правила: темп зростання пропозиції грошей у національній економіці. Для недопущення інфляції вони пропонують дотримуватися правила: темп зростання пропозиції грошей повинен дорівнювати темпові економічного зростання, який для більшості розвинутих країн становить 3-5% за рік [7, c. 61].

Інша група економістів вважає, що рецепти монетаристів надмірно болісні для суспільства. Адже дефляційна політика як правило спричиняє уповільнення економічного зростання і навіть може зумовити виникнення кризових явищ.  Вони пропонують дотримуватися політики доходів. Сутність політики доходів полягає в прямому обмеженні зростання цін і доходів, і передусім заробітної плати. На думку експертів Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), максимальна ефективність політики доходів виявляється тоді, коли основним чинником інфляції є підвищення витрат [5].

 Адаптаційна політика належить до заходів, які спрямовані не стільки на боротьбу з інфляцією, скільки на пристосування до неї. Така політика реалізується за рахунок індексації доходів. Спричинене інфляцією підвищення цін неминуче призводить до зниження доходів населення, особливо тих його верств, які не можуть захиститися від знецінення грошей. У зв’язку з цим виникає необхідність у повній або частковій індексації доходів через підвищення заробітної плати працівників бюджетних установ, пенсій, грошових виплат і заощаджень населення з урахуванням зростання цін [5]. Одним з основних інструментів адаптаційної політики є індексація. Індексація (повна або часткова) означає компенсацію збитків у результаті знецінення грошей.

Таким чином, мета антиінфляційної політики полягає у тому, щоб установити контроль над інфляцією і досягти прийнятних її темпів для народного господарства. Важливим завданням у боротьбі з інфляцією є подолання економічного спаду, кризи неплатежів, формування стабільної ринкової інфраструктури, підтримка пріоритетних галузей господарства, стимулювання експорту продукції, виваженою протекціоністською  і валютною політикою, що сприяє вирішенню питань конкурентоспроможності вітчизняних товарів [6, c. 138].