Модернізація – перехід від традиційного аграрного суспільства до світського, міського й індустріального. Переважною більшістю теоретиків розглядається як соціальний та цивілізаційний процес спрямованої трансформації суспільств, який розгортався протягом ХVІ–ХХ ст.

Традиційними вважається цілий спектр суспільств – від примітивних неписьменних суспільств до племінних федерацій, патримоніальних, феодальних, імперських систем, міст-держав тощо[1].

Модерними вважаються суспільства, розвиток яких у загальних рисах спирається на науку (перш за все природознавство), техніку, індустрію і демократію[2].

Згідно з сучасними теоріями модернізації, розвинутою може вважатися та країна, яка має значний рівень індустріалізації, стабільний економічний розвиток, віру суспільства у силу раціонального наукового знання як основу прогресу, високий рівень та якість життя, розвинуті політичні структури, вагому частку середнього класу у структурі населення; суспільства, які не відповідають цим критеріям, належать або до «традиційних», або до «перехідних»[3].

Модернізація тісно пов’язана з капіталізмом, по суті капіталізація і модернізація в західних суспільствах були одним і тим же процесом[4].

Модернізацію найчастіше пов’язують із проблемою переходу від “традиційного” (докапіталістичного, аграрного, патріархального і т. п. – залежно від ідейно-методологічного контексту конкретних теорій) до сучасного промислового, індустріального суспільства. Термін “модернізація” найчастіше вживається у значенні загального знаменника досить різнорідних таких соціальних процесів: початкове накопичення капіталу у країнах Західної Європи, промислова революція кінця ХVII – початку XIX ст., буржуазні політичні революції, утвердження демократії і громадянських прав та свобод, виникнення сучасної машинної промисловості, перетворення науки і техніки в домінуючий чинник соціальних змін, масове переселення із села у місто, утворення промислової техноінфраструктури (залізниць, телеграфу, телефону, шосейних і морських шляхів сполучення, авіації та інших комунікацій), секуляризації релігії, становлення масової освіти, знищення станових привілеїв і досягнення певної соціальної рівності, поліпшення загального добробуту населення у зв’язку із різким підвищенням продуктивності праці та обсягів виробництва, зростання вільного часу та ін. Інакше кажучи, модернізація означає осучаснення, досягнення традиційним суспільством сучасних рис і властивостей.

Досить уживаним є застосування даного терміну щодо аналізу ситуації в колишніх колоніях і напівколоніях після здобуття ними політичної незалежності у значенні “розвиток навздогін”. Передбачається, що розвинені промислові країни вже апробували певну модель переходу від традиційного до сучасного суспільства. Проблеми країн, які стали на шлях самостійного розвитку, полягають у тому, щоб ефективніше, економніше і раціональніше застосувати дану модель, перенести її на національний грунт за рахунок поєднання власних ресурсів і зовнішньої допомоги.

Теоретичний аспект проблеми полягає в тому, щоб розробити наукове підґрунтя подібних соціальних перетворень. Процес модернізації розглядається як творче наслідування вже наявних соціально-економічних і культурно-освітніх зразків та форм (у даному випадку – соціально-політичної діяльності. Еволюція від традиційного суспільства колишньої колонії чи напівколонії) до сучасного тлумачиться як підвищення складності його організації; структурної і функційної диференціації в ході розпаду родоплемінних відносин, традицій та міфологомагічних форм культури; усунення тих аспектів колективних вірувань, настроїв і спонукань, які не вписуються в реалії технічної цивілізації, їх місце мають посісти нові засоби соціальної інтеграції, зокрема науково-технічні цінності, загальнолюдська мораль, право і справедливе судачинство.

Залежно від ідейно-теоретичної ангажованості науковців, модернізація розуміється як капіталізація або соціалізація (вибір соціалістичної орієнтації діяльності). У першому випадку йдеться про створення національних ринків товарів, капіталів і робочої сили, введення політичної демократії (всезагальні вибори, ідеологічний і партійний плюралізм, розвиток профспілкового руху), запозичення західних систем освіти, підготовки і перепідготовки кадрів, формування засобів масової інформації, перехід основної маси населення на роботу за наймом, фермеризація сільського господарства, заміна родоплемінних форм сім’ї нуклеарним шлюбом, традиційної культури – масовою. Основним напрямом перетворень вважається заміна колективних (родоплемінних) форм власності приватною і створення на цій основі “суспільства власників”.

У другому випадку (соціалістична модернізація) зразками для наслідування і втілення пропонуються соціалістичні цінності: державна власність, планова економіка, однопартійність, формальна (державно чи партійно підконтрольна) демократія, ідеологічна мобілізація на соціальні перетворення, ідейно-психологічна єдність основної маси населення, особливо “партії і народу” та ін.

Боротьба цих двох тенденцій модернізації відбивала боротьбу двох систем щодо країн, які стали на шлях самостійного розвитку. Кінцевий її результат, незалежно від суб’єктивних намірів, полягає у посяганні саме на незалежність і свободу в обмін на прокламоване економічне процвітання і політичну могутність у майбутньому. Більш амбіційний напрямок теорій модернізації пропонує не стільки запозичувати усталені зразки соціальної організації, скільки виходити на її якісно новий рівень. Тут модернізація тлумачиться як більш широкий процес, аніж перехід до капіталізму чи соціалізму. Йдеться про необхідність створення принципово нового соцієтального типу суспільства. Останнє мало бути зі своїми особливими культурно-ціннісними орієнтаціями (поєднання традиційної культурної самобутності з цінностями технічної цивілізації і створення на цій основі принципово нового типу культури); передбачало стрибок у постіндустріальну фазу промислового розвитку; включало перетворення родоплемінної общини у комунітарну спільноту сучасного типу. Передбачалося подолання знеособленості відносин, а також традицій, стверджень моралі; введення гармонійних стосунків індивіда і групи, їх безпосередності, рівності, емоційної залученості. Освіта мала будуватися так, щоб запобігти очевидних недоліків існуючої: її знеособленості і масовості, жорсткої дисципліни, конкурентності у здобутті дипломів та ін. навчальних сертифікатів; нерівності і владного характеру педагогічних відносин, надмірного акценту на науково-технічному навчанні на шкоду гуманітарному, несправедливої, здебільшого академічної селекції (відбір “кращих” за формальними та уніфікованими критеріями) тощо.

В основу теоретичної концептуалізації проблем модернізації покладено певне тлумачення сучасного і традиційного суспільства. У суто соціальному плані сучасне суспільство розуміється як таке, що протистоїть архаїчному (патріархальному, традиційному) перш за все у стосунках особи і суспільства [3, c. 142-143].

Модернізоване суспільство має комплекс взаємопов’язаних рис, котрі часто розглядають як окремі процеси економічної, політичної, соціальної та культурної модернізації.

Економічна модернізація передбачає інтенсифікацію процесу економічного відтворення, котра досягається завдяки зростанню спеціалізації та диференціації праці, енергетичного устаткування виробництва, перетворення науки на виробничу (економічну) силу та розвитку раціонального управління виробництвом.

Її складовими є:

• заміна сили людини або тварини неживими джерелами енергії, такими як пар, електрика або атомна енергія, які використовуються у виробництві, розподілі, транспорті та комунікації;
• відділення економічної діяльності від традиціоналістського оточення;
• прогресуюча заміна знарядь праці машинами і складними технологіями;
• зростання у кількісному і якісному відношенні вторинного (промисловість і торгівля) і третинного (обслуговування) секторів економіки при одночасному скороченні первинного (видобуток);
• зростаюча спеціалізація економічних ролей і кластерів економічної діяльності – виробництва, споживання і розподілу;
• забезпечення самопідтримки у зростанні економіки – щонайменше, забезпечення зростання, достатнього для одночасного регулярного розширення виробництва та споживання;
• зростаюча індустріалізація[9].

Модернізація стала чинником створення економічних форм та інститутів, які сприяють розвитку та домінуванню товарно-грошових відносин у виробництві, споживанні та примусі до праці, що призвело до розвитку буржуазного укладу та капіталізму. Це, у свою чергу, спричинило розвиток та поширення ринкових відносин, формування та розвиток національних і транснаціональних ринків. Використання досягнень науки у бізнесі сприяло науково-технічній революції та перетворенню науки на одну з важливих виробничих сил. Економічна модернізація також передбачає постійне вдосконалення методів управління економікою та виробничих технологій, що сприяло появі раціональної бюрократії, менеджменту та економічної науки.

Модернізація нарівні із глобалізацією стала провідним способом поширення капіталізму у світі[10, c. 134-135].

Політична модернізація передбачає створення певних політичних інститутів, які мають сприяти реальній участі населення у владних структурах та впливу народних мас на прийняття конкретних рішень.

Її складові:

• наближення до диференційованої політичної структури з високою спеціалізацією політичних ролей та інститутів;
• еволюція політичної системи у напрямку створення сучасної суверенної держави;
• посилення ролі держави;
• розширення сфери дії та посилення ролі законодавчого поля, що поєднує державу та громадян;
• зростання чисельності громадян (осіб з політичними і громадянськими правами), розширення залучення до політичного життя соціальних груп та індивідів;
• виникнення та зростання політичної бюрократії, перетворення раціональної деперсоніфікованої бюрократичної організації на домінуючу систему управління та контролю;
• ослаблення традиційних еліт та їхньої легітимності, посилення модернізаторських еліт[1].

Політична модернізація розпочалася з появи в Європі перших національних централізованих держав, поглиблення політичної модернізації у Європі та Америці призвело до збільшення кількості централізованих держав, встановлення конституційного ладу, парламентської форми правління, впровадження принципу розділення влади, інституювання політичних партій та рухів, загального виборчого права, становлення правової держави, розвитку демократії та впровадження паритетної демократії. У той же час вона призвела і до регіональної та глобальної експансії централізованих буржуазних держав, що започаткувало у ХVІ ст. процес утворення світових колоніальних імперій, та – у ХІХ ст. – до розвитку імперіалізму як найвищого, системного способу такої експансії, спрямованого на поділ світу на залежні території та зони впливу. Все це сприяло процесу глобалізації.

Соціальна модернізація передбачає формування відкритого суспільства з динамічною соціальною структурою. Таке суспільство виникло і розвивалося на основі ринкових відносин, правової системи, що регулює відносини власників, і демократичної системи, можливо не досить досконалої. Демократія такому соціуму необхідна для того, щоб було можливо швидко вносити зміни у правила гри у мінливій обстановці і стежити за їх виконанням[2].

Її складові:

• створення суспільства з відкритою стратифікаційною системою та високою мобільністю;
• рольовий характер взаємодії (очікування та поведінка людей зумовлені їх суспільним статусом і соціальними функціями);
• формальна система регулювання відносин (на основі писемного права, законів, положень, договорів);
• складна система соціального управління (відокремлення інституту управління, соціальних органів управління та самоврядування);
• секуляризація релігії (набуття нею світських ознак);
• виокремлення різноманітних соціальних інститутів[3].

Соціальна модернізація сприяла появі ранньомодерних та модерних націй, масового та громадянського суспільства та соціальної держави.

Культурна модернізація передбачає формування високодиференційованої й у той же час уніфікованої культури, що базується на комплексній парадигмі прогресу, удосконалення, ефективності, щастя і природного вираження особистих можливостей і почуттів, а також на розвиткові індивідуалізму.

Її складовими є:

• диференціація головних елементів культурних систем;
• поширення грамотності та світської освіти;
• зростаюча віра у науку і технології;
• створення складної, інтелектуальної та інституціоналізованої системи для підготовки до здійснення спеціалізованих ролей;
• поява нових індивідуальних орієнтацій, звичок, характеристик, що виявляють себе у більшій можливості пристосовуватися до дедалі ширших соціальних горизонтів;
• розширення сфер інтересів;
• усвідомлення того, що винагорода повинна відповідати вкладові індивідуума, а не яким-небудь іншим його особливостям;
• можливість розвивати гнучку інституційну структуру, здатну пристосовуватися до постійно мінливих проблем і потреб[1, с. 106].

У західних країнах культурна модернізація призвела до реформації та контрреформації, важливими етапами культурної модернізації були пізнє Відродження, доба Гуманізму, Просвіти. Культурна модернізація пов’язана із розвитком сучасної природничої науки (з ХVІІ ст.), гуманітарної науки (ХІХ–ХХ ст.), появою теорій націоналізму, соціалізму та комунізму. Унаслідок зміни культурної парадигми у ХVІІІ–ХХ ст. мали місце зменшення ролі традиційних цінностей (сім’ї, релігії, моралі), занепад традиційних авторитетів, звільнення сексуальної та гендерної поведінки від влади традицій (сексуальна революція), поява масової культури та диференціація національних макрокультур на субкультури [5, c. 65-66].

Список використаної літератури

1. Вербець В. Соціологія: теоретичні та методичні аспекти: Навч.-метод. посіб. / Рівненський держ. гуманітарний ун-т. — Рівне : РДГУ, 2005. — 202с.
2. Герасимчук А. Соціологія: Навчальний посібник/ Андрій Гера-симчук, Юрій Палеха, Оксана Шиян,; Ред. В. Я. Пипченко, Н. М. Труш. -3-є вид., вип. й доп.. -К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003. -245 с.
3. Дворецька Г. Соціологія: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — 2-ге вид., перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2002. — 472с.
4. Додонов Р. Соціологія: Навч. посібник для курсантів і студ. вищих навч. закл. МВС України / Донецький юридичний ін-т МВС при Донецькому національному ун-ті. — Донецьк, 2005. — 224с.
5. Жоль К. Соціологія: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Либідь, 2005. — 440с.
6. Лукашевич М. Соціологія : Базовий курс: Навчальний посібник/ Микола Лукашевич, Микола Туленков,; . -К.: Каравела, 2005. -310 с.
7. Макеєв С. Соціологія: Навч. посібник / Сергій Олексійович Макеєв (ред.). — 2.вид., випр. і доп. — К. : Знання, 2003. — 454с.
8. Сасіна Л. Соціологія : Навчальний посібник/ Людмила Сасіна, Наталя Мажник; М-во освіти і науки України, Харківський нац. економічний ун-т. -Харків: ВД «ІНЖЕК», 2005. -206 с.
9. Соціологія : Підручник/ Ред. Віктор Георгійович Городяненко,. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Академія, 2002. -559 с.
10. Черниш Н. Соціологія : Курс лекцій/ Наталія Черниш,; Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. -3-є вид., перероблене і доп.. -Львів: Кальварія, 2003. -540 с.