Що стосується театру, то за свою попередню історію він пройшов складний шлях від дуже умовного дійства до постановок, які мали разючу життєвість. У ХХ ст. революційність побачили якраз у зворотному: у максимальній театральності, що розуміється як умовність, використанні різких вирізних засобів. У 20-і роки одночасно у Москві розгорнулася творчість видатних режисерів-новаторів. Свій театр організував В. Мейєрхольд, який радикально оновлював виразні засоби, навіть використав прийоми російського балагану, залучав публіку до сценічної дії. Євген Вахтангов висунув лозунг «фантастичного реалізму». О. Таїровбув прихильником крайніх сценічних форм, противником напівтонів.

Ще одна відмінність від інших видів мистецтва пов’язана з тим, що театральне мистецтво залежніше від держави, схильне до політичного впливу. Тут немає компромісного варіанта «відкласти видання», не можна ховатися за повною умовністю живописних образів.

Однією з найзначніших особистостей, які формували театр ХХ ст., був німецький драматург, письменник, режисер і теоретикБертольд Брехт. Він розвивав інтелектуальний напрям. Прихильник соціалістичних ідей, він почав свою творчість «Тригрошовою оперою», поставленою режисером Ервіном Піскатором, основоположником політичного театру (пізніше влада організувала банкрутство його театру). У часи нацизму Брехт був вимушений емігрувати, після війни очолив у Німецькій Демократичній Республіці знаменитий театр «Берлінер ансамбль». Брехт виробив особливий вид драми — параболу — розгорнену багатими подіями притчу, повну конфліктів глобального характеру («Мама Кураж і її діти», «Життя Галілея», «Добра людина з Сезуана», інші).

Драматург розрізняв два види театру: драматичний (арістотелівський) та епічний. Він підкреслював свою приналежність до другого. Письменника не задовольняли традиційні принципи античної трагедії, висунуті Аристотелем. Він називав арістотелівський театр фаталістичним, оскільки драматурги висвітлювали нездоланну владу обставин над людиною. Брехт прагнув до іншого театру — дієвого, активно-Письменник вважав, що людина завжди зберігає здатність до вільного вибору і відповідального рішення за найскладніших ситуацій. Він писав: «Завдання «епічного театру» — змусити глядачів відмовитися… від ілюзії, начебто кожний на місці героя діяв би так само» І Брехт виступав проти того, щоб герої були «рупорами ідей» автора: «На сцені реалістичного театру місце лише живим людям, з усіма їх .суперечностями, пристрастями і вчинками».

В «епічному театрі» Брехта змінюється художня організація п’єс Фабула, історія дійових осіб перериваються авторськими коментарями, ліричними відступами, зонгами (піснями) тощо. Драматург намагається позбавити п’єси неперервного розвитку подій. На його думку, театр — завжди творчість, яка відрізняється від правдоподібності сьогодні недостатньо лише природної поведінки героїв за певний обставин. Брехт зазначав, що правдиве відтворення дійсності не пояснити обмежуватися зображенням суспільних обставин, якими не можна пояснити загальнолюдські категорії. Тому невипадково автор вдається до міфу, символу, до жанру притчі або п’єси-параболи. Ці форми довали змогу “подолати зовнішнє, зазирнути в глибинну сутність речей”.

Новаторство письменника виявляється і в тому, що він зумів поєднати традиційні прийоми розкриття естетичного змісту (характери, конфлікти, фабула) з відокремленим рефлексуючим началом. Прийом «відчуження» у Брехта — принцип філософського пізнання світу, мета якого — викликати у глядачів аналітичне, критичне ставлення до зображених подій». Він вважав, що драматургія і театр покликані впливати передусім не на почуття, а на інтелект людини («глядач повинен не співпереживати, а сперечатися»), що найважливішим у п’єсі є не змальовані події, а висновки та узагальнення, які випливають з них.