Вступ

У зв’язку зі зростаючою взаємозалежністю держав світового співтовариства, інтенсивним розвитком сучасних міжнародних економічних відносин, інтеграція національних економік у систему світогосподарських зв’язків є необхідною умовою їхнього розвитку. Збільшення інтернаціоналізації господарського життя, міжнародної спеціалізації і кооперування виробництва, посилення конкуренції на світових ринках, а також валютна нестабільність обумовлюють широкомасштабний розвиток регіональних інтеграційних процесів, що спостерігається останнім часом в усьому світі. На сьогоднішній день найвищого ступеня економічної інтеграції досягнуто в Європейському Союзі (ЄС). В останні роки головним і найбільш динамічним напрямком розвитку економічної інтеграції в ЄС є формування економічного та валютного союзу. Створення такого союзу означає не тільки забезпечення вільного руху товарів, послуг, капіталів і робочої сили та проведення єдиної грошово-кредитної і валютної політики, але і поліпшення позицій країн — учасниць Європейського економічного та валютного союзу (ЄЕВС) на світовому ринку.

Актуальність теми полягає в тому, що створення Європейського економічного та валютного союзу та введення в ньому єдиної валюти суттєво впливає на систему загальноєвропейського економічного співробітництва і на світову валютну систему в цілому. Введення єдиної валюти в регіоні, що має економічний потенціал, порівняний з США, збільшує суперництво трьох світових економічних центрів — США, Західної Європи і Японії. Політично потенційне розширення ЄС на схід створить гегемонію ЄС на основній частині території Європи, що надає йому істотно іншого міжнародного статусу і ваги. У зв’язку з цим на сьогоднішній день дослідження сучасного стану і поточних проблем розвитку валютної інтеграції в ЄС має велику актуальність.

Необхідно також відзначити те, що у світовому співтоваристві останнім часом спостерігається ріст настроїв на користь переходу на регіональні валюти. Зокрема, набирає силу ідея про спільну валюту країн-членів Асоціації країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), пропонується використовувати єдину валюту в країнах Латинської Америки. У зв’язку з цим вивчення вже наявного досвіду створення єдиної валюти в регіоні, що охоплює досить велику кількість країн, яким є зона євро, допоможе краще оцінити потенційні проблеми і наслідки створення регіональних валют.

Мета: охарактеризувати європейську валютну систему.

Завдання роботи:

— показати історичні передумови створення Європейської валютної системи;

— визначити поняття валютних відносин та валютної системи;

— розкрити еволюцію міжнародних валютних відносин: система золотого стандарту; Бреттон-Вудська валютна система; Ямайська валютна система;

— окреслити сучасні напрямки розвитку Європейської валютної системи.

Розділ І. Теоретико-методологічні основи сутності Європейської валютної системи

1.1. Історичні передумови створення Європейської валютної системи

Світова валютна система є сукупністю кредитно-грошових відносин. Вони склалися на основі інтернаціоналізації господарського життя, міжнародного розподілу праці, розвитку світового ринку тощо.

Міжнародні валютні відносини виникають тоді, коли гроші починають функціонувати у міжнародному господарському обороті.

Національні валютні системи сформувалися раніше, ніж світова валютна система. Тривалий час національні валютні системи існували автономно. Національна валюта є основою національної валютної системи. Більшість держав світу завжди використовували свою національну валюту. Значно рідше країни світу використовують чужу валюту.

Для здійснення міжнародної торгівлі в умовах існування розмаїття валют потрібно мати механізм розрахунків між фізичними і юридичними особами різних країн. Такий механізм стихійно чи цілеспрямовано з’являвся. Його основою був валютний курс.

Історії людства відомі два типи систем грошового обігу:

1. Обіг металевих грошей (тобто мідних, срібних, золотих монет).
2. Обіг паперових грошей та кредитних грошей, які не обмінюються на золото [32, с. 19].

Монети з фіксованим на них номіналом, що випускалися державою, вперше з’явилися у VIII ст. до н. є. у Лідії (Мала Азія) та Китаї.

Спочатку монети карбувалися з одного боку. Приблизно за 560 років до н. є. правитель Афін Пісістратус випустив в обіг монети із зображенням на обох боках.

Перші британські монети з’явилися у І ст. до н. є. Виготовлялися вони зі срібла та міді. Згодом мідь та бронзу використовували для монет невеликого номіналу, а для більшого застосовували золото та срібло.

Тривалий час монети відливали за методом, який використовувався ще у Стародавньому Вавилоні для виготовлення печаток, — місця, що були впалими на формі, на монеті ставали опуклими. Метод давав змогу одержувати зображення високої художньої цінності. Сучасні методи монетокарбування з погляду мистецтва поступаються стародавньому. Відомим зразком монетного мистецтва є «Святий Георгій і Дракон» Бенедетто Піструччі (1817 p.). Зображення використовувалося на британських монетах упродовж майже півтори сотні років [32, с. 20].

Батьківщиною паперових грошей вважається Стародавній Китай.

Банкноти вперше були випущені банками. Вони зобов’язувалися сплачувати золотом зазначену на банкнотах суму. Банк Англії випускав банкноти з часу свого заснування у 1694 р.

Залежно від металу, що використовувався як гроші, вирізняють такі види металевого грошового обігу:

— біметалізм;

— монометалізм.

Згідно з першим з названих видів монети, що карбуються із золота та срібла, перебувають в обігу як взаємно рівні. Біметалізм набув особливо значного поширення в Західній Європі у XVI-XVII ст., тобто у період первісного нагромадження капіталу. Вартісні співвідношення між золотими та срібними монетами встановлювалися стихійно залежно від ринкової вартості зазначених металів. Коли ж у вартісне співвідношення золота та срібла втручалася держава, то виникала система подвійної валюти. В умовах біметалізму один з цих двох металів виявлявся переможцем і відігравав роль загального еквівалента.

Приплив срібла до Європи, передусім з Америки, викликав падіння ринкової ціни срібла порівняно із золотом.

Спроби урядів підтримувати завищене на користь срібла співвідношення між золотом і сріблом викликали переплавлення золотих монет у зливки та їх обмін на срібло. Спрацьовувало правило англійського державного діяча Грешама: «Погані гроші витісняють з обігу «кращі» гроші» [32, с. 22].

Коли з’явилася загроза повного витіснення золотих монет срібними, то провідні європейські країни відмовилися від біметалізму.

Срібні монети були громіздкими. Для сплати срібними грошима часто потрібно було вдаватися до послуг гужового транспорту. Золоті ж монети, з огляду на значно вищу їхню вартість, були зручнішими для обігу.

У 1798 р. Англія першою запровадила монометалізм. Впродовж наступного століття він став панівною грошовою системою і в інших країнах.

Людству відомі три види монометалізму — мідний, срібний та золотий. Мідний монометалізм існував в історичному минулому, наприклад, у Стародавньому Римі.

Золотий поступово став практично єдиною валютною системою світу.

Сьогодні існує думка деяких учених про те, що міжнародна валютна система не обов’язково має ґрунтуватися на міжнародних угодах. Свої висновки вони аргументують тим, що в часи металевих грошей не було жодних правил для встановлення мінової пропорції між двома золотими монетами різної ваги, та стверджують, що депозитна валюта цілком може розглядатися як звичайний товар, відносна вартість якого визначається вільним співвідношенням попиту та пропозиції. Але переважна більшість науковців вважає, що держави не можуть ігнорувати питання співвідношення своїх валют [24, с. 34]. На нашу думку, історія валютних систем свідчить, що їх класифікація здійснюється за ознакою резервного активу, тобто активу, за допомогою якого можна врегулювати дисбаланси в міжнародних розрахунках. За цією ознакою стандарти валютних систем поділяються на золотий, золотодевізний та девізний.

В Греції, де зародилися та почали розвиватися первісні форми вексельної і міняльної справи. Наступним етапом розвитку валютних відносин стали середньовічні «вексельні ярмарки», які проводилися в найвідоміших торговельних центрах Західної Європи, таких як Ліон, Антверпен та ін. У цей час також з’являються перші автоматичні клірингові палати в Німеччині, Великобританії і Нідерландах [24, с. 35].

Таким чином, регламентація валютних відносин у світовому співтоваристві відбувалася в межах генезису світової валютної системи. Міжнародні валютні відносини були обумовлені процесом створення світового ринку, поглибленням міжнаціонального поділу праці та розвитком економічних відносин між різними державами.

1.2. Поняття валютних відносин та валютної системи

Валютна політика — сукупність організаційно-правових та економічних заходів у сфері міжнародних валютних відносин, спрямованих на досягнення визначених державою цілей [22, с. 108].

Функціонування валют у міжнародному обороті зумовлює виникнення і розвиток відповідних валютних відносин

Валютні відносини – це економічні відносини, пов’язані з використанням національних валют у світовому господарстві при обміні результатами праці національних економік, а також використання іноземних валют на території окремої країни. Валютні відносини охоплюють усі грошові аспекти зовнішньоекономічної діяльності. Всі суб’єкти економічних відносин, які так чи інакше використовують валюту у своїх операціях, є суб’єктами валютних відносин [22, с. 108].

Необхідність державного регулювання валютних відносин визначається такими основними потребами:

— забезпечення сприятливих зовнішньоекономічних умов для відтворювальних процесів у країні;

— оптимізація участі суб’єктів господарювання країни у міжнародному розподілі праці;

— формування ефективного механізму функціонування і розвитку внутрішнього валютного ринку, недопущення недобросовісної конкуренції його суб’єктів та уникнення фінансових криз;

— гарантування безпеки господарської діяльності і захисту економічного суверенітету та інтересів держави на зовнішніх ринках, включаючи валютні;

— забезпечення макроекономічної та фінансової стабільності в країні як основи зростання економіки [22, с. 109].

Сукупність цих потреб визначає необхідність впливу держави на систему валютних відносин у країні, що власне і є валютною політикою. Її головне завдання – це забезпечення ефективного функціонування валютних відносин.

Валютна політика – це сукупність здійснюваних державою економічних, організаційних та правових заходів у сфері валютних відносин з метою реалізації стратегічних завдань розвитку національної економіки [13, с. 98].

Економічні заходи полягають у використанні тих чи інших інструментів і важелів впливу, які визначають економічну мотивацію поведінки суб’єктів валютних відносин.

Правові заходи охоплюють юридичне оформлення валютної політики у вигляді відповідного валютного законодавства країни, а також укладених міжнародних угод, предметом яких є регулювання валютних відносин.

Організаційні заходи передбачають конкретну діяльність відповідних державних інституцій із реалізації валютної політики у вигляді підготовки, прийняття і контролю за реалізацією певних рішень з валютних відносин.

Таким чином, валютна політика є невід’ємною складовою державної економічної політики і за своїми цілями та пріоритетами має бути тісно пов’язана з нею. Елементи валютної політики визначають спрямованість регулятивного впливу держави у валютній сфері економічних відносин. Власне вплив держави на всю систему валютних відносин і становить головний зміст валютної політики.

Між валютними відносинами і процесом відтворення існують прямий та зворотний зв’язки. Так, об’єктивною підставою валютних відносин є процес суспільного відтворення, міжнародний обмін товарами, послугами та капіталами. Тому валютні відносини вторинні відносно процесу відтворення. Проте вони впливають на нього, зокрема валютні кризи негативно відбиваються на процесі відтворення. У свою чергу, стан валютних відносин залежить від рівня розвитку економіки, національної, світової і політичної ситуації. Отже, міжнародні валютні відносини опосередковують міжнародні економічні відносини і належать як до сфери матеріального виробництва, так і до сфери розподілу споживання та обміну.

Світова валютно-фінансова система — форма організації валютно-фінансових відносин, які обслуговують міжнародний рух капіталу і факторів виробництва або які функціонують самостійно, що закріплено в міжнародних угодах [13, с. 99].

Валютна система — форма організації та регулювання валютних відносин, яка закріплена національним законодавством або міжнародними угодами.

Валютну систему можна розглядати з економічного та організаційно-правового погляду.

З економічного погляду валютна система — це сукупність валютно-економічних відносин, що історично склалися на основі інтернаціоналізації господарських зв’язків.

З організаційно-правового погляду — державно-правова форма організації валютних відносин країни, що склалася історично на основі інтернаціоналізації господарських зв’язків і закріплена національним законодавством з урахуванням норм міжнародного права.

Розрізняють національну, регіональну і світову валютні системи.

Раніше виникла національна валютна система.

Національна валютна система — сукупність валютно-економічних відносин, за допомогою яких здійснюється міжнародний платіжний обіг, утворюються і використовуються валютні ресурси країни [13, с. 101].

Національна валютна система є органічною частиною світової системи грошових відносин окремих держав. Її функціонування регулюється національним законодавством кожної країни. На підставі такого законодавства встановлюється механізм взаємодії національних і світових грошей, спосіб їх конвертації, котирування та регулювання валютних курсів, формування та використання міжнародної ліквідності, золотовалютного запасу та кредитних ресурсів. До національних валютних систем входять відповідні інфраструктурні ланки — банківські та кредитно-фінансові установи, біржі, спеціальні органи валютного контролю та інші державні і приватно-комерційні інституції [13, с. 102].

Розділ ІІ. Еволюція міжнародних валютних відносин

2.1. Система золотого стандарту

Система золотого стандарту виникла у середині XIX ст. після промислової революції в капіталістичних країнах на базі золотого монометалізму. Вона була породжена необхідністю забезпечити торговельні розрахунки між великими промислово розвинутими країнами того часу в Європі й у Північній Америці. Юридично вона була оформлена міждержавною угодою на Паризькій конференції в 1867 р., яка визнала золото єдиною формою світових грошей [11, с. 197].

Паризька валютна система ґрунтувалася на простих правилах і забезпечувала майже автоматичну стабільність валютних курсів і рівновагу міжнародних платежів. Основними ознаками системи були: функціонування золота як світових грошей; фіксація золотого вмісту національних валют; їх безпосередня конвертованість у золото; наявність на цій основі фіксованих валютних курсів. У період дії золотого стандарту золото оберталося у вигляді карбованих монет не лише на зовнішньому, а й поряд із розмінними паперовими грішми на внутрішньому ринку.

Система золотого стандарту основана на кількох простих принципах.

Кожна валюта визначалася вагою золота. Англія застосовувала цей принцип ще з 1816 р., США — з 1837 р., Німеччина — з 1875 р., а Франція, що обрала в 1803 р. біметалічну систему золота-срібла, — з 1878 р. [11, с. 198].

Конвертованість кожної валюти в золото забезпечувалася як усередині, так і за межами національних кордонів. Емісійні інституції обмінювали банківські папери на золоті монети, і золоті зливки перетворювали в монети. У цих умовах емісійний інститут не міг дозволити собі випускати зливки без обліку обсягу свого золотого запасу.

Зливки вільно обмінювалися на монети; золото вільно імпортувалося й експортувалося на широких міжнародних ринках. Таким чином, ринки золота і валютні ринки були взаємозалежними.

Органи валютного контролю проводили політику регулювання. Її основна мета — забезпечення стабільності валюти і зовнішня рівновага. Будь-який зовнішній дефіцит викликає зростання процентних ставок, що повинно уповільнити економічну діяльність (ефект дефляції) і сприяти ввезенню капіталів (приведення платіжного балансу до нового стану рівноваги).

Такі принципи забезпечували фактичну тотожність національної грошової та валютної систем. Різниця між ними полягала головним чином у тому, що на світовому ринку золото як засіб платежу приймалося на вагу.

Обмінний валютний курс національних (паперових) грошей розраховувався на основі співвідношення їх золотого вмісту (масштабу цін), що установлювався державою. Так, якщо золотий вміст американського долара становив 1/20 унції золота, а англійського фунта стерлінгів — 1/4 унції, то легко визначити, що їх обмінний курс дорівнював співвідношенню 1 до 5 (1/4 : 1/20 = 5). Фунт стерлінгів обмінювався на 5 дол. [11, с. 198].

Країни, що дотримувалися золотого стандарту, мали забезпечувати жорстке співвідношення між наявними запасами золота й кількістю грошей, що перебувала в обігу, а також вільну міграцію золота — його експорт та імпорт. Завдяки такій міграції золота відбувалося покриття пасивного сальдо платіжних балансів, чим забезпечувалася відповідна стабільність системи валютних відносин.

Система золотого стандарту відіграла важливу роль у процесі розвитку міжнародних торговельних відносин, інтернаціоналізації виробництва. Вона забезпечувала загальність світових грошей, їх повну конвертованість, стійкість купівельної спроможності валюти та валютних курсів, а також автоматичне (унаслідок міграції золота) урівноваження платіжних балансів окремих держав, стабільність світових цін. Ця система одночасно забезпечувала стабільність валютних ставок і стабільність платіжного балансу, що виявлялося в такому:

Валютні паритети визначалися через співвідношення їх золотого вмісту. Якщо ринки занадто відхиляються від паритетів, то економічні агенти зацікавлені у здійсненні своїх розрахунків скоріше в золоті, ніж у банкнотах. Наприклад, француз, який повинен здійснити платіж у фунтах стерлінгів, зацікавлений у здійсненні платежу в золоті, якщо різниця між ринковою ціною і золотим паритетом фунта проти франка перевищує витрати на пересилання золота з Франції в Англію. Валютний курс, починаючи з якого така операція буде прибутковою, називається золотою точкою вивозу. Аналогічно можна визначити так звану золоту точку ввозу, починаючи з якої власники іноземних валют, що прагнуть придбати національні гроші, надають перевагу оберненості своєї валюти в золото за кордоном і намагаються скоріше імпортувати золото, ніж зазнавати втрат, які викликані занадто низьким валютним курсом [11, с. 199].

Золоті точки дорівнюють паритету національної валюти з додаванням або відніманням транспортних і страхових витрат, викликаних матеріальним трансфертом золота.

Золотий стандарт забезпечував також довгострокову рівновагу платіжного балансу. Справді, країна з негативним сальдо внаслідок руху золотих точок потерпає від відпливу золота за кордон, що змушує емісійний інститут скорочувати обсяг національної валюти в обігу. Відповідно до кількісної теорії грошей таке зменшення грошової маси викликає зниження відносних цін на національні товари, що підвищує їхню конкурентоспроможність і дозволяє збільшувати експорт і скорочувати імпорт, тобто приводити обмін до нового стану рівноваги.

Золотий стандарт сприяв розвитку міжнародної торгівлі. Її обсяг дуже швидко зростав з 1850 до 1914 р.: якщо взяти за базу 1850 р. умовно 100 одиниць, то індекс її обсягу збільшився до 370 у 1880 р., до 1000 — у 1913 р. Це зростання, без сумніву, принесло вигоду насамперед чотирьом провідним західним країнам — Великобританії, Німеччині, Сполученим Штатам, Франції, на які загалом припадало в 1914 р. біля половини світової торгівлі. Серед них виділялася Великобританія, яка відігравала домінуючу роль у торговельно-промисловій політиці світу [11, с. 200].

Отже, система золотого стандарту сприяла міжнародному співробітництву між індустріальними країнами, вона забезпечувала тривалу стабільність міжнародної валютної системи.

Водночас система золотого стандарту мала й істотні недоліки. Вона була занадто жорсткою, недостатньо еластичною та дорогою, тому що залежала від рівня видобутку монетарного товару. Найбільшою перешкодою для розвитку валютно-фінансової системи світу було те, що умови функціонування золотого стандарту повністю виключали можливість проведення окремими державами власної валютно-грошової політики. Це пояснюється тим, що безпосередньою реакцією на будь-яке збільшення обсягів паперової емісії та інфляційне знецінення національних грошей був відплив золота за кордон і відповідне зменшення золотих запасів. Як наслідок, обмежувалися можливості державного втручання у сферу грошових та валютних відносин, їх регулювання та використання у конкретних напрямах економічної політики.

Зазначені недоліки стали причиною заміни після Першої світової війни золотого стандарту золотовалютним (золотодевізним). Сутність останнього зводилася до того, що поряд із золотом функцію міжнародних платіжних засобів взяли на себе і деякі валюти провідних країн світу. Платіжні засоби в іноземній валюті, які використовувалися в міжнародних розрахунках, називали девізами. Інституційна система золотодевізного стандарту була заснована рішеннями міжнародної Генуезької конференції, що відбулася у 1922 р. Однак і після укладення Генуезької угоди грошові системи майже 30 країн Заходу продовжували функціонувати у режимі золотого стандарту [11, с. 201].

Повний відхід країн Заходу від золотого стандарту відбувся в період «Великої депресії» — економічної кризи 1929-1933 рр. і в перші післякризові роки. З провідних капіталістичних країн спочатку Англія у 1931 р., а далі в 1933 р. США внаслідок загострення суперечностей не лише грошового обігу, а й усієї системи виробничого відтворення, вимушені були відмовитися від внутрішньої конвертованості паперових грошей у золото. У 1936 р. ліквідувала всі форми золотого обігу Франція. Одночасно перейшли до паперово-грошового обігу Нідерланди та Швейцарія. До початку Другої світової війни практично всі країни Заходу припинили обмін на золото паперових знаків вартості.

Важливо з’ясувати причини, що викликали ці дії. Вони не пов’язані безпосередньо з кількісною невідповідністю між централізованими запасами золота і масою грошових знаків, що перебували в обігу, як це здається на перший погляд. Показово, що якщо в 70-х роках минулого сторіччя в умовах повнокровного функціонування золотого стандарту централізовані запаси монетарного товару становили в ряді провідних капіталістичних країн 35-45 % загальної суми паперових грошей, то в період структурних перетворень грошової системи, про які йдеться, забезпеченість золотом паперового обігу була не нижчою. У 1929 р. така забезпеченість становила в Англії 41 %, Франції — 60, у США — майже 100 %. У 1937 р. після відміни в цих країнах обміну паперових грошей на золото цей показник дорівнював відповідно 122 %, 74 та 230 % [11, с. 203].

Перша світова війна дестабілізувала систему золотого стандарту. Для фінансування війни європейські країни мусили брати кредити у своїх центральних банків і призупинили оберненість у золото своїх валют, установивши примусовий курс. Наприклад, Франції, що за чотири роки збільшила свою грошову масу в три рази, війна обійшлася в 215 млрд золотих франків. Крім того, розподіл золота у світі змінився докорінно на користь Сполучених Штатів Америки, які вступили у війну з запізненням порівняно з європейськими країнами. Щоб подолати нову негативну ситуацію, експерти пропонували прийняти систему золотовалютного стандарту і заохочувати центральні банки включати до складу своїх резервних засобів нарівні з золотом обернені в золото валюти для забезпечення банкнотної емісії центральних банків. Золото поряд з конвертованими валютами залишалося основним засобом розрахунків у міжнародних операціях.

Таким чином, відміна обміну паперових грошей на золото у внутрішньому обігу фактично означала крах золотого стандарту у сфері валютних відносин. Це було зумовлено загальною трансформацією економічної структури господарювання, що базувалася на ринкових саморегуляторах, у державно-регулюючу економічну систему. Така трансформація відбувалася відповідно до теоретичних засад, які були розроблені Дж. М. Кейнсом у 30-х роках минулого століття. Адекватно цій трансформації змінилася і логіка побудови системи валютно-грошових відносин: якщо золото як національні та світові гроші є елементом стихійно функціонуючої ринкової економіки, то паперові знаки вартості, що мають кредитну основу, більшою мірою відповідають економіці, яка поєднує у собі ринкові та державні регулятори [11, с. 204].

2.2. Бреттон-Вудська валютна система

Друга світова війна привела до поглиблення кризи Генуезької валютної системи. Розробка проекту нової світової валютної системи почалася ще в роки війни (у квітні 1943 р.), тому що країни побоювалися потрясінь, подібних до валютної кризи після першої світової війни й у 30-х роках. Англо-американські експерти, що працювали з 1941 р., із самого початку відкинули ідею повернення до золотого стандарту. Вони прагнули розробити принципи нової світової валютної системи, здатної забезпечити економічний ріст і обмежити негативні соціально-економічні наслідки економічних криз. Прагнення США закріпити пануюче положення долара у світовій валютній системі знайшло відображення в плані Г. Д. Уайта (начальника відділу валютних досліджень міністерства фінансів США) [33, с. 346].

У результаті довгих дискусій за планами Г.Д.Уайта і Дж.М.Кейнса (Великобританія) формально переміг американський проект, хоча кейнсіанські ідеї міждержавного валютного регулювання були також покладені в основу Бретонвудської системи.

Для обох валютних проектів характерні загальні принципи:

— вільна торгівля і рух капіталів;

— урівноважені платіжні баланси, стабільні валютні курси і світова валютна система в цілому;

— золотодевізний стандарт;

— створення міжнародної організації для спостереження за функціонуванням світової валютної системи, для взаємного співробітництва і покриття дефіциту платіжного балансу [33, с. 347].

На валютно-фінансовій конференції ООН у Бреттон-Вудсі (США) у 1944р. були встановлені правила організації світової торгівлі, валютних, кредитних і фінансових відносин і оформлена третя світова валютна система. Прийняті на конференції Статті Угоди визначили наступні принципи Бретонвудської валютної системи.

1. Введенний золотодевізний стандарт, заснований на золоті і двох резервних валютах — доларі США і фунті стерлінгів.
2. Бретонвудська угода передбачала чотири форми використання золота як основи світової валютної системи:

А. збережені золоті паритети валют і введена їхня фіксація в МВФ;

Б. золото продовжувало використовуватися як міжнародний платіжний і резервний засіб;

В. спираючи на свій зрослий валютно-економічний потенціал і золотий запас, США дорівняли долар до золота, щоб закріпити за ним статус головної резервної валюти;

Г. з цією метою казначейство США продовжувало розмінювати долар на золото іноземним центральним банкам і урядовим закладам за офіційною ціною, встановленої в 1934 р., виходячи з золотого змісту своєї валюти (35 дол. за 1 трійську унцію, рівну 31,1035 г) [33, с. 347].

Передбачалося ввдення взаємної оборотності валют. Валютні обмеження підлягали поступовому скасуванню, і для їхнього введення була потрібно згода МВФ.

3. Курсове співвідношення валют і їхня конвертованість стали здійснюватися на основі фіксованих валютних паритетів, виражених у доларах. Девальвація понад 10% допускалася лише з дозволу Фонду. Установлено режим фіксованих валютних курсів: ринковий курс валют міг відхилятися від паритету у вузьких межах (+/-1% за Статутом МВФ і +/-0,75% по Європейській валютній угоді). Для дотримання меж коливань курсів валют центральні банки були зобов’язані проводити валютну інтервенцію в доларах.
4. Вперше в історії створені міжнародні валютно-кредитні організації МВФ і МБРР. МВФ надає кредити в іноземній валюті для покриття дефіциту платіжних балансів з метою підтримки нестабільних валют, здійснює контроль за дотриманням країнами-членами принципів світової валютної системи, забезпечує валютне співробітництво країн.

Під тиском США в рамках Бретонвудської системи затвердився доларовий стандарт — світова валютна система, заснована на пануванні долара. Долар єдина валюта, конвертована в золото, став базою валютних паритетів, що переважають засобом міжнародних розрахунків, валютної інтервенції і резервних активів. Тим самим США установили монопольну валютну гегемонію, відтіснивши свого давнього конкурента — Великобританію. Фунт стерлінгів, хоча за ним у силу історичної традиції також була закріплена роль резервної валюти, став украй нестабільним. США використовували статус долара як резервної валюти для покриття національною валютою дефіциту свого платіжного балансу. Специфіка доларового стандарту в рамках Бретонвудської системи полягала в збереженні зв’язку долара з золотом. США з двох шляхів стабілізації валютного курсу — вузькі межі його чи коливань конверсія долара в золото — зволіли другий. Тим самим вони поклали на своїх партнерів турботу про підтримку фіксованих курсів їхніх валют до долара шляхом валютної інтервенції. У підсумку підсилився тиск США на валютні ринки. Засилля США в Бретонвудській системі було обумовлено новим розміщенням сил у світовому господарстві. США зосередили в 1949 р. 54,6% капіталістичного промислового виробництва, 33% експорту, майже 75% золотих резервів. Частка країн Західної Європи в промисловому виробництві упала з 38,3% у 1937 р. до 31% у 1948 р., в експорті товарів — з 34,5 до 28%. Золоті запаси цих країн знизилися з 9 млрд. до 4 млрд. дол., що було в 6 разів менше, ніж у США (24,6 млрд. дол.), і їхні розміри різко коливалися по країнах. Великобританія, обслуговуючи своєю валютою 40% міжнародної торгівлі, володіла лише 4% офіційних золотих резервів капіталістичного світу. Зовнішньоекономічна експансія монополій ФРН сполучалися з ростом золотовалютних резервів країни (з 28 млн. дол. у 1951 р. до 2,6 млрд. у 1958 р.) [33, с. 348-349].

США використовували принципи Бретонвудської системи (статус долара як резервної валюти, фіксовані паритети і курси валют, конверсія долара в золото, занижена офіційна ціна золота) для посилення своїх позицій у світі. Країни Західної Європи і Японії були зацікавлені в заниженому курсі своїх валют з метою заохочення експорту і відновлення зруйнованої економіки. У зв’язку з цим Бретонвудська система протягом чверті століття сприяло росту світової торгівлі і виробництва. Однак післявоєнна валютна система не забезпечила рівні права всім її учасникам і дозволила США впливати на валютну політику країн Західної Європи, Японії й інших членів МВФ. Нерівноправний валютний механізм сприяв зміцненню позицій у США у світі на шкоду іншим країнам і міжнародному співробітництву. Протиріччя Бретонвудської системи поступово розхитували її.

Економічна, енергетична, сировинна кризи дестабілізували Бретонвудську систему в 60-х роках. Зміна співвідношення сил на світовій арені підірвало її структурні принципи. З кінця 60-х років поступово ослабнула економічна, фінансово-валютна, технологічна перевага США над конкурентами. Західна Європа і Японія, зміцнивши свій валютно-економічний потенціал, сталі тіснити американського партнера. На країни «Загального ринку» у 1984 р. приходилося 36,0% промислового виробництва країн ОЕСР (США — 34,3%), 33,7% експорту (США — 12,7%). Питома вага США в золотих резервах зменшився з 75% у 1949 р. до 23%. Одночасно частка країн ЄЕС у золотих резервах зросла до 38%, у валютних — до 53% (США — 10,8%) [33, с. 350].

Долар поступово втрачає монопольне положення у валютних відносинах. Марка ФРН, швейцарський франк, інші західноєвропейські валюти і японська ієна суперничають з ним на валютних ринках, використовуються як міжнародний платіжний і резервний засіб. Якщо частка долара в офіційних валютних резервах поступово знижувалася (з 84,5 до 73,1% у 1973-1980 р.), то відповідно підвищувалася частка марки ФРН (з 6,7 до 14%), японської ієни (з 0 до 3,7%), швейцарського франка (з 1,4 до 4,1%). Зникла економічна і валютна залежність країн Західної Європи від США, характерна для першого післявоєнного років. З формуванням трьох центрів партнерства і суперництва виник новий центр валютної сили у виді ЄЕС, що суперничає зі США і Японією [33, с. 351].

З кінця 60-х років наступила криза Бретонвудської валютної системи. Її структурні принципи, встановлені в 1944 р., перестали відповідати умовам виробництва, світової торгівлі і співвідношенню сил, що змінилося, у світі. Сутність кризи Бретонвудської системи полягає в протиріччі між інтернаціональним характером МЕО і використанням для їхнього здійснення національних валют, підданих знеціненню (переважно долара).

Причини кризи Бретонвудської валютної системи можна представити у виді ланцюжка взаємообумовлених факторів.

1. Нестійкість і протиріччя економіки. Початок валютної кризи в 1967 р. збіглося з уповільненням економічного росту. Світова циклічна криза охопила економіку Заходу в 1969-1970, 1974-1975, 1979-1983 р.
2. Посилення інфляції негативно впливало на світові ціни і конкурентноздатність фірм, заохочувало спекулятивні переміщення «гарячих» грошей. Різні темпи інфляції в різних країнах впливали на динаміку курсу валют, а зниження купівельної спроможності грошей створювало умови для «курсових перекосів».
3. Нестабільність платіжних балансів. Хронічний дефіцит балансів одних країн (особливо Великобританії, США) і активне сальдо інших (ФРН, Японії) підсилювали різкі коливання курсів валют відповідно вниз і нагору.
4. Невідповідність принципів Бретонвудської системи співвідношенню сил, що змінилося, на світовій арені. Валютна система, заснована на міжнародному використанні підданих знеціненню національних валют — долара і почасти фунта стерлінгів, зайшла в суперечність з інтернаціоналізацією світового господарства. Це протиріччя Бретонвудської системи підсилювалося в міру ослаблення економічних позицій США і Великобританії, що погашали дефіцит своїх платіжних балансів національними валютами, зловживаючи їх статусом резервних валют. У підсумку була підірвана стійкість резервних валют [21, с. 238].

Право власників доларових авуарів обмінювати їх на золото зайшло в суперечність з можливістю США виконувати це зобов’язання. Їх зовнішня короткострокова заборгованість збільшилася в 8,5 рази за 1949-1971 р., а офіційні золоті резерви скоротилися в 2,4 рази. Наслідком американської політики «дефіциту без сліз» з’явився підрив довіри до долара. Занижена в інтересах США офіційна ціна золота, що служила базою золотих і валютних паритетів, стала різко відхилятися від ринкової ціни. Міждержавне регулювання цієї ціни виявилося неспроможним. У підсумку штучні золоті паритети втратили зміст. Це протиріччя збільшувалося завзятим відмовленням США до 1971 р. девальвувати свою валюту. Режим фіксованих паритетів і курсів валют збільшив «курсові перекоси». Відповідно до Бретонвудської угоди центральні банки були змушені здійснювати валютну інтервенцію з використанням долара навіть на шкоду національним інтересам. Тим самим США переклали на інші країни турботу про підтримку курсу долара, що загострювало міждержавні протиріччя. Оскільки Утомившись МВФ допускав лише разові девальвації і ревальвації, то в чеканні їх підсилювалися рух «гарячих» грошей, спекулятивна гра на зниження курсу слабких валют і на підвищення курсу сильних валют. Міждержавне валютне регулювання через МВФ виявилося майже безрезультатним. Його кредити були недостатні для покриття навіть тимчасового дефіциту платіжних балансів і підтримки валют.

Принцип американоцентризма, на якому була заснована Бретонвудська система, перестав відповідати новому розміщенню сил з виникненням трьох світових центрів: США — Західна Європа — Японія. Використання США статусу долара як резервної валюти для розширення своєї зовнішньоекономічної і військово-політичної експансії, експорту інфляції підсилило міждержавні розбіжності і суперечило інтересам країн, що розвиваються.

5. Активізація ринку євродоларів. Оскільки США покривають дефіцит свого платіжного балансу національною валютою, частина доларів переміщається в іноземні банки, сприяючи розвитку ринку євродоларів. Цей колосальний ринок доларів «без батьківщини» (750 млрд. дол., чи 80% обсягу євроринку, у 1981 р. проти 2 млрд. дол. у 1960 р.) зіграв двояку роль у розвитку кризи Бретонвудської системи. Спочатку він підтримував позиції американської валюти, поглинаючи надлишок доларів, але в 70-х роках євродоларові операції, прискорюючи стихійний рух «гарячих» грошей між країнами, загострили валютну кризу.
6. Дезорганізуюча роль транснаціональних корпорацій (ТНК) у валютній сфері: ТНК розташовують гігантськими короткостроковими активами в різних валютах, що більш ніж удвічі перевищують валютні резерви центральних банків, вислизають від національного контролю й у погоні за прибутками беруть участь у валютній спекуляції, додаючи їй грандіозний розмах. Крім загальних причин існували специфічним, властивим окремим етапам розвитку кризи Бретонвудської системи [21, с. 240-241].

Криза Бретонвудської системи досяг кульмінаційного пункту навесні і влітку 1971 р., коли в його епіцентрі виявилася головна резервна валюта. Криза долара збіглася з тривалою депресією в США послу економічної кризи 1969-1970 р. Під впливом інфляції купівельна спроможність долара упав на 2/3 у середині 1971 р. у порівнянні з 1934 р., коли був установлений його золотий паритет. Сукупний дефіцит платіжного балансу по поточним операціях США склав 71,7 млрд. дол. за 1949-1971 р. Короткострокова зовнішня заборгованість країни збільшилася з 7,6 млрд. дол. у 1949 р. до 64,3 млрд. у 1971 р., перевищивши в 6,3 рази офіційний золотий запас, що скоротився за цей період з 24,6 млрд. до 10,2 млрд. дол. [33, с. 353].

Криза американської валюти виразився в масовому продажі її на золото і стійкі валюти, падінні курсу. Безконтрольно кочують євродолари наводнили валютні ринки Західної Європи і Японії. Центральні банки цих країн були змушені скуповувати їх для підтримки курсів своїх валют у встановлених МВФ межах. Криза долара викликав політичну форму виступів країн (особливо Франції) проти привілею США, що покривали дефіцит платіжного балансу національною валютою. Франція обміняла в казначействі США 3,5 млрд. дол. на золото в 1967-1969 р. З кінця 60-х років конверсія долара в золото стала фікцією: у 1970 р. 50 млрд. доларових авуарів нерезидентів протистояли лише 11 млрд. дол. офіційних золотих резервів. США прийняли ряд заходів для порятунку Бретонвудської системи в 60-х роках.

1. Залучення валютних ресурсів з інших країн. Доларові баланси були частково трансформовані в прямі кредити. Були укладені угоди про операції «своп» (2.3 млрд. дол. — у 1965 р., 11.3 млрд. дол. — у 1970 р.) між Федеральним резервним банком Нью-Йорка і поруч іноземних центральних банків. Короткострокові бони Руза були розміщені в західноєвропейських країнах.
2. Колективний захист долара. Під тиском США центральні банки більшості країн утримувалися від обміну своїх доларових резервів у золото в американському казначействі. МВФ уклав частину своїх золотих запасів у долари всупереч Статуту. Ведучі центральні банки створили золотий пул (1962 р.) для підтримки ціни золота, а після його розпаду з 17 березня 1968 р. увели подвійний ринок золота.
3. Подвоєння капіталу МВФ (до 28 млрд. дол.) і генеральна угода 10 країн — членів Фонду і Швейцарії про позики Фонду (6 млрд. дол.), випуск СДР у 1970 р. з метою покриття дефіциту платіжних балансів [33, с. 355].

США завзято пручалися проведенню назрілої девальвації долара і наполягали на ревальвації валют своїх торгових партнерів. У травні 1971 р. була здійснена ревальвація швейцарського франка й австрійського шилінга, уведений змінний курс валют ФРН, Нідерландів, що привело до фактичного знецінення долара на 6-8%. Схована девальвація влаштовувала США, тому що вона не відбивалася настільки шкідливо на престижі резервної валюти, як офіційна. Щоб зломити опір торгових суперників, США перейшли до політики протекціонізму. 15 серпня 1971 р. були оголошені надзвичайні заходи по порятунку долара: припинений розмін доларів на золото для іноземних центральних банків («золоте ембарго»), уведене додаткове 10%-не імпортне мито. США встали на шлях торгової і валютної війни. Наплив доларів у країни Західної Європи і Японію викликав масовий перехід до валютних курсів, що плавають, і тим самим спекулятивну атаку їхній зміцнілих валют на долар. Франція ввела подвійний валютний ринок за прикладом Бельгії, де він функціонував з 1952 р. Країни Західної Європи стали відкрито виступати проти привілейованого положення долара у світовій валютній системі [33, с. 356].

Пошуки виходу з валютної кризи завершилися компромісною Вашингтонською угодою «групи десяти» 18 грудня 1971 р. Була досягнута домовленість по наступним пунктах:

— девальвація долара на 7,89% і підвищення офіційної ціни золота на 8,57% (з 35 до 38 дол. за унцію);

— ревальвація ряду валют;

— розширення меж коливань валютних курсів з +/-1 до +/-2,25% від їхніх паритетів і встановлення центральних курсів замість валютних паритетів;

— скасування 10%-ний мита в США [33, с. 356].

Але США не взяли зобов’язання відновити конвертованість долара в золото і брати участь у валютній інтервенції. Тим самим вони зберегли привілейований статус долара, нині матеріально не підкріплений.

Закон про девальвацію долара був підписаний президентом Р.Никсоном 3 квітня і затверджений конгресом 26 квітня 1972 р. Підвищення ціни золота було узаконено після реєстрації нового паритету долара в МВФ і повідомлення країн-членів 8 травня 1972 р. Слід зазначити, що тимчасовий лаг між періодом ухвалення рішення про зміну офіційного валютного курсу і його юридичним оформленням мав практичне значення для міжнародних розрахунків, тому що при реалізації захисних застережень враховувався нормативний акт. Девальвація долара викликала ланцюгову реакцію: на кінець 1971 р. 96 з 118 країн — членів МВФ установили новий курс валют до долара, причому курс 50 валют був у різному ступені підвищений. З урахуванням різного ступеня підвищення курсу валют інших країн і їхньої частки в зовнішній торгівлі США середньозважена величина девальвації долара склала 10-12% [33, с. 357].

Між валютними кризами 1929-1933 р. і 1967-1976 р. мається визначена подібність. Ці структурні кризи світової валютної системи охопили всі країни, прийняли затяжний характер і привели до порушення її принципів. Однак криза Бретонвудської системи має ряд особливостей.

1. Переплетення циклічного і спеціального валютних криз. Криза Бретонвудської валютної системи сполучався не тільки зі світовими економічними кризами, але і з періодичним пожвавленням і підйомом економіки.
2. Активна роль ТНК у розвитку валютної кризи. ТНК зосередили 40% промислового виробництва, 60% зовнішньої торгівлі, 80% розроблювальної технології Заходу. Великі валютні активи і масштаби євровалютних, особливо євродоларових, операцій ТНК додали кризі Бретонвудської системи величезний розмах і глибину.
3. Дезорганізуюча роль США. Використовуючи привілейоване положення долара як резервної валюти для покриття дефіциту свого платіжного балансу, США наводнили доларами країни Західної Європи і Японію, викликаючи порушення в їхній економіці, посилення інфляції, нестабільність валют, що поглибило міждержавні протиріччя.
4. Виникнення трьох центрів сили. Структурні принципи Бретонвудської системи, встановлені в період безроздільного панування США, перестали відповідати новому розміщенню сил у світі. Країни Західної Європи, особливо ЄС, створюють, власний центр валютної сили в противагу гегемонії долара, а Японія використовує ієну як резервну валюту в азіатському регіоні.
5. Хвилеподібний розвиток валютної кризи, про що свідчать розглянуті вище етапи його розвитку.
6. Масові девальвації валют і періодичні ревальвації окремих валют. Порівняння девальвацій 60-70-х років і 1949 р. дозволяє виявити їхнього розходження за наступними показниками [21, с. 245]:

А. масштаби: у 1967-1973 р. кількаразові девальвації охопили сотні валют (проти 37 у 1949 р.), у тому числі двічі долар — резервну валюту;

Б. розмір: у 60-70-х роках розміри девальвацій (у середньому 8-15%) минулому значно менше, ніж у 1949 р. (до 30,5%) і після першої світової війни (до 80%). Перевага невеликих девальвацій без запасу міцності обумовлено побоюванням країн викликати ланцюгову реакцію в зв’язку зі зрослою інтернаціоналізацією господарських зв’язків;

В. тривалість: у 60-70-х роках девальвації розтяглися на ряд років, як і в 30-х роках, а в 1949 р. цей захід був проведений майже одночасно в 37 країнах;

М. порядок проведення: девальвації здійснюються не тільки юридично, але і фактично в зв’язку з ревальвацією в умовах валютних курсів, що плавають. А в 1949 р. у період післявоєнної розрухи питання про ревальвацію навіть не піднімався і панував режим фіксованих валютних курсів.

7. Структурний характер кризи світової валютної системи. З катастрофою Бретонвудської системи були скасовані її структурні принципи: припинений розмін доларів на золото, скасована офіційна ціна золота і золоті паритети, припинені міждержавні розрахунки золотом, уведений режим валютних курсів, що плавають, долар і фунт стерлінгів офіційно втратили статус резервних валют. На цю роль стали висуватися марка ФРН і японська ієна. Стали використовувати первісні форми світових кредитних грошей — СДР, ЕКЮ [21, с. 247].

2.3. Ямайська валютна система

Крах Бреттон-Вудської валютної системи відображав відповідну зміну сил у світовій економіці. На відміну від монополізму США, що був панівним у перші повоєнні десятиріччя, наприкінці 60-х — на початку 70-х років сформувалися три центри світового економічного суперництва — США, Західна Європа та Японія. Як наслідок — поліцентризм у фактичній розстановці економічних сил у світовому господарстві ввійшов у суперечність з монетаризмом у сфері міжнародних валютних відносин, що базувався «на монопольному становищі долара. Це також суттєво підривало устої Бреттон-Вудської системи, на зміну якій прийшла нова валютна система, що дістала назву Ямайської.

Контури валютної системи, що функціонує й розвивається у світовій економіці й понині, були визначені на нараді представників країн-членів МВФ, що відбулася в м. Кінгстоні на Ямайці в січні 1976 р. Кінгстонська угода поклала початок утворенню Ямайської валютної системи. Ця система почала функціонувати після відповідних ратифікацій названої угоди державами-учасницями з квітня 1978 р. Зміст визначальних принципів Ямайської валютної системи зводиться до таких основних положень.

1. Кінгстонською угодою проголошено повну демонетизацію золота у сфері валютних відносин. Відмінено офіційний золотий паритет, офіційну ціну на золото та фіксацію масштабу цін (золотого вмісту) національних грошових одиниць, знято будь-які обмеження у його приватному використанні. МВФ припинив публікацію даних про золотий вміст окремих валют. У результаті цих дій золото перетворилося у звичайний товар, ціна якого у паперових (кредитних) грошах визначається на ринку залежно від попиту та пропозиції. Відповідно до цього у Нью-Йорку, Чикаго, Токіо та інших центрах світової торгівлі сформувалися міжнародні ринки золота [20, с. 185].

Водночас, діставши дозвіл на здійснення на ринку вільних операцій з купівлі-продажу золота, центральні банки більшості країн Заходу залишили його у своїх запасах. Як наслідок, втративши статус світових грошей, золото продовжувало й продовжує нині залишатися високоліквідним (стратегічним) товаром, який можна завжди на випадок необхідності стабілізації платіжного балансу продати за відповідну валюту.

2. Кінгстонська угода поставила за мету обернути утворену ще в 1969р. МВФ колективну міжнародну одиницю — спеціальні права запозичення (Special Drawing Rights-СДР) на головний резервний актив та міжнародний засіб розрахунків і платежу. Йдеться про те, що система «золото- долар- національна валюта», на основі якої функціонувала Бреттон-Вудська угода, трансформувалася у нову систему: СДР- національна валюта. У цій структурі СДР діставали статус альтернативи не лише золота, а й долара як міжнародних грошей [20, с. 186].

На перших етапах величина СДР як міжнародної розрахункової одиниці, в якій визначається валютний курс національних грошей, розрахо-вувалася на основі золотого еквівалента Однак у наступні роки зв’язок СДР із золотом був повністю втрачений. Нині величина СДР визначається на основі кошика валют країн, котрим належить найбільша частка у сфері міжнародної торгівлі 3 1981 р. до складу так званого стандартного кошика входять 5 валют: долар (США)-42%, марка (ФРН)-19%, франк (Франція), ієна (Японія) та фунт стерлінгів (Англія) — по 13 % [20, с. 186].

Реальна практика валютних відносин, що здійснювалися на основі Кінгстонських угод, не підтвердила можливості повного витіснення долара з позиції ключової міжнародної валюти. Більше того, у період після 1981 р. адміністрації Р. Рейгана вдалося здійснити ряд стабілізаційних заходів, що сприяли зміцненню міжнародних позицій долара. Тому і в нині діючій валютній системі долар залишається реальною основою валютно-фінансового механізму. Сьогодні американська валюта обслуговує близько 2/3 міжнародних розрахунків. З погляду на це можна констатувати, що Кінгстонська система функціонує за принципами не паперово-валютного (як це передбачалося угодою), а паперово-доларового валютного стандарту.

3. Особливо важливою ознакою механізму Ямайської системи є запровадження «плаваючих» валютних курсів національних грошових одиниць. Необхідно враховувати два протилежні аспекти такої системи. З одного боку, система, про яку йдеться, надає гнучкості валютним відносинам, робить її здатною, ефективно реагувати на зміни співвідношень у вартості національних валют, що постійно відбуваються. У цьому разі валютна система більш точно відображає внутрішній стан економіки окремих країн в цілому та їх платіжного балансу зокрема [20, с. 187].

З іншого боку, коливання валютних курсів порушують стабільність торговельних зв’язків, породжують спекулятивні операції. У зв’язку з цим Кінгстонською угодою передбачається збереження елементів регулювання системи валютних співвідношень шляхом здійснення відповідних операцій на валютному ринку. Йдеться, отже, про функціонування системи не просто «плаваючих», а «регульовано плаваючих» валютних курсів.

Слід враховувати й те, що у режимі безпосередніх співвідношень («плавання») перебувають валюти лише провідних країн Заходу — США, Японії, Німеччини, Канади, Великобританії, Франції. Більшість валют інших країн, зокрема тих, що економічно слабко розвинуті, прив’язані до між народ-них розрахункових одиниць або окремих валют. Так, до американського долара прив’язані валюти близько 40 країн, французького франка- 13, СДР- 8.

4. Ямайська валютна система розвивається, за принципами поліцентризму: вона, з одного боку, підпорядкована централізованим регулюючим діям (відповідно до статуту МВФ), з іншого — має досить розвинуту мережу автономних (регіональних) валютних структур (угруповань) [20, с. 188].

У структурі Ямайської системи існують й інші валютні угруповання. Причому формування відповідних інституціональних структур та принципів функціонування Ямайської валютної системи ще не завершено. Вони постійно коригуються, наповнюються відповідно до змін у міжнародних економічних відносинах новим змістом.

Розвиток сучасного світового господарства визначається протиборством двох тенденцій — доцентрової і відцентрової. Стосовно валютної сфери ці тенденції проявляються, з одного боку, як намагання спільними зусиллями вирішувати валютні проблеми в масштабі світового співтовариства, а 3 іншого — як прагнення до створення валютних угруповань. Ці дві взаємозв’язані і взаємозумовлені суперечливі тенденції виявляються, по-перше, в прагненні до валютного співробітництва і координації валютної політики в масштабі всього світового господарства і, по-друге, в регіональній валютній інтеграції.

Переважання першої тенденції, що знайшла свій прояв у Бреттон-Вудських угодах, означало, що процес регіональної інтеграції перебував у прихованому стані. Проте вже і в той період визначилися прагнення до європейського валютного співробітництва: в 1950 р. був створений Європейський платіжний союз, який у 1958 р. був замінений Європейською валютною угодою. Але в той період ще не існувало об’єктивних основ для розвитку процесів валютної інтеграції.

На рубежі 60 — 70-х років під впливом дії внутрішніх і зовнішніх факторів на перший план виходить тенденція до регіонального валютного співробітництва, до створення регіональних валютних угруповань. Саме Ямайські угоди законодавчо дозволяють їх утворення, оскільки передбачалося, що країна — член МВФ може вибирати як критерії для визначення паритету своєї валюти або СПЗ, або ту чи іншу валюту, або валютний кошик. Процес валютної інтеграції пов’язаний також із процесом демонетизації золота [20, с. 189].

Розділ ІІІ. Сучасні напрямки розвитку Європейської валютної системи

3.1. Сутність європейської валютної системи

Нового імпульсу європейському будівництву було надано на початку 1970-х років, коли було вирішено розширити Співтовариство та розробити поетапний план створення Економічного та валютного союзу. 1 січня 1973 р. до Співтовариства увійшли Великобританія, Ірландія та Данія, а в 1979 р. була створена Європейська валютна система (ЄВС) [34, с. 433].

Основною метою створення цієї системи було забезпечення зони валютної стабільності в Європі, яка була б вільною від сильних коливань валютних курсів. Річ у тім, що мінливість валютних курсів вимагала від європейських компаній дуже виважених кроків стосовно проведення довгострокових інвестиційних проектів в інші країни Співтовариства.

За допомогою ЄВС стало можливим досягнення стабільності внутрішньої ціни та зовнішнього обмінного курсу внаслідок системи встановлених, але гнучких ставок при регулюванні, які спираються на різноманітні засоби та механізми кредитного втручання.

Зобов’язання, які накладаються на держави-члени цією системою, як і самі засоби, за допомогою яких здійснюється їхня діяльність, призвели до значної консолідації економічної та валютної політики держав-членів. У 80-ті роки до Співтовариства увійшла Греція, Іспанія та Португалія. У грудні 1987 р. у Брюсселі Європейською радою було прийнято Єдиний європейський акт, який передбачав завершення створення європейського внутрішнього ринку. 13 червня 1988 р. Рада міністрів Співтовариства досягла згоди щодо повної лібералізації руху капіталів з 1 липня 1990 р. [34, с. 434].

Отже, Європейська валютна система — це найвища ланка європейської інтеграції, яка передбачає, окрім усунення всіх бар’єрів у русі капіталів, робочої сили та товарів, ще й введення єдиної європейської валюти і проведення спільної монетарної та валютної політики.

Головна мета створення й функціонування ЄВС полягає в поглибленні інтеграційних процесів у межах країн «Спільного ринку», перетворення їх на зону європейської валютної стабільності (на противагу Ямайській валютній системі) та запобіганні експансії американського долара на ринках країн Західної Європи [34, с. 434].

Основа ЄВС — ЕКЮ, що стала базою для визначення курсових співвідношень між валютами країн-учасниць системи. Складовий елемент ЄВС — Європейський фонд валютного співробітництва, кошти якого використовуються для надання центральним банкам країн-учасниць кредитів на покриття тимчасових дефіцитів платіжного балансу.

Міжнародна валютна система — це правова форма організації міжнародних валютно-фінансових відносин між державами, що закріплена міждержавними домовленостями і нині являє собою сукупність способів, інструментів і міждержавних органів, за допомогою яких здійснюються платежі та розрахунки країн у межах світового господарства. Найвідомішою організаційною формою міжнародної валютної системи є Європейська валютна система (ЄВС) [17, с. 239].

3.2. Державно-правова форма організації європейської валютної системи

Валютне співробітництво сьогодні є об’єднуючим елементом міжнародних відносин як на світовому та регіональному (європейському), так і на національному рівні. Світова валютна система, а також Європейська валютна система були створені як інструменти економічної та політичної інтеграції. Зокрема, європейські інтеграційні елементи (Європейська валютна система) виникла завдяки двом різним методологічним підходам щодо світових інтеграційних процесів — конфедералістичному та федералістичному.

Конфедералістичний підхід передбачає, що країни згідні співпрацювати одна з одною без втручання в національний суверенітет. Головна мета полягає не в створенні «наддержави», яка поглинала б усіх, а в об’єднанні держав у конфедерацію, в якій вони могли б зберегти свої національні структури. Ці основні принципи були покладені в основу Ради Європи та Європейського Співтовариства. Ці ж принципи є також основою загальної зовнішньої політики та політики безпеки, а також співробітництва в галузі правосуддя та внутрішніх проблем Євросоюзу. Основним завданням Євросоюзу є міжурядове співробітництво [17, с. 240].

Метою федералістичного підходу є згладжування різниці між націями. Історія розвитку Європейської валютної системи свідчить, що окремі країни знайшли можливість пожертвувати частиною свого суверенітету для створення багатонаціонального співтовариства. Європейський Союз ґрунтується на федералістичному підході хоча і дещо на зміненій формі, оскільки сьогодні всім зрозуміло, що об’єднана Європа буде сильною тільки в тому разі, якщо будуть збережені індивідуальні особливості окремих її країн, регіонів та культур.

Сьогодні до Європейського Союзу входить 25 країн: Австрія, Бельгія, Данія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Греція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Іспанія та Великобританія і 10 країн, що приєдналися до ЄС у 2004 р. — Кіпр, Чеська Республіка, Єстонія, Угорщина, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словакія та Словенія. Євро є валютою для 12 країн Європейського Союзу: Бельгії, Німеччини, Греції, Іспанії, Франції, Ірландії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Австрії, Португалії та Фінляндії. Новітня тенденція розширення Європейського Союзу відбувається на стадії завершення формування економічного й валютного союзу, що ускладнює політичні та процедурно-правові аспекти взаємодії як країн-членів, так і країн-сусідів.

Зокрема, протягом 2004 р. спостерігалася стрімка тенденція щодо зростання курсу євро відносно долара США. Цей феномен аналітики пов’язують з загальним зростанням бюджетного дефіциту та зовнішньоторговельного дефіциту США. Разом з тим зростання курсу євро є негативною тенденцією для багатьох європейських бізнесменів, а також для економіки цього регіону, оскільки сильне євро ускладнює європейським виробникам експорт вироблених ними товарів та послуг. Крім того, цей процес призводить також до зниження прибутку (у доларовому еквіваленті), який створюється заморськими філіями європейських компаній. Так, аналітики швейцарського банку UBS вважають, що 10-відсоткове зростання курсу євро спричинить скорочення доходів 300 великих європейських компаній на 5 % та зменшення номінального ВВП на 1 % [17, с. 242].

3.3. Основні показники функціонування європейської валютної системи

У межах ЄВС — встановлено режим вільного курсоутворення національних валют стосовно долара США. Для валют країн-учасниць ЄВС установлено рівень максимальних відхилень курсу однієї національної валюти відносно іншої в розмірі 2,25% (для Іспанії та Італії — 6%), що контролюється відповідно до зміни показника «індикатора відхилень». Наприклад, якщо падіння курсу французького франка щодо німецької марки перевищило певний рівень «індикатора відхилень» та близьке до 2,25%, то з метою стабілізації курсу франка Банк Франції починає продавати німецькі марки (тобто купує французькі франки, вилучаючи надлишкову їх масу з обігу), а Німецький федеральний банк купує французькі франки, тобто купується слабша валюта і продається сильніша [28, с. 30].

Після створення ЄВС колективна валюта ЕКЮ служила засобом міжнародних розрахунків та існувала тільки у вигляді записів на рахунках центральних банків у Європейському фонді валютного співробітництва.

Новий етап європейської валютної інтеграції пов’язаний з реалізацією пропозицій, які дістали назву «План Делора». Він передбачав поетапну трансформацію Європейської валютної системи в Європейський валютний союз. Стратегічною метою Союзу визначалося запровадження спільного для країн-членів ЄС Європейського центрального банку і заміну в перспективі національних грошових одиниць єдиною валютою.

Важливою подією на шляху реалізації «Плану Делора» стало підписання у лютому 1992 р. в м. Маастрихті (Нідерланди) Маастрихтської угоди, яка визначила інституціональні та правові засади фундації ЄВС.

Угодою окреслено основні передумови утворення ЄВС: здійснення країнами ЄС повної необмеженої конвертованості національних валют, повної лібералізації руху капіталів, інтеграції банківських та інших фінансових ринків, жорсткої фіксації (без будь-яких граничних допущень) валютних курсів [28, с. 30].

Визначено основні етапи становлення ЄВС.

На першому етапі валютної інтеграції (1990-1994 рр.) країни Європейського Союзу розв’язали важливе завдання — створення самої концепції валютної інтеграції та розробили основні принципи її реалізації. Головним досягненням цього етапу стало підписання Маастрихтського договору, який, з одного боку, зафіксував прагнення Європи до валютного та економічного об’єднання, з іншого — закріпив основні вимоги до входження країн до цієї спільноти і визначив основні складові нового європейського економічного устрою [28, с. 31].

Згідно з Маастрихтським договором (1993 р.) утворено фінансово-економічне об’єднання — Європейський економічний і валютний союз (ЄЕВС). Основне завдання ЄЕВС полягає у завершенні єдиного ринку країн ЄС, скасуванні всіх перешкод на шляху міграції товарів, послуг, капіталів і людей, координації основних напрямів економічної та валютної політики.

За концепцією валютної інтеграції, другий етап розпочався у 1994 р., коли Європейський фонд економічного співробітництва був замінений Європейським валютним інститутом з широкими повноваженнями щодо підготовки створення валютного союзу, координації грошово-кредитної політики центральних банків ЄС, здійснення заходів по підготовці чергового етапу, протягом якого передбачалося створити адекватну інституціальну систему та умови для переходу до єдиної валюти.

Головна проблема, яка поставала перед країнами ЄС на другому етапі, полягала у виборі країн-претендентів, які стануть учасниками валютного союзу. За умовами Маастрихтської угоди, претендувати на вступ до Союзу можуть лише ті країни, які дотримуються визначених критеріїв за такими параметрами:

— стабільність цін — рівень інфляції в країні не має перевищувати середнього ріння інфляції її трьох найбільш стабільних країн більше ніж на 1,5%;

— дефіцит державного бюджету. Розмір бюджетного дефіциту не повинен перевищувати 3% внутрішнього валового продукту (ВВП) цієї країни;

— рівень процентних станок за довгостроковими кредитами може перевищувати рівень трьох найнижчих станок у країнах ЄС щонайбільше на 2%;

— коливання обмінних курсів національних валют (за відсутності девальвації у попередні два роки) допускаються у межах, встановлених для ЄС (± 2,25%) [28, с. 32].

Коло країн-учасниць ЄВС було визначено в травні 1998 р. на зборах глав держав і урядів на основі виконання критеріїв конвергенції. Рішення про вступ або невступ в ЄВС на основі виконання цих критеріїв за підсумками 1997 р. прийнято Європейською комісією і Європейським валютним інститутом відповідно до рекомендацій Європейського парламенту і національних парламентів.

Третій етап валютної інтеграції розпочався у червні 1998 р., коли почали функціонувати Європейський центральний банк (ЄЦБ) і Європейська система центральних банків (ЄСЦБ).

Третій етап завершився введенням єдиної валюти — євро, яка замінила національні валюти країн ЄВС спочатку в безготівковому обігу з 1.01.1999 р. Готівкові євро з’явилися у 2002 р. Курс євро до ЕКЮ був визначений у співвідношенні — 1 : 1. У 2002 р. євро набула законного платіжного засобу на території ЄВС як у безготівковій, так і в готівковій формах [28, с. 32].

Запровадження євро прискорило строки банківських операцій, зменшило витрати на конвертацію валют і банківські послуги.

Європейський валютний союз — друга у світі економічна система за розміром ВВП. У 1999 р. розмір ВВП у ЄВС становив 5,8 трлн евро, що на 24 % нижче, ніж ВВП США, і на 74 % вище, ніж ВВП Японії. Передбачається, що згодом на європростір припадатиме 19 % всесвітнього ВВП [28, с. 33].

Європейський валютний союз порівняно відкрита економічна система. У 2000 р. експорт країн єврозони становив 251,9 млн евро, а імпорт — 326,9 млн евро. Частка ЄВС у світовому експорті становить близько 19 % (частка США — 14,5 %, Японії — 8,5 %). Передбачається, що ЄВС належатиме 18,6 % світової торгівлі.

Частка ЄВС у світових золотовалютних резервах максимальна у світі і становить 16 % (Японія на другому місці, її частка становить 14 %, США — 4 %) [28, с. 33].

Однак економічний розвиток регіонів ЄВС не є рівномірним. Загалом у ЄС налічується понад 40 несприятливих районів. Це окремі департаменти Франції, південь Італії, острови Сардинія і Сицилія, більша частина Іспанії, а також Греція, Ірландія і Португалія. Рівень життя в найбідніших районах ЄВС у 2,5 разу нижчий, ніж у найбільш розвинених. У найменш розвинених економічних регіонах ЄВС створення відкритого ринку і посилення конкуренції може спричинити банкрутства, розорення, посилення безробіття.

Макроекономічні показники західноєвропейських країн у 1999 р., найбільший обсяг ВВП було вироблено в Німеччині (2260,4 млрд дол.), а також у Франції (1464,9 млрд дол.) і Італії (1236,9 млрд дол.). Найнижчі показники загального обсягу ВВП мають Ірландія (98,1 млрд дол.) і Португалія (116,7 млрд дол.) [28, с. 33].

Отже, аналіз інтеграційних процесів у сфері валютних відносин країн ЄС свідчить про утворення міцної колективної валюти, яка поступово завойовує провідні позиції на міжнародних фінансових ринках і набуває статусу резервної. Ця валюта за могутністю приближається до долара США і водночас стає його противагою.

Щодо України, то сьогодні не йдеться про її приєднання до зони євро, оскільки наш економічний потенціал, поки що не дає змоги наблизитися до країн ЄС. Однак, враховуючи той факт, що значна частина зовнішньоторговельного обігу України припадає саме на зону євро, то функціонування євро в якості міжнародного платіжного засобу, має вже сьогодні важливе значення, як для окремих суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, так і для вітчизняної економіки загалом.

Висновки

Валютний союз є досить важливим елементом інтеграційних процесів. Необхідність валютної стабілізації зумовлюється поглибленням взаємозв’язків між національними економіками.

В останні роки у світовому господарстві поширюються процеси економічної інтеграції. Найбільшого розвитку ці процеси досягли в Західній Європі в межах Європейського валютного союзу (ЄВС).

Європейська валютна система — це найвища ланка європейської інтеграції, яка передбачає, окрім усунення всіх бар’єрів у русі капіталів, робочої сили та товарів, ще й введення єдиної європейської валюти і проведення спільної монетарної та валютної політики.

Головна мета створення й функціонування ЄВС полягає в поглибленні інтеграційних процесів у межах країн «Спільного ринку», перетворення їх на зону європейської валютної стабільності (на противагу Ямайській валютній системі) та запобіганні експансії американського долара на ринках країн Західної Європи.

Дослідивши процес формування ЄВС можна зробити наступні висновки.

По-перше, причини розвитку інтеграційних процесів в Європі невід’ємні від змін в світовому господарстві: в кінці 70-х років змінилось співвідношення сил в світі на користь країна Західної Європи і Японії, зростання їх економічної потужності призвело до їх виступів проти валютної гегемонії США.

Країни Західної Європи були незадоволені переважним домінуванням американського долара в світовому господарстві. Також їх не влаштовувала система плаваючих курсів, що негативно позначалась на їх зовнішній торгівлі.

Так, після розпаду Бреттон-Вудської валютної системи, країни світу постали перед вибором одного з 3-х режимів валютних курсів: фіксованих, плаваючих або введення спільної грошової одиниці. Європа пішла шляхом фіксування валютних курсів.

По-друге, фіксування свого валютного курсу може призвести як до виграшу так і до програшу. Це залежить від ступеня інтеграції: чим тісніші зв’язки між країнами, тим більше підходить для них система фіксованих валютних курсів. Саме це і є вихідною ідеєю теорії оптимальних валютних зон, проблематикою якої займалися такі вчені як Манделл, МакКіннон, Кенен, Ваубель та інші.

По-третє, згідно з Маастрихтським договором, валютний союз мав бути реалізованим у три етапи.

На першому етапі (1 липня 1990 р. — 31 грудня 1993р.) робилися перші кроки у напрямку великої координації економічної політики країн-членів. Кожен із них контролював економіку інших, що гарантувати більш однорідний розвиток. Перший етап охоплював повну лібералізацію руху капіталів та більш вузьку кооперацію країн Європейського співтовариства у сферах економічної, фінансової та грошової політики.

Під час другого етапу, з 1 січня 1994 p. по 31 грудня 1998р., було створено Європейський валютний інститут — попередник Європейського центрального банку. Ціллю другого етапу було досягнути більш стійкого і однорідного розвитку в межах ЄС. Країни члени повинні були працювати в напрямку досягнення критеріїв конвергенції.

З початком третього етапу (1 січня 1999 р.) створюється ЄВС, валютні курси членів ЄВС фіксуються один до одного та встановлюються курси перерахунку національних валют у єдину європейську.

По-четверте, важливою складовою ЄВС є Європейська валютна система – це визначені правила розрахунків між групою країн-членів ЄС.

На сучасному етапі в рамках Європейської валютної системи слід розрізняти два типи валютного регулювання:

— щодо валют країн-нечленів ЄС;

— щодо валют країн ЄС, які не стали членами ЄВС.

Згідно з Маастрихтським договором, щодо валюти країн-нечленів ЄС було прийнято рішення стосовно валютного курсу на користь режиму вільного плавання, тобто формування валютного курсу євро відповідно до співвідношення попиту і пропозиції на світових валютних ринках. Пізніше було доповнено це положеня тим, що проведення валютних інтервенцій на підтримку курсу євро на світових ринках можливе лише «за надзвичайних обставин», за наявності загрози «значних курсових коливань». Для інших країн ЄС, які не входять до валютного союзу, діє модифікований варіант механізму валютних курсів Європейської валютної системи, так званий МВК II. У межах МВК II ці країни здійснюють прив’язку курсів своїх валют до євро з урахуванням діапазону коливань ±15 %. Якщо валюти цих країн виходять за межі діапазону, їхні центральні банки та ЄЦБ зобов’язані вжити захисних заходів, але за умови, що при цьому не порушується мета цінової стабільності.

Із започаткуванням ЄВС євро став важивою складовою міжнародної валютної системи.

По-п’яте, засади монетарної політики країн ЄС розробляються Європейською системою центральних банків (ЄСЦБ), а головні повноваження отримав Європейський центральний банк (ЄЦБ).

По-шостє, міжнародна роль євро визначається виконанням таких функцій:

— валюти розрахунків (міжнародний платіжний засіб);

— валюти міжнародних депозитів та інвестицій (міжнародний засіб нагромадження вартості);

— резервної валюти центральних банків;

— валюти прив’язки, або «якоря» (використовується іншими країнами для прив’язки своїх валют, міжнародна роль яких є незначною).

По-сьоме, розширений Євросоюз може стати найбільш значним ринком збуту українських товарів та джерелом українського імпорту і стати для України головним торговельним партнером.

Список використаних джерел

1. Базилевич В. Д. Ринкова економіка. — К. : Знання , 2006. — 263 с.
2. Базилевич В. Д. Макроекономіка. — К.: Знання, 2006. — 622, с.
3. Базилевич В.Д. Макроекономіка: Навч.посібник. — К.: Київ.держ.торг.-екон.ун-т, 1995. – 223 с.
4. Башнянин Г.І., Лазур П.Ю., Медведєв В.С. Політична економія. – К.: Ніка-Центр; Ельга, 2000. — 348 с.
5. Бєляєв О.О., Бебело А.С. Політична економія: Навч.посіб. – К.: Вид-во КНЕУ, 2001. — 421 с.
6. Береславська О. І. Курсова політика та її вплив на конкурентоспроможність економіки України //Актуальні проблеми економіки. — 2009. — № 8. — С. 209-214
7. Білан О. Перші здобутки єдиної європейської валюти // Розширення ЄС. — 2003. — № 1. — С. 54-57
8. Гальчинський А. Теорія грошей. — К.: Основи, 1996. — 413 с.
9. Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічних знань: Навч.посіб. – К.: Вища шк.., 1998. — 543 с.
10. Гриценко О. Гроші та грошово-кредитна політика: Навч. Посібник. — К.: снови, 1996. — 180 с.
11. Гроші /Упоряд., авт. вступ. ст. А.А. Чухно. — К.:Україна, 1997.-510 с.
12. Гроші та кредит. Навчальний посібник для студентів денної та заочної форми навчання економічних спеціальностей (І частина) / Укладач О.Я. Стойко. — Житомир, ІПСТ, 1998. — 88 c.
13. Дахно І.І. Міжнародна економіка. — К.: МАУП, 2006. — 248 с.
14. Економічна теорія. Політекономія /За ред. В.Д.Базилевича. — 3-т вид., доп. перероб. — К.: Знання-Прес, 2004. — 615 с.
15. Єрьоміна Є. Становлення Європейського валютного союзу // Вісник Національного банку України. — 2009. — № 1. — С. 60-63
16. Кашпір Р. Євро і монетарна інтеграція України до європейського простору // Банківська справа. — 2003. — № 3. — С. 9-16
17. Козик В. В. Міжнародні економічні відносини. — К.: Знання-Прес, 2003. — 405, с.
18. Козюк В. В. Фіскальна політика в європейському валютному союзі: проблеми автоматичної стабілізації та конвергенції //Економіка України. — 2006. — № 6. — С. 57-67
19. Кузнєцов О. В. Аналіз порівняльних переваг євро відносно до долара та координація міжнародної валютної політики //Вісник Київського університету імені Т. Шевченка. — 1999. — Вип. 13: Міжнародні відносини. — С. 40-43
20. Липов В. В. Міжнародна економіка: Навчальний посібник. — Харків: ВД «ІНЖЕК», 2005. — 406, с.
21. Мишкін, Фредерік С. Економіка грошей, банківської справи і фінансових ринків / Пер. з англ. С.Панчишин, Г.Стеблей, А.Стасишин. — К.: Основи, 1998. — 963с.
22. Міжнародні економічні відносини: Сучасні міжнародні економічні відносини / А. С. Філіпенко та ін.. — К.: Либідь, 1992. — 256 с.
23. Нідзельська І. Валютна політика: основні етапи та особливості її реалізації в Україні // Фінанси України. — 2009. — № 4. — С. 12-18
24. Нуреев Р.М. Деньги, банки и денежно-кредитная политика: Учебное пособие.- М.:Финансист-Информ, 1995. — 128 с.
25. Общая теория денег и кредита: Учебник / Под ред. К. Ф. Жуковой. — М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1995, — 304 с.
26. Одягайло Б. М. Міжнародна економіка: Навчальний посібник. — К.: Знання , 2005. — 397, с.
27. Панчишин С. Макроекономіка: Навч.посібник. — К.: Либідь, 2001. — 616 с.
28. Пищик В. Евро и макроэкономическая сбалансированность в ЕС // Мировая экономика и международные отношения. — 2003. — № 5. — С. 26-34
29. Пищик В. Европейская Конституция и ее роль в валютной интеграции // Мировая экономика и международные отношения. — 2005. — № 1. — С. 66-74
30. Політична економія: Навчальний посібник / Костянтин Кривенко, Володимир Савчук, Олександр Бєляєв та ін.; За ред. Костянтина Кривенка, ; М-во освіти і науки України, КНЕУ. — К. : КНЕУ, 2005. — 508 с.
31. Радіонова І. Макроекономіка та економічна політика. — К.: Таксон, 1996. — 237 с.
32. Савельєв Є. В. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів. — Тернопіль: Економічна думка, 2002. — 495 с.
33. Харрис Л. Денежная теория: Пер. с англ. /Общ. Ред. и вступ. ст. В. М. Усоскина. — М.: Прогресс, 1990. — 750 с.
34. Шаров О. Глобалізація валютної системи //Журнал європейської економіки. — 2007. — № 4. — С. 432-454
35. Шпенюк О. Валютні інтервенції як інструмент валютно-курсової політики // Економіст. — 2011. — № 1. — С. 66-69