1. Європа Нового часу: загальна характеристика епохи та особливості розвитку філософії

Новим часом називають епоху, яка розпочалася буржуазними революціями в Західній Європі (наприкінці XVI — на початку XVII ст. в Нідерландах, у середині XVII ст. — в Англії). Ідеологією ранніх буржуазних революцій був протестантизм, а в XVIII ст. нею стає значно радикальніше та матеріалістичне за своєю суттю Просвітництво.

Проблематику філософії Нового часу визначили такі фундаментальні чинники, як наукова революція, що тривала протягом XVI—XVII ст., та формування буржуазного громадянського суспільства (XVIII ст.). Цим зумовлене, домінування гносеології, зокрема проблеми методу пізнання на першому етапі (XVII ст.) розвитку тогочасної філософії і соціально-політичної проблематики на другому (XVIII ст.), в епоху Просвітництва. В історичному аспекті XVII ст. — це підготовча фаза Просвітництва, зародження ідей, які набули пізніше більш окресленої форми.

Метафізика була першою спробою філософії Нового часу розмежуватись з наукою у пізнанні світу. Наука пізнавала його на основі фактів та узагальнень. Метафізика конструювала світ на основі умоглядного знання (через субстанцію та її атрибути — невід´ємні властивості). Часто вони перетиналися в доробку одних і тих самих мислителів (Декарт, Лейбніц), але іноді вступали в суперечність. Звідси і вислів Ньютона: «Фізико, остерігайся метафізики!» Але й у фізиці Ньютона не обійшлося без «метафізичних» допущень (такими виявились, зокрема, поняття абсолютного часу і простору). Суперечність природознавства і метафізики стала особливо очевидною в епоху Просвітництва (XVIII ст.), коли більшість філософів виступила проти метафізики.

І все-таки чільне місце у філософії XVII ст. посідала не метафізика, а гносеологія. Для підтвердження достатньо навести назви провідних праць мислителів, які започаткували основні напрями розвитку філософії того періоду — «Новий органон» (органон-метод) Френсіса Бекона і «Роздуми про метод» Р. Декарта. Сама гносеологія під впливом розвитку науки також якісно змінилася. Тепер вона стала перейматися не пізнанням взагалі, як це було в попередній філософії, а науковим пізнанням. (Тепер на означення теорії наукового пізнання іноді вживають термін епістемологія). Філософи мали намір пояснити механізм формування загальнозначущих наукових істин (законів науки) і розробити метод ефективного та економного відкриття цих істин.

Поява науки нового типу зумовила і докорінне переосмислення відношення людини до світу. В буденному знанні і в релігійному світогляді доводиться мати справу з речами, смисли яких формуються на основі їх функцій. Вода тамує спрагу, сонце посилає світло, дерево є будівельним матеріалом або паливом тощо. На рівні буденного досвіду речі сприймаються суб´єктивно — під кутом зору практичної доцільності: для чого вони, яку роль вони виконують. Звідси походить їх «смисл», «значення». І в релігії явища природи, будучи зведеними до засобів комунікації людини і Бога, також суб´єктивні, позбавлені самості, субстанційності.

Наука натомість формує відношення до світу як до чогось самосущого, позбавленого людських вимірів. Вода втрачає своє «олюднене» значення, вона постає як рідина з певними хімічними та фізичними властивостями. Завдяки науці світ перетворився на об´єкт. Сприймання сущого як об´єкта (об´єктивний підхід до сущого) означає «очищення» його від суб´єктивних якостей (вимірів, смислів), прийняття його як незалежної від суб´єкта самості. Це стає можливим за умови, коли річ визначається через річ, через експеримент, коли суб´єкт виключається із взаємодії речей. Це намагання «очистити» об´єкт від суб´єктивних «домішок» буде супроводжувати філософію впродовж всього Нового часу.

Перетворення речей на об´єкт відбувається паралельно з перетворенням цих же речей на об´єкти технологічних маніпуляцій. Якщо в попередні епохи вважали, що світ складається з тіл, з певних цілостей, з якими людина рахувалась як з творіннями Бога, то за Нового часу світ постає як речовина, маса, енергія, як щось безлике, позбавлене самоцінності, чим можна маніпулювати.

Перетворення світу на об´єкт пізнання діалектично пов´язане з перетворенням людини на суб´єкт пізнання. У філософії Нового часу внаслідок розвитку середньовічної концепції внутрішньої «духовної особи» виникає поняття «свідомість» (Декарт), якій приписують насамперед гносеологічні, тобто пізнавальні властивості. Свідомість як щось принципово відмінне від зовнішнього світу (об´єкта) і постає суб´єктом пізнання. При цьому подібно до того як об´єкт «очищувався» від суб´єктивних домішок, так і свідомість філософи намагались «очистити» від усього, що може викривити процес пізнання — від вірувань, авторитетів, неперевірених думок, недостовірних фактів.

У філософії Нового часу, насамперед у гносеології, але не тільки в ній, намітилося кілька протилежних течій і підходів, суперництво і взаємодія яких визначили основні риси та закономірності її розвитку. Визначальними протилежними напрямами у філософії цього періоду були емпіризм і раціоналізм. Вони сформувались у гносеології при намаганні з´ясувати, яка з двох здатностей пізнання — чуттєвість чи розум — відіграє вирішальну роль у формуванні наукового істинного знання. Наукові істини є всезагальними. Наприклад, те, що 2×2 = 4, а орбіта планет має форму еліпса, не підлягає сумніву. В істинності цих суджень може переконатись кожна людина на основі логічних міркувань чи спостереження. Але з чого випливає всезагальність і необхідність цих наукових істин? Чому, скажімо, в естетичних оцінках люди різні, а в наукових судженнях такі одностайні? Саме при вирішенні цього питання сформувалися емпіризм (течію започаткував Ф. Бекон) та раціоналізм (родоначальник Р. Декарт).

Емпіризм — філософський напрям, який основою пізнання вважає чуттєвий досвід (емпірію).

Представники цього методу вважали, що відчуття, чуттєвий досвід відіграють вирішальну роль у пізнанні, що вони є джерелом наукових ідей.

Раціоналізм (лат. rationalis — розумний) — філософський напрям, який визнає центральну роль в пізнанні розуму, мислення.

Його прихильники стверджували, що всезагальний характер ідей можна вивести лише з розуму (з логіки мислення, його категоріальної структури).

Історичні корені емпіризму та раціоналізму сягають протистояння номіналізму і реалізму в середньовічній філософії, їх споріднює трактування природи ідей, всезагального. Протистояння емпіриків і раціоналістів позначилося на філософії XVII—XVIII ст. У першому наближенні воно було подолано Кантом, але, хоч і не в такій гострій формі, це протистояння наявне і в сучасній філософії.

Не менш принциповим у філософії Нового часу було протистояння матеріалізму та ідеалізму. Ці протилежні течії існували й раніше, але тепер вони набули чіткішої визначеності завдяки поняттю субстанції. Матеріалісти вважали субстанцією матерію, природу, ідеалісти — Бога, душу. Під впливом розвитку науки, яка перетворила світ на самостійний об´єкт, у філософії XVII ст. утворюються проміжні між матеріалізмом та ідеалізмом світоглядні форми — деїзм, дуалізм, пантеїзм. Деїзм стверджував, що Бог створив світ, дав йому перший поштовх і далі не втручається в його справи. Деїсти визнавали самість природи, вважали її мовби другою субстанцією. Дуалізм виходив з визнання співіснування двох субстанцій — духовної та матеріальної. В пантеїзмі ці дві субстанції виступали як щось єдине, світ поставав водночас природою і Богом.

У деїстичній формі матеріалізм розвивався у Великобританії (Френсіс Бекон, Томас Гоббс (1588—1679)), Джон Локк (1632—1704), пізніше — Джон Толанд (1670— 1722) — у Франції матеріалізм у формі епікуреїзму відновив П´єр Гассенді (1592—1655). Матеріалізм під впливом розвитку механіки набув механістичних рис. Найвищої форми механістичний матеріалізм досяг у французькому Просвітництві XVIII ст.

Ідеалізм у суб´єктивному варіанті розвивали емпірики англійські філософи Джон Берклі (1684—1753) та Девід Юм (1711 —1776), в об´єктивному — раціоналісти Рене Декарт (1596—1650) і Готфрід-Вільгельм Лейбніц (1646—1716). Крім означених, у Новий час на основі гносеологічного протиставлення суб´єкта й об´єкта формується протилежність натуралізму (об´єктивізму) і суб´єктивізму.

Натуралізм (лат. naturalis — природний) — філософський напрям, який вважає природу універсальним принципом усього сущого.

Натуралізм прагне звести суб´єкт (людину) до об´єкта (природи), пояснити людину законами і категоріями, які створені для пояснення природи (натури). У процесі свого розвитку натуралізм набував різних форм. Зокрема, в Новий час під впливом розвитку механіки поширився механістичний різновид натуралізму, який намагався пояснити всі явища природи, в тому числі людину, на основі законів механіки. Натуралізм поставав у формі фізикалізму, біологізму, кібернетизму (спроба звести свідомість людини до кібернетичної машини). На шляху натуралістичного тлумачення людини нерозв´язаною стає проблема свободи, яку неможливо витлумачити в межах натуралістичного світогляду. Механіцизм був притаманний фізиці Декарта, світогляду Гоббса, але особливого поширення він набув у працях французьких матеріалістів XVIII ст.

Протилежна тенденція — суб´єктивізм — намагається вивести об´єкт із суб´єкта, пояснити об´єкт через суб´єкт.

Суб´єктивізм (лат. subjectivus — підметовий) — філософський напрям, який пояснює все суще через наявність свідомості суб´єкта.

Ця традиція зверталася до форм діяльності суб´єкта (свідомості), в яких «конституювався» (формувався як предмет свідомості) об´єкт. Вона заперечувала реальне існування речей, пояснювала процес пізнання як процес «творення» об´єктів. Елементи суб´єктивізму притаманні вченню про свідомість Декарта, але в розгорнутому вигляді суб´єктивізм постав у філософії Берклі та Юма, пізніше Канта. В історії філософії було декілька спроб подолати цю протилежність. Гегель і Маркс намагалися зробити це на основі діяльності, практики, яка, на їхню думку, знімає протилежність суб´єктивного і об´єктивного, однак така протилежність існує і в сучасній філософії.

У філософії XVII ст. намітилось особливо важливе для її подальшого розвитку протистояння раціоналізму та ірраціоналізму. Йдеться про протилежні тлумачення того, наскільки підвладна природа пізнанню розумом. Раціоналізм у цьому протистоянні об´єднував філософів, в тому числі й емпіриків, які вірили у всемогутність наукового пізнання. Ірраціоналізм, найпомітнішим представником якого був відомий вчений і філософ Блез Паскаль (1623— 1662), обмежував наукове пізнання на користь релігії. Пізніше, в XIX ст., ірраціоналісти протиставляли розумові віру, волю, інстинкти.

Існує іще одна суттєва для гносеології та соціальної філософії протилежність, що, зародившись у філософії Нового часу, не втратила своєї актуальності й тепер. Йдеться про індивідуалістичну і суспільну (тотальну) теорію суб´єкта. Стрижневою її проблемою є відповідь на питання, хто реально здійснює процес пізнання — окрема людина чи суспільство. (В соціальній філософії: хто є суб´єктом суспільної дії — людина чи суспільство.) Якщо, наприклад, суб´єктом пізнання приймається окрема людина (концепція гносеологічного Робінзона), тоді важко зрозуміти, звідки береться у неї логіка мислення, категоріальний апарат. Виникає спокуса трактувати їх як вроджені. З іншого боку, концепція тотального суб´єкта — дух (Гегель), суспільство (Маркс) — також не дає вичерпної відповіді на це питання.

Основні протилежності філософії (передусім гносеології), які виникли в Новий час і позначились на розвитку філософії аж до наших днів, дають змогу аналізувати погляди всіх мислителів Нового часу.

2. Свідомість і мова

Проблеми свідомості і мови, співвідношення думки і слова цікавили філософів з самого початок виникнення філософії. Вважають, що самі філософські проблеми, як вони були сформульовані у перших філософів (Анаксимандра, Геракліта, Парменіда, Платона, Аристотеля), сама форма їх постановки, значною мірою були обумовлені саме можливостями мови виражати і формулювати думки. Сама думка, мислення розумілося вже в Древній Греції нерозривно пов'язаним з мовою (це знайшло вираження в понятті логосу, терміні, що означає одночасно думку і слово в їх єдності). Вважають також, що аналіз поставлених проблем, наприклад, уявленні про будову речей, предметів, самої речовини з простих елементів, далі неділимих атомів було виведено із спостереження над граматичною будовою пропозиції і самого слова (пропозиція сукупність пов'язаних слів, слово складається з простих елементів — букв; навіть філософське поняття "елемент" було утворено від послідовності букв в латинській мові — L — M — N).

У сучасній філософії також велике значення мають проблеми, пов'язані з аналізом мови і його зв'язком з мисленням і пізнанням дійсності. Ці проблеми знайшли своє якнайповніше вираження в тому, що виник ще в 19 столітті і продовжує існувати в 20 столітті філософському напрямі, що дістав назву "Філософія мови" (бере своє почала від мовознавця і філософа Вільгельма Гумбольдта). Також вже в 20-му столітті в Англії, а потім в Північній Америці, виникає напрям, який назвали "лінгвістичною філософією" (Людвіг Витгенштейн, Остін, Райл). У цій філософській течії аналізуються передусім проблеми того, як структури мови перетворюють думку, як думка, невід'ємна від мови, починає жити за законами мови і тим самим відривається від дійсності (відбувається гіпостазування, наділ самостійним буттям абстрактного поняття, властивості, ідеї, числа). Саме з гіпостазування мовних понять (буття, душі, духу, свідомості), вважають послідовники цієї школи, і виникли багато проблем філософії, які не мають ніякого значення, якщо відволіктися від мовного вираження і звернутися до реальності. У рамках цього філософського напряму робилися навіть спроби повністю здолати філософські проблеми, звести усю філософію і її питання до аналізу мови, до "критики мови", яка дорівнюватиме очищенню свідомості від гіпостазованих і порожніх (вигаданих, вимовлених) сутей.

Загалом, мову зазвичай визначають як систему знаків, що служить засобом людського спілкування, мислення і вираження. За допомогою мови здійснюється пізнання світу, в мові об'єктивувалася самосвідомість особи. Мова є специфічно соціальним засобом зберігання і передачі інформації, а також управління людською поведінкою.

Діалектична філософія розглядає мову як суспільно-історичне явище, що служить засобом вираження і об'єктивування ідеального, оскільки "ідеї не існують відірвано від мови" (Енгельс). Формування і розвиток категоріальної структури мови відбиває формування і розвиток категоріальної структури людського мислення.

З точки зору матеріалістичного (натуралістичною) трактування, мова виникла одночасно з виникненням суспільства в процесі спільної трудової діяльності первісних людей. "Мова так само древня, як і свідомість; мова практична, існуюча для інших людей і лише тим самим існуюче також і для мене самого, дійсна свідомість і, подібно до свідомості, мова виникає лише з потреби, з наполегливої необхідності спілкування з іншими людьми" (Маркс). Біологічними передумовами людської мови стали складні рухові і звукові форми сигналізації, що існували у вищих тварин. В процесі антропогенезу (походження людини) звуки із засобу вираження емоцій поступово стають засобом позначення речей, їх властивостей і стосунків, починають виконувати функції умисного повідомлення; складається відносно стійкий зв'язок між уявленням про предмет і кінестетичними відчуттями мовно-рухливого апарату (із слуховим чином звуку). Від елементарних, нечленороздільних звукових комплексів первісні люди поступово переходили до усе більш складних узагальнених звукових комплексів.

Виникнення членороздільної мови стало потужним засобом подальшого розвитку людини, суспільства і свідомості. Завдяки мові здійснюється специфічно людська форма передачі соціального досвіду, культурних норм і традицій, через мову реалізується спадкоємність різних поколінь і історичних епох. Історія кожної мови тісно пов'язана з історією тієї соціальної спільності (мовного колективу), яка є його носієм.

Мова бере участь в здійсненні практично усіх вищих психічних функцій, будучи найтісніше пов'язаний з мисленням. Зв'язок цей нерідко трактується як паралелізм мовних і розумових процесів (відповідно встановлюється взаємовідношення одиниць мови і мислення — частіше за усе слово і поняття, пропозицію і судження), що пов'язано із спрощеним тлумаченням мовного значення як безпосереднього віддзеркалення об'єкту в дзеркалі мови. Значення ж є система констант мовної діяльності, що забезпечують відносну постійність віднесення її структури до того або іншого класу (об'єктів); тим самим значення, оскільки воно повністю засвоєне носієм мови, є як би потенційний заступник усіх тих діяльностей, які воно опосередкує для людини. Мова бере участь в процесі предметного сприйняття, є основою пам'яті в її специфічно людській (опосередкованою) формі, виступає як знаряддя ідентифікації емоцій і в цьому плані опосередкує емоційну поведінку людини. Можна сказати, що разом з громадським характером праці мова визначає специфіку свідомості і людської психіки взагалі.

Звукова мова, як і пластика людського тіла, є "природною" системою знаків — на відміну від штучних мов, що спеціально створюються в науці (напр., логіці і математиці) або мистецтві. Специфічною особливістю людської мови є наявність в нім висловлювань про саму мову, що обумовлює здатність мови до самоопису опису інших знакових систем (самосвідомість мови, властивість мови бути метамовою). Інша особливість мови — його членороздільність, внутрішня розчленована висловлювань на одиниці різних рівнів (словосполучення, слова, морфеми, фонеми). Це пов'язано з аналітизмом мови — дискретністю (розчленованою) сенсу його одиниць і здатністю їх до комбінування в мові за відомими правилами (ця властивість знаходить своє втілення в здібності судження, висновку, побудови думок і міркувань).

Аналітизм мови дозволяє йому будувати тексти — складні знаки, що мають розвинену систему можливостей (модальностей), тимчасовий захід (розподілом минулого, сьогодення і майбутнього) і вираз обличчя. Усі ці особливості мовних значень обумовлюють універсальність мови в порівнянні з іншими знаковими системами, дозволяють мові описувати світ як ціле, називати предмети світу, описувати поведінку людей і давати особисті імена людям і колективам. Різноманітні аспекти мови складають предмет вивчення різних наук : лінгвістики, логіки, психології (психолінгвістика), антропології (етнолінгвістика), історії культури, літературознавства, соціології (соціолінгвістика), семіотики, теорії масової комунікації. Переробляючи дані конкретних наук, філософія дає їм певне тлумачення в контексті рішення таких загальних проблем, як походження мови, взаємовідношення мови і свідомості, місце мови в процесі духовного освоєння світу.

Список використаної літератури

1. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.
2. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.
3. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.
4. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.
5. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. — Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.
6. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.
7. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.
8. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.
9. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.