Актуальність теми дослідження. Ідея суспільного прогресу, яка розроблялась українськими філософами кінця ХІХ – початку ХХ століття, є важливою для подальшого осмислення розвитку української державності та для розуміння трансформаційних процесів в українському соціумі. Вона стосувалась усіх сфер суспільного життя і розкривала перспективи для їх покращення і вдосконалення, а також сприяла процесу культурного відродження української нації, що особливо важливо і в наш час.

В українському суспільстві вже давно назріла потреба гуманізації відносин на основі віри в людину, в соціальну справедливість та добро, які особливого значення набувають у кризові, перехідні періоди для нашої країни. Проблеми, які колись стояли перед українськими мислителями того часу, а саме: розбудова правового соціально-справедливого суспільства, заснованого на національних засадах, а також співвідношення між соціальним та національним аспектами та їхньою взаємодією в теорії суспільного прогресу й до нині залишаються актуальними для сучасної України.

Перед дослідниками ідеї суспільного прогресу постало складне завдання – дослідження основних перепон, які стоять на заваді суспільного розвитку, а також визначення способів здобуття соціальних та національних прав українського народу.

Ідея суспільного прогресу була стимулом в процесі обґрунтування необхідності проведення соціальних реформ для переважної більшості української інтелігенції. Вона сприяла розвитку національної самосвідомості українського народу, що в подальшому відіграло важливу роль у здобутті української державності.

Звідси актуалізація історико-філософського доробку українських мислителів другої половини ХІХ – початку ХХ століття для розуміння мети соціальних реформ в сучасній Україні. Загальновідомим є той факт, що будь-яке суспільство, в тому числі й українське, постійно зазнає трансформаційних змін. Зазвичай вони поділяються на циклічні і лінійні. Як західні, так і українські дослідники суспільного прогресу пов’язували ідею прогресу передусім із лінійним типом інтерпретації історичного процесу, що виражає розуміння історії як закономірного та однолінійно спрямованого процесу.

Прагнення незалежної України наблизитись до цивілізованих і демократичних держав зумовлює впровадження та використання результатів досліджень ідеї суспільного прогресу українських мислителів на зламі ХІХ – ХХ століть. Врахування їхніх філософських ідей в аспекті поглядів на суспільний розвиток та прогрес є необхідним та історично виправданим. У творчості передових діячів С. Подолинського, М. Драгоманова, Б. Кістяківського, І. Франка, М. Грушевського, В. Липинського, В. Винниченка сформульована і розвинута ідея суспільного прогресу, наголошено на її ролі та значенні в українському суспільному контексті.

Проблема суспільного прогресу була основною темою дослідження протягом останніх трьох століть в Європі, однак і сьогодні деякі аспекти цієї проблеми залишаються нерозробленими в українській філософії, зокрема відсутні комплексні дослідження, пов’язані із ціннісними аспектами ідеї суспільного прогресу другої половини ХІХ – початку ХХ століття.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у відповідності до планів науково-дослідної роботи кафедри філософії Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника за темою: ”Історичний розвиток філософії як чинник світового цивілізаційного процесу ” (державний реєстраційний № 0103U000219).

Мета дисертаційної роботи − проаналізувати особливості інтерпретації ідеї суспільного прогресу українськими мислителями другої половини ХІХ – початку ХХ століття та систематизувати їхні  соціально-філософські дослідження.

Реалізація поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

▪ окреслити основні історико-філософські джерела, в яких викладена ідея суспільного прогресу ;

▪ розкрити змістовне наповнення ідеї суспільного прогресу та його критеріїв українськими мислителями новітньої доби;

▪ визначити методологічні підходи до дослідження ідеї суспільного прогресу в українській філософії ХІХ – поч. ХХ ст.;

 ▪ вияснити інтелектуальні витоки становлення ідеї суспільного прогресу в Україні у контексті західноєвропейської філософії.

▪ охарактеризувати етапи розвитку та з’ясувати особливості трансформації ідеї суспільного прогресу в українській філософській думці на зламі ХІХ–ХХ ст.

▪ узагальнити думки українських мислителів з приводу загальних форм і характерних ознак ідеї суспільного прогресу, її значення для трансформування сучасного українського суспільства;

Об’єкт дослідження – історико-філософська спадщина українських мислителів другої половини ХІХ − початку ХХ століття.

Предмет дослідження – теоретичне обґрунтування ідеї суспільного прогресу в українській філософії другої половини ХІХ – початку ХХ століття.

Методи дослідження дослідження ґрунтуються на принципах, що випливають із специфіки предмета вивчення. У роботі поєднано методи аналізу й синтезу принципи системності, історизму, генералізації та індивідуалізації, єдності логічного та історичного, онтологічний, проблемний та комплексний підходи, історико-компаративний, структурно-функціональний методи.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає у тому, що в ній вперше системно досліджується проблема суспільного прогресу в українській філософії  другої половини ХІХ – початку ХХ століття. На основі проведеного аналізу формулюються основні положення, що виносяться на захист.

Вперше:

• охарактеризовано рецепції новоєвропейської теорії прогресу в новітній українській філософській думці та її реінтерпретації в українських суспільних контекстах;
• виявлено систему критеріїв, за якими оцінювали суспільний прогрес мислителі народницького (народ, автономія, соціальне визволення) і консервативного (традиція, незалежність, національне визволення) напрямків;

Вдосконалено розуміння:

• ключових світоглядних основ ідеї суспільного прогресу в українській філософії, зокрема вагома роль суб’єктивних чинників у здійсненні суспільного прогресу, а також рушійні сили прогресу, головним з яких є людина як суб’єкт історичної та соціальної дії;

Отримало подальший розвиток:

• уточнення змістовного навантаження ідеї прогресу, що розглядалась українськими мислителями як багатозначна світоглядно-ціннісна категорія, яка об’єднувала погляди про досконалий суспільний лад та критику й невідповідність йому теперішнього стану суспільного життя, вимогу соціальної трансформації та побудови гармонійного і досконалого суспільства, шляхом еволюційних змін;
• поглиблено розуміння особливостей розвитку ідеї суспільного прогресу в українській філософській думці другої половини ХІХ – початку ХХ століття та обґрунтовано пріоритетність його основних аспектів – соціального і національного у їх співвідношенні;

Теоретичне і практичне значення роботи полягає в тому, що одержані результати і теоретичні положення, сформульовані в дисертації, можуть стати основою для майбутніх наукових пошуків у галузі української філософії, історії філософії та соціальної філософії.

Матеріали дисертації, а також визначені в ній методологічні підходи і отримані результати здатні створити можливості для більш ґрунтовного осмислення специфіки ідеї суспільного прогресу, важливі мотиваційні та компенсаторні аспекти в ній, а також її зв’язок із ідеологією. Це дозволить краще орієнтуватись в різноманітності та специфіці сучасних соціокультурних процесів. Результати дослідження можуть бути враховані у формуванні соціальної політики держави, визначенні пріоритетів розвитку сучасного українського суспільства.

Практична цінність дисертації визначається тим, що окремі положення роботи перспективні для застосування при підготовці лекційних і семінарських занять, а також навчальних програм із історії філософії, соціальної філософії, філософії історії.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дослідження обговорені на засіданнях кафедри філософії Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника та звітних наукових конференціях Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника (2006 – 2009). Викладені у шести авторських публікаціях (усі – у фахових виданнях з філософії). Також основні аспекти змісту дисертації знайшли відображення у виступах на Всеукраїнській науковій конференції “Іван Франко та розвиток філософського антропологічного та гуманістичного спрямування філософської і культурологічної думки в Україні (до 150-річчя від дня народження І.Я.Франка)”, (Львів 2006), Всеукраїнській науковій конференції “Філософія гуманітарних наук: актуальність та перспективи розвитку” (Чернівці 2006), науковій конференції “Філософ і філософія в сучасному світі: форми присутності та відповідальність” (Львів — 2006).

Структура роботи  Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (143 позиції). Загальний обсяг роботи – становить 168 сторінок, (156 сторінок – основна частина).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність історико-філософського аналізу ідеї суспільного прогресу, визначено об’єкт і предмет дослідження, окреслено мету й завдання дисертації, проаналізовано методологічні принципи дослідження, сформульовано наукову новизну положень, які виносяться на захист, розкрито теоретичне і практичне значення дисертації, зазначено апробацію результатів дослідження та їх зв’язок із науковими темами та програмами, вказана структура роботи.

У розділі 1. “Джерела, історіографія та методологія дослідження ідеї суспільного прогресу у філософській думці України другої половини ХІХ –початку ХХ століття” визначено джерельну базу дослідження, проведено аналіз історіографії теми, а також обґрунтовано методологічні підходи до вивчення ідеї суспільного прогресу.

У підрозділі 1.1. “Джерелознавча основа дослідження та історіографія теми суспільного прогресу” визначаються критерії відбору основних джерел дослідження. З’ясовано, що основним критерієм залучення текстів до історико-філософського аналізу є ідея висхідного, кумулятивного розвитку, якому притаманна стадіальність іманентного характеру. Ідея прогресу включає також позитивну оцінку індивідуального буття та прагнення особи до постійного вдосконалення. Наголошується на тому, що намагання провести аналіз текстів, пов’язаних з ідеєю суспільного прогресу в українській філософії, наштовхуються на значні труднощі, адже основні джерела, що мають відношення до ідеї суспільного прогресу різноманітні за формою та змістом і лише невелика кількість конкретних фундаментальних джерел присвячена цій проблематиці. Зазначається, що існує багато дотичних праць, фрагментарних за своїм характером, окремих публіцистичних посилань і доробків.

Важливий критерій джерел ідеї суспільного прогресу в українській філософії виражений у принципі дієвості суб’єктивних чинників, людського фактору, людиноцентричності. Цей критерій простежується у творчій спадщині таких українських мислителів: С. Подолинського, М. Драгоманова, І. Франка, Б.Кістяківcького,  М. Грушевського, В. Винниченка. Основні ідеї теорії прогресу, що розроблялись українськими мислителями, простежуються у працях С.Подолинського “Парова машина”, “Праця людини та її відношення до розподілу енергії”. М. Драгоманова  “Рай і поступ”, “Чудацькі думки про українську національну справу”, “Шевченко, українофіли і соціалізм”. І.Франка “Що таке поступ?”, “Мислі о еволюції в історії людськости”, “Про соціалізм”. “Про працю”, Б. Кістяківського “На захист науково-філософського ідеалізму”, “Сутність державної влади”. М. Грушевського “Історія України Руси”. В. Винниченка “Конкордизм”, “Сонячна машина”, “Відродження нації”.

У результаті аналізу змістових положень, які розкривають ідею суспільного прогресу у творчій спадщині мислителів другої половини ХІХ початку ХХ століття з’ясовано, що цей історичний період не був предметом спеціального дослідження в українській філософській літературі. Проте, існує багато сучасних праць, автори яких осмислювали суспільні зміни, їх характер і спрямованість в широкому аспекті, також розглядали ідею суспільного прогресу більш конкретно, в контексті творчості окремого мислителя. Таким чином, ідея суспільного прогресу в українській філософській думці не достатньо досліджена. Це стосується історико-філософських праць дослідників, які в радянський період базували свої дослідження на діалектико-матеріалістичній методології (дослідження О. Лисенка, А. Сухова, Л. Коваленка).

Найбільш ґрунтовно і систематично проблеми суспільного розвитку, прогресивного спрямування історичного процесу аналізувались у дослідженнях А. Пашука, В. Євдокименка, І. Кучерявого.

Для осмислення ідеї прогресу важливе значення мають концептуальні уявлення, які містяться у працях західних дослідників. М. Вебера, П. Сорокіна,  А.Тойнбі, Р. Нісбета, Р. Арона, І. Валерстайна, Р. Колінгвуда, К. Поппера, П.Штомпки та ін.

Дотичним до теми дослідження є чимало праць, предметом аналізу в яких були проблеми соціального та національного розвитку, соціальних змін, суб’єкта історичного процесу. Відзначаються праці В. Бойка, М. Возняка, О. Забужко, Я.Грицака, І. Лисяк-Рудницького, Є. Сверстюка, М. Кашуби, І. Захари, А.Круглашова, Л. Депенчук, Я. Гнатюка, В. Тельвака, О. Домбровського, О.Копиленка, В. Бірчака.

Однак у працях українських та зарубіжних вчених іноді спостерігається методологічна нечіткість, багатозначність відносно трактування ідеї суспільного прогресу та її критеріїв.

У підрозділі 1.2.“ Основні методологічні засади постановки і розв’язання проблеми суспільного прогресу в зарубіжній та українській філософії ” на основі узагальнення концептуальних розробок ідеї суспільного прогресу у філософських дослідженнях підкреслено необхідність відмежування поняття суспільного прогресу від суміжних понять, що описують розвиток, еволюції та охарактеризовано їх співвідношення. Розкрито зміст категорії розвитку як базового поняття для розуміння ідеї суспільного прогресу. Розглянуто наявний спектр тлумачень у науковій літературі понять “прогрес”, “розвиток”, “еволюція”, “регрес”, та їх взаємовідношення, обґрунтовано інтегративне поняття прогресу як характеристики спрямованості соціальних змін. Зазначено, що це не єдина форма, а одна із численних форм розвитку суспільства, яка заснована на таких незворотних змінах в ньому, завдяки яким здійснюється перехід до більш високого рівня життя, соціально-мотивованої поведінки, збільшення раціоналізації всього суспільного організму.

Наголошено на пріоритетності аксіологічного підходу до розуміння суті ідеї суспільного прогресу. Обґрунтовано, що цю ідею слід розглядати як ціннісну категорію, що потребує певної градації цінностей, завдяки яким можемо визначити рівень прогресивності чи взагалі відсутності прогресу на певній стадії історичного розвитку. Звідси необхідність у формулюванні критеріїв оцінки прогресу. Існує нагальна потреба в обґрунтуванні інтегрального критерію прогресу, що синтезує усю різноманітність підходів до проблеми поступального розвитку, завдяки якому можна буде розглядати соціальні зміни комплексно, враховуючи усі їх сутнісні характеристики. Застосування інтегрального критерію прогресу є особливо важливим визначенням для визначення напрямків подальшого розвитку української держави, це обумовлено тим, що акцентування лише на технічному розвитку, збільшенню виробництва, виключає із поля зору рівність можливостей, рівномірний розподіл продукту виробництва, соціальну справедливість, однаковий доступ громадян до роду занять, освіти, медичного обслуговування, відпочинку і дозвілля. Інтегральний критерій прогресу ставить на перший план всесторонні потреби людини – національну, соціальну та релігійну свободу, доступ до знань, солідарність між індивідами, матеріальний добробут, можливість вибору життєвого шляху, творчий розвиток особистості.

У розділі 2. “Формування ідеї прогресу українськими мислителями в контексті західноєвропейської філософії” аналізуються особливості трактування поняття “прогрес” в західноєвропейській філософській перспективі, досліджується становлення та еволюція ідеї суспільного прогресу. Акцентується увага на розвитку уявлень про суспільний прогрес в українській філософській думці у зв’язку із західноєвропейською філософією.

У підрозділі 2.1. “Концепт прогресу в західноєвропейській філософії” розглядається вплив концепції прогресу, створеної в предметному полі європейської філософії, на філософську думку України. Стверджується, що концепція прогресу має історичний характер. Дисертант підкреслює свою прихильність до тієї групи дослідників, які вважають, що ідея прогресу у її класичному варіанті виникла у філософії французького Просвітництва. Розуміння прогресу як необхідного і закономірного руху сформувалась саме у працях французьких просвітників, зокрема, у творах А.Тюрго та Ж. Кондорсе.

Зазначається, що автор ідеї прогресу французький мислитель Ж. Кондорсе використовував форму опису для вивчення історичного процесу. Одночасно із А. Тюрго він вперше запропонував застосувати єдину логіку розвитку цивілізації для трактування історичного процесу, що об’єднує між собою різноманітні, проте пов’язані події, на основі яких припускається можливість прогнозу майбутніх подій. Визначення єдиної логіки історії у науковий обіг дозволило мислителям вести мову про стадіальність суспільного прогресу. Вони вважали, що у своєму розвитку людство проходить послідовні стадії: дикість, варварство, цивілізація, світле майбутнє. Закон прогресу сприяє постійному вдосконаленню суспільства і людини, а саме людство неухильно прямує до кращого стану. Обґрунтовано, що ідея прогресу є світоглядною ідеєю європейської цивілізації кінця ХVІІІ – початку ХХ століття. Сенс західноєвропейської ідеї прогресу виражений у переконанні, що, незважаючи на певні труднощі, людство поступово, долаючи перешкоди, неухильно прямує до кращого стану і вдосконалення.

У підрозділі 2.2. “Становлення ідеї прогресу в українській філософії” розглянуто зародження і становлення теорій поступальних змін в суспільстві, їх розробку у співвідношенні з суспільним ідеалом українськими мислителями. Зазначено, що прогресивним явищем у розвитку українського суспільства було прийняття християнства в Київській Русі. Прямолінійне спрямування соціальних змін, розроблене частково у творах Августина Блаженного, змінило погляди на розуміння людиною свого місця у світі, відкрило перед особистістю нові потенційні можливості, перспективи розкриття особистісного потенціалу, оскільки такі уявлення були відсутні в язичницьких віруваннях.

На думку Київського митрополита Іларіона, християнин покликаний активно, за допомогою Божої Благодаті, перетворювати дійсність, спричиняти соціальні зміни і, отже, стає до певної міри суб’єктом історичної дії, а не об’єктом історичного процесу. З’ясовано, що прогресивну роль в розвитку української суспільності, її освіти та науки відіграло заснування братств, що у свою чергу посилювало процеси секуляризації та призводило до критичного перегляду ортодоксальних догматів православ’я. Однак, колоніальний стан українських земель під правлінням династій Романових і Габсбургів перешкоджав повноцінному зростанню рівня духовного і матеріального життя українців. Розформування Києво-Могилянської академії, переслідування філософів, заборона української мови царизмом спричинилась до занепаду науки і культури в Україні. Перед національно свідомою, демократично налаштованою інтелігенцією поставало ключове завдання – відродити українську культуру. Ідея ж суспільного прогресу мала забезпечити процес культурного відродження.

Досліджено ідейне протистояння в середовищі української інтелігенції з приводу ідеї суспільного прогресу, окреслено основні дискусійні тези щодо бачення суспільного ідеалу та шляхів його досягнення. Професійні філософи загалом критично ставилися до цієї ідеї, оскільки вважали її деструктивною і такою, що суперечить креаціонізму та закликає до революційних дій проти правлячого режиму. Аналізується філософсько-світоглядна позиція професійних філософів та причини їхнього неприйняття ідеї суспільного прогресу. Вони формували традиційні, консервативні уявлення про напрямок суспільних змін, ототожнюючи позитивізм із філософським матеріалізмом. Для П. Юркевича, С. Гогоцького, О.Новицького першочерговим було не втратити цінності власної культури. Натомість демократично і радикально налаштована частина української інтелігенції критично ставилась до аргументів апології існування сучасного їм політичного режиму, справедливо відзначаючи, що він стоїть на заваді подальшого розвитку українського суспільства. Прогресивна частина української інтелігенції прагнула політичних, економічних та соціальних змін, динаміки і прогресу, а не “плекання візантійщини”, яке пропонувало добре спонсороване, одержавлене, казенне православ’я, що використовувалось царизмом як одна із форм закріпачення людини.

У розділі 3. “Розвиток ідеї суспільного прогресу в філософській думці України”– розглядається еволюція поглядів на ідею суспільного прогресу українських мислителів другої половини ХІХ – початку ХХ століття .

У підрозділі 3.1 “Розробка ідеї суспільного прогресу в дослідженнях М.Драгоманова, С. Подолинського, І. Франка” зазначається, що переважна більшість науковців України та Росії зверталася до теми прогресу саме у другій половині ХІХ – початку ХХ століття. Тому на підставі їхніх праць, які становлять основу даного дослідження, окреслюються часові рамки ідеї прогресу в українській філософській думці.

Аналізуються соціально-культурні передумови актуалізації теми прогресу в українській філософії. Звертається увага на те, що колоніальне становище українських земель, пов’язане із національним та соціальним гнітом, стало підґрунтям тривалого процесу революційної ситуації в Україні. Для діячів науки, культури та освіти, творчої інтелігенції, демократично орієнтованої молоді, ідея прогресу стає головним елементом світогляду, набуває революційного звучання. Вона ототожнюється із вірою в просвітницьке гасло: “все стане краще”, а також із соціальним і національним визволенням. Розглянуто ідеї демократично-народницького напряму, до якого відносять С. Подолинського, М. Драгоманова, Б. Кістяківського, І. Франка, М. Грушевського. Ідеологічним підґрунтям цього напряму були ідеї федералізму, соціалізму та автономізму. Визначальними цінностями, які складали аксіологічний вимір ідеї суспільного прогресу, вказаних українських мислителів, було соціальне визволення, що трактувалось як подолання соціальної нерівності, ліквідація протилежності між розумовою і фізичною працею, справедливим розподілом виробленої додаткової  вартості продукту. Спільним для цих мислителів є орієнтація на загальнолюдські, західноєвропейські демократичні цінності.

Простежуються важливі події суспільно-політичного життя України, які мали історичний вплив на формування і трансформацію теорії прогресу в українській філософії. Розглянуто два етапи розвитку ідеї прогресу в Україні другої половини ХІХ – початку ХХ століття. Перший етап представлений такими мислителями як М. Драгоманов, С. Подолинський, І. Франко, другий – М.Грушевським, Б. Кістяківським, В. Липинським, В. Винниченком. Знакова постать І. Франка належить до двох етапів і служить символічним поділом проблематики прогресу в українській філософській думці кінця ХІХ – початку ХХ століття. У поглядах на суспільний прогрес І. Франко у своїх ранніх працях відносно головного рушія суспільного поступу, визначає матеріальні та духовні потреби людства. На його думку, важливими об’єктивними факторами суспільного розвитку є еволюційний розвиток природи, поступове оволодіння людиною стихійними силами навколишнього середовища, завдяки якому здійснюється закономірний  рух суспільного прогресу, перехід від однієї формації до іншої. З позицій соціологічного оптимізму, він обстоював закономірність прогресивного розвитку суспільства. На зламі століть мислитель поглибив свої погляди щодо ідеї прогресу. І. Франко розрізняв соціальний і національний розвиток. Тенденції прогресивного розвитку людства не втратили актуальності для мислителя, але поряд із законом прогресу для нього є ще один важливий закон – розвиток народу, досягнення ним відповідного рівня політичної культури і як наслідок – досягнення ідеалу національної самостійності. Соціальний і політичний розвиток, на думку  І. Франка, повинен неодмінно включати національний чинник.

У підрозділі 3.2 “Особливості аналізу суспільного прогресу в працях  М.Грушевського, Б. Кістяківського, В. Липинського, В. Винниченка”,  аналізуються зміни поглядів на ідею суспільного прогресу, що відбулись в середовищі українських мислителів. Вони відкидають спрощене уявлення про соціальні зміни. Висвітлюється еволюція поглядів названих українських мислителів на ідею суспільного прогресу в контексті новітніх часів. Відмовляючись від класичного, просвітницького розуміння теорії прогресу, вони переходять до плюралістичної моделі соціальних змін, багатовекторності форм розвитку. Українські мислителі негативно оцінюють такий “прогрес”, внаслідок якого на тлі досягнень науково технічного розвитку незреалізовані базові потреби мільйонів людей.

М. Грушевський, Б. Кістяківський, В. Липинський, В. Винниченко акцентували на двоїстій, суперечливій природі соціальних змін. З одного боку ідея прогресу розумілася ними як процес, що саморозвивається і не може зупинитись, з іншого – він досягається діяльністю людини як суб’єкта історичного процесу. Спільним для названих мислителів є переконання про важливість мирного та гармонійного розвитку соціальних процесів, де криваві бунти та революції є деструктивними, негативними явищами. Водночас кожен з цих мислителів у своїх історіософських працях розробив оригінальне бачення суспільного прогресу. М. Грушевський головною умовою прогресу визначав наявність солідарності між людьми. Б. Кістяківський вказував на передумови здійснення прогресивних змін у суспільстві, якими виступають підзаконність влади, визнання самоцінності людської особи, політична, правова, соціальна і національна рівність усіх членів суспільства. Ці чинники взаємопов’язані між собою і без здобуття одних соціальних цінностей неможливе існування інших. Здійснення прогресивних змін у суспільстві є запорукою реалізації суспільного ідеалу та гармонізації суспільних відносин. В. Липинський, торкаючись проблеми суспільного прогресу, наголошував на важливості релігійного чинника в оптимізації шляхів розвитку нації із її етичними засадами, що забезпечить можливість втілення у життя принципів добра, краси, справедливості. В.Винниченко переконував, що основною метою поступу є щастя всього людства і окремо взятої людини, а не просто розвиток науково-технічного прогресу та ріст матеріального добробуту. Суспільство, в якому центральною постає боротьба за існування, що спричиняє панування людини над людиною, приречене на загибель. Узагальнення поглядів українських мислителів другої половини ХІХ – початку ХХ століття засвідчує, що реалізація ідеї суспільного прогресу можлива лише за умови визнання в суспільстві фундаментальних цінностей – солідарності, справедливості, рівності.

ВИСНОВКИ

У висновках дисертації підводяться підсумки, узагальнюються основні результати дисертаційного дослідження. Відповідно до мети дослідження доведено, що ідея суспільного прогресу трактується як провідна тенденція розвитку суспільства, завдяки якій здійснюється перехід до більш високого духовного життя, соціально-мотивованої поведінки, рівня забезпечення життєвих потреб, розв’язання суперечностей та вказується на способи гармонізації відносин між індивідами у суспільстві.

1. Розглянуто ступінь розробки теми суспільного прогресу та виявлено, що визначальною епохою для генезису і розвитку ідея прогресу в українській філософії є саме друга половина ХІХ – початку ХХ ст.
2. Встановлено, що методологічні підходи до розв’язання проблеми суспільного прогресу в українській філософії обумовлені історико-культурними чинниками і до певної міри залежали від ідеологічних позицій мислителя (народницька, консервативна парадигма), оскільки аксіологічне наповнення ідеї прогресу варіювалось відносно історіософських моделей.
3. Виявлено, що у другій половині ХІХ – початку ХХ століття ідея суспільного прогресу посідала центральне місце у філософській думці України, зацікавлюючи українських мислителів потужним і конструктивним потенціалом, вказуючи, як можна подолати національний, соціальний та релігійний гніт, знайти відповідь на проблемні аспекти історії і національне самовизначення українців.
4. Обґрунтовано, що поняття суспільний прогрес є однією із основних системоутворюючих ідей при побудові соціальних теорій західноєвропейської філософської думки останніх трьох століть, значення і вплив якої на європейському просторі був вирішальним. Встановлено, що ідеали суспільного прогресу виконували важливу методологічну, компенсаторну, мотиваційну роль в розвитку європейської цивілізації, вселяючи надію, спонукуючи до дії, сприяли становленню демократичних інститутів, громадянського суспільства, гуманізації всіх сфер суспільного життя.
5. З’ясовано причини заідеологізованості ідеї прогресу, які полягають у європоцентризмі, опертому на визнанні єдиної логіки розвитку людства, напередвизначеності, фаталістичності, крайньому антропоцентризмі та фіналізмі.
6. Доведено, що українські мислителі розробляють такі аксіологічні критерії суспільного прогресу, як соціальне визволення особистості, здобуття соціальних і політичних прав, повноцінний розвиток особистості, рівний доступ до освіти, дозвілля, “щастя кожного”.
7. Наголошено, що погляди на суспільний прогрес, які розроблялись українськими мислителями кінця ХІХ – початку ХХ століття є значущими для подальшого розвитку української державності, для спрямування трансформаційних процесів в українському суспільстві на гуманізацію відносин, на утвердження віри в людину, засновану на соціальну справедливість, доброчесність та доброчинність для активізації кожного громадянина, та в розкриття перспектив розвитку сучасної України.

     СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

1. Романишин Д. В.Філософія як чинник прогресу /Д. Романишин // Філософські пошуки. Філософ і філософія в сучасному світі: форми присутності та відповідальність. Випуск ХХ, ІФЛ – ЛФС “Сogito” Львів – Одеса: Центр Європи, 2006. – С. 34-40
2. Романишин Д. В С. Подолинський про працю як основу прогресу /Д. Романишин // Вісник Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника. – Серія: філософські і психологічні науки. – Івано-Франківськ: ВДВ ЦІТ Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника Вип. ІХ. – С. 23-29.
3. Романишин Д. В. Ідея прогресу як спроба витворити ідеал людини майбутнього/Д. Романишин // Вісник Чернівецького національного університету імені Ю. Федьковича.– Серія: філософія Випуск 352- 353 – Чернівці; Рута, – 2007. – С. 40-43.
4. Романишин Д. В. Учення Б. Кістяківського про правову державу як умову прогресу /Д. Романишин //Вісник Харківського університету №791 Серія: теорія культури і філософія науки. – Харків, 2007. – Вип. 33,С. 230 -234.
5. Романишин Д.В. “Ідея суспільного прогресу у творчій спадщині М. Драгоманова” /Д. Романишин // Вісник Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника. – Серія: філософські і психологічні науки. – Івано-Франківськ: ВДВ ЦІТ Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника, 2008.– Вип.ХІ.– С. 16-21.
6. Романишин Д.В. “Ідея прогресу у соціально-філософських поглядах І. Франка” /Д. Романишин // Вісник Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника. – Серія: філософські і психологічні науки. – Івано-Франківськ: ВДВ ЦІТ Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника – Івано – Франківськ; – 2010. – Вип. ХІІІ.– С. 35-40.