Християнська церква як особлива організація в історії держави та права зарубіжних країн посідала важливе місце в державотворчих та політико-правових процесах епохи Середньовіччя.

Впродовж майже тисячі років після падіння Римської імперії, а найбільше в дванадцятому та тринадцятому сторіччях, суспільство та існуючі на той час держави були нерозривно пов’язані з діяльністю та ідеологією християнської Церкви. Важливим є той факт, що свій вплив, авторитет, майнові статки церква здобула не за допомогою збройних конфліктів чи «кулачного права», що були переважаючим способом збагачення та самоствердження у феодальному суспільстві, а виключно завдяки особливому характеру своєї ролі в житті кожної людини, яка була членом єдиного християнського суспільства, що його проповідував Августин Блаженний у знаменитому трактаті «Про Град Божий».

Власне кажучи, у середньовічній суспільній свідомості не було ані Церкви, ані держави у теперішньому розумінні цих термінів. Не було одного об’єднання людей, яке уособлювало державу, і другого, яке уособлювало Церкву, бо всі люди входили і до першого, і до другого. Розмежування між духовним і світським, між інтересами душі й тіла були першоосновою та невід’ємною складовою буття християнина. І гелазійська теорія «двох мечів» як підсумок вчення християнських отців про взаємини світської і духовної влади поступово ввела ідею, що відкрито не заперечувалася у період домінування Церкви: Богом визначено, що людське суспільство має управлятися двома владами, духовною і світською, відповідно до божественних і природних законів. І як частина єдиного Божого плану кожна влада має допомагати іншій і підтримувати її. Після Бога християнське суспільство мало лише двох правителів – папу й імператора; два принципи влади – духовне правління священиків і світське – королів, а також дві ієрархії посадових осіб, однак поділу між двома соціальними об’єднаннями, чи суспільствами, не існувало. Суперечка між цими двома ієрархіями була у юридичному сенсі юрисдикційною, такою, що могла виникнути між двома посадовими особами однієї держави.

Той факт, що християнська Церква не лише залишилась духовною організацією, а й активно впливала на суспільне життя і політико-правові процеси, зумовлений винятковим характером християнської релігії та низкою інших обставин. Саме християнська релігія, на відміну від первісних релігій та культів, які загалом мали своїм призначенням обслуговування влади та збереження стабільності суспільства, не могла бути придатком державної системи і вимагала якщо не рівності з державою, то принаймні автономного співіснування з її органами. В свою чергу держава, вбачаючи у християнстві загрозу стабільності власної системи, спочатку намагалась знищити християн фізично, а згодом, починаючи з IV ст. н.е., за допомогою легалізації Церкви та надання їй різноманітних переваг, прав, майнових благ спробувала залучити її у внутрішню державну та соціальну структури. Мета цього процесу полягала у зрощенні державних та духовних структур у єдину ланку, за допомогою якої вдалося б остаточно закріпити принцип пріоритетності державних потреб над потребами суспільними.

Процес, в ході перебігу котрого християнська Церква фактично перебувала у полоні державної структури, може бути окреслений за допомогою досить чітких часових параметрів: від 325 р. н.е., коли імператором Константином був скликаний церковний собор в місті Нікеї, і аж до кінця одинадцятого століття. Проте не можна говорити, що на протязі цього періоду християнська Церква зовсім не розвивалася.

Серед здобутків останньої за цей період можна виділити наступні.

Християнська Церква повністю легалізувалась, що дало їй можливість стати суб’єктом права.

За цей період набуті церквами ще за час нелегального існування багатства значно зросли. Легалізація християнства означала, що церкви, а згодом і монастирі, здобували право володіти багатством як корпоративні організми, могли одержувати землю та гроші і в дар, і в спадщину.

Більшість церков та духовенство здобули пільгу, згідно з якою вони звільнялися від оподаткування та примусових робіт.

Легалізація і прихильне ставлення імперської влади дало змогу Церкві зробити ще один крок, яким згодом захоплювалися нащадки: було створено упорядкований церковний закон, так званий канон, або канонічне право. Нагадаємо, що потреба у створенні більш деталізованого церковного закону виникла ще у християнській Римській імперії.

На регіональних та вселенських церковних соборах обговорювалися не тільки питання теології, а й повсякденні проблеми визначення кордонів, залагодження суперечностей у сфері права, запровадження каральних заходів щодо заблудлого духівництва та охорони й захисту церковного майна, яке дедалі зростало, від шахрайства, розкрадання та псування. Впливові єпископи, передовсім римські, поширювали послання, так звані декреталії, у яких давали відповідь на ті чи інші запитання або забороняли сумнівну практику. Християнські імператори теж видавали закони для Церкви, в котрих здебільшого йшлося про економічні та правові привілеї церков і духівництва, про охорону церковної власності.

Кількість законів, постанов вселенських соборів та декреталій, що накопичувалися з кожним роком, породжувала нагальну потребу у їхній систематизації та кодифікації. 438 р. н.е. імператор Феодосій ІІ впорядкував кодекс законів, і багато з тих законів стосувалися церкви. Але справжню кодифікацію канонічного права здійснив римський чернець Діонісій Малий, роки діяльності котрого припадають на період від 497 до 540 р. н.е. Діонісій звів до однієї книги канони, затверджені церковними соборами, а до іншої книги – усі декреталії римських єпископів.

Згодом ефективна правова організація Церкви в Римській імперії видавалась наступним поколінням досконалою, упорядкованою і гідною захоплення, слугуючи тим нормативним стандартом, наблизитися до якого вони постійно прагнули.

Поширення християнства серед примітивних народів та племен дозволило Церкві розширити кордони свого впливу до Скандинавії та Східної Європи, далеко за межі панування Римської імперії, сприяючи зміцненню авторитету Церкви та духівництва у державних та суспільних відносинах.

Беручи Євангеліє за основу християнського вчення, Церква не обмежилась творенням базової богословської літератури, а формувала власну ідеологічну базу, гнучко пристосовуючись до нових політичних і правових умов.

Основою цієї ідеології виступала вищість та пріоритетність Церкви над державним законом та державною владою. Так, у ІХ ст. н.е. , під час «реанімації» науки в імперії Карла Великого, архієпископ Гінкмар з Реймса писав: «Хай вони захищають себе, якщо хочуть, згідно зі світськими законами або людськими звичаями, але хай знають, що якщо вони християни, то в Судний день їх судитимуть не за римським правом, Салічною чи Гундобатською правдою, а за божественним апостольським законом. У християнському королівстві навіть закони держави мають бути християнськими, тобто бути сумісними з християнством й узгодженими з ним».

Вчення Блаженного Августина, Амвросія, Григорія І Великого та низки інших визначних християнських ідеологів лягли в основу політичної і правової концепції середньовічної Церкви. Ця концепція залишалася незмінною протягом багатьох століть і була свідченням стабільності політики християнської Церкви в умовах феодалізму.

Та попри усі свої здобутки впродовж тривалого часу (до ІХ ст. н.е.) Церква фактично залишалася заручницею державної політики і влади імператорів. Авторитет Церкви використовувався державою задля зміцнення структури влади, а також підтримання стабільної соціальної структури. Навіть у власних справах Церква не була вільною. Екуменічні вселенські церковні собори, починаючи з 325 року, і до другого Нікейського собору у 787 році скликалися римськими або візантійськими імператорами, що фактично означало вищість влади імператора над рішеннями соборів. До певного часу таке становище було безальтернативним. Проте таким стан справ залишався лише до XI ст.

Причини ствердження у цей період християнської Церкви як особливої організації криються у постійному зростанні свідомості духівництва і його бажанні перетворити Церкву на автономну духовну владу згідно з визнаною обгрунтованістю її вимог. Просвітництво, котре в одинадцятому столітті ставало дедалі вимогливішою культурною течією, набираючи сили всередині Церкви і керуючись вченням, що його августинівська традиція зробила частиною християнської думки, не могло не зробити ефективним подальший поступ Церкви.

Відродження християнства у ХІ ст. вкорінило уявлення про вселенський авторитет і права Церкви не тільки в колах духівництва, але й у середньовічній суспільній свідомості. Завдяки тому, що попри постійні феодальні міжусобиці Церква все ж залишалася стабільною організацією, здатною об’єднати суспільство незалежно від мовних та етнічних ознак, її майнові, а також інформаційні ресурси різноманітного походження постійно зростали.

Провідні науковці та літератори Європи доби Середньовіччя переважно здобували освіту в церковних установах або були духовними особами. Університети, що активно розвивалися в ту епоху, також було нерозривно пов’язані з теологією і Церквою. Завдяки цьому, історичні факти та правові документи того часу розглядалися крізь призму світогляду і відображали церковну політичну й правову парадигму.

Починаючи з одинадцятого століття, коли Церква фактично стала найвпливовішою інституцією феодального суспільства, і аж до чотирнадцятого століття, коли відроджений абсолютизм знову захопив усю владу в державі та суспільному житті, християнська Церква фактично визначала всі державотворчі та політико-правові процеси не тільки у християнському суспільстві, але й за його межами. Влада пап у цей час була фактично не обмеженою, а їхній авторитет та могутність зростали пропорційно до стрімкого зменшення впливу монархів на будь-які процеси у країні.

При цьому до найбільш характерних особливостей того часового періоду пропонуємо віднести, зокрема, наступні:

У відповідності до середньовічного уявлення, вища влада в державі належала королю з ласки Бога. Середньовічна християнська Церква як представник Бога на землі передавала цю владу монархові при здобутті або успадкуванні трону. Але сам факт передачі влади був використаний Церквою в світлі відносин сюзеренітету-васалітету, де Церква виступала безумовним сеньйором, а будь-який монарх разом зі своєю державою – васалом. Структура таких відносин, принаймні протягом охарактеризованого періоду, була непорушною, що давало змогу Церкві впливати на політику окремої держави чи навіть усіх або й більшості держав християнського світу.

Діяльність інквізиції разом із хрестовими походами сприяли підконтрольності суспільних процесів Церкві, розвиткові християнської кримінологічної та правоохоронної практики.

Більшість єпископів, що обіймали одночасно і світські, і духовні посади, активно впроваджували церковну ідеологію і християнський світогляд у практику та теорію державного феодального будівництва.

Церква перетворилася на типову середньовічну державу, а понтифіки за функціональною ознакою були радше звичайними монархами, аніж найвищими духовними особами. Вони утримували всю повноту фінансової, судової та адміністративної влади, володіючи при цьому таким розвинутим управлінським апаратом, який не був доступний середньовічним монархам.

Наведене свідчить, що християнська Церква була домінуючою політичною і духовною силою європейського Середньовіччя. Її тогочасна могутність та вплив пояснюються зосередженням в руках Церкви величезних земельних володінь, численного залежного населення, а також доброю організацією, стабільною ідеологічною основою та низкою інших історичних обставин. Згадані чинники, взяті в сукупності, і призвели до виняткового становища християнської Церкви в умовах середньовічних державотворчих і політико-правових процесів.

Використана література:

1. Бемер Г. Иезуиты. Ли Генри Ч. Инквизиция. М. Полигон Аст. 1999. С.1247.
2. Daby, George The Age of the Cathedrals: Akt ane/ Society 980-1420 transw E/ Levieux and B/ Thompson Chicago: University of Chicago Press 1981.
3. Erickson, Cakolly. Life in a Medieval City. New York. Hakper,1981.
4. Fiero, Gloria K. The Humanistic Tradition. Second edition. Brown and Benchmark. London. 1995.
5. Heer, Frederick. The Medieval World. New York. New American Library.
6. Лінч, Джозеф Г. Середньовічна церква. Коротка історія. пер. з англ. В. Шовкуна К. Основи. 1994 – C. 492 .
7. Trever-Roper, Hugh. The Rise of Christian Europe, New York, Harcourt. 1965.