Вступ

Західна цивілізація — це унікальне історико-культурне утворення, аналогів якому не існує. Це єдина цивілізація, яка реалізувала глобальне, всесвітнє домінування в повному розумінні цього слова. Інші цивілізації змогли забезпечити собі тільки локальне домінування. Те, що вважається «західним способом життя» є бажаним і привабливим для більшої частини населення планети. Разом з тим повсюдними є заяви про кризу Західної цивілізації. Необхідно зробити уточнення, що криза Західної цивілізації не є кризою економічною або політичною, але духовною кризою тих засад, які формують ядро Західної цивілізації. Тому дослідження кризи Західної цивілізації є невіддільним від дослідження універсали західної цивілізації, які випробовують на собі це негативний вплив.

Таким чином, метою даної роботи є теоретико-філософський аналіз процесу кризи Західної цивілізації. Завдання даної роботи формулюються, виходячи з поставленої мети, таким чином. По-перше, слід визначити термінологічне поле дослідження, яке є еквівалентним виявленню підстав Західної цивілізації. По-друге, необхідно обґрунтувати їх аксіологічний статус для Західної цивілізації, зважаючи на специфіку їх історичної реалізації. По-третє, необхідно визначити причини і форми прояву кризи підстав Західної цивілізації.

Наукова література по даній проблематиці представлена широким довкола досліджень, одна класифікація яких зажадала б окремої монографічної роботи. Слід зазначити, що гіпотеза, що висувається тут, про нероздільну системну єдність демократії, науки і християнства як універсалій Західної цивілізації в тому або іншому вигляді згадувалася в роботах П. Гайденко, Т. Андрєєвої, І. Антоновіча, Д. Грея і ін. Слід також виділити авторів, що фіксують прояви кризи підстав Західної цивілізації на сучасному етапі, — Ж. Бодрійяр, 3. Краснодембський, Г. Джемаль. С. Амін і Ф. Утар, Ю. Лотман. Ідея універсалій цивілізаційного розвитку запозичена у А. Гуревіча і В. Степіна. Причому, в даному контексті поняття «універсали цивілізації» отримує вільнішу інтерпретацію і не зводиться до суми категорій культури, як у А. Гуревіча, але являє собою родове поняття, яке визначає в найбільш загальних рисах категорії культури, але не навпаки.

Слід ввести методологічне припущення, щоб не викликати згодом термінологічної неточності. Напевно, приречена залишитися невирішеною соціально-філософська проблема чіткої дефініції «культури» і «цивілізації» в даній роботі підніматися не буде. Мабуть, краще всього її обійти, пославшись на конвенцію, що вважати «культурою», а що «цивілізацією» в даному контексті. Під «культурою» слід розуміти систему інваріантів, створюючих той або інший тип ментальності: в рамках західної культури можна виділити безліч культур і субкультур, які утворюють при цьому єдине ціле, оскільки базуються на єдиній системі універсали. Цивілізація — це система тих інститутів, які актуалізують даний тип ментальності. Очевидним є взаємозв’язок і взаємозалежність культури і цивілізації: ментальність не може існувати поза інститутами, і, навпаки, інститути породжуються певним типом ментальності. Зрештою, дискурс про культуру і цивілізацію є дискурсом про різні аспекти одного і того ж епохального цілого.

1. Основні теорії західної цивілізації

Західна цивілізація утворилася, як унікальна система історико-культурних цінностей, що своїм розвитком спричинила процеси глобалізації. В цій системі потрібно виробити новітню групу модернізаціїних процесів, для розвитку цивілізації у майбутньому. Саме криза західної цивілізації є одним з негативних чинників, що спричинили та спричинятимуть дисбаланс у економічному, культурному, релігійному, міжнаціональному та політичному полях. Криза в західній цивілізації спричинена відсутністю, в першу чергу, моральних стимулів. Внаслідок її розвитку сформувався різкий спад всіх процесів соціального розвитку. Бачимо, що втрата самоідентифікації різних за своїм культурним рівнем народів та етнічних груп спричиняє занепад і в інших сферах соціокультурного простору. Стимулює знищення моралі, що призводить до занепаду не тільки в політичних чи економічних детермінантах, втрата самоідентифікації призводить до знищення основних елементів культурного простору соціальних груп. В загальних рисах цивілізацію ототожнюють з великим об’єднанням, що в своїй основі поєднує різні народи, системи, групи цінностей, уставів та моралі, які органічно переплетені в єдиній структурі.

Західна цивілізація пройшла тривалий шлях свого становлення, і говорити про неї, як про самостійну систему, що сформувалася в основних рисах, можна лише з XVII ст. з епохи Нового часу. Саме до цього часу були сформовані її основні універсали — демократія, християнство, наука. Саме вони формують специфіку Західної цивілізації, що означає неможливість заміни якої-небудь з них або відмову від неї без порушення всієї системної єдності.

У сучасній соціально-філософській літературі «європоцентризм» асоціативно пов’язується з прихованим тоталітаризмом, і «волею до влади». Це поняття отримує негативний емоційний відтінок. Але. по суті, альтернативи європоцентризму немає: всі дискусії про подолання європоцентризму ведуться з погляду Європи і Західного світу, представниками Західної цивілізації або тими авторами, які виховані на досягненнях і текстах Західної цивілізації, за допомогою методів західної раціональності[2, c. 55].

Європа — це не географічне, а духовне поняття, що виражає загальний глобальний вектор розвитку людства. Політично Європа — Євросоюз — це географічний топос, цивілізаційно Європа — це глобальний етос. І можна повторити вслід за Ж. Бодріяром. що Сполучені Штати відносно Європи — це більша Європа, ніж сама Європа.

Можна виділити основні етапи формування універсалій Західної цивілізації: V ст. до н.е. — виділення демократії як домінуючого політико-світоглядного інституту в античній Греції. І ст. — виникнення і швидке розповсюдження християнства як системи світобачення і інституційної структури. XVII ст. — виникнення і розвиток науки як способу і форми пізнання світу і соціального інституту. Звичайно ж. історично інститути демократії, християнства і науки трансформувалися неодноразово протягом історії, але їх сутність як засад Західної цивілізації залишилася незмінною.

Можуть виникнути справедливі заперечення щодо правомірності виділення цих понять як універсалій. Може висуватися також емпіричний аргумент: що є «чистою» демократією, або що є «чистим» християнством, або які критерії наукової раціональності? Дійсно існує велика кількість історико-соціальних форм демократії, але основа демократії як політико-світоглядної системи, орієнтованої на виборність органів влади суспільством, залишається незмінною. Можуть заперечити, що якщо порівнювати, наприклад, сучасну американську демократію і «радянський» або який-небудь ще тоталітаризм, то схожих рис опиниться більше, ніж відмінностей. Навіть якщо це і так. то кардинальна відмінність все-таки залишається: демократія припускає вибір, хай це вибір із запропонованого, але це вибір. Не хочеться в черговий раз звертатися до відомого трюїзму, але все-таки: демократія — це погана форма правління, але кращої людство поки що не створило.

Сучасна Європа, без сумніву, втратила християнські мотиватори і античну традицію раціональності, зберігши. проте, ексклюзивізм. наукоподібні міфи і псевдораціональні ідеології домінування. Проте, на сьогоднішній день християнська свідомість продовжує зберігати глибинний зв’язок з політичними і економічними інститутами західної цивілізації та є. на думку деяких ідеологів і теоретиків неолібералізму, одним з легітиматорів сучасного глобального економіко-політичного порядку. Як відзначають С. Амін і Ф. Утар, «прихильники неолібералізму, з одного боку, підкреслюють заохочення індивідуальної ініціативи, яка. як вони вважають, переповнює людину, а з іншою те. що ринок автоматично погоджує різні інтереси, що підтверджує його природу універсального саморегулятора.

Минуле XX ст. можна вважати сторіччям найбільшої реалізації універсалій Західної цивілізації — демократії, науки, християнства. Це ж сторіччя можна вважати періодом кризи цих засад, подібного якому ще не було по силі і тривалості.

Згідно Е. Гусерлю. європейська культура є універсальною культурою розуму. Вона побудована на раціональних підставах і ідеалах, сформульованих вперше в античності і розвинених в епоху ренесансу. І в цьому сенсі європейська культура є винятковою і ексклюзивною. Польський дослідник 3. Краснодембський. аналізуючи концепцію Е. Гусерля, відзначає, що «постійна експансія європейської культури — явище не випадкове. Європа несе в собі абсолютну ідею. Європейці — це не просто «емпіричний тип». Вплив на Європу з іншого боку протиречить телосу історії. Ми. — як каже Гусерль. — ніколи не будемо індіанізуватися»[6, с.27].

Універсальний розум є джерелом і прапором цієї експансії. Прогрес Європи в цьому сенсі є постійним вдосконаленням «культури розуму». І коли прогрес у напрямі «культури розуму» припиняється, то починає домінувати інші ідеї, коли «культурі розуму» протиставляється різноманітний варіанти тоталітаризму.

2. Ознаки кризи західної цивілізації

Багатоманітність філософських підходів до аналізу проблеми подолання кризи сучасної культури обумовлена різним розумінням засад цієї кризи. Якщо засади кризи вбачаються в глобальних проблемах сучасності, тобто негативних проявів перетворюючої діяльності людей, то перспективи виживання людства пов’язують із значним обмеженням такої діяльності і навіть припиненням техніко-економічного росту (Д. Медоуз, М. Месарович) або із кардинальною зміною шляху розвитку сучасної цивілізації: переходом від техногенної до ноогенної культури, яка передбачає вирішальну роль екологічних законів у бутті людей (К. Лоренц). Якщо ж основа культурної кризи пов’язується із занепадом духовно-моральних установок сучасного людства, то подолання кризи полягає у внутрішньому перетворенні людини, виробленні її переважної орієнтації на духовні цінності, на єдність з Богом (М. Бердяєв, А. Печчеї).

Криза — це такий стан системи, коли її подальший розвиток внаслідок дії внутрішніх та зовнішніх чинників може або закінчитись повним крахом і розвалом, або одержати нові стимули і вступити в нову фазу, подолавши труднощі. Небезпека розвалу суспільної системи в кризовому стані є цілком реальною, хоча уникнути її можна, якщо суспільство здатне правильно оцінити свої проблеми, має волю та силу для їх подолання і пристрасне бажання вижити.

І, нарешті, здійснюється спроба усвідомити людину і її буття не тільки з позиції земного, але й космічного виміру. Людина єдина з Космосом і тому може забезпечити своє виживання, розвиток і самореалізацію тільки в масштабах космічної діяльності. Але для цього їй слід виробити і дотримуватися певного морального кодексу в засвоєнні Космосу, скерованого на його збереження (М. Федоров, К. Ціолковський, Т. де Шарден) [6, c. 91-92].

Сьогодні загальновизнано, що соціальна система, яку називають європейською або ширше — західною, ґрунтується на трьох головних цінностях: ринкова економіка («капіталізм»), парламентська демократія й національна державність. Ці цінності є різними виразами принципу свободи: свободи як економічної незалежності індивіда від соціальних сил, ґрунтованої на приватній власності; політичних свобод як можливостей брати участь в управлінні державою; національної свободи як незалежності від чужоземного панування. Ціннісні засади західної цивілізації ніколи не були реалізовані з достатньою повнотою і залишались радше ідеалами, досяжними не скрізь, не повністю і не для всіх. Власність дозволяла відчувати необхідну незалежність далеко не більшості населення — Європа та Америка знемагали під тиском бідності, що особливо гостро відчувалось у часи періодичних депресій. Свобода зазнавала численних утисків і  обмежень і не була доступною «нижчим класам». Національна строкатість західного світу створювала проблеми людській солідарності і перешкоджала прогресу, підтримувала агресивну міжетнічну відчуженість і загострювала міждержавні конфлікти. Навколо проблем, що виникали при реалізації ціннісних принципів Заходу, спалахували постійні конфлікти.

І все ж ринкові товарно-грошові механізми, політичні права й свободи громадянина, максимальна мобілізація традиційної національної духовної спадщини для поступу в наймодерніших галузях життя залишалися і залишаються орієнтирами й рамками життєдіяльності тієї великої цивілізації, що розвинулася на культурному ґрунті старої Європи.

Загроза краху культурної Європи чітко визначилась як наслідок Першої світової війни.

Демократія є непорушною цінністю Західної цивілізації, і. як цінність, вона не обговорюється. Саме тому виступи проти демократії в ім’я скільки завгодно «справедливого» розподілу благ і ресурсів вважаються злочином, а захист демократії, навіть якщо мета перестає відповідати засобам, є захистом одним з вищих цінностей людського життя. Виступи Дж. Буша, що закликали до війни в Іраку в ім’я демократії і справедливості, є вражаюче схожими на риторику диктаторів і тоталітарних лідерів. Але Дж. Буш «захищає» демократію, і саме тому тоталітарний характер його виступів нівелюється. Слід підкреслити, що в даному контексті проблема відповідності суті демократії способам її здійснення не піднімається. Мова йде про цінності західної цивілізації, які. як цінності, не обговорюються: допустимою є дискусія про форми, модуси, типи, достоїнства і недоліки демократії, але не дискусія про те. що існує якась краща політико-світоглядна система, чим демократія.

Цей же принцип — дискутувати про форму, але не зачіпати легітимності самого предмету — відноситься і до науки, як ще однієї універсальної цінності Західної цивілізації. Дійсно, якщо послідовно дотримуватися принципу наукової раціональності, то. як і у випадку з демократією, опиниться, що єдино вірною є теза П. Фейерабенда: наука не має необхідного раціонального пріоритету перед іншими формами знання. Наука є лише пріоритетною цінністю Західної цивілізації. Більш того, вслід за С. Кара-Мурзою можна стверджувати, що наука — це. перш за все. «західна» наука, яку експортували у всі куточки планети. Також, вслід за І. Кантом слід визнати, що наука не дає пізнання про речі в собі, але тільки про форми прояву цих речей для свідомості. Можна навіть погодитися з думкою Ф. Ніцше. що в основі науки лежать декілька вихідних «помилок» — наука приводить до пізнання мудрості Божої в творінні, що йде від протестантизму і секуляризованого католицтва, від Ньютона і Галілея: знання приносить щастя, помилка, що йде від класичної античної філософії, від Сократа. Платона і Арістотеля: наука є чимось безкорисливим і самодостатнім в основі своїй, що постулював Б. Спіноза.

Але разом з тим. з цих раціональних тез зовсім не виходить відкидання науки як форми пізнання і соціального інституту. Наука є цінністю і універсалією Західної цивілізації, і як безумовна цінність, вона не обговорюється. Наука — це не стільки методологія, скільки етика, і як етика вона розділяється повсюдно і всіма.

Нарешті, християнство, шо вважається вже «подоланим» і «неактуальним» у сучасному секуляризованому світі, представляє найбільшу складність для аналізу. Дійсно, якщо демократія і наука як цінності і універсали не обговорюються, то християнство в процесі становлення і розвитку Західної цивілізації було одним з найбільш обговорюваних тем. Більш того, існує декілька історичних спроб побудови суспільства на нехристнянських підставах — якобінська Франція, нацистська Німеччина, комуністичний СРСР. Цілі інтелектуальні течії виникали і існували тільки з однією метою — провести вичерпну і переконливу критику «християнських міфів» і сформувати світоглядну і етичну альтернативу християнству. Більш того, не існує догматично «правильного» християнства, але різні напрями і деномінації, які часто відстоюють контрарні принципи. І разом з тим християнство є однією з складових системи універсалій Західної цивілізації.

Мова не йде про ідеологічне домінування християнства в епоху Середньовіччя, мова не йде про вплив християнства на розвиток мистецтва, навіть не про «протестантську етику», що сформувала «дух капіталізму». Мова йде швидше про те. що християнство дало якийсь сакральний імпульс реалізації першим двом універсаліям — демократії і науці [9, c. 83-84].

Нова система цінностей розвитку цивілізаційних процесів має бути спрямована на удосконалення духовного і матеріального начал, шляхом в першу чергу політичної трансформації в руслі глобалізаційних процесів. На жаль, в умовах західної цивілізації процеси інтеграції та подальшого розвитку деградували, перетнувши межу трансформативних процесів, почали рефлектувати в руслі:

— матеріального збагачення і накопичення матеріальних цінностей шляхом економічного зростання, використовуючи всі методи боротьби. Перетворюючи в політичному руслі демократичні принципи на імперіалістичні амбіції та тоталітарні погрози країнам третього світу, що ми можемо бачити на прикладі війни в Іраку.

— боротьби за демократію, використовуючи принципи авторитарного управління та ведення перманентних воєн із загостренням економічних та політичних конфліктів не тільки із боку США, а із боку Російської Федерації, що можна спроектувати на прикладі Північної Осетії.

Якщо декілька наступних десятиліть сучасна цивілізаційна система не знайде заміни цінностям матеріального зразка, чи не трансформує їх у духовну площину, то буде самознищенна споживчими і деструктивними процесами зсередини. Ось чому створення та реконструкція на фундаменті Вестфальської системи нової міжнародної групи взаємодії потрібно стимулювати та організувати на основі демократичних принципів заходу та моральних цінностей сходу [7, c. 58-59].

В балансі розвитку цивілізаційних норм та принципів проходять незворотні зміни і занепад західної цивілізації, як основоположної в стимуляції глобальних процесів. Цивілізаційні процеси сходу, з його моральними принципами взаємоповаги, сім’ї, стриманості, гармонії — протистоять фундаментальним цінностям західного матеріального світогляду з його споживчими ціннісними елементами та структурами. В політичному аспекті поєднання цих принципів сходу та заходу спроможні трансформувати сучасне суспільство на шляху якісно нового стрибка в системі глобальних цінностей та утворенні нових наднаціональних і міжнародних систем управління і комбінованої колективної безпеки в боротьбі з терористичними та техногенними загрозами світового масштабу. Сумісність різних за своєю основою систем культурного рівня можна продемонструвати на прикладі Китаю, який у собі абсорбував матеріальні цінності західної цивілізації з системами соціальної поведінки в умовах східного цивілізаційного регіону. В цьому прикладі бачимо механізм вдалого об’єднання традиціоналістських культурних форм сходу з модерністськими течіями заходу, що дало можливість створити новітню синергетичну систему західного зразка на основі древніх традицій сходу.

Робимо висновок, що система, побудована на основі досвіду Китайського типу, має загальне цивілізаційне значення [1, c. 324-325].

Висновки

Сьогодні не тільки філософи, вчені, але і політики провідних країн світу шукають шляхи виходу з тієї критичної ситуації, яка складається в світі. При цьому мало хто заперечує, що збільшується число глобальних проблем  та їх  поглиблення є ознакою безпрецедентної кризи цивілізації, що йде корінням в історію саме європейської культури. І це криза не окремих сторін буття, а основних форм життєдіяльності європейської індустріально-технологічної цивілізації, ідейно-світоглядно висхідній до грецької культури і філософії. Одночасно це криза сучасної людини взагалі, способу її самореалізації, форм раціональності, бо всі країни світу, всі народи, намагаючись досягти рівня життя промислово розвинених країн Західної Європи та Америки, прагнуть йти до  їх  шляху. Іншого способу успішної самореалізації сучасна людина не знає. Ось чому можна сказати, що сучасна людина, спосіб його буття перебувають у кризі і це та точка, в якій «перетинаються» інтереси філософії, релігії, науки та інших форм освоєння людиною природи і самого себе, усвідомлення свого сьогодення і майбутнього.

Таким чином, клас універсалій Західної цивілізації можна визначити як системну єдність демократії, науки і християнства. Дані універсали є граничними, тобто жодну з них неможливо видалити або замінити іншою без необоротної трансформації всієї Західної цивілізації. Саме вони формують унікальну зовнішність і специфіку Західної цивілізації, легітимують конкретно-історичні форми її прояву. Кризу цієї системи універсалій в XX ст. можна вважати кризою всієї цивілізації, яка поставила питання про саме існування Західної цивілізації.

Західна цивілізація дивиться на світ взагалі і на конкретні об’єкти зокрема з точки зору їхньої корисності, практичної значущості, тоді як для більш цілісного сприйняття світу і «непотрібні» речі не менш важливі і цінні. Щоб людина могла вийти з кризи, він повинен змінити домінуючу установку: «предмет доріг, самоцінна, тому що корисний».

Криза, яку переживає сучасне суспільство, безсумнівно, пов’язаний з проблемами економіки, екології, енергетики і т.д. Проте оскільки в основі сучасної економіки і політики, енергетики та екології лежать наукові програми, всі ці питання пов’язані з типом раціональності сучасної людини , форм його самосвідомості і пізнання. Криза свідчить про те, що пануюча у світі форма раціональності неуніверсальні, тобто не відповідає всім культурним та ціннісних орієнтацій, необхідним для виживання, а тим більш гармонійного розвитку людської спільноти.

Список використаної літератури

1. Кирилюк Ф. Історія зарубіжних політичних вчень нової доби: навчальний посібник для студ. ВНЗ / Федір Кирилюк, 2008. — 411 с.
2. Рудич, Федір Михайлович. Політологія: підручник / Федір Рудич ; ред. В. М. Куценко, 2006. — 477 с.
3. Юрій М. Основи політології: Навчальний посібник / Михайло Юрій,, 2003 2009. — 338 с.
4. Гаєвський Б. Сучасна українська політологія: Навч. посібник / Міжрегіональна Академія управління персоналом (МАУП). — К., 1999. — 266с.
5. Антоненко В. Г., Бабкін В. Д., Бабкіна О. В., Бебик В. М., Головатий М. Ф., Горбатенко В. П.. Політологія: підручник / Ольга Володимирівна Бабкіна (ред.), Володимир Павлович Горбатенко (ред.). — 3-тє вид., перероб., доп. — К. : Академія, 2008. — 567c.
6. Безаров О. Політологія: [навч. посібник для студ. вищ. мед. і фармацевт. навч. закладів IV рівня акредитації] / Буковинський держ. медичний ун-т — Чернівці : БДМУ, 2007. — 326с.
7. Гелей С. Політологія: навч. посіб.. — 7-ме вид., перероб. і доп. — К. : Знання, 2008. — 415с.
8. Грицяк Н. Політологія: навч. посіб. / Борис Леонідович Дем’яненко (ред.). — 3-тє вид., доп. і уточ. — К. : ВЦ ТОВ Софія, 2008. — 754с.
9. Панов М. Політологія: Підручник для студ. вищих навч. закл. / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — К. : Видавничий Дім «Ін Юре», 2002. — 360с.