Вступ

Завдання освіти в кожній країні визначаються особливостями й перспективами її соціально-економічного розвитку та загальносвітовими процесами й тенденціями. Народ України будує суверенну, демократичну, правову державу. Система освіти є в ній провідним соціальним інститутом, від діяльності якого багато в чому залежать успіхи цього будівництва. «Освіта — основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави. Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, ви ховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій ос нові інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями».

Вища професійна школа займає особливе місце в системі освіти України. Вона є акумулятором інтелектуального багатства суспільства й рушієм соціально-економічного прогресу.

Передумовою утвердження розвинутого громадянського суспільства, наголошується в Національній доктрині розвитку освіти, є підготовка освічених, моральних, мобільних, конструктивних і практичних людей, які мають глибоке почуття відповідальності за долю країни, її соціально-економічне процвітання.

Протягом XX ст. в Україні сформувалася певна структура вищої професійної школи. Вона задовольняла вимоги свого часу. Зокрема, вища школа набула значного досвіду підготовки фахівців для різних галузей народного господарства. Тогочасні об´єктивні соціально-економічні чинники, ідеологія впливали на визначення структури, змісту, форм, методів навчально-виховної роботи у професійній школі. Ідеологічний диктат, тоталітарний тиск придушували, гальмували розвиток творчості й ініціативи. В умовах становлення демократичного суспільства, нових соціально-економічних реалій і перспектив розвитку необхідний інший підхід до організації діяльності вищої школи.

1. Класифікація вищих навчальних закладів в Україні

Відповідно до існуючих напрямів освітньої діяльності в Україні діють вищі навчальні заклади таких типів:

1) університет — багатопрофільний вищий навчальний заклад четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, пов’язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації широкого спектра природничих, гуманітарних, технічних, економічних та інших напрямів науки, техніки, культури і мистецтв, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром, має розвинуту інфраструктуру навчальних, наукових і науково-виробничих підрозділів, відповідний рівень кадрового і матеріально-технічного забезпечення, сприяє поширенню наукових знань та здійснює культурно-просвітницьку діяльність.

Можуть створюватися класичні та профільні (технічні, технологічні, економічні, педагогічні, медичні, аграрні, мистецькі, культурологічні тощо) університети;

2) академія — вищий навчальний заклад четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, пов’язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації у певній галузі науки, виробництва, освіти, культури і мистецтва, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром у сфері своєї діяльності і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;

3) інститут — вищий навчальний заклад третього або четвертого рівня акредитації або структурний підрозділ університету, академії, який провадить освітню діяльність, пов’язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації у певній галузі науки, виробництва, освіти, культури і мистецтва, проводить наукову, науково-методичну та науково-виробничу діяльність і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;

4) консерваторія (музична академія) — вищий навчальний заклад третього або четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, пов’язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації у галузі культури і мистецтва — музичних виконавців, композиторів, музикознавців, викладачів музичних дисциплін, проводить наукові дослідження, є провідним центром у сфері своєї діяльності і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;

5) коледж — вищий навчальний заклад другого рівня акредитації або структурний підрозділ вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, пов’язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації у споріднених напрямах підготовки (якщо є структурним підрозділом вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації або входить до навчального чи навчально-науково-виробничого комплексу) або за кількома спорідненими спеціальностями і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;

6) технікум (училище) — вищий навчальний заклад першого рівня акредитації або структурний підрозділ вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, пов’язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації за кількома спорідненими спеціальностями, і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення [5, c. 56-57].

Державному вищому навчальному закладу четвертого рівня акредитації відповідно до законодавства може бути надано статус національного.

Національному вищому навчальному закладу за рішенням Кабінету Міністрів України може бути надано повноваження:

• укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення для потреб вищого навчального закладу;
• приймати рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ, організацій, структурних підрозділів вищого навчального закладу;
• вносити пропозиції щодо передачі об’єктів вищого навчального закладу до сфери управління інших органів, уповноважених управляти державним майном, у комунальну власність та передачі об’єктів комунальної власності у державну власність і віднесення їх до майна вищого навчального закладу;
• виступати орендодавцем нерухомого майна, що належить вищому навчальному закладу;
• встановлювати і присвоювати вчені звання доцента чи професора вищого навчального закладу;
• визначати та встановлювати власні форми морального та матеріального заохочення працівників вищого навчального закладу.

На закінчення виділимо ключові моменти, які складають основи підготовки фахівців у ВНЗ:

– забезпечення якості підготовки (її відповідність тенденціям розвитку ринку праці, необхідність підготовки з нових спеціальностей, оволодіння сучасними технологіями та широким спектром додаткових знань);

– орієнтація на гуманістичну складову (прагнення гуманізувати індивідуалістичні, прагматичні настанови шляхом, як усебічного розвитку особистості, так і формування її соціальних якостей);

– взаємозв’язок фундаментальної спрямованості підготовки й орієнтації на професійну діяльність і тісний зв’язок із практикою;

– реалізація випереджальної підготовки (врахування прогнозованих перспектив розвитку країни);

– спрямованість на адаптивність, (гнучкість реагування на попит).

Завдяки зазначеним способам оптимізації навчання у вищій школі, з’являється можливість такої підготовки фахівців, яка дозволить максимально зблизити цілі суспільства й особистості [8, c. 121-122].

2. Типологія та доступність вищих навчальних закладів в Україні

В Україні вищу освіту можна умовно поділити на дві підсистеми: одна — «елітна» освіта, що характеризується високою якістю послуг, що надаються; та інша — масова — невисокої якості. Останню, хоча і досить умовно, можна з деякими умовностями назвати відносно доступною. Можливості ж здобування освіти, що забезпечує високу якість професійної підготовки майбутніх фахівців, скоротилися для більшої частини населення.

Значна частина науковців виділяє два підходи до розуміння доступності вищої освіти: соціоцентричний та антропоцентричний. Протиріччя між цими двома підходами є фундаментом для конфлікту сторін, які здійснюють реформування вищої освіти, та учасників освітнього процесу. Перший підхід характеризує доступність вищої освіти як відношення між природно сформованими очікуваннями та об’єктивними можливостями різних соціальних груп населення, з однієї сторони, і фактичними можливостями інфраструктури ВНЗ (кількість місць набору, форми навчання та ін.), з іншої. Другий, антропоцентричний підхід базується на уявленнях про розвиток людини та ставить в центр уваги питання про сучасні цілі та можливості розвитку особистості.

Останні роки в Україні можна спостерігати постійно зростаючий попит з боку населення, на навчання у вищих навчальних закладах (навіть на спеціальностях, які є мало затребуваними на ринку праці). Поряд з цим існують значні масштаби попиту роботодавців на працівників просто з вищою освітою, які не приділяють значної уваги змісту отриманих знань. Це свідчить про те, що освіта, яка здобувається в багатьох вузах, фактично є наступним етапом після повної середньої освіти. Разом з тим на ринку праці існує попит на випускників ВНЗ, що володіють цілком певними професійними знаннями і які вміють їх застосовувати, тобто попит на спеціальну вищу освіту (випускників певних ВНЗ). Це дозволяє говорити про те, що в системі вищої освіти відбувається виділення підсистеми загальної вищої освіти і підсистеми професійної вищої освіти. Вкрай важливим є подальше вивчення розвитку цього процесу. Досить актуальним на цьому етапі дослідження є виявлення чинників, що визначають відмінності в можливостях різних соціальних груп у здобуванні вищої освіти, не беручи до уваги її якість, престижність ВНЗ та спеціальностей. Також необхідно провести аналіз відмінностей в доступності «елітної» і масової вищої освіти для різних соціальних груп з різним рівнем доходу, соціальним капіталом, місцем проживання. Особливої значущості в ситуації, що склалася, набуває вивчення тієї ролі, яку відіграють сучасна система вищої освіти та її підсистеми у забезпеченні соціальної мобільності,   що   є   важливим   для   формування   успішної   професійної   і   життєво кар’єродоступної вищої освіти, здобутої у престижному ВНЗ. Проблематика доступності вищої освіти має надзвичайну актуальність у зв’язку з застосуванням зовнішнього тестування, що продовжується як універсальний механізм вступу до вузів на конкурсній основі. Вплив цього механізму на доступність вищої освіти неоднозначний і вимагає подальшого детального вивчення. За кордоном для вирішення цих завдань активно використовуються освітні гранти і кредити. Тим часом в Україні гостро відчувається недолік знань про міжнародний досвід застосування цих інструментів [1, c. 74-75].

В Україні останні роки спостерігається потреба у вищій освіті. Вона виражається стрімким зростанням кількості вищих навчальних закладів всіх рівнів акредитації (державних і недержавних) та кількості студентів у них. З 1990 по 2007 р. кількість ВНЗ зросла з 891 од. до 904 од., кількість студентів за цей же період зросла з 1638,3 до 2813,7 тис. осіб (табл. 1, 2). Разом з тим останнім часом відбувається модернізація мережі ВНЗ, також і за рахунок скорочення (переважно це відбувається за рахунок реорганізації навчальних закладів).

Таблиця 1. Структура вищих навчальній закладів у 2008 р. за типами [5]

Типи вищих навчальних закладів	Абсолютні виміри		Структура, %		Чисельність студентів з розрахунку на один заклад
	Кількість	Чисельність студентів	Частка вищих навчальних закладів	Частка чисельності студентів
Університети	184	1775810	20,0	63,7	9651
Академії	58	361611	6,3	13,0	6235
Інститути	125	191548	13,6	6,9	1532
Консерваторії	1	415	0,1	0,0	415
Коледжі	199	176178	21,6	6,3	885
Технікуми	210	224335	22,8	8,1	1068
Училища	143	56685	15,5	2,0	396
Всього	920	2786582	100,0	100,0	3029

 

Таблиця 2. Структура вищих навчальних закладів за формами власності у 2008 р.

Типи ВНЗ	Абсолютні виміри			Структура, %			Чисельність студентів з розрахунку на один заклад
	Держ.	Ком.	Прив.	Держ.	Ком.	Прив.	Держ.	Ком.	Прив.
Університети	140	6	38	28,0	2,7	19,1	11141	2798	5245
Академії	47	2	9	9,4	0,9	4,5	6024	3695	7897
Інститути	40	5	80	8,0	2,3	40,2	1817	2244	1346
Консерваторії	1	0	0	0,2	0,0	0,0	415	0	0
Коледжі	66	78	55	13,2	35,3	27,6	1202	795	633
Технікуми	192	4	14	38,4	1,8	7,0	1091	546	9,4
Училища	14	126	3	2,8	57,0	1,5	533	380	460
Всього	500	221	199	100,0	100,0	100,0	4424	667	2145

 

Підтвердженням цієї тези є те, що кількість вищих навчальних закладів в 2007 р., у порівнянні з 2006 р., скоротилась на 50 од. Якщо мережа ВНЗ зменшується, то контингент студентів у них збільшується. В Україні частка студентів серед населення невпинно зростає. Чисельність студентів у розрахунку на 10 тис. населення в 2007 р. склала 606 осіб., що в 2 рази більше показника 1995 р. та 1,02 рази більше 2006 р.

Як зазначалось вище, чисельність студентів усіх форм навчання постійно зростає, хоча з 1995 р. значно змінилась структура за формами навчання. Так, у 2008 р. структура такий вигляд: 57,8% — це чисельність студентів, які навчались на денній формі навчання та 41,8% — заочній, 0,4% — вечірній. В 1995 р. ця структура мала дещо інший вигляд: 69,6% — денна форма навчання, 27,7% — заочна та 2,7% — вечірня форма навчання [7, c. 67-68].

Цікавим є розподіл чисельності студентів ВНЗ за джерелами фінансування. Так у 2008 р. переважала частка студентів, які фінансувались за рахунок фізичних осіб — 61,9%. Більша третина студентів (34,4%) фінансувались за рахунок бюджету. Відсоток студентів, які фінансувались за рахунок місцевих бюджетів органів виконавчої влади (3,2%) та юридичних осіб (0,5%) був незначним. Розвиток платного навчання став наслідком недостатнього бюджетного фінансування вищої освіти. Але потребу в цьому мали не лише ВНЗ, але і самі абітурієнти. Потреба останніх переважно підкріплювалась фінансовими можливостями їх батьків. Необхідно виділити декілька причин, чому більшість студентів надають перевагу платному навчанню, а саме: не пройшли по конкурсу на бюджетне місце; бажання навчатись на престижній спеціальності, але для цього не вистачає необхідних знань; бажання забезпечити гарантований вступ до певного ВНЗ.

3. Основний зміст діяльності ВНЗ в системі стандартів вищої освіти

Навчальний процес у сучасному університеті повинен бути спрямованим на реалізацію змісту вищої освіти на підставі державних стандартів і кваліфікаційних вимог до фахівців та з урахуванням інваріантів, що дають можливість або продовжити освіту в будь-якому закордонному ВНЗ, або отримати відповідну кваліфікацію за кордоном на основі певного закінченого циклу освіти. Тому він здійснюється з урахуванням можливостей сучасних інформаційних технологій навчання й орієнтується на формування освіченої, гармонійно розвиненої особистості, здатної до постійного оновлення наукових знань, професійної мобільності та швидкої адаптації до змін у соціально-культурній сфері, системи управління й організації праці в умовах ринкової економіки.

Отримання найвищого освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста/магістра може здійснюватися як шляхом обрання освітньої траєкторії «повна загальна середня освіта — ВНЗ», так і через послідовне набуття попередніх освітніх рівнів, наприклад вступ до ВНЗ після здобуття освіти на курсах, в училищі чи в коледжі. При цьому фах, набутий на попередніх циклах освітньої підготовки, не регламентує подальшого вибору фаху у ВНЗ. Більше того, у разі виникнення необхідності підвищення кваліфікації фахівця чи його перепрофілювання є можливість отримання професійної підготовки з потрібного фаху у закладах післядипломної освіти [3, c. 159-160].

Сучасний етап розвитку ВНЗ І—II рівнів акредитації (училища, коледжі й технікуми) характеризується значною зміною профільної структури підготовки кадрів. Зокрема, зменшилася частка прийому на економічні і юридичні спеціальності за рахунок збільшення частки прийому на технічні й сільськогосподарські спеціальності. Важливим напрямом зміни профільної структури є зростання підготовки фахівців у галузі побутового обслуговування населення, транспортної інфраструктури й харчової промисловості. Навчальні заклади розширюють спектр освітніх послуг і стають багатопрофільними й багатофункціональними, що найбільшою мірою проявляється в діяльності коледжів. Тому подальше вдосконалення мережі ВНЗ І—II рівнів акредитації має здійснюватися з урахуванням поточної та перспективної потреби регіонів у кадрах, матеріально-технічного та кадрового забезпечення навчальних закладів. Таке вдосконалення може відбутися й шляхом укрупнення навчальних закладів, що усуне проблему дублювання спеціальностей і скоротить бюджетні витрати на їх утримання, створення на їх базі багатопрофільних та багаторівневих вищих навчальних закладів. Актуальним є приведення назв вищих навчальних закладів І—II рівнів акредитації відповідно до назви «професійний коледж», який здійснює підготовку фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста.

Сьогодні стало глобальним явищем визначення рейтингів вищих навчальних закладів і навчальних програм. Воно слугує кільком цілям: задовольняє потреби споживачів в отриманні ясної та об’єктивної інформації щодо рівня підготовки фахівців у тих чи тих вищих навчальних закладах; сприяє здоровій конкуренції між ними; надає певне обґрунтування для виділення державних коштів на їх утримання та розвиток; допомагає диференціювати різні типи вищих навчальних закладів та навчальні програми і дисципліни. Крім того, добре зрозумілі й інтерпретовані системи визначення рейтингів вищих навчальних закладів сприяють визначенню «якості» вищої освіти в конкретній країні, доповнюючи ретельну роботу з оцінювання якості, яку проводять громадські й незалежні агенції, що займаються акредитацією в різних країнах світу. Саме тому рейтинги ВНЗ стали частиною системи національної звітності та оцінки якості, і дедалі більше країн, імовірно, долучатимуться до розвитку своїх систем визначення рейтингів у майбутньому. Цілі та завдання системи визначення рейтингів ВНЗ мають полягати в поєднанні різноманітних підходів до оцінки вкладу вищого навчального закладу у вищу освіту, наданні ринкових перспектив його діяльності, використанні об’єктивних інформаційних джерел та даних. При проведенні моніторингу основним показником, за яким має оцінюватись ефективність діяльності ВНЗ, є якість підготовки фахівців з вищою освітою за такими критеріями: працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, які навчались за державним замовленням; оцінка роботодавців рівня підготовки випускників ВНЗ; якісний склад науково-педагогічних кадрів; фінансування та результативність наукової діяльності у ВНЗ [5, c. 97].

Порівняльний аналіз за результатами ранжування вищих навчальних закладів може використовуватися при формуванні загальнодержавної та регіональної соціально-економічної політики, зокрема при визначенні: проблемних університетів на галузевому й регіональному рівнях; слабких і сильних сторін університетів; пріоритетних напрямів розвитку окремих університетів; обсягів і напрямів фінансових потоків з державного та місцевих бюджетів на розвиток регіональних систем вищої освіти[3, c. 92-94].

Зміст освіти визначається освітньо-професійними програмами, в яких відображено змістово-реалізаційні аспекти освітньо-кваліфікаційних характеристик, визначено нормативний зміст навчання, встановлено вимоги до змісту, обсягу та рівня освітньої і професійної підготовки фахівців відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня певної спеціальності. Вони використовуються при розробці та коригуванні відповідних навчальних планів і програм навчальних дисциплін, розробці засобів діагностики рівня освітньо-професійної підготовки фахівців, визначенні змісту навчання як бази для опанування відповідними спеціальностями та кваліфікаціями.

Дослідники зазначають [5, с. 37], що громіздка система стандартів вищої освіти (державний стандарт вищої освіти, галузеві стандарти вищої освіти та стандарти вищої освіти вищих навчальних закладів, що закріплено на законодавчому рівні) створює суттєві складності при розробці диверсифікованих навчальних планів нового покоління, в основу яких покладена кредитно-модульна система організації навчального процесу. Цей факт було визнано і у Рішенні колегії Міністерства освіти і науки України, де у переліку необхідних умов для запровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу у ВНЗ III–IV рівнів акредитації було визнано необхідність часткового відходу від галузевих стандартів вищої освіти. Стосовно ж галузевої складової навіть на вищому рівні визнається необхідність “спрощення структури і змісту стандартів і не повторювати помилок минулого і плодити документи у 100 і більше сторінок, які ніхто не буде використовувати”. Отже, система стандартів вищої освіти потребує докорінних змін, спрощення структури і змісту як на державному, так і на галузевому рівнях. Майбутні стандарти мають уникати дріб’язкового втручання в структуру освітніх програм, пропонованих закладами вищої освіти, а стати засобом забезпечення державних гарантій на фундаментальному рівні. Стандарти мають також забезпечувати максимальну варіативність змісту і структури підготовки з тим, щоб оперативно враховувати зміну пріоритетів на ринку праці.

Для сучасного ВНЗ характерним є здійснення освітнього процесу як процесу виконання державного замовлення так і здійснення освітнього процесу на основі контрактів. Таким чином, сучасний ВНЗ є великою економічною виробничою системою з усіма супутніми показниками [8, c.78].

Для ВНЗ, що здійснює підготовку фахівців для регіону (а можливо й на експорт) актуальними є завдання:

• забезпечення ефективного навчального процесу, що відповідає вимогам державного замовлення й стандартом спеціальностей;
• постійна адаптація структури ВНЗ до зовнішніх умов і розробка засобів стратегічного й тактичного керування ВНЗ;
• забезпечення стабільного попиту на освітні послуги й раціональний розподіл освітніх, науково-технічних і господарських послуг.

Структура ВНЗ являє собою ієрархічну систему із чотирьох рівнів (ректор – ректорат – факультет – кафедри). Очевидно, що глобальна стратегічна мета формується на верхніх рівнях ієрархії, а локальні цілі нижніх рівнів підлеглі першій. Таким чином, система в цілому виконує поставлене завдання в межах стійких і доступних станів.

Висновки

Сьогодні вища освіта є інструментом забезпечення соціального статусу осіб, у порівнянні з тими, що не навчались у вищій школі. Але в той же час істотних відмінностей у соціальній динаміці між випускниками двох виділених груп ВНЗ (елітних і масових), на нашу думку, виділити не можна.

Спостерігається тенденція збільшення частки випускників вузів, які відразу після його закінчення працювали не за отриманою у ВНЗ спеціальністю. Це говорить про те, що значна частина студентів здобуває вищу освіту не заради професійних знань за конкретною спеціальністю.

Зауважимо, що нові європейські напрями розвитку вищої освіти в Україні потребують трансформацій в діяльності ВНЗ. Основний акцент повинен бути на вирішенні внутрішніх питань. Перш за все, необхідно модернізувати навчальні плани, розробити нові спеціальності. Модернізація вищої освіти повинна бути направлена на отримання нових якісних ознак, підтримку найкращих традицій сформованої в Україні вищої школи та перегляд національних стандартів якості вищої освіти.

Розвиток європейських аспектів у вищій освіті України передбачає розширення співпраці між навчальними закладами, створення інтегрованих програм навчання і досліджень. Створюючи нові навчальні плани, треба враховувати такі чинники: структура навчальних планів має надавати можливість навчання наших студентів за кордоном, а також можливість створення інтегрованих програм навчання із зарубіжними закладами вищої освіти.

Вища школа в Україні насамперед зорієнтована на задоволення освітніх потреб особистості, відновлення національних освітніх традицій і примноження досвіду, відтворення інтелектуального духовного потенціалу нації, вихід вітчизняної науки, техніки і культури на світовий рівень, становлення державності та демократії в суспільстві, забезпечення ринку праці висококваліфікованими фахівцями.

Основною метою подальшого розвитку вищої освіти є переростання кількісних показників у якісні, яке базується на таких засадах:

По-перше — це національна ідея вищої освіти, зміст якої полягає у збереженні і примноженні національних освітніх традицій. Вища освіта покликана виховувати справжнього громадянина України, для якої є потреба у фундаментальних знаннях та у підвищенні загальноосвітньою і професійного рівня асоціюється зі зміцненням своєї держави;

По-друге, розвиток вищої освіти повинен підпорядковуватись законам ринкової економіки. Вищій школі необхідно орієнтуватись не лише на ринкові спеціальності, але й наповнити зміст освіти новітніми матеріалами, запровадити сучасні технології навчання з високим рівнем інформатизації навчального процесу, вийти на творчі, ділові зв’язки з замовниками фахівця;

По-третє, розвиток вищої освіти слід розглядати у контексті тенденцій розвитку світових освітніх систем, у т.ч. європейських. Зокрема, привести законодавчу і нормативно-правову базу вищої освіти України до світових вимог, відповідно структурувати систему вищої освіти та їх складові, упорядкувати перелік спеціальностей, переглянути зміст вищої освіти, забезпечити інформатизацію навчального процесу та доступ до міжнародних інформаційних систем.

Список використаної літератури

1. Вітвицька С.С. Основи педагогіки вищої школи : Метод. посібн. для студентів магістратури. – К : Центр навч. літератури, 2003. – 316с.
2. Головатий М.Ф. Освіта Украйни: зупинитися і оглянутися / М.Ф. Головатий // Болонський процес: перспективи і розвитку контексті інтеграцій Украйни в європейський простір вищої освіти. — К. : МАУП, 2004. — 200 с.
3. Кремень В.Г. Освіта і наука в Україні – інноваційні аспекти. Стратегія. Реалізація. Результати. – К. : Грамота, 2005. – 448с. — Бібліогр. : с. 431
4. Кузьмінський А.І. Педагогіка вищої школи: Навч. посібн. – К. : Знання, 2005. – 486с.
5. Омеляненко В.Л., Кузьмінський А.І., Вовк Л.П. Педагогіка : Завдання і ситуації : Практикум. – 2-ге вид., випр. – К. : Знання – Прес, 2006. – 423с.
6. Освітні технології : Навч.-метод. посібн. / О.М.Пєхота, А.З.Кіктенко та ін. ; За заг. ред. О.М.Пєхоти. – К. : АСК., 2001 – 256с.
7. Основні показники діяльності вищих навчальних закладів України на початок 2007/08 навчального року : [стат. бюлетень] / Держкомстат України. — 2008. — 197 с. // www.ukrstat.gov.ua
8. Педагогіка вищої школи: Навч. посібн. /З.Н.Курлянд, Р.І.Хмелюк, Я.В.Семенова та ін. ; За ред. З.Н.Курлянд. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К. : Знання, 2005. – 399с.
9. Романовський О.О. Вища освіта в країнах західної Європи: співіснування державної та недержавної форм // Соціалізація особистості: Збірник наукових праць. – К.: НПУ імені М.П.Драгоманова, 1998. – Вип. 3 – С. 140-150.
10. Рощина Я.М. Доступность высшего образования: по способностям или доходах? / Я.М. Рощина // Университетское управление: практика и анализ. — 2005. — № 1. — С. 69 — 79.