Вступ

Індонезія знаходиться в Південно — Східній Азії на островах Малайського архіпелагу (Великі і Малі Зондські о-ви) і західній частині о. Нова Гвінея, які простяглися вздовж екватора. Крайні західну і східну точки країни розділяють близько 5150 км, а крайні північну і південну — 1931 км. Площа території — 1,9 млн кв. км

Адміністративний поділ — країна ділиться на 31 провінцію (province) і 2 особливі адміністративні округи —  Джакарта і Джок’якарта.

Столиця — Джакарта (Jakarta) — 9,7 млн осіб (2010).

Наприкінці 1980-х уряд робить кроки, спрямовані на заохочення міжнародного туризму. Галузь вносить 10,3% до ВВП і забезпечує 8,5% робочих місць. Доходи від туризму в 1995 становили 5,2 млрд.дол.

Завдяки державним інвестиціям у готельну і транспортну мережу, покращенню матеріально-технічної бази обслуговування туристів, розширенню курортних зон, парків і заповідників, лібералізації візового і митного режиму туризм на початку 1990-х став одним з найбільш динамічно розвинених секторів економіки. У 1991 країну відвідали 2,5 млн., чоловік, у 1992 — 3 млн., у 1995 — понад 4,3 млн., у 1996 — 5 млн., у 1998 — 4,3 млн. чоловік. На зниження потоку туристів наприкінці 1990-х вплинули природні катаклізми, а потім економічна криза і нестабільність у регіоні. Однак у 2002 Індонезію знову відвідали 5 млн.туристів.

Більшість туристів — із Сингапура (30%) і Японії (13%), а також із Тайваню, Малайзії, Австралії, Німеччини і США.

1. Оцінка географічного положення (фізико-, економіко-, політико-географічне) країни

Індонезія займає більшу частину найбільшого у світі Малайського архіпелагу, що складається з низки Великих Зондських островів — Калімантану (734 тис. км2), Суматри (435 тис. км2), Яви (126,5 тис. км2) і Сулавесі (170 тис. км ), групи Малих Зондських островів (128 тис. км2) — Тімору, Флоресу, Сумбаві, Балі, Ломбока тощо і Молуккських островів (83,7 тис. км2). Індонезії належить також західна частина о. Нова Гвінея — Іріан Джая та прилеглі острови. Загалом Індонезія нараховує понад 13,6 тис. островів (за деякими Даними, майже 17,5 тис.), з яких 6044 островів мають власну назву, а заселено тільки приблизно 1000 островів. Країна простягається на 5110 км із заходу на схід і на 1888 км із півночі на південь. Площа Індонезії разом із внутрішніми водами становить майже 5 млн. км2, на площу суходолу припадає понад 1,9 млн. км2.

Офіційна назва країни — Республіка Індонезія. Столиця — Джакарта (Djakarta).

Населення міста становить понад 10 млн. осіб. Площа міста — до 600 км². Джакарта розташована на північно-західному узбережжі о. Ява, у гирлі р. Чілівунг і Яванського моря. У місті переважає екваторіальний клімат із середньорічною температурою +28°С, опадів випадає до 1780 мм (вологість — 80%).

У XVI ст. на місці сучасної Джакарти знаходилос м. Сундакелапа, яке у XVII ст. було зруйноване голла дцями. У 1619 р. голландці звели фортецю Батавія. Мі то навколо неї у 1612 р. одержало таку саму назву.1949 р. Батавію було перейменовано на Джакарту.

Джакарта — великий економічний центр країн Промисловість міста пов’язана з переробкою місцев продукції. Діють також підприємства харчової (рис очисної, чає- і кавообробної, борошномельної, рибообро ної, олійноробної) промисловості, з обробки каучук виробництва гумових і шкіряно-взуттєвих виробів, те стильні, швейні підприємства, з металообробки і маш нобудування (зокрема, судноремонтні верфі, машино биральні заводи, механічні майстерні тощо). Числен ремесла задовольняють внутрішній попит у предмет побуту і художніх виробах. Джакарта є вузлом міжна родних морських, автомобільних і повітряних сполучень. Тут діє міжнародний аеропорт «Кемайран».

На території міста розташовані будинки XVII-XVIII ст., Пенанзькі ворота (1671), Португальська це ква(1695), Стараратуша(1710—1712), Палацпрезиде та та ін.

Індонезія є президентською республікою. Глава держави й уряду — президент, який обирається Народним конгресом на 5 років. Вищим законодавчим органом є Народний консультативний конгрес (формується із 1000 депутатів, половина з яких — члени парламенту, решту призначає президент), що збирається не менше одного разу на 5 років. До його компетенції належать питання зміни конституції та виборів президента. Поточне законодавство здійснює Рада народних представників (однопалатний парламент) у складі 500 депутатів, з яких 462 обираються загальним голосуванням на 5 років, а 38 (фракція військових) призначає президент, адже армія у виборах не бере участі.

Країна є унітарною, поділена на 27 провінцій, 2 спеціальні регіони і особливу столичну область Джок’якарту- Кордони. Малаккською протокою Індонезія відокремлена від Західної Малайзії і Сінгапуру, морями Сулу та Сулавесі — від Філіппін, Тіморським й Арафурським морями — від Австралії. На о. Калімантан Індонезія межує зі Східною Малайзією (1782 км), на о. Нова Гвінея — з Папуа-Новою Гвінеєю (820 км), на о. Тімор — із Східним Тімором (228 км). Загальна довжина кордонів країни становить 2830 км, берегової смуги — 54 716 км.

2. Характеристика природних умов та ресурсів:

2.1. Рельєф та клімат;

Природні умови Індонезії на розташованих поблизу екватора Великих і Малих Зондських і Моллукських островах різноманітні.

Рельєф. Рівнини і гори країни займають приблизно однакові площі: майже 50% території країни розташовані нижче 200 м над рівнем моря, понад 40% пролягає на висотах від 200 до 1500 м і 5% — вище 1500 м. Гірські хребти та нагір’я утворюють основу майже всіх островів Індонезії. Особливістю природи країни є інтенсивна вулканічна діяльність, що пов’язана з розташуванням Індонезії на перетині двох тектонічних зон. На архіпелазі багато вулканів (приблизно 500, з яких понад 100 діючих), тільки на о. Ява їх понад 30, так само і на о. Суматра. Найвідомішим є вулкан Кракатау у Зондській протоці, внаслідок виверження якого У серпні 1883 р. було зруйновано острів і загинуло більше 36 тис. осіб.

Клімат. На більшій частині країни клімат екваторіальний, на сході о. Ява і на Малих Зондських островах — субекваторіальний. Температура в Індонезії протягом року сягає +27°С, у горах — прохолодніше. На висотах вище 1500 м трапляються заморозки. Опадів випадає 2000—4000 мм на Рік (на більшій частині — рівномірно, на півдні — нетривалий сухий сезон). Опади мають зливовий характер і супроводжуються грозами, середньорічна кількість яких сягає до 322 мм (м. Богор). Характерною є постійна висока відноснавологість повітря.

2.2. Водні, мінеральні, земельні, лісові, рекреаційні ресурси країни

Ріки й озера. Індонезія багата на ріки, але їх довжина через острівне положення країни і складність рельєфу незначна. Великими ріками країни є Капуас (тече з гір Центрального Калімантану), Махакам, Баріто (усі на о. Калімантан), Мусі, Кампар, Рокан та ін. (Суматра), Лоренц, Уїамберамо (Нова Гвінея). У сухий сезон рівень води знижуться, а на сході країни ріки навіть пересихають.

У країні нараховується багато озер, але вони переважно невеликі. Найбільше — озеро Тоба (1,3 км2) на Суматрі, Більшість озер мають тектонічне або вулканічне походження, багато утворилося у кратерах згаслих вулканів.

Мінеральні ресурси. У надрах Індонезії розвідані значні запаси корисних копалин. Найбільше значення для країни має нафта, за запасами якої Індонезія посідає перше місце в регіоні (2,5—3 млрд. т). Особливо багаті на нафту о. Суматра, узбережжя Калімантану, північні береги Яви. Нині розпочато видобування нафти на морських родовищах в Яванському морі й у Малаккській протоці. Запаси природного газу оцінюються у ЗО трлн. м3. Якісного вугілля мало у країні (запаси 845 млн. т). Поклади металевих руд незначні. Однак запаси олова становлять майже 1 млн. т (друге місце в регіоні). Розвідані також родовища марганцю, нікелю, кобальту, хрому, вольфраму, молібдену, урану. З давніх часів видобувають золото і срібло (Суматра). На південному сході о. Калімантан відкрито родовища алмазів.

Гідроенергетичні ресурси. Гірський рельєф Індонезії сприяє тому, що ріки мають великий запас гідроенергоресурсів. їх сумарний гідроенергетичний потенціал становить15,5 млн. кВттод., але значна його частина припадає на мало освоєні і заселені Нову Гвінею і Калімантан.

Рослинні і тваринні ресурси. Флора архіпелагу надзвичайно різноманітна. Крім Яви і Балі, майже 90% території країни вкрито лісами. У тропічних лісах ростуть понад 2000 видів дерев (зокрема, майже 300 видів пальм, до 30 видів мангрових, банани, бамбук, бавовняне дерево, карликові пальми, деревоподібні папороті).

Різноманітний і тваринний світ джунглів: носороги, слони, малайські ведмеді, тапіри, крокодили. Тільки тут водяться великі ящери (варани) і людиноподібні мавпи — орангутанги. У країні багатий світ комах, чимало яскравих і великих метеликів, термітів, жуків.

Рекреаційні ресурси. Індонезія — найпривабливіша країна для любителів екзотики: сніги, які вкривають вершини гір, і чудові піщані пляжі теплих екваторіальних мокрів, незаймані тропічні ліси та високоякісний готельний сервіс.

Для охорони рідкісних видів тварин і регулювання їх чисельності створено природні парки, що займають 10% площі країни: Гунунг-Лесер (о. Суматра), Котаварінгін, Сампіт, Кутаї (о. Калімантан), Комодо (о. Комодо), ПулаУ´ Панайтан (о. Ява).

3. Характеристика населення:

3.1. Демографічна ситуація

Країну заселяють понад 150 народів, які перебувають на різних стадіях культурного розвитку (деякі племена зберегли ознаки общинно-родового устрою або досі не знають землеробства і займаються збиральництвом і полюванням).

У 2004 р. населення країни налічувало 241,9 млн. осіб (четверте місце у світі після Китаю, Індії та США). На рубежі XX—XXI ст. чисельність населення щорічно зростала приблизно на 3 млн. осіб.

Мови корінних народностей Індонезії істотно різняться, хоча всі вони належать до малайсько-полінезійської мовної сім’ї. Винятком є тільки папуаські мови, на яких розмовляють в Іріан-Джаї і східних районах країни. У 1945 р. було прийнято єдину загальнонаціональну мову — бахаса індонесіа (індонезійську), основою якої є малайська. У сільській місцевості, у побуті жителі інколи послуговуються яванською, сунданською і мадурською мовами.

Збільшення кількості населення Індонезії відбувається за рахунок природного приросту. Щорічний приріст населення з 1930 р. до Другої світової війни становив 1,5%, однак під час боротьби за незалежність значно зменшився. Пізніше було досягнуто зниження смертності за рахунок покращення медичного обслуговування, внаслідок чого у 2004 р. приріст стабілізувався на рівні 1,45%. Рівень народжуваності у країні становить 20,71%о, смертності — 6,25%о, рівень дитячої смертності у 2004 р. оцінювався у 39,4%о, але вона щороку зменшується. Регулюванню чисельності населення сприяє впроваджені у країні планування сім’ї і зниження рівня народжуваності. У 1986 р. було розроблено план засобів зниження народжуваності та планування сім’ї, який пізніше став національною програмою. Середня тривалість життя у 2004 р. становила 67,1 року для чоловіків і 72,1 — для жінок. У країні мешкає велика кількість осіб віком до 15 років (30%) і невелика частка осіб літнього віку (5,2%). В Індонезії, на відміну від інших мусульманських країн, на 100 чоловіківприпадає 100 жінок.

3.2. Структура населення

В Індонезії мешкають понад 300 етнічних і племінних груп, кожна з яких має власну мову, звичаї і соціальну організацію. Найчисельнішими з них є яванці — 67 млн. осіб (40—45%), сунди, або сунданці, — 19 млн. (13%), дурці — 8,7 млн. (6%), малайці — 8 млн. (6%), мінангкабау — 5,6 млн. (3,9%). До інших великих народностей країни належать бугі, батакі (з північного сходу о. Суматра), балійці (з о. Балі), банждари (з пів ночі о. Суматра), даякі, макасари, тораджі, сасаки та ін. Тут проживає чимало представників некорінних народностей китайці (понад 4 млн. осіб), араби (80 тис.), індійці (50 тис.), японці, європейці та ін.

Більшість індонезійців (майже 90%) сповідують іслам (сунітського напряму). У деяких частинах країни (на о. Суматра, на заході Яви і південному сході Калімантану) мусульмани суворо дотримуються релігійних канонів. Майже всі мешканці о. Балі сповідують індуїзм, а більшість китайців — буддизм і конфуціанство. У центрі островів поширений анімізм (віра в духів, що ховаються у вулканах, ріках, деревах, скелях, могилах, барабанах тощо). Християни (католики і протестанти) становлять майже 10% населення.

Наприкінці 90-х років XX ст. внаслідок економічної кризи і політичної нестабільності в Індонезії загострилися етнічно-конфесійні суперечності, що призвело до сутичок між мусульманами і християнами, спалаху антикитайських настроїв.

3.3. Розміщення населення

Для Індонезії характерний нерівномірний розподіл населення на окремих островах. На Яві, яка займає тільки 7% площі країни, мешкає майже 60% усього населення країни і його густота сягає тут 990 осіб/км², а у провінції Іріан Джая на 22% території країни припадає тільки 1% її жителів (4,6 осіб/км²). Також до районів з малою густотою населення належить о. Калімантан (19 осіб/км²). На більшості островів жителі селяться передусім у долинах рік, у районах лісозаготівель, видобування корисних копалин, на родючих міжгірських котловинах і в портах вивезення експортної продукції. Середня густота населення країни становить 102 особи/км².

Загалом Індонезія є аграрною країною, тому більшість населення мешкає у сільській місцевості (66%). Однак міське населення збільшується швидше, ніж сільське. Цей процес інтенсивний на о. Ява. Порівняно з 1940 р. загальна кількість населення великих міст збільшилася у 10 разів. До великих міст країни належать Джакарта (понад 10 млн. осіб), Сурабая (2,5 млн.), Бандунг (2,1 млн.), Семаранг (2,1 млн.). Провідними центрами урбанізації на Суматрі є Медан, Палембанг і Паданг, на Сулавесі — Уджунгпаданг (колишній Макасар), на Калімантані — Банджармасін і Паланкарал.

Трудові ресурси. Чисельність економічно активного населення Індонезії у 2004 р. досягла 111,5 млн. осіб (46% від загальної кількості населення). Частка працюючих жінок становить 38%. У сільському господарстві країни зайнято 45%, у промисловості — 16%, у сфері послуг — 39% працездатних осіб. Унаслідок азійської фінансової кризи 1997—1998 рр. рівень безробіття зріс з 5% у 1997 до 17% у 2000 р., після чого знизився до 9,2% у 2004 р.

4. Історія формування країни та характеристика політичного устрою

У XIX ст. — першій половині XX ст. територія Індонезії була голландською колонією — Нідерландською (або Голландською) Ост-Індією. 17 серпня 1945 сили національно-визвольного руху Індонезії проголосили незалежність своєї країни. Офіційна передача суверенітету сталася 27 грудня 1949. Територія провінції Іріан-Джая на о. Нова Гвінея знаходилася під контролем Нідерландів аж до 1962. У 1963 ця територія перейшла під управління індонезійської влади, а в 1969 була законодавчим шляхом включена до складу Індонезії. Після придушення комуністичного руху до влади прийшов генерал Сухарто, який правив країною в 1966–1998 роках.

У 1975 Індонезія ввела війська в Східний Тимор (колишню колонію Португалії в північно-східній частині о. Тімор), а в 1976 оголосила його своєю провінцією.

Унітарна конституція прийнята в 1950 після формальної передачі суверенітету від Голландії за рік до того. Західна Нова Гвінея передана Нідерландами в 1963. Анексія з застосуванням сили колишньої португальської колонії Східний Тимор у 1976. Розстріл демонстрантів у Східному Тиморі в 1991 серйозно зашкодив міжнародній репутації Індонезії.

5. Характеристика економіки країни

Індонезія — нова індустріальна країна, для якої притаманні ознаки країни «третього світу»: низький прибуток на душу населення, перевага зайнятості у сільському господарстві і його низька віддача, велика частка маргінального населення.

Сучасний стан економіки. У 2004 р. ВНП Індонезії становив 827,4 млрд. дол., або 3500 дол. на душу населення. Промисловість виробляє 45% ВНП, сільське господарство —14%, сфера послуг — 41%.

Економіка Індонезії з 1969 р. розвивалася на основі прийнятої на 25 років програми, яка складалася з п’ятирічних планів. Улітку 1997 р. Індонезію охопила велика економічна криза, яка на сім місяців паралізувала економіку країни. Виникла девальвація індонезійської рупії, зовнішній борг у 2004 р. збільшився до 141,5 млрд. дол., було закрито 16 банків, масово збанкрутіли малі і середні підприємства, за 2 роки стали безробітними понад 4,5 млн. осіб, зросли ціни на товари народного споживання, до 40% населення перебувало за межею бідності. Нині за сприяння МВФ ситуація в країні дещо поліпшилася. За 2004 р. зростання ВНП становило 4,9%, що виявилося майже в усіх секторах економіки, насамперед в енергетиці, газовій промисловості, транспорті і зв’язку, торгівлі, готельному бізнесі.

Відбувається модифікація стратегії економічного розвитку. Пріоритетною є експортоорієнтована економічна модель, спрямована на розвиток трудомістких галузей. Наголошується передусім на масштабному використанні дешевої малокваліфікованої робочої сили в експортних галузях обробної промисловості з поступовим підвищенням технічного рівня виробництва і кваліфікації зайнятих. Із розширенням малого і середнього підприємництва сформувалися великі фінансово-промислові групи, які контролюють нині переважно китайські бізнесмени.

Загальна характеристика промисловості. Промисловість є найдинамічнишим сектором економіки Індонезії.

Гірничовидобувна промисловість. В Індонезії наявні Поклади нафти й газу, олов’яної руди, бокситів, бурого вугілля, золота й срібла. Країна нині видобуває понад 1,5 млн. барелей нафти на день (95% видобутку і переробки контролюють іноземні, насамперед американські, компанії, які субпідрядниками державної корпорації «Пертаміна»). Країна посідає перше місце у світі за експортом зрідженого природного газу (39% світової торгівлі), друге — за видобутком олова, четверте — нікелю. Видобувають також дорогоцінні метали й алмази.

Паливно-енергетичний комплекс. У 2004 р. Індонезія виробила 110,2 млрд. кВттод. електроенергії. Майже всю електроенергію забезпечують паливні (81%) та гідравлічні (14%) електростанції. Геотермальні, сонячні і вітрові електростанції виробляють понад 5% електроенергії. О. Ява забезпечує до 75% електроенергії. Нині постало питання про доцільність спорудження у країні АЕС. Незважаючи на збільшення енерговиробництва, у побуті електроенергія доступна лише 20% населення.

Індонезія тривалий час лідирує за видобутком і постачанням нафти (76 млн. т). У середині 90-х років XX ст. було збудовано перший в країні і найбільший в регіоні нафтохімічний комплекс, розміщений поблизу Чілегона, є також нафтопереробні заводи на Суматрі і Калімантані.

Металургія. У чорній і кольоровій металургії Індонезії провідні позиції належать двом великим комплексам — сталеплавильному комбінату у Чілегоні (7 млн. т сталі) й алюмінієвому заводі в Асахані (202 тис. т алюмінію). За виробництвом олов’яного концентрату Індонезія посідає перше місце у світі. Боксити переробляються на глинозем на Північній Суматрі.

Машинобудування. Ця галузь країни є однією з наймолодших, представлена складанням та виробництвом кількох марок вантажних і легкових машин, автобусів, тракторів, будівництвом невеликих суден, збиранням та виробництвом гелікоптерів й літаків, виробництвом електроніки, засобів телекомунікацій, ЕОМ. Найбільші центри галузі країни розташовані на Яві. Машинобудування Індонезії орієнтоване на внутрішній ринок і залежить від іноземних інвестицій.

Хімічна промисловість. Галузь пов’язана з виробництвом сірчаної кислоти. У країні діють приблизно 600 заводів, що виробляють товари з пластмаси. Велике значення має фармацевтична промисловість (виробляється до 200 тис. ліків). У 70-ті роки XX ст. були побудовані заводи з виробництва скляного листа (100 тис. т). В Індонезії функціонує кілька заводів із виробництва автопокришок з місцевого каучуку.

Легка промисловість. У країні поширене виробництво бавовняних пряж і тканин, трикотажу, обробка капоку, сизалю й інших волокнистих культур, виготовлення джутових виробів. Головним центром галузі є о. Ява.

Харчова промисловість. Традиційно в Індонезії розвинуті рисоочищувальна, тютюнова, цукрова, чайна, олійно- бійна галузі.

Кустарна промисловість. Ця галузь країни постачає продовольство (цукор), тканини, одяг, взуття, предмети домашнього побуту, плетені вироби з бамбука і пальмових волокон (кошики, капелюхи, циновки), парасолі, глиняний посуд, художні вироби з дерева, кістки, шкіри, срібла (райони Джок’якарти, Падангу, Макасара і о. Балі).

Сільське господарство. У сільському господарстві Індонезії зайнято понад 45% працездатного населення, а його частка у ВНП становить понад 14% і має тенденцію до зниження. На зрошувані землі припадає 34% від усієї площі країни, 24% — на богарні поля під однолітніми культурами, 19% зайнято насадженнями багаторічних культур (каучуконоси, кокосова та інші види пальм, фруктові дерева, кава, чай тощо), майже 7% відведено під присадибні ділянки. Загальна площа зрошуваних земель країни становить4,8 млн. га, з яких 55% припадає на о. Ява і до 18% — на о. Суматра.

Рослинництво. Землеробство країни представлене вирощуванням продовольчих і технічних культур. Головним районом землеробства є о. Ява, на якому знаходиться понад 60% селянських дворів і більше 40% плантацій. Головною продовольчою культурою є рис, який вирощують (46,2 млн. т) як на богарних, так і на зрошуваних полях. Культивують також кукурудзу, касаву, батат, арахіс, сою, фрукти (майже 300 сортів бананів, ананаси, манго, папайю, дуріан тощо). Основні експортні культури Індонезії — каучуконоси (друге місце у світі — 1,3 млн. т, 2/3 дає о. Суматра), кокосова пальма (друге місце у світі — 1,36 млн. т копри), олійна пальма (переважно на плантаціях Північної Суматри), чай та кава (Ява, Суматра), тютюн, какао, перець, агава (сизаль), кора хінного дерева (Індонезія — основний світовий Постачальник) і цукрова тростина. Індонезія посідає четверте місце за збором кави та какао, п’яте — за зборами чаю і земляного горіха. На Молуккських о-вах великі площі відведено під плантації гвоздичного дерева, мускатного горіха, На Суматрі — перцю.

Тваринництво. Ця галузь в Індонезії відіграє другорядну роль. Нараховується 11,9 млн. голів великої рогатої худоби, 7,8 млн. свиней, 7,7 млн. овець та 14,3 млн. кіз. Щорічно в країні виробляється 1,7 млн. т м’яса. Биків та буйволів розводять в якості тяглової сили для сільських господарств.

У країні вилов риби становить 4,12 млн. т (восьме місце у світі), зокрема 2/3 у морях (сардина, скумбрія, боніто) і 1/3 у внутрішніх водоймах (переважно коропові). На о. Ява поширено риборозведення у ставках, на зрошуваних рисових полях і на ділянках прибережних мангрових боліт (так звані тамбак). У морях ведеться промисел омарів, креветок, трепангів і збирання агар-агару. У Східній Індонезії видобувають перли і перламутрові раковини (архіпелаг Ару, о-ви Кай і Танімбар).

В Індонезії ліси займають понад 120 млн. га (23% площі о. Ява, 60% о. Суматра, 77% о. Калімантан, 52% о. Сулавесі, 20% площі Малих Зондських і 75% площі Молуккських островів). Заготовляється ділова деревина (39 млн. м3), зокрема цінних порід (тик залізний, червоний, чорний, палісандровий, камфорний, сандаловий та ін.), видобувають різні смоли (даммар, бензоїн, копал, гуттаперчу тощо).

Найрозвинутіший у країні морський транспорт. Останнім часом увагу приділяють також розвитку авіаційних й автомобільних шляхів. Власний морський флот у 2004 р. нараховував понад 730 суден, тоннажністю 3,19 млн. бр.-реєстр. т. Океанський флот здійснює міжнародні перевезення, більша їх частина — суховантажівки. Нафтовий флот належить державній компанії « Пертаміна». Міжострівний флот перевозить вантажі між островами архіпелагу й інколи між Індонезією та Сінгапуром з Малайзією. Місцевим флотом (у складі малих каботажних суден) послуговуються для перевезень у невеликі порти на малі відстані. В Індонезії розташовані майже 600 портів, більшість з яких — рейдові стоянки. Найбільшими портами є Танджунг Пріок (Джакарта), Перак (Сурабая), Семаранг, Чіребон, Балаван (Медан), Палембанг, Уджунгпаданг. У Деяких районах (Калімантан, Іріан Джая, Східна Суматра) ріки є головними, інколи єдиними шляхами сполучення між узбережжями і внутрішніми районами.

Для Індонезії зовнішня торгівля є необхідним засобом виробничої реалізації капіталу і залучення світових досягнень НТР. Головну частину експортної продукції (69,8 млрд. дол.) становлять нафта, деревина, продукція гірничовидобувної промисловості, сільськогосподарські товари. Серед імпортних товарів (45 млрд. дол.) переважають промислова продукція і товари широкого вжитку.

Основними торговельними партнерами Індонезії є Японія, США, Сінгапур, Нідерланди, ФРН. Українсько-індонезійські відносини перебувають на початковому етапі. Товарообіг між двома країнами у 2004 р. становив 354,8 млн. дол. Головною статтею українського експорту (283,3 млн. дол.) є броньоване бойове обладнання, запасні частини, ремонтні послуги з обслуговування військової техніки.

6. Участь у міжнародних організаціях

Індонезія відіграє помітну роль на міжнародній арені і здійснює активну зовнішню політику, спрямовану на національний розвиток. Особливо активною є участь країни у процесах інтеграції у Південно-Східній Азії й Азійсько-Тихоокеанському регіоні загалом. Індонезія є учасницею ООН (з 1945 р.), Плану Коломбо (з 1953 р.), АСЕАН (з 1967 р.) та ін.

Організація країн — експортерів нафти (ОПЕК). Ця організація створена в 1960 р. До її складу входять:Алжир, Іран, Ірак, Венесуела, Катар, Кувейт, ОАЕ, Саудівська Аравія, Еквадор, Габон, Індонезія, Лівія, Нігерія. Видобуток нафти цими країнами становить понад половину світового. Майже 90% її експортується. Організація координує дії країн — членів ОПЕК з видобутку, експорту та умов торгівлі нафтою, встановлює ціни на нафту на світовому ринку. Штаб-квартира розташована у Відні (Австрія).

Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН). Ця організація заснована в 1967 р. До її складу входять Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Бруней. Головна мета створення АСЕАН — економічне, соціальне, політичне і культурне співробітництво країн-членів. Асоціація розв’язує проблеми збереження миру і стабільності в Південно-Східній Азії. Штаб-квартири розташовані в Бангкоку (Таїланд) і Джакарті (Індонезія).

Висновки

Індонезія — індустріально-аграрна країна, що розвивається, з багатоукладною економікою і найбільший у світі експортер сировинних товарів. Стратегія розвитку економіки базується на п’ятирічних планах. Період з 1969 по 1997 характеризується високими темпами зростання промисловості і сектора послуг, залученням іноземних інвестицій і спробами диверсифікації економіки.

Після 30 років стійкого економічного зростання індонезійська економіка в 1998 пережила сильний спад. Криза особливо сильно вдарила по Індонезії і підірвала позиції президента Сухарто, породивши саму гостру політичну ситуацію в країні з середини 1960-х. Хоча криза висвітила багато тіньових явищ, більшість економістів та бізнесменів вважають, що в довгостроковій перспективі Індонезію чекає сприятливе майбутнє, що ґрунтується на використанні багатих природних ресурсів.

У структурі індонезійської економіки спостерігаються істотні зрушення, про що свідчить розподіл національного продукту.

Список використаної літератури

1. Країни світу. Азія [Текст] : енциклопедія / авт.-укл. В. М. Скляренко, В. В. Мирошнікова, А. С. Шуклінова, М. О. Панкова ; іл. Г. В. Беззубова ; худ.-оформ. Л. Д. Киркач-Осипова, 2012. — 318 с.
2. Країнознавство [Текст] : підручник / Володимир Крижанівський [та ін.] ; за ред. М. С. Дорошка, 2012. — 439 с.
3. Країнознавство: теорія та практика [Текст] : підручник / Марта Мальська [та ін.], 2012. — 527 с.
4. Мальська, Марта Пилипівна. Туристичне країнознавство. Азія та Океанія [Текст] : навчальний посібник / Марта Мальська, Ореста Бордун, Михайло Гамкало, 2013. — 183 с.
5. Масляк, П. Країнознавство [Текст] : підручник / П. О Масляк, 2008. — 292 с.
6. Теоретичні основи країнознавства [Текст] : підручник / Наталія Антонюк [та ін.], 2011. — 326 с.