1. Основні етапи формування та еволюції громадянського суспільства

Концепція громадянського суспільства, що зародилася ще на зорі Нового часу, пройшла декілька етапів свого розвитку, змінюючи свій зміст паралельно з розвитком суспільної реальності, яку вона позначала1. З другої половини ХІХ ст. і до другої половини ХХ ст. про неї майже забули. А потім, у час розпаду комуністичних тоталітарних режимів, вона знову досягнула піку своєї популярності — як у західному світі, так і в країнах, що стали на шлях демократичної трансформації. Про точний зміст поняття та про швидкість утілення в життя позначуваного ним ідеалу в той час мало хто задумувався. Зрідка згадували й про небезпеки, які, за словами англійського дослідника Джона Кіна, полягали в тому, що громадянське суспільство «дарує свободу деспотам та демократам рівною мірою», а тому за певних умов може перетворитися на поле битви, де «лисиці насолоджуються свободою полювати на курей».

Через деякий час стала очевидною й інша складність з утвердженням громадянського суспільства. Там, де демократію будували заново (як в Україні, Росії чи Молдові), а не поверталися до неї (як у Балтійських країнах, Чехії або Польщі), громадянське суспільство не могло сформуватися так швидко, як було б потрібно, щоб служити опорою демократії. Виявилось, що на його повноцінний розвиток потрібно чекати десятиліттями. Процес «зростання» громадянського суспільства переважно спонтанний, а тому вимагає часу. Свідомі зусилля можуть бути спрямовані на сприяння його розвитку, але не на будівництво за певним, раціонально сконструйованим планом.

Відомий американський політолог Френсіс Фукуяма показав, що є «чотири рівні, на яких має відбуватись зміцнення демократії»: ідеологія, політичні інституції, громадянське суспільство, культура. Зміни на рівні громадянського суспільства, за його словами, відбуваються набагато повільніше, ніж на двох перших рівнях, а їх швидкість значною мірою залежить від особливостей культури. Тому, хоч і стверджувалось, що громадянське суспільство повинно було стати передумовою політичної демократії, само воно не могло «вирости» без певного типу демократичної політичної культури і правової держави.

На зміну захопленню громадянським суспільством прийшли різноманітні сумніви та нарікання. Одні вважали цю концепцію занадто розпливчастою і майже тотожною поняттю «демократичне суспільство». Інші вбачали в ній спробу применшити роль держави, називали її знаряддям «ідеологічного проникнення» та «підпорядкування» перехідних суспільств більш розвиненим державам. Ще інші, навпаки, застерігали уряди західних країн від надмірного захоплення підтримкою розвитку громадянського суспільства в молодих демократіях, вважаючи, що такі зусилля можуть виявитися безплідними, а отже, означатимуть намарно викинені гроші.

Особливістю післявоєнного періоду є те, що сфера застосування категорії громадянського суспільства є дуже широкою, а його інтерпретації — різноманітними. Спостерігаємо справжній ренесанс концепції громадянського суспільства у західному світі, обумовлений новими реаліями (дехто каже — кризою) суспільства загального добробуту та пошуками нових форм соціальної взаємодії і соціального захисту. Джон Кін, Чарльз Тейлор, Ненсі Розенблюм та інші намагаються знайти пояснення тим змінам, які відбуваються в наш час у інститутах і функціях громадянського суспільства у зв’язку з розширенням соціальних функцій держави, окреслити нові способи його взаємодії з державними структурами.

Отже, громадянське суспільство — це стара, але дуже актуальна теоретична концепція, котра усе ще “володіє значним аналітичним, нормативним і політичним потенціалом”. Причому тепер, як вважає Дж. Александер, вона прийшла в науку надовго. З крахом комунізму і кризою соціалістичних ідеологій центр ваги в дослідженні соціальних проблем перенесено з соціалізму на демократію. А в “арсеналі” демократичної теорії найбільш підходящою для аналізу соціальних проблем є саме концепція громадянського суспільства.

Підсумовуючи, можемо зазначити, що протягом останнього двадцятиліття дослідники громадянського суспільства досягнули успіху в тому, що вони:

проаналізували історичний шлях громадянського суспільства як суспільної реальності і як теоретичної концепції та окреслили певні ідеальні типи громадянського суспільства, що вживаються як інструменти його аналізу;

визначили зміст і напрямок тих змін, що відбуваються в структурі та функціях громадянського суспільства в країнах Заходу, вказали на необхідність вироблення його нової теоретичної моделі;

визначили місце громадянського суспільства серед структурних елементів суспільної системи, а також розробили методологію поєднання структурних і культурних підходів при його аналізі;

провели порівняльний аналіз конкуруючих з громадянським суспільством моделей соціально-політичної організації і взаємодії, соціокультурних і правових причин їх утвердження і зробили висновок, що плюралізм інтересів та їх організація (навіть незалежно від держави) не завжди дорівнюють громадянському суспільству, так само як наявність розмаїтих громадсько-політичних організацій не обов’язково гарантує консолідацію демократії.

2. Сутнісні характеристики громадянського суспільства

Громадянське суспільство за своїм змістом не збігається із суспільством у цілому: останнє включає в себе державу. Держава є складовою суспільства, громадянське ж суспільство — це сфера відносин, які не зазнають прямого втручання з боку держави.

Громадянське суспільство — система взаємин між індивідами та їхніми об’єднаннями, в якій реалізуються індивідуальні та колективні інтереси, заснована на автономних від надмірного втручання з боку держави засадах, на свободі самореалізації, плюралізмі (багатоманітності) в усіх сферах суспільного життя, на пріоритеті прав людини.

Звичайно, такі відносини між державою і громадянським суспільством з’являються лише тоді, коли і суспільство, і держава перебувають на високому рівні економічного, політичного, культурного і духовного розвитку.

Громадянське суспільство — правове демократичне суспільство, де сполучним фактором виступають визнання, забезпечення і захист прав людини і громадянина. Ідеям громадянського суспільства про розумність і справедливість влади, про свободу і благополуччя особистості відповідають ідеї пріоритету права, єдності права і закону, правового розмежування діяльності різних галузей державної влади.

Громадянське суспільство — співтовариство вільних індивідів. В економічному плані зазначене означає, що кожен індивід є власником, реально має кошти, необхідні людині для нормального існування. Він вільний у виборі форм власності, визначенні професії, виду праці, розпорядженні результатами своєї праці.

Індивід може існувати самостійно, має право на досить автономну самоорганізацію для задоволення своїх потреб та інтересів. Політичний аспект свободи індивіда як члена громадянського суспільства полягає в його незалежності від держави, тобто в можливості, наприклад, бути членом політичної партії або іншого об’єднання, що виступає з критикою нинішньої державної влади, має право брати участь або не брати участі у виборах органів державної влади і місцевого самоврядування. Забезпеченою свобода вважається тоді, коли індивід через певні механізми (суд та ін.) може обмежувати свавілля державних та інших структур відносно себе.

Громадянське суспільство — відкрите соціальне утворення. У ньому забезпечується свобода слова, включаючи свободу критики, гласність, доступ до різного роду інформації, право вільного в’їзду в країну і виїзду з неї, культурне і наукове співробітництво із закордонними державними і громадськими організаціями.

Громадянське суспільство — складна структурована плюралістична система. Наявність різноманітних суспільних форм і інститутів (профспілки, партії, об’єднання підприємців, спілки споживачів, клуби тощо) дозволяє виразити і реалізувати різноманітні потреби й інтереси індивідів, забезпечує можливість прояву кожним своєї індивідуальності. Однією з важливих характеристик громадянського суспільства є громадська ініціатива як усвідомлена й активна діяльність індивідів на благо суспільства.

Громадянське суспільство тісно пов’язане як з державою, так і з правом. Держава покликана створювати найоптимальніші умови для розвитку громадянського суспільства, не втручатись у сферу реалізації приватних інтересів, а розвинене громадянське суспільство, у свою чергу, є соціальною базою демократичної, правової соціальної держави.

3. Місце і роль громадських організацій у публічному адмініструванні

Громадсько-політичні організації та рухи — це добровільні об’єднання громадян, які виникають згідно з видами діяльності, соціальної активності й самодіяльності для задоволення й захисту їхніх багатогранних інтересів і запитів, діють відповідно до завдань і цілей, закріплених у їхніх статутах.

Останнім часом значно активізувався процес утворення масових організацій і рухів, пожвавилась і їх діяльність. Причини активності зумовлені такими обставинами:

• наростанням явищ і процесів у різних сферах людського життя;
• загрозою війни з застосуванням зброї масового знищення;
• дедалі більшим руйнуванням життєвого середовища людини — виникненням екологічної катастрофи;
• реакцією-відповіддю на наступ консервативних сил у різних країнах сучасного світу, які намагаються ущемити права, свободи людини, життєвий рівень людей;
• актуалізацією гуманістичних цінностей та ідеалів у суспільній свідомості й боротьбою за їхнє практичне втілення в життя;
• зростаючим культурним рівнем широких верств населення;
• стрімким розвитком усіх видів комунікацій, які полегшують спілкування людей та сприяють їхньому об’єднанню.

Громадські організації та рухи виникають із природної потреби сучасної людини бути співучасником у справах суспільства. Оскільки в повсякденному житті людина не може займатися справами суспільства, це за неї роблять громадські об’єднання. Вони звільняють людину від необхідності бути постійним учасником суспільно-політичного життя, самостійно вирішувати безліч проблем. Ціна, яку платить людина за краще відображення й задоволення власних потреб та інтересів організацією, полягає в обов’язку коритися встановленим у ній правилам. Членам організації визначено різні ролі, що їх вони повинні виконувати, аби сприяти успішному виконанню цілей усієї організації. В такий спосіб обмежується довільний характер поведінки людини. Коли виникає потреба, організація може вимагати підпорядкування власних інтересів громадським; здійснення діяльності, в доцільності якої окремий член організації не зовсім упевнений; пристосовуватися до звичаїв і традицій, властивих організації (це, зокрема, можуть бути загальноприйняті зразки поведінки).

Громадські організації та рухи мають різноманітні функції, їх можна поділити на дві групи: функції, що їх громадські організації та рухи виконують відносно системи влади в державі; функції, виконувані щодо інтересів членів цих організацій та рухів. У першій групі можна виокремити дві основні функції: опозиційну і творчу, що тісно взаємопов’язані. Діяльність громадських організацій та рухів утримує сучасні демократичні держави від надмірної централізації, відіграє вирішальну роль у тому, щоб держава поставала як оптимальна організація життєдіяльності суспільства. Із другої групи функцій, виконуваних громадськими організаціями та рухами щодо своїх членів, можна виокремити захисну й допоміжну. Громадські організації та рухи захищають своїх членів від державних структур. Це особливо важливо тоді, коли законодавчий демократичний процес перебуває у стадії формування і коли існує негативна традиція невиконання законів і нешанобливого ставлення до особистості в державних структурах. Допоміжна функція виявляється в наданні громадськими організаціями та рухами через власні структури можливостей своїм членам вирішувати особисті проблеми.

4. Громадянське суспільство як сфера формування єдиного комплексу цінностей та відносин

В Україні сьогодні відбуваються важливі зміни суспільно-політичного характеру, пов’язані з цивілізаційним викликом демократизації, з переходом до громадянського суспільства, що базується на розвинених формах саморегулювання, на вільній самоорганізації суспільних стосунків. Громадянське суспільство виступає як сукупність соціальних інститутів, безпосередньо не включених в структури держави, що дозволяє громадянам і їх вільним об’єднанням реалізувати свої інтереси і ініціативи. Основою його політичної інституціоналізації є принцип економічного, політичного та ідеологічного плюралізму. Саме в громадянському суспільстві найповніше розкривається соціальний потенціал особистості, оскільки кожний індивід виступає в якості активного суб’єкту соціальних стосунків, що здатний особисто, а також у взаємодії з іншими здійснювати перетворюючий вплив на соціальні умови існування. Громадянське суспільство – це сфера самостійних суспільно-значимих дій громадян, у ньому реалізується соціальна справедливість, задоволення матеріальних і духовних потреб людини як вищої цінності.

Будучи універсальним явищем і характеризуючись загальними рисами, таке суспільство в той же час демонструє національно-культурні особливості. Так, історичний процес становлення громадянського суспільства в країнах усталеної демократії був складний і тривалий, він охопив довгий історичний період, починаючи з античності. На відміну від цього, Україна має пройти його прискореними темпами, що передбачає як вивчення цивілізаційного демократичного досвіду інших країн, так і всебічного дослідження особливостей, продиктованих українськими політичними, економічними і соціокультурними реаліями. Україна йде шляхом навздогінної модернізації. У зв’язку з цим особлива роль у його формуванні належить духовно-інтелектуальній еліті суспільства. Це означає, що громадянське суспільство свідомо твориться людьми, котрі розуміють значимість громадянських цінностей і необхідність формування відповідних інститутів. Іншим чином в країнах навздогінного типу розвитку громадянське суспільство виникнути не може.

У структурі громадянського суспільства можна виділити три рівні: інституційний, культурно-ціннісний, рівень безпосередньої взаємодії індивідів. На нашу думку, слід зупинитись докладніше на значимості і формуванні саме духовно-ціннісних основ громадянського суспільства. Будь-які економічні, політичні чи соціальні перетворення не будуть успішними і не стануть сталими, якщо недостатньо враховані ціннісно-світоглядні орієнтації, якщо не сформуються відповідні духовні передумови інституційних трансформацій.

Однією з центральних цінностей демократії є свобода, що передбачає особистісну автономію, тобто можливість формувати свої життєві плани та здійснювати своє життя за власним розсудом. Свобода — необхідна умова розвитку громадянського суспільства, і саме воно одночасно створює нові можливості для розширення меж свободи, виступаючи її гарантом. Категорія свободи невіддільна від поняття громадянської відповідальності, яку слід розглядати як одну з основних громадянських чеснот.

Основою вільного демократичного соціуму і держави з діалоговою культурою є толерантність, яку можна розглядати як важливу атрибутивну ознаку, передумову і результат функціонування суспільного життя на принципах демократії, плюралізму, пріоритету прав людини і цінностей свободи. Зараз толерантність — один з найбільш популярних термінів у сучасній соціально-політичній, культурологічній та правознавчій літературі. Інтерес до цієї проблеми є цілком виправданим, адже толерантність у наш час є значущою умовою для оптимального функціонування і розвитку кожного демократичного суспільства, однією з фундаментальних ознак цивілізованості, способом досягнення соціальної безпеки, подолання егоїзму, конфронтації й насилля у сучасному суперечливому, але взаємопов’язаному світі. У поліетнічному, полікультурному суспільстві толерантність можна розглядати як соціальну норму, що визначає стійкість до конфліктів, сприяє виникненню мирних відносин між людьми. Толерантність пронизує всі сфери соціального та індивідуального життя людини, є одним із ключових екзистенціалів людського життя. Вона передбачає налаштованість на розуміння й діалог з іншим, визнання й повагу його права на відмінність [3].

5. Автономність і органічна єдність громадянського суспільства та держави

Взаємовідносини громадянського суспільства і держави, як свідчить практика, складні, різноманітні за змістом, не завжди однозначні, що й визначило різні підходи.

Перший – громадянське суспільство можливо лише в демократичній державі, а демократія неможлива без громадянського суспільства [1, с.296], прикладом є сучасні західноєвропейські держави. Їх досвід демонструє, що розвиток громадянського суспільства здійснюється на основі саморегуляції, а його члени намагаються обмежити вплив держави на процеси, які в ньому відбуваються. Держава під впливом громадянського суспільства набуває нових якостей, наприклад, стає правовою державою. Однак в умовах, коли інститути громадянського суспільства ще не самодостатні, вплив держави значно відчутніший, ніж тоді, коли такі інститути належним чином функціонують і не потребують опіки держави. Громадянське суспільство формується здебільшого “знизу”. У громадянському суспільстві, на відміну від держави, діють не вертикальні, котрі базуються на підкоренні знизу, а горизонтальні відносини, передумовою яких стає конкуренція та взаємодія між юридично вільними і рівноправними суб’єктами.

Другий – громадянське суспільство можливе в будь-якій державі – це універсальна форма державно-організованого суспільства. Сутність громадянського суспільства виявляється у самоорганізації колективів, які утворюють незалежне від держави джерело впливу індивідуальної свідомості на суспільну свідомість. Суспільну свідомість не можна ототожнювати з державою, бо вона на історичних теренах продемонструвала здатність зруйнувати державу. Держава може її послабляти і пригнічувати, але зовсім знищити не може. Отже, громадянське суспільство здатне впливати на державу як публічну організацію за допомогою індивідуальних чи колективних приватних потреб та інтересів. Логічно припустити, що громадянське суспільство і держава не можуть уникнути певних суперечностей, розв’язання яких сприяє, з одного боку, вдосконаленню держави (як у механізменому, так і функціональному аспекті), з іншого – оптимізації розвитку суспільства. Саме громадянське суспільство породжує нові суспільні сили, нові історичні постаті, нові держави. Ці два феномени – конкуренти в боротьбі за вплив на суспільну свідомість. Під тиском громадянського суспільства держава проводить реформи.

Єдність громадянського суспільства і держави визначається наявністю однакових цілей і завдань, орієнтально-узагальненим напрямом яких стають права людини.

Згідно з першим підходом така єдність можлива за демократичного режиму (правова держава). Правова держава втілює в собі скелет суспільства, розпад якого неминуче позначається і на самому суспільстві, яке перетворюється на конкуруючі без правил абсолютні самоврядні, незалежні частини, нескінченне з’ясування стосунків між якими стає метою їх діяльності. Можна констатувати факт, що правова держава може формуватися лише в органічній єдності з громадянським суспільством, яке виступає домінантою в цій єдності. Певна “зверхність” громадянського суспільства стосовно держави спрямована на відкритість, публічність політичного, суспільного життя та легітимність, справедливість головних владних інституцій [7]. У руслі демократії сформовано ліберальну модель правової держави, за якою визнається, що громадянське суспільство існує лише в політико-правовій реальності країн Західної Європи та Північної Америки, і заперечується його існування, наприклад, у пострадянських країнах.

За другим підходом, громадянське суспільство розглядається як історична категорія, що здатна до еволюції, в ході якої виявляється інтенсивність взаємовпливу між державою та суспільством, яка відображає ступінь зрілості громадянського суспільства: “елементарне” (елементи громадянського суспільства іноді впливають на державу), “функціонуюче” (елементи громадянського суспільства мають значний вплив на державну владу), “повноцінне” (громадянське суспільство контролює державу). Але громадянське суспільство не може досягти стану “зверхності” над державою, що не вважається ознакою його недосконалості. Громадянське суспільство залежить від конкретно-історичної практики: форма держави, зрілість соціальних інститутів, використання гуманістичних механізмів та раціональних чинників, на яких формуються соціальні відносини, тощо. Модернізація сучасної України привертає увагу до другого підходу, моделі громадянського суспільства якого розглядаються в ролі головного чинника суспільного відтворення. Держава може визнавати демократичні принципи організації влади, проте не завжди і не скрізь їх дотримується, але й за таких умов держава не може абсолютно уникнути впливу громадянського суспільства, зберігаючи певний, хоча й хиткий, баланс.

Особливе у громадянського суспільства і держави виявляється в їх специфічних структурах та механізмах. Розуміння змісту, структури й сутності держави та громадянського суспільства допомагає виявити розбіжність між тим, що декларується, та тим, що існує насправді. Держава як організація публічної влади діє в інтересах громадянського суспільства, виступає його формою. Громадянське суспільство – система відносно самостійних і незалежних від держави інститутів і відносин, які покликані спонукати до реалізації інтересів індивідів та їх колективів. Ці інтереси виражаються і здійснюються через численні інститути громадянського суспільства, які діють на основі реального самоврядування. Механізм громадянського суспільства – це відображення: 1) суспільної самоорганізації людей та їх колективів, які формують суспільні відносини й соціальні цінності; 2) об’єктивних передумов (історичного досвіду), які створюють ситуацію вибору форм самоорганізації; 3) вибір форм самоорганізації залежить від права власності, влади і свободи людини як чинників, що визначають основу взаємодії суб’єктів громадянського суспільства. Отже, сутнісна складова громадянського суспільства – це наявність у його межах різних соціальних сил, суспільних організацій. Головною дійовою особою є людина. Громадянське суспільство – це союз громадян-власників, готових брати на себе господарську і політичну відповідальність за стан суспільства. З розвитком громадянського суспільства і становленням правової держави більш очевидним є той факт, що правова держава – це спосіб організації громадянського суспільства. Інтереси та потреби держави і суспільств, які можуть і не збігатися між собою, здатні спричинити їх непримиренне протистояння, особливо в період криз і трансформаційних процесів.

Держава і громадянське суспільство утворюють певну діалектичну єдність, яка виявляється в тому, що чим досконаліше громадянське суспільство, тим менш помітна держава. З іншого боку, чим менш розвинуте громадянське суспільство, тим сильніша держава, яка обмежує можливості суспільства до саморегуляції. Розвиток громадянського суспільства залежить від умов, які формує держава. З іншого боку, громадянське суспільство більше впливає на визначення функцій держави, її державних органів. Наприклад, правотворча діяльність держави тісно пов’язана з діяльністю структурних елементів громадянського суспільства – політичних партій, громадянських об’єднань громадян. Таким чином громадянське суспільство і правова держава доповнюють один одного.

Список використаної літератури

1. Бітяк Ю.П. Державна служба в Україні: організаційно-правові засади: Монографія. ¬– Х.: Право, 2005. – 304 с.
2. Гладун З. С. Адміністративне право України : навч. посіб. для підготов. до іспиту / З. С. Гладун. — К. : Знання, 2010. — 301 с.
3. Гуменюк Б.І., Щерба О.В. Сучасна дипломатична служба: Навч. посібник. — К. : Либідь, 2001. — 254с
4. Лазор О.Д., Лазор О.Я. Публічна служба в Україні. Нормативно-правове регулювання: навч. посіб.. — К. : Дакор, 2006. — 528с.
5. Ляхович У. І. Адміністративно-правовий статус державного службовця: організаційно-правові засади реалізації : монографія / Уляна Ляхович. — Івано-Франківськ : [Вид-во Прикарпат. нац. ун-ту ім. В. Стефаника], 2010. — 129 с.
6. Черноног Є.С. Державна служба: історія, теорія і практика: Навч. посібник. — К. : Знання, 2008. — 458с.
7. Корж І. Добір кандидатів на державну службу: порівняльний аналіз // Право України.-2007.-№4.-84-89.
8. Авер’янов В., Андрійко О. Законодавче регулювання державної служби у світі завдань упередження та протидії корупції в Україні // Право України.- 2008.-№5.-С.29-36.