Вступ

Античні держави Північного Причорномор’я, які виникли на північному узбережжі Чорного моря за часів грецької колонізації VII — VI ст. до н.е., проіснували майже тисячу років на півдні сучасної України. Вони, з одного боку, залишалися складовою частиною античного світу та були пов’язані з античними полісами Середземномор’я, Понтійською державою Мітрідата VI Євпатора, Римською та Візантійською імперіями, а з другого, — підтримували різноманітні контакти з варварським світом Північного Причорномор’я, де жили скіфи, таври, сармати, готи, гуни. Саме завдяки впливу античних держав Північного Причорномор’я культурі цих народів були притаманні специфічні риси, а їхній історичний розвиток ішов більш швидкими темпами. Виходячи з цього, вивчення історії та соціально-економічного розвитку античних держав Північного Причорномор’я має винятково важливе значення не тільки для історії античного світу, а й для стародавньої історії України.

Вивчення історії античних держав Північного Причорномор’я ґрунтується на певній базі, яка складається з писемних, епіграфічних, нумізматичних та археологічних джерел.

Писемні джерела, на жаль, дуже уривчасті. Вони складаються з повідомлень стародавніх авторів про ту чи іншу подію в історії Північного Причорномор’я. Про Північне Причорномор’я згадували у своїх творах Геродот, Діодор Сіцілійський, Полібій, Страбон, Тацит, Помпоній Мелла, Клавдій Птолемей, Амміан Марцеллін та деякі інші, але, як правило, ці джерела не дозволяють повною мірою реконструювати історію регіону, а лише наводять опис окремих подій, пов’язаних лише з визначними подіями.

Епіграфічні джерела, до яких належать написи грецькою мовою або латиною на кам’яних плитах, свинцевих пластинах або уламках кераміки, відбивають безпосереднє життя мешканців античних держав Північного Причорномор’я. Хоча дані епіграфіки теж значною мірою фрагментарні, вони донесли до нас крізь віки не тільки голоси мешканців античних центрів Північного Причорномор’я, а й бачення подій того часу сучасниками. Слід підкреслити величезне значення таких пам’яток як присяга громадян Херсонеса, ольвійський декрет на честь Протогена та херсонеський декрет на честь Діофанта. Ці джерела, поряд з іншими, дозволяють реконструювати важливі історичні події, а також розглянути деякі аспекти соціально-економічного розвитку античних центрів.

Ще однією категорією с нумізматичні джерела, представлені монетами, що карбувалися в Тірі, Ольвії, Херсонесі та Боспорському царстві. На базі їх вивчення ми маємо можливість вивчати рівень розвитку товарних відносин і товарного обігу, хронологію правителів тощо.

Але найбільш важливими є археологічні джерела. Це всі без винятку пам’ятки матеріальної культури, знайдені в землі археологами. До них належать рештки античних міст та поселень, некрополі, кургани, а також всі інші пам’ятки античної цивілізації. Саме всебічне вивчення археологічних об’єктів, у комплексі з писемними, епіграфічними та нумізматичними джерелами, дозволяє на сучасному рівні дати нариси історичного та соціально-економічного розвитку античних держав Північного Причорномор’я. Це стало можливим лише завдяки наполегливій праці вітчизняних дослідників, археологів, істориків, епіграфістів, нумізматів, які зробили суттєвий внесок у вивчення всіх без винятку питань, пов’язаних з античною цивілізацією регіону.

Вивчення античних пам’яток та історії Північного Причорномор’я розпочалося наприкінці XVIII — на початку XIX ст., одразу ж після приєднання 1783 р. півдня України та Криму до Російської імперії, внаслідок низки російсько-турецьких війн.

На основі наведеного дуже короткого огляду історії вивчення античних пам’яток Північного Причорномор’я можна зробити висновок, що зараз накопичено величезний археологічний матеріал, який дає змогу скласти досить повну уяву про майже всі аспекти життя грецького населення регіону, його історію та соціально-економічний розвиток. Уже неодноразово робилися спроби написання узагальнюючих робіт історії та культури античних держав Північного Причорномор’я.

1. Етапи та періодизація грецької колонізації Північного Причорномор’я

Грецькі поселення або, як їх ще називають, колонії, з’явилися на узбережжі Чорного моря на завершальній стадії Великої грецької колонізації, яка охоплювала VIII—VI ст. до н.е. Окрім Північного Причорномор’я, грецькі міста і поселення були засновані на Апеннінському півострові, берегах Сіцілії, Середземного, Мармурового морів та на північному узбережжі Африки. За образним висловом видатного грецького філософа Платона, «елліни жили на обмеженій частині землі від Фасоса до Гераклових стовпів, зосередившись навколо моря, як мурашки або жаби навколо болота».

Колонізація значно розширила кордони тодішньої ойкумени і була зумовлена комплексом причин, пов’язаних з розвитком грецького суспільства. Це був наслідок демографічного вибуху та інтенсивного зростання виробничих сил, розвитку сільського господарства, ремесла і торгівлі. Неабияке значення мав військовий тиск на грецькі міста Іонії персидських царів, які змушували греків покидати насиджені місця. Це призвело до загострення соціально-політичної боротьби в самій Греції і переселення частини населення в інші, не освоєні райони, де були вільні землі і сировина. Нові поселення конституювалися як поліси і були незалежними від міст-метрополій, хоча підтримували з ними тісні економічні, політичні, культурні і релігійні зв’язки. Тим більше, що міста метрополії були зацікавлені в отриманні від колоній продовольчих товарів, і перш за все, зерна та корисних копалин. У грецькій колонізації Північного Причорномор’я значну роль відіграв Мілет, який був великим ремісничим і культурним центром грецького світу. На нових місцях, у тому числі і в Північному Причорномор’ї, греки-колоністи вступали в контакти з місцевим населенням, чим зумовлювалася специфіка історичного розвитку того чи іншого грецького центру в конкретно-історичних умовах його існування  [3, c. 12-13].

Колонізація Північного Причорномор’я поділяється на три етапи. На першому, близько середини VII ст. до н.е., було засновано грецьке поселення на острові Березань (давньогрецький орисфен). На другому, який охоплює першу половину — сере-ну VI ст. до н.е., населення Борисфена освоює найближчі сільськогосподарські території і засновує Ольвію (с.Парутино на Бузькому лимані). На початку другої чверті VI ст. до н.е. на сучасних Керченському і Таманському півостровах виникли Пантікапей (м.Керч), Німфей, Мірмекій, Тірітака, Феодосія, Кепи та деякі інші центри, що з часом увійшли до складу Боспорського царства. На третьому етапі, друга половина VÍ — початок V ст. до н.е., спостерігається найбільш інтенсивна міграція греків у Північне Причорномор’я, що було пов’язано з розгромом Іонії персами (545 р. до н.е.) і падінням Мілету (494 р. до н.е.). В цей час, переважно вихідцями з Іонії, освоюються землі у Нижньому Подністров’ї, де були засновані Ніконій та Tipa (давня Офіусса), а навколо Ольвії виникає густа мережа сільськогосподарських поселень. В останній чверті VI ст. до н.е. на Західному узбережжі Криму була заснована Керкінітіда (М.Євпаторія), а 528/527 рр. — Херсонес Таврійський (м.Севастополь) — єдина дорійська колонія у Північному Причорномор’ї.

Історія античних держав Північного Причорномор’я налічує близько тисячі років. Враховуючи тісний зв’язок античних центрів на півдні України з античним світом в цілому, їх розвиток традиційно можна поділити на п’ять періодів: архаїчний (середина VII — VI ст. до н.е.), класичний (V — IV ст. до н.е.), елліністичний (остання третина IV — середина І ст. до н.е.), римський (середина І ст. до н.е. — третя чверть III ст. н.е.) і пізньоантичний (кінець III — перша чверть VI ст. н.е.). Кожен із зазначених періодів письмовими та епіграфічними джерелами висвітлений неоднаково та досить фрагментарно. Проте, в результаті їх археологічного вивчення, зараз можна охарактеризувати те загальне і особливе, що було характерним для їх історії протягом античної епохи [3, c. 15].

2. Зародження грецьких міст-держав

У Північному Причорномор’ї, що охоплює територію від гирла Дунаю до передгір’я Кавказу, в межах сучасної України можна виділити три райони, де протягом VII — VI ст. до н.е. було засновано цілу низку грецьких колоній. Район північно-західний, перший, охоплює Нижнє Побужжя і Подністров’я, де у другій половині VII ст. до н.е. було засновано поселення на о.Березань (Борисфен), а у VI ст. до н.е. Ольвію та сільські поселення в її окрузі (хора), а також Ніконій ra Тіру.

Другий район, Таврійський, включає Південно-Західний Крим, Де у VI ст. до н.е. виникли Керкенітіда й Херсонес.

Третій район, Північно-Схщний, охоплює Східний Крим і узбережжя Керченської протоки, де в першій половині VICT. до н.е. Феками були засновані Пантікапей, Німфей та інші центри, а також Феодосія, які згодом було приєднано до Боспорського царства. . У процесі подальшої внутрішньої колонізації греки освоїли значні сільськогосподарські території в цих трьох головних районах колонізації, а до складу Боспорської держави увійшли землі Північно-Східного Причорномор’я. У період грецької колонізації у Північному Причорномор’ї не було більш-менш стабільного осілого місцевого елементу. Тому на початковому етапі свого розвитку античні центри регіону розвивалися відносно самостійно, не відчуваючи суттєвого тиску з боку варварського оточення.

Архаїчний період, на який припадає виникнення грецьких поселень у Північному Причорномор’ї, в Греції та на островах Егейського моря характеризується наявністю численних, територіально невеликих міст-держав (полісів). Саме в полісах було сконцентровано політичне, економічне та культурне життя еллінів. У їхньому розвитку протягом архаїчної доби спостерігається зростання питомої ваги рабовласницьких виробничих відносин, хоча зараз уже не можна стверджувати, що праця рабів почала відігравати вирішальну роль у матеріальному виробництві [9, c. 66].

На відміну від материкової та острівної Греції, де архаїчний період був органічним продовженням так званого передполісного періоду (XI—IX ст.), в Північному Причорномор’ї тільки в другій половині VII — на початку VI ст. до н.е. виникли перші грецькі поселення. Тому історичному розвитку грецького населення регіону були притаманні деякі специфічні риси. Із висвітлення політичної історії і соціально-економічного розвитку грецького населення Північного Причорномор’я в архаїчний період, який охоплює другу половину VII — VI ст. до н.е., й почнемо.

Початок колонізації Північно-Західного Причорномор’я пов’язаний із заснуванням вихідцями з Іонії в середині VII ст. до н.е. (або у 647/ 646 р. до н.е., за Євсевієм) першого поселення на острові Березань, який в давнину був півостровом, де порівняно легко можна було убезпечитись першопоселенцям. У Нижньому Побужжі на початку колонізаційного процесу не було будь-якого значного масиву осілого населення, а пам’ятки кочовиків представлені поодинокими похованнями.

Раніше вважалося, що спершу на місці майбутньої Ольвії існувало рядове сільське поселення, яке внаслідок синойкізму з мешканцями інших аналогічних поселень перетворилося у поліс. Проте зараз встановлено, що поселення на місці Ольвії виникло під час цілеспрямованого колонізаційного процесу і з самого початку планувалося як поселення міського типу. Найдавнішим ядром міста була південна частина Ольвійського городища, найбільш захищена природою. На користь вказаної дати заснування Ольвії свідчить будівництво не пізніше другої чверті VI ст. до н.е. на другому теменосі культової площадки, де була знайдена розписна кераміка того часу та деякі інші матеріали.

На початковому етапі розвитку, основою життя Березанського поселення та Ольвії було сільське господарство. Але земельний фонд був невеликим. Для виробництва сільськогосподарської продукції використовувались землі, безпосередньо розташовані біля цих населених пунктів. Тут не було нестачі землі. Цим і пояснюється відсутність слідів чіткої регламентації землекористування. Звичайно, економічний потенціал господарств першопоселенців в даний час не може бути точно встановлений. Але наявність у ранніх археологічних шарах Березані та Ольвії певної кількості привозної розписної кераміки не дозволяє зменшувати обсяг їх товарної продукції [2, c. 5].

Процес колонізації Нижнього Побужжя вивчений досить добре. Проте важко переоцінити значення для вивчення цього явища графіті на кістяній пластинці другої половини VI ст.до н.е., знайденої на Березані. Ця пам’ятка донесла до нас бачення цього процесу сучасниками, а може навіть і прямими учасниками переселення. Інтерпретація цього документа дає змогу уявити колонізацію Нижнього Побужжя в такому вигляді.

Освоєння значних районів у Нижньому Побужжі протягом VI ст. до н.е. дозволяє погодитися з тими дослідниками, які розглядають це явище у тісній взаємодії з притоком сюди нових груп поселенців з Іонії, в результаті чого виникла значна концентрація землеробського населення. Регулятором освоєння всього регіону був єдиний Березансько-Ольвійський поліс, формування якого завершилося у другій половині VI ст. до н.е. Розселення переселенців на території Нижнього Побужжя йшло з міських центрів і регулювалося полісними магістратами.

У процесі аналізу археологічного матеріалу досить повно вивчена типологія сільських поселень Нижнього Побужжя архаїчного періоду, які представлені трьома основними типами. Це невеликі поселення, які можна визначити як хутори, площею 0,2 га, переважно на правому березі Бузького лиману, на північ від Ольвії. До другого відносяться поселення середніх розмірів площею від 2—3 до 5—8 га, які домінували в районі Березанського та Буго-Дніпровського лиманів, на південь від Ольвії. Третій представлений великими поселеннями площею 50—80 га, які розташовані поблизу Ольвії.

І нарешті, поселення, невеликі за площею, або хутори, яких сьогодні відомо досить багато, переважають на півночі від Ольвії. Це свідчить, що освоєння цього району Нижнього Побужжя почалося порівняно пізно, до того ж, у другій половині VI ст. до н.е. сюди греки переселялися невеликими групами, і тому тут оброблялося менше землі. Така послідовність освоєння сільськогосподарських районів у Нижньому Побужжі добре узгоджується з хронологією пам’яток, досліджених південніше і північніше Ольвії.

Вважається, що населення сільських поселень ольвійської периферії являло собою територіальні (сусідські) общини. Однак на користь такого висновку зараз немає надійних даних. Скоріше, відсутність на більшості досліджених поселень залишків чіткого планування і будь-яких культових або громадських споруд, без яких існування общини було неможливим, протирічить цьому. Адже община в станово-класовому суспільстві являла собою малу соціальну групу і лише за наявності організованої державної структури могла виступати як адміністративна та фіскальна одиниця, а також власником і утримувачем землі. При цьому вона повинна була гуртуватися навколо певного божества-покровителя. Яскравим прикладом цьому слугує Бейкушське поселення. Тому в даний час не можна з певністю атрибутувати кожне сільське поселення як окрему територіальну (сільську) общину. А Бейкушське поселення є скоріш винятком, аніж правилом. Не виключено, що тут було розташоване загальнонародне святилище [1, c. 24-25].

Говорячи про громадську організацію населення в сільських поселеннях, слід передусім враховувати, що їх переважна більшість виникла під час цілеспрямованої діяльності Березансько-Ольвійського поліса. У процесі переселення греків з Іонії та інших міст поліс на початковому етапі свого розвитку був зацікавлений у певному розширенні громадянського колективу, який поповнювався новими переселенцями. Хоча з колонізаційної практики добре відомо, що друга і наступні хвилі переселенців не користувалися однаковими правами порівняно з сім’ями першопоселенців та їх нащадків. Епойки, як правило, отримували землю на незайманих ділянках, або ж з неподільного фонду. їх наділи були меншими, а якість землі гіршою. Це вело до утворення в середовищі громадянського колективу більш привілейованого прошарку — полісної аристократії, і об’єктивно сприяло ущемленню політичних прав епойків, що було причиною соціальних конфліктів між нащадками першопоселенців і представниками нової колонізаційної хвилі.

До останнього часу, стосовно Ольвії, про соціальні конфлікт ти можна було говорити лише теоретично, хоча на можливість протистояння першопоселенців і епойків дещо вказувала наявність аристократичної верхівки серед мешканців міста. Це дозволило припустити, що у другій половині VI ст. до н.е. правління Ольвійським полісом було аристократичним. Введення аристократичного або олігархічного правління за умов притоку нових колоністів дозволяло кількісно невеликій групі населення, перш за все нащадкам першопоселенців, що володіли певним майном, зберігати за собою той обсяг прав, який відрізняв їх політико-правовий статус від становища епойків.

Нещодавно це важливе положення було підтверджене новим епіграфічним джерелом. Це текст уже згадуваного графіті на кістяній пластинці з Березані. У ньому говориться про конфлікт між першопоселенцями й епойками. Цей соціальний конфлікт було розв’язано завдяки введенню культу «розумного дельфіна», тобто Аполлона Дельфінія — головного божества Мілету. В результаті якихось не з’ясованих поки що обставин громадянський мир у полісі було відновлено, і епойки, вірогідно, були урівняні в правах з нащадками першопоселенців. На користь цього свідчить заміна культу Аполлона Лікаря культом Аполлона Дельфінія, який відображає політичну ситуацію і шлях вирішення соціального конфлікту у другій половині VI ст. до н.е. в Ольвії [8, c. 42-43].

3. Особливості ведення господарства  в Північному Причорномор’ї

Несприятливі тенденції в економіці призвели до збільшення замкненості окремих господарств і розриву зв’язків із зовнішнім ринком. Особливо суттєво така ситуація повинна була відбитися на порівняно великих господарствах, орієнтованих на ринок, і в першу чергу боспорських царів та їх оточення, які основні прибутки отримували у вигляді земельної ренти-податку з підвладних сільсько-господарських територій, що оброблялися залежним населенням широкого правового спектра. Не дивно тому, що стосовно пізньоантичного періоду немає підстав говорити про наявність на Боспорі не лише великої земельної власності, а й взагалі великих виробничих комплексів. В умовах, що склалися, зросла роль порівняно невеликих замкнених автаркічних господарств, які стають головними елементами боспорської економічної системи кінця III — другої чверті VI ст. Значення товарного виробництва в таких господарствах відійшло на другий план, а на обмеженому внутрішньому ринку могли продаватися лише надлишки. Одним з результатів цього була активність візантійських, а не місцевих купців на Боспорі наприкінці IV ст., про що свідчать слова Фемістія. Судячи за археологічними знахідками, в V—VI ст. на Боспор привозилася продукція та вино, виготовлені навіть в Олександрії Єгипетській.

Наслідком такого становища став розвиток дезінтегративно-центробіжних тенденцій на Боспорі, де починають формуватися порівняно замкнені у економічному відношенні територіально-господарчі райони. Полегшувалося це тим, що й до цього Боспорська держава складалася із кількох районів, які доповнювали один одного та складали у сукупності одне економічне ціле. Однак за умов натуральної основи сільськогосподарського виробництва йому був притаманний не галузевий, а територіальний розподіл праці. Тому падіння ролі товарного виробництва й привело до посилення центробіжних тенденцій в економіці [3, c. 316].

На території Боспору зараз можна виділити адміністративно-господарчий центр держави, куди входили Пантікапей та Тірітака, Кримське Приазов’я, Ілурат, Кітей, а на Азіатській стороні — Фанталовський район, Фанагорію, Синдіку та Горгіппію. В управлінні цими районами, мабуть, зросло значення громадського самоуправління на чолі із заможними представниками значно варваризованих родів. Основним наслідком ослаблення центральної влади та початку розпаду Боспорської держави на територіально-господарчі райони стало швидке й безкровне підкорення її наприкінці IV ст. гунами, які, встановивши тут свій протекторат, пішли далі на Захід. Тільки після розпаду гунського ранньокласового утворення на Дунаї близько середини V ст. якась частина гунів влилася до складу населення боспорських міст, де, судячи за матеріалами некрополя Пантікапею цього часу, становила привілейовану верхівку суспільства.

На жаль, зараз джерела не дозволяють нічого певного сказати про соціальну структуру населення. Проте можна припустити, що криза в економіці призвела до спрощення соціального складу населення у порівнянні з попереднім періодом та зростанню тих прошарків, які або повністю, або часткою були позбавлені засобів до існування. Руйнування системи військових поселень, а разом з тим зникнення царського землеволодіння, яке було провідною формою протягом перших століть, та ослаблення центральної влади, повинно було привести до збільшення кількості дрібних виробників, які тепер лише номінально залежали від центральної влади. А це у свою чергу повинно було спричинити кризу системи збирання податків, яка існувала тут раніше.

Тому населення Боспорської держави в пізньоантичний період експлуатувалося, вірогідно, переважно шляхом збору ренти-податку в натуральній формі, який здійснювався спеціальними уповноваженими царя при підтримці воєнних загонів, що переважно складалися з варварів. Така система експлуатації була зумовлена тим, що боспорський цар традиційно був верховним власником землі і навіть полісне землеволодіння було опосередковане правом царської власності. Тому не тільки кожний утримувач землі, а й їх колектив в цілому, який треба ототожнювати з сільською або міською общиною, повинні були за її користування так чи інакше платити царю. Необхідно підкреслити, що стосовно пізньоантичного періоду можна говорити про зростання питомої ваги позаекономічного примусу на Боспорі, який значною мірою був зумовлений руйнуванням раніше існуючої тут фіскальної системи, що базувалася на певному адміністративному поділі держави.

Нещодавно дослідниками була запропонована схема соціальної структури населення Боспору в пізньоантичний період. За цієї системи, на Боспорі виділявся привілейований шар населення, до якого належали знатні роди переважно сарматського походження, які мали на царській землі укріплені садиби. Вони становили важкоозброєну кінноту царства. Другий соціальний шабель репрезентовувався населенням міст та включав купців, об’єднаних у корпорації, ремісників, дрібних торгівців і деякі інші категорії населення. Представники цього шару становили громадське ополчення. І, нарешті, третій — це пелати та вільні утримувачі землі, серед яких були як греки за походженням, так і вихідці з варварського середовища [3, c. 318].

Проте, виходячи з основних тенденцій економічного розвитку, і в першу чергу краху системи царського землекористування внаслідок бурхливих подій третьої чверті III ст., соціальна стратифікація населення Боспору в пізньоантичний період повинна була стати більш простою. До того ж, говорячи про правовий статус населення цього часу, навряд чи можна використовувати таке поняття як «громадянство». У перші століття переважна більшість мешканців Боспорського царства була підданими царя, а використання в написах назв полісних інститутів не більше ніж данина традиції. З іншого боку, еволюція античної форми власності не тільки на Боспорі, а й на території Римської імперії, призвела до поступової трансформації пелата — громадянина в підданого, про що найбільш яскраво свідчать певні зміни в ідеології. У цей час межа між громадянином та не громадянином ліквідується, а на перше місце висувається завдання розширення податкової бази держави. Адже саме значною мірою фіскальними цілями пояснюється едикт Каракали (Constitutio Antoniniana) 212 p., яким права римського громадянства були надані переважній більшості вільного населення Римської імперії.

Таким чином, більш правомірним буде висновок про спрощення соціальної структури населення Боспору наприкінці III — другій чверті VI ст. Загибель більшості поселень, розташованих на царських землях, падіння питомої ваги товарного виробництва в економіці та скорочення зовнішньоекономічних зв’язків, дозволяє говорити, що в боспорському суспільстві повинна була існувати кількісно невелика група знаті, яка була наближена до верховного правителя та являла собою його воєнну опору, з одного боку, й переважною кількістю населення порівняно невисокого достатку, зайнятого у сільськогосподарському виробництві, ремеслі та дрібній торгівлі, — з другого.

У соціальному плані за обставин, що склалися, цей шар був досить однорідним і саме він був об’єктом експлуатації правлячої верхівки боспорського суспільства. Причому слід окремо підкреслити, що наявні сьогодні джерела не дозволяють говорити про використання на Боспорі в пізньоантичний період не тільки якоїсь значної кількості рабів, а й близьких їм за станом груп залежного населення, в тому числі й пелатів. Виходячи із збільшення кількості багатих поховань в пантікапейському некрополі, в середині V ст. іде процес зміцнення соціальної верхівки населення Боспору. Це було пов’язано з участю частини її представників в походах гунів на Захід, а також інфільтрацією до складу населення боспорської столиці гунської воєнної знаті. Все це свідчить про поступову еволюцію найбільш заможних шарів боспорського суспільства та зрощуванні їх з прийшлою на Боспор варварською знаттю.

Є підстави припускати, що з кінця IV і аж до часу правління Юстина (518—527 pp.), коли Боспор знаходився під владою гунів, основна маса населення сплачувала певну ренту-податок їх соціальній верхівці, яка управляла територіями колись величезної античної держави та була зацікавлена в збереженні існуючої раніше фіскальної системи. Цілком можливо, що ця рента-по-даток сплачувалася не тільки продуктами сільського господарства, а й виробами ремесла, які гунам, як і іншим кочовика, були гостро необхідні. В той же час, вірогідно, гуни зберегли недоторканими форми громадської організації боспорського населення та деякі державні інститути, які склалися тут до їхнього приходу [6, c. 11].

Отже, на підставі наявних даних можна констатувати, що протягом пізньоантичного часу в соціальному складі населення Боспору відбулися певні зміни. Причому, якщо до кінця IV ст. воно експлуатувалося в основному представниками ослабленого боспорського державного апарату, то після встановлення гунського протекторату і аж до другої чверті VI ст. податки в різній формі переважно сплачувалися гунській правлячій верхівці, яка захопила тут верховну владу. Приватна експлуатація в цей період не набула значного розвитку, хоча з огляду на відсутність будь-яких джерел з цього питання її існування повністю заперечувати не можна.

Загибель значної кількості поселень на сільськогосподарській території Боспору та центробіжні тенденції історичного розвитку зумовили зростання значення сусідської общини, що було пов’язане із поступовим падінням ролі держави в пізньоантичний період. Саме така форма суспільної організації переважала на Боспорі й в общини було об’єднано переважну більшість населення територіально-господарських районів, де, мабуть, була кількісно невелика соціальна верхівка, яка відігравала провідну роль у громадському самоврядуванні. Про це свідчать поховання в склепах, відкриті не тільки в некрополі Пантікапея, а й Кітея та Кримському Приазов’ї.

Протягом усієї античної епохи, на Боспорі, поряд із державними інститутами, була общинна організація та різні громадські уг-руповання, які об’єднували людей не тільки за професійними, а й релігійними ознаками, що відігравали надзвичайно важливу роль у суспільному та приватному житті. Тому можна стверджувати, що саме в цей час у самоврядуванні окремих общин та територіально-господарських районів зросло значення представників християнської церкви, які об’єднували навколо себе найширші верстви населення. Не виключено, що за часів значного ослаблення центральної влади саме об’єднання навколо християнської церкви принаймі частини населення сприяло збереженню Боспору як єдиного політичного цілого та його орієнтації на Візантію.

У другій чверті VI ст. владу на Боспорі знову захопили гуни. Але імператор Юстиніан надіслав на Боспор візантійські війська, що складалися з найманців-готів, за допомогою яких гуни були розбиті, а влада Візантії була відновлена. За часів правління Юстиніана були укріплені оборонні споруди Боспору. З будівельною діяльністю візантійської адміністрації пов’язано спорудження базиліки в Тірітаці, а також якихось громадських будинків в Пантікапеїта Гермонассі. Після цього і аж до тюркського розгрому 576 р. Боспор знаходився у складі Візантії, про що свідчить наявність на Таманському півострові фортеці біля с. Іллічі, гарнізон якої становили федерати імперії. Але й тюркська навала 576 р. не призвела до остаточної загибелі Боспору. Події, які трапилися пізніше, свідчать, що після розпаду Тюркського каганату, Візантія знову поширила свій вплив на Боспорі. Причому, виходячи з напису 590 р., він був підлеглий посадовим особам візантійської адміністрації, місцем перебування яких був Херсонес. Тільки після виникнення в VII ст. Великої Болгарії та появою наприкінці VII — на початку VIII ст. хозар закінчується ранньосередньовічна історія Боспору та починається період класичного середньовіччя.

Висновки

У третій чверті III ст. внаслідок варварських навал Tipa та Ольвія припинили своє існування, як античні держави, а їхню територію було включено до складу ранньодержавного поліетнічного утворення, на чолі якого стояли готи. На відміну від цього Херсонес, який залишився осторонь головних напрямків пересування варварських загонів, продовжував бути головним форпостом Східно-Римської імперів у Тавриці, хоча припинення розгалужених економічних зв’язків із населенням передгірських районів Південно-Західного Криму негативно відбилося на його розвитку, але не призвело до занепаду.

На Боспорі внаслідок руйнації системи сільськогосподарських поселень під час варварських навал наприкінці 60-х років III ст., де переважно жили військові поселенці, більшість населення мешкала в містах, які в IV—V ст. підпали під військово-політичний протекторат соціальної верхівки гунів. З цього часу на Боспорі знижується питома вага товарного виробництва й торгівлі та посилюється натуралізація господарства. На відміну від Херсонеса, який підтримував сталі зв’язки з Візантійською імперією, тут весь час поглиблювалися кризові явища і в пізньоантичний період Боспор являв собою дуже аморфне державне утворення, яке складалося з повною мірою відокремлених один від одного територіально-господарських районів, об’єднаних переважно номінально. Причому, незважаючи на періодичне входження до складу Візантії, н вплив тут не був визначальним.

У житті населених пунктів на території колись квітучої античної держави все помітнішу роль почали грати вихідці із середовища варварських народів, які становили досить помітний відсоток у складі населення, зокрема Пантікапея.

Близько середини VI ст. в Херсонесі та на Боспорі починається доба раннього середньовіччя і їхньому політичному та соціально-економічному розвитку були притаманні нові риси, які заслуговують на окремий детальний розгляд.

Список використаної літератури

1. Волянюк Л. Античні міста-держави в Північному Причорномор‘ї / Л. Волянюк // Історія та правознавство. — 2008. — № 9. — С. 23-28
2. Змієвський С. Українськість Північного Причорномор’я / Станіслав Змієвський // Культура і життя. — 2008. — 9 січня. — С. 5
3. Зубар В.М., Ліньова Є.А., Сон Н.О. Античний світ Північного Причорномор’я: Нариси історичного та соціально-економічного розвитку. Навчальний посібник. — К: Видавництво імені Олени Теліги, 1999. — 320 с.
4. Зубарь В.М. Херсонес Таврический и население Таврики в Античную Епоху.-К, 2004
5. Зубко А. Вагові системи античних держав Північного Причорномор‘я VII-I cт. до н.е. // Історичний журнал. — 2009. — № 2. — С. 91-99
6. Крутілов В. Ольвія та Березань — перші грецькі колонії у північному Причорномор’ї // Історія України. — 2010. — № 6-7. — С. 9-11
7. Печеніна Н. Археологічні дослідження в Північному Причорномор’ї та Криму в XIX-поч. XXст. // Історія в школі. — 2011. — № 3. — С. 18-20
8. Прискока О. Хроніка (Матеріали міжнародної конференції «Північне Причорномор’я: до витоків слов’янської культури») // Київська старовина. — 2006. — № 6. — С. 40 — 48
9. Ременюк Н. І. Античні міста-держави в Північному Причорномор’ї // Історія та правознавство. — 2010. — № 22-24. — С. 65-67
10. Русяева А.С. Культы и святилища в сфере политики демократических полисов Северного Причерноморья в раннеэллистическое время // Вестник Древней истории. — 2000. — № 3. — С. 74-84