Вступ

У Скандинавських країнах — Данії, Швеції й Норвегії,  що розвивалися поза сферою античного світу й порівняно пізно випробували вплив розвинених феодальних суспільств, довго зберігалися пережитки родових відносин і патріархального рабства. Ранньофеодальний період тривав у Скандинавії до XІІ- XІІІ ст. Сформований у цих умовах феодалізм відрізнявся значною своєрідністю: у Скандинавських країнах не одержали великого поширення особиста залежність селян і панщина (Норвегія їх взагалі не знала); права феодалів на льони були більше обмежені, а васальні відносини (феодальна ієрархія) — менш розвинені, чим у країнах Західної Європи.

Уповільнений розвиток Скандинавських країн у чималому ступені пояснюється природно-географічними умовами: відносно суворим кліматом, перевагою моренного, гірського ландшафту з малою кількістю зручних для хліборобства земель. У гірських районах Норвегії й Швеції землеробство було можливо лише на обмежених просторах і велося досить примітивно. Велику роль відігравало скотарство; у лісових областях і на півночі — у тундрі — було поширене полювання на хутрового звіра й оленярство, на узбережжя займалися рибальством.

Скандинави здавна були митецькими кораблебудівниками й мореплавцями. Тільки в південній частині Скандинавського півострова — області Сконе, а також на рівнинному Ютландському півострові (із прилягаючими островами) існували сприятливі умови для землеробства. Тут раніше, ніж в інших областях Скандинавії, сталі поширюватися двох- і трипілля, обробка землі плугом із залізним лемешем.

1. Особливості побуту скандинавських народів

У 4 столітті н. е. В Норвегії поселилися германські племена, чиїм заняттям було примітивне мисливство. Ворожнеча між племенами та брак родючих земель зумовлювали пошуки норвезькими вікінгами кращої долі в інших місцях. Вони допливали до Англії, Гренландії, Ісландії. Епоха вікінгів тривала три століття. Вони наганяли страх на європейські народи. Напади вікінгів були раптовими і залишали після себе лише згарища та вбитих. Нападники ж швидко зникали у відкритому морі. Держава вікінгів утвердилася за правління короля Гаральда 1 Горфагера. Практично ніхто нині не ставить під сумнів те, що саме вікінг Лейф Ериксон, син Ерика Рудого навесні 1000 року відкрив Америку, за 500 років до Колумба. Королі Олаф 1 та Олаф 2 запровадили у країні християнство. Протягом 1028-1035 років країна знаходилась під владою Данії.

Основну масу населення Скандинавії в раннє середньовіччя становили вільні — бонди. Це були землероби, скотарі, мисливці та рибалки, що мали власне господарство і жили або на відособлених хуторах (в Норвегії та деяких районах Швеції), або невеликими селами (в Данії та більшій частині Швеції). У датських общинах практикувалися переділи землі. Велика сім’я була власником орної землі, яку не можна було відчужувати, таке володіння називалося одалем.

Ліси, луги та інші угіддя залишалися в загальній власності жителів всього округу — вважалися «загальними володіннями» (альмендами). Процес класоутворення в Скандинавії відбувався повільно. Велику роль відігравали органи місцевого самоврядування — тинги, обласні й окружні народні збори бондів. На них чинився суд, вирішувалися спори, укладалися різні угоди. Поступово посилювався суспільний вплив знаті. Джерелом її могутності були передусім стада худоби, торгівля й особливо багатства, захоплені під час морських походів і набігів вікінгів. Там, де родова знать мала земельні володіння, вона експлуатувала рабів, полонених, вільних, що частково збідніли, яких наділяли земельними ділянками. На Ютландському півострові та в Скопі, де землеробство відігравало важливу роль, виникали панські маєтки.

У міру зростання могутності знаті, з одного боку, і підпорядкування їй частини вільних — з другого, поглиблювався процес класоутворення і виникали передумови для утворення держави. Походи вікінгів прискорили цей процес.

Перші скандинавські королі (конунги), що виокремилися з родової знаті, протягом тривалого часу фактично залишалися ватажками племен і племінних союзів. Водночас закладалися основи політичного об’єднання.

У Данії цей процес почався ще у VIII ст., а в другій половині Хет. Гаральд Синьозубий (950- бл. 986) значно зміцнив королівську владу.

Конунгу Гаральду Гарно воло сому наприкінці IX ст. вдалося підпорядкувати собі багато племінних округів Норвегії і на початку XI ст. об’єднання Норвегії було в основному завершено. Але королівська влада в країні не стала досить міцною. Король Олаф Гаральдссон (1016-1028) був вигнаний із країни і загинув у боротьбі проти повсталих селян і знаті. Норвегію включили до складу великої, але неміцної держави датського короля Кнута Великого (1018-1035), що об’єднала Данію і Англію. Але після його смерті Норвегія і Англія відновили незалежність.

У Швеції довгий час було два королівства: на півночі область свеїв із центром в Упсалі і на півдні область племен гаутів (йотів). Об’єднання їх під владою королів Упсали сталося до початку XI ст. Однак ще у XII ст. влада шведського короля залишалася дуже обмеженою. В окремих областях фактично правила місцева знать.

Домагаючись зміцнення свого положення, королівська влада прагнула спертися на християнську церкву. Але християнізація натрапляла на завзятий опір селян і родів Янати, що бачили в збереженні язичества захист своєї незалежності. Тому боротьба проти посилення королівської влади приймала часом форму боротьби за збереження язичества.

Християнська церква зміцнилася в Скандинавії наприкінці  X — початку XІ ст., однак язичество не було остаточно зломлене ще й в XІІ ст. Проте   з успіхами феодалізації вплив церкви ріс. Близько 1103 р. було засновано загальскандинавське архієпископство в Лунде. Церква одержувала щедрі дарування від королів, придбала особливу юрисдикцію й стала провідником впливу феодального права в Скандинавії. Духівництво домоглося у своїх інтересах скасування деяких обмежень у розпорядженні землею.

Селянські домівки скандинавів являли собою звичайні однокімнатні житла, побудовані з брусків обплетених лозою, обмазаних глиною.

Більш багатші жили у великому прямокутному домі, такі дома будували з дерева в поєднанні із глиною.

Селянський одяг складалася з довгої шерстяної сорочки, коротких штанів. Вікінги з вищих класів носили довгі штани, та накидки яскравих кольорів. У ходу були шапки, шляпи. Звичайно носили довгу одежу. Заміжні жінки ховали волосся, а незаміжні-заплітали стрічкою.

Часто вікінгів зображають із рогатими шлемами. Але, насправді, такі шлеми використовувалися не в боях, а ритуальних цілях.

2. Суспільні відносини та господарство Скандинавії

Уже в I тис. до н.е. в Скандинавії розвивається плавка заліза, ковальська і гончарна справа, веретено і ручна прядка, суднобудування. Перші століття н.е. — так зв. «Римський залізний вік», коли посилюються торгові стосунки з Римом.

Два торгових шляху до Скандинавії: 1) вниз по Віслі, Балтиці, о-в Готланд, Швеція 2) вниз по Рейну, Північне море, датські протоки — південна Швеція і далі Норвегія. Ввезення: судини з бронзи, ковші для вина, скляні кубки, намиста, срібло, свинець, тканини, килими, одяг, вино. Вивіз: шкури звірів, бурштин, раби, коні, худобу. На цьому етапі посилилися зв’язки з континентальними германцями, особливо франками і фризами. Фризи, торговці і мореплавці, заснували м. Бирка на озері Меларен у Швеції.

Південний схід Скандинавії випереджав в розвитку більш північні області. В болотах Шлезвіга (Данія) знайдені довгий залізний меч, кольчуга, срібний шолом. Тацит зазначає ранній розвиток мореплавання, яке в подальшому стало передумовою походів вікінгів: «На самому Океані живуть племена свіони, які сильні не тільки піхотою і взагалі військом, але і флотом. Форма їх кораблів відрізняється тим, що з обох боків у них знаходиться ніс, що дає їм можливість коли завгодно приставати до берега. Вони не вживають вітрил, а весла не прикріплюють до бортів одне за іншим. Вони вільні і рухливі, так що гребти ними можна в ту і в іншу сторону дивлячись по потребі».

Рух вікінгів починається з внутрішньої експансії на території Скандинавії, а потім поширюється і за її межі. Від походів вікінги переходять до масової колонізації земель.

Заморські походи вікінгів були викликані цілим рядом взаємопов’язаних причин. Багаті поклади залізної руди в Скандинавії сприяли поширенню залізних знарядь (плуг), що зробило можливою більш інтенсивну обробку землі і викликало демографічний вибух (збільшення народжуваності), який не міг бути дозволений обмеженими природними ресурсами Скандинавії.

Технічні досягнення створили такі чудеса кораблебудівного мистецтва, як гокстадська тура (близько 880 р.) та відкрили шляхи по Північному морю і Атлантиці. Наплив срібних злитків з ісламських країн Сходу (в обмін на рабів, срібло і деревину), який підтверджується археологічними даними, створив нові можливості для розвитку кораблебудування, збройової справи і торгівлі та призвів до появи багатої еліти, заповзятливої ​​і спраглої наживи. Посилення влади військових вождів в Данії і Норвегії, володарів цього нового багатства, призводило до нескінченних чвар всередині країни і викликало від’їзд войовничих і знатних людей за море. І Захід, з його розвиненою цивілізацією, надавав їм такі можливості, про які можна було тільки мріяти — служив постійною приманкою і здобиччю.

Важливу роль у розвитку феодальних відносин грала королівська влада. Королі були найбільшими землевласниками, вони привласнювали землі знаті й захоплювали право верховної власності на общинні пасовища й ліси. У силу цього багато селян, що мали господарства на розчищені від лісу землях і пустищах, перетворювалися у власників короля. Король примушував населення містити його й свиту під час постійних роз’їздів по країні. Згодом  ці побори перетворилися в регулярний податок, що сплачувався звичайно продуктами. Право збору податку король передавав своїм слугам, поставленим на чолі областей і округів. Однак у Скандинавських країнах льони формально не вважалися спадкоємним надбанням їхніх власників, хоча фактично нерідко були такими. Замки, що зводилися в Данії й Швеції із із XІІІ в., не були власністю феодалів: вони займали їх як  намісників короля, повинні були охороняти їх, стежити за порядком в окрузі й збирати податі з населення.

Своєрідно проходив і процес складання класу феодальнозалежного селянства. Бонд був звичайно не тільки хліборобом, але й скотарем, рибалкою, мисливцем і жив найчастіше на відособленому хуторі, де господарював. Там, де землеробство було слабко розвинене або було відсутнє, бонд, по суті справи, мало був пов’язаний або зовсім не був пов’язаний з певною ділянкою орної землі. Втягти таку людину в залежність було нелегко. Скандинавські селяни завзято пручалися натиску феодалів. Бонди мали зброю, тому що на них лежав обов’язок по заклику короля бути в ополчення, вони на власні засоби будували й споряджали військові кораблі. Оскільки значення селян у військовій справі було велике, королівській владі доводилося з ними вважатися.

По мірі росту соціального розшарування військова служба ставала усе більш обтяжливою для селян. Міжусобиці, війни й служба в ополченні багато в чому сприяли руйнуванню селян. Прагнучи позбутися королівської військової служби й зростаючих податків, багато селян передавали себе й свою власність під владу великих землевласників. Однак у силу значної господарської самостійності й тривалого збереження общинних порядків селянство Скандинавії — за винятком Данії, де землеробство було провідною галуззю господарства, — протягом  усього середньовіччя почасти зберігало особисту правоздатність; феодальна залежність виражалася тут переважно в сплаті ренти продуктами.

При збереженні бондами значних елементів особистої волі, гарантією власницьких прав феодалів на землю з позбавлення власників юридичної забезпеченості тримання. Тому, хоча звичайно власник користувався ділянкою тривалий час і навіть довічно, за ним не закріплювалося право міцного володіння землею. Разом з тим у той період у Скандинавських країнах (особливо у Швеції) ще існував великий прошарок селян, що зберігали право власності на землю й лише зобов’язаних платити податки державі.

Ще з часів середньовіччя Норвегія славиться своїм рибним промислом. Експортується як виловлена в морі, так і вирощена в численних штучних загородах риба. Норвезький лосось з таких штучно перекритих водойм зараз дуже відомий на світовому ринку.

Сільське господарство. Лише 3,5 відсотка земельних площ Норвегії придатні для обробітку. І, незважаючи на це, сільське господарство країни значною мірою задовольняє потреби населення у харчах. Норвезькі сільськогосподарські продукти експортуються мало.

Основою норвезького сільського господарства є тваринництво, яке повністю покриває потреби населення країни у м’ясі, молоці і молочних продуктах. Внаслідок кліматичних особливостей виробництво зернових лише на 40% забезпечує потреби внутрішнього ринку. У той же час, значна частина овочів і фруктів, незважаючи на складні умови північної країни, вирощується норвезькими селянами.

Висновки

Особливості розвитку Скандинавських країн — Данії, Швеції та Норвегії — були такі:

• країни розвивалися поза сферою античного світу, а тому порівняно пізно відчули вплив розвинутих феодальних суспільств;
• у цих країнах тривалий час зберігалися пережитки родових відносин і патріархального рабства;
• тут не набули великого поширення особиста залежність селян і панщини (Норвегія їх взагалі не знала).

Уповільнений розвиток Скандинавських країн чималою мірою пояснюється природно-географічними умовами: відносно суворим кліматом, переважанням гірського ландшафту з малою кількістю зручних для хліборобства земель.

Із припиненням походів вікінгів зменшились колишні джерела багатств родоплемінної знаті, послабшав її суспільний вплив. Земля стала концентруватися в руках нових соціальних елементів, насамперед  служивої знаті. До класу феодалів, що формувався, входили й вище духівництво, і частина старої родоплемінної знаті. «Сильні люди» і «могутні бонди», що виділялися із середовища вільного населення, також зосередили у своїх руках великі земельні володіння. Протягом  XІІ й XІІІ ст. значна частина селян Норвегії й Данії із власників землі перетворилася у власників наділів на землях великих землевласників; у Швеції цей процес ішов повільніше.

Велику роль відігравало скотарство; в лісових областях і на півночі — в тундрі — були поширені полювання на хутрового звіра й оленярство, на узбережжі займалися рибальством.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Олександр Казаков,; За ред. Юрія Алексєєва,. — К.: Каравела, 2006. — 239 с.
2. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Б.М. Гончар, М. Ю. Козицький, В. М. Мордвінцев, А. Г. Слюсаренко,. — К.: Знання, 2002. — 565 с.
3. Голованов С. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Сергій Голованов,; За ред. Ю. М. Алексєєва. — К.: Каравела, 2005, 2007. — 271 с.
4. Даниленко В. Всесвітня історія: Хронологія основних подій/ Віктор Даниленко, Сергій Кокін,. — К.: Либідь, 1997. — 261 с.
5. Кіндер Г. Всесвітня історія: Довідник: Пер. з нім./ Герман Кіндер, Вернер Хільгеман,; Наук. ред. пер. А. Г. Слюсаренко,  О. Ф. Іванов, Худ. Гаральд Букор, Рут Букор,. — Пер. з нім. 2-го вид.. — К.: Знання-Прес, 2001. — 631 с.
6. Ладиченко Т. Всесвітня історія: Посібник для старшокласників та абітурієнтів/ Тетяна Ладиченко,. — К.: А.С.К., 2000. — 315 с.
7. Пивовар С. Всесвітня історія: Новітній період 1900-1945: Посібник для 10 кл./ Сергій Пивовар, Анатолій Слюсаренко, Сергій Стельмах. — К.: Академія, 1998. — 383 с.
8. Пивовар С. Всесвітня історія ХХ століття: учбовий посібник/ Сергій Пивовар, Яків Серіщев, Сергій Стельмах,. — К.: Феміна, 1995. — 236 с.