Вступ

Економічні засади розвитку господарства, що закладаються у сфері обігу, починають виявлятися вже на етапі творення місцевого ринку, пов`язаному з першим великим суспільним поділом праці, що збігся в часі з мідним, бронзовим та раннім періодом залізного віку.

Другий великий суспільний поділ праці зумовив появу грошової форми вартості та вихід торгового обміну за межі місцевого ринку на рівень регіонального. З появою держави на формування світового господарства крім економічних впливають позаекономічні (війсково-колоніальні) чинники.

Третій великий суспільний поділ праці, що полягав у відокремленні торгівлі від землеробства та ремесла, сприяв подальшому залученню різноманітних господарських одиниць до товарообміну, пізніше — прискореному розвитку простого товарного виробництва і, як наслідок, зумовив переростання регіональних ринків у регіонально-світові. При цьому слід зазначити зигзагоподібний розвиток ринку, що віддзеркалює нерівномірність розвитку продуктивних сил і виробничих відносин у різних регіонах земної кулі.

Економічна наука вважає, що у майбутньому господарство буде єдиним організмом, який функціонуватиме на ринковій основі й характеризуватиметься високим рівнем інновативності, швидкими змінами у формах поєднання чинників виробництва, відсутністю панування умов праці над безпосереднім виробником, новим трудовим стилем.

1. Періодизація, умови, форми господарювання та основні  риси господарств первісної доби

Первісна доба — найтриваліша в історії людства. Вона тривала з появи перших людей до виникнення стародавніх цивілізацій (IV- III тис. до н. ери). Первісне суспільство поділяється умовно на кам’яний (палеоліт, мезоліт, неоліт), мідно-бронзовий і залізний віки. Кожному із цих етапів людського життя були притаманні певні риси, особливості, здобутки матеріальної культури, заняття та знаряддя праці.

Так, палеоліт (давній кам’яний вік) був найдовшим періодом. Для нього були характерними примітивні знаряддя праці, збиральництво, мисливство, рибальство, як основні види господарювання, що свідчило про його привласнювальний характер. В цей час людина навчилася видобувати і підтримувати вогонь — одне з найвизначніших її досягнень. З’явилися постійну житла. Палеоліт збігається із найважчим в історії людству льодовиковим періодом.

У мезоліті (середньому кам’яному віці) вдосконалювалися знаряддя праці первісних людей. Були винайдені лук і стріли. З’явився найдавніший транспорт — водний (плоти, човни).

Під час перехідного періоду від мезоліту до неоліту (протонеоліт) зароджуються відтворюючі форми господарювання у тваринництві. Першими прирученими тваринами були собака, свиня і бик. В цей час виникає землеробство, перші постійні поселення людей.

Для неоліту (новий кам’яний вік) притаманне утвердження відтворювальних форм господарювання. Відбувається «неолітична революція». Відтворююче господарство стає цінуючим. Основні заняття людей — землеробство, тваринництво, гончарство та інші. В цей час з’являється наземний транспорт — віз, сани. Худоба використовується як тяглова сила. З’являється система обміну.

Визначальними рисами мідно-бронзового віку було існування відтворюючого господарства, швидкий розвиток орного землеробства, тваринництва, посилення поділу праці на землеробство, скотарство, ремесло. Обмін набуває постійного характеру, стає регіональним.

Ранній залізний вік характеризувався співіснуванням бронзових і залізних знарядь праці. В цей час відбувається перехід від мотики до сохи та плуга, з’являються залізні ножі, серпи, лемеші, круглі жорна. Бурхливо розвиваються ремесла — ковальство, гончарство. Зростає продуктивність сільського господарства, розвивається птахівництво. Для раннього залізного віку характерний швидкий розвиток торгівлі.

Вдосконалення знарядь праці, суспільний поділ праці, а також торгівля створили передумови для виникнення державних утворень — центрів світової цивілізації. В цілому ж господарство первісної доби мало натуральний характер [11, c.7-8].

2. Господарство як економічна категорія

Починаючи вивчати світову економіку, необхідно з`ясувати, що означає цей термін і чому всі країни мають економічні зв`язки одна з одною, яких форм набувають ці зв`язки і як вони впливають на національно економіку, яким чином можна класифікувати країни світу за групами.

Світове господарство — це сукупність національних господарств, які беруть участь у міжнародному поділі праці і пов’язані між собою системою міжнародних економічних відносин. Воно являє собою глобальний економічний організм, в якому склалися і зростають взаємозв’язок і взаємозалежність усіх країн і народів світу.

Світове господарство складається з соціально-економічних підсистем, що підпорядковуються певним зовнішнім і внутрішнім закономірностям.

Нині існує приблизно 5 тис. народів, понад 230 держав, відокремлених між собою майже 20 сухопутними кордонами. У світі в обігу налічується понад 300 найменувань національних грошей.

Окремі національно організовані господарства країн розвиненої ринкової економіки, країни ринкової економіки, що розвиваються, та держави перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки у своїй суперечливій єдності становлять матеріальну основу, речовий зміст світового господарства і одночасно є його основними соціально-економічними підсистемами. Міжнародні економічні відносини пов’язують ці господарства у цілісну систему. Сучасна форма існування світового господарства є наслідком багатовікового розвитку продуктивних сил та поглиблення поділу праці.

Основні соціально-економічні підсистеми сучасного світового господарства визначають за такими критеріями, як:

1. Рівень і характер розвитку продуктивних сил у взаємозв`язку їх з організаційно-економічними відносинами, тобто зі ступенем розвитку ринку всередині тієї чи іншої країни — стосується структури виробництва, характеру чинників економічного зростання і, зрештою, ступеня задоволення різноманітних потреб людей. Він визначає можливості окремих країн у міждержавних економічних зв’язках, у міжнародній спеціалізації.
2. Специфіка багатоукладності економіки. Країнам розвиненої ринкової економіки властива технологічна і соціально-економічна багатоукладність. Проте в різноманітних формах високоорганізованого ринкового господарства на основі розвитку приватної та суспільної власності, індивідуальних свобод та правових інститутів функціонують досить налагоджені механізми саморозвитку; господарство високо інтегроване. Специфіка країн перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки полягає у започаткуванні процесу роздержавлення і приватизації, формуванні сучасного багатоукладного господарства.
3. Особливості державного регулювання господарського життя (співвідношення позаекономічних та економічних форм і методів регулювання, роль держави в цьому процесі). Специфіка багатоукладності в країнах ринкової економіки, що розвиваються, та в країнах перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки відбувається у слабкому ступені суспільної інтеграції. У цих країнах особистість не відселена з колективу, свободи особи та інститути демократії нерозвинені. Складності в розвитку цих країн полягають у тому, що за різних рівнів соціально-економічних та техніко-економічних показників механізм саморозвитку або відсутній, або є вкрай неефективним. Переважання позаекономічних форм і методів організації господарства, запроваджених державою, характерне для всіх країн з малорозвиненою системою ринкових відносин.

Для того щоб віднести конкретну країну або групу країн до певної соціальної підсистеми, потрібна наявність усіх трьох згаданих критерій.

Світове господарство — це сукупність національних господарств та економічних взаємозв’язків між ними, або сукупність економічних відносин, які функціонують на національному та міжнародному рівнях [4, c. 17-18].

Основою розвитку світового господарства був світовий ринок, який зародився ще в XVI ст. в період великих географічних відкриттів.

Світовий ринок — це сукупність національних ринків окремих країн у їх взаємодії, пов’язаних міжнародними економічними відносинами. На його основі почав формуватися міжнародний поділ праці, для якого формою реалізації були торговельні угоди між країнами. Всі ці процеси, як вже було зазначено вище, зумовили виникнення і розвиток світового господарства.

У сучасних умовах господарство дедалі більше набуває ознак цілісності. Цей процес об’єктивно зумовлений дією певних факторів:

1. Прагнення народів світу вижити за умов нарощування ядерних потенціалів і загрози можливої ядерної війни, політикою мирного співіснування.
2. Розгортанням НТР. Нині жодна країна світу не може самостійно використати всі досягнення сучасної науки і техніки, тому країни повинні об’єднувати свої зусилля у цій сфері, що сприятиме встановленню тісних економічних і науково-технічних зв’язків між ними, формуванню стійких структур у світовому господарстві.
3. Інтернаціоналізацію господарського життя, міжнародним поділом праці. Нині країни світового співтовариства можуть ефективно розвивати виробничі процеси на рівні світових стандартів, випускати високоякісну продукція, використовуючи процеси спеціалізації та кооперування виробництва на міжнародному рівні. Завдяки цьому можна значно знизити собівартість продукції, підвищити її якість, надійність, зекономити паливно-енергетичні, сировинні ресурси, підвищити продуктивність праці, раціонально використовувати робочу силу. Все це також сприяє налагодженню постійних економічних зв’язків між державами-партнерами у міжнародній сфері.
4. Необхідність об’єднання зусиль країн для розв’язання глобальних проблем (екологічних, продовольчих тощо). Потребою у взаємній допомозі в екстремальних ситуаціях (землетруси, ядерні аварії тощо), доцільність об’єднання господарських зусиль країн-партнерів для освоєння багатств Світового океану й космосу, як для збереження уже набутих людських знань, ідей, так і для переробки й використання все складніших інформаційних систем, створення міжнародного інформаційного банку даних, яким могла б користуватися відповідно до своїх потреб кожна країна світового співробітництва.

Формуванню цілісності світового господарства сприяє розвиток відпорної інфраструктури: прокладання трансконтинентальних залізниць, світових систем зв’язку та ін. [3, c. 26-27]

Сукупність економічних відносин виявляється в системі властивих йому економічних інтересів: інтересів окремих держав, національних підприємств, об’єднань, міжнародних економічних організацій та інтересів інтеграційних угрупувань.

Розв’язання суперечностей, що виникають між економічними інтересами партнерів у межах суспільства, відбувається через погодження їх економічних інтересів, пошук та реалізацію оптимальних форм, принципів, методів їх існування, знаходження компромісів. При цьому країнам-партнерам необхідно йти на певні поступки.

Отже, господарство слід розглядати як цілісну і взаємозалежну систему національних господарств, які взаємодіють на основі спільних економічних інтересів, потреб та цілей.

3. Господарство як складова суспільства

Як складова суспільства, господарська сфера покликана забезпечити розв’язання однієї з ключових задач — створення матеріальних благ і послуг для забезпечення невпинно зростаючих потреб окремої людини і суспільства загалом. Ця функція охоплює існування відносно відокремленої структури суспільства — його господарства, що самостійно функціонує як цілісне утворення та підсистема суспільства. Остання також розглядається на засадах системного підходу, має власну структурну будову, кожний складник якої виконує відповідно відтворювальну інтеграційну, цільову та адаптивну функції.

Розвиток господарської системи суспільства здійснюється під впливом еволюції суспільного поділу праці та форм власності па засоби виробництва. Поділ праці дозволяє більш ефективно здійснювати виробництво матеріальних благ і послуг внаслідок спе­ціалізації виконання окремих виробничих операцій та використання нової техніки та технології, які виникають під тиском змін поділу праці. Власність на засоби виробництва відбиває характер суспільної залежності людей, особливість впливу суспільства на їхню активність у процесі виробництва. Суспільний поділ праці та історичні форми власності на засоби виробництва характеризують рівень функціональної та соціальної (структурної) диференціації господарської системи суспільства.

Рівень розвитку поділу праці та власності на засоби виробництва обумовлюють не тільки певні історичні типи господарських одиниць (форми господарств), а й роблять їх залежними як одна від одної, так і від суспільства в цілому. Унаслідок цього виникає потреба їхньою взаємодії між собою та суспільством як цілим (державою). Вона здійснюється у формі взаємообміну благами і послугами, що історично мав різний характер (нееквівалентний та еквівалентний), різний спосіб реалізації (реципрокність, редистрибуція тощо) та різні форми (натуральну, товарну, товарно-грошову). Обмін є засобом Інтеграції господарств, чисельність і різновиди яких постійно зростають завдяки диференціації господарської сфери суспільства. Взаємодія між окремими господарськими одиницями та державою здійснюється на основі встановлених правил і норм. Сукупність суспільних норм та механізмів їх додержання в господарській сфері утворює суспільне середовище господарської діяльності, яке є важливою складовою господарства суспільства. Його формування здійснює держава, яка реалізує вплив з боку цілісності суспільства на окремі господарські одиниці способом формування економічних інститутів, проведення економічної політики, здійснення економічних реформ.

Господарство суспільства — це сукупність господарських одиниць (історичних форм господарств), що взаємодіють, створюють та обмінюють матеріальні блага та послуги в рамках установленого інституційного середовища. І лише в єдності всіх складових суспільного господарства можна пізнати природу економічних процесів певної господарської системи.

Господарська система є об’єктом різних економічних наук, кожна з яких має власний погляд на складні та багатоаспектні процеси господарського життя. Історія економіки та економічної думки досліджує генезис господарської сфери суспільств певних світових цивілізацій. У своєму розвитку історико-економічна наука пройшла тернистий шлях від простого збирання та опису історичних фактів до формування власного предмета дослідження, установлення наукової періодизації історичного розвитку господарства.

Перші форми господарських систем виникли внаслідок розпаду кровноспорідненої общини та появи відносно відокремленого самостійного господарювання сімей. У цей період виникли власність на засоби виробництва, що стало основою незалежного гос­подарювання, перші форми суспільства, що об’єднують самостійних індивідів, та держави й органів державної влади як засобу впливу суспільства на індивідів. Після розпаду Римської імперії, в період раннього середньовіччя, на території Західної Європи існував общинний тип організації суспільства, який найбільш повно представляла німецька марка. Господарська система німецької марки мала низку особливостей. На відміну від античної общини, базисом якої було місто-держава — поліс, німецька община формувалась за територіальною ознакою. Тут центральну роль відігравало родинне господарство, що самостійно виробляло необхідні для життя блага. Община існувала як збори власників домогосподарств для розв’язання спільних проблем. За своєю природою община мала корпоративний характер. Основу домогосподарства утворювала алоїдальна форма власності на землю та майно, яка доповнювалась користуванням общинною землею для полювання, пасовищами чи лісом. Особливість власності полягала в повному володінні земельного ділянкою, рухомим і нерухомим майном, що вільно відчужується та передається у спадок. Функціями общини було створення умов функціонування домогосподарств: організація військового захисту, вирішення тяжб, організація робіт у прокладання доріг, будівництва мостів, меліоративних та культових споруд, військових укріплень тощо. Вона об’єднувала рівних, з однаковими правами, власників домогосподарств, що мали певні обов’язки перед общиною на засадах асоціації [2, c. 28-29].

Натуральний характер виробництва і перехід до трипільної системи обробітку землі виявилися в такій формі домогосподарств, як гуфи, що являли собою «єдність дому, подвір’я, орної землі селянина з правами користування лісом і пасовиськом», які належали общині. Поряд з ними існували помістя — великі землеволодіння графів, герцогів (сеньйорів), які були надані їм королем.

В епоху пізнього феодалізму суттєво змінилась організація суспільств Західної Європи. Відбулися перехід від територіального до централізованого способу здійснення влади, зосередження основних повноважень у руках короля, зміна структури суспільства. Втрата феодалами судових функцій, права мати власну озброєну дружину, права збору податків та виконання інших функцій підірвали їхнє панівне становище. Здійснення владної функції було покладено на адміністративну систему державних органів управління. Виникла нова форма особистої залежності, де всі члени суспільства стали підданими короля. Умовне землеволодіння, в основі якого лежала всебічна особиста залежність індивідів, поступово почало втрачати свою актуальність і набувати рис приватної власності на землю. Феодали перетворювалися на земельних аристократів.

Дедалі активнішу роль почали відігравати міста, що масово з’являлися на перехресті шляхів сполучення і спершу були місцем поселення торговців. Ключовою функцією міст стало забезпечення обміну предметами першої необхідності. Велика потреба в грошах представників влади сприяла розвитку міст, які одержували від феодалів та короля привілеї і вольмості. Міста стали осереддям свободи людей, що там мешкали. Принцип асоціації, особиста незалежність індивідів обумовили особливості господарського життя в містах. Виникли добровільні об’єднання різного типу — ганзи, гільдії, цехи, що охоплювали як виробництва, так і сферу обміну. Головна мета таких утворень полягала в об’єднанні заради захисту власних інтересів, одержанні певних привілеїв, здійсненні координації виробництва, цін, збуту тощо. Так почали з’являтися перші форми економічних організацій як принципово нових форм господарств та способу взаємодії між ними.

Проникнення принципів рівності і свободи в господарську сферу суспільства обумовило появу ринкової економічної системи, найбільш глибокою основою якої стали утвердження приватної власності на ресурси, еквівалентний обмін у процесі вільної конкуренції, постійно зростаючий поділ праці. Ця система спочатку була представлена локально як ринкове господарство міст, а згодом набула більш широкого масштабу.

Ринкова економічна система, перші паростки якої з’явились у містах феодального суспільства, розпочала свій шлях становлення і розвитку в Європі завдяки: демократичним революціям, які змінили характер влади і відкрили путь для утвердження приват­ної власності; промисловій (індустріальній) революції, яка піднесла на небачену висоту поділ праці й обсяги створення благ і послуг, включила в обмін не тільки готовий продукт, а й ресурси; ринок охопив промисловість; римському праву; реформації церк­ви і просвітництва. Усе це дало змогу сформулювати нові цілі та цінності суспільства, які впливали на всі боки життя, зокрема на господарську діяльність людей [10, c. 24-25].

4. Відтворення економічної власності і господарського механізму.

У підручниках, виданих вітчизняними вченими у 90-ті роки XX ст., де розглядаються проблеми економічного відтворення, йдеться, як правило, про відтворення виробничих відносин. К. Маркс стосовно капіталістичного способу виробництва це питання зводив в основному до відтворення на одному полюсі зростаючої кількості найманих робітників, позбавлених засобів виробництва, а на другому — класу власників цих засобів, які експлуатують найману працю. Він твердив про зростання чисельності капіталістів, а розглядаючи історичну тенденцію капіталістичного нагромадження, — про експропріацію власності одними капіталістами в інших (зростаючу централізацію капіталістичної власності), яка готує матеріальну основу експропріації експропріаторів.

Категорія «відносини економічної власності» евристично цінніша, ніж категорія «виробничі відносини». Значніша евристична цінність притаманна категорії «економічна власність» і тоді, коли йдеться про процес розширеного відтворення виробничих відносин (а отже, відносин економічної власності). Це виявляється в тому, що основна продуктивна сила — людина — за сучасних умов перебуває на такому етапі розвитку, коли збагачення новими рисами людини-працівника може здійснюватись здебільшого тією мірою, якою в ній з’являються нові риси та якості людини-власника. Тому розширене відтворення економічної власності передбачає розширене відтворення власності людини-працівника на частину додаткового продукту, засоби виробництва, управління власністю тощо, а отже, поступове подолання процесу відчуження економічної власності від праці. Розширене відтворення відносин економічної власності також виявляється у посиленні плюралізму типів і форм власності. Але в процесі відтворення внаслідок дії економічних законів тип або форма власності, яка найбільшою мірою відповідає вимогам розвитку продуктивних сил, починає домінувати. Рівність форм власності за цих умов можна констатувати в юридичній власності [7, c. 31-32].

На початку XX ст. домінуючою формою є акціонерна, тобто колективна форма капіталістичної власності, яка починає діалектично заперечувати попередню форму власності — приватну (індивідуальну). Отже, пізнавальна цінність категорії «економічна власність» виявляється при характеристиці розширеного відтворення з урахуванням дії законів заперечення заперечення, адекватності виробничих відносин характеру і рівню продуктивних сил. Надалі посилюється роль державної власності, в якій поєднуються колективне капіталістичне привласнення та елементи загальнонаціонального. З поглибленням НТР виникає і розвивається інтегрована капіталістична власність — суспільна форма розвитку продуктивних сил на інтернаціональній основі.

Останнім часом сформувалася трудова колективна власність, посилюється роль кооперативної власності при поступовій соціалізації типів і форм капіталістичної власності. На роль домінуючої форми у розвинутих країнах висувається трудова колективна власність в єдності із соціалізованими елементами інших типів і форм власності (акціонерної, державної, кооперативної та ін.).

Розширене відтворення економічної власності означає відтворення зростаючої кількості суб’єктів підприємств і об’єктів власності (товарів широкого вжитку та послуг). Отже, розширюється номенклатура другого і третього підрозділів, якщо оцінювати ці процеси з точки зору матеріально-речової структури сукупного суспільного продукту, а також першого підрозділу (виготовлюваних засобів виробництва) і четвертого (товарів військового призначення). Крім того, спостерігається тенденція до поступового відокремлення в межах ССП п’ятого підрозділу — продукції інтелектуальної та інформаційної власності. Синтезуючими показниками зростання кількості об’єктів економічної власності є дані про те, що номенклатура товарів у розвинутих країнах сягає 1 млрд найменувань, а середній американець має понад 11 тис. потреб у товарах і послугах. Протилежні за характером процеси відбуваються в Україні.

Особливістю сучасного відтворення економічної власності є значне зниження питомої ваги державної власності на засоби виробництва в країнах СНД та Східної Європи і незначне — у розвинутих державах, де воно супроводжується зростанням частки державної власності на національний доход. Ще однією особливістю цього процесу у деяких розвинутих країнах є залучення дедалі більшої кількості найманих працівників до управління власністю на мікро- і макрорівні (профспілки у Швеції).

Відтворення окремих типів і форм недержавної економічної власності все активніше відбувається з участю держави, причому така активність посилюється щодо тих типів і форм, які найдавніше зазнали діалектичного заперечення. Так, у США державні дотації малому бізнесу у 2000 р. становили до 300 млрд дол., широко використовується кредитна, кадрова, інформаційна, податкова, правова та інші форми підтримки. Без неї приватна власність (трудова і нетрудова), втілена в існуванні більшості малих підприємств, не могла б існувати. Так, з 1980 по 1998 рік їх кількість збільшилась з 8,932 до 16,409 млн, а чистий дохід — з 55 до 202 млрд дол. Це означає, що обсяг державних дотацій перевищує суму чистого доходу малих підприємств. Зокрема, без дотацій держави 90 % фермерських господарств збанкрутували б [1, c. 25-26].

Органічно пов’язане з процесом розширеного відтворення економічної власності відтворення господарського механізму, оскільки господарський механізм охоплює управлінський аспект власності і є механізмом використання економічних законів (які є насамперед законами власності), певною сукупністю форм та методів реалізації відносин власності та ін.

На нижчій стадії розвитку капіталізму розширене відтворення господарського механізму забезпечувалось ринковими важелями саморегулювання економіки, але з еволюцією капіталізму (поряд з іншими причинами) призвело до економічних криз (перші десятиліття XIX ст.), появи монополій (остання третина XIX ст.), зубожіння основної частини працездатного населення, поглиблення не рівноваги національного ринку та інших негативних процесів. Це зумовлювало виникнення і розвиток державного регулювання економіки.

Результатом цього стало поступове діалектичне заперечення державним регулюванням ринкового і перетворення першого на домінуючий елемент господарського механізму. Державне регулювання залишається домінуючим елементом господарського механізму і повинне органічно поєднуватись з іншими важелями. У країнах, де непродуманими діями уряду, недосконалими законодавчими актами надмірно послаблено механізм державного регулювання, втрачається рівновага економічної системи, посилюються кризові явища в економіці. Саме це відбувалось в Україні у 90-ті роки XX ст.

Особливістю розширеного відтворення господарського Механізму у розвинутих країнах є посилення наприкінці 50-х років XX ст. ролі наднаціонального регулювання з боку наднаціональних органів, міжнародних фінансово-кредитних інститутів. Ще однією особливістю цього процесу є активне взаємопроникнення державних і ринкових важелів, планомірності і ринку, яке виявляється в розширенні меж планомірності у взаємодії ринкових інститутів (наприклад, гігантських монополістичних, у тому числі олігополістичних об’єднань, і дрібних та середніх підприємств через контрактну систему) та посиленні ролі економічних важелів у системі державного регулювання.

Розширене відтворення господарського механізму у розвинутих країнах також супроводжується посиленням значення соціального партнерства (як засобу вирішення суперечностей), інших важелів досягнення компромісів у взаємодії протилежних класів, соціальних верств і груп, певним наростанням єдності та послабленням боротьби у структурі закону єдності і боротьби суперечностей.

Сутність господарського механізму повніше розкривають його функції. У межах однієї суспільно-економічної формації діють закони, властиві як всьому суспільному способу виробництва (тобто виробничим відносинам у їх взаємодії з продуктивними силами), так і чотирьом окремим підсистемам. Кожний економічний закон має власні форми вияву. Система економічних законів виражається в системі економічних категорій (товар, споживча вартість, ціна, собівартість, прибуток тощо). До господарського механізму належать усі форми економічних законів. Тому зі співвідношення господарського механізму та економічних законів логічно випливає, що господарський механізм є механізмом використання економічних законів. Перша умова такого використання — пізнання економічних законів та умов, за яких вони діють. Так, змістом закону вартості є, насамперед, обмін еквівалентів. Такий механізм в Україні слід встановити передусім щодо обміну товарів промисловості та сільського господарства. Це зумовлено тим, що лише на період 1991—1998 pp. внаслідок диспаритету цін із сільського господарства було вилучено понад 95 млрд грн. Оскільки існують також закони розвитку продуктивних сил, техніко-економічних і виробничих відносин (або економічних законів власності), то господарський механізм може бути локальнішим — як механізм використання законів кожної з цих підсистем. Отже, функція використання економічних законів (загальносистемних, підсистемних) є найважливішою функцією господарського механізму [5, c. 52-53].

З погляду суспільного способу виробництва друга за значенням — функція розв’язання соціально-економічних суперечностей. Вона зумовлена попередньою, бо кожний економічний закон містить у собі суперечність. Оскільки явище чи процес багатші за закон, ця функція спрямована на розв’язання ширшого кола суперечностей, ніж наявні у межах законів. До таких суперечностей за вимогами принципу примату виробництва, належать суперечності системи продуктивних сил (наприклад, між рівнем техніки і рівнем освіти та кваліфікації робочої сили), між системою продуктивних сил і її речовою формою (наприклад, між рівнем розвитку техніки, досягнутим ступенем концентрації виробництва і його суспільною формою), а також суперечності в межах самої суспільної форми (наприклад, між прибутком і заробітною платою, між монополістичною і державною власністю тощо). Найважливіше значення для реалізації функції має використання суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами, а також основної суперечності суспільного способу виробництва.

Третя функція господарського механізму — функція реалізації відносин економічної власності. У її межах вирішальною є роль господарського механізму в економічній реалізації власності на засоби виробництва. Відносини власності повинні сприяти розвитку всієї системи продуктивних сил, особливо — людини, безпосереднього працівника. У межах економічної системи повинен існувати плюралізм типів і форм власності, конкуренції і співпраці різних конкретних форм власності. Конкретними формами реалізації відносин економічної власності є безпосереднє привласнення необхідного і додаткового прибутку в різних формах. За плюралізму форм власності суб’єкти форм власності (трудові колективи, підприємці, держава тощо) мають змогу привласнювати частку створеного прибутку, використовувати його для розширення виробництва, створення кращих умов праці тощо.

Четверта важлива функція господарського механізму — функція всебічного розвитку людини, її потреб (матеріальних і духовних), інтересів, стимулів. Оскільки людина є біосоціальною істотою, то роль господарського механізму полягає в розвитку біологічного і соціального аспектів її сутності. Необхідно домогтися гармонійних відносин людини і природи, призупинити екологічну кризу, створити еколого-економічну систему, в якій органічно поєднуватимуться економічні умови життєдіяльності людини (умови її праці, освіти, набуття кваліфікації тощо) зі збереженням довкілля. У другому аспекті завданням господарського механізму є забезпечення умов для того, щоб людина стала активним суб’єктом відносин економічної власності, а також соціальних, політичних, правових, культурних відносин, могла реалізувати свою соціальну природу. Людина повинна мати змогу брати участь у політичному житті, вдосконаленні законів, у розвитку культури та мистецтва тощо (при цьому господарський механізм набуває ознак соціального). Господарський механізм повинен також узгоджувати економічні інтереси людей. Він виконує і низку другорядних функцій, наприклад, стимулювання науково-технічного прогресу, раціональне використання ресурсів тощо.

Якщо узагальнити основні функції господарського механізму, то він має забезпечити активну взаємодію всіх підсистем економічної системи (продуктивних сил, техніко-економічних, організаційно-економічних, виробничих відносин і передусім відносин економічної власності) в усіх сферах суспільного відтворення, а також усіх елементів та компонентів кожної з названих підсистем. Щоб реалізувати цю мету за теперішніх умов в Україні, слід передусім створити науково обґрунтовану економічну програму і на її основі виробити довготермінову соціально-економічну урядову політику. Наступний крок — створення відповідної законодавчої правової бази політики реформ. Жодна з більше ніж 10 прийнятих за роки незалежності програм соціально-економічного розвитку країни не була виконана.

Основними елементами господарського механізму е ринкове саморегулювання, державне регулювання та наднаціональне регулювання. Ринкове саморегулювання (механізм ринкової економіки) нині здійснюється через механізм вільної конкуренції тобто конкуренції, на яку не впливають монополії (у тому числі олігополії), держава (вона лише слідкує за дотриманням правил такої конкуренції), профспілки (яких західні економісти вважають монополістами на ринку робочої сили), вільного ціноутворення (ціни встановлюються лише на ринку під впливом стихійного переливу капіталу на галузевому і міжгалузевому рівнях), внаслідок чого забезпечується певна пропорційність розвитку економіки [8, c. 121-122].

Механізм традиційного ринкового регулювання економіки домінував упродовж приблизно чотирьох століть (тобто на нижчій стадії розвитку капіталізму) — до кризи 1929—1933 рр.

Першим обґрунтував необхідність широкомасштабного регулювання економіки та його методи Кейнс. Він стверджував, що розширення функцій уряду — єдиний практичний засіб уникнути цілковитої руйнації існуючих економічних форм. Подібні висновки було зроблено на Міжнародній конференції ООН з проблем навколишнього середовища і майбутнього розвитку цивілізації (червень 1992 р.) на рівні голів та урядів держав: людству потрібна нова модель соціально-економічного розвитку, яка має спиратись на важелі централізованого регулювання на рівні окремої держави та світової співдружності загалом. Така модель повинна базуватися на інтегрованих інтересах суспільства і лише потім — на інтересах приватного підприємця. Неспроможність ринкового регулювання економіки зумовила появу та розвиток державного регулювання економіки.

5. Структура господарського механізму як об’єкт економічної науки

Для вивчення господарського механізму необхідно з’ясувати його місце в економічній системі і співвідношення з її чотирма найважливішими елементами: виробничими відносинами (відносинами економічної власності); техніко-економічними відносинами; організаційно-економічними відносинами; продуктивними силами.

У системі виробничих відносин (перший елемент економічної системи) існує глибинна підсистема, пов’язана з відносинами власності на засоби виробництва в усіх сферах суспільного відтворення, і конкретніша підсистема, що є формою їх вияву і пов’язана з власністю (привласненням) на необхідний і додатковий продукт, або на результати праці. Йдеться про конкретні форми виробничих відносин, або форми реалізації власності: заробітну плату, прибуток (торговельний, підприємницький, позичковий відсоток), податок тощо. До господарського механізму безпосередньо належить управлінський аспект економічної власності, конкретні форми її реалізації та організації.

Такі ж дві підсистеми (глибинна і конкретна, управлінська) наявні також у відносинах власності на засоби виробництва в різних сферах суспільного відтворення. До конкретних управлінських форм відносин власності на засоби виробництва у сфері безпосереднього виробництва належать такі категорії: тривалість робочого дня робітників, зайнятих на підприємстві, його інтенсивність, контроль за процесом праці тощо. У сфері обігу такими категоріями є ціни на засоби виробництва (якщо їх купував або продавав власник цих засобів чи предметів праці), ціна товару робоча сила, ціна управлінської праці (якщо капіталіст сам не управляє процесом виробництва) тощо. У сфері розподілу — акція, дивіденд, розміри заробітної плати тощо. У сфері споживання (передусім виробничого споживання) — коефіцієнт змінності техніки, ступінь зношування засобів праці та ін.

До господарського механізму безпосередньо належать конкретні управлінські форми виробничих відносин (відносин економічної власності) і власності на засоби виробництва зокрема. На них свідомо можна впливати, регулювати на різному рівні (окремого підприємства, об’єднання, міністерства, державному і навіть з боку наднаціональних органів).

Глибинна підсистема відносин власності на засоби виробництва безпосередньо не входить до господарського механізму, але опосередковано на нього впливає. Водночас зміна конкретних управлінських форм відносин власності впливає на розвиток глибинної підсистеми виробничих відносин. Так, за акціонерної форми підприємництва через встановлення низьких пільгових цін на акції для безпосередніх виробників засоби виробництва можуть (частково або різною мірою) переходити до людей найманої праці, що певною мірою змінює характер власності. Техніко-економічні відносини стосуються господарського механізму також управлінським аспектом, до складу цього елементу слід віднести й конкретні форми організації виробництва.

Третій елемент — організаційно-економічні відносини (менеджмент, маркетинг) — також належать до складу господарського механізму, але на макрорівні [9, c. 167-168].

Сучасні продуктивні сили (четвертий елемент економічної системи) формують робоча сила, засоби праці, предмети праці, наука, форми та методи організації виробництва, інформація. До господарського механізму з названих компонентів повністю належать лише форми та методи організації виробництва. Але оскільки продуктивні сили пов’язані і з природою, і з економічними відносинами (тобто техніко-економічними, організаційно-економічними, виробничими відносинами у їх діалектичній єдності), вони взаємодіють з економічними відносинами, є їх функціональною стороною. Так, робочу силу безпосереднього працівника як елемент системи продуктивних сил характеризують такі параметри: рівень освіти, кваліфікація, фізичний, моральний і психологічний стан та ін. Такі властивості робочої сили є функціональними, властивими й іншим елементам продуктивних сил. До господарського механізму безпосередньо належать не працівники, засоби і предмети праці, а ті управлінські аспекти, які формують функціональні властивості продуктивних сил і дають їм змогу взаємодіяти між собою (певний рівень освіти та кваліфікації робітника і відповідний йому рівень техніки; певний рівень розвитку техніки і відповідний рівень розвитку сировинної бази, якість цієї бази та відповідна кількість) і двома сторонами суспільного способу виробництва: продуктивними силами і виробничими відносинами.

У процесі постійної взаємодії елементів продуктивних сил, техніко-економічних, організаційно-економічних і виробничих відносин, які безпосередньо належать до господарського механізму, він формується як відносно відособлений елемент економічної системи [10, c. 185-186].

Висновки

Розвиток господарства, пристосування його до змін, пов’язаним з науково-технічним прогресом, зумовили розмаїття структур — соціально-економічної, регіональної та функціональної. Єдність господарства досягається через розв’язання суперечностей його різноманітності.

Еволюція господарства є невіддільною від інтернаціоналізації обміну і виробництва. Ці взаємопов’язані економічні процеси розгортаються у сфері міжнародних економічних відносин, позначаються на підвищенні ролі різних форм промислової кооперації, зростанні господарської та організаційно-економічної взаємозалежності різних країн і міжнародних економічних організацій.

Інтернаціоналізація обміну і виробництва все більше набуває незворотного характеру, відбиваючи розвиток єдності як національних господарств, так і різноманітних структур у світовому господарстві, сприяючи розв’язанню його суперечностей. Відкритістю економіки визначається суспільний прогрес для всіх держав, а замкнутість згубна. У більшості країн процес відтворення практично неможливій без зовнішніх економічних зв’язків.

Перехідний стан, в якому знаходиться господарство, найповніше виявляється у процесі соціалізації, що тією чи іншою мірою охопив усі країни. На фоні розгортання цього процесу розвиваються суперечності світового господарства. Виваженість сучасного наукового підходу полягає у визнанні існування суперечностей і поступовому розв`язанні їх у процесі взаєморозвитку, а не через знищення однієї із сторін суперечності.

Важливою суперечністю господарства є суперечність між країнами розвинутої ринкової економіки та державами перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки.

Список використаної літератури

1. Базилевич В. Історія економічних учень: Підручник / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / Віктор Дмитрович Базилевич (ред.). — К. : Знання, 2004. — 1300с.
2. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко,; ЛНУ ім. І. Франка. — 2-е вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2005. — 719 с.
3. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч.- метод. посібник/ В’ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. — Тернопіль: Астон, 1999. — 126 с.
4. Корнійчук Л. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 284с.
5. Лактіонова Г. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник / Харківський національний аграрний ун-т ім. В.В.Докучаєва. — Х., 2004. — 151с.
6. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 219 с.
7. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. — 2-ге вид., стереотип.. — К.: Знання, 2006. — 477 с.
8. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи: Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. — К.: Атіка, 2002. — 95 с.
9. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. — Кіровоград: КДТУ, 2003. — 134 с.
10. Тараненко О. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Олександр Тараненко,; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини «Україна». — К.: Університет «Україна», 2007. — 301 с.
11. Юхименко П. Історія економічних учень: Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. — К.: Знання, 2005. — 583 с.