Вступ

Економічну думку стародавньої Греції класичного періоду пов’язують з класичним рабством. Пам’яткою історії економіч­ної думки того часу може служити «Афінська політика» («Дер­жавний лад Афін»), написана 428 або 425 року до н. є. Автор цієї праці засуджував надмірний демократизм, мріяв про жор­сткий режим для рабів.

Ксенофонт вважав корисним для цього господарства розвиток торгівлі, грошового обігу. У них бачив одне із джерел збагачення і радив використовувати у своїх інтересах. Ксенофонт визнавав гроші як необхідний засіб обігу і концентрованої форми багатства. Засуджуючи гроші як торговий і лихварський капітал, він рекомендував накопичувати їх у якості скарбів.

У Ксенофонта намітилося розуміння двоякого призначення речі: як споживчої вартості, з одного боку, і мінової вартості — з іншого. Будучи ідеологом натурального господарства, він не надавав особливого значення міновій вартості. Цінність речі ставилася в залежність від корисності, а ціна безпосередньо пояснювалася рухом попиту і пропозиції.

Глорифікація землеробства сприяла популярності твору Ксе­нофонта. «Економікос» було перекладено латиною, він здобув популярність у стародавньому Римі. «Економікос» Ксенофонта привабив французьких фізіократів, зокрема, Франсуа Кене, теорія якого ґрунтувалася також на провідній ролі сільського господарства в економічному поступі.

Розділ . Становлення та розвиток античної цивілізації Стародавньої Греції. Економічні погляди Ксенофонта

Про цивілізацію, яка утворилася на острові Крит у Середземному морі близько XXXV ст. до н.е., сучасний світ дізнався під час розкопок, які проводив англійський археолог Артур Еванс. Протягом 30 років він займався дослідженням критських палаців, у тому числі палацу критських правителів — Міносів, який названо лабіринтом. Тексти, знайдені під час розкопок, були написані на глиняних таблицях трьома видами писемності:

—         піктографічним (малюнковим) письмом, ієрогліфічним за формою;

—         лінійним письмом «А» (складовим);

—         лінійним письмом «Б» (алфавітним).

Письмо «Б» було розшифроване у 40-х роках XX ст. Майклом Вентрісом, який несподівано для себе з’ясував, що в основі критської мови покладено діалект давньогрецької, написаної іншим видом писемності. Про письмо «А» відомо лише, що воно мало єгипетське або вавилонське походження та було ієрогліфічним.

У прочитаних документах згадується про правління на Криті 10 царів, серед яких були й жінки. Наприкінці XXIII ст. встановилося царювання династії Міносів. Близько 2000 р. до н.е. у Кносі було споруджено розкішний палац у 3 поверхи площею 150×100 м. Стіни палацу прикрашалися численними яскравими барвистими фресками, основна тематика яких присвячена відтворенню краси навколишньої природи, моря та його тваринного світу. Серед прикрас, якими багатий палац Міносів, переважають зображення сокири з подвійним лезом — лабрісу. Від цього, мабуть, походить назва самого палацу — лабіринт, тобто «палац сокири». Палац дійсно став прообразом сучасних лабіринтів, бо мав сотні приміщень, поєднаних між собою численними галереями, коридорами, переходами, що заплутаною мережею перетинають поверхи в різних напрямках. Усі залишки матеріальної культури Криту свідчать про величезну могутність і силу цієї держави. Державна могутність, яка спиралася на талассократію (від грец. тал-ааса — море та кратос; — влада), тобто могутність критського воєнно-морського флоту, завдяки якому Крит тримав у покорі берегові народи Східного Середземномор’я, а також острови півдня Егейського моря, змушуючи їх регулярно сплачувати своїм гнобителям данину (через це цивілізацію Крита називають іще «егейською»).

Коли близько 2000 р. до н.е. з півночі на Балкани переселилися племена ахейців (це перші племена, що належали до грецької етнічної групи), вони сформували на півдні Балкан, переважно на Пелопоннесі та в Аттиці, свої державні утворення. Унаслідок культурно-господарчого обміну між ахейцями та жителями егейської цивілізації постала мікенська цивілізація. Головні її міста — Мікени, Аргос, Тіринф, Пілос, Фліунт — одразу ж потрапили у залежність від сильного Критського царства. На експлуатації підкорених народів поступово утворилося величезне багатство, розкіш критської знаті. Це дозволяло їй вести безжурне життя, сповнене безкінечних свят, розваг та видовищ. Така могутність критської держави знайшла ві-дображення у міфі про Тезея, який здійснив великий подвиг, потрапивши в лабіринт та вбивши Мінотавра (в образі якого втілено особу царя Міноса, який був водночас первосвящеником божества, що відтворювалося у вигляді бика).

У середині XVI ст. до н.е. Критське царство спіткало жахливе лихо — на острові Фера, що знаходиться на 150 км на північ від Криту, сталося колосальне за силою виверження вулкана, яке викликало могутній землетрус та велетенську припливну хвилю. Це стихійне лихо за кілька хвилин знищило і міста Криту, і його флот[7, c. 38-39].

Остаточний занепад критської цивілізації пов’язаний з навалою «народів моря» — ахейців. Вони завоювали послаблений Крит, але перейняли його писемність, окремі релігійні культи та звичаї. Квітуча, яскрава критська культура поступово зійшла нанівець. Поступово стали підсилюватися ахейські держави на Балканах, які звільнилися з-під тягаря іноземного поневолення. Найбільшим серед них були Мікени на Пелопоннеському півострові, що на півдні Балкан. Разом з Мікенами міцніли Афіни, Аргос, Тіринф, які сукупно утворювали мікенську цивілізацію.

Почалося поступове становлення та розвиток товарно-грошових відносин. Утворилася обмінна торгівля — первісна форма грошової. На цьому рівні за гроші виступали злитки міді, заліза, домашня худоба, шкури. Золото потрапляло в обіг у вигляді злитків або готових виробів, проте на цьому рівні його було ще мало. Єдиним шляхом здобування золота для держави була війна. За цією елегантною назвою було приховане тривіальне морське розбійництво — піратство. За словами Геродота, «бідність (золотом) — молочна сестра греків». Мабуть саме ці обставини спричинили інтенсивний розвиток піратства в басейні Егейського моря, благо, на той час вже зник чинник стримування морського розбою у вигляді військового флоту критської держави. Царі ахейських царств зі своїми розбійниками нишпорили по Східному Середземномор’ю, забравшись навіть у дельту Ніла. Щоправда, там вони зазнали повної поразки від військ єгипетських фараонів, проте це було скоріше винятком з правила.

Останньою грабіжницькою експедицією ахейців був похід проти малоазійського міста Іліон (Троя) близько 1240 р. до н.е. Іліон, місто, населене жителями грецької народності, стояло на морських торговельних шляхах з Егейського моря до Понту Евксинського (Чорного моря). Ця обставина сприяла швидкому збагаченню міста. Переповнений коштовностями Іліон був привабливим об’єктом для грабіжників, які сподівалися на швидке і легке збагачення. Однак сталося інакше. Напевно, троянський цар спромігся заручитися підтримкою сусідніх царств і війна затяглася на кілька років. Вона добряче виснажила сили обох воюючих сторін. Зрештою Трою було взято, пограбовано і спалено. Переможці, переобтяжені золотом та іншими коштовностями, відпливли додому.

Як виявилося, ця війна призвела до глибокого господарчого занепаду землі ахейців. Поки чоловіки вели виснажливу війну за морем, жінки з надмірним напруженням підтримували господарче життя. Занепад виявився настільки глибоким, що ахейські царства не змогли одужати від нього навіть через півстоліття. А більше часу історія ахейцям не подарувала. У XII ст. до н.е. на Балкани з півночі почали насуватися племена дорійців, які також належали до грецької народності, проте перебували на більш низькому рівні суспільно-економічного розвитку. Переживаючи ступінь пізнього первіснообщинного ладу, його розпаду, дорійці поступалися ахейцям в усьому, крім одного — вони вже вміли обробляти залізо, тоді як ахейці перебували на ступені обробки міді. Окрім того, дорійці мали осідлану кінноту, ахейці ж не знали верхової їзди та користувалися лише колісницями. Хвиля завойовників обійшла стороною Аттику — мабуть, тамтешні племена змогли дати відсіч прибульцям — і рушили Істмійським перешийком на південь, у напрямку Пелопоннеського півострова. У гирлі перешийка стояли фортеці Мікен та Аргосу. Після запеклого опору вони були взяті і знищені. Племена дорійців розселилися по всьому Пелопоннесу, заснувавши там в області під назвою Лаконіка свою державу Лакедемон, або Спарта (за назвою головного міста), полісного типу. Афіни лишилися острівцем крито-мікенської цивілізації на материковій Греції[4, c. 17-19].

Еллада вступала у залізний вік (XI ст. до н.е.). Це явище супроводжувалося тимчасовим соціальним та економічним регресом. Народи, які населяли материкову Грецію, відсунулися назад у попередню епоху розпаду первіснообщинного (точніше, родового) ладу. Це пояснюється більш низьким рівнем розвитку дорійців, які завоювали Балкани, та загибеллю високорозвиненої мікенської цивілізації.

Ксенофонт (430 – 354 до н.е.) – автор трактату «Домострой» — один із найвідоміших в історії економічної думки звернувся до всебічного вивчення проблем поділу праці в суспільстві. Не заперечуючи «старе» положення про поділ праці на розумову і фізичну (залежно від «природного» поділу людей на вільних і рабів) і про «велику значущість» для соціально-економічного розвитку суспільства землеробства (за своєю значущістю його ставили на один щабель з військовим ремеслом), порівняно з ремісництвом, торгівлею, він глибоко аргументував досить нову для того часу тезу про те, що «найбільш проста робота» може виконуватися більш продуктивно, що ступінь поділу праці зумовлений, як правило, розмірами ринку. Тобто Ксенофонт першим указав на взаємозв´язок між поділом праці і ринком.

Одним із перших був Ксенофонт і в осмисленні двох сторін будь-якого товару, виражених в його корисних якостях (споживна вартість) і здатності до обміну (мінова вартість). Будучи, безперечно, прихильником натурально — господарської концепції (засуджуючи обіг грошей як торговельного і лихварського капіталу), він все-таки визнавав необхідність існування и і корисність грошей, вказуючи на притаманні їм функції обігу і засобу нагромадження. Він пропонував нагромаджувати гроші як скарб, страховий фонд на випадок війни, для розширення натурального господарства.

Ксенофонт мав свій погляд на цінність. Він вважав, що цін­ним є те, від чого можна мати користь. Купці, казав він, щоб отри­мати гроші, не продають хліб будь-де, а везуть його туди, де ціна хліба найвища.

Заслуговують на увагу погляди Ксенофонта щодо поділу праці. Землеробство — це найпочесніша галузь господарства, але вільний громадянин повинен займатися не фізичною пра­цею, а лише управлінням, наглядом і контролем. Розподіл пра­ці — це простір для розвитку таланту і здібностей працівника згідно з його нахилами. Ксенофонт зазначав, що в містах і се­лищах Греції одна й та ж людина виготовляє постіль, двері, плуги, столи, іноді зводить будинки, радіє, що має достатньо замовлень для прожиття. Однак одна людина не може все ро­бити добре.

Ксенофонт запримітив зв’язок поділу праці з розвитком ринку. Чим більш розвинутий ринок, тим більше можливо­стей спеціалізуватися на виготовленні певних предметів. Зазви­чай не треба знати ремесло в цілому, бо достатньо спеціалізува­тися на окремих процесах. Виступивши прихильником гли­бокого поділу праці, Ксенофонт був ніби передвісником теорій Адама Сміта.

У своїх працях Ксенофонт охопив широкий спектр тогочас­ної господарської дійсності, намагався відповідно її витлума­чити. Ці тлумачення посідають помітне місце в історії економіч­них вчень, позначившись на їхньому розвитку в новітню добу[3, c. 26-27].

Ксенофонт виступав за колективні форми рабоволодіння як такі, що нейтралізують деякі суперечності рабовласницького ладу. Він давав поради щодо поліпшення організації господарства й підвищення продуктивності рабської праці. Для цього, як він гадав, треба використовувати матеріальні стимули й різноманітні засоби «морального» впливу на рабів, що примусило б їх працювати ліпше. Ксенофонт уже розумів протилежність між розумовою і фізичною працею, а тому вважав, що фізичною працею мають займатися раби (виконавці), а людям вільним (керівникам) належать функції нагляду й управління.

Ксенофонт був прихильником натурального господарства, як більш стійкого й надійного. Сільське господарство — це, на його думку, найважливіша галузь економіки («землеробство — мати й годувальниця всіх професій»), а до ремесла він ставився досить зневажливо. Він не залишив без уваги і проблеми товарно-грошових відносин з огляду на можливість їх використання для зміцнення натурального господарства. Так, Ксенофонт одним із перших зрозумів важливість поділу праці, визнавши потребу в спеціалізації виробників на виготовленні певних предметів. «Ясна річ, — писав він, — хто проводить час за такою обмеженою роботою, той зможе виконувати її якнайліпше» [1]. Ксенофонт бачив зв’язок між поділом праці та розмірами ринку, протиставляючи слаборозвинутому поділу праці у малих містечках відносно високий рівень його у великих містах.

Заслугою Ксенофонта є постановка питання про подвійне використання блага — як споживної цінності та як мінової. Поняття «цінність» він уживає у двох значеннях. Як споживна вартість «цінність є чимось добрим», залежить від корисності речей, уміння ними користуватися. Водночас цінність розглядається як здатність речі вимінюватися на іншу річ, тобто як мінова цінність (для «того, хто не вміє користуватися флейтою, якщо він її продасть, вона — цінність; якщо не продасть, а володітиме нею, — не цінність»). Отже, по суті, ідеться про дві властивості товару. Не заперечуючи значення грошей, Ксенофонт визнавав функціонування їх лише як скарбу і засобу обігу, засуджуючи лихварство.

Розділ 2. Античні поліси архаїчного періоду. Особливості господарства Стародавньої Греції

В економічній історії Стародавньої Греції можна виділити чотири періоди економічного розвитку: крито-мікенський (XXX—XII ст. до н. е.), гомерівський (XI—IX), архаїчний (VIII—VI), класичний (V—IV ст. до н. е.)

У перший період розвитку основою господарського життя було палацове господарство, близьке до аналогічних структур країн Сходу. Палаци виникали на рубежі III—II тис. до н. е., одночасно в різних районах о. Крит. Землі були палацові, приватні й общинні. Населення, яке займалося землеробством, обкладали натуральними і трудовими повинностями на користь палацу. Усі надходження худоби, олії, зерна, вина фіксували на глиняних табличках і здавали в палацові комори, де накопичувалися величезні запаси. Вони служили, напевно, резервним фондом на випадок голоду, за їх рахунок забезпечували ремісників, які працювали на державу. Надлишки йшли на продаж. Кікладські мореплавці підтримували зв´язки із землями в басейнах Егейського й Адріатичного морів, досягали берегів Іспанії, Дунаю.

Палац був водночас адміністративним і релігійним центром, головною житницею, майстернею і торговим чинником. У більш розвинутих суспільствах приблизно таку саму роль відігравали міста.

Держава на о. Крит найвищого розвитку досягла в XVI — першій половині XV ст. до н. е. У цей період збудовано величні критські палаци, створено шедеври художнього мистецтва і ремесел, по всьому острову прокладено дороги, введено єдину систему мір. Висока результативність землеробської праці, наявність надлишкового продукту призвели до майнового розшарування, до збагачення знаті. У середині XV ст. сильний землетрус зруйнував критську цивілізацію, і лідерство цих грецьких племен перейшло до ахейців.

Найвищого розквіту ахейське суспільство досягло в XV—XIII ст. до н. е. Провідну роль відігравали Мікени. Ранньокласові держави сформувалися і в інших центрах — у Фівах, Іолці, Афінах, Тіринфі, Пілосі. Їхній економічний прогрес полягав у подальшому розвитку сільського господарства і ремесел. Земля поділялася на державну (землі палацу) й общинну (окремих територіальних общин). Державна земля розподілялася на правах умовного держання. Знать могла здавати її в оренду невеликими ділянками. Головна частина землі територіальної общини також ділилася на наділи з приблизно однаковою прибутковістю. Землі були і в руках окремих держателів — тілестів.

Палаци залишалися основними центрами, до яких входили також великі ремісничі майстерні з переробки сільгосппродукції. Існували ткацькі, швейні, металургійні та інші майстерні. Характерною рисою була державна монополія та контроль за всіма видами сировини, передусім за металом.

Основну масу населення становили вільні селяни й ремісники (у написах у Пілоському палаці згадуються каменярі, гончари, зброярі і навіть цирульники та лікарі). Панівний прошарок становив розвинутий бюрократичний апарат. У джерелах значне місце відведено відомостям про рабів, в основному про жінок. Їх було небагато, і всі вони належали палацу. Згадуються також так звані божі раби і рабині, які орендували землю у приватних осіб або в общини, тобто в повному розумінні слова рабами вони не були, хоч і не були повноправними членами суспільства. Стати власником землі раб не міг.

За загадкових, до кінця ще не з´ясованих обставин (деякі дослідники стверджують про дорійське завоювання), приблизно наприкінці XII ст. до н. е. крито-мікенська палацова цивілізація зійшла з історичної арени. Повторно класове суспільство й держава відродилися майже через три століття, але вже в іншій формі.

Другий період економічного розвитку Стародавньої Греції (XI—IX ст. до н. е.) — гомерівський — характеризувався відсталим натуральним господарством. Худоба вважалася мірилом багатства, інших грошей гомерівське суспільство не знало. Для нього характерна неймовірна бідність матеріальної культури.

Зміни, яких суспільство зазнало в цей період, такі: по-перше, у X—IX ст. до н. е. в грецьку економіку широко впроваджували залізо, що використовувалося для виготовлення всіх знарядь праці, якими рубали, кололи, різали; по-друге, на перший план висувалося автономне господарство малої патріархальної сім´ї. Право розпорядження землею поширювалось на спадкоємців, унаслідок чого відбувалося дроблення при передачі в спадщину і, можливо, відчуження.

Спостерігалося майнове розшарування, однак, на відміну від мікенської палацової еліти, характерною ознакою життя навіть найвищих прошарків суспільства була простота. Рабство не набуло значного поширення. В аристократичних господарствах використовували працю найманих поденників — фетів.

Центрами політичного й економічного життя ставали поселення, так звані поліси. З містом їх зближували компактна забудова, наявність укріплення. Проте основна маса населення — не ремісники й торгівці, а селяни — землероби і скотарі. Можна говорити про економічну ізоляцію Греції в XI—IX ст. до н. е.: общини вели майже відокремлене існування. Ремеслами й торгівлею греки майже не займалися, потрібні їм чужоземні речі здобували силою.

Можна стверджувати, що до кінця гомерівського періоду Греція являла собою світ великих полісів-общин, які об´єднували селян-землеробів. Вони не мали зовнішніх зв´язків, верхівка суспільства різко не вирізнялася.

Наступний період (VIII—VI ст. до н. е. — архаїчний) характерний значними змінами в господарському житті, що привели до створення нової економічної системи. Греція обігнала у своєму розвитку всі сусідні країни. Удосконалення сільськогосподарського виробництва йшло шляхом його інтенсифікації: селяни перейшли до вирощування більш прибуткових культур — винограду і маслин. Головними осередками сільського господарства було дрібне селянське господарство та значно більший фільварок родової знаті, яку обслуговували збіднілі родичі. Землі здавали в оренду, за що аристократи забирали 1/2 урожаю. Набули значного розвитку також ремесла, що зосереджувались у містах, повністю сформувалися їх галузі: металургія, металообробка, кораблебудування. Гончарне виробництво набуло масового серійного характеру.

Провідною галуззю стала зовнішня торгівля, про масштаби якої свідчать знахідки грецької кераміки аж до Центральної та Західної Європи. Почав утверджуватися товарно-грошовий обмін. В епоху Великої колонізації за гроші слугували металеві зливки, бруски, і тільки на рубежі VII—VI ст. до н. е. починають карбувати монети. У VI ст. до н. е. в Греції функціонували дві грошові системи — егінська і евбейська (від назви островів Егіна та Евбея). Основою кожної системи був талант — вагова одиниця, яка на Евбеї становила 26,2 кг, а на Егіні — 37 кг. Із одного таланта карбували 6 тис. драхм — срібних монет. У класичну епоху виділилися гроші таких економічних центрів, як Афіни і Коринф. Срібні стратери Коринфа вагою 8,7 г були більш популярними в Західній Греції, Південній Італії й на Сицилії. Афінські тетрадрахми вагою 17,5 г і драхми вагою 4,4 г — у містах на берегах Егейського моря. У IV ст. до н. е. з´явились мідні розмінні гроші: обол, халк і лепта. 1 срібна драхма дорівнювала 6 мідним оболам, 1 обол — 8 халкам, 1 халк — 2 лептам. В еллінську епоху почали карбувати золоті монети. Угоди купівлі-продажу поширювалися на всі види матеріальних цінностей. Зародилося лихварство, а разом з ним і боргове рабство. Рабів поставляли також із колоній. Однак економічна роль рабів була незначною, основну масу ремісників становили вільні люди.

Саме в цей період (VIII—VI ст. до н. е.) відбувалася Велика грецька колонізація, її причинами були: по-перше, нестача землі внаслідок зростання населення і зосередження землі в руках знаті; по-друге, необхідність нових джерел сировини, пошук ринків збуту для продукції сільського господарства та ремесел, потреба в металах, яких не було в самій Греції, намагання греків поставити під контроль торгові шляхи; по-третє, політична боротьба, що змушувала тих, хто зазнав поразки, до пошуку удачі в колоніях.

Дослідники історії Стародавньої Греції виділяють три основні напрями колонізації. Перший — західний, найбільш могутній. Сицилія й Італія були так густо заселені колоністами, що їх стали називати Великою Грецією. Другий — північно-східний — на побережжі Чорного моря. Третій — південний і південно-східний — найбільш слабкий, оскільки тут греки натрапили на могутній опір фінікійських купців. Усього було створено кілька сотень колоній, населення яких налічувало 1,5—2 млн осіб.

Завдяки колонізації пригасли соціальні конфлікти. Вона сприяла розвитку ремесел, торгівлі, поширила досягнення еллінської культури, відкрила простір здібностям людини, звільняючи особистість з-під контролю роду.

В архаїчний період формувалися античні поліси — міста-держави. В основі поліса лежить антична форма власності, що являла собою єдність державної та приватної форм власності. Поліс як колектив громадян володів правом верховної власності на землю, і тільки його громадяни могли бути власниками землі. Головним економічним принципом поліса була ідея автаркії (самозабезпечення), що виступала економічною основою свободи. Утвердилась і полісна система цінностей: ідея переваг землеробської праці над усіма іншими, засудження прагнення до прибутку тощо.

В історії розвитку Стародавньої Греції виокремились два види полісів:

1) аграрний, з абсолютним переважанням сільського господарства, слабким розвитком торгівлі і ремесел, товарно-грошових відносин, з великою часткою праці залежних робітників, як правило, з олігархічним ладом (Спарта, міста Фессалії, Беотії);

2) торгово-ремісничий, з великою часткою ремесел і торгівлі, товарно-грошових відносин, запровадження рабської праці у виробництво, з демократичним ладом (Афіни, Коринф, Мілет, Сиракузи та ін.). Спочатку полісний устрій виник у південній частині Греції на півострові Пелопоннес (Спарта), пізніше в Аттиці (Афіни).

Виключне право володіти земельною ділянкою мали жителі поліса. У Спарті, наприклад, усі найбільш родючі землі було розподілено відповідно до числа повноправних громадян на 9000 наділів. Головним власником землі залишався поліс, а його громадяни отримували наділи в тимчасове користування. Наділи не можна було дарувати, дробити, заповідати, після смерті власника вони поверталися до держави. Для Спарти характерні прагнення до повної рівності, зневага до багатства, сувора система виховання, заборона громадянам займатися господарством, ремеслами та торгівлею, користуватися золотом і сріблом, обмеження контактів із зовнішнім світом. Усе це зафіксовано в законах Лікурга (IX ст. до н. е.). Жителі Спарти колективно експлуатували уярмлене населення — ілотів. На кожний наділ землі припадало кілька сімей ілотів, які були зобов´язані раз на рік платити натуральний оброк, приблизно 1/6—1/7 урожаю.

Більш розвинутими економічно були Афіни. Закони Драконта (621 р. до н. е.) оформили право приватної власності. Основним виробничим осередком стала велика земельна ділянка (3—5 га), власником якої був громадянин полісу. Землю обробляли члени сім´ї цього громадянина. Їм допомагали 1—2 раби. У більших полісах використовували працю 15—25 рабів. Господарства мали, як правило, багатогалузевий характер. Проводилися реформи, зокрема відомі реформи Солона. Найбільш важлива з них (594 р. до н. е.), так звана сейсахтейя (страхування тягара), полягала в тому, що усі борги, взяті під заставу землі, було прощено, селянам відновили статус власників, заборонялося перетворювати афінян на рабів за борги, обмежували позичковий процент. Дозволяли вивіз маслинової олії з метою наживи, а вивіз зерна заборонявся. Заохочували ремісничу діяльність. Вводився земельний максимум для обмеження концентрації земельної власності.

Велике значення мали реформи і для підриву політичного панування знаті: усіх афінських громадян було поділено на чотири категорії за величиною земельною прибутку. Тепер розмір приватної власності визначав значимість людини. А законодавство Клісфена (509 р. до н. е.) завершило ліквідацію родового ладу — всі громадяни, незалежно від майнового становища, наділялися однаковими правами.

З викладеного випливає, що в архаїчний період (VIII—VI ст. до н. е.) відбувся розклад родового ладу і встановились нові форми соціально-економічної організації, хоча цей процес у різних частинах Еллади проходив по-різному.

Основною рисою соціально-економічного розвитку класичного періоду (V—IV ст. до н. е.) стало панування полісів і поширення в торгово-ремісничих полісах рабства класичного типу, хоча зберігалася залежність на зразок ілотії.

Спартанська держава виникла на останній хвилі дорійського переселення, коли в XI ст. до н.е. всі області Еллади, крім Лаконіки, Аркади й Аттики вже були зайняті. Дорійці підкорили місцеве ахейське населення. Тубільці стали називатися ілотами. Це слово тіХотої) означало «захисник Гели» (фортеці, останнього пункту оборони ахейців, який обійшовся дорійцям важкими втратами) і мало прихований зловісний та ворожий для дорійців відтінок та водночас було неприємною згадкою.

Облаштування державного та соціального устрою приписують напівлегендарному законодавцю VIII ст. до н.е. Лікургові. Згідно з його законами, вся земля належала громадянській общині — тобто полісу, який надавав її окремими ділянками своїм громадянам (спартіатам) у тимчасове користування. Проте самі спартіати землю не обробляли (фізична праця у Спарті зневажалася як ганебна для вільної людини справа), замість них це робили ілоти, які розселялися біля таких ділянок окремими селищами. Згідно із законами Лікурга, все приватне життя громадян підлягало суворій регламентації. Так, зокрема, на земельних ділянках дозволялося вирощувати лише ячмінь, чечевицю, виноград та оливкові дерева. За переконанням Лікурга, цих продуктів було достатньо для збереження здоров’я. Таким чином він намагався боротися із зажерливістю панівних верств. Майновий стан ілотів підтримувався на межі злидарювання. Вони змушені були сплачувати державі фіксований податок, який не залишав їм можливості заощаджувати майно. Ремісництво було залишено періекам (з давньогрец. — «ті, хто живуть навколо»), неповноправним іммігрантам, праця яких також суворо регламентувалася. Наприклад, будівництво житла дозволялося лише із застосуванням сокири та пилки, не визнавалися жодні спроби вдосконалювати знаряддя та сам процес праці. За порушення такої заборони ремісники підлягали вигнанню з держави, переважно до Таренту.

Таким чином, спартіати свідомо підтримували своє суспільство у стані штучної стагнації. Займатися зовнішньою торгівлею також заборонялося. Жоден іноземний купець із товаром не мав права в’їзду на територію Спарти, а спартанські вироби не вивозилися за межі держави. Таким чином, у суспільстві панував майже натуральний обмін. Майже, бо з обігу було вилучено золото і срібло, лишалися тільки залізні, малокоштовні гроші — оболи — у вигляді металевих прутів. Плутарх з цього приводу відзначав, що завдяки грошовій реформі Лікурга в Спарті абсолютно зникли злочини та корупція: хто б наважився красти, брати хабарі, грабувати, якщо не можна приховати здобич та користуватися нею?

Іще одним перетворенням Лікурга, спрямованим проти багатства, було запровадження сисситій (спільних трапез) вільних спартіатів. Десять-п’ятнадцять чоловіків, які служили в одному підрозділі, об’єднувалися для харчування з одного столу. Страви готували з продуктових внесків, що робилися раз на місяць до спільного котла. Меню на таких трапезах було постійним, страви несмачними — чорний суп з бобів, овочі, риба. Тільки на свята дозволялося додавати м’ясо. Лікург визначив раціон спартанців, виходячи з того, щоб цих продуктів вистачило для забезпечення нормальної життєдіяльності[8, c. 24-26].

Військова реформа Лікурга відзначалася продуманістю та цілісністю. Уперше в історії військового мистецтва армія поділялася на структурні підрозділи: лохоси (по 256 осіб) та мори (4-8 лохосів). Важка піхота об’єднувалася у фалангу, яка шикувалася у 8 шеренг та призначалася для лобових ударів. Центральну ділянку фронту займав цар зі своїми особистими охоронцями — 300 знатних юнаків, кращих воїнів, які були підпорядковані лише особисто царю. Уся армія налічувала 20 тис. важкої піхоти та 10 тис. допоміжних військ.

Жінки посідали особливе місце у спартанському суспільстві. На відміну від інших грецьких полісів, дівчата мали бути освіченими та фізично тренованими. Виходячи заміж, вони могли керувати чоловіками та навіть скаржитися на них. За надання таких прав держава взамін вимагала від них одного — народжувати здорових та сильних чоловіків-воїнів. Підвищення народжуваності чоловіків-воїнів було елементом державної політики, також як і внутрішня стабільність суспільства. Тому відсутність сім’ї вважалася ганьбою для вільного спартіата. За вироком геронтів, неодружений чоловік мусив оголеним вийти на ринкову площу та обходити її, співаючи жалісну пісню про те, що він покараний за порушення законів. Жінка, яка відчувала співчуття до покараного, могла заявити про бажання одружитися з ним, при цьому той не мав права відмовлятися від свого «щастя», інакше він висилався за межі рідного міста, як правило, на південь Апеннінського півострова, до м. Тарент.

Спартанець, який мав трьох синів, звільнявся від сторожової служби, а батько п’ятьох синів — узагалі від усіх повинностей. Шлюби укладалися без приданого.

Спартанські воїни мали йти на битву в пурпуровому одязі. Спар-танський гопліт не мав права знімати обладунки з убитого ворога. Жоден з громадян не повинен бути гладким та носити одяг кольору, не гідного воїна та чоловіка.

Велика увага приділялася справі виховання молоді. Долю новонародженого немовляти вирішували старійшини. Живими залишали тільки здорових дітей. У цьому відображалися залишкові ознаки стародавнього звичаю, збудованого за принципом: „хто не працює — той не їсть», який склався в умовах низької продуктивності праці ранніх скотарів. Дітей заборонялося сповивати. До семи років діти носили туніку з грубої тканини, їли прості, несмачні страви. Дітей привчали до темряви та самотності, привчали не плакати та підкорятися вихователям. По досягненню семи років хлопчики об’єднувалися в агели (зграї) — воєнізовані загони, де їх піддавали жорстокій муштрі та привчали до залізної дисципліни. їх навмисно погано годували, щоб привчити самим здобувати собі їжу, частіше за все — крадіжкою. Єдиним своїм призначенням спартанські юнаки вважали війну. 312 років хлопчики брали участь у криптіях (таїнствах), які полягали у полюванні на ілотів. Групи спартанських юнаків полювали на ватажків ілотів та винищували їх з метою запобігання можливим заворушенням серед пригноблених верств. Ілоти дійсно часто поставали. Найбільше повстання ілотів відбулося у 464-455 pp. до н.е. Ілоти не були рабами у прямому розумінні. їхнє становище було близьким до стану державних кріпаків, оскільки вони належали всій громадянській общині.

За формою політичного устрою Спарта була рабовласницькою олігархією. Вищим органом влади вважалися народні збори — апелла — зібрання вільних одружених громадян віком від 30 років. Висловлюватися на зборах могли тільки царі та геронти, збори лише голосували «за» чи «проти». Реальна влада була зосереджена в руках геронтів, які у кількості 28 старців віком від 60 років, разом з двома царями віком від ЗО років становили герусію. Для обмеження привілеїв геронтів народні збори мали колегію ефорів у складі 5 чоловіків, які здійснювали пильний контроль за дотриманням законів Лікурга всіма громадянами. Ефори мали право вимагати звіт у своїх діях у будь-кого з геронтів та царів. Царі обиралися по одному від ахейського роду Агіадів та дорійського Еврипонтидів. На випадок війни один із царів за жеребом вирушав із військом у похід, а другий лишався управляти державою. Фактично, царі виконували функції воєнних вождів і жодної реальної влади не мали. Таким чином, стародавня Спарта була олігархічною державою, де влада аристократії спиралася на військову силу вільних спартіатів[1, c. 42-44].

Місцевість Аттики являла собою кам’янистий півострів, земля якого була неродючою, незручною для землеробства, проте багатою на корисні копалини. Зокрема, Аттика не була обділеною на білу глину, яка вживалася для керамічного ремесла. Срібні копальні поблизу селища Лавріон забезпечували державні потреби Афін протягом багатьох століть. Чудовий за якістю мармур правив за будівельний матеріал (через нестачу будівельного лісу).

Демократичний устрій Афін склався у часи, які настали після навали дорійців. Хоч Аттика відстояла свою незалежність, усе ж таки населення зазнало великих втрат, зокрема родова знать, яка билася в перших лавах проти прибульців. Послаблення загальнополітичного впливу аристократії далося взнаки при становленні політичної структури полісного суспільства. Посилення питомої ваги демосу (незнатного трудового населення) привело до певного паритету сил, що знайшло втілення в демократичному устрої афінської держави, який складався протягом VI-V ст. до н.е. Протягом такого тривалого періоду відбувалися суперечки за владу між демосом та родовою знаттю. Це протистояння протікало зі змінним успіхом і, врешті, привело до остаточної перемоги демосу та створення демократичної рабовласницької держави. У XI-VIII ст. до н.е. в політичному устрої Афін політичні позиції аристократії залишалися досить міцними. Головою афінського поліса став архонт (тобто правитель), який обирався спочатку пожиттєво, а пізніше — строком на 10 років. Після передання посади наступникові архонти переходили до складу ареопагу — ради архонтів, яка засідала на пагорбі Ареса (чи Арея, звідки й назва ареопаг, що означає «зібрання на пагорбі Арея»). З VII ст. до н.е. до ареопагу обиралися строком на 1 рік кількістю 9 чоловік. Старший архонт — «епонім» мав функцію правителя, його ім’ям називався рік.

Усе вільне населення поділялося на 3 стани: евпатриди (знать, родова аристократія), геомори (землероби, общинники), деміурги (ремісники, орендарі).

На початку VI ст. до н.е. в Афінах виникло соціальне напруження на ґрунті посилення нерівності серед громадянського населення. Склалася серйозна загроза соціального вибуху, який міг призвести до громадянської різанини. У пошуках виходу із соціальних протиріч, афіняни у 594 р. до н.е. обрали архонтом Солона з аристократичного роду Алкмеонидів — людину, яка своєю порядністю, чесністю та благородним походженням викликала довіру всіх прошарків громадянського суспільства. З метою покращення стану середніх верств населення Солон здійснює низку економічних та політичних реформ, які відчутно підірвали засади старих родових традицій, посилили демократичний характер держави та сприяли економічному розвитку Афін. Першою з проведених реформ була сисахфія. Вона полягала у скасуванні боргової кабали для громадян. Віднині заборонялося закабалення афінян за борги. Усі раби-боржники підлягали відпущенню на волю. А ті, хто був проданий за межі держави, розшукувалися та викуплялися на волю за державний кошт. В Афінах зникло рабство серед співвітчизників і набуло розвитку поневолення іноземців — це сприяло формуванню класичної форми рабовласництва. Звільненим кабальникам поверталася земля, яка була заставлена під борг — з ділянок стали знімати боргові камені — це, власне, і визначило назву всій реформі[4, c. 32-33].

Подальшими перетвореннями Солона було запровадження тимократії (від давньогрецьк. «тимос» — майно), тобто введення майнового цензу для надання політичних прав. Згідно з цією реформою, всі громадяни були розподілені на чотири розряди відповідно до розмірів їхніх річних прибутків.

До 1 розряду — п’ятисотмірників — були зараховані ті, хто мав річний прибуток у розмірі не менше 500 медимнів (медимн — вагова міра вартості для рідких та сипучих тіл, дорівнював у різних полісах від 43 до 52 літрів);

2        розряд — вершники — складали громадяни, прибуток яких перевищував 300 медимнів;

3        розряд — зевгіти — включав тих, хто мав річний прибуток не менше 200 медимнів.

4        розряд — фети — утворювали всі ті, хто не ввійшов до складу перших трьох розрядів. Власне, це були найбідніші з громадян.

Обиратися на державні посади могли представники 1, 2, 3 розрядів. Четвертий розряд мав лише право брати участь у народних зборах.

Було створено також вищий політичний орган Афін — раду 400 — буле (давньогрец. porArj — рада), до якої обиралися по 100 представників від кожної з чотирьох родових філ. Рада мала функції вищого керівного органу, вона також займалася поточними державними справами у період між народними зборами.

Солоном також було запроваджено суд присяжних — геліейа — єдиний державний орган, в якому могли брати участь громадяни з фетів.

Відбувши свою посаду архонта протягом року, Солон, як кажуть, взяв з афінян клятву в тому, що вони протягом 100 років дотримуватимуться його запроваджень, після чого залишив рідне місто на багато років. Завдяки тому, що афіняни ретельно дотримувалися законів Солона, Афіни навіть через 100 років залишалися містом із переважаючим числом середнього селянства.

Проте аристократія не бажала поступатися своїми політичними позиціями. Тридцять років потому афінська знать спромоглася повернути втрачену перевагу в політичному житті свого полісу. За таких умов дієвим засобом боротьби середніх верств селянства (основної маси демосу) стала диктатура як форма політичної влади.

Так, у 560 р. до н.е. верховну владу захопив Пісистрат, представник інтересів середнього селянства, який проголосив себе тираном. Треба відзначити, що поняття «тиранія» в античному суспільстві не мало того зловісного, негативного змісту, як сьогодні, а позначало тільки одноосібне правління. Тиранія Пісистрата є кращим підтвердженням цього. Його правління тривало до 527 р. до н.е. За цей час аристократії вдавалося, згуртувавши сили, двічі виганяти тирана з міста, позбавивши його влади. Але Пісистратові щоразу вдавалося повернути владу собі. Він лишався на чолі держави до кінця життя.

Під час тиранії Пісистрата були здійснені значні перетворення у політичному та економічному житті полісу, які значно посилили позиції демосу, підірвавши позиції аристократії. Так, правителем було заборонено експорт зернових культур, основна маса яких вирощувалася у родових маєтках знаті, натомість Пісистрат став заохочувати та підтримувати експорт продуктів виноградарства, виноробства та оливководства, на чому спеціалізувалися середні та дрібні селянські господарства. Це значно посилило економічні позиції демосу. Було також вжито заходів з метою сприяння розвитку ремесла. Згідно із запровадженням нового закону, батьки мали навчити синів будь-якого ремесла, інакше ті звільнялися від обов’язків дбати про батьків у подальшому. На податки, які збирала з населення держава, було збудовано значну кількість споруд громадського призначення, які прикрасили місто та збільшили його славу. Тиранія Пісистрата сприяла політичному посиленню середніх верств селянства. Завдяки наданню статусу державного свята Діонісіям (релігійним святам на честь бога Діоніса — покровителю виноробства), — в Афінах згодом склався новий вид мистецтва – театр[2, c. 27-29].

У більшості праць сучасних дослідників Стародавньої Греції і Риму епоху середини І тис. до н. е. — середини І тис. н. е. (аж до падіння Римської імперії) названо часом існування рабовласницького способу виробництва. Цей спосіб виробництва не був панівним у сучасному світі, він поширився лише в Стародавній Греції і Стародавньому Римі, проте саме він визначав характер епохи. Уже згадувалося про існування рабства в різних народів, але воно було патріархальним. Очевидно, воно стало універсальною сходинкою становлення класового суспільства. У класичному рабстві раб був позбавлений не лише власності на засоби виробництва, а й сам перетворювався у «знаряддя, що розмовляє», яке повністю належало його хазяїну. Право власності рабовласника на раба нічим не обмежувалось. Завданням класичного рабства було створення додаткового продукту.

Джерела постачання рабів такі:

1) продаж військовополонених і приватних осіб, захоплених під час військових дій;

2) боргове рабство для осіб, які не мали громадянства;

3) внутрішнє відтворення рабів;

4) піратство;

5) самопродаж, продаж у рабство своїх дітей, злодіїв та інших злочинців.

Рабська праця у цей період проникала в усі сфери життя та виробництва. За приблизними підрахунками загальне число рабів в Афінах становило 30—35 % населення. Основний контингент рабів складали люди негрецького походження. Центрами рабства, крім Афін, були Хіос, Лесбос, Коринф, Егіна.

Результативність рабської праці в цей період була досить високою. У середньому раб, працюючи ремісником, приносив у день дохід, на який можна було прогодувати сім´ю із 3—4 осіб. Рабів відпускали на оброк, здавали в оренду; раб міг накопичити певну суму і викупитися на волю. У сільському господарстві рабську працю також застосовували, проте у великих рабовласницьких господарствах це було винятком. Широко рабську працю використовували в ремеслах, у великих майстернях. Практично суто рабською була праця на шахтах і в майстернях із переробки руди, наприклад у Лавріонських рудниках із добування срібла. Приватні особи використовували працю 300—1000 рабів.

Підвищення товарності сільського господарства, його регіональна спеціалізація стали новим явищем у V ст., хоча натуральна основа господарства залишилася незмінною. Предметами найбільш вигідного експорту були маслини, олія та вино.

Зростання кількості рабів, збільшення виробленої продукції, поділ праці, тісний зв´язок із ринком були характерні для розвитку ремесел. Успішно розвивалися металургія, металообробка, кораблебудування, керамічне і гончарне виробництво. Греки виготовляли різноманітні вироби високої якості — одних лише видів столового посуду налічувалося більше двадцяти. Вони освоїли обробіток каменю, особливо мармуру, будівництво великих споруд. Основним осередком ремісничого виробництва були ергастерії — різні за величиною майстерні, в яких широко застосовували рабську працю. Так, знаменитий афінський оратор Демосфен мав дві майстерні з 20 і 32 рабами. Однак великих майстерень було мало, переважно працювали малі й середні виробництва.

Зростання населення, нестача зерна, сировини і надлишок продукції стали каталізатором торгової справи. У товарному обігу перебували також предмети повсякденного попиту, а не тільки предмети розкоші, як це було на Стародавньому Сході. Більш розвинутою була зовнішня торгівля, особливо морська. Удосконалювався механізм розрахунку, почали зароджуватися банківські операції. Їх здійснювали міняйли (трапезити). Поступово (в основному з кінця V ст. до н. е.) міняльні лавки починають виконувати функції, характерні для банків: збереження грошей, переказ сум з рахунків одних клієнтів на рахунки інших, надання грошових позик. Позики надавали під заставу землі, міських будівель, і процент становив до 15, а за морськими кредитами (під більш ненадійну заставу кораблів і товарів) міг перевищувати 30. Для зручності у проведенні торговельних операцій купці, особливо пов´язані з заморською торгівлею, створювали об´єднання — фіаси, завданням яких були взаємовиручка позиками, страхування, обмін інформацією, контроль за цінами.

В умовах економічного піднесення, викликаного відбудовою господарства після Пелопоннеської війни (431—404 pp. до н. е.), в якій Афіни зазнали поразки, розпочалася криза давньогрецького класичного поліса. Як община громадян-землевласників, він став гальмом у розвитку товарно-грошових відносин. Полісні принципи заважали значній частині жителів Афін — метекам, які займалися ремеслами та торгівлею. Не маючи прав громадянства, вони не могли отримати землю. Проте не земля, а гроші стають практичною формою багатства: у IV ст. до н. е. різко збільшилося число угод із купівлі-продажу землі. Наслідком стала концентрація земельної власності в одних руках. Підривався принцип полісного життя — єдність розуміння громадянина та земельного власника: можна було бути громадянином і не мати землі, і навпаки. Характер власності змінився, антична форма її все більш витіснялася приватною власністю, полісна мораль поступалася місцем індивідуалізму. Крім того, почала скорочуватися чисельність громадян полісів, зростало число рабів, траплялися випадки, коли рабами були греки. Навіть у землеробстві все частіше стали застосовувати працю вільновідпущеників. Посилилася соціальна диференціація, що підривало підвалини поліса. Автаркія й автономія заважали розширенню економічних зв´язків.

Висновки

У південній частині Балканського півострова і на прилеглих островах на рубежі III—II тис. до н. е. виникла давньогрецька цивілізація. Її ранньому економічному розвитку сприяло вигідне географічне положення (торгові шляхи з´єднували цей район із Малою Азією, Сирією, Північною Африкою), удосконалення продуктивних сил (освоєння виробництва міді, потім бронзи), сусідство стародавніх цивілізацій Переднього Сходу. Основою сільського господарства стало землеробство нового полікультурного типу — так звана середземноморська тріада, зорієнтована на одночасне вирощування трьох злакових культур, в основному ячменю, а також винограду і маслин. Значні зрушення спостерігалися в ремісничій діяльності — близько 2200 р. до н. е. став відомий гончарний круг, розвивався обмін.

Економічні погляди Ксенофонта викладені в роботі «Домострой», підготовленої як керівництво для ведення рабовласницького господарства. Визначаючи предмет домоведення, він характеризував його як науку про ведення і збагачення господарства. Основною галуззю рабовласницької економіки Ксенофонт вважав землеробство, що він кваліфікував як найбільше гідний вид заняття. За словами Ксенофонта, «землеробство — мати і годувальниця всіх мистецтв». Основну мету господарської діяльності він бачив у забезпеченні виробництва корисних речей, тобто споживчих вартостей. До ремесел Ксенофонт ставився негативно, вважав їх заняттям, придатним тільки для рабів. Не включалася в розряд гідних видів діяльності вільного грека і торгівля. Водночас в інтересах рабовласницького господарства Ксенофонт припускав використання товарно-грошових відносин.

«Домострой» містив численні поради рабовласникам в області господарської діяльності. Їхнім призначенням було керування господарством, експлуатація рабів, але ні в якому разі не фізична праця. Ксенофонт виражав презирство до фізичної праці, кваліфікуючи її як заняття, придатне тільки для рабів. Даючи поради по раціональному веденню господарства й експлуатації рабів, він учив поводитися з рабами як із тваринами.

Ксенофонт одним із перших серед мислителів давнини приділив велику увагу питанням поділу праці, розглядаючи його як природне явище, як важливу умова збільшення виробництва споживчих вартостей. Він близько підійшов до принципу мануфактурного поділу праці. Ксенофонт уперше звернув увагу на взаємозв’язок між розвитком поділу праці і ринком. На його думку, від обсягу ринку залежало розчленовування професій.

На еллінському етапі розвитку давньогрецької цивілізації (кінець IV—І ст. до н. е.) поліс не зник з історичної арени, а отримав новий імпульс для існування в межах великої держави, яка забезпечувала йому автономію і безпеку. У період існування еллініської монархії відбувається синтез грецьких (еллінських) і східних елементів в усіх сферах життя — економічній, соціально-політичній, культурній та ін. Досвід греків і східних народів сприяв удосконаленню агротехнічних прийомів обробітку нових сільськогосподарських культур, а також розвитку техніки та подальшої спеціалізації ремесел. Усе це зумовило зростання товарності і збільшення торгового обігу.

Значного розвитку набули наука та техніка: знаменитий Архімед відкрив гідравлічний закон, закон важеля, винайшов болт, гвинтову водочерпальну машину і багато іншого. Виникають нові міста (Александрія, Пергам, Антіохія, Селевкія), які стають адміністративними одиницями. Наприкінці І ст. до н. е. еллінську державу підкорив Рим. Уже в новій формі — римського муніципію — поліс став однією з основних соціально-економічних і політичних одиниць Римської імперії, що сприяло економічному і культурному прогресу багатьох народів Середньоземномор´я.

 Список використаної літератури

1. Ксенофонт. Домострой // Воспоминания о Сократе. – М., 1993.
2. Ксенофонт. Киропедия. – М.: Наука, 1976.
3. Базилевич В. Історія економічних учень: Підручник / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / Віктор Дмитрович Базилевич (ред.). — К. : Знання, 2004. — 1300с.
4. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко,; ЛНУ ім. І. Франка. — 2-е вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2005. — 719 с.
5. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч.- метод. посібник/ В’ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. — Тернопіль: Астон, 1999. — 126 с.
6. Корнійчук Л. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 284с.
7. Лактіонова Г. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник / Харківський національний аграрний ун-т ім. В.В.Докучаєва. — Х., 2004. — 151с.
8. Лановик Б. Економічна історія України і світу : Підручник для вузів/ Богдан Лановик, Зіновій Матисякевич, Роман Матейко; За ред. Б.Д.Лановика. -6-те вид., перероб. і доп.. -К.: Вікар, 2004. -486 с.
9. Леоненко П. Економічна історія : Навчальний посібник/ Петро Леоненко, Петро Юхименко,. -К.: Знання-Прес, 2004. -499 с.
10. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 219 с.
11. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. — 2-ге вид., стереотип.. — К.: Знання, 2006. — 477 с.
12. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи: Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. — К.: Атіка, 2002. — 95 с.
13. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. — Кіровоград: КДТУ, 2003. — 134 с.
14. Тараненко О. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Олександр Тараненко,; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини «Україна». — К.: Університет «Україна», 2007. — 301 с.
15. Царенко О. Економічна історія України і світу : Навчальний посібник для вузів/ Олександр Царенко, Андрій Захарчук,. -Суми: Університетська кни-га, 2001. -308 с.
16. Черкашина Н. Економічна історія : Навчальний посібник/ Ніна Черкашина, . -К.: ЦУЛ, 2003. -192 с.
17. Юхименко П. Економічна історія : Навчальний посібник/ Петро Юхименко,. -К.: Вікар, 2004. -341 с.
18. Юхименко П. Історія економічних учень: Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. — К.: Знання, 2005. — 583 с.