Вступ

На думку провідних російських політологів-міжнародників, цілком імовірно, що в найближчій перспективі КНР перетвориться у ядерну наддержаву з достатньо потужним економічним і військовим потенціалом, а також практично необмеженими людськими ресурсами3. З ними, в принципі, погоджується патріарх американської геополітики й колишній президентський радник з національної безпеки З. Бжезинський, який вважає, що «і темпи економічного розвитку Китаю, і масштаби іноземних капіталовкладень в Китаї… забезпечують статистичну підставу для традиційного прогнозу про те, що протягом приблизно двох десятиліть Китай стане світовою державою, рівною Сполученим Штатам і Європі (за умови, що остання і об’єднається, і ще більше розшириться)».

Правда, американський фахівець застерігає, що КНР перетвориться на першорядну світову державу найближчим часом лише за умови дотримання низки важливих і вкрай складних умов, зокрема, збереження високих темпів економічного росту, збалансованості військових витрат, комплексного розвитку регіонів, демократизації політичної системи країни та збереження відносної єдності її владної еліти. Але й за песимістичного сценарію розвитку подій, на переконання З. Бжезинського, «Китай уже є найбільш впливовою в геополітичному плані державою на материкові. Його військова і та економічна могутність не йде в жодне порівняння з можливостями найближчих сусідів, за винятком Індії».

Тому як для політико-дипломатичної й фінансово-бізнесової еліт незалежної України, так і для широкого загалу, котрому не байдуже її майбуття, корисним буде ознайомитися, принаймні в загальних рисах, із поглядами китайських державно-політичних діячів і політиків на розвиток світових процесів та роль і місце в них «Серединної держави», як здавна називають Китай.

1. Характеристика геополітичного положення Китаю

Історія Китаю є історією національної величі, а його еліта завжди вважала свою батьківщину природним центром світу. Як писав середньовічний китайський поет Лун Біде, «східний дракон вразить світ і здивує людство». А на початку 1994 року в офіційному видавництві «Женьмінь Чубаньше» вийшла книжка під претензійною назвою «ХХІ століття — століття китайської цивілізації». У ній, зокрема, стверджувалося, що китайська цивілізація за своїми сутнісними характеристиками, насамперед гуманістичними, переважає інші цивілізації, саме це й забезпечить торжество Китаю в ХХІ столітті.

Геополітичне положення держави – це її геопросторове положення відносно політичних даностей світо системи, які справляють на неї суттєвий вплив. Складові оцінки геополітичного положення держави:

1. Фізико-географічна складова. Китай розташований у Схiднiй Азії. Територія країни складає 9597 тис. км². За цим показником КНР посідає третє місце в світі, поступаючись Росії та Канаді.

На сході КНР межує з КНДР, на півночі — з Монголією, на північному сході з Росією, на північному заході з Казахстаном, Киргизстаном і Таджикистаном, на заході та південному заході з Афганістаном, Пакистаном, Індією, Непалом і Бутаном, а на півдні — з М’янмою, Лаосом і В’єтнамом. На схід і південний схід від узбережжя Китаю розташовані відокремлені від нього морями Республіка Корея, Японія, Філіппіни, Бруней, Малайзія та Індонезія. КНР на сході та півдні омивається водами Бохайського, Жовтого, Східно-Китайського і Південно-Китайського морів.

Протяжність кордонів: довжина наземної ділянки кордону країни становить 22,8 тис. км. Довжина берегової лінії материкової смуги КНР — понад 18 тис. км. Загальна площа територіальних вод країни становить 4,73 млн. км². 70% території країни займають гори (Тібетське нагір’я, Гімалаї, Каракорум, Куньлунь, Наньшань). КНР розташована в межах 3-х кліматичних поясів (помірного, субтропічного і тропічного), територією країни протікають одні з найбільших річок світу – Хуанхе і Янцзи.

2. Ресурсна та агро-географічна складова. Китай має величезний природно-ресурсний потенціал, є однією з «комор світу». Найбільше значення для КНР мають земельні та мінеральні ресурси. За площею орних земель, пасовищ і лісів країна посідає одне з провідних місць у світі.

Китай має промислові запаси 158 відомих у світі мінералів (за їхніми сумарними обсягами країна посідає перше місце у світі). КНР належить до світових лідерів за покладами головних корисних копалин – вугілля (2-е місце в світі), заліза, міді, алюмінію, сурми, молібдену, марганцю, олова, свинцю, цинку і ртуті. Китай багатий на природний газ, нафту, горючі сланці, фосфор і сірку. Поклади рідкісноземельних металів у КНР перевищують запаси всіх інших країн світу разом узятих.

3. Ринки збуту товарів. Китай останнім часом займає все більш помітне місце на світовому ринку товарів і послуг. У 2009 р. Китай посів 1 місце в світі за загальним товарообігом, за експортом товарів КНР посів 2 місце в світі, за імпортом – 4. КНР експортує вугілля, вольфрам, зерно, чай, рибу, текстиль, продукцію електронного та автомобільного машинобудування. Імпортує – машини та обладнання, нафту і продукцію нафтопереробки, вироби з пластмаси, оптичне і медичне обладнання, хімічну продукцію, метал.
4. Транспортно-географічна та політична ситуація. Китай має вигідне транспортно-географічне положення. Вихід до 4 морів, наявність судноплавних річок створюють сприятливі передумови для розвитку транспорту в Китаї. Про стрімкий розвиток транспорту в Китаї свідчать такі цифри: аеропорти: 482, автошляхи: загальна протяжність — 3,45 млн. км, залізниці: 77,83 тис. км, водні магістралі: 110,0 тис. км, порти морські — 4197; річкові — 30911. Китай належить до країн з найбільшим залізничним потенціалом та за тоннажем торгового флоту. Транспортні авто- та залізничні магістралі проходять у меридіональному та в широтному напрямку. Найбільш важливі з них – Пекін-Гуанчжоу, Тяньцзін-Шанхай, Ланьчжоу-Лхаса. В Китаї була введена найвисокогірніша залізниця в світі (в Тібеті), широко впроваджуються високошвидкісні залізниці (Шанхай-Ханчжоу, Ухань-Гуанчжоу). Також Китай є космічною державою.

Політична ситуація в країні є досить стабільною. За Конституцією КНР є «соціалістичною державою демократичної диктатури народу». Голова КНР — Ху Цзіньтао (з 2003 р., переобраний у березні 2008 р.). Комуністична партія Китаю (створена у липні 1921 р.; станом на кінець 2009 р., загальна кількість членів — приблизно 78 млн. чол.) залишається єдиною правлячою партією у країні. Крім КПК, у КНР функціонує 8 т.зв. демократичних партій: Революційний комітет Гоміндану Китаю; Демократична ліга Китаю; Асоціація демократичного національного будівництва Китаю; Асоціація сприяння розвитку демократії Китаю; Робітничо-селянська демократична партія Китаю; Партія «Чжигундан» Китаю; Товариство «Цзюсань»; Ліга демократичної автономії Тайваню. Загальна кількість членів демократичних партій перевищує 500 тис. чоловік. Згідно з Конституцією, демократичні партії мають політичну свободу і рівний із КПК юридичний статус, а також є організаційно незалежними. Ці партії не є опозицією, вони визнають і підтримують політичний курс КПК, беруть участь в управлінні державою.

Членство  Китаю у міжнародних організаціях — постійний член Ради безпеки ООН, член МБРР, МВФ, ООН, АТЕС, МФЧХ, Шанхайської організації співробітництва та ін.

Отже, геополітичне положення Китаю можна визначити як сприятливе через низку причин: сприятливе географічне положення, різноманітність фізико-географічних умов, великі запаси корисних копалин, великий людський потенціал, розвинена транспортна мережа, політична стабільність в країні.

2. Національні інтереси та геополітичні проблеми сучасного Китаю

Називаючи національні інтереси Китаю, необхідно розкрити суть китайської зовнішньої політики через призму світогляду цієї країни, який сформувався під впливом культури, традицій, філософії, історії китайського народу.

Історія Китаю показує, що ще в стародавні часи дана країна позиціонувала себе як Серединне царство, як серце світу. Китай вважав, що величезна територія разом з культурними цінностями, економічними основами функціонування держави, системою управління, забезпеченням соціальної стабільності і процвітання роблять його самодостатнім цивілізаційним утворенням, яке потребує зовнішньої кооперації для свого подальшого розвитку. Не дарма, ряд політологів, виходячи з історичних передумов, вважають Китай цивілізацією, що тільки вдає з себе державу.

Другим важливим аспектом є той факт, що при розширенні в минулому своєї території і зони впливу Китай тільки в виключних випадках робив ставку на війну. Великий стратег минулого Сунь Цзи підкреслював, що війна – це спосіб існування та загибелі держави, тому це не інструмент для вирішення важливих задач. Тому Китай робили ставку на «цюань», концепцію непрямих дій, іншими словами – упор робився на комплекс дипломатичних, культурних, економічних підходів. На думку стародавніх китайців, могутня цивілізація є своєрідним магнітом для менш розвинених периферійних держав, що захочуть приєднатися до Китаю і користуватися його благами.

Третій аспект – в умовах появи супротивника, що проявляв агресивне відношення до Китаю, Піднебесна користувалася принципом «економії сил». На думку Сунь Цзи, найкраща війна – розбити задуми супротивника, змусити його програти без бою.

Розібравшись з світоглядом Китаю, можна виявити національні інтереси цієї країни.

Ще в 1994 р. Ден Сяопін заявив, що першим пріоритетом для Китаю є протистояння гегемонії та політиці сил, а також захист миру. На думку китайських політологів, на сучасному етапі при вирішенні міжнародних проблем сильними державами в більшій мірі використовується  військовий підхід. Виходячи з того, що армія Китаю за багатьма параметрами не дотягує до армії США, найбільш серйозного свого потенційного супротивника, Пекіну дуже важливо перевести правила і формат міжнародних відносин в ту сферу, в якій він відчуває себе більш стійко – в сферу економіки і мирного врегулювання спорів. Тобто тут проявляються зазначені вище концепція економії сил та принцип непрямої дії.

Інший інтерес Китаю – створити новий міжнародний та економічний порядок . Іншими словами, якщо Китаю вдасться перевести міжнародне життя в указаний вище формат і зробити з часом свою економіку локомотивом міжнародних процесів, він зможе повернути собі втрачений статус Серединного царства, серця світу.   Дійсно, реалізація в життя цих інтересів будується на тому, в чому Китай зараз демонструє найбільшу динаміку – економіці і регіональній співпраці.

В останні роки зростаюча могутність Китаю почала активно підкріплюватися достатнім рівнем його претензій на забезпечення стабільності в Азійсько-Тихоокеанському регіоні (АТР), а потім і в всьому світі, вплив на світову економічну систему та глобальні політичні процеси. Концептуально такі амбіції підкріплені ідеєю побудови «Великого Китаю» — геополітичного конструкта, в який мають ввійти Китай, Тайвань, Гонгконг, Сінгапур, Макао, а також китайські діаспори в Південно-Східній Азії. При чому мова йде про використання «м’якої сили», що базується на розповсюдженні економічного і культурного впливу. Більш широкий погляд на концепцію «Великого Китаю» передбачає 3 вектори геостратегії КНР:

— Стратегія входу на південь – включає встановлення контролю над державами Південно-Східної Азії, покращення стосунків з Лаосом і В’єтнамом, встановлення економічного союзу з Тайванем, вступ в АСЕАН, досягнення регіонального стратегічного паритету з США і забезпечення контролю над морськими шляхами сполучення, що опосередковано ізолювати Японію.

— Стратегія виходу на захід – включає залучення країн Центральної Азії у великий «китайський простір», в тому числі і через Шанхайську організацію співробітництва; підвищення їх імпортної залежності від Китаю, а також відновлення Великого Шовкового Шляху.

— Стратегія виходу на північ – передбачає включення Монголії в простір «Великого Китаю», а також поступове встановлення контролю над далекосхідними районами Росії.

Отже, можна зробити висновок, що на сьогодні Китай виступає як один з двох регіональних лідерів АТР, є одним з найбільших геополітичних акторів цього регіону.  Динамічний розвиток КНР наприкінці 20 – на початку 21 ст. дає підстави стверджувати, що вже в першій чверті 21 століття за нагромадженим силовим потенціалом країна зможе зрівнятися із США і стати для них основним стратегічним конкурентом не лише у Східній Азії, а й у світі в цілому. Аналіз сформованих у регіоні балансу сил свідчить про те, що КНР не матиме собі рівних за військовою могутністю супротивників у регіоні, оскільки провідні з них – Японія та Республіка Корея не змогли і навряд чи зможуть об’єднатися з метою стратегічної рівноваги. Країни АСЕАН та Росія теж найближчим часом не будуть здатні врівноважити економічну і військову могутність США.

До основних геополітичних проблем Китаю належать:

1. Проблема Тайваню. Тайвань, що знаходиться поблизу південно-східного узбережжя континентальної частини Китаю, є найбільшим островом Китаю, здавна належав цій країні. Нині це самопроголошена країна, що перебуває в дипломатичній ізоляції від світової спільноти, його визнають близько 30 країн (невеликі держави Карибського басейну, Південної Америки, Африки). Виникнення тайванського питання є наслідком громадянської війни в Китаї. Після захоплення влади Китаї комуністами в 1949 р. скинуті гомінданівські лідери емігрували на Тайвань та утворили там уряд, який представляв Китай в ООН аж до 1971 р., коли Китай одержав офіційне визнання, і Тайвань вийшов із складу ООН. І нині Китай вважає Тайвань своєю невід’ємною частиною і виступає за «мирне об’єднання», проте Тайвань продовжує називати себе «Китайською Республікою». Ситуація ускладнюється тим, що незважаючи на визнання США влади Китаю над Тайванем (1972 р., 1978 р., 1982 р.), на острові розквартирований 7-й флот США з 1950 р. і підписаний договір про спільну оборону 1954 р. Крім того, продовжується продаж Тайваню американської зброї.
2. Проблема територіальної цілісності Китаю. Ця проблема проявляється у 2-х аспектах – сепаратистських та екстремістських настроях в Сіньцзян-Уйгурському та Тибетському автономних районах КНР.

Сіньцзян-Уйгурський автономний район (СУАР) – автономний район на північному заході КНР. Це найбільший район Китаю, його площа становить приблизно 1/6 території країни. Ще в середині ХХ століття переважну більшість жителів становили мусульмани-тюрки, переважно уйгури, а також казахи, монголи, киргизи і таджики.В 1955 р. було офіційно оголошено про створення Сіньцзян-Уйгурського автономного району у складі Китайської Народної Республіки.

Починаючи з 1950-х рр.. пекінський уряд проводив політику посиленої «ханізації» віддаленої провінції, тобто переселення туди представників титульної нації. Виникла вона задовго до приходу до влади Мао Цзедуна, її практикували ще імператори з династії Мін (1368 – 1644).

В період так званої «культурної революції» в кінці 1960-х рр., національна автономія фактично перетворилася на фікцію. Посилена колонізація Сіньцзяна китайським населенням, переселення уйгурів, казахів, дунган, монголів і інших некитайських народностей Сіньцзяна в його пустинні посушливі райони, що супроводжувалося утиском прав корінного некитайського населення, викликали різку незадоволеність народів Сіньцзяна і загострення національних суперечностей.

Китайська влада постійно відчуває неспокій з приводу місцевого сепаратизму. У Сіньцзян-Уйгурському автономному районі Китаю діє угрупування «Східний Туркестан», яка виступає за створення мусульманської держави на території низки країн. Китайські власті вважають її терористичною організацією, що спирається на підтримку іноземних терористичних організацій.

Тибетський автономний район розташований на південному заході Китаю. Тибет був незалежною державою з 5 століття. Під номінальне правління Китаю перейшов близько 1700 р. Незалежність Тибету була отримана після революції 1912. Китай відновив своє правління в 1950 р., коли історичний правитель і релігійний лідер Далай-лама був вигнаний з країни, а монахи, що складають 25% населення, зі своїх монастирів. За версією Заходу, Китай окупував територію Тибету у 1950 р., а за версією Китаю – КНР лише відновила свій суверенітет, грубо порушений в ході Британскьо-Китайської війни 1903-1904 рр. Між 1951-59 рр. китайська Народна армія контролювала Тибет, хоча Далай-лама повернувся як номінальний духовний лідер і тимчасовий глава держави.

В 1959 р. тибетське повстання почалося в прилягаючих до Лхаси районах, його підтримав Тибетський місцевий уряд. Повстання було придушене армією, Далай-лама і 9 тис. чоловік виїхали в Індію. Китайці розпустили місцевий уряд, заборонили ведення спільного господарства, стали придушувати ламаїзм.

У 1965 р.Тибет став автономним районом Китаю, однак продовжуються виступи проти китайського правління, економіка занепадає.

Нові сутички між тибетським населенням та китайськими властями почалися 10 березня 2008. У ході бойових дій загони китайської армії залишили вбитими близько 100 людей, переважно — тибетців. Більшість провідних країн світу засудили жорстокість пекінської влади стосовно своїх «окупованих територій» напередодні проведення чергових Олімпійських ігор у Пекіні (літо 2008).

3. Територіальні претензії Китаю. Китай має територіальні претензії майже до всіх своїх сусідів. Серед них слід назвати:

— острів Сенкаку в Східно-Китайському морі оспарюється КНР і Японією, але контролюються японським ВМФ. Поблизу них виявлені запаси нафти;

— архіпелаг Спратлі в Південно-Китайському морі оспарюється відразу 6-ма країнами: В’єтнамом, КНР, Тайванем, Малайзією, Філіппінами і Брунеєм. Боротьба за ці острови багаторазово приводила до озброєних конфліктів. Зокрема , в 1974 р. відбулося морська битва між ВМФ Китаю і Південного В’єтнаму;

— КНР хоче повернути у Росії приблизно 1 мільйон кв. км. земель, куди входять Приморський Край, Забайкалля, велика частина Східного Сибіру;

— однією з найважливіших проблем у відносинах між КНР і Індією протягом останніх п’ятдесяти років залишається територіально — прикордонна суперечка навколо Тибету. В 1959 р. відбувся перший, що отримав широкий розголос, китайсько-індійський збройний інцидент. Після цього КНР пред’явила Індії значні територіальні претензії;

— Парасельські острови в Південно — Китайському морі є предметом суперечки між Китаєм і В’єтнамом. Китай захопив острови в 1974 р., в даний час там розташовується військово-повітряна база, побудована Китаєм.

На початку. 90-х років обговорення глобальних проблем міжнародних відносин у наукових колах КНР поновилося, але на відміну від попередніх дискусій воно зводилося до коментування й доповнення офіційної позиції. Причому в центрі уваги китайських політологів опинилися проблеми і перспективи формування нового світоустрою.

Вже протягом 1990-1992 рр. у Пекіні відбулася ціла низка наукових форумів зі світових проблем розвитку, зокрема, симпозіум з питань планетарної архітектоніки, влаштований спільно Науково-дослідним інститутом світового розвитку та редакцією щотижневика «Ляован»; наукова конференція «Про створення нового міжнародного ладу», організована Китайським інститутом міжнародних проблем; науковий семінар «Трибуна міжнародних проблем 1991 року», проведений Фондом міжнародних і стратегічних досліджень та редакцією журналу «Шіцзе чжіші» та ін.

Учасники цих зібрань оцінили тогочасну структуру міжнародних відносин як перехідну і швидкоплинну, вивчення особливостей котрої важливе як для розвитку теорії, так і для вироблення правильних практичних рішень10. Під враженням від миттєвого краху прорадянської «соціалістичної співдружності» й розпаду самого СРСР китайські фахівці наголошували, що для міжнародної ситуації властиві глибокі зміни, котрі в цілому не ведуть до кращого. Це й наростання напруженості у міждержавних стосунках, і поглиблення міжнародних суперечностей, і поява тенденції до виникнення нових регіональних конфліктів при тому, що попередні гарячі точки ще не нормалізовані.

Оскільки двополюсна архітектоніка світу ві-дійшла у минуле, їй на зміну йде нова «багато-полюсна», але з питань про шляхи формування останньої, її вплив на світову політику, економіку та військове протистояння держав, про тривалість перехідного періоду від двополюсного світу до «багатополюсного» у китайській політології висловлювалися різні погляди. Більшість фахівців зійшлася на тому, що «двополюсність» набагато швидше руйнувалася в економічній та політичній сферах і значно повільніше — у військовій. На початок 90-х років вже цілком сформувалися нові економічні центри — Західна Європа і Японія, що з низки важливих економічних показників випередили США й успішно конкурують з ними на світовій арені. Але у військовій площині збереглося домінування США і Росії.

Цікаво, що витоки «багатополюсності» пекінські політологи віднайшли ще наприкінці 50-х років минулого століття, коли стався розкол між СРСР і КНР, тоді ж почалося бурхливе зростання економічної могутності Японії й Західної Європи, щораз більшої самостійності стали набувати країни «третього світу», набрав сили Рух не-приєднання. Ще однією важливою ознакою «ба-гатополюсності світу» напріклад 60-х років виявилося оформлення стратегічного «трикутника» Вашингтон — Москва — Пекін.

До початку 90-х років силова структура сві-тових держав трансформувалася в модель «одна наддержава і багато держав», тобто США «зали-шились єдиною у світі наддержавою», проте і За-хідна Європа та Японія стали дуже впливовими, передусім в економічному відношенні, а в «тре-тьому світі» з’явилися власні регіональні держав. Звідси робився висновок, що світ є «сото-вою структурою з безліччю взаємозв’язків, у якій вплив різноманітних країн на міжнародне становище відмінний»12.

Залишившись єдиною наддержавою, США дещо зміцнили своє становище і вплив у світі, але це не змінило загальної тенденції до зниження ваги Вашингтона у співвідношенні сил на міжнародній арені. Та сподіванням еліти США на створення «однополюсного світу» на чолі з ними не судилося збутися, у майбутній архітектоніці світу не буде ані неподільного панування «одного полюса» — Вашингтона, ані відновлення двополюсності. Провідна тенденція розвитку — це рух до «багатополюсності», і в цьому русі не виключена участь «кількох уламків колишнього СРСР чи однієї Росії», враховуючи їхні розміри, військову могутність і економічний потенціал13.

Спираючись на концепцію загострення супе-речностей у сучасному світі, китайські політологи негайно здійснили спробу визначити головне з них, але з цього приводу їхні думки певною мірою розділилися. Причому, як не дивно, але доволі по-ширеною виявилася позиція групи фахівців, яка зводилася до того, що перше місце серед основних суперечностей, як і раніше, займали міжсистемні протиріччя: між капіталізмом і соціалізмом14. Такий підхід до аналізу міжнародної ситуації підт-верджував настанову на потребу боротьби зі стра-тегією «мирної еволюції» Заходу стосовно КНР, КНДР, Куби, В’єтнаму, Лаосу

Частина пекінських політологів (Чжень Чжен-де, Вань Гуан та ін.) вважала, що головним проти-річчям, особливо у перспективі, може стати супер-ечність між країнами Заходу. Вони відзначали, що це протиріччя спричинене ліквідацією «радянської загрози», на чому протягом кількох десятиліть ба-зувалася єдність зазначених держав. У боротьбі за встановлення нового світового ладу Західна Євро-па, Японія і США єдині в тому, щоб він контролювався Заходом, але якщо США бачать себе керівником нового порядку, то західноєвропейські лідери вважають, що не можна нав’язувати світ, де панує Америка, а Японія виходить із того, що США мають «реально оцінювати» власні сили.

Вань Гуан запропонував тезу про підготовлений країнами Заходу черговий переділ світу під виглядом нового світового ладу. Звертаючи увагу на те, що після війни в зоні Перської затоки 1990— 1991 рр. країни ЄС у військовій сфері висунули ідею спільної оборонної політики, а Франція і Німеччина до того ж запропонували створити незалежну європейську оборону, вчений стверджував, що це викликало помітну стурбованість США. І, незважаючи на те, що в цьому питанні був досягнутий компроміс, основа конфлікту збереглася16. Фахівець прийшов до висновку, що наростання суперечностей між західними країнами, посилення Німеччини, Японії й «нової Європи» після розпаду СРСР становитиме серйозний виклик керівній ролі США у світі.

Зміни в колишньому СРСР та Східній Європі, що призводять до зрушень у співвідношенні сил у світі, розглядаються Вашингтоном позитивно, але те, що ці процеси ведуть до змін у співвідношенні сил на Заході, розцінюється ним як несприятливий наслідок. Вань Гуан окремо зауважив, що суперечності й боротьба між західними країнами будуть розвиватися нерівномірно, найближчим часом, на його думку, вони будуть наростати, особливо між США, Західною Європою і Японією. Серед основних суперечностей у світі протиріччя між країнами Заходу поступово стануть головними.

Зрозуміло, що подібні погляди тісно пов’язані з попереднім стереотипом китайського політичного мислення, адже теза про наростання суперечностей і боротьби між розвиненими країнами надто схожа на марксистсько-ленінське положення про неминуче загострення міжімперіалістичних протиріч.

На друге місце такі китайські політологи ставлять суперечності між розвиненими державами і країнами, що розвиваються, між Північчю й Півднем. У зв’язку з пом’якшенням відносин між Росією та США після трагічних подій 11 вересня 2001 року, Сходом і Заходом, проблема Північ — Південь лише загостриться і стане жорсткішою. Країни, що розвиваються, в економічному відношенні все ще сильно залежні від Заходу, що, у свою чергу, породжує їхнє політичне безсилля. Розвинені капіталістичні держави неохоче йдуть їм на поступки, що сприяє збереженню, а часом і подальшому загостренню суперечностей між Північчю та Півднем.

3. Аналіз сучасного зовнішньополітичного курсу Китаю

На початку XXI ст. Китай почав відігравати роль глобального актора, який зацікавлений у розширенні свого, передусім, економічного впливу не лише в Азії, а й у інших регіонах світу. Підтвердженням є. в тому числі, політика КНР у Карибському басейні. Його важливість для Китаю обумовлюється не лише відзначеним збільшенням міжнародної ваги останнього, але й вигідним географічним положенням цього регіону як транзитної території у Західній півкулі, що сполучає основні масиви Північної та Південної Америки.

У 2009 р. мало місце значне пожвавлення відносин між Китаєм і країнами Карибського регіону, про що свідчать майже одночасні візити в лютому того ж року заступника голови КНР Сі Цзинпіна та віце-прем’єра Хуей Ван Лян’юя до країн регіону, а також візит голови Постійного комітету Всекитайських зборів народних представників У Банго до Куби. Багамських островів та США у вересні. Ці три візити китайських високопосадовців були свого роду продовженням активізації відносин, що намітилась після відвідин Карибського басейну головою КНР Ху Цзінтао у листопаді 2008 р.

На тлі вражаючих економічних результатів внутрішньополітична ситуація у країні залишається непростою, з усіма проблемами нерівномірності розвитку, проблемою зайнятості, демографічною, екологічною тощо. Значна кількість бідного населення є постійним джерелом загрози соціальній стабільності. Збереження наявного соціального укладу в країні і одночасне перетворення економіки на сучасну і глобальну є першочерговим завданням правлячих кіл КНР.

Якщо раніше китайський уряд приділяв основну увагу форсованому індустріальному розвитку, то команда на чолі з генеральним секретарем ЦК КПК Ху Цзінтао та прем’єр-міністром Вень Цзябао (з 2003 р.) є прихильниками внутрішньополітичного курсу на «соціалізацію» економіки. Пріоритетними для розвитку країни ними визнані напрями економії енергії, вдосконалення систем освіти та охорони здоров’я, соціальні реформи, боротьба з бідністю, захист навколишнього середовища.

Китайська програма розвитку передбачає, що сукупний ВНП країни має у 2020р. подвоїтися, тоді до 2050р. у Китаю з’являться реальні перспективи позбутися внутрішніх проблем і поповнити коло розвинених країн.

Однак на цьому шляху, за оцінками китайських експертів, постають три значні проблеми: доступ до енерго- та сировинних ресурсів, збереження екології, а також дотримання балансу між економічним і соціальним розвитком.

Пошук ресурсів найбільше залежить від зовнішньополітичного курсу Китаю. Країна вже стала найбільшим в світі споживачем чотирьох з п’яти основних видів сировинних ресурсів — зернових, м’яса, вугілля і сталі, а за рівнем споживання нафти посідає друге після США місце. Значну частину необхідних продуктів Китаю доводиться імпортувати. Доступ до іноземних ресурсів є необхідним для подальшого економічного розвитку і відповідно збереження соціальної стабільності і наявної політичної системи Китаю. Отже, зовнішньополітичний курс Китаю було адаптовано до стратегії внутрішнього розвитку.

Набуття КНР статусу економіки з найвищими темпами зростання, а також низка інших показників прогресу цієї країни мали двозначну реакцію у світі. Виникло поняття «китайської загрози», тобто комплексу проблем, пов’язаних з швидким розвитком Китаю: від розширення його політичного впливу і нарощування військової могутності до зростання потреб в енергоносіях.

Для США і Японії зростання апетитів Китаю є предметом серйозного занепокоєння. Так, у Вашингтоні вважають, що Пекін зазіхає на американські сфери впливу, прагне похитнути американське військове домінування у Східній Азії. Японія ставиться до Китаю з не меншими підозрами, відчуваючи, що Китай становить їй конкуренцію у доступі до енергоресурсів, формуванні вигідного політико-економічного середовища у Південно-Східній та Центральній Азії.

Під час аналізу зовнішньополітичного курсу КНР слід передусім зважати на ті інтереси, про які дбає Пекін на різних політико-економічних рівнях:

• внутрішньому: забезпечення позицій і контролю правлячої Комуністичної партії Китаю у перехідний період поступової лібералізації і демократизації країни;
• регіональному: закріплення свого лідерства в економічній і політичній сферах; запобігання можливості проголошення незалежності Тайваню; недопущення різких змін у балансі сил в регіоні за рахунок посилення військового потенціалу Японії і перетворення її на ядерну державу і свого стратегічного суперника;
• глобальному: забезпечення сприятливих умов подальшого зростання китайської економіки.

Дотримання китайським керівництвом логіки економічне зростання — соціальна стабільність — збереження влади було провідною ідеєю під час формування зовнішньополітичної стратегії Китаю. Фактично це дещо розширена формула концепції «миру і розвитку» Ден Сяопіна, в якій основний акцент робиться на уникнення гострих конфліктів з навколишнім світом, доки Китай остаточно не «стане на ноги» — за їхніми розрахунками приблизно до 2050р. [2].

Так, наприклад, у питанні обмінного курсу юаня щодо долара, який, на думку США, надає сьогодні «неконкурентні переваги китайському експорту», Китай неодноразово заявляв, що проводитиме валютну реформу, виходячи тільки з інтересів китайської економіки, але при цьому постійно бере участь у китайсько-американському стратегічному діалозі з вирішення економічних проблем.

Пекін поки не впевнений у своїх ресурсах і не володіє ними у достатньому обсязі, аби стати повноправним лідером у світовій економіці та політиці. Усвідомлюючи, що подальше зростання економіки вимагає мирної інтеграції у світову економічну систему, Китай у відносинах з провідними країнами Заходу, передусім із США, налаштований на співробітництво або принаймні суперництво, яке не виходило би за межі торговельних спорів, що і є основним завданням сучасного зовнішньополітичного курсу КНР.

Дипломатична тактика, яка покликана забезпечити реалізацію стратегічних інтересів Китаю, була розроблена наприкінці 90-х років минулого століття. Вона ґрунтується на трьох засадничих ідеях: багатополюсного світу, мирного розвитку і перетворення Китаю на відповідальну велику державу.

Ідея багатополюсного світу знаходить відображення у щорічниках Білої книги оборони Китаю, в яких зазначається, що «світ рухається в напрямі багатополярності», але має місце протидія «низки розвинених країн», які прагнуть збільшити розрив між собою та країнами, що розвиваються. Йдеться про вияви гегемонізму, під якими розуміється політика США на міжнародній арені. Китайське керівництво відкидає американську стратегію поширення демократії в усьому світі, яка суперечить принципу китайського керівництва щодо невтручання у внутрішні справи суверенної держави.

На думку деяких західних експертів, за гаслом «багатополярності» криється мета Китаю витіснити США з АТР і посісти замість них місце регіонального лідера. Разом з тим тактика поведінки Китаю є традиційною для країн, які на підставі своїх економічних досягнень і швидкого зростання економічної могутності намагаються відігравати помітнішу роль на міжнародній арені. В цьому зв’язку показовим є зближення Китаю з іншими країнами, які виголошують аналогічні гасла, наприклад, Росією та Індією.

Крім того, невизнання однополюсної міжнародної системи на чолі із США допомагає Китаю зберігати за собою лідерські позиції в країнах «третього світу» і налагоджувати вигідні контакти з країнами, які зазнають постійного тиску з боку США, — Іраном, Венесуелою, Болівією, Білоруссю тощо.

Концепція «мирного розвитку» активно пропагувалася урядом Китаю у 2003-2004рр. Її поява була обумовлена необхідністю запевнити інші країни і, особливо, менших сусідів Китаю, що економічне і військове зростання останнього не становить для них загрози. Постулювалося, що Китай не шукає гегемонії для себе, поважає суверенітет інших країн, а збільшення його міжнародної і економічної ваги буде корисним для країн, оскільки відкриває Китай для імпорту і значного збільшення обсягів міжнародної торгівлі. Було розроблено комплекс заходів, які мали довести це на практиці — надання допомоги менш розвиненим країнам, створення зон вільної торгівлі з країнами АСЕАН, відкриття китайського ринку для імпорту, проекти з розвитку басейну річки Меконг тощо.

Економічні успіхи Китаю значно допомогли у цій справі. Йому вдалося усунути США з позиції найбільшого торговельного партнера Південної Кореї, Японії, низки інших країн регіону. З країнами АСЕАН було підписано Угоду про дружбу і співробітництво (2003р.), що знизила напруження у спірних питаннях між ними і Пекіном.

Разом з цим, є один регіон де Китай обережно проводить експансіоністську політику — Центральна Азія і, особливо, Казахстан. Традиційно це маршрут Шовкового торгового шляху. Казахстан, багатий на нафту може забезпечити китайські підприємства енергоносіями, тому китайці активні в розвитку комерційних відносин з Казахстаном, будівництві доріг. Ці дороги відкривають торговий маршрут, який дозволяє енергоносіям текти в напряму Китаю а індустріальним товарам в бік Євразії [1].

Китай є членом авторитетних західних та регіональних міжнародних об’єднань включно із СОТ, АТЕС, Регіонального форуму АСЕАН, АСЕМ, ШОС. Проекти східноазіатської інтеграції на кшталт АСЕАН+3 (Японія, Китай, Південна Корея) або АСЕАН + Китай розглядаються у Пекіні з погляду реалізації відразу декількох національних інтересів — забезпечення подальшого економічного розвитку і «прив’язування» до себе південно-східних сусідів через дружні взаємовигідні відносини. Чим більшою буде економічна взаємозалежність між Китаєм та країнами Південно-Східної Азії (ПСА), тим мало ймовірніше, що у випадку конфлікту, малі країни стануть на бік США [2].

Консолідація регіону ПСА навколо Китаю вже має певні конкретні успіхи, хоча говорити про існування взаємної довіри між ними було б перебільшенням.

Важливого значення надає Китай завданню довести, що він спроможний взяти на себе роль «відповідального лідера», тобто гарантувати стабільність і безпеку не тільки у Східній Азії, а й у глобальному масштабі. Втім ця концепція не зовсім відповідає ролі, яку пропонують відігравати Китаю США. У 2005 р. США було запропоновано КНР стати «відповідальним акціонером» міжнародної системи і взяти на себе відповідні зобов’язання: за Китаєм визнається статус впливової країни, а від нього очікують здійснення спільної з країнами Заходу політики безпеки.

У відповіді Ху Цзінтао зазначалося, що Пекін з радістю готовий прийняти новий статус, але щодо зобов’язань дотримуватися колективних дій має певні застереження [2]. Так, наприклад, у питанні застосування санкцій щодо «ядерної програми» Ірану, Китай посідав відмінну від американської позицію. Розбіжності між КНР і США існують і з інших важливих питань. Китай, наприклад, готовий до активного співробітництва у боротьбі з міжнародним тероризмом, але водночас побоюється, що під приводом такої боротьби США розв’язують собі руки для реалізації політики стримування Китаю. Помітною є й пасивна позиція Пекіна щодо створення інститутів колективної безпеки в АТР. Якщо з погляду Вашингтона багатосторонні воєнно-політичні союзи спроможні забезпечити найміцніший фундамент регіональної безпеки, то Пекін розглядає такі блоки як дестабілізуючий чинник і «пережиток» холодної війни.

Найвиразніше роль відповідальної держави Китай відіграє у шестисторонніх переговорах щодо ядерної програми Північної Кореї. Фактично, якщо домовленості про відмову Пхеньяну від подальшої розробки ядерної зброї вдасться закріпити на більш-менш тривалий час, це однозначно свідчитиме про здатність Пекіна управляти процесом підтримання безпеки у Східній Азії. В розширеному форматі, як у питанні щодо Північної Кореї, так і щодо Ірану очевидно, що на рішення застосувати силу або санкції проти них, вирішальний вплив справляє саме негативна позиція Китаю, на яку США змушені зважати.

Отже, для переважної більшості карибських країн співробітництво з КНР є доволі вигідним і допомагає диверсифікуватн зовнішні зв’язки, зосереджені на Сполучених Штатах. Незважаючи на певні успіхи в цьому питанні, ще багато залишається зробити урядам цих країн для подолання залежності від Вашингтону. Разом із тим, на наш погляд, лідери карибських держав повинні усвідомлювати, що замість диверсифікації зв’язків вони можуть потрапити в залежність від іншої держави.

Висновки

Отже, в умовах різкого погіршення економічного становища країни «третього світу», враховуючи свій попередній досвід торговельно-економічних відносин із Заходом, у свою чергу, прагнуть виробити єдину стратегію економічних зв’язків розвиненими державами. Більшість країн, що розвиваються, вже прийшли до того, що в економіці не можна покладатися виключно на Захід, оскільки це поставить їх у залежне становище від капіталістичних держав. Вони зможуть подолати відсталість, лише налагоджуючи активні зв’язки з іншими країнами, в тому числі й між собою. Така тенденція в країнах «третього світу» набуває все більшої сили, сприяє руйнуванню існуючого економічного порядку, за котрого розвинені держави експлуатують країни, що розвиваються, і веде до встановлення нових рівноправних економічних відносин.

Гострота суперечностей між Півднем і Північчю, збільшення економічної нерівності між ними значною мірою породжені нерозумним, несправедливим старим міжнародним економічним порядком. Тому китайські фахівці поділяють думку представників країн, що розвиваються, про те, що розвинені держави мають взяти на себе основну роботу зі встановлення справедливого, розумного міжнародного економічного порядку, котрий базується на співпраці всіх країн. Держави Півночі, особливо наймогутніші країни Заходу, мають зробити відповідний внесок у зменшення розриву між Півднем та Північчю, в поліпшення міжнародного середовища для економічного розвитку країн «третього світу».

Список використаної літератури

1. Бергер Я. Китай — глобальная держава 21 века? // Азия и Африка сегодня. — 2006. — № 8. — С. 2-12
2. Бергер Я. Политическая реформа в Китае / Я. Бергер // Азия и Африка сегодня. — 2007. — № 8. — С. 44-53
3. Ведерников Ю.В. Красный дракон: современные военно-морские силы Китая. — Флот Тихого океана, выпуск 3. Владивосток, 2007.
4. Величко В. Зовнішня політика Китаю: від «мирного співіснування» до «мирного наступу» // Політика і час. — 2007. — № 2. — С. 49-56
5. Володин Д. США, Китай и новое стратегическое уравнение. — МЭиМО, 2006, № 2.
6. Лазарева Т. В. Зигзаги национальной политики Китая // Азия и Африка сегодня. — 2010. — № 3. — С. 18-25
7. Ларин А. «Китайская экспансия»: мифы и реальность / А. Ларин // Азия и Африка сегодня. — 2006. — № 3 . — С. 2-9
8. Марцун Є. Нова дипломатія Китаю // Політика і час. — 2004. — № 11. — С. 57-66
9. Михеев В. Внешняя политика Китая при новом руководстве // Азия и Африка сегодня. — 2005. — № 12. — С. 2-9
10. Мосяков Д. Новые тенденции в политике Китая в юго-восточной Азии // Азия и Африка сегодня. — 2006. — № 1 . — С. 9-11
11. Мочульський А. Об особенностях политики Китая в вопросах экономического сотрудничества в ШОС [Текст] / А. Мочульський // Мировая экономика и международные отношения. — 2010. — № 10. —  С. 84-90
12. Рмковский С. Китай — гигант в мировой экономике и политике / С. Рмковский // Краєзнавство. Географія. Туризм. — 2009. — № 21-23. — С. 38-46
13. Старинець О. Особливості зародження та розвитку китайського соціалізму: політико-економічні аспекти / О. Старинець // Віче. — 2009. — № 5. — С. 37-40
14. Сыроежкин К. Центральная Азия в треугольнике «Россия – Китай – Запад»: выбор приоритетов. — МЭиМО, 2007, № 10.
15. Цзайци Л. Внешняя политика КНР и перспективы китайско-российских отношений // Мировая экономика и международные отношения. — 2004. — № 9. — С. 84-90
16. Чудодеев Ю. Российско-китайское стратегическое партнерство на современном этапе: проблемы и перспективы / Ю. Чудодеев // Азия и Африка сегодня. — 2008. — № 5. — С. 48-53