1. Методика вивчення ЗЕД

Зовнішньоекономічна діяльність — сфера економічної діяльності (підприємств, компаній і держави), пов’язана із зовнішньою торгівлею, іноземними кредитами та інвестиціями, здійсненням спільних з іншими країнами проектів тощо. Проблеми зовнішньоекономічної діяльності псклійно перебувають у центрі уваги науковців. Підґрунтям сучасних наукових підходів до аналізу проблематики ЗЕД виступають теорія абсолютних переваг А. Сміта, теорія порівняльних переваг Д. Рікардо. теорії конкуруючої рівноваги Д. Мілля. учення Д. Кейнса та монетаризм М. Фрідмана. Надзвичайно важливо виділити принципову відмінність у підходах кейнсіанства й монетаризму до трактування ролі держави в економічному житті, теорію Хекшера-Олша тощо [1]. Зазвичай сучасні економічні теорії досить часто базується на вдосконаленні попередніх теоретичних розробок. У контексті даного дослідження значний інтерес становить концепція конкурентних переваг М. Портера (ідея так званого національного ромба).

Концепція М. Портера передбачала інноваційну детермінацію показників економіки. Це, по-перше, кількість та якість певних факторів виробництва. До них віднесено, окрім традиційних (земля, праця, капітал, підприємницькі здібності), також інфраструктуру (транспорт, систему зв’язку, забезпеченість житлом) та ресурси знань; по-друге, умови внутрішнього попиту, його кількісні та якісні параметри: по-третє, функціонування близьких суміжних галузей: по-четверте, стратегія і структура фірм, рівень та характер конкуренції на внутрішньому ринку, урядова політика, випадкові події [2]. Саме інтегрований підхід, запропонований М. Портером, дозволяє формувати комплексний підхід до вивчення проблематики розвитку ЗЕД. У такому розумінні слід погодитися з підходом С. М. Панчишина. який пропонує оцінювати роль країни в системі зовнішньоекономічних відносин за такими критеріями: експортна (імпортна) квота, як співвідношення експорту країни та ВВП: обсяг експорту (імпорту) країни на душу населення; експортний потенціал країни: співвідношення частки країни у світовому виробництві певного продукту з її часткою у світовій торгівлі ним; структура експорту (машинно-технологічна чи сировинна); структура імпорту; співвідношення між обсягом зарубіжних прямих інвестицій країни і обсягом прямих інвестицій в економіку; обсяг зовнішнього боргу та його співвідношення з ВВП та експортом [3, с. 438 — 439]. Такий підхід видається найбільш вдалим з огляду на перспективи сучасного стану зовнішньоекономічного співробітництва України й визначення напрямів оптимального інтегрування в європейські структури.

Дослідження методологічних підходів щодо визначення ефективності зовнішньоекономічної діяльності підприємств виявили, що в сучасній економічній науці домінують два підходи. Перший ґрунтується на розрахунку загального показника ефективності зовнішньоекономічної діяльності підприємства — прибутковості зовнішньоторговельних операцій. Другий підхід полягає в обчисленні ефективності окремих укладених зовнішньоторговельних угод. У перебігу теоретичного дослідження автором доведено, що існуючі методичні підходи не дозволяють провести комплексну оцінку ефективності зовнішньоекономічної діяльності підприємств, проаналізувати вплив чинників, які супроводжують діяльність підприємств на внутрішньому та зовнішньому ринку, виявити та оцінити резерви підвищення ефективності їх зовнішньоекономічної діяльності.

Соціально-економічна сутність зовнішньоекономічних зв’язків виявляється у їх значенні для розвитку національної економіки, у вирішенні завдань внутрішньої та зовнішньої політики. ЗЕД вітчизняних підприємств визначається передусім експортно-імпортними операціями, які можуть мати різні види та форми. Вид зовнішньоекономічних зв’язків характеризують напрямом товарного потоку (експортні, імпортні) чи структурною ознакою. До форм зв’язку (зовнішнього прояву його сутності) відносять торгівлю, бартер, туризм, інжиніринг, франчайзинг, лізинг, інформаційний обмін, консалтинг тощо.

ЗЕД ототожнюють, передусім, із зовнішньоторговельними операціями, оскільки їх питома вага у загальному обсязі сягає біля 80%.  Окрім того, зовнішня торгівля товарами і послугами є найвагомішою складовою поточних операцій з «іншим світом» СНР.

Статистика, досліджуючи зовнішньоекономічні зв’язки, формує базу даних, яка  всебічно відображає стан економічних відносин х іншими державами. Ця інформація використовується  для аналізу явищ та процесів у сфері міждержавних відносин, для прийняття стратегічних рішень. Стан та динамічні зміни у ЗЕД статистика характеризує з кількісного боку за різними ознаками на основі системи показників, які дають можливість виявлення певних закономірностей, що проявляються в зміні явища, структурних його зрушеннях, розподілі одиниць сукупності чи у взаємній залежності ознак.

Дані статистики ЗЕД використовують державні та регіональні органи влади як підґрунтя розробки програм чи моделювання тенденцій розвитку економіки в цілому зовнішньоекономічної сфери зокрема. Користувачами даних статистики ЗЕД виступають також безпосередні суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності. Інформаційна база статистики ЗЕД використовується в аналітичних цілях при контролі наповнення бюджету країни, при регулюванні  міждержавних потоків та ін.

Окрім забезпечення зацікавлених організацій та осіб інформацією про стан і розвиток зовнішньоекономічних зв’язків, завдання статистики полягають у розробці методів розрахунку системи взаємовов’язаних показників, що характеризують динаміку та структуру ЗЕД.

З переходом на міжнародні стандарти обліку зовнішньоекономічних операцій  внесено зміни в організацію статистики ЗЕД. Відповідно до міжнародної практики вона ґрунтується на даних митного обліку.

Розділ 2. Чинники розвитку ЗЕД України

2.1. Природно-географічні

Природно-географічні фактори включають характеристику природно-кліматичних умов та економічну оцінку природних ресурсів.

В Україні з розвідкою, видобутком та переробкою різноманітних корисних копалин пов’язано близько 45% усіх промислових підприємств і до 20% трудових ресурсів [1, c. 6]. Екстенсивне некомплексне використання багатьох родовищ призвело до передчасного відпрацювання промислових запасів цінної мінеральної сировини. Кризовий стан з енергоносіями є прямим наслідком невиправдано високих темпів їх видобутку з легкодоступних родовищ у роки існування СРСР. Внаслідок недосконалості технології видобування та переробки мінеральної сировини, некомплексного освоєння родовищ у надрах сьогодні залишається і губиться: розвіданих запасів нафти — 70%, солей — 50%, вугілля — 40%, металів — 25% [1, c. 7].

Територія України поділяється на окремі частини — адміністративно-територіальні одиниці. Такими одиницями у нашій країні є автономна республіка, області і райони. Адміністративно-територіальний поділ покликаний здійснювати державне управління певною територією країни. До складу України входять Автономна Республіка Крим і 24 адміністративні області.

Держава безпосередньо межує з сімома країнами — Російською Федерацією, Білоруссю, Молдовою, Румунією, Польщею, Угорщиною і Словаччиною (див. карту першого форзацу). Найдовшими є кордони з Російською Федерацією (2063 км), Молдовою (1191 км) і Білоруссю (1084 км). Довжина кордону України з Румунією становить 625 км, Польщею — 543 км, Угорщиною — 135 км, Словаччиною — 99 км. Через Чорне море Україна має спільні кордони з Туреччиною, Болгарією і Грузією.

Державний кордон України здебільшого проходить рівнинними територіями. Лише з Румунією, Польщею і Словаччиною він простягається гористими районами Карпат, причому з Румунією — на значній відстані.

Південну частину України омивають води Чорного та Азовського морів, а на крайньому південному заході її кордон виходить до нижнього Дунаю — другої за довжиною після Волги річки Європи. Через практично незамерзаючі порти Чорного моря, а також Азовське море і Дунай, здійснюється воднотранспортне сполучення з багатьма

країнами. Дунай і його судноплавні притоки протікають через територію семи європейських держав.

Частина державного кордону України проходить природними рубежами: з Польщею — по р. Західний Буг, з Білоруссю — по Дніпру, з Російською Федерацією — по Сіверському Дінцю, з Румунією — по Кілійському гирлу Дунаю і по самому Дунаю, з північно-західною частиною Молдови — по Дністру, з північною її частиною — по р. Прут; у Закарпатті окремі відрізки державного кордону України з Румунією та Угорщиною пролягають по лівій притоці Дунаю — р. Тисі.

Північний і північно-західний кордон України з Російською Федерацією, Білоруссю і Польщею простягається низовинною, місцями заболоченою територією Поліської низовини.

Рівнинною територією, де також відсутні природні рубежі, проходить східна частина державного кордону України з Російською Федерацією. Через низовину (Закарпатську) проходить кордон України з Угорщиною і частково зі Словаччиною.

У західній частині України її державний кордон пролягає незахищеною природними рубежами височинною, передгірною та гірською місцевостями (з Молдовою, Румунією, Словаччиною і Польщею).

Для України, що знаходиться на межі між так званим Сходом і Заходом Європи, на території, по якій здійснюються масові широтні і меридіональні перевезення у державі, яка тільки-но дістала незалежність, зміцнення державних кордонів набуває важливого військово-політичного значення. Відсутність на більшій їх частині природних рубежів вимагає додаткових витрат на спорудження відповідних оборонних об’єктів, забезпечення військового базування. Державний кордон є і мусить бути недоторканним, незмінним.

За природно-ресурсним потенціалом, рівнем розвитку Україна належить до середньорозвинутих країн світу. За типом господарський комплекс є промислово-аграрним, тобто у ньому поєднується промисловість і сільське господарство при деякій перевазі першого з них. Значно розвинуті у країні транспорт, будівництво та галузі сфери послуг.

2.2. Суспільно-географічні

Демоекономічні чинники розвитку ЗЕД України включають: загальну чисельність населення, його структуру, режим відтворення та територіальні особливості розміщення; чисельність трудових ресурсів, їх територіально-галузевий розподіл та якісні характеристики; чисельність робочої сили, основні форми її зайнятості, рівень зареєстрованого і прихованого безробіття; мобільність робочої сили та форми її економічного руху.

Комплексний аналіз демоекономічних факторів дозволяє оцінити рівень трудозабезпеченості певних територій, а відтак і можливостей розміщення нових виробництв чи доцільності скорочення діючих у зв’язку з погіршенням екологічної ситуації, низькою рентабельністю, необхідністю реструктуризації господарського комплексу тощо. Демоекономічні фактори чинять вагомий вплив на розміщення трудо- та наукомістких галузей промисловості, а також тих галузей, які потребують робочої сили певного професійно-кваліфікаційного складу.

У зв’язку із зміною соціально-економічної ситуації в державі та появою значного контингенту незайнятого населення ця обставина також враховується при вирішенні питання щодо розвитку різних форм територіальної організації продуктивних сил. Зокрема, формування вільних економічних зон сприяє піднесенню ділової активності населення, зростанню рівня зайнятості та відповідно скороченню різних форм безробіття, особливо соціально небезпечних.

Основні проблеми демоекономічного розвитку України, які істотно впливають на характер розміщення і розвитку продуктивних сил, полягають у: різкому падінні показників народжуваності, погіршенні показників шлюбності, високій дитячій смертності, особливо на першому році життя; низькій порівняно із показниками розвинутих країн світу середній тривалості життя; несприятливій, з точки зору потреб сучасної економіки, віковій структурі населення; високому рівні смертності з причин виробничого травматизму; зростанні економічного навантаження на працездатне населення з боку осіб, що вийшли за межі працездатного віку; збільшенні кількості територій з від’ємним природним приростом населення внаслідок перевищення смертності над народжуваністю.

Соціально-економічні фактори розміщення і розвитку продуктивних сил охоплюють: рівень розвитку соціальної інфраструктури, що задовольняє потреби населення в освіті, охороні здоров’я, сфері послуг та житлово-комунальному обслуговуванні; стан навколишнього середовища і природоохоронну діяльність; санітарно-гігієнічні умови праці.

З розвитком продуктивних сил актуальність соціально-економічних факторів постійно зростає. В площині практичних дій це означає необхідність створення потужного інфраструктурного потенціалу всієї соціальної сфери та вирішення питань щодо задоволення відповідних соціальних потреб населення. Важливо досягти внутрірегіональної збалансованості в економічному і соціальному розвитку, і в першу чергу на рівні міських і сільських поселень.

Великі міста і промислові центри мають розвиватися на основі модернізації, реконструкції та екологізації виробництва, прискореного розвитку соціальної інфраструктури, раціонального використання міських територій. Для середніх і малих міських поселень першочергове значення має зміцнення промислової бази та соціальної інфраструктури. Особливо гострою є проблема створення на селі розвинутої мережі закладів соціальної сфери. Цьому сприятиме реалізація широкомасштабних заходів щодо соціально-економічного розвитку сільських поселень відповідно до Національної програми відродження села.

За сучасної економічної ситуації, крім традиційних цілей, соціально-економічні фактори розміщення і розвитку продуктивних сил повинні забезпечити: зменшення масштабів бідності та посилення соціального захисту населення, розширення продуктивної зайнятості населення і скорочення безробіття, сприяння соціальній інтеграції.

Українська соціально-економічна географія обґрунтовує такі принципи розміщення господарства:

1. Наближення виробництва до джерел сировини, палива, енергії, районів споживання готової продукції й зосередження трудових ресурсів.
2. Вирівнювання соціально-економічного розвитку всіх регіонів країни, активніше освоєння нових чи пожвавлення розвитку депресивних районів.
3. Комплексний розвиток і раціональне поєднання різних галузей виробництва та сфери послуг.
4. Врахування екологічних проблем.
5. Обмеження розвитку великих міст, активізація розвитку малих і середніх міст.
6. Врахування міжнародних зв’язків.
7. Максимальне врахування досягнень науково-технічного прогресу.

Деякі з цих принципів розміщення господарства не узгоджуються з факторами і призводять спочатку до зростання собівартості продукції й послуг. Однак у країнах з ринковою економікою через надання пільгових кредитів, зниження податків тощо, заохочують підприємців споруджувати нові господарські об’єкти там, де зацікавлена держава. Наприклад, найвигідніше побудувати сучасне підприємство машинобудування у великому місті, де у достатній кількості наявні висококваліфіковані трудові ресурси, надійні транспортні шляхи. Однак державі необхідно забезпечити роботою і підвищити рівень життя мешканців малого міста. Тоді вона створює за рахунок власних коштів сприятливі умови для будівництва об’єкту саме в ньому. У перспективі це дасть позитивний економічний результат як суспільству, що подбало про жителів малого міста, так і самому підприємству, що з часом буде добре забезпечене кваліфікованими кадрами, транспортними магістралями, спорудженими при підтримці держави.

В Україні склалася одна з екологічно «найбрудніших» економік — перенасичена хімічними, металургійними, гірничодобувними виробництвами із застарілими технологіями. Технологічна відсталість і зношеність діючих підприємств зумовили низьку продуктивність праці та великі затрати сировини і енергії на одиницю готової продукції. Це в свою чергу призводить до виснаження невідновних мінерально-сировинних ресурсів, забруднення атмосферного повітря, води, грунтів.

Нераціональна хімізація сільського господарства призвела до того, що в продуктах харчування все частіше містяться нітрати, пестициди та інші шкідливі для живих організмів речовини.

Нав’язана колишнім центром невигідна для країни галузева структура господарства спричинила нераціональну територіальну структуру національного комплексу. Виникли центри надмірного зосередження промисловості (особливо Донбас, Придніпров’я), які потребують великої кількості природних і трудових ресурсів. Це призвело до значного тиску в цих регіонах на довкілля — високого рівня забруднення поверхневих і підземних вод, гострого дефіциту води, поширення ерозії грунтів. Водночас ряд областей (Чернігівська, Хмельницька, Рівненська, Волинська, Тернопільська, Закарпатська) є найменш розвинутими, що зумовлює проблеми зайнятості трудових ресурсів тощо.

Галузева структура визначила й однобоку орієнтацію господарського комплексу України на залежність від енергоносіїв (нафти, газу), лісу, продукції легкої промисловості та сировини для неї з Росії та інших країн колишнього СРСР. Продукція українських підприємств через низьку якість також користується попитом переважно на цьому ж ринку. Це ускладнює зв’язки з розвинутими країнами світу, які володіють сучасними технологіями і технікою.

Після проголошення незалежності (24 серпня 1991 року) Україна взяла курс на перехід від командно-адміністративної до ринкової економіки, яка базується на приватній власності на землю та інші засоби виробництва. Тому наша країна отримала статус країни з перехідною економікою.

Основним завданням перехідного періоду було проведення процесів приватизації й переведення економіки на ринкові «рейки», в якій обсяги випуску та асортимент продукції визначаються не командами, а попитом на неї в суспільстві. Другим важливим завданням була структурна перебудова економіки, яка полягає в обмеженні випуску продукції, що споживає велику кількість енергії і сировини є економічно й екологічно невигідною для країни, та переорієнтація господарського комплексу на виготовлення високотехнологічної продукції, яка повинна задовольнити потреби держави, а також зможе конкурувати на зовнішньому ринку.

Необхідно було значно розширити вигідні зовнішні економічні зв’язки, особливо у західному напрямку, що дало б можливість впроваджувати світові досягнення науки й техніки у всіх сферах і галузях господарства шляхом створення спільні підприємств, придбання сучасного обладнання і технологій для модернізації промисловості, сільського господарства, транспорту і т. ін.  Вирішення цих завдань дало б можливість раціонально використати економічні потенціал України, підвищити обсяг та якість продукції й послуг, розв’язати екологічні проблеми, підвищити рівень життя населення. Однак жодне з цих завдань за 10 років існування Української держави не було у повному обсязі виконане. Тому, поки що НГК України знаходиться в стані затяжної економічної кризи, що супроводжується зубожінням основної частини її громадян.

Розділ 3. Суспільно-географічна характеристика ЗЕД в регіонах України

3.1. Галузеві аспекти ЗЕД України

З введенням у дію Господарського кодексу України (ГКУ) істотно змінився правовий простір господарської діяльності вітчизняних підприємств, у т. ч. зовнішньоекономічної діяльності (ЗЕД), де згідно із статтями 10, 68 і 258:

• зовнішньоекономічна політика України спрямована на регулювання державою відносин її суб’ єктів господарювання з іноземними суб’єктами господарювання і захист національного ринку і вітчизняного товаровиробника;
• підприємство самостійно здійснює ЗЕД як частину ЗЕД України;
• регулювання господарських відносин здійснюється з урахуванням суспільного розподілу праці та існуючих галузей народного господарства.

Наша країна відстає від багатьох розвинутих країн світу за технологічним рівнем виробництва, якістю продукції тощо. Однак за загальним обсягом випуску деяких товарів, в тому числі промислових, вона займала на початку 90-х років чільні місця у світі. Так Україна виділялася в світовому господарстві чорною металургією. Вона видобувала 13% залізної і 40% марганцевої руди світу. За виробництвом сталі вона займала п’яте місце в світі (52,6 млн. т) після США, Китаю, Японії та Росії. Цим трьом країнам (крім Японії) і Німеччині вона поступалася за обсягом випуску мінеральних добрив (4,8 млн. т). За видобутком вугілля наша країна поступалася у Європі тільки Великій Британії.

Виділялася Україна в світі й деякою продукцією машинобудування, особливо ракето-космічної техніки, судно- та літакобудування. Вироби інших галузей машинобудівного комплексу хоч випускалися у великій кількості (за випуском телевізорів на душу населення 6 місце в світі і т. ін.), але їх якість значно поступалася світовим стандартам. Україна посідала помітне місце у світовому виробництві сільськогосподарської продукції. Так вона займає сьоме місце у світі (після Китаю, США, Індії, Росії, Франції та Канади) за вирощуванням пшениці, п’яте місце — (після Росії, Польщі, Німеччини, Білорусі) за обсягом валового збору жита, шосте — за вирощуванням вівса, п’яте — ячменю, друге (після Франції) — цукрового буряка, шосте — за виробництвом молока. З більшістю із перелічених видів продукції Україна намагається вийти на світовий ринок. Зокрема, товари від нас вивозяться в 107 країн світу. Однак, близько 80% серед них становить сировина.

Близько 60% експорту з України на початку 90-х здійснювалося у пострадянські країни, а решта в інші країни світу. В імпорті товарів ще більша частка припадала на країни колишнього СРСР (понад 70%). Серед інших країн світу за обсягами товарообігу раніше домінували країни Центральної Європи, але зараз питома вага їх менша (20%).

За даними 2008 року провідне місце в експортних операціях України продовжує займати Росія (16%), Китай (4,8%) Туреччина (4,4%), а в імпортних — Росія (16%), Німеччина (7,3%) і Туркменистан (3,7%).

Серед інших торгових партнерів України помітними імпортерами її продукції є Німеччина, Італія, США, Білорусь, Польща, Болгарія, а експортерами в Україну — США, Білорусь та Італія.

Експортує Україна (табл. 10) переважно продукцію чорної металургії (залізну та марганцеву руди, чавун, сталь, прокат), хіміко-індустріального комплексу (самородну сірку, мінеральні добрива), агропромислового комплексу (цукор, олію, масло, м’ясо, овочі, фрукти), а також деякі машини та обладнання (автобуси, тепловози, вагони, судна, літаки, трактори, прокатні стани, турбіни, алмази та алмазні інструменти, металообробні верстати).

Серед імпортованої продукції (табл. 10) основними є нафта, газ, концентрати кольорових металів, промислове устаткування, сільськогосподарська техніка, медичне обладнання, товари хімічної, легкої промисловості, бавовна, ліс, папір, цитрусові, кава та ін.

Дуже важливе значення у зовнішній торгівлі має співвідношення у експорті та імпорті сировини й готових виробів, їх асортимент. Найвигідніше для країни, коли в експорті переважає наукомістка готова продукція, а в імпорті — сировинна група товарів.

У структурі українського експорту у 90-і роки почала зростати частка сировини й продукції низького ступеня переробки. Вона перевищує 80% обсягу вивозу товарів. Це зумовлено тим, що продукція високого ступеня переробки (машини, обладнання, товари широкого вжитку тощо) переважно неконкурентноспроможні на «західному» ринку, а тому її купляють в основному пострадянські країни. Так, частка в товарній структурі експорту продукції машинобудівного комплексу залишається низькою порівняно з країнами з розвинутою ринковою економікою. Тільки близько 15% вироблених у країні машин та обладнання експортується.

Для структури імпорту в Україну, навпаки, характерне зростання питомої ваги товарів народного споживання. Це пояснюється не тільки тим, що товари, які ввозяться, мають вищу якість і є дешевшими порівняно з вітчизняними, але й потребами в імпортуванні обладнання для модернізації підприємств різних галузей.

Швидкими темпами нарощуються міжнародні коопераційні зв’язки між вітчизняними та підприємствами різних країн, утворюються СП з участю іноземних капіталів. Однак, поки що тільки близько 10% з них зайняті виробництвом реальної продукції, а решту — діють переважно у торгівлі та галузях невиробничої сфери.

Значно зросла чисельність українських громадян, що виїжджають на роботу в інші країни.

Щодо обміну науково-технічною інформацією, то Україна належить до держав, що переважно отримують наукові послуги. Хоч за міжнародними оцінками науковий потенціал України є другим за значенням національним багатством після виробничого, однак структура наукового комплексу неефективна, а тому тільки 10% його працює на світовому рівні.

Подібна ситуація і з обсягами міжнародного туризму, які потребують значного розширення, відповідно до значного рекреаційного ресурсного потенціалу країни.

Таким чином, у зовнішніх зв’язках країни є ще значні проблеми, які чекають свого вирішення.

Науковцями України розробляються основні (пріоритетні) напрями розвитку зовнішніх економічних зв ‘язків, які дадуть змогу раціонально використати її внутрішній потенціал. Такими напрямами вважаються в експортній діяльності — подолання її сировинної орієнтації й вихід на світовий ринок, перш за все з високотехнологічною, наукомісткою продукцією машинобудування. Друга група пріоритетних експортних галузей, яка може орієнтуватися на ринок СНД, це складові агропромислового комплексу України. Це зумовлено надзвичайно багатими агрокліматичними ресурсами, які при раціональному використанні здатні забезпечити значне нарощення виробництва.

Видобувна й металургійна галузі також повинні залишатися провідними у товарній структурі експорту, оскільки грунтуються на значному природоресурсному потенціалі.

Четвертий пріоритет зовнішньоекономічної діяльності пов’язаний з унікальним географічним положенням, а отже можливістю надавати міжнародні транспортні послуги.

Найменшого розвитку поки що зазнав п’ятий напрям зовнішньої діяльності держави (продаж ліцензій і патентів на наукові винаходи, міжнародний туризм та інші послуги), який у перспективі також має всі підстави бути провідним.

В імпортній діяльності пріоритетним напрямком розвитку зовнішньоекономічних зв’язків є значне збільшення кількості партнерів, що постачають продукцію, віддаючи перевагу тим, які дотримуються міжнародних правил і не чинять тиск на внутрішню та зовнішню політику України.

3.2. Територіальні аспекти ЗЕД

Для зовнішніх зв’язків держави важливе значення має її економіко- і політико-географічне положення, яке передбачає оцінку розміщення у певному регіоні світу, рівня економічного розвитку й політичну орієнтацію сусідніх країн, віддаленості від осередків конфліктів, які постійно спостерігаються у світі тощо. Україна географічно розміщена у центральній частині Європи, помірному поясі, де найбільшого розвитку досягла сучасна людська цивілізація, де перетинаються транспортні артерії, що простягаються із Західної Європи у Східну та Азію. У політичному плані нашу країну відносять до Східної Європи, як таку, що в складі колишнього СРСР будувала так званий соціалізм. Сьогодні Україна належить до постсоціалістичних (післясоціалістичних) держав, оскільки вона зробила значні кроки у напрямку демократизації політичної системи та становленні ринкової економіки.

Усі сім країн, що мають безпосередній сухопутний кордон з Україною, теж належать до постсоціалістичних, а тому мають значні проблеми у реформуванні економіки та інших сфер життя суспільства. Такі сусідні держави, як Польща, Словаччина, Угорщина — зробили багато у цьому напрямку, а тому їх господарські комплекси нарощують випуск конкурентоздатної продукції, зростає загальний рівень життя їхніх громадян. Ці країни та Румунія впевнено рухаються до вступу у європейські економічні, політичні та військові організації. Інші держави, які утворилися внаслідок розвалу СРСР, а тепер разом з Україною входять у Співдружність незалежних держав (СНД), перебувають у стані затяжної соціально-економічної кризи.

З півдня Україна має вихід до внутрішніх Чорного та Азовського морів, де через море її сусідами є Болгарія, Грузія та Туреччина. Перші дві також належать до пост-соціалістичних, а Туреччина — до країн з ринковою економікою, що за рівнем розвитку наближається до західноєвропейських держав.

Негативний вплив на політико-географічне положення України мали військові конфлікти в 90-х роках у Боснії й Герцоговині, Чечні, Грузії, Молдові.

Проведені С.І.Дорогунцовим, Л.Г.Чернюк та іншими вченими дослідження дозволили отримати теоретичні висновки щодо глобалізації та регіоналізації як закономірності розвитку економіки регіонів. На їх думку, регіоналізація у національних межах виявляється у зростанні самоуправління розвитком регіональної економіки, зосередженні владних повноважень і господарської самостійності регіонів. Існуючий геоекономічний потенціал може забезпечити Україні належне місце у світовому господарському комплексі. Але їй треба знайти можливості забезпечити вигоду від глобалізації, перетворити глобальну ринкову силу в продуктивну саме для національної економіки, комплексно використати комбінацію глобалізації з регіональною самодостатністю при повному забезпеченні національних інтересів [8,с.19-20].

Взагалі, вважає М.І. Долішній, здійснення територіальних досліджень варто проводити на основі врахування ієрархії дійсних цілей, де цілі розвитку менших територіальних утворень підпорядковуються цілям розвитку більших форм територіальної організації продуктивних сил [9, с.9]. Тобто Україна, її області та райони повинні мати цілісну декомпоновану систему цілей розвитку, куди будуть інтегровані ЗЕД підсистем, їх інвестиційна привабливість тощо.

Концепція створення системи рейтингової оцінки регіонів, галузей і підприємств (розпорядження Кабінету Міністрів України від 01.04.2004 р. №208-р.), ділить рейтинги у діапазонах: 1) коротко- і довгострокові; 2) найвища кредитоспроможність і дефолт; 3) позитивний, стабільний чи негативний стан:

(i)      регіонів (сукупність економічних показників і політичних факторів, бюджет і міжбюджетні відносини, макроекономічна політика). Методологічна основа — це аналіз якісних та кількісних показників і середовища діяльності;

(ii)     галузей економіки (аналіз статистичної інформації про показники їх розвитку, розрахунок індексів ділової активності (ІДА) за методиками світових інвестиційних фондів, банків і корпорацій, які призначаються для використання суб’єктами господарювання при розробленні проектів їх розвитку, а також є орієнтирами для інвесторів, що оцінюють інвестиційну привабливість регіону;

(iii)    суб’єктів господарювання: (якісний та кількісний аналіз результатів їх діяльності, а також специфіка внутрішнього та зовнішнього їх середовища).

Одразу зазначимо, що згідно із статтею 4 Закону України «Про ЗЕД» [10] до видів ЗЕД відносяться, по-перше, експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили, по-друге, надання суб’єктами ЗЕД України послуг іноземним суб’єктам господарської діяльності (виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, експортних, посередницьких, брокерських, агентських, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристських та інших), по-третє, наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, навчальна та інша кооперація з іноземними суб’єктами господарської діяльності, і ще багато інших видів ЗЕД. Але висока агрегованість показників ЗЕД на рівні країни та регіону ускладнює аналіз впливу видової диверсифікації ЗЕД на динаміку загальних її масштабів.

Список використаної літератури

1. Брусенко, М.А. Зовнішньоекономічна діяльність регіональних підприємств: територіально-галузевий аспект / М.А. Брусенко // Культура народов Причерноморья. — 2006. — № 78. — С. 119-124.
2. Географія: Україна і світ [Текст] : довідкове видання / Ярослав Олійник, Петро Шищенко, Анатолій Степаненко, Петро Масляк, 2007. — 456 с.
3. Долішній М.І. Концептуальні засади розвитку адміністративного району // Соціально-економічні та екологічні проблеми розвитку адміністративних районів. Наукові доповіді міжнародної науково-практичної конференції (м. Тернопіль, 17-18.04. 1997 р.) / Інститут регіональних досліджень НАН України; Редкол.: Долішній М.І. (відп.ред.) та ін. — Львів: 1997. (частина І). — с.7-12.
4. Дорогунцов С.І., Чернюк Л.Г., Борщевський П.П., Данилишин Б.М., Фащевський М.І. Соціально-економічні системи продуктивних сил регіонів України. К.: Нічлава, 2002. — 690 с.
5. Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, № 29, ст. 377.
6. Заставний Ф. Географія України [] : У 2 кн.: Навч. посібник для студ. вуз. / Федір Заставний,, 1999. — 472 с.
7. Кобернік, Сергій Георгійович. Географія [Текст] : довідник для абітурієнтів та школярів: повний курс підготовки до проходження зовнішнього незалежного оцінювання для вступу до вищих навч. закладів з тестовими завданнями: навч.-метод. посібник / Сергій Кобернік, Роман Коваленко; за ред. С. Г. Коберніка, 2009. — 587 с. (Введено зміст)
8. Леонтьєва, Галина Григорівна Економічна та соціальна географія України / Галина Леонтьєва,, 2000. — 142 с.
9. Обод М. Економічна і соціальна географія України: Посібник для вчителя / Маргарита Обод, 2005. — 349 с.
10. Соціально-економічна географія України [Текст] : Навч. посіб. / За ред. О.І.Шаблія,, 2000. — 679 с.
11. Стадник, Олександр Григорович. Економічна й соціальна географії України : Посібник для вчителя / Олександр Стадник, Анатолій Сиротенко, 2009. — 124 с.