Зміст

Вступ

1. Особливості та аналіз твору Р.Генома «Традиційні форми і космічні цикли»

2. Характеристика вчень про космічні цикли

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Як відзначав Рене Геном, для традиціоналізму характерний чисто інтелектуальний, дослідницький підхід. Такий підхід не може претендувати на "трансляцію традиції", на безпосередню передачу її сакрального змісту. Такий підхід неминуче залишається у вирішальному ступені раціоналістичним і описовим, хоча й виразно претендує на щось більше.

Рене Генон надав фундаментальний вплив на цілий ряд сучасних політичних, соціальних і культурних течій, в тому числі, на німецький націонал-соціалізм, особливо езотеричні течії СС (через Юліуса Еволу і Германа Вірт), італійський фашизм (через Юліуса Еволу), революційне студентський рух 1968 року (через Гі Дебора), європейський рух Нових правих (через Алена де Бенуа), італійську політологію, соціологію та філософію (через Клаудіо Мутті), американський революційний анархізм (через Хакім Бея, він же Пітер Уілсон) і, особливо, на російське неоевразійство і націонал-більшовизм середини 90-х років (через Олександра Дугіна).

Для уникнення можливих непорозумінь слід зробити кілька попередніх зауваг щодо назви цієї праці, необхідних для ясного розуміння її суті. Багато хто сьогодні вже більше не сумнівається в існуванні світової кризи (якщо розуміти слово "криза" у звичайному сенсі). Цей факт свідчить про дуже помітні зміни, що відбулися в суспільній свідомості: під тиском деяких обставин певні ілюзії дійсно зникають. Нас, зі свого боку, не може не радувати такий стан справ, оскільки саме визнання існування кризи вже є позитивною ознакою — останнім проблиском світла в мороці сучасного хаосу — і свідчить про можливості відновлення нормальних пропорцій в сучасній свідомості.

1. Особливості та аналіз твору Р.Генома «Традиційні форми і космічні цикли»

Коли стверджують, що сучасний світ знаходиться в стані кризи, під цим зазвичай мають на увазі, що він досяг критичної стадії свого розвитку і що неминуча його тотальна трансформація. Така трансформація, у свою чергу, передбачає радикальну зміну всього ходу її розвитку, яка з необхідністю рано чи пізно має відбутися, хоча невідомо, чи це відбудеться з волі людей, чи незалежно від неї, несподівано чи поступово, в результаті катастрофи чи без неї. Таке розуміння кризи цілком законне і частково відповідає тому, що й ми самі тут маємо на увазі; однак саме частково, оскільки ми дотримуємось більш загальної точки зору, згідно з якою вся сучасна епоха цілком, весь сучасний світ як такий, знаходяться в стані глибокої кризи. Саме тому ми й назвали книгу "Криза сучасного світу". В наш час очевидно, що криза наближається до свого розв'язання, і це гранично загострює ненормальність такого стану справ, який існує вже протягом кількох століть, але наслідки якого ще ніколи не були так потворні та відверті, як сьогодні. З цієї причини прискорюється й послідовність подій, що розгортаються, і очевидно, що все це може тривати деякий час, але все ж не до нескінченності. І навіть якщо не знати точної часової межі, важко позбутися відчуття, що все це буде тривати не так вже й довго.

Однак слово "криза" має в собі і ряд інших сенсів, які обумовили й те, що воно краще всього відповідає темі нашого дослідження. Дійсно, етимологія цього слова — яку часто не враховують при звичайному його застосуванні, але яку обов'язково треба мати на увазі, щоб повернути слову його початкове і найбільш глибоке значення, — робить його синонімом таких понять як "суд", "рішення", "встановлення відмінностей", "розрізнення". Фаза, яку зазвичай вважають "критичною" в найбільш широкому сенсі, безпосередньо передує завершенню всього процесу, незалежно від того, призведе це до негативних чи позитивних наслідків. Тому у цій фазі відбувається підготовка до винесення остаточного "рішення", зважування всіх "за" і "проти", визначення того, які результати є позитивними, а які негативними, і нарешті, остаточне з'ясування того, на чию сторону врешті-решт схиляться терези. Звичайно, ми не претендуємо на те, щоб дати тут повний опис і оцінку результатів актуальної кризи. Це було би тим більш передчасно, що криза ще не закінчилась, і поки що важко сказати, коли і яким чином цей кінець настане. У будь-якому випадку краще утриматися від прогнозів, підстави для яких не достатньо зрозумілі для більшості, і котрі з цієї причини, скоріше всього, будуть неадекватно витлумачені і лише посилять хаос замість того, щоб привнести у нього елементи порядку. Ми намагаємося лише, в тій мірі, наскільки це нам підвладно, продемонструвати всім тим, хто ще здатний щось зрозуміти, неминучість деяких наслідків цієї кризи, стосовно яких вже неможливі жодні сумніви. Таким чином, частково і непрямим способом готуємо грунт для тих, кому призначено зіграти певну роль в грядущому "суді", в грядущому "вирішенні" кризи, після чого в історії людства настане нова ера.

Деякі застосовані нами вище вирази, без сумніву, викличуть асоціації з тим, що називають "Страшним Судом" або "Судним днем". Це цілком правомірно в обох випадках — будемо ми розглядати ідею "Страшного Суду" символічно чи буквально, оскільки ці два підходи зовсім не виключають одне одного (детальніше зупинитися на цьому ми, на жаль, в даний момент не можемо). Як би там не було, згадані раніше "зважування всіх "за" і "проти" і "розділення результатів на "позитивні" і "негативні" нагадує нам розділення на "обраних" і "проклятих" на дві групи, котрим віднині суджено незмінно залишатися такими і надалі. Хоча тут йдеться лише про аналогії, слід визнати, що вона в цьому випадку повністю обгрунтована, оперативна і відповідає внутрішній природі речей. Проте тут треба зробити деякі додаткові роз'яснення.

Той факт, що значна кількість людей сьогодні одержимі ідеєю "кінця світу", є далеко не випадковим. В певному сенсі це дуже сумна обставина, оскільки всі екстравагантні форми, в яких виявляється ця неадекватно зрозуміла ідея, всі новоявлені в різноманітних колах вульгарні месіанські рухи, — словом, всі так типові для нашої епохи прояви незрівноваженості і дисгармонії лише ще більше посилюють всезагальний хаос. Як би там не було, факт лишається фактом, і одержимість "кінцем світу" сьогодні очевидна. Без сумніву, найпростіше було б, не вдаючись у деталі, відкинути подібні концепції як безглузді та необґрунтовані фантазії. Проте ми, зі свого боку, вважаємо, що значно корисніше, висвітливши ці помилкові погляди, показати їхні причини і, не дивлячись на всі спотворення і збочення, виявити наявні в них зерна істини. (Помилковість — це чисто заперечлива категорія, і тому вона завжди відносна. Абсолютної помилковості не може існувати, і саме це поняття цілком безглузде). Якщо подивитися на речі саме таким чином, стане очевидно, що стурбованість "кінцем світу" тісно пов'язана зі станом загальної стривоженості, в котрому перебувають сучасні люди. Смутне передчуття дійсно близького кінця спонтанно діє на уяву деяких людей, природним чином породжуючи дикі і грубо матеріальні образи, що пізніше виражаються в екстравагантних месіанських рухах. Однак таке пояснення не виправдовує самі ці рухи. Принаймні, якщо й можна вибачити людей, що мимоволі впадають в оману, схильні до цього завдяки всій навколишній атмосфері і не несуть за це відповідальності, то для виправдання власне самої облуди не може існувати взагалі ніяких підстав або причин. Тому нас ніяк не можна звинуватити в потуранні "псевдо-релігійним" виявам сучасного світу, рівно як і в потуранні облудним поглядам в цілому. Наскільки нам відомо, частіше всього нам навпаки докоряють в недостатній терпимості, і те, що ми висловили трохи вище, можливо, переконає наших критиків в тому, що єдина точка зору, на якій ми наполягаємо якої ми завжди намагаємось дотримуватись — це точка зору неупередженої і об'єктивної істини.

Однак всі ці міркування не вичерпують питання в цілому: яким би адекватним (в певних межах) не було чисто психологічне пояснення одержимості ідеєю "кінця світу", воно ніколи не може бути адекватним абсолютно. Задовольнятися таким поясненням рівнозначно тому, щоб піддатися одній із нинішніх ілюзій, які ми викриваємо в кожному зручному випадку. Як ми вже відзначали, люди, якими оволоділо смутне передчуття близькості кінця, при цьому часто неспроможні точно визначити природу або пропорції майбутніх змін. Неможливо заперечити той факт, що це передчуття ґрунтується на реальності, навіть якщо воно надзвичайно смутне і сприяє облудним інтерпретаціям та деформаціям уяви. Яким би не був характер грядущого кінця, криза, що з необхідністю до нього веде, цілком очевидна, і немає нестачі в ясних та недвозначних знаках, які чітко вказують у цьому напрямку. Зрозуміло, "кінець" буде власне не "кінцем світу", як деякі хотіли би це уявити, але, принаймні, кінцем одного зі світів. І позаяк кінець має спіткати саме західну цивілізацію, ті, що звикли вважати лише її справжньою "Цивілізацією", і хто за її межами взагалі нічого не бачить, — всі вони, природно, схиляються до думки, що разом з нею загине і все решта. Тому кінець цієї цивілізації буде для них "кінцем світу" в найбільш широкому сенсі.

Таким чином, щоб надати проблемі істинних пропорцій, можна сказати, що ми, судячи з усього, дійсно наближаємось до кінця нашого світу або, іншими словами, до кінця певної епохи, до кінця даного історичного циклу, який, згідно зі всіма вченнями традиції, які досліджують цей предмет, має відповідати кінцю циклу космічного. Такого роду події неодноразово відбувалися в минулому і, поза всякими сумнівами, відбуватимуться і в майбутньому. Їхня значимість і серйозність залежить від того, відбуваються вони в кінці більш чи менш тривалих періодів і заторкують все людство в цілому чи одну з його частин, ту чи іншу расу, той чи інший народ. Судячи з актуального стану нашого світу, грядуща трансформація буде тотальною, і в якій би формі вона не проявилась — а уточнювати цього поки що не слід — вона в тій чи іншій мірі має заторкнути весь світ в цілому. У будь-якому разі, закони, які керують такого роду подіями, можуть мати застосування на різних рівнях, і тому те, що є істинним щодо "кінця світу" в найглобальнішому сенсі цього слова, — а звичайно це стосується всієї повноти земного світу, — залишається справедливим при зміні відповідних пропорцій, тобто у випадку одного з локальних, конкретних світів.

2. Характеристика вчень про космічні цикли

Індуїстська доктрина вчить, що людський цикл, названий Манватарою, ділиться на 4 періоди, протягом яких примордіальна (первинна, першопочаткова) духовність поступово все більше і більше затемнюється. Ці періоди древні традиції Заходу називали Золотою, Срібною, Бронзовою і Залізною добою. В наш час ми знаходимося в Залізній добі, в Калі-юзі або в “Темній добі”. Поступово істини, раніше доступні всьому людству, стають все більш прихованими і недосяжними. Число тих, хто ними володіє, з часом зменшується, і хоча скарби “нелюдської” передвічної мудрості ніколи не можуть бути втраченими остаточно, вони оточують себе непроникним покровом, який приховує їх від людських очей і утруднює до них доступ. Саме з цієї причини всюди, хоч і в різних формах, ми зустрічаємося з тою самою проблемою: дещо виявилося втраченим, принаймні для зовнішнього сприйняття, — дещо таке, що потрібно відшукати наново. В той же час індуїстська доктрина стверджує, що приховане знову стане видимим в кінці циклу, котрий одночасно виявиться і початком циклу нового.

Виникає питання: чому циклічний розвиток проходить саме в напрямку від вищого до нижчого? Адже в цьому разі циклічна доктрина є повним запереченням ідеї прогресу в тому вигляді, як її розуміє сучасна цивілізація. Причина полягає в тому, що розвиток всякого проявлення з необхідністю передбачає рух, що постійно прискорюється, в бік від породжуючого Принципу. Починаючи з найвищої точки проявлення з необхідністю сягає вниз, причому як і у випадку з фізичними тілами, швидкість руху постійно зростає доти, доки не досягне межі і рух не припиниться. Цей процес сходження вниз можна назвати “прогресуючою матеріалізацією”, оскільки сам Принцип, у свою чергу, співвідноситься з чистою духовністю, яка є його прямим виразом (ми визначаємо духовність лише як вираження Принципу, а не як його синонім, оскільки Принцип у своїй сутності, знаходячись по інший бік щодо всіх протилежностей, не може ототожнитись із жодною з категорій, які передбачають можливість існування категорії протилежної). Більш того, терміни “дух” і “матерія”, взяті нами з західної мови для зручності, мають для нас надто умовну цінність.

Насправді у всьому потрібно прослідковувати дві протилежні тенденції: одну як сходження вниз, другу — як сходження вгору, або, іншими словами, одну — відцентрову, другу — доцентрову. Від переважання тієї чи іншої тенденції залежать дві взаємодоповнюючі фази проявлення: перша — відділення від Принципу, друга — повернення до Нього. Ці дві фази можна порівняти з биттям серця або диханням (вдих і видих). І хоча ці дві стадії частіше всього розглядаються як послідовні, дві відповідні тенденції проявлення слід розглядати як одночасні, проте діючі з різною мірою інтенсивності. Іноді трапляється, що в моменти, здавалось би, явного переважання тенденції опускання вниз в ході одного з циклів розвитку світу відбувається якесь особливе втручання, яке дозволяє зміцнити протилежну тенденцію підняття вгору і відновити, наскільки це дозволяють конкретні умови, деяку нехай навіть відносну рівновагу. В результаті занепад може бути призупиненим або тимчасово нейтралізованим.

Очевидно, що наведені тут нами в найбільш загальному вигляді погляди Традиції дають можливість підійти до концепцій значно глобальніших і глибших, ніж всі ті версії “історії філософії”, котрі так цікавлять сучасних людей.

Сам термін “філософія” етимологічно значить не що інше, як “любов до мудрості”. Це передбачає передусім деяку схильність до осягнення мудрості і, в ширшому значенні, пошук, породжений цією схильністю, що веде до здобуття знань. Таким чином, “філософія” є лише попередньою і підготовчою стадією, лише рухом в напрямку до мудрості або, іншими словами, сходинкою, яка відповідає нижчим проявленням цієї мудрості. Наступне спотворення цього поняття полягало в тому, що проміжна сходинка була прийнята за самоціль, і з’явилось прагнення замінити “філософією” (“любов’ю до мудрості”) саму мудрість, а це передбачало забуття або ігнорування істинної природи останньої. Саме таким чином виникло те, що може бути названо “профанічною філософією”, тобто підробленою, фальшивою мудрістю чисто людського і тому виключно раціонального порядку, яка зайняла місце істинної, традиційної, надраціональної і “нелюдської” мудрості.

Витоки сучасного світу треба шукати в “класичній” античності. Сучасний світ не так вже й помиляється у своїх претензіях на походження від греко-латинської цивілізації і свою спадковість по відношенню до неї. В той же час треба зауважити, що цей зв’язок є досить опосередкованим, — копія досить мало подібна на оригінал, оскільки навіть в класичній античності ще зберігалось багато речей інтелектуального і духовного порядку, аналогів яким у сучасному світі знайти неможливо. Тому обидві ці цивілізації є вираженням двох різних ступенів затемнення справжнього знання. Теоретично можна уявити собі, що занепад античної цивілізації повинен був поступово і неперервно привести до стану, аналогічного сьогоднішньому. Проте насправді цього не відбулося, оскільки в певний момент в історії Заходу настав інший критичний період — компенсації і часткової нейтралізації занепаду, про який ми вже згадували вище.

Це була епоха піднесення і поширення Християнства, що збіглася, з одного боку, з процесом розсіяння євреїв, а з iншого — з останньою стадією (“темною добою”. — Ред.) греко-латинської цивілізації. Подібність епохи занепаду “класичного” світу і сучасної епохи часто привертало увагу багатьох дослідників, і слід визнати, що ця подібність справді вражаюча.

Чисто “профанічна” філософія стала поширюватися все ширше і ширше: щоб показати глибину її інтелектуального виродження, цілком достатньо згадати скептицизм, з одного боку, і стоїчний та епікурейський моралізм — з іншого. В той же час древні сакральні доктрини, що перестали бути зрозумілими, з цієї самої причини самі деградували до рівня звичайного “язичництва”, тобто перетворились на відверті “забобони”, в речі, які втратили свій глибинний сенс і існують самі по собі як чисто зовнішні прояви. Були й спроби реакції проти цього занепаду: сам еллінізм намагався здобути нові сили за допомогою елементів, запозичених з тих східних доктрин, до яких йому вдалося доторкнутись. Проте ці засоби вже не були дійовими: греко-латинська цивілізація повинна була закінчитись і ситуації було суджено “виправитись” за допомогою інших, зовнішніх стосовно греко-латинського світу, засобів і в цілком особливій формі. Цю трансформацію здійснило Християнство. Щодо цього треба зауважити, що безсумнівна подібність між тою епохою і нашим часом є одним з факторів, відповідальним за поширення в сучасному світі хаотичного “месіанства”.

Після неспокійного періоду варварських вторгнень, цілком достатніх для доруйнування старого порядку, на кілька століть відроджується нормальний лад. Йому відповідає період Середніх віків, про які наші сучасники, нездатні осмислити всю повноту інтелектуальності і духовності тієї епохи, мають настільки спотворену уяву, що вважають їх більш чужими і далекими, ніж класична античність.

Справжнє Середньовіччя охоплює період з часів царювання Карла Великого і до початку 14 століття, коли відбувається новий занепад, який продовжується, проходячи різні стадії і набираючи швидкість, аж до нашого часу. Ця дата — 14 століття — є точкою істинного початку власне сучасної кризи. Це час початку розпаду власне Християнського світу, з яким по суті можна ототожнити Західну цивілізацію Середніх віків. Таким чином, сучасний період повинен бути відсуненим майже на два століття назад в порівнянні з тим, що зазвичай прийнято вважати в істориків. Відродження і Реформація — перші результати, які стали можливими лише завдяки попередньому занепаду. Зовсім не будучи реставрацією нормального порядку речей, вони, навпаки, ознаменували собою ще глибше падіння, остаточно закріпивши повний розрив з Традиційним Духом: Відродження реалізувало цей розрив у сфері мистецтв і наук, Реформація — у сфері самої релігії, хоча це та сфера, в якій подібне явище вищою мірою протиприродне.

Видаючи себе за повернення до греко-римської цивілізації, воно запозичило лише найбільш поверхову її сторону, оскільки саме вона могла отримати відображення в письмових джерелах. Принаймні, подібне повернення, будучи далеко не повним, було чимось у вищій мірі штучним, оскільки означало відновлення зовнішніх форм, покинутих духом життя вже багато століть тому. Що ж стосується традиційних наук Середньовіччя, то після кількох останніх проявів приблизно на цьому часовому рубежі вони зникли так само безповоротно, як науки далеких цивілізацій, зруйнованих тим чи іншим катаклізмом. Проте цього разу на їхньому місці не з’явилося нічого аналогічного. З цього часу існує лише “профанічна філософія” і “профанічна наука”, основані на повному запереченні істинного інтелекту, на зведенні знання до його найнижчих рівнів — не пов’язаного з Принципом емпіричного та аналітичного вивчення фактів, на розчиненні в нескінченній кількості незначних деталей, на накопиченні необгрунтованих гіпотез, що нескінченно руйнують одна одну, і на фрагментарних точках зору, не здатних привести ні до чого іншого, крім вузько практичного застосування. Саме в цій чисто практичній сфері і слід шукати єдину безумовну перевагу сучасної цивілізації — перевагу зовсім не завидну, оскільки виключна стурбованість саме цією практичною стороною справ на шкоду всім іншим надало цій цивілізації відверто матеріального характеру, зробивши її воістину страхітливою. В той же час дивує те, з якою швидкістю Середньовічна цивілізація була віддана забуттю. Вже в 17 столітті люди не мали ні найменшої уяви про те, що це була за епоха, а пам’ятники, що збереглися з середньовіччя, в їхніх очах не мали ніякої ні інтелектуальної, ні навіть естетичної цінності. Це є цілком достатнім доказом того, наскільки принципово змінилася суспільна думка за цей короткий термін. Неможливо припустити, щоб такі радикальні зміни відбулися спонтанно, самі собою, без втручання певної спрямовуючої волі, достеменна природа якої, скоріше всього, повинна залишатися загадкою. Майже неможливо повірити в те, що міф, який зображає Середні віки епохою мракобісся, невігластва і варварства, склався абсолютно спонтанно і що очевидна фальсифікація історії, нав’язана нашим сучасникам, могла здійснитися без якогось попереднього плану.

Існує термін, який став популярним в епоху Відродження і який з самого початку містив у собі всю програму сучасної цивілізації: цей термін — “гуманізм”. Люди Відродження дійсно прагнули все звести до чисто людських пропорцій, виключити принципи більш високого рівня і, висловлюючись символічно, відвернутися від Неба під приводом підкорення землі. Древні греки, прикладу яких вони, як їм здавалось, слідували, ніколи не заходили так далеко в цьому напрямі, навіть в періоди найглибшого інтелектуального занепаду. Для них відверто утилітарні міркування ніколи не мали вирішального значення, як це нерідко відбувається з сучасними гуманістично орієнтованими людьми. Гуманізм являє собою першу форму того, що пізніше стало сучасним “лаїцизмом” — чисто секулярним, світським світоглядом. Саме завдяки своєму прагненню звести все до людини як самоцілі, сучасна цивілізація вступила на шлях послідовного опускання і деградації, які завершились зверненням до рівня найнижчих елементів у людині і орієнтацією на задоволення його найгрубіших матеріальних запитів. А це останнє є достатньо примарною метою, оскільки цивілізація постійно породжує значно більшу кількість штучних потреб, чим сама спроможна задовольнити.

Чи дійде сучасний світ до фатального кінця того шляху, на який він став? Чи ще до того, як він порине в засмоктуючу його безодню, знову відбудеться втручання спрямовуючої сили так само, як це відбулося в період занепаду греко-латинської цивілізації? Ми вважаємо, що зупинка на півдорозі більше неможлива і, згідно зі всіма вказівками традиційних доктрин, ми увійшли в останню, завершальну стадію Калі-юги, в найтемніший період цієї “темної доби”, в епоху дисолюції, з котрої можна вийти лише через страшний катаклізм. За такого стану справ ми потребуємо не просто часткового виправлення ситуації, але повного і радикального її оновлення. Хаос і безладдя настільки поширились і досягнули тієї точки, що набагато перевищили всі відомі раніше межі. Починаючи з Заходу, вони загрожують розповсюдитись на решту світу. Ми можемо бути абсолютно переконаними, що тріумф цих сил приречений бути тимчасовим та ілюзорним, проте сьогодні він настільки тотальний, що в ньому не можна бачити знаку найстрахітливiшої з тих криз, які відбувалися з людством в ході нинішнього циклу. Хіба ми не досягли вже згаданої в священних книгах Індії циклічної стадії, “коли всі касти змішуються і навіть традиційна сім’я зникає”? Достатньо озирнутися довкола, щоб переконатися, що саме це і відбувається сьогодні, і побачити повсюдно ознаки найглибшого виродження, названого Євангелієм “мерзотою запустіння”. Нам не можна недооцінювати серйозність подібної ситуації. Слід розглядати її такою, якою вона є, без оптимізму, але й без песимізму, тому що кінець старого світу буде в той же час і початком нового.

Ці міркування підводять нас до запитання: в чому полягає причина існування періодів, подібних до нашого? Насправді, якими б анормальними не виглядали наші умови, взяті самі по собі, вони є елементом загального порядку речей, — того єдиного порядку, який часто складається з суми часткових і відносних безпорядків. Наша епоха, якою б трагічною і страшною вона не була, повинна нарівні з іншими мати своє законне місце в загальному ході людського розвитку, і вже сам той факт, що її прихід передбачено традиційними доктринами, є цьому достатнім підтвердженням. Додамо, що і як при інших змінах стану, перехід від одного до наступного циклу може відбуватися лише в цілковитій темряві.

Таким є в загальних рисах і найбільш суттєвих моментах достеменне пояснення сучасного світу, проте слід ясно усвідомлювати, що такого роду пояснення зовсім не є виправданням цього світу. Навіть якщо хвороба неминуча, від цього вона не стає здоров’ям. Якщо, врешті-решт, зло непрямим чином служить добру, то воно саме по собі не перестає бути злом. Сучасна цивілізація має причину для свого існування і є саме тим, чим вона повинна бути, і вона виникла в призначений для неї час і на відведеній для неї території. Проте це не заперечує того факту, що судити її треба у відповідності до слів Євангелія: “Зiпсуття повинно прийти в світ, проте горе тим, через кого воно прийде”.

Як писав традиціоналіст Рене Генон: “… до традиції має відношення лише те, що включає в себе елементи надлюдського плану”, тобто тільки те, що перевершує людський вимір речей. Але, з іншого боку, традиція для тих, що тільки йдуть шляхом до розуміння істини, може лише сприйматися у тій чи іншій “людській” формі, і тут відповідність цих форм тому, що ми можемо називати “національним духом” є дуже важливим фактором успіху. Більш за те, сама національна приналежність у вищому розумінні не визначається якимось антропологічними, тобто людськими чинниками, а залежить виключно у вищому сенсі у готовності людини здійснювати себе у певних традиційних формах, які необхідно існують на людському плані буття. Тобто, іншими словами, зовнішня українскість, як то спілкування українською мовою, носіння вишиванок і т.п. не може само по собі бути свідченням приналежності до справжньої традиції, як зрозуміло кожному з нас, бо стикаємось ми з такими “традиціоналістами” на кожному кроці і щодня. Але для тих, хто ще йде до традиції, таке зовнішнє наслідування є важливим кроком уперед, бо не тільки зміст визначає форму, але й форма впливає на зміст. Причинно-наслідковий ланцюг працює в обидва боки. Позиція того, хто йде ще до центру істини, а національні форми традиції є такими шляхами, що ведуть до єдиної правди, називається у традиції, як відомо, позицією “кочовика”, а того, хто досяг вже центру, у якому сходяться всі шляхи, називають “осілим”. Як пише Рене Генон, це можна порівняти з “положенням людини, що знаходиться на верхівці гори, й, відповідно, може бачити все, що відбувається на її схилах” й “положенням того, хто ще піднімається вгору і може бачити лише схил, по якому рухається”.

Для того, що стоїть на горі, всі шляхи до вершини, тобто національні форми традиції, єдині, бо ведуть до однієї мети, але, з іншого боку, той, хто починає перескакувати з одного шляху на інший, може не лише витратити безліч часу на підйом, або взагалі кружляти навколо верхівки, так ніколи туди й не потрапивши. Більш за те, така людина може навіть непомітно для себе почати сповзати вниз, бо через відсутність справжнього розуміння втрачає орієнтири. Для тих, хто йде ще до вершини, національні форми традиції є дуже важливим дороговказом, тим, що направляє на істинний шлях, хоча ці форми, з погляду того, хто вже досяг верхівки, абсолютної цінності не мають. Ми повинні сприяти розвитку всіх зовнішніх форм українськості, але добре розуміти, що лише зовнішнє наслідування, без відповідного внутрішнього наповнення, яким може бути лише справжня традиція, що має своїм стрижнем надлюдські витоки, приречене на поразку у досягненні своєї мети, про що свідчить вся українська історія на протязі останнього тисячоліття. І наше головне завдання в тому, щоб, як прибічникам традиції, допомогти нашому народові якнайшвидше й з найменшими проблемами перейти до нового етапу не тільки його розвитку, але й всього людства в цілому.

Генон зовсім не вважав себе відкривачем якихось істин або творцем власного навчання. Більше того, він завжди затверджував, що в метафізиці, тобто в пізнанні принципів універсального порядку, "абсолютно неможливі відкриття; адже оскільки мова йде про спосіб пізнана, що не прибігає ні до якого спеціального й зовнішнього засобу дослідження, те все, що піддається пізнанню, могло бути рівною мірою пізнано певними людьми в усі епохи." Мета й значення своєї діяльності він бачив зовсім в іншому: "Наскільки нам відомо, ніхто, крім нас, не викладав на Заході справжніх східних навчань; ми ж робимо це так, як зробив би на нашім місці будь-який житель Сходу, приведи його до того ті або інші обставини, тобто не з метою "якої б те не було "пропаганди" або "популяризації" і єдино заради тих, хто здатний засвоїти ці навчання такими, які вони є, не намагаючись спотворити їх на догоду загальнодоступності." В основі всього, що говорив Генон, лежала Традиція — сукупність "нелюдських" знань, передана з покоління в покоління кастою жерців або інших інститутів подібного роду.

"Традиційною цивілізацією, — писав він, — ми називаємо цивілізацію, засновану на принципах у буквальному значенні цього слова, тобто таку, у якій духовний порядок панує над всіма іншими, де все прямо або побічно від нього залежить, де як наука, так і суспільні інститути суть лише перехідне, другорядне, що не має самостійного значення додаток чисто духовних ідей." Відповідно до загального ходу всесвітнього прояву, що веде від Єдиного до множинного, Первозданна Традиція розпалася на ряд окремих традиційних форм, кожна зі своєю системою другорядних традиційних наук: алхімією, астрологією, нумерологією і т.д. Всі ці науки носять символічний характер, "тому що навчання, що стосується невимовного, може бути преподано лише за допомогою відповідних символів, службовців підмогою для споглядання."

Цикл, у найбільш загальному розумінні цього терміна, є процес розвитку якогось одного рівня Всесвітнього Прояву (Універсальної Маніфестації), а в тому випадку, якщо мова йде про малий цикл, — і процес розвитку якийсь однієї, більш-менш вузької й обмеженої модальності даного рівня прояву. Втім, у силу закону відповідностей, що зв'язує між собою всі речі, що належать сфері Універсального Існування, завжди з необхідністю існує певна аналогія як між різними циклами того самого рівня, так і між основними циклами і їхніми вторинними підрозділами. Саме тому у всіх випадках при описі різних циклів і можна використовувати ті самі вираження, хоча часто їх варто розуміти лише символічно, а сутність усякого символізму саме й ґрунтується на закладені в природі речей відповідностях і аналогіях. Ми хочемо пояснити те, як виникає "хронологічна" форма циклічної доктрини, тобто форма, зв'язана символізмом часу. Оскільки Кальпа являє собою тотальний розвиток одного з мирів, тобто одного рівня або градуса Універсального Існування, те очевидно, що про тривалість Кальпи, оціненої за допомогою тої або іншої міри часу, можна говорити лише виходячи з того рівня, одним з визначальних умов якого є час і який відповідає нашому земному миру. У всіх інших випадках фактор тривалості й фактор тимчасової послідовності, нерозривно із тривалістю зв'язаний, можуть мати винятково символічний зміст, заснований на аналогії, і в таких випадках тимчасова послідовність служить лише образом розгортання ( одночасно логічного й онтологічного ) " поза-тимчасовою" ланцюга причин і наслідків. Але з іншого боку, людська мова не здатна прямо описати ніякі інші рівні, крім нашого, і тому використання такого символізму цілком виправдане й нормально.

Генон стверджував, що "буття є тільки прояв небуття й утримується в ньому в потенційному виді." "Нескінченність належить сукупності буття й небуття, тому що лише вона тотожна всесвітньої можливості." Ця "всесвітня можливість" для Генона і є Абсолютом.

"Всесвітня можливість" нічого не творить, а лише послідовно проявляється у своїх двох аспектах — бутті й небутті, як чергування дня й ночі, як видих і вдих. Повний цикл такого прояву Генон іменував санскритським терміном "кальпа". Цей цикл підрозділявся на підцикли, що носять в індуїстській традиції назва "манвантар" — "південь". Кожний підцикл повторює в мініатюрі схему прояву, закладений у кальпе. Усередині кожного підцикла діють дві протиборчі тенденції — спадна й висхідна. Загальний хід прояву, або маніфестації, складається, таким чином, у послідовному русі від "чистої духовності", що ототожнюється з "чистим буттям" до остаточного "поваленню в матерію".

Висновки

Книга Рене Ґенона «Криза сучасного світу» є свого роду памфлетом всіх його прихильників та традиціоналістів взагалі. Аби зрозуміти його філософію нижче представлені уривки з передмови до цього безумовно найважливішого та нйвпливовішого твору автора:

Для уникнення можливих непорозумінь слід зробити кілька попередніх зауваг щодо назви цієї праці, необхідних для ясного розуміння її суті. Багато хто сьогодні вже більше не сумнівається в існуванні світової кризи (якщо розуміти слово “криза” у звичайному сенсі). Цей факт свідчить про дуже помітні зміни, що відбулися в суспільній свідомості: під тиском деяких обставин певні ілюзії дійсно зникають. Нас, зі свого боку, не може не радувати такий стан справ, оскільки саме визнання існування кризи вже є позитивною ознакою — останнім проблиском світла в мороці сучасного хаосу — і свідчить про можливості відновлення нормальних пропорцій в сучасній свідомості. У зв’язку з цим віра в нескінченний “прогрес”, яка аж до останнього часу вважалась недоторканою і незаперечною догмою, перестає бути абсолютною і всезагальною. Знаходиться все більше людей, які усвідомлюють (хоча інколи вельми туманно) те, що західна цивілізація не може нескінченно розвиватися в одному і тому ж напрямі, і що в якийсь момент вона досягне певної точки, в якій розвиток припиниться, а сама ця цивілізація, можливо, повністю зникне в результаті страшного катаклізму.

Список використаної літератури

Геном Р. Традиційні форми і космічні цикли: криза сучасного світу. – М.: 2004 – 304 с.