Функції міжнародного банківського менеджменту
Зміст
2.Фактори, які визначають організаційну структуру закордонного апарату банку. 6
3.Міжнародна інвестиційна діяльність банку: форми й особливості управління. 11
Список використаних джерел. 17
Вступ
Сучасна банківська справа належить до однієї з найдинамічніших сфер економіки. Технічна революція, посилення конкурентної боротьби, стрімка інфляція, економічні кризи призвели до підвищення ризиковості банківської діяльності. На теперішньому етапі розвитку банківської системи головне завдання полягає в пошуку реальних шляхів мінімізації ризиків та отримання достатніх прибутків для збереження коштів вкладників і підтримання життєдіяльності банку. Успішне вирішення цієї складної проблеми потребує використання багатьох методів, прийомів, способів, систем та розробки нових підходів до управління комерційним банком, які об’єднані поняттям менеджменту.
У загальному розумінні менеджмент — це наука про найбільш раціональні системи організації та управління певними видами діяльності. Зазначимо, що єдиної думки щодо визначення терміна «менеджмент» в економічній літературі не існує.
Під менеджментом розуміють як систему управління фінансовими та організаційними сферами діяльності, так і управлінський персонал, що здійснює управління, тобто керівний склад організації.
1. Функції міжнародного банківського менеджменту
Банківський менеджмент — це наука про надійні та ефективні системи управління всіма процесами та відносинами, які характеризують діяльність банку. Збільшення прибутковості та зниження ризику є двома основними напрямками банківського менеджменту. Під процесами та відносинами розуміють усю сукупність фінансових, економічних, організаційних і соціальних сфер банківської діяльності [7, с. 5].
Об’єктом управління є комерційний банк разом з усіма аспектами банківської діяльності у взаємозв’язку з політико-правовим та соціально-економічним середовищем [7, с. 6]. У поняття «комерційний банк» вкладається широкий зміст, тому об’єкти управління та дослідження конкретизуються так: капітал; залучені та запозичені ресурси; активи; фінансовий інструментарій; методологія; організаційні структури; банківські продукти; персонал; інформаційні потоки; внутрішньобанківські операції; матеріально-технічна база; облік і звітність; фінансові результати і податки; безпека; зв’язки з громадськістю, інші.
Суб’єкт управління — це відповідальна особа або група осіб, які мають право приймати управлінські рішення і несуть відповідальність за ефективність здійснюваного процесу управління банком. У комерційному банку суб’єктами управління є члени Правління банку, члени Ради директорів банку, особи, що обіймають керівні посади (керівництво), команда менеджерів, які безпосередньо здійснюють процес управління. Усі суб’єкти управління часто об’єднують під однією назвою — менеджмент (керівний склад) банку [7, с. 6].
Банківський менеджмент, як і кожна наука, базується на певних принципах і спрямований на виконання конкретних функцій за допомогою інструментарію з метою досягнення поставлених цілей. Менеджмент характеризується принципами, які є спільними для всіх сфер діяльності:
— спрямованість дій суб’єкта управління на досягнення конкретних цілей;
— єдність мети, результату та засобів його досягнення;
— комплексність процесу управління, який включає планування, аналіз, регулювання та контроль;
— єдність стратегічного (перспективного) і тактичного (поточного) планування для забезпечення безперервності відповідного процесу;
— контроль за прийнятими управлінськими рішеннями як найважливіший фактор їх реалізації;
— матеріальне і моральне стимулювання творчої активності, успіхів і досягнень всього колективу та кожного його члена зокрема;
— гнучкість організаційної структури управління, яка дає змогу вирішувати функціональні та управлінські завдання [7, с. 9].
Згідно з класичною теорією управління виокремлюють чотири основні функції менеджменту:
— аналіз інформаційних потоків;
— планування;
— регулювання;
— контроль [2, с. 15].
Аналіз охоплює всю сукупність чинників, які визначають умови функціонування банку в поточному періоді та в майбутньому. Доцільно досліджувати вплив чинників, згрупувавши їх за середовищем виникнення на зовнішні щодо банку та внутрішньобанківські. Результатом аналітичної роботи має стати якісна інформація, на підставі якої здійснювалися б інші функції менеджменту.
Планування діяльності розглядається як центральна ланка всього процесу управління банком і головна функція менеджменту. Але фактично планування ще не посіло належного місця в управлінні переважною більшістю банків.
Під регулюванням розуміють процес оперативного управління, тобто прийняття поточних управлінських рішень.
Функція контролю полягає в перевірці виконання прийнятих управлінських рішень і забезпечує можливість безперервного здійснення процесу управління банком. Необхідною умовою ефективності контролюючої функції є доцільне та виправдане поєднання різних видів контролю.
2. Фактори, які визначають організаційну структуру закордонного апарату банку
Закордонне представництво банку — територіально відокремлений структурний підрозділ, що не здійснює банківської діяльності.
Завданнями представництва є:
— присутність у закордонному фінансовому центрі, але тоді коли обсяг операцій, що обліковуються, недостатній для утворення філій або дочірньої структури;
— допомагати своїм клієнтам здійснювати бізнес у закордонній країні, шляхом передання заяв у головний офіс;
— збір фінансово-економічної інформації про країну базування (початкові, регулятивні та ринкові умови функціонування) [1, с. 164].
Представництва відкриваються в тому разі, якщо уряд країни, яка приймає, заперечує відкриття відділень або дочірніх банків, або представництва є початковою стадією на шляху до відкриття відділень чи дочірніх банків. Вони не здійснюють банківських операцій, але забезпечують інформаційні послуги та підтримують постійний контакт з головним банком.
Згідно з Законом України про банки та банківську діяльність, реєстрація представництв банків-нерезидентів здійснюється Національним банком України за умов подання нотаріально завірених документів, які легалізовані в консульській установі України. Національний банк України може відмовити у реєстрації представництва іноземного банку у разі порушення порядку реєстрації, невідповідності наданих документів законодавству України, недостовірності інформації, а також недотримання умов реєстрації або перевищення повноважень щодо сфер діяльності представництва.
Зарубіжні відділення — це юридична форма розширення операцій «батьківського» банку, а не окрема корпорація, акції якої належать батьківській фірмі, як це буває стосовно дочірньої компанії [1, с. 166].
Відділення використовуються для отримання доступу до місцевого капіталу або євровалют, а також часто вони відкриваються для уникнення залежності від кореспондентських відносин та для забезпечення доступу до місцевих клієнтів. Наприклад, відкриття зарубіжних відділень завжди було і буде основним засобом проникнення та розміщення капіталу американських банків за кордоном, тому що це найбільш гнучка форма, яка дає можливість контролю і має низьку вартість. Іноземні відділення банків відіграють важливу роль, оскільки:
— по-перше, вони стають великою конкурентною силою на внутрішніх грошових і банківських ринках країни, яка прийамає. У цьому розумінні вони фактично перебудували ринки Лондона, Сінгапура;
— по-друге, вони є головним фактором розвитку ринку євровалют, який на сьогодні є основним міжнародним грошовим ринком;
— по-третє, вони спрощують здійснення банківських операцій між головним банком та клієнтом у будь-якій країні світу і таким чином постають інтеграційним механізмом, котрий пов’язує фінансові ринки [1, с. 166].
Відділення утворюються, як правило, на всіх міжнародних валютних ринках, їхня діяльність передбачає повний набір банківських послуг для національних та міжнародних компаній, фізичних осіб та урядів, зарубіжні відділення можуть здійснювати місцеві фінансові послуги в будь-якій країні світу. Відділення можуть надавати кредити для місцевого використання, а також прямі фінансові послуги тоді, коли відбуваються торговельні відносини між двома країнами, в яких розташовані ці відділення.
Регіональна характеристика зарубіжних відділень.
Англія — операції на оптовому грошовому ринку, надання послуг багатонаціональним компаніям (американським), торгівля євродоларами, свопові операції. Взагалі європейські відділення мають оптовий напрям.
Латиноамериканські відділення, навпаки, мають роздрібний напрям. Вони виконують такі функції, як загальні фінансові послуги, місцеві платежі між торговими фірмами, фінансування зовнішньої торгівлі, облік доларів для головної організації.
Відділення Азії здійснюють обмін коштів між місцевим валютним ринком та ринком азіатських доларів, отримуючи прибуток за такими операціями. (Азіатські долари — це банківські депозити, які розміщуються в Сінгапурі й використовуються за межами США.)
Відділення Африки здійснюють змішані послуги з фінансування розвитку, загальні роздрібні банківські послуги, фінансування торгівлі та послуги місцевим філіям багатонаціональних компаній.
Середньосхідні відділення використовують нафтові багатства країн — експортерів нафти. Однак у часи низьких цін на нафту ці джерела ліквідності можуть загасати [1, с. 169-170].
Слід зауважити, що уряди деяких країн застосовують національне законодавство стосовно іноземних банків, які відкривають відділення на їх території. Так, закон про міжнародні банківські операції в США в 1978 р. був уведений з метою регулювання та скасування несправедливих умов, від яких страждали американські банки при розширенні діяльності іноземних банків у США. До зарубіжних банків почали застосовувати національне законодавство.
Базельська угода 1988 р. ввела єдині вимоги до капіталу міжнародних банків. Прийняття цієї угоди було викликане необхідністю зниження ризику в діяльності банків.
Агентства — це така форма міжнародного банківництва, за якої виконується широкий спектр банківських операцій, але забороняється приймати вклади. Агентства використовуються там, де відділення заборонені, де основною метою міжнародного банківського менеджменту є не залучення коштів (наприклад, кредитування). У 60-70 роки минулого століття японські банки використовували форму агентства для кредитування японських компаній, включаючи великі торгові доми. Канадські банки використовували форму агентств у Нью-Йорку для управління коштами в американських доларах, які були вкладені в нью-йоркський грошовий ринок. Японські банки використовували свої нью-йоркські агентства для обліку великих доларових кредитів [1, с. 172].
Закордонні дочірні банки — це така форма міжнародного банківського менеджменту, яка здійснює загальну банківську діяльність та може створюватися як нове підприємство або шляхом поглинання діючого банку. Така форма утворюється в тих країнах, де вітчизняний банк не має контрольного пакета, і тоді, коли в країні базування діють обмеження щодо міжнародного представництва. Вони в основному орієнтовані на місцеві ринки та роздрібні банківські операції.
Завдання закордонного дочірнього банку:
— поліпшення міжнародних конкурентних позицій;
— мінімізація податкових зобов’язань;
— можливість ефективно оперувати в країнах, де заборонено створювати іноземні філії;
— обслуговування місцевих клієнтів та функціонування в інтересах материнських банків, виконуючи операції, які заборонені для головного офісу в країні походження [1,с. 172].
Спеціальні міжнародні банківські корпорації використовуються залежно від їх можливостей та здібностей. Наприклад, внутрішні банки США мають можливість створювати корпорації на підставі «закону Єджа» (Edge Act corporations) у межах Сполучених Штатів для проведення міжнародних операцій. Згідно з цим законом банк має право створювати компанії в різних містах за межами свого штату, однак, за умови, що він проводить міжнародні, а не внутрішні банківські операції. Вони також виконують такі основні функції: загальну міжнародну банківську справу, пайові вкладення в акції, спеціалізоване фінансування.
Банківський консорціум створюється тоді, коли кілька банків із різних країн об’єднують свої ресурси для створення ще одного банку, який здійснює міжнародні операції. Така форма дає змогу банкам-учасникам у разі необхідності користуватися підтримкою у своїх партнерів. Наприклад, через депоненти в іноземних валютах, функціонування відділень у різних країнах, використання досвіду в проведенні банківських операцій особливих видів [1, с. 174].
Дочірні фінансові компанії засновуються в тих країнах, де просування іноземного банку було заборонено або обмежено (Австралія, Тайвань, Південна Америка). Вони здійснюють операції, які не дозволені банківським компаніям, — лізинг та брокерська діяльність на ринку цінних паперів.
Торгові банки — існують у Лондоні і здійснюють міжнародні банківські операції: здійснюють управління портфелем цінних паперів та надають послуги корпораціям.
Міжнародні банківські служби — характерна форма міжнародного представництва для США, яка може приймати термінові депозити від іноземних клієнтів, не враховуючи діючих в Америці вимог щодо створення обов’язкових резервів. Тобто ці операції нагадують операції з євродоларами. Вони майже однакові за розміром процентних ставок та іншими параметрами. Американські компанії можуть отримати доступ до фінансування з боку МБС через свої іноземні філії або дочірні компанії, але при цьому вони повинні довести те, що фінансування необхідне для іноземних операцій [1, с. 175].
3. Міжнародна інвестиційна діяльність банку: форми й особливості управління
Міжнародна інвестиційна діяльність — це сукупність практичних дій суб’єктів по вкладенню інвестицій за рубіж та іноземних інвестицій. Вона перерозподіляє у просторі і часі ресурси між окремими суб’єктами й об’єктами різних країн. Зрозуміло, що головним суб’єктом інвестиційної діяльності, який приймає рішення про вкладення коштів є інвестор. Його іноземна діяльність зумовлена розвитком господарських зв’язків між країнами світу, і залежить вона як від об’єктивних економічних законів, так і від політико-економічної мети діяльності національних держав у світовому політичному та господарському просторі [6, с. 145].
Здійснюється міжнародна інвестиційна діяльність у двох напрямках: вивезення капіталу та залучення іноземних інвестицій.
Вивезення капіталу зумовлюється під дією таких чинників:
— Надлишком капіталів у країні (низькі норми прибутку, чи брак відповідної економічної структури для застосування капіталів.)
— Потребою у нових ринках збуту, сировини.
— Формування певного рівня конкурентоспроможної економіки.
— Міжнародний поділ праці.
— Транснаціоналізація економіки.
— Пошук стабільних умов застосування капіталів.
Необхідність залучення іноземних інвестицій виникає за:
— обмеженості внутрішніх інвестиційних ресурсів;
— низької інвестиційної активності власних інвесторів;
— необхідності забезпечення разом з інвестиціями нової техніки та технології;
— бажання створити конкурентно спроможну економіку та освоїти світові ринки;
— потреби в модернізації соціальної інфраструктури суспільства [6. с. 146].
Головною метою приватних іноземних інвестицій є експорт інвестиційного капіталу за кордон у грошовій або товарній формі з метою отримання прибутку чи розширення економічного впливу.
Головною метою державний іноземних інвестицій є створення правових, економічних та організаційних умов для сталого розвитку економіки країни, куди вкладаються інвестиції.
Основу підприємницького капіталу становлять прямі та портфельні інвестиції.
Прямі інвестиції — це вкладення у зарубіжні підприємства, що забезпечують контроль інвестора або його участь в управлінні підприємством. Прямими інвестиціями є як первинні вкладення так і реінвестиції, крім того до них відносять всі внутрішньокорпораційні перекази капіталу у формі кредитів і позичок між прямим інвестором і філіями, дочірніми та асоційованими компаніями [6, с. 148].
Масштаби прямих інвестицій і темпи їх вкладання залежать від обсягів капіталів країн донорів і змін в економіці, юрисдикції, внутрішнього господарського механізму країн, що приймають іноземний капітал. Створення необхідних умов для, сприятливого клімату для залучення прямого, реального капіталу — це комплексна проблема, яка містить у собі економічну, соціальну, політичну й технічну складові. Світовий досвід доводить, що умови іноземним інвесторам створюються за допомогою економічних та соціальних заходів, юридичних норм, що є складовою інвестиційного законодавства держави, яка приймає капітал; міжнародних договорів; інвестиційних договорів між іноземним інвестором і державою, яка приймає; страхових полюсів при страхуванні інвестицій у національних та міжнародних страхових організаціях. Виходячи з цих умов, прямі інвестиції можуть здійснюватися в таких формах:
- Придбання контрольних пакетів акцій у фірмах країн-реципієнтів здійснюється через пряму купівлю акцій на місцевому фондовому ринку. Цей спосіб інвестування широко використовується в процесі приватизації підприємств, а також при обміні акцій на борги підприємств як державної, так і приватної форми власності.
- Ліцензійні угоди з фірмами країн-реципієнтів дають інвестору можливість виходу на ринок із мінімальним ризиком. Транснаціональна компанія передає права на виробництво певного продукту або послуги або на використання запатентованого процесу, технології, товарного знаку або іншої інтелектуальної власності місцевій фірмі, яка буде відповідати за виробництво та маркетинг на місцевому ринку. Іноземний інвестор може купувати акції місцевої фірми, із якою укладено ліцензійну угоду.
- Стратегічні альянси і спільні підприємства дають інвесторам більшу присутність на місцевому ринку з меншим ризиком, ніж пряма купівля місцевої фірми або створення власного дочірнього підприємства. Створення альянсів великими корпораціями відкриває можливості для дрібних компаній, що шукають джерела фінансування для зросту. Продукція таких компаній займає вузькі ніші, тому вони можуть забезпечити більш високий Доход порівняно з великими конкурентами, які частіше всього не так оперативно реагують на появу нових ринків і продуктів.
Переважна більшість стратегічних альянсів набуває форми спільних підприємств, що створюються для досягнення цілей, обумовлених членами-засновниками (компаніями, що вирішили Утворити альянс).
- Придбання контрольних пакетів акцій у фірмах країн-реципієнтів іноземними інвесторами приносить великі вигоди місцевим фірмам, стимулює економіку країни в цілому та прискорює її інтеграцію у світову економіку, тому що це вимагає від інвесторів більших зобов’язань та тривалішого часу для отримання прибутків. Контрольні пакети акцій можуть бути отримані за допомогою прямої купівлі акцій, приватизації, обміну акцій на борги та іншими методами.
- Створення власних дочірніх підприємств у фірмах країн-реципієнтів застосовується на ринках, які мають найбільший потенціал для отримання прибутків. Ця форма інвестицій має найбільший ризик та найбільші зобов’язання з боку іноземного інвестора. Таким чином, прямі іноземні інвестиції несуть ризик іноземним інвесторам, тому що останні позбавлені можливості швидкого виходу на ринок, крім того, вони приносять більше вигод країні-реципієнту, тому що включають більші суми коштів, пов’язаних із більшими зобов’язаннями і тривалим часом здійснення інвестицій. Портфельні інвестиції — це вкладення в акції зарубіжних підприємств (без придбання контрольного пакета), облігації та інші цінні папери іноземних держав, міжнародних валютно-кредитних організацій з метою отримання підвищеного доходу за рахунок податкових пільг, зміни валютного курсу і т.д. Такі інвестиції не дають реального контролю інвестора над об’єктом інвестування [6, с. 150-151].
Інвестор, який планує здійснити міжнародні портфельні інвестиції, має перш за все визначити принципи формування структури їх портфеля. Можлива така послідовність формування структури портфеля міжнародних інвестицій у цілому або по конкретним сегментам:
— країни (валюти) — види цінних паперів — конкретні цінні папери; — види цінних паперів — країни (валюти) — конкретні цінні папери; — види цінних паперів — конкретні цінні папери — країни (валюта); — конкретні цінні папери — країни (валюти) [6, с. 151].
В першому випадку інвестор може вибрати спочатку, наприклад, Японію та Францію, а потім японські облігації та французькі акції і, на кінець, конкретні цінні папери.
У другому випадку спочатку вибираються види цінних паперів (наприклад, акції або короткострокові державні облігації) потім для кожного виду визначаються країни (наприклад, Японія для інвестицій в акції, а Великобританія — короткострокові державні облігації) і на кінець визначаються конкретні цінні папери.
Третій та четвертий випадки характерні для визначення структури сегменту акцій у портфелі міжнародних інвестицій.
При цьому в третьому випадку вибір виду цінних паперів означає вибір певних галузей економіки, після чого вибираються акції конкретних компаній певної країни. Вибір таких акцій визначає сукупність країн (валют) інвестування.
Таким чином, в першому та другому випадку реалізується принцип «країни (валюти) — конкретні цінні папери», який у літературі називається принципом «зверху вниз» (Top Down). В третьому та четвертому випадках реалізується принцип «конкретні цінні папери — країни (валюти)», або принцип «знизу вверх» (Bottom Up) [6, с. 153].
На кожному етапі розглянутих послідовностей формування набору сегментів та конкретних цінних паперів у портфелі міжнародних інвестицій залежить від цілі конкретного інвестора.
Висновки
У всьому світі менеджмент розглядається як один з найважливіших чинників підвищення ефективності діяльності. В умовах жорсткої конкуренції, що супроводжує розвиток ринкової економіки, необхідно постійно удосконалювати системи та форми управління, швидко оволодівати нагромадженими в теорії та практиці знаннями, знаходити нові неординарні рішення в динамічній ситуації. Лише такий підхід до управління забезпечує виграш у конкурентному середовищі або принаймні нормальні умови розвитку організації.
Банківська діяльність у сучасному світі — одна з найбільш конкурентних, тому успіх і життєдіяльність банку істотно визначається його менеджментом. Банківський менеджмент має певну специфіку, зумовлену характером та особливостями здійснення банківських операцій.
Список використаних джерел
- Банківські операції: Підручник / А. М. Мороз, М. І. Савлук, М. Ф. Пуховкіна та ін.; За ред. д-ра екон. наук, проф. А. М. Мороза. — К.: КНЕУ, 2000. — 384 с.
- Васюренко О. В. Банківський менеджмент. — К.: Академія, 2001. — 313, с.
- Вовчак О. Д. Банківська справа: Навчальний посібник. — Львів: Новий Світ-2000, 2008. — 559, с.
- Кириченко О. Банківський менеджмент. — К.: Основи, 1999. — 671 с.
- Мещеряков А. А. Фінансовий менеджмент у банках. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 207 с.
- Міжнародний менеджмент: Навч. посібник /За ред.І.О. Піддубного – 2-ге видання, стереотип – Харків, 2006. – 252 с.
- Примостка Л. О. Банківський менеджмент. — К.: КНЕУ, 1998. — 106 с.