Вступ

На практиці принципами управління керуються у відповідності з соціально-економічними умовами, що склалися в суспільстві. Принципи управління обґрунтовують, роз’яснюють зв’язки як між об’єктом і суб’єктом управління, так і в середині кожного з них. Вони відображають властивості, притаманні управлінській системі в цілому, а також окремим її елементам, явищам, процесам. Принципи відображають зміст і взаємозв’язки основних елементів системи управління.

Аналіз характерних ознак державного управління дозволяє визначити його як: багатогранна організуюча діяльність держави, спрямована на виконання її завдань та функцій, що здійснюється через практичну діяльність органів виконавчої влади. Управлінська діяльність органів виконавчої влади, яку ми називаємо виконавчо-розпорядчою, полягає у: 1) діяльності щодо виконання законів; 2) діяльності з вико­ристання владних повноважень, наданих органу виконавчої влади чи посадовій особі. Організовуючи виконання законів, суб’єкти управління розпоряджаються — видають владні акти управління, які набирають форми нормативно-правових актів.

Отже, державне управління — складне багатогранне явище, що охоплює фундаментальні та прикладні галузі наук: політичні, юридичні (адміністративне право), філософські, економічні (макро- та мікроекономіка, статистика, економетрія), соціологічні, технічні (прикладна математика, інформатика, технічна кібернетика, системотехніка), історичні (історія держави і права), психологічні.

1. Структура та елементи механізму державного управління

Комплексний механізм державного управління може складатися із таких видів механізмів:

—        економічного (механізми державного управління банківською, грошово-валютною, інвестиційною, інноваційною, кредитною, податковою, страховою діяльністю тощо);

—         мотиваційного (сукупність командно-адміністративних та соціально-економічних стимулів, що спонукають державних службовців до високоефективної роботи);

—         організаційного (об’єкти, суб’єкти державного управління, їх цілі, завдання, функції, методи управління та організаційні структури, а також результати їх функціонування);

—         політичного (механізми формування економічної, соціальної, фінансової, промислової політики тощо);

—         правового (нормативно-правове забезпечення: закони і постанови Верховної Ради України (далі — ВРУ), укази Президента, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України (далі — КМУ), а також методичні рекомендації та інструкції тощо).

Зазначимо, що, окрім комплексного механізму державного управління, існують ще й недержавні механізми управління: бізнесові, конфесіональні, корупційні, партійні тощо.

О. Коротич виокремлює класифікацію механізмів державного управління залежно від суб’єктів управління. Відповідно до цієї ознаки, в Україні механізми державного управління поділяються на такі, які здійснюються органами управління:

—         вищого рівня (ВРУ, Президентом, КМУ);

—         обласного рівня (обласними радами, обласними державними адміністраціями (далі — ОДА));

—         районного рівня (районними радами, районними державними адміністраціями);

—         місцевого рівня (міськими, селищними, сільськими радами). Узагальнена класифікація механізмів державного управління подана на рис. 2.

Вона включає поділ механізмів державного управління за функціональним призначенням та за суб’єктом управління.

Оскільки фактори державного управління можуть мати економічну, соціальну, організаційну, політичну і правову природу, комплексний механізм державного управління повинен являти собою систему економічних, мотиваційних, організаційних, політичних та правових механізмів.

Велике значення має організаційний механізм державного управління. Це сукупність різних за своєю природою конкретних організаційних елементів у механізмі управління, що мають організовувати регулювання, управління в інтересах державної влади, ефективну діяльність державно-управлінської системи.

Основне призначення організаційних елементів у складі комплексного механізму управління — формування і посилення організаційного потенціалу суб’єктів управління як складової частини системи управління.

Структурна політика, що здійснюється урядом України, керівництвом регіонів, адміністрацією підприємства, — це державна політика стосовно до галузевої, регіональної, виробничої структур загалом і окремих її частин.

В основу структурної політики повинні бути покладені принципи спадковості цілей, структурної зміни, перебудови для перспективного і середньострокового періодів і необхідності порівняння і сполучення цих цілей з реальними соціальними та матеріальними обмеженнями. Завданнями структурної політики можуть бути: підтримання ефективних і оптимальних елементів структури при послідовній реорганізації дублюючих елементів організаційної структури; сприяння розвитку інфраструктури управління, необхідної для реалізації структурних змін; забезпечення ефективнішого і економнішого використання ресурсів; збереження найцінніших управлінців; подолання структурних деформацій; підвищення безпеки тощо.

Умовами структурних змін є: подолання інституціональних перетворень, що сприяють координації дій та зближенню стратегій наявних інститутів державної влади та управління; міжгалузеві зміни; підвищення соціальної стабільності в суспільстві та запобігання зростанню соціальної напруги; гармонійний розвиток державно-управлінських відносин тощо.

2. Фундаментальне елементи державного управління

Принципи державного управління — це фундаментальні істини, позитивні закономірності, керівні ідеї, основні положення, норми поведінки, що відображають закони розвитку відносин управління, сформульовані у вигляді певного наукового положення, закріплено­го переважно у правовій формі, на основі якого будується і функціонує апарат державного управління.

Принципи визначають вимоги до системи, структури, організації і процесу управління, напрямки й межі прийняття управлінських рішень. Характеризуючи той чи інший принцип, слід ураховувати його взаємозв’язок з іншими принципами, залежність від них. Принципи взаємодіють між собою в межах цілісної системи, врівноважуючи чи посилюючи один одного, що дає змогу достатньою мірою розкрити свою природу, індивідуальність і регулюючі можливості. При цьому кожен принцип має структурно відведене йому місце, що дає підстави зробити висновок — повноцінне розкриття змісту і потенціалу будь-якого принципу державного управління можливе лише в рамках і з урахуванням його системних залежностей.

Контроль є найбільш фундаментальний елемент процесу управління. Ні планування, ні створення організаційних структур, ні мотивацію не можна розглядати повністю у відриві від контролю. Попередній контроль звичайно реалізовується в формі певної політики, процедур і правил. Передусім він застосовується по відношенню до трудових, матеріальних і фінансових ресурсів.

Окрім внутрішніх органів управління підприємствами та організаціями, існують вищі органи загальнодержавного управління всіма суб’єктами господарювання. Формування і функціонування таких органів управління є об’єктивно необхідними й доцільними, оскільки зумовлюються наявністю широкого кола управлінських рішень, прийняття та практична реалізація яких перебувають поза можливостями та компетенцією самих підприємств і організацій.

Таким чином, державне управління має політичний (або телеологічний) та адміністративний аспекти. Перший з них полягає в цілепокладанні, другий — у цілездійсненні. Умовно можна вести мову про політичне державне управління та адміністративне державне управління.

Враховуючи, що державне управління фактично означає управління справами суспільства з метою досягнення юридично визнаних цілей, а також підсумовуючи наведені ознаки та особливості державного управління, можна запропонувати такі його ознаки:

• державне управління — це соціальне, політичне явище, вид суспільної діяльності, пов’язаної зі здійсненням державної влади в демократичній країні на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову;
• державне управління має процесуальний характер, що охоплює процеси цілевизначення, цілепокладання та цілездійснення. Державне управління має політичний та адміністративний аспекти;
• державне управління — це систематично здійснюваний цілеспрямований вплив держави на суспільну систему в цілому або на окремі її ланки, на стан і розвиток суспільних процесів, на свідомість, поведінку та діяльність особи і громадянина з метою реалізації державної політики, виробленої політичною системою та законодавчо закріпленої, в інтересах оптимального функціонування та розвитку держави;
• цілі та функції державного управління адекватні цілям, завданням і функціям держави та становлять відповідні сукупності декомпозованих цілей, завдань і функцій держави, сформованих політичною системою з урахуванням соціально-економічного та політичного стану держави;
• цілі державного управління формуються політичною системою та реалізуються механізмом держави;
• органи державної влади як суб’єкти державного управління діють у межах компетенції, визначеної для них у відповідних нормативних актах, та наділені необхідними державно-владними повноваженнями;
• виконавчо-розпорядчу діяльність з реалізації зазначених цілей в основному здійснюють державний апарат і органи місцевого самоврядування в межах делегованих повноважень;
• державний апарат формується на підставі законодавчих актів за дорученням держави.

Висновки

Щодо складових елементів механізму державного управління, то вчені одностайні у визнанні в якості основного його елементу, насамперед, системи органів виконавчої влади (органів державного управління): в силу її ролі у забезпеченні ефективного вирішення завдань управління, реальної керованості суспільними процесами.

Вважаємо, що таке розуміння проблеми цілком виправдане і обґрунтоване.

По-перше, поява системи органів управління (або апарату державного управління) завжди обумовлена чітко визначеною необхідністю реалізації цілей та завдань державного управління — як загальних, так і персофікованих, відповідно до конкретних сфер суспільного життя. Тому система органів управління створюється саме як інструмент реалізації цілей та завдань державного управління щодо процесів, які відбуваються в суспільному житті, як засіб конкретизації загальних функцій державного управління у певних сферах суспільного життя. А це, в свою чергу, засвідчує, що між завданнями та цілями державного управління, які носять загальний характер, та функціями конкретного органу управління існує прямий зв’язок: функції конкретного органу системи управління похідні в цілому від цілей та завдань державного управління.

Іншими словами, функції органів управління спрямовані на конкретний об’єкт управління, реально існуючі управлінські дії, несуть в собі відбиток загальних цілей та завдань управління. Функція (функції) органу управління розкриває сутність цього органу, зміст його діяльності, співвідношення з іншими органами управління, його місце в системі управління. Кожен орган управління, здійснюючи належну йому компетенцію, виконуючи власне належні йому функції, тим самим реалізує частину загальних цілей та завдань управління.

Виходячи з викладеного вище, можна стверджувати, що завдання та цілі державного управління, диференціюючись у функціях конкретних органів системи державного управління, багато в чому впливають на внутрішню структуру як системи органів державного управління, так і конкретних її органів. Тобто цілком очевидним є зв’язок та вплив загальних цілей та завдань державного управління (а, отже, і виконавчої влади) на структурне становлення як системи її органів в цілому, так і структури самих органів системи.

По-друге, реалізуючи належні їм функції, органи управління як керуючі суб’єкти мають право в односторонньому порядку видавати юридичні акти нормативного характеру, тобто мають реальний засіб впливу на об’єкти управління шляхом зміни їх правового статусу.

По-третє, система органів державного управління має значне ресурсне забезпечення своєї діяльності по реалізації владних повноважень: правове, інформаційне, економічне, технічне та ін.

По-четверте, система органів державного управління, маючи розгалужену структуру, забезпечує одночасність здійснення відповідних владних функцій по всіх регіонах країни.

Список використаної літератури

1. Антонюк У. Поняття і зміст державного управління щодо забезпечення екологічної безпеки у процесі діяльності залізничного транспорту // Юридична Україна. — 2009. — № 2. — С. 68-72
2. Баштанник В. Конституційно-правові засади державного управління в системі наднаціональних інтеграційних процесів: історико-теоретичний аспект // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2008. — № 2. — С. 49-60
3. Борденюк В. Місцеве самоврядування та державне управління: конституційно-правові основи співвідношення та взаємодії [Текст] / Василь Борденюк, 2008. — 572 с.
4. Драгомирецька Н. Комунікативні процеси в державному управлінні: вплив на стереотипи і установки // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2008. — № 3. — С. 321-326
5. Кравченко С. Місце державно-управлінських реформ у процесах суспільних перетворень: концептуальне бачення // Стратегічні пріоритети. — 2010. — № 2. — С. 96-102
6. Малиновський В. Державне управління: навч. посіб. / Валентин Малиновський, 2009. — 606 с.
7. Мельник А. Державне управління : підручник / Алла Мельник, Олексій Оболенський, Алла Васіна ; ред. А. Ф. Мельник, 2009. — 582 с.
8. Охотнікова О. Сучасний підхід до ролі державного управління у процесі інформатизації суспільства // Підприємництво, господарство і право. — 2008. — № 7. — С. 33-36
9. Скрипнюк О. Правове забезпечення прав і свобод людини та громадянина в процесі реалізації державного управління // Право України. — 2008 . — № 4. —  С. 3 — 8
10. Теорія та історія державного управління [Текст] : навч. посібник / Галина Одінцова [та ін.]; за заг. ред. Г. С. Одінцової, О. Ю. Амосова, 2008. — 285 с.
11. Федорчак О. В. Класифікація механізмів державного управління // Демократичне врядування. – 2008. – Вип. 1
12. Цвєтков В. Суспільна трансформація і державне управління в Україні: політико-правові детермінанти / Віктор Цвєтков, Ірина Кресіна, Анатолій Коваленко, 2009. — 495 с.