Фромм і його гуманістичний психоаналіз

Вступ

Представник гуманістичного напрямку Е. Фромм стверджував, що поведінка людини може бути зрозумілою тільки у світлі впливу культури, що існує у даний конкретний момент часу. Фромм намагався розширити горизонти психоаналітичної теорії, підкреслюючи роль соціологічних, економічних, політичних, релігійних і антропологічних чинників у формуванні особистості.

Фромм був упевнений у тому, що для кожного історичного періоду характерний прогресивний розвиток індивідуальності в міру того як люди боролися за досягнення більшої особистої свободи в усіх своїх потенційних можливостях. Проте значний ступінь автономії і свободи вибору досягається ціною втрати почуття повної безпеки і появи відчуття особистої незначущості. Люди потребують того, щоб мати владу над своїм життям і право вибору, але їм також необхідно відчувати себе об'єднаними і пов'язаними з іншими людьми. Подолання почуття самотності, власної незначущості і відчуженості вимагають відмови від свободи і пригнічення своєї індивідуальності. Фромм описав декілька стратегій “утечі від свободи”:

— авторитаризм, що визначається як “тенденція поєднати самого себе з кимось або чимось зовнішнім, щоб набути сили, втраченої індивідуальним “Я”: мазохічна форма авторитаризму виявляється в надмірній залежності, підпорядкованості і безпомічності, садистська форма — в експлуатації інших, домінуванні і контролі над ними;

— деструктивність — подолання почуття неповноцінності шляхом знищення, підкорення або приниження інших;

— конформність — абсолютне підпорядкування соціальним нормам, що регулюють поведінку, через що людина стає такою, як всі інші, поводиться загальноприйнято.

Проте Фромм вважав, що люди можуть бути автономними й унікальними, не втрачаючи при цьому відчуття єдності з іншими людьми та суспільством, називаючи це позитивною свободою. Досягнення позитивної свободи вимагає від людей спонтанної активності в житті, дій відповідно до внутрішньої природи. У книзі “Мистецтво любові” Фромм підкреслював, що любов і праця — це ключові компоненти, за допомогою яких здійснюється розвиток позитивної свободи.

Тема: «Фромм і його гуманістичний психоаналіз».

Мета: розкрити сутність концепції “гуманістичного психоаналізу”, на якій ґрунтується “гуманістична етика” Е. Фромма.

Завдання роботи:

— охарактеризувати етику психоаналізу;

— Фромм Е. — автор концепції «гуманістичного психоаналізу»;

— розкрити філософські аспекти вчення Е.Фромма;

— окреслити перспективи розвитку психоаналізу.

1. Етика психоаналізу

Як метод психотерапії і психологічне вчення психоаналіз постав на противагу класичній психології, що була зосереджена на дослідженні свідомості, ототожнювала свідомість і психіку.

Психоаналіз — авангардна теорія, зосереджена на дослідженні психічного несвідомого (несвідомих психічних процесів і мотивацій) [3, с. 168].

Цю теорію заснував 3. Фройд. Його аналіз несвідомого сформував нову основу для психологічної інтерпретації людини, стимулював нетрадиційні пошуки в культурології, філософії, мистецтві. Він справив значний вплив і на розвиток етики.

Етика 3. Фройда вибудовувалася на положенні про вроджені психічні комплекси людини. Структуру і мотиви поведінки індивіда він виводив з його несвідомих, передусім сексуальних (лібідо), потягів. Первинним елементом внутрішнього світу людини філософ вважав несвідоме (Воно), що діє як неспрямована енергія, устремління і набуває спрямування у “принципі втіхи”. У чоловіків це проявляється в суперечливому комплексі сексуальних потягів до матері й агресивних імпульсах у ставленні до батька (“комплекс Едіпа”). Властиві такі потяги й жіночій статі (“комплекс Електри”). Вони домінували ще у бутті первісної людини. Однак суспільство розвивається, виникають моральні норми поведінки, які обмежують і пригнічують відкриті прояви несвідомих потягів, тому в свідомості людини ще на ранніх етапах суспільного розвитку розвивається і передається спадково особлива інстанція (“Ідеал-Я”), що є результатом засвоєння індивідом моральних норм. За 3. Фройдом, будь-яка цивілізація ворожа людині, оскільки зумовлює придушення її потягів, наслідком чого є перетворення (сублімація) психічної енергії на різноманітні види культурної діяльності. Потяги, які не сублімувалися, проявляються у формі психічних хвороб й аморальних вчинків людей [3, с. 170].

Психоаналіз як конкретна теорія і метод психотерапії суттєво відрізняється від фройдизму, який підніс положення психоаналізу на рівень філософсько-антропологічних принципів.

Фройдизм — сукупність шкіл, представники яких витлумачували різноманітні процеси і явища, що стосуються людини і суспільства, на основі психоаналізу [3, с. 171].

У лоні фройдизму виокремилися такі напрями, як аналітична психологія (цюріхська школа), започаткована К.-Г. Юнгом, а також психологія особистості (індивідуальна психологія), репрезентована австрійським психіатром Альфредом Адлером (1870-1937) [3, с. 171].

Будучи одним із прибічників психоаналізу, А. Адлер сформував власну школу індивідуальної психології. Як і 3. Фройд, він визнавав визначальну роль у психіці потягів і несвідомого, вважаючи, однак, що потяги мають соціальне спрямування.

Центральним у концепції А. Адлера є принцип компенсації, згідно з яким основа людської діяльності — прагнення до особистої переваги (вищості), яка реалізується завдяки механізму компенсації, спричиненого тілесною слабкістю або іншою слабкістю первинного почуття неповноцінності. Цей механізм є центром формування особистості, детермінує її психіку. Зміст прагнення до особистої вищості, способи реалізації його створюють специфічний для кожної людини “життєвий стиль”.

Визнаючи важливість культурних і соціальних факторів у моральній сфері буття людини, А. Адлер критикував фройдизм за перебільшення ролі сексуальності й підсвідомого в детермінації її поведінки.

К.-Г. Юнг звільнив психологічну теорію від сексуального підходу, витлумачив поняття “лібідо” як психічну енергію. Його теорія значну роль відводила духовності. Великі життєві проблеми він намагався пояснювати дією колективного несвідомого (архетипів), що психологічно концентрувало віковий колективний досвід. На його погляд, усі глибокі переживання, високі психологічні напруги, людські вчинки зумовлені дією цієї сили (архетипів), яка за розвиненої самосвідомості людини забезпечує перетворення несвідомого на усвідомлене [3, с. 172].

Учення К.-Г. Юнга налаштовує людину на самоаналіз, пропонує систему орієнтації людського існування, за якою однаково значущими є свідоме і несвідоме. Його етичні принципи значною мірою заперечували етику 3. Фройда, яка, орієнтуючись на традиційну (аскетичну) мораль, розводила добро і зло на різні полюси. Етика К.-Г. Юнга обстоює психологічну цілісність протилежностей, що передбачає відмову від аскетизму [3, с. 172].

На основі фройдизму сформувався неофройдизм, який, зберігши властиву психоаналізу логіку міркувань, відмовився бачити у поведінці людини сексуальні мотиви. Одним із найталановитіших представників неофройдизму був Е. Фромм, який досліджував взаємозв'язки психіки, поведінки індивіда із соціальною структурою суспільства.

Автор концепції “гуманістичного психоаналізу”, на якій ґрунтується “гуманістична етика”, Е. Фромм критикував класичний психоаналіз за відокремлення психології від етики, ігнорування моральних норм як організуючого начала життєдіяльності людини. Проблема неврозів, на його погляд, перебуває у нерозривному зв'язку з етикою, оскільки “кожний невроз становить собою моральну проблему”, і нерідко зумовлений моральними конфліктами. Розглядаючи різні етичні концепції (“Етика гуманістична й етика авторитарна”, “Етика суб'єктивістська і етика об'єктивістська”), Е. Фромм не поділяв думку, згідно з якою людина від природи є доброю або злою. Ототожнення моральних і соціальних норм, за його переконаннями, спричинює відчуження людини, а зведення моралі до біологічних процесів ігнорує наявність у ній людського начала. Сповнений егоїзмом і насиллям світ потребує гуманістичної моралі і гуманістичної етики, які б обстоювали особистість, сприяли утвердженню її в усіх сферах життя, забезпечували гуманні стосунки між людьми на засадах уселюдської любові [3, с. 173].

2. Фромм Е. — автор концепції «гуманістичного психоаналізу»

Оздоровити суспільство, на думку Е. Фромма, можна шляхом морального удосконалення людини, її індивідуального самопрозріння, яке досягається завдяки використанню методів гуманістичного психоаналізу.

Попри утопічність багатьох висновків, репрезентований Е. Фроммом неофройдизм збагатив розуміння людини як носія суспільних відносин, започаткував нові аспекти дослідження її як особистості.

Наслідуючи ідеї Йоганна Якоба Бахофена, Фромм вважав, що соціальна динаміка визначається зіткненням закладених у психіці принципів матріархату та патріархату. Патріархат — раціо, наука й техніка, держава, закон, — пригнічення; усе це веде до авторитаризму, наприклад, тоталітаріям ХХ століття. Матріархат — рівність, прощення та співчуття. Всупереч Фройду, фіксацію на матері (едипів комплекс) Фромм пояснює несексуальними мотивами — бажанням повернутися під захист, відгородитися від ворожого світу; але це гальмує розвиток, веде до регресу та інфантильності, наприклад, у розрекламованому «суспільстві споживання» [5, с. 139].

Фромм дав цікаві трактування Святого Писання. Людей поневолюють хибні ідоли — гроші, слава, влада. Розкол свідомості медицина називає «шизофренією» — люди не можуть збагнути єдиного Бога, який править різноманіттям Світу. Єврейське слово «шалом», тобто «світ», можна перекласти як «повнота, цілісність». Щоб осягнути всеєдність та віднайти Світ, потрібний «порятунок» — подолання відчуженості та розколу свідомості, пізнання Бога й Закону Його [5, с. 139].

Ідею комунізму Фромм вважав світською релігією. Як і біблійні пророки, Маркс вважав, що люди повинні звільнитися від соціальної рутини для пізнання і перетворення світу. За Марксом, сформовані соціумом «пристрасті» суперечать істинній суті людей. Фромм казав про «патології нормальності» — прийнята в суспільстві «норма» є патологією з погляду вищої суті людини [5, с. 140].

Суспільство утримують не тільки влада та егоїзм, а й система емоцій. Загострення протиріч ламає емоційні зв’язки. Вивільнена психоенергія підриває суспільство. За Марксом, під впливом ідей гуманізму це веде до прогресу. За Фроммом же, революції ведуть до катастроф, тому що «прекрасні ідеї» впливають лише на поверхневу свідомість, а між тим часто для людей рушійною силою стають глибокі несвідомі деструктивні пориви.

Працюючи у Франкфуртському інституті соціальних досліджень, Фромм намагався пояснити соціологам елементарні речі: отримана шляхом опитування «громадська думка» має порівняно невелике значення і нею легко маніпулювати; індивід думає приблизно те саме, що й інші; суспільством рухають не стільки поверхневі думки, скільки більш глибокі емоції; величезний недолік «виборної демократії» у тому, що вибори (те саме опитування!) визначають лише поверхневу думку. В 1930 році парламентські вибори показали, що тільки 18% німців голосували за партію Гітлера. Фромм же дійшов висновку, що в 75% німців — угодовський характер і вони не протистоятимуть фашизму. Йому не повірили… 1933 року Інститут «емігрував» до США — у його складі було багато євреїв. 1941 року у США Фромм видав знамениту книжку «Втеча від свободи», у якій простежив шлях Заходу від Реформації до фашизму та суспільства споживання [6, с. 7].

З 1949 р. він був професором в університеті Мехіко. Виступав проти ядерної зброї та війни у В’єтнамі, запропонував ідею «гуманістичного соціалізму», вступив у соціал-демократичну федерацію США, проте залишив її, зрозумівши, що це звичайна «контора». 1962 року Фромм відвідав СРСР і заявив, що наш «соціалізм» — це крайній ступінь державного капіталізму.

У 1960-х рр. загроза світової термоядерної війни привела до думки про те, що, крім поверхневих політико-економічних, є глибинні корені агресії людей — тваринні інстинкти, закладені у філогенезі. Ці «ідеї» стали модними завдяки книжкам «Так зване зло» Конрада Лоренца і «Гола мавпа» Десмонда Морріса — біологів, абсолютно некомпетентних у психології. Такі дурниці кажуть і нині, не розуміючи, що людина — зовсім не мавпа [6, с. 8].

1973 року виходить ще одна знаменита книжка Фромма «Анатомія людської деструктивності». Фромм розрізняє «інстинкти» та «пристрасті»: інстинкти мають тваринну основу, пристрасті кореняться в характері й мають психо-соціальну основу. Людині властиві два види агресії. Перший — спільний для людей і тварин. Це оборонний «доброякісний» вид, який закладений у філогенезі, служить виживанню виду та роду, але згасає при зникненні загрози. Інший вид — «злоякісна» жорстокість і деструктивність — є тільки у людини й відсутня у тварин, не зумовлена філогенетичною програмою, не служить біологічному пристосуванню; це лише задоволення ірраціональних пристрастей. Людина — це вбивця, що без розумних причин мучить і вбиває одноплемінників і знаходить у цьому задоволення! Звірі на таке не здатні, у них на це… «розуму не вистачить»! Агресивність людини пояснюється не звірячим інстинктом, а тим, що відрізняє її від звіра. Інстинкти дають однозначну, раціональну програму. Мета оборонної агресії звіра — не руйнація, а збереження життя. Якщо ж вона досягнута, агресія зникає [6, с. 9].

У людей інстинкти слабкі. Їх заміняє розум, але він дає неоднозначну програму. Оборонна агресія в людей набагато сильніша: людина передбачає загрозу, перебільшує її, може повірити у міфічну загрозу, планувати зустрічну, часто безглузду, агресію. Людина може жити тільки в психічній рівновазі, й ідеї, які ставлять під сумнів орієнтацію, мотивацію, об’єкт поклоніння, сприймає як загрозу.

Проте розум сильно ускладнює життя. Людина не лише знає об’єкти, а й розуміє, що вона це знає. Вона усвідомлює своє відчуження від ворожого світу, безсилля, незнання, неминучість смерті. Гріхопадіння — перетворення тварини в людину через усвідомлення себе. Людина не може повернутися під захист утроби, у тваринний стан гармонії з природою. Порушення фізичних зв’язків зі світом веде до екзистенціальних потреб у психічних зв’язках. Їх можна задовольнити творчістю, прагненням до справедливості, незалежності, правди, а можна — нарцисизмом, ненавистю, садомазохізмом, деструктивністю. Об’єднуючись навколо лідера, люди стають боязкими напіврабами. Товари й усілякі розваги роблять людину жадібною та незадоволеною. За Фроммом, свобода — благо лише при творчій реалізації. Проте страх перед нею веде до авторитарного мазохізму тоталітарних суспільств або пристосуванства «розвинених демократій». Потреба у впливі на світ вимагає пізнання та перетворення світу, але найчастіше призводить до пригнічення інших і руйнації навколишнього світу. Тут корені тієї «злоякісної» агресії, яка відсутня у тварин і є тільки в людей, не підпорядкована розумній меті й служить задоволенню ірраціональних пристрастей [6, с. 10].

Психіка — унікальне явище в Космосі. Фромм і Станіслав Лем наводять приголомшливі дані: число зв’язків між нейронами кори головного мозку в людини сягає 102783000, а число атомів у Всесвіті оцінюється в таку непорівнянно малу цифру – 1066. Людина ж просто зобов’язана охопити своїм мозком Всесвіт.

Якщо люди не переплавлять енергію руйнації та споживання на енергію творення, вони знищать себе й навколишній світ. Людина вийшла з тваринного стану й повернутися назад не може. Створена за образом і подобою Бога, вона має всі шанси знищити й себе, і навколишній світ. Великі песимісти Аркадій і Борис Стругацькі стверджували: «важко бути Богом», але Фромм сподівався, що «you will be as God», тобто «ти будеш Богом», коли візьмешся за розум. Важко повірити… [6, с. 11]

В 1980 році спадкоємець мудрості біблійних пророків Еріх Фромм залишив цей світ… На схилі віку він писав, що Книги Пророків варті більше, ніж щоденна тріскотня «засобів масової інформації».

3. Філософські аспекти вчення Е.Фромма

Проблема соціальної адаптації є однією з найважливіших у сучасному світі. В зв'язку з цим виникає необхідність подальшого теоретичного аналізу і практичного розвитку як самого психоаналізу, так і різноманітних шкіл і напрямків, для яких психоаналіз є теоретичною основою. Цю проблему досліджував видатний представник психоаналізу Е.Фромм. Його висновки щодо розвитку і кризи психоаналізу і сьогодні є актуальними і заслуговують на всебічний аналіз.

Проблема соціальної адаптації в сучасній українській філософській літературі розглядається І.Бичком, В.Ляхом, Л.Лєвчуком, В.Табачковським [7, с. 33].

Е.Фромм аналізує причини, що сприяють зменшенню інтересу до психоаналізу, і, виходячи з цього, показує шляхи розвитку цього напрямку, розкриває головні теоретичні положення класичного (ортодоксального) психоаналізу, сформульованого Фройдом, та головні його відгалуження, що існують сьогодні.

Розглядаючи кризу психоаналізу, Фромм висвітлює шлях становлення психоаналізу, формування головних його положень. Виникнення психоаналізу було пов'язане не тільки з розвитком і становленням нової теорії, а й з виникненням респектабельного економічного ринку. Від самого початку лікарської діяльності Фройда до нього зверталися пацієнти, які були нездорові у загальноприйнятому розумінні цього слова, у них спостерігалися важкі душевні розлади — фобії, нав'язливі стани, істерія. Поступово методи психотерапії почали застосовувати до людей, які традиційно не вважалися "хворими". Вони скаржилися на втрату смаку до життя, зниження працездатності, тривожний стан, почуття самотності, невдалий шлюб. Таким чином, функція психоаналізу змінилася докорінно, оскільки "хворими" стали люди з якісно іншими, радше "соціальними", симптомами. Причини цього встановити неважко, оскільки соціально-економічні умови породжували відчуження людей один від одного, почуття самотності та відчуженості. Психоаналіз розв'язував проблему спілкування, оскільки в процесі терапії виникала можливість не тільки висловитися, а й зняти з себе відповідальність за прийняття того чи іншого рішення. Якщо прийняття важкого або трагічного рішення було неминуче, прихильник психоаналізу трансформував реальний конфлікт у "невротичний", що вимагало подальшого аналізу, доки ця ситуація не розв'язувалася сама собою. Тому ці пацієнти були зацікавлені в "мирному" та плавному перебігу сеансів, і психоаналітик відповідав їм тим самим. У такий спосіб знижувалася напруга в роботі. Ця інертність підтримувалася також і економічним припущенням, відповідно до якого "споживча вартість є високою", оскільки високою є "ринкова вартість" [7, с. 33].

Зазначені причини послабили психоаналітичний рух. Проте чи значить це, що він перетворився із засобу досягнення мети на самоціль? Ні в якому разі. Тут йдеться лише про неправильне використання деякими практиками та пацієнтами психоаналітичної терапії. Багатьом пацієнтам психоаналіз повернув можливість працювати й радіти життю, чого неможливо було домогтися ніякими іншими методами.

Проте немає нічого дивного в тому, що швидкого поширення дістали, більш швидкі та дешеві методи психотерапії. Це було зумовлено і зниженням рівня доходів пацієнтів, які мали потребу в терапії, і збільшенням кількості самих пацієнтів, оскільки психічні хвороби набували нового "соціального характеру" [7, с. 34].

До того ж, психоаналіз з радикальної теорії перетворився на конформістську. Спочатку психоаналіз був теорією, яка пронизувала суть речей і звільняла людину. Поступово психоаналіз втратив ці риси, впав у застій і скотився до конформізму та пошуків респектабельності.

Проте, аналізуючи зазначені причини, Фромм називає їх зовнішніми і вважає, що вони пов'язані з тлумаченням і розвитком головних теоретичних положень психоаналізу, сформульованих Фройдом.

Найвидатнішим досягненням теорії Фройда було виникнення "науки про ірраціональне", тобто теорії несвідомого. У такий спосіб Фройд зруйнував уявлення про людську свідомість як гранично глибокий рівень психіки. "Він довів, що більшість з того, що ми усвідомлюємо, насправді не існує, а те, що існує, більшою частиною перебуває поза нашою свідомістю" [7, с. 34]. Фройд не просто констатував існування несвідомого, він емпірично досліджував механізми цих процесів, продемонструвавши їхній прояв у сновидіннях, різних невротичних симптомах, обмовках, описках та інших дрібних подіях повсякденного життя. "Саме тому теорія несвідомого є одним з найважливіших відкриттів у пізнанні людини й озброює нас здатністю розрізняти видимі та реальні мотиви людських вчинків" [7, с. 35]. До відкриття Фройда про щирість людини судили за її свідомими намірами, проте після його відкриття цього стало недостатньо, оскільки за межами свідомості таїлася деяка прихована сутність — несвідоме, яке є ключем до справжніх намірів людини. Зрозуміло, що такий принцип аналізу людської особистості шокував загальноприйняту, "буржуазну", лицемірну стабільність, викликавши шквал обурення та гніву. Кожний людський намір стали піддавати подальшому уважному дослідженню, кожному задавали питання: "Що за цим стоїть?".

Проте фройдівській теоретичній концепції була властива глибока суперечність. Постульовані положення теорії Фройда — хибність свідомості, необхідність звернути увагу на інший, глибинний, рівень психіки — несвідоме, безперечно, були революційними й радикально змінювали уявлення про структуру психіки і, відповідно, особистості. З іншого боку, фройдівське несвідоме було, насамперед, місцем придушеної сексуальності, і тому поняття чесності у Фройда головним чином пов'язувалося з тлумаченням пригод і придушенням лібідо. Соціальна критика здебільшого зводилася до критики придушення сексуальності в суспільстві. І ці погляди не можна було назвати радикальними.

Розглядаючи ці суперечності теорії та особистості Фройда, Фромм показує, що для подальшого розвитку психоаналізу існує принаймні два шляхи: один — це розвиток фройдівської часткової теорії несвідомого у загальну теорію, яка охоплює весь спектр придушених психічних спонукань, інший — експлуатація тих положень теорії Фройда, якими суспільство споживання найлегше може опанувати.

В оточенні Фройда переважали учні-конформісти. І це було зумовлене рисами характеру самого Фройда, який був не тільки вченим і психіатром, а й "реформатором", який вірив у свою особливу місію — заснувати рух за перетворення людського розуму та етики. Тому на чолі психоаналітичного вчення виявилися люди, які мали одну головну якість — безмірну відданість руху та самому Фройду [7, с. 36].

Проте історія психоаналізу свідчить, що найталановитіші учні Фройда залишили його. Це, насамперед, Юнг, розрив з яким Фройд пережив дуже важко, Отто Ранк, який створив оригінальне вчення, Адлер, Карен Хорні, Ференці, Вільгельм Райх, який розвинув фройдівську теорію сексуальності до її логічного кінця.

Чому ж інші не змогли цього зробити? На це були серйозні причини. Однією з них було те, що Фройд створив теорію, яка кинула виклик традиційним уявленням та багатьом. У такій обстановці психіатри-одинаки почували себе дуже незатишно, деякої впевненості їм додавала приналежність до певного суспільства. Іншою причиною було те, що психоаналіз претендував на вирішення проблеми людського розуму. Проблема дійсно була поставлена, проте розв'язали лише один з її аспектів.

Бюрократизація психоаналізу — один з чинників, який зумовив його кризу. Ще більш важливе значення мають зміни в суспільстві, що відбулися після першої світової війни, — кібернетизація, поява типу "функціонера" із супутньою йому втратою індивідуальності, загроза ядерної війни. Більшість аналітиків, відбиваючи переважно інтереси середнього класу, стали більш обережними й пильними.

В опозиції до більшості були вчені-аналітики, які спробували поєднати психоаналіз та прогресивні соціальні теорії, які були пов'язані здебільшого з іменем К.Маркса. До цих вчених Фромм відносив Вільгельма Райха, С.Бернфельда та себе. Фромм аналізував вказані проблеми у працях "Психоаналіз і соціологія", "Християнська догма". Пізніше Р.Д. Ленг, будучи одним з найбільш оригінальних творчих мислителів у психоаналізі, зробив аналіз його проблем з радикальних політичних і гуманістичних позицій [7, с. 36].

Помітна увага до психоаналізу була виявлена і з боку представників Франкфуртської школи. Теодор Адорно, Макс Хоркхаймер, а також Жан Поль Сартр зробили дуже цікавий внесок у психоаналітичну теорію в межах власної екзистенціальної філософії.

Проте, на жаль, головні положення психоаналізу у цих теоріях витлумачували неадекватно. Наприклад, Маркузе відзначає, що його праця "залишається винятково у сфері теорії й не заторкує ту технічну дисципліну, на яку перетворився психоаналіз". Показово, що під словом "технічна" він мав на увазі клінічні, емпіричні дані. Проте найбільша цінність психоаналізу Фройда — у використовуванні ним емпіричних спостережень та у їхньому тлумаченні, тому не можна проводити розмежувальну лінію між філософією та аналітичною теорією. Спроба сконструювати "філософію психоаналізу", ігноруючи його емпіричну базу, призведе до серйозних помилок у розумінні цієї теорії. Наприклад, у своїх працях "Ерос і цивілізація", "Одновимірна людина", "Спроби про звільнення" Маркузе допускає серйозні помилки у тлумаченні фройдівської теорії. Так, наприклад, він неправильно розуміє фройдівські "принцип реальності" та "принцип задоволення". Маркузе, схоже, поділяє популярну ілюзію, відповідно до якої життя полягає в здобуті задоволення, а "принцип реальності" зводиться до соціальної норми, відповідно до якої всі цілі людини мають бути спрямовані до праці й виконання свого обов'язку. Проте тлумачення Фройда є зовсім іншим — під принципом реальності він розумів "модифікацію" принципу задоволення, а не його протилежність [7, с. 37].

Принцип реальності, згідно з Фройдом, полягає в тому, що будь-яка людська істота має здатність сприймати реальність і схильність захищатися від тієї шкоди, яку може заподіяти нічим не стримуване задоволення інстинктів. Таке розуміння нічого спільного не має з нормами тієї чи тієї соціальної структури. У такий спосіб формується "соціальний характер" певної культури чи класу. В кожному суспільстві неспецифічна людська енергія трансформується в специфічну енергію, яку суспільство може використовувати для свого подальшого функціювання. Те, які саме імпульси придушують, залежить від характеру суспільної системи, а не від розходження у тлумаченні "принципу реальності" [7, с. 37].

Маркузе неправильно тлумачить також термін "придушення", наділяючи його соціальним змістом "гноблення", натомість Фройд розумів під "придушенням" динамічний процес, коли придушене є несвідомим.

Поняття "придушувати" має два значення: перше з них є загальноприйнятим і синонімічне словам "гнітити" та "стримувати"; друге, психологічне, значення, яке використовувалося Фройдом, означає "переставати що-небудь усвідомлювати". Через неточне використання терміна "придушення" Маркузе спотворює головний принцип психоаналізу.

У такий самий спосіб Маркузе поводиться не тільки з Фройдом, а й з Марксом. Загалом він показує, що поділяє головну мету Маркса — побудову соціалістичного суспільства. Проте інфантильний ідеал людини, який створив Маркузе, діаметрально протилежний Марксовому образу творчої, активної людини, здатної любити і цікавитися всім, що її оточує. Таким чином, синтез теорій Фройда та Маркса в інтерпретації Маркузе неадекватний: він перетворив емпіричні концепції Фройда на предмет філософської спекуляції, причому досить плутаної [7, с. 37.

Фромм виокремлює чотирьох психоаналітиків, які, на його думку, зробили особливий внесок у розвиток психоаналізу. Це Карен Хорні, Гаррі Стек Саллівен, Ерік Ерікссон та Мелані Кляйн. Хорні переосмислила головні положення фройдівської концепції жіночої психології, а пізніше відмовилася від теорії лібідо й поставила на перше місце значення культурних чинників. Саллівен висунув концепцію психоаналізу як теорії "міжособистісних відносин" і також відкинув теорію лібідо. Ерікссон зробив значний внесок у розробку теорії дитинства та впливу суспільства на розвиток людини у дитячому віці. Величезною заслугою Кляйн є вияв глибокої ірраціональності людини, прояв якої можна спостерігати вже у дитини, що дало змогу потіснити раціоналістичні тенденції у психоаналізі [7, с. 38].

До такої конформістської тенденції належить і его-психологія. Ця теорія зосередила всю свою увагу на Его і перестала звертати увагу на Ід — ірраціональні пристрасті, які мотивують людину і які вона не усвідомлює. Сам Фройд переглянув термінологію своєї теорії і певною мірою саму теорію у зв'язку з новими відкриттями — несвідомими аспектами Его, у світлі яких попередня класифікація стала здаватися трохи застарілою. Однією з перших праць з его-психології була праця Ганни Фройд "Его та захисні механізми" [7, с. 38].

Его-психологи підкреслюють, що праця Ганни Фройд ґрунтується на дослідженнях несвідомих аспектів функціювання Его, які розробляв Фройд. Проте це не зовсім так: хоча інтерес Фройда до Его зростав, його аналітична психологія, як і раніше, була зосереджена на несвідомих спонуканнях, які мотивують людську поведінку. Тому Фройд завжди залишиться "психологом Ід".

Фундатором его-психології є Хайнц Хартман. Свої головні погляди він сформулював у праці "Его-психологія та проблема адаптації", де він обґрунтував основи нової системи, зосередивши свою увагу на проблемі адаптації. Хартман вважає, що психоаналіз еволюціонував: якщо спочатку він займався проблемами патологічної психіки і головним інструментом виявлення патології був Ід, то тепер предметом дослідження психоаналізу є нормальна психіка, психоаналіз має право претендувати на те, щоб вважатися загальною психологією у найширшому розумінні цього слова.

4. Перспективи розвитку психоаналізу

Головна теза, яка є засадовою для подальшого розвитку его-психології, полягає в тому, що не будь-яка адаптація до навколишнього середовища є конфліктом; розвиток сприйняття, намірів, творчості, все, що відбувається у фазах моторного розвитку та у процесах навчання і дорослішання, — відбувається безконфліктно. Его-психологія підкреслює роль волі, а також енергії лібідо, "позбавленої сексуальності", "позбавленої агресії" деструктивної енергії, яка надає Его енергію для виконання його функцій, включаючи вольові. Ці концепції є, звичайно, явним відхиленням від фройдівської концепції, її переважної уваги до ірраціональних сил. Фройд розглядав несвідоме як неструктурований "казан пристрастей". Більшість его-психологів припускає, що несвідоме має структуру, якщо і не логічну, то протологічну. Его та Ід розглядаються уже не як протилежності, а як континууми. З цього випливає, "що припущення Фройдом дихотомії між принципом задоволення та принципом реальності, мобільними та зв'язаними енергіями, а також між первинними та вторинними процесами також уявляються як континууми" [7, с. 39]. Таким чином, як Его, так і Ід, уявляється ієрархічним континуумом сил і структур, який існує на всіх рівнях ієрархії. Згідно ж з Фройдом, між Его та Ід завжди існував конфлікт, конфлікт протилежностей, який призводив до нових явищ, породжених цим конфліктом. У результаті діалектичний метод поступається місцем теорії, в якій концепцію конфлікту протилежностей замінює концепція еволюційного зростання в структурованій ієрархії.

Ще більше конформістський характер его-психології виявляється в переоцінці головної мети Фройда. Головною метою Фройда була терапія, а також розвиток людини, звільнення її від гнітючих комплексів та інших негативних проявів несвідомого. Це знайшло відображення у гаслі, яке сформулював Фройд: "Де був Ід, там стане Его". У цій фразі знайшла відображення віра Фройда в розум. Вона є головним змістом його методу звільнення людини шляхом перетворення несвідомого на усвідомлене. Для Фройда головним було досягнення оптимального рівня Его, якого людина в змозі досягти, а не максимального його рівня. Він сформулював нормативний принцип, який ґрунтувався на його теорії людини. Згідно з цим принципом людині варто намагатися в міру своїх можливостей замінити Ід на Его. Чим більше їй це вдається, тим більше вона може уникнути невротичного та екзистенціального страждання [7, с. 40].

Фромм приділяє величезну увагу визначенню "психічного здоров'я" особистості, оскільки, саме виходячи з цього визначення, на його погляд, і варто розуміти головні завдання психоаналізу. Его-психологи в особі Хартмана дають конформістське визначення психічного здоров'я. Хартман говорить, що атрибут ідеального здоров'я не може існувати в принципі і що неможливо недооцінювати величезну різноманітність особистостей, яких варто вважати здоровими, з практичної точки зору, так само, як і наявність безлічі типів особистостей.

Фромм категорично заперечує проти такого формулювання, оскільки, відзначає він, слова "з практичної точки зору" нівелюють головне завдання психоаналізу і ведуть до існування двох визначень психічного здоров'я. Одне з цих визначень розглядає функціювання психіки з погляду її оптимального зростання. Фромм називає цю концепцію "гуманістичною", оскільки її центром є людина. Формулювання Фройда, згідно з яким "психічне здоров'я" означає здатність любити і працювати, передбачає, що особистість, яка наділена ненавистю, духом руйнування і не здатна любити, не можна назвати здоровою. "Проте чи не змогла б така особистість відмінно функціювати за певного суспільного ладу?", — ставить питання Фромм. Наприклад, хіба у нацистській Німеччині не процвітали фашисти, натомість нормальні люди виявлялися зовсім непристосованими до життя в ній? Фромм ставить запитання, чи не краще пристосована до нинішнього технологічного суспільства відчужена людина, у якої слабо виражені здатність любити та індивідуальність, ніж людина ранима і глибоко чутлива? А слова "з практичної точки зору" означають, що коли певну особистість вважають бажаною, з суспільної точки зору, то, і з психологічної точки зору, її вважають здоровою [7, с. 41].

Тому Хартман тут позбавляє Фройда найголовнішого — його радикалізму. Своїм визначенням "людського" та "соціального" здоров'я і прямим запереченням соціальної патології він протиставив себе Фройду, коли говорив про "колективні неврози" та "патології цивілізованих суспільств" [7, с. 41].

У сучасному суспільстві, відзначає Фромм, придушують зовсім інші спонукання: бажання жити повним життям, бути вільним і любити. Більше того, якби люди сьогодні були душевно здоровими в людському значенні цього слова, то вони були б менш здатні виконувати свою соціальну функцію. Проте при цьому вони б протестували проти хворого суспільства і вимагали соціально-економічних змін.

Тому, робить висновок Фромм, его-психологія робить рішучу ревізію системи Фройда. Але при цьому, підкреслює Фромм, найважливіша ревізія — та, яку его-психологія не зробила. А саме — не розробила "Ід-психологію", тобто не спробувала зробити свій внесок у розвиток того, що становить підґрунтя системи Фройда, — у науку про ірраціональне. Вона не поглибила наші знання про несвідомі конфлікти, про опір раціоналізації.

Страшна загроза майбутньому людства багато в чому зумовлена тим, що воно нездатне визнати хибність "здорового глузду", вважаючи, що "здоровий глузд" — це і є розум. Якби его-психологія була радикальнішою, вона б проаналізувала феномен здорового глузду, причини його міцності та негнучкості, а також способи його зміни. Коротше кажучи, зробила б однією із своїх турбот критичний аналіз суспільної свідомості. Проте его-психологія не зважилася на настільки радикальні дослідження, вона задовольнилася досить абстрактними спекуляціями, які не збагачують наших знань ні у галузі психіатрії, ні у галузі соціальної психології.

Его-психологія надає вирішального значення раціональним аспектам адаптації, навчання, волі. Але вона не враховує той факт, що сучасна людина нездатна змінити своє майбутнє самотужки і що "навчання" найчастіше не відкриває їй очі на навколишній світ, а робить її ще більш незрячою.

Ревізія, яку проводить его-психологія, почалася не тільки з вивчення психології адаптації, сам по собі цей напрямок є психологією адаптованого психоаналізу, адаптованого до соціальної науки XX ст. Конформістські теорії цілком відповідають духові нашого тривожного часу. Проте саме вони позбавляють психоаналіз життєвої сили, яка зробила його одним з найбільш значущих явищ XX ст.

Але, незважаючи на це, его-психологи продовжують залишатися лідируючою школою в психоаналітичному русі. На це є дві причини. З одного боку, его-психологи намагаються довести, що вони є пристрасними фройдистами, і увійти до психоаналітичного руху на законних підставах. З іншого, — вони задовольнили давню мрію офіційних психоаналітиків адаптуватися до суспільства й стати респектабельними. Тобто психоаналіз зневажив продуктивний розвиток "Ід-психології". Тому его-психологія була "ідеальною" відповіддю на кризу психоаналізу — "ідеальною", якщо відкинути всі надії на радикальну, плідну ревізію головних теоретичних напрямків вчення про несвідоме [7, с. 42].

Погляди і роздуми Фромма про подальший розвиток психоаналізу поділив С.Нахт, який був одним з видатних ортодоксальних аналітиків. У своїй доповіді на симпозіумі психоаналітиків "Взаємовпливи в розвитку Его та Ід" Нахт заявив: "Спроба підняти психоаналіз на висоту загальної психології… чого бажали серед інших Хартман, Одьє і де Соссюр… здається мені найменшою мірою кроком назад, що вихолощує суть психоаналізу; його мета — зміна нашої методології". Фромм ще більше конкретизує цю думку, він вважає, що его-психологічна школа є відступом від самої суті психоаналізу [7, с. 42].

Фромм підкреслює, що психоаналіз ще рано скидати з рахунків, оскільки дедалі стає ясніше, що нинішня криза людства — це проблема, для розуміння та розв'язання якої потрібне глибоке знання людських реакцій, і що саме психоаналіз здатний допомогти в її розв'язанні. Психоаналіз являє собою також дуже перспективну галузь наукового дослідження, особливо для тих, хто спроможний і творчо мислити і має дар спостерігати важкодоступні психічні процеси, в яких самому досліднику необхідно брати участь.

Фромм висловлює впевненість у тому, що творче відродження психоаналізу можливе лише у тому випадку, якщо він зможе побороти свій позитивістський конформізм і знову почне виконувати функції соціальної критики новаторської теорії в дусі радикального гуманізму.

Такий психоаналіз, на думку Фромма, зможе проникнути ще глибше в несвідоме і буде критично ставитися до всіх соціальних установ, які спотворюють і деформують людину. Фромм бачить завдання психоаналізу зовсім в іншому, ніж его-психологи: він вважає, що психоаналіз повинен займатися процесами, які могли б привести людину до соціальної адаптації до суспільства. Зокрема, він досліджує психологічні явища, через які сучасне суспільство варто вважати патологічним: відчуження, тривогу, самотність, страх глибоких почуттів, бездіяльність, відсутність радості. Ці симптоми сьогодні вийшли на перший план, подібно до того, як за часів Фройда на першому плані стояло придушення сексуальності. Тому "психоаналітична теорія повинна бути сформульована так, щоб зрозуміти несвідомі аспекти цих симптомів і патогенні умови суспільства та родини, які їх створюють" [7, с. 43].

Таким чином, завдання психоаналізу в майбутньому пов'язані з вивченням "патології нормальності", яку породжує кібернетизоване, технократичне суспільство нашого сьогодення та майбутнього.

Висновки

Ідею комунізму Фромм вважав світською релігією.

Спочатку психоаналіз був теорією, яка пронизувала суть речей і звільняла людину. Поступово психоаналіз втратив ці риси, впав у застій і скотився до конформізму та пошуків респектабельності.

Список використаних джерел

Загальна психологія: Навч. посібник /Авт. кол.: О. Скрипченко, Л. Долинська, З. Огороднійчук та ін.. — К.: А.П.Н., 2002. — 461 с.
Петрушенко В. Л. Філософія: Навчальний посібник для вузів. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 503 с.
Психологія: Підручник для студ. вуз. /За ред. Ю.Л.Трофімова. — К.: Либідь, 2000. — 558 с.
Смелзер Н. Социология. — М., 1994. — С. 328-360
Сморж Л. О. Філософія: Навчальний посібник. — К.: Кондор, 2004. — 414 с.
Фромм. Э. Искусство любить. СПб.: Азбука-классика, 2004. – 224 с.
Хамітов Н. Філософія психоаналізу //Філософська думка. — 2000. — № 6. – с. 33-43
Шибутани, Т. Социальная психология. — М.: АСТ; Ростов-на-Дону: Феникс, 1999. — 538, с.
http://uk.wikipedia.org

Освіта та самоосвіта