Вступ

Актуальність теми.  Прискорення процесів глобалізації і становлення постіндустріальних суспільств безпосередньо пов’язані з якісними змінами у розвитку світового промислового виробництва. Україна, щоб увійти в коло економічно розвинутих країн, обов’язково має відслідковувати перебіг глобальних процесів, враховуючи їхні основні тенденції і при формуванні власної промислової політики.

Внаслідок бурхливого розвитку інновацій і різкого підвищення рівня інформаційного обміну в масштабах планети зростає потенціал великих транснаціональних корпорацій і їх вплив на процеси структурної перебудови світового господарства.

Більш прогресивною стає галузева структура світової промисловості, в якій перші місця посідають: машинобудування (40% всієї продукції), хімічна промисловість (більше 15%), харчова (14%), легка промисловість (9%), металургія (7%). Найбільш швидкозростаючою галуззю залишається електронна й електротехнічна промисловість.

Під впливом науково-технічного прогресу в передових країнах, швидко формується новий тип економіки – економіки, заснованої на знаннях.

Значні зміни відбуваються в організаційному устрої промисловості. Ознаками цього процесу у сфері великого бізнесу є концентрація ресурсів, вертикальна й горизонтальна інтеграція, збільшення капіталізації бізнесу. Малий та середній бізнес іде по шляху утворення регіональних кластерів.

На фоні глобалізаційних процесів економічного і технологічного розвитку загострюється міжнародна конкуренція не тільки окремих виробників, а й цілих країн. Україна хронічно відстає від більшості країн майже за всіма макроекономічними показниками, що визначають конкурентоспроможність. Протягом останніх років в економіці України відбулися радикальні трансформації, які призвели до створення неконкурентоспроможної промислової структури внаслідок домінування природомістких галузей, ресурсо- та енергоємних технологій, сировинної та напівфабрикатної орієнтації виробництва.

Підвищення конкурентоспроможності промислового комплексу стає в сучасних умовах найважливішим фактором прискореного зростання національної економіки. Недостатня розробленість, а подекуди відсутність механізмів підвищення конкурентоспроможності стримує вихід економіки на траєкторію довгострокового сталого зростання.

Проблеми формування конкурентних переваг як стосовно національної економіки, так і такого важливого компонента, як промисловий комплекс, останнім часом розробляються досить інтенсивно і входять до кола наукових інтересів багатьох вітчизняних та зарубіжних вчених.

Дослідженню проблем конкурентоспроможності промислового комплексу на сучасному етапі присвятили свої роботи такі вітчизняні вчені, як О. Амоша, Є. Бєльтюков, В. Бєлінська, В. Бєсєдін, В. Геєць, С. Дорогунцов, О. Лапко, І. Лукінов, А. Темченко, А.Турило, В. Хомяков, М. Якубовський та інші, а також зарубіжних – Є. Гайдар, Т. Коно, А. Маршалл, М. Портер, Дж. Робінсон, М. Хаммер.

Метою роботи є теоретичне і практичне обґрунтування основних засад підвищення конкурентоспроможності промислового комплексу.

Відповідно до зазначеної мети в роботі поставлено та вирішено такі завдання:

— визначення економічної сутності конкурентоспроможності промислового комплексу;

• дослідження підприємств з точки зору енергоємності та нанесення екологічної шкоди;
• подальший розвиток методології формування програми розвитку промислового комплексу.

Об’єктом дослідження є процеси розвитку промислового комплексу.

Предметом дослідження є теоретичні засади механізму підвищення конкурентоспроможності промислового комплексу.

Методи дослідження. Теоретичною і методологічною основою роботи є наукові праці вітчизняних і зарубіжних учених з проблем підвищення конкурентоспроможності суб’єктів господарювання та їх об’єднань (комплексів).

Структура і обсяг роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Повний обсяг роботи становить 52 стор.

Розділ 1. Теоретичні аспекти стану конкурентоспроможності промислового комплексу

1.1. Основні параметри та характеристика промислового комплексу України

Промисловість є однією з провідних галузей економіки, яка утворює фундамент науково-технічної трансформації, економічного зростання і соціального прогресу суспільства.

Промисловий комплекс як сукупність підприємств різних галузей або типів виробництва характеризується параметрами, які дають можливість оцінити рівень його конкурентоспроможності. До таких параметрів слід віднести, перш за все, структуру комплексу – як інтеграційну (інституційну), так і виробничу, яка, в свою чергу визначає прибутковість, екологічне та податкове навантаження і в цілому здатність комплексу до розвитку (формування адекватних власних, залучених та запозичених коштів).

В інституційному розумінні промисловий комплекс регіону можна представити як одне велике об’єднання (кластер) підприємств, яке працює на спільний позитивний результат – підвищення добробуту громадян та стабілізації сталого розвитку економіки держави в цілому. Концепція кластера являє собою такий спосіб бачення економіки підприємств різних галузей промисловості, при якому вони прагнуть до підвищення конкурентоспроможності.

Виробнича структура промислового комплексу визначає рівень енергоспоживання, тобто рівень енергозалежності та конкурентоспроможності, обсяги шкідливих викидів, і, як результат, якість середовища проживання людей та рівень екологічних витрат.

Традиційна мікроекономічна модель передбачає, що найкращих результатів досягає компанія (кластер), яка володіє будь-якою структурною перевагою перед діючими або потенційними конкурентами. Це правило справедливе для багатьох крупних секторів економіки. Економічна політика стосовно конкуренції повинна враховувати зміни структур сучасних фірм, ринкову конкуренцію, динамічні форми конкуренції і розвиток наших знань про фактори, які впливають на поведінку фірми та їх кластерів.

За М. Портером, аналіз чотирьох складових успіху, що формують ромб конкурентних переваг – умови виробництва, стратегії компаній, умови попиту, споріднені і підтримуючі галузі, дозволяє стверджувати, що:

• у ромбі конкурентних переваг кожна складова пов’язана з трьома іншими і залежить від рівня їх взаємодії;
• всі складові ромба конкурентних переваг набувають синергетичних властивостей взаємного посилення, що дозволяє їм формувати систему;
• взаємодія детермінант галузей в ромбі формує оточення, яке підтримує конкурентоспроможні кластери.

Підприємство може досягти успіхів у конкурентному суперництві, по-перше, підтримуючи низькі витрати і, по-друге, пропонуючи споживачам продукцію кращу, ніж у конкурентів. Для вітчизняної економіки на сучасному етапі важливим є перший фактор, вирішивши який, можна створити додаткову вартість, як додаткове джерело інвестицій в модернізацію продукції та виробництва, а також у розвиток внутрішнього ринку.

Концепція ланцюгів вартості передбачає можливість отримання синергетичних ефектів за рахунок взаємодії з постачальниками, споживачами, а також взаємодії між ланцюгами вартості окремих підприємств тощо. Ця концепція пов’язана з особливостями взаємодії ринкового механізму та кількісних і цінових характеристик виробництва товарів та послуг.

Взаємодія ринків готової продукції, напівфабрикатів та сировини може забезпечувати позитивну синергію (створення додаткової вартості) або негативну (руйнування вартості). Вона концептуально наближена до стратегії взаємодії між підприємствами в межах споріднених і не споріднених ланцюгів вартості. Одним з вирішальних факторів негативної синергії у вітчизняній економіці є ціновий.

1.2. Промисловий комплекс України в системі міжнародного поділу праці

Україна, як і інші держави, що утворилися після розпаду СРСР, у розвитку своєї суверенної економіки великі надії покладає на інтеграцію в систему світогосподарських зв’язків, активну й зростаючу участь не тільки в регіональному, а й у міжнародному поділі праці, ефективному використанні його переваг. У всіх урядових та альтернативних програмах антикризових заходів і ринкової трансформації української економіки підкреслюється необхідність якнайшвидшого перетворення колишніх міжреспубліканських зв’язків у категорію зовнішньоекономічних, розширення поля господарської взаємодії з основними центрами світового господарства та міжнародними фінансово-економічними інститутами, розгортання широкомасштабного ділового співробітництва на взаємовигідних засадах з усіма державами світу.

Слабка включеність України в міжнародний поділ праці не тільки не відповідає, а й суперечить її національним інтересам, бо залишає економіку країни поза розвитком світових продуктивних сил, провідних напрямів сучасної науково-технічної революції, що призводить до виштовхування її на узбіччя світового економічного прогресу. Про це свідчить, зокрема, той факт, що частка експорту у загальному обсязі виробництва України ще до проголошення її незалежності не перевищувала 4-5%, у той час як середньосвітовий показник дорівнював 17%. У 90-ті роки відбулося подальше зменшення експорту як у фізичному, так і відсотковому відношенні, а в його товарній структурі левова частка припадає на сировину, матеріали, товари народного споживання.

Україна поки що не готова зі своїм невідпрацьованим господарським механізмом на паритетних принципах взаємодіяти з лідерами світової економіки. Перед нею нині не тільки відкриваються широкі можливості, а й виникають нові проблеми й труднощі.

На шляху формування інтернаціонального виробництва на грунті міжнародної спеціалізації та кооперування зроблені лише перші кроки, які виявилися передусім у створенні на території України кількох сотень спільних з іноземним капіталом підприємств, а також у підписанні поки що незначної кількості контрактів із зарубіжними фірмами на поставку українським підприємствам комплектуючих деталей тощо[5, c. 136-138].

Функціонування народногосподарського комплексу України, значною мірою залежить від поставок з інших країн різних видів мінеральних, паливно-енергетичних, лісових та інших видів сировини. Передусім, це стосується нафти й газу. Україна забезпечена власними ресурсами газу на 22%, нафти — на 8%. Як зазначалося на колегії Державного комітету з нафти і газу, видобуток нафти в Україні в 2010 р., за прогнозами, становитиме 7-7,5 млн. т, газу — 30-31 млрд. м3. Тим часом тільки при нинішніх витратах палива країні потрібно кожного року мати 57-60 млн. т нафти та 115-120 млрд. м3 газу, що змушує нас імпортувати велику кількість вуглеводів, котрі постійно дорожчають на ринках збуту. За таких умов енергетична програма країни має бути зорієнтована передусім на підвищення ефективності власного енергетичного комплексу, розвиток енергозберігаючих технологій, на структурну перебудову економіки. Іншого шляху немає. Тут можна послатися на досвід Японії: значно зменшивши і постійно витримуючи за останні 15 років річне нафтоспоживання на рівні близько 50 млн. т, країна збільшила при цьому промислове виробництво майже вдвічі.

Є й інші резерви економного використання енергетичної сировини. Зокрема, у переробці вуглеводів Україна відстає від передових країн світу: в США з кожної тонни нафти одержують майже 700 кг бензину, газу й дизельного палива, а на наших заводах — лише 57% цієї величини. В США після так званої енергетичної кризи на початку 70-х років різко скоротили витрати нафти й газу на електростанціях, замінивши їх альтернативним джерелом — вугіллям. У результаті в паливному балансі електростанцій США витрати вугілля досягли 80%, витрати нафти були знижені до 6, газу — до 14%.

Як показали відкриття геологів, вугільна промисловість України цілком може сприяти такій енергетичній переорієнтації. Ще донедавна вважали, що вугільні запаси Донбасу якщо Не виснажені, то надзвичайно підірвані сторіччям їхньої експлуатації. Проте геологи довели, що це не так. Тільки в Добропільському ареалі Донецької області за останні роки вдалося відкрити досить продуктивні пласти потужністю від одного до двох метрів, що дасть можливість добути 4 млрд. т «чорного золота».

Донбас може забезпечити Україну не тільки вугіллям, а й газом, істотно послабивши залежність країни від зовнішніх джерел надходження. Так, за підрахунками вчених, українська частина вугільного басейну зосереджує понад 1,3 трлн м3 метану, який нині є серйозним ворогом гірників та екології. Тим часом світова практика, і насамперед вугільна промисловість США, свідчить, що можна не тільки успішно боротися з метаном, а й використовувати його в промислових цілях. У США розроблені й успішно функціонують технології, що дають змогу добувати його з родовищ як до розкриття вугільних пластів, так і в процесі експлуатації. При цьому не тільки розв’язується проблема безпеки праці гірників, а й добувається надійний екологічно чистий енергоносій; тисяча кубів метану за теплотворною спроможністю дорівнює тонні найбільш калорійного вугілля.

Вугільний метан у багатьох зарубіжних країнах використовується на теплових електростанціях, металургійних і хімічних заводах як пальне для автотранспорту й побутового палива. Сьогодні з кожних десяти шахт України лише одна частково утилізує метан, а в Донбасі є підприємства, де на кожну тонну вугілля можна добувати понад 100 м3 метану.

За даними Інституту газу США, видобуток вугільного метану в світі до 2010 р. повинен зрости до 470-610 млрд. м3 на рік (15-20% загального видобутку природного газу), в тому числі в США — 60-80 млрд. м3. Очевидно, й Україні слід орієнтуватися на ці цифри. Таким чином, важливим завданням, що стоїть перед економікою України, яка переживає глибоку енергетичну кризу, є створення й розвиток метанодобувної галузі, яка на промисловому рівні займалася б проектуванням вуглегазових промислів, створенням техніки й технології видобутку і транспортування вугільного метану.

З енергетичною програмою України безпосередньо пов’язана й структурна перебудова економіки. Економіка України має деформовану структуру народного господарства, яка залишилася їй від колишнього Союзу. Її докорінна перебудова в напрямі зниження частки важкої індустрії, військово-промислового комплексу й підвищення виробництва наукоємних продуктів і товарів народного споживання дасть можливість значною мірою ослабити залежність наших підприємств-гігантів від поставок палива й енергії з-за меж України. Адже тільки на потреби індустрії використовується 78% річного обсягу газу.

Таким чином, проблеми енергетичного майбутнього України слід розв’язувати комплексно, виходячи з жорсткого режиму економії, враховуючи власні теплові, ядерні, гідрологічні ресурси, відновлювальні джерела енергії, розвиваючи економічне співробітництво з близьким і дальнім зарубіжжям[4, c. 139-141].

Економіка України забезпечується продукцією власного виробництва на 82%. Практично повністю за цей рахунок покриваються потреби у вугіллі, електроенергії, продуктах коксохімії, продукції м’ясо-молочної, комбікормової промисловості, у хлібобулочних і макаронних виробах. За межі України вивозиться понад 16% суспільного продукту, в тому числі понад 40% чорних металів і металевих виробів, окремих видів енергетичного, підйомно-транспортного, нафтового, хімічного й ковальського пресового устаткування, автомобілів, тракторів, трансформаторів, екскаваторів, тепловозів, шин, автобусів, сільськогосподарської техніки й цукру.

Отже, розвиток промисловості України протягом останніх років відбувався хаотично, без визначення і дотримання державних пріоритетів, за відсутності продуманої державної промислової політики. Ці роки можна назвати періодом спроб і помилок, коли перехід до ринкових відносин здійснювався шляхом пришвидшеної лібералізації як внутрішніх, так і зовнішніх економічних відносин. Нехтування особливостей стану національного ринку та механічне використання у макроекономічній політиці різноманітних непослідовних заходів призвели до обвальної інфляції, різкого спаду виробництва та втрати контролю над економічною діяльністю в країні. У середньостроковій економічній стратегії не було враховано системні фактори, що починають діяти при переході економіки від централізованого планування до ринкової орієнтації і справляють визначальний вплив на розвиток виробництва. Мова йде про: а) нечітке визначення нормативними документами вимог ринку до економічної діяльності (відсутність дієвого законодавства про банкрутство, можливість лобіювання дешевих кредитів і бюджетних субсидій та ін.); б) зволікання з розподілом прав власності; в) різку лібералізацію цін і зовнішньоекономічної діяльності без одночасного надання державних послуг щодо маркетингу зовнішніх ринків, підготовки кадрів підприємств з управління ринковими сегментами розвитку, г) відсутність регуляторної політики і дієвого антимонопольного законодавства; д) політичну неспроможність утримати старі ринки збуту та ін.

Промисловий комплекс України є пріоритетною галуззю національної економіки. Саме від нього залежать здійснення ключових інтересів країни, її безпека, культурний та соціальний рівень життя нації. Цей сектор створює майже половину ВВП країни та забезпечує чверть усіх зайнятих у сфері економіки робочими місцями. Промисловість є активним агентом зовнішньої торгівлі України. Частка валового випуску промислової продукції в експортно-імпортному обороті країни дорівнює майже 80%, завдяки чому країна одержує близько двох третин валютних надходжень. Очевидно, що стратегічний розвиток України значною мірою залежить від місця її промислового комплексу в системі міжнародного поділу праці[6, c. 257-258].

 

Розділ 2. Аналіз сучасного стану конкурентоспроможності видів промислової діяльності

2.1. Аналіз причин виникнення проблеми та обґрунтування необхідності розвитку конкурентоспроможності промислової діяльності

Заходи Уряду щодо активної протидії кризовим явищам, започаткування фінансової стабілізації та здійснення послідовних і виважених кроків у напрямі ринкової адаптації промислових підприємств істотно вплинули на стабілізацію промислового виробництва і започаткували перехід до стадії економічного зростання і відновлення промислового потенціалу.

За середньорічними темпами зростання промислового виробництва Україна наблизилася  до групи країн, які сьогодні лідирують у світі. Проте подолати негативні тенденції і загрози розвитку промисловості, що накопичилися за роки кризи, поки що не вдалося.

Неефективною лишається галузева структура промислового виробництва. Більш як 2/3 загального обсягу промислової продукції припадає на галузі, що виробляють сировину, матеріали та енергетичні ресурси. Частка продукції соціальної орієнтації знаходиться на рівні 1/5 загального обсягу промислового виробництва і має спадаючий тренд. Галузь машинобудування хоча і додала в темпах розвитку, але її частка в структурі промисловості (12,9% у 2006 р.) майже у 2-3 рази нижча за рівень, що мають розвинені країни.

Сировинний ухил виробничої структури, розрахований переважно на потреби експорту, робить промисловість і економіку в цілому надзвичайно залежними від кон’юнктури зовнішнього ринку, стримує розвиток внутрішнього ринку і звужує національні можливості щодо розвитку економіки та призводить до виснажливого та нераціонального використання природних ресурсів, прогресу процесів забруднення і деградації довкілля.

Вкрай загострилася проблема технологічного стану промислового виробництва. Досвід розвинених країн показав, що досягнення високого рівня споживання і якості життя можливо лише на засадах нової постіндустріальної цивілізації, найсуттєвішими ознаками якої є інноваційний розвиток.

Проте технологічна структура промисловості України не відповідає вимогам часу, тому просте її відтворення не зможе забезпечити Україні довгострокового економічного зростання і підвищення конкурентоспроможності виробництва.

Інноваційну діяльність у 2005 році здійснювало лише кожне десяте підприємство, тоді як в розвинутих країнах частка інноваційно активних підприємств сягає 70 відсотків. Істотне відставання України простежується і в сфері використання інформаційних технологій.

Суттєвою проблемою лишається створення і використання досягнень науково-технічного прогресу. Протягом останніх років на науку і науково-технічні роботи витрачається 1,2% ВВП, з них з держбюджету лише 0,4%, що на порядок менше, ніж у розвинутих країнах. Для промисловості ці показники мають значення відповідно 0,56 і 0,08%.

Україна поки що не зайняла належного місця в міжнародному русі капіталів, який стає характерною ознакою сучасних міжнародних інтеграційних процесів і матеріальною основою економічного зростання.

Аналіз визначених проблем засвідчує їх комплексність і міжгалузевий характер, успішне розв’язання яких набуває ваги національних пріоритетів і стає можливим лише на засадах державної промислової політики, механізмом реалізації якої має стати загальнодержавна програма розвитку промислового комплексу України.

Світовий і вітчизняний досвід розвитку ринкової економіки дає багато прикладів щодо шляхів підвищення конкурентоспроможності як промислового виробництва, так і цілих країн. Але всі їх можна звести до трьох основних варіантів:

перший – отримання конкурентних переваг за рахунок дешевих або дефіцитних національних ресурсів (людський капітал, мінеральна сировина, енергоресурси);

другий – наздоганяюча модернізація виробничого апарату з використанням власних, а частіше запозичених досягнень науково-технічного прогресу;

третій   – стратегія інноваційного прориву, яка передбачає суттєву активізацію інноваційних процесів, інтелектуальний розвиток людського капіталу, перехід до системної генерації ідей, розповсюдження і використання знань.

Україна на початку економічних реформ досить широко використовувала перший варіант конкурентної стратегії. Це дало їй змогу не тільки утриматися, але й дещо розширити свою присутність на світовому ринку. Платою за це став сировинний ухил структури промислового виробництва, жорстка залежність від кон’юнктури світового ринку і імпорту енергетичних ресурсів, нерозвинений внутрішній ринок, прогресуюче забруднення довкілля, що спричинило погіршення стану здоров’я і досить повільні темпи зростання добробуту населення.

Наприкінці 90-х років і особливо на початку нового століття сталася спроба забезпечити конкурентні переваги за допомогою другого варіанта. Це дозволило дещо активізувати промислове виробництво, збільшити асортимент конкурентних товарів, розширити міжнародну співпрацю промислових підприємств. проте попередній аналіз свідчить, що „наздоганяюча модернізація”, навіть з використанням запозичених інновацій, хоча дещо і підвищує конкурентні можливості вітчизняних виробників, але в цілому лише закріпляє периферійний статус української промисловості з обслуговування потреб країн індустріального центру.

Економічно розвинуті країни починаючи з останньої чверті минулого століття почали активно використовувати третій варіант конкурентної стратегії, в основі його лежить активізація інноваційної діяльності, зростання ролі гуманітарної сфери, високих інформаційних технологій, постіндустріальних принципів суспільного розвитку.

Для України, яка прагне підвищити свою конкурентоспроможність і увійти в коло економічно розвинутих країн світу найбільш оптимальним розв’язанням проблеми вбачається саме третій варіант – стратегія інноваційного прориву.

Підстави для такого твердження дають позитивні зміни, що відбуваються в розвитку промисловості останнім часом, а саме:

• зростання промислового виробництва набуло стабільної динаміки;
• відбувається якісний структурний злам у тенденціях розвитку промислового виробництва на користь наукоємних і високотехнологічних видів промислової діяльності;
• позначилися позитивні зрушення в технологічній структурі промислового виробництва;
• технологічні лідери промислового комплексу успішно освоюють зарубіжні ринки високих технологій;
• зростає інвестиційна активність в галузі.

Промисловість має всі ознаки стати основним носієм технічного прогресу та джерелом зростання національної конкурентоспроможності.

2.2. Національні пріоритети промислового комплексу і роль в їх реалізації підприємництва

Світовий досвід показує, що жодна з країн, навіть найрозвиненіша, не може ставити за мету досягнення ефективної конкуренції з усього асортименту продукції, яку вона здатна виробляти. Пріоритет надається лише тим секторам економіки, які мають умови для конкурентних переваг на світовому ринку. Відповідно до цього повинні розподілятися й ресурсні можливості держави по  окремих галузей. При цьому йдеться не стільки про піднесення ефективності господарського використання ресурсів, що само по собі дуже важливо, а й про забезпечення становлення ефективної структури промислового виробництва.

Виходячи з кон’юнктури світового і внутрішнього ринків та наявності факторів, до пріоритетних промислових галузей на поточну п’ятирічку (2009—2013 pp.) урядовими структурами віднесено:

—         у машинобудуванні — виробництво авіаційної та ракетно-космічної техніки, суднобудування, енергетичне й сільгоспмашинобудування, окремі виробництва електронної техніки та засобів зв’язку;

—         у металургійній промисловості — виробництво тонкого автомобільного листа, високоміцних труб, водо- і газопровідних труб з покриттям, алюмінієвої фольги і губчатого титану, сталевих канатів та арматури;

—         у хімічній і нафтохімічній — виробництво мінеральних добрив і хімічних засобів захисту рослин, синтетичного корду, полімерів, виробів з них, магнітних стрічок та рентгенівської плівки на лавсановій основі, товарів побутової хімії, автомобільних шин і гумотехнічних виробів;

у деревообробній промисловості — виробництво фанери, картону, спеціальних видів паперу, деревостружкових та деревоволокнистих плит, меблів;

—         у промисловості будівельних матеріалів — виготовлення високоякісного скла, крейди, фракційного щебеню, тонких облицювальних плит з граніту та бруківки сучасного дизайну;

—         у легкій промисловості — поглиблена переробка льону і хмелю, швейні та трикотажні виробництва.

Безперечно, всі означені пріоритети досить значимі для національної економіки. Однак слід врахувати дві обставини.

По-перше, практично жоден з пріоритетів не забезпечений достатніми інвестиціями для своєї реалізації. Так, на реалізацію проекту АН-70 у 1998 р. українська сторона виділила 3,5 млн. грн. з необхідних 16 млн., російська сторона — 10,4 млн. руб. з домовлених 150 млн. руб.

Однаковою мірою це стосується і космічної галузі. Хоча Україна і може виробляти унікальні ракетоносії («Зеніт», «Циклон», «Дніпро»), але участь в ряді міжнародних проектів за сприятливих умов може суттєво забезпечити лише саму космічну промисловість. Зважаючи на це, можна розраховувати тільки на ефект «локомотивності»: розвиток космічної та авіаційної галузей спроможний стимулювати розвиток металургії, хімії, приладобудування, електроніки, .електротехніки тощо.

По-друге, більшість з визначених пріоритетів розрахована на реалізацію протягом 10—15 років. Чисті прибутки за сприятливих умов можливі лише через 5—7 років, а до того часу національна економіка має якимось чином вирішувати проблему внутрішнього споживчого ринку. Поки що на ньому панує іноземний товаровиробник. У 2007 р. Україна імпортувала лише сільськогосподарську продукцію у таких обсягах: живих тварин та продукції тваринництва на суму 190,8 млн. дол. США, продуктів рослинного походження — на 167,1 млн., жирів і масла тваринного та рослинного походження — на 39,8 млн., продукції харчової промисловості — на 500,2 млн. Крім того, було імпортовано фармацевтичних продуктів, включаючи медикаменти, на суму 423,5 млн. дол. США, текстилю та текстильних виробів — на 491.6 млн., взуття, головних уборів, парасольок — на 50,4 млн., різних промислових товарів (меблі, іграшки, різні гот вироби) — на 157,6 млн.

Нині ситуація поліпшується на користь внутрішнього товаровиробника. Однак якість значної номенклатури товарів залишає бажати кращого.

Отже, аналіз існуючої економічної структури показує, що в структурній перебудові досить важливою є проблема органічного поєднання стратегічних і тактичних пріоритетів. Наукомісткі галузі, безперечно, причетні до формування п’ятого і шостого технологічних укладів, які формуватимуть науково-технічне обличчя цивілізації у першій половині нинішнього століття. Однак цей стратегічний пріоритет слід найтісніше ув’язувати з тим, що національну економіку потрібно вже сьогодні розвернути у бік піднесення життєвого рівня народу, передусім досягти високого рівня виробництва товарів народного споживання, включаючи виробництво продуктів харчування. Тому як перший напрямок, слід особливо акцентувати прискорений розвиток всього комплексу галузей, пов’язаних із створенням сучасної бази матеріально-технічного забезпечення сільськогосподарського виробництва т переробки. Велика роль у цьому вітчизняного підприємництва.

Свого часу замість модернізації вітчизняних підприємств було зроблено ставку на імпорт зарубіжної сільгосптехніки під урядові гарантії. Згодом це рішення виявилося помилковим і сьогодні воно виправляється.

Другий напрямок — пріоритетний розвиток харчової, легкої та деревообробної промисловості, освоєння цими галузями найширших спектрів внутрішнього ринку. Позитивним слід вважати той факт, що виробництво непродовольчих товарів народного споживання щорічно зростає.

Третій напрямок — розширення масштабу  житлового будівництва. Як відомо, в країнах Заходу динаміка цієї сфери є основним індикатором внутрішньої економічної кон’юнктури. В Україні у 2005 р. введено в експлуатацію 5558 тис. кв. м загальної житлової площі, в той час як у 1990 р. цей показник становив 17447 тис. кв. м.

Четвертий напрямок сучасної промислової політики, на думку фахівців, передбачає енергозбереження на основі суттєвого зниження енергоємності всіх без винятку галузей. Як зазначалось, питомі витрати енергоносіїв на виробництво основних видів промислової продукції в Україні у 3—5 разів виші, ніж в економічно розвинутих країнах. Щороку імпорт енергоносіїв обходиться Україні майже в 6 млрд. дол. США За ощадливого використання паливно-енергетичних ресурсів імпорт енергоносіїв можна було б суттєво скоротити. І це одне з пріоритетних завдань для вітчизняного підприємництва на сьогодні.

Враховуючи попередній досвід та якісно нові тенденції останніх років шляхи і способи розв’язання проблеми будуть мати такі особливості.

Структурно-інноваційне вдосконалення виробництва стає визначальним чинником розвитку та підвищення конкурентоспроможності. Цей процес вже розпочався, але його гальмує невирішеність багатьох питань нормативно-правового, організаційного і фінансового забезпечення.

Тому головна увага, особливо у перші роки, має бути зосереджена на створенні інституціональних, інфраструктурних та економічних засад структурно-інноваційних перетворень.

Ключовими елементами такої системи мають стати державна підтримка структурних пріоритетів, створення рівних умов конкуренції, захист прав власності, активізація людського капіталу, особливо в галузі продукування і використання знань, приведення системи стандартизації у відповідність з вимогами міжнародних організацій стандартизації, запровадження міжнародних та європейських стандартів, забезпечення переходу від системи обов’язкової сертифікації до системи оцінки відповідності згідно вимогам міжнародних стандартів.

Безпосередньо структурні зміни слід здійснювати за такою стратегією:

• орієнтація на конкретні сегменти внутрішнього і зовнішнього ринків, де вітчизняні товаровиробники мають або можуть отримати протягом короткого часу конкурентні переваги, спираючись на внутрішні сприятливі умови національної економіки;
• більш повне використання національних науково-технічних розробок, новітніх результатів фундаментальних і прикладних досліджень, при широкому залученні переваг, які відкривають процеси інтеграції і глобалізації;
• поглиблення потенціалу промислово-технологічної переробки та створення умов для вдосконалення відтворювальної структури промисловості за технологічними укладами вищого рівня;
• державне стимулювання випереджаючого розвитку виробництва продукції переробних галузей, в першу чергу наукоємних і високотехнологічних виробництв, сприяння розробленню та впровадженню у виробництво нових видів продукції, матеріалів і технологій;
• стимулювання виробників до змін моделі ресурсоємного виробництва, впровадження стандартів системи управління навколишнім природним середовищем;
• орієнтація на досягнення ефективного масштабу і розширення складу перспективних технологій, особливо на серединних і заключних стадіях технологічного циклу, що забезпечують зростання доданої вартості первинних ресурсів.
• створення інституційно-правових основ для запровадження державної підтримки розвитку високотехнологічного та промислового експорту, з визначенням відповідного фінансування у Державному бюджеті України

Вступ України до СОТ створює відповідну нормативно-правову базу для покращення умов участі у міжнародній конкуренції. Проте слід враховувати, що СОТ не тільки відкриває нові можливості щодо зростання обсягів інвестування, експорту, зменшення антидемпінгових розслідувань, але й може призвести до негативних наслідків – імпортної експансії та руйнації виробництв, продукція яких недостатньо конкурентоспроможна. Щоб запобігти цьому має бути активізована робота щодо покращення міжнародної співпраці вітчизняної промисловості, та переходу на роботу за технічними регламентами, розробленими на основі європейських директив Нового та Глобального підходу ефективного використання можливостей, які відкриває вступ до СОТ.

Враховуючи існуючий потенціал академічної, вузівської і галузевої науки Україна має більш активно долучитися до створення нових поколінь техніки і технологій в таких напрямах як:

• інформаційні технології та системи зв’язку;
• авіо- та ракетно-космічні технології;
• технології спеціального призначення з освоєнням виробництва продукції цивільного та подвійного використання;
• функціональні і конструкційні матеріали та вироби з них;
• хіміко-фармацевтичні технології;
• медичні діагностичні системи, профілактичні та лікувальні засоби;
• розроблення енергоефективних і ресурсозберігаючих технологій, маловідходних, безвідходних та екологічно безпечних технологічних процесів;
• біотехнології.

Активізація інноваційної діяльності визначена як ключова умова наукової і технологічної модернізації виробництва. Зміст і темпи інноваційної діяльності в довгостроковому періоді визначатиме інноваційна модель розвитку промисловості.

В коротко- та середньостроковому періоді інноваційна активність залежатиме від створення сприятливих умов для проведення науково-технічної політики в рамках всього макроекономічного середовища.

Для цього передбачається забезпечити:

• стійке економічне зростання, політичну стабільність, високий рівень зайнятості, позитивне сальдо платіжного балансу, сприятливу правову систему і загальну економічну кон’юнктуру, що будуть позитивно впливати на ініціативи підприємств і їх інноваційні зусилля;
• удосконалення еколого-економічного механізму з метою стимулювання впровадження екологічно безпечних технологій та природоохоронних систем, широке застосування екологічного аудиту та сертифікації виробництва;
• запровадження до 2012 року на кожному промисловому підприємстві системи екологічного контролю та відповідно оснащеного структурного підрозділу із його здійснення;
• розвиток інститутів інноваційної інфраструктури, які сприяють нарощуванню технологічного потенціалу, зокрема технопарків, технополісів, бізнес-інкубаторів, наукоградів, науково-технологічних центрів, фондів венчурного інвестування, створення Національної ради з питань науки і технологій для вироблення технологічної політики і керівництва національними зусиллями у сфері технологічного розвитку;
• прийняття політичних інструментів, які можуть бути задіяні для стимулювання процесу нарощування технологічного потенціалу на засадах добросовісної конкуренції, а саме: ліцензування імпорту, контроль за цінами, концесійні кредитні схеми, інвестиційні субсидії чи дотації, в тому числі за рахунок пільгового кредитування, преференційний податковий режим, протекціоністські заходи у сфері тарифів чи квот, звільнення від податків відповідно до норм податкового законодавства України засобів виробництва і напівфабрикатів, що імпортуються, за умови, що такі товари не виробляються в Україні.

Реалізація енергозберігаючої моделі розвитку розглядається як один з найактуальніших шляхів розв’язання проблеми. Тому особливістю і пріоритетом промислової стратегії на сучасному етапі, стає істотне зменшення енергоємності виробництва, надійне забезпечення платоспроможних потреб в енергетичних ресурсах, укріплення енергетичної незалежності України.

З цією метою передбачається:

• оптимізувати структуру паливно-енергетичного балансу зі зменшенням частки природного газу в структурі споживання, нарощуванням обсягів власного нафто- і газовидобутку, освоєнням нових альтернативних джерел вуглеводневої сировини – біогаз, метан вугільних родовищ, супутні гази нафтовидобутку;
• здійснити диверсифікацію зовнішніх джерел надходження енергоносіїв і подолати монопольну залежність від їх імпорту шляхом розширення кола постачальників не менш як до трьох, і прокладання альтернативних маршрутів надходження природного газу і нафти;
• перейти до більш ефективної структури енергогенеруючих потужностей із забезпеченням необхідної маневреності генеруючої системи, підтриманням стабільної частоти електричного струму і стійкого функціонування енергетичної системи, підвищенням безпеки і надійності роботи електростанцій, більш широкого використання нетрадиційних і відновлюваних джерел енергії;
• розширити наукові дослідження і активізувати практичне освоєння технологій водневої енергетики, виробництва моторних палив з рослинної сировини (соя, ріпак).

Більш дієвою має стати державна політика енергозбереження. З цією метою посилюється нормативно-правове забезпечення заходів з енергозбереження  через систему стандартів, енергетичного аудиту, державної експертизи, контролю за використанням енергоресурсів, паспортизації енергоємних  виробництв і технологій та підвищення енергоефективності виробництва.

Розділ 3. Шляхи підвищення конкурентоспроможності промислового комплексу

Перехід до ринкової економіки виявився надзвичайно важким випробуванням для національного промислового комплексу (НПК) України. Обсяги виробництва і чисельність зайнятих у ньому скоротилися наполовину. Фактично НПК свого часу опинився на межі повної деградації, за якою, згідно із синергетичною теорією, настає втрата базових функцій.

3.1. Перспективи розвитку промислового комплексу

Стійкість НПК як економічної системи стосовно зовнішніх впливів слід розглядати як його здатність забезпечити собі зовнішню безпеку, а стійкість щодо внутрішніх впливів — як здатність забезпечити внутрішню безпеку.

Розрізняють стійкий і сталий розвиток НПК. Стійкий розвиток — це рух його від одного нерівноважного стану до іншого (в ділянці допустимих станів, коли траєкторія розвитку комплексу не виходить у ділянку кризових станів). Сталий розвиток — рух комплексу від нерівно-важного стану до рівноважного, згідно з теорією І. Пригожина, — у напрямку еволюційного глухого кута, тоді як стійкий розвиток забезпечує його рух до нових ефективних форм організації.

Стійкий розвиток НПК має базуватися на принципі коеволюції — взаємного зв’язку, пристосування гетерогенних його підсистем — природної, соціальної та виробничої. Цьому найкраще відповідає принцип самоорганізації, однак досвід свідчить, що процеси самоорганізації у НПК необхідно поєднувати з управлінням, з цілеспрямованими впливами на нього.

На нашу думку, у ситуації, що склалася, необхідно спочатку відродити найперспективніші виробництва НПК індустріальних укладів. Це дасть змогу підвищити продуктивність праці у НПК і сприяти вивільненню частини його працівників. У результаті остаточно має утвердитися економіка постіндустріального типу (з малою часткою зайнятих у промисловості та великою — у сфері послуг).

Для ефективного подолання трансформаційного спаду у НПК України важливо правильно обрати технології подолання кризи або моделі ринкових перетворень. До 1993 р. в Україні практикувалася неокейнсіанська модель розвитку економіки і, зокрема, НПК. Згідно з теорією вона мала «розігріти економіку», тобто забезпечити зростання сукупного попиту з наступним зростанням сукупної пропозиції. Однак на практиці ця модель не спрацювала, а лише призвела до гіперінфляції з усіма її негативними наслідками.

На рівні підприємств першочергової уваги заслуговують заходи, які будуть сприяти:

• поліпшенню управління підприємствами з державною часткою власності, особливо в частині захисту прав акціонерів;
• чіткому розмежуванню прав і відповідальності власників і управляючих;
• удосконаленню механізмів корпоративного управління;
• створенню диференційованих режимів для пріоритетних галузей шляхом тієї чи іншої форми фінансової підтримки та регулювання окремих сторін їхньої діяльності.

Активізацію регулюючої ролі держави щодо підприємств державної власності та з частками державної власності передбачається здійснювати за такими напрямами:

сприяння просуванню товарів на ринки і пошук стратегічних інвесторів; захист вітчизняних експортерів від недобросовісної конкуренції на зовнішніх і  внутрішніх ринках, передбачених правилами СОТ;

Для оздоровлення фінансів підприємств передбачається використати нормативні методи регулювання підприємницькою діяльністю на підприємствах з державною часткою власності, зокрема:

встановити нормативи розподілу прибутку на виплату дивідендів по голосуючих акціях, відрахування в резервні фонди, здійснення інвестицій і заохочення управляючих;

заборонити підприємствам-боржникам використовувати форми і методи обліку, які зменшують надходження коштів на рахунковий рахунок, а також витрачання коштів на споживання понад встановлені державою нормативи;

створення правових умов щодо здійснення угод купівлі — продажу цінних паперів підприємств, які мають стратегічне значення для економіки та безпеки України, на організованому ринку.

З метою стимулювання інвестиційної активності суб’єктів господарювання буде доцільно здійснити такі заходи:

забезпечення стимулюючої ролі податкової амортизації в оновленні основних фондів шляхом застосування принципу «прискорена амортизація» до пріоритетних інноваційних технологій;

стимулювання виробників до зміни моделі ресурсоємного виробництва, впровадження стандартів системи управління навколишнім природним середовищем;

запровадження інвестиційного податкового кредиту з податку на прибуток підприємств для суб’єктів господарювання, які реалізують на територіях спеціальних (вільних) економічних зон та територіях пріоритетного розвитку інвестиційні проекти;

розвивати практику субсидування відсоткових ставок за кредитами комерційних банків для залучення інвестицій в найбільш перспективні проекти, що пройшли фахову та прозору державну експертизу;

стимулювання інвестиційної діяльності шляхом запровадження інвестиційно-інноваційного податкового кредиту з податку на прибуток підприємств для всіх суб’єктів господарювання, що здійснюють кваліфіковане інвестування інноваційного спрямування (зменшення податкових зобов’язань з податку на прибуток в обсязі, еквівалентному частці витрат поточного податкового періоду, що були спрямовані на фінансування інноваційних та інвестиційних проектів, з 2014 року);

використовувати інструмент державних гарантій для підтримки особливо важливих інвестиційних проектів.

Має змінитися сам характер управління промисловим розвитком. Враховуючи високий рівень приватної власності розпорядчо-господарчі функції поступово буде перенесено на рівень окремих підприємств і їх об’єднань. Основна увага міністерства зосереджуватиметься на розробці і реалізації промислової політики держави засобами функціонально-орієнтованого впливу.

Модернізація і підвищення конкурентоспроможності промислового виробництва вимагає оновлення організаційного устрою галузі з урахуванням світових тенденцій формування організаційних структур та власного досвіду ринкових перетворень.

Загальна мета як промислової, так і конкурентної політики полягає у забезпеченні стійкого економічного зростання, створенні сприятливих умов для розвитку пріоритетних галузей і виробництв з позицій інтересів всієї національної економіки, у тому числі як за рахунок преференцій, так і через концентрацію капіталів, тобто утворюючи великі вертикально інтегровані фірми і корпорації, які здатні активізувати інноваційну діяльність і забезпечити зростання конкурентоспроможності виробництва, недопущення суттєвих обмежень конкуренції чи монополізації.

Основними напрямами конкурентної політики мають стати захист від недобросовісного використання ринкової влади, насамперед з боку транснаціональних корпорацій; недопущення суттєвих обмежень конкуренції, що негативно впливають на внутрішній ринок; запобігання монополізації, перш за все соціально-важливих ринків; забезпечення проконкурентного характеру діяльності органів влади.

Суттєва увага має бути приділена розвитку горизонтальної інтеграції виробництва на основі кластерів, які мають стати важливим способом реалізації державної політики на регіональному рівні.

Основним змістом соціальних орієнтирів розвитку промисловості і розв’язання проблеми конкурентоспроможності буде формування умов для переходу до знанневої економіки, головним суб’єктом якої має стати творча людина.

Буде забезпечена оптимізація між професійної, міжкваліфікаційної, міжпосадової та міжгалузевої диференціації заробітної плати. Отримують розвиток гнучкі форми зайнятості, робочі місця з неповним робочим днем.

До рівня державних пріоритетів має бути віднесена кадрова політика, що буде сприяти істотному покращанню забезпеченості галузей промисловості кваліфікованими кадрами.

Отримує розвиток система безперервної перепідготовки та підвищення кваліфікації, залучення потенціалу вищих і середніх навчальних закладів в процес формування фахівців та післядипломного навчання, в тому числі і в закордонних навчальних закладах. Фінансування витрат на підготовку і перепідготовку кадрів матиме змішану форму, в тому числі за рахунок держзамовлення.

3.2. Основні напрямки стійкого розвитку конкурентоспроможності промислового комплексу України

На наш погляд, їх доцільно виокремлювати не за галузевою, а за функціональною ознакою, виділивши такі пріоритети.

1. Збільшення обсягів промислового виробництва на основі зростання внутрішнього споживання промислових товарів. Згідно з висновками Центру антикризових досліджень, головним чинником депресії у НПК України стала криза внутрішнього ринку промислових товарів. Ця криза була зумовлена диспропорціями між виробництвом і споживанням промислових товарів, що склалися ще у роки планової економіки (понад 80% виробленої в Україні продукції реалізовувалося за її межами). Але найбільше промисловий товарообіг розбалансувався внаслідок лібералізації цін у 1992 р. та наступної гіперінфляції.

Нині у забезпеченні промислового зростання України, згідно з теорією Дж. М. Кейнса, важливу роль має відіграти розширення сукупного попиту на промислові товари, передусім з боку населення (у 2001 р. у межах України вже споживалося 93,7% продовольчих та 62,2% непродовольчих товарів, але обсяги самого виробництва були майже вдвічі меншими, ніж у 1990 p.). Цього можна досягти шляхом погашення державних боргів, реальної оцінки робочої сили і, відповідно, підвищення розмірів заробітної плати та соціальних виплат. Звісно, темп зростання купівельної спроможності населення має випереджати темп підвищення цін на промислову продукцію.

Слід підкреслити, що відновлення позитивної динаміки у розвитку НПК України відбулося значною мірою за рахунок галузей зі швидким оборотом капіталу (легка і харчова промисловість), які найбільше зорієнтовані на споживчий ринок. Але для забезпечення довгострокового зростання НПК важливо, щоб питома вага галузей старих технологічних укладів скорочувалася, а новітніх, навпаки, — зростала.

Тим часом у НПК України спостерігається збільшення обсягів виробництва старих галузей (металургії, основної хімії та деяких інших), зорієнтованих переважно на обслуговування зовнішнього попиту. Однак резерви такого зростання у зв’язку з перенасиченням світових ринків можуть швидко вичерпатися. Тому важливо реанімувати галузі новітніх технологічних укладів, передусім машинобудування, але на основі їх структурної перебудови.

2. Структурна перебудова НПК та його підсистем. Це найбільш ефективний шлях забезпечення стійкого розвитку НПК та його підсистем, оскільки він сприяє диверсифікації виробництва та збільшенню його обсягів, активізації науково-технічного розвитку, скороченню матеріало- й енергоємності національного доходу, підвищенню ефективності виробництва та накопиченню капіталу, наповненню внутрішнього споживчого ринку і виробництву експортабельної продукції, стабілізації державного бюджету, створенню умов для оптимального розвитку всіх галузей господарства.

На жаль, структурна перебудова НПК, особливо у 90-х роках, здійснювана під диктовку МВФ, відбувається у регресивному напрямі, у напрямі формування структури, характерної для країн третього світу. Про це свідчить, зокрема, переважаючий розвиток у ньому сировинних та енергоємних галузей, частка яких наблизилася до 58%. Така структурна трансформація комплексу, з огляду на зростання цін на імпортовані матеріали та енергоносії, стає загрозою для національної безпеки.

При визначенні оптимальних пропорцій секторальної структури НПК слід відмовитися від шкідливої догми переважаючого розвитку базових (важкої промисловості) галузей. Провідну роль у структурі НПК мають відігравати галузі інноваційного (передусім машинобудування) та соціального (група «Б») секторів. До речі, у розвинених країнах на машинобудування припадає 25-40% вартості виробленої промислової продукції, тоді як в Україні — вдвічі менше.

Навіть структура промислового комплексу колишнього СРСР нині може слугувати за зразок для НПК України, оскільки частка машинобудування та металообробки у 1990 р. досягла 29,6%. Передбачається, що у перспективі секторальна структура НПК України наближатиметься до аналогічної структури розвинених країн Заходу (табл. 1).

Таблиця 1. Структура НПК розвинених країн та України (прогнозована), %

Галузі та міжгалузеві комплекси	Показники структури НПК розвинених країн Заходу	Прогнозована структура НПК України на кінець 2010 р.
Паливно-енергетичний комплекс	12,9-20,8	15,0-18,0
Металургійний комплекс	3,8-8,3	15,0- 17,0
Хімічна, нафтохімічна, деревообробна промисловість	16,2-19,5	9,0 -10,0
Машинобудування та металообробка	27,3-41,7	25,0-0,0
Промисловість будівельних матеріалів	2,2-3,5	3,0-4,0
Легка і харчова промисловість	15,1-24,3	19,0-21,0
Інші галузі	1,2-5,4	—

Для збільшення частки інноваційних галузей у НПК України необхідно, щоб вони, особливо машинобудування, розвивалися швидше, ніж комплекс у цілому. І такі зрушення вже чітко окреслилися. Індекс продукції машинобудування (2002 р. до 2001 р.) у 1,6 раза перевищив загальний темп зростання промисловості, що відповідає темпам розвитку наукоємних галузей у передових країнах світу.

Для зміцнення енергетичної і загалом економічної безпеки країни важливо зменшити частку енергоємних галузей, наприклад металургії, та збільшити питому вагу у структурі паливно-енергетичного балансу власних енергоносіїв (вугілля, електроенергії, виробленої на АЕС, нетрадиційних джерел).

Конкретними пріоритетами у розвитку НПК Кабінетом Міністрів України визначено такі сектори:

1) ракетно-космічний та авіаційний комплекси;

2) радіоелектроніка;

3) сільськогосподарське машинобудування;

4) виробництво засобів зв’язку;

5) виготовлення сучасного міського і пасажирського транспорту;

6) виробництво рухомого складу для залізниць.

Слід, однак, підкреслити, що не всі із визначених секторів — пріоритетні з позицій п’ятого та шостого (перспективного) технологічних укладів. Так, у Японії, яка є одним із технологічних лідерів світу, до високотехнологічних відносять лише перший і другий сектори, а також виробництво робототехніки, волоконної оптики, телекомунікаційної апаратури, особливо чистої кераміки, ряду синтетичних матеріалів, фармацевтику та біотехнології.

Проте це не означає, що в Україні інші галузі промисловості перейдуть у розряд неперспективних. Вони мають розвиватися, але на основі так званого селективного підходу. Згідно з ним Міністерством промислової політики України галузі НПК групуються за такими напрямами розвитку:

1)       на основі використання природних ресурсів (з огляду на наявність значних запасів залізної руди, вугілля тощо) — видобувні галузі;

2)       «переслідування» або «копіювання» — автомобілебудування, виробництво телевізорів та інші галузі, що випускають масову продукцію, але де неможливо швидко досягти світового рівня;

3)       «передових рубежів» — судно- і танкобудування та деякі інші галузі, що конкурентоспроможні на світових ринках;

4)       «прориву» — авіакосмічна, яка здатна виробляти принципово нові типи продукції, що не мають аналогів у світі.

Глибокої реструктуризації потребують насамперед галузі старих технологічних укладів. Однією з них є вугільна промисловість, від якої значною мірою залежить енергетична безпека України. Відставання процесів реконструкції цієї галузі, зокрема оновлення шахтного фонду, створило небезпечний дисбаланс на внутрішньому ринку енергоносіїв. Підрахунки свідчать, що дефіцит видобутку вугілля становить 42 млн т. Зберігається висока собівартість вугілля і, відповідно, ціна (близько 300 дол. за тонну), тоді як у Росії та Польщі вона значно менша. Але з цього не слід робити поспішний висновок про необхідність закриття більшості українських шахт, оскільки ціна польського і російського вугілля на українському ринку, як тільки вітчизняні підприємства стануть масово закриватися, різко зросте. При цьому енергетична незахищеність України набуде загрозливого характеру.

Як же реструктуризувати українську вугільну промисловість? На нашу думку, замість дотаційної підтримки неперспективних копалень слід вкладати державні кошти у будівництво сучасних шахт. Для підвищення ж ефективності діючих шахт О.І. Амоша пропонує оновлення та оптимізацію шахтного фонду (за державної підтримки), перехід на раціональні кондиції вугільних пластів, розробку нових технологій і диверсифікацію виробництва (наприклад, видобуток супутніх корисних копалин, підземну газифікацію вугілля тощо), приватизацію шахт за особливими правилами. Це дасть змогу довести видобуток вугілля у 2010 р. до 110 млн т.

В електроенергетиці основним напрямом реструктуризації бачиться модернізація діючих та введення нових (на Хмельницькій і Рівненській АЕС) енергоблоків, реабілітація гідро- і теплоелектростанцій на базі прогресивних технологій з орієнтацією на зміну сировинної бази (використання низькосортного вугілля) та зниження екологічно шкідливого впливу на довкілля.

Концепція реструктуризації чорної металургії має виходити з того, щоб зберегти і наростити експортний потенціал галузі, відродити внутрішній ринок метало-споживання, причому на якісно вищому рівні, оптимізувати асортимент продукції відповідно до вимог ринку, скоротити споживання енергоресурсів та зменшити забруднення довкілля. Особливу увагу варто приділити збільшенню випуску прогресивних видів металопродукції — електросталі, холоднокатаного листового прокату, труб малого діаметра, складнопрофільного прокату, прецизійних сталей, високоточного литва тощо.

Реструктуризація галузей хімічного комплексу передбачатиме скорочення виробничих потужностей з випуску синтетичного аміаку, кальцинованої соди, хімічних волокон та сірчаної кислоти. Це пов’язано з тим, що всі названі виробництва мають високі питомі енерговитрати і, крім того, їхні потужності перевищують можливості збуту продукції на внутрішньому та зовнішньому ринках.

До пріоритетних напрямів розвитку комплексу належать виробництва хімічних добрив, хімічних засобів захисту рослин та високооктанової кисеньвмісної добавки до бензинів з цукрової сировини. У перспективі добавки до бензинів вироблятимуть з ріпаку, рицини, зерна кукурудзи тощо. Так, наприклад, у с. Борівка Вінницької області готується інвестиційний проект, за яким передбачено виробництво етанолу із зерна кукурудзи. Такий досвід заслуговує на поширення в інших регіонах країни, особливо південних. До речі, у Бразилії для зміцнення енергетичної безпеки країни на новий вид палива — спирт із цукрової тростини — переведено до 70% автомобілів.

Реструктуризація галузей машинобудівного комплексу України має бути націлена на подолання диспропорцій потужностей і рівня їхнього завантаження, підвищення конкурентоспроможності машин й устаткування, оновлення основних виробничих фондів, поліпшення форм організації виробництва. Галузі комплексу продукують застарілу техніку, вони зорієнтовані на метал як основний конструкційний матеріал, що зумовлює їх велику матеріале- та енергоємність. У них дуже низький рівень автоматизації процесів, особливо складальних, виробництво дає значну кількість відходів, що здорожує його. Звідси — необхідність глибокої інноваційної реструктуризації машинобудівного комплексу.

Коли йдеться про реструктуризацію машинобудування, то слід враховувати, що структурні зміни у ньому мають відбуватися випереджальними темпами, щоб активізувати загальноекономічний відтворю-вальний процес. Технологічною основою реструктуризації повинні стати вітчизняні інновації, інакше важко буде забезпечити технологічну незалежність держави. У процесі реструктуризації провідним напрямом має стати створення предметно замкнутих виробничо-технологічних циклів наукоємної конкурентоспроможної продукції.

Значні труднощі становить реструктуризація, зокрема конверсія, військово-промислового комплексу України. Річ у тім, що на нього були «зав’язані» близько 60% промислових підприємств України і зайнято майже 40% працюючих. Однак через безсистемну конверсію розміри зниження обсягів виробництва у ВПК України не мають аналогів у світі. У 1992-1995 pp. за окремими видами оборонної продукції вони становили 80-100%, що мало різко негативні соціально-економічні наслідки. До речі, у розвинених країнах обсяги конверсії не перевищують 3-10% на рік.

Щоб не допустити повного розвалу ВПК, в Україні було прийнято відповідні законодавчі акти. Це дало змогу зберегти 57 тис. робочих місць та переорієнтувати комплекс на випуск цивільної продукції. Нині 50% замовлень виконується для цивільного сектора. Значна робота проводиться і з реконверсії ВПК, тобто відновлення випуску нової та модернізації застарілої військової техніки. Так, для польської армії модернізуються танки Т-72. Ціна такого танка — 350 тис. дол., тоді як новий коштує 2,2 млн дол. Деякі підприємства ВПК й досі залишаються важливими донорами державної казни.

Реструктуризація ВПК, як вагомої складової інноваційного сектора НПК України, має свою специфіку. З одного боку, необхідно забезпечити поступове зменшення бюджетних витрат на комплекс, а з другого — важливо включити технологічно перспективні підприємства у багатостадійні системи цивільних підприємств. Одночасно це сприятиме поширенню подвійних прогресивних технологій, яких у ВПК України зосереджено до 80% із тих, що застосовуються у світовому виробництві.

Реструктуризація промислових галузей соціального та агропромислового комплексів сприятиме соціальній орієнтації виробництва в НПК та зміцненню продовольчої безпеки країни.

2. Технологічне оновлення виробництва. Воно є стрижнем структурної перебудови НПК, оскільки передбачає впровадження найновішої техніки і зміни номенклатури виробів та характеру виробництва.

Основний напрям технологічного оновлення виробництва в НПК України — перехід від ресурсоємних до ресурсозберігаючих технологій п’ятого і, частково, шостого технологічних укладів. Цей перехід змінює пріоритетність факторів виробництва. Нині вже не капітал, а інформація (знання) виходить на провідні ролі.

Перша стадія п’ятого технологічного укладу у розвинених країнах почала впроваджуватися ще з 60-х років минулого століття (в Україні — з 70-х). Вона була пов’язана із запровадженням АСУ технологічними процесами та підприємствами. Другу стадію цього укладу репрезентували гнучкі виробничі системи (ГВС), частково поширені в Україні в радіоелектроніці й авіакосмічній промисловості. На третій стадії на авансцену вийшли інтегровані виробничі системи, які функціонують на основі ГВС підприємств, об’єднаних у технологічно цілісні комплекси корпоративного типу на базі телекомунікацій (в Україні — через недорозвиненість корпоративних форм та виробничих телекомунікацій — ці системи не поширені).

Стосовно шостого технологічного укладу — використання калстехнологій (безперервного вдосконалення і підтримки життєвого циклу продукції — від проектування і виробництва до післяпродажного обслуговування й утилізації), то в розгорнутому вигляді він навіть у передових країнах ще не реалізується, а в Україні його фрагменти є лише в авіакосмічній промисловості.

Із 22 базових технологій ракетно-космічної галузі Україна використовує 17. Вони дають змогу серійно освоювати принципово нові моделі літаків АН-70, АН-140 та АН-38, а також забезпечують нашу участь у реалізації міжнародного проекту зі створення ракетно-космічних комплексів морського базування «Морський старт» та «Глобал стар», де застосовуються вітчизняні ракетоносії «Зеніт» і «Циклон».

З переходом до ринкових відносин увага до постіндустріальних інновацій у НПК України не тільки не посилилася, а навпаки, послабилася. Це пояснюється бажанням «новоспечених» підприємців отримати максимальний прибуток за мінімальний час. Тому невигідно впроваджувати новітні (базові) інновації, достатньо і поліпшувальних, які не потребують великих витрат. Це чітко простежується за всіма основними напрямами інноваційної діяльності в НПК України, крім освоєння виробництва нових видів продукції (табл. 2).

Таблиця 2. Впровадження інновацій на підприємствах промислового комплексу України

	Кількість,		У %	до 1991 р.
	1991 р.	1995 р.	1999 р.	2000 р.	2001 р.	2004 р.
Впроваджено основні засоби комплексної механізації та авто­матизації виробничих процесів	2817	12,3	9,5	9,3	8,6	10,2
прогресивні   технологічні процеси	7303	40,2	16,5	19,2	19,5	15,6
з них маловідхідні, ресурсозберігаючі і безвідхідні	1825	57,2	23,2	23,6	25,7	23,6
Освоєно виробництво нових видів продукціі, найменувань	13790	83,2	91,7	111,1	141,3	165,7

Скоротився і відсоток підприємств, що займаються інноваційною діяльністю: з 22,9 у 1995 р. до 14,6% ~ у 2002 р. Пояснюється це тим, що падає попит на НДДКР, відповідно руйнується весь ланцюг інноваційної діяльності «потреба — НДДКР — виробництво — споживання — нова потреба — …». Як наслідок — технічний рівень виробництва в НПК України знижується, а обсяги випуску прогресивної продукції скорочуються.

Дуже реальною є загроза повної втрати конкурентних переваг у високотехнологічних галузях НПК. Нині відставання України від передових країн за інформаційними технологіями, що застосовуються у промисловості, перевищує десятиліття. Водночас нам не потрібно освоювати всю гаму високотехнологічних промислових виробництв. Цього не дозволяють собі навіть такі індустріальні гіганти, як Японія та Німеччина. Перша, на відміну від України, не займається розвитком авіа- та ракетобудування, а друга — атомними дослідженнями. Проблема полягає в тому, щоб у перспективних для України інноваційних галузях утримуватися на лідируючих позиціях у світі.

Для поступового переведення галузей НПК на новітню технологічну базу необхідно підвищити питому вагу фонду нагромадження у ВВП не менш як до 30%. Тільки так можна забезпечити належну технологічну і техногенну безпеку країни.

4.Соціальна орієнтація виробництва. У Конституції України визначено, що наша держава будує соціально орієнтовану багатоукладну ринкову економіку, тому слід здійснити соціальну переорієнтацію НПК. Продукція соціально значущих галузей у ньому має становити (за стандартами розвинених країн) не менше 45-50% від загального обсягу.

До переорієнтації структури НПК на випуск   переважно  товарів народного споживання важливо відповідно спрямувати розвиток секторальних та регіональних підсистем комплексу. Передусім слід соціально збалансувати реструктуризацію більшості галузей, особливо вугільної, оскільки вона найбільше поглиблюватиме структурне безробіття у країні. Важливо також підвищити рівень заробітної плати у промисловості (на основі реальної оцінки її вартості), що водночас сприятиме і зростанню ємності споживчого ринку.

5. Екологізація виробництва. Раціональне використання природно-ресурсного потенціалу та забезпечення нормального стану довкілля можливе лише на основі екологізації промислового виробництва, зокрема у просторовому вимірі.

Основними промисловими забруднювачами довкілля, як відомо, є теплоенергетика, металургія та хімічна промисловість. Найбільше загрожують довкіллю їхні викиди у вигляді парникових газів. Першим кроком до скорочення таких викидів у всесвітньому масштабі стала Конференція з питань розвитку та охорони довкілля (Ріо-де-Жанейро, 1992 p.), другим — Кіотський протокол (1997 p.), третім — Всесвітній саміт зі сталого розвитку («Ріо+10») у Йоганнесбурзі. За Кіотським протоколом, підписаним Україною у 1999 р., наша держава зобов’язалася не перевищувати обсяги промислових викидів 1990 року (приблизно 700 млн т). Нині ці викиди не перевищують 2/3 від базового рівня. До речі, Кіотський протокол передбачає торгівлю квотами на забруднення довкілля; право на одну тонну викидів на ринку коштує приблизно 100 дол.

Важливими напрямами екологізації виробництва у НПК України є такі:

—      екологічна реконверсія Чорнобильської зони та гарантування екологічної безпеки АЕС;

—      перехід до сучасних екобезпечних технологій;

—      першочергове екологічне оздоровлення промислових центрів Донецько-Придніпровського регіону;

—      протидія переміщенню в Україну екологічно небезпечних виробництв;

—      заборона на ввезення екологічно шкідливих промислових товарів та промислових відходів для захоронення.

6. Опора на власні ресурси та ресурсозбереження. У перші роки незалежності у НПК України давалася взнаки величезна економічна залежність від Росії, що постачала нам нафту, газ, ліс та іншу сировину. Водночас комплекс був і залишається достатньо забезпеченим найціннішим фактором постіндустріальної епохи — кваліфікованими кадрами. Тому важливо, щоб у структурі витрат зростала частка витрат на робочу силу, а не на сировину та енергію.

За значного зростання частки витрат на заробітну плату і соціальне страхування майже в усіх базових галузях вона знизилася: найбільше у деревообробній промисловості, яка переживає гостру кризу збуту. А значне зростання частки цих витрат у легкій і харчовій промисловості пояснюється, зокрема у першій з них, ефектом скорочення матеріальних витрат завдяки давальницьким контрактам, а також деяким збільшенням заробітної плати і соціальних відрахувань на стабільно працюючих підприємствах.

У ринкових умовах різко зросли інші витрати, причому в усіх галузях промисловості, але найбільше в експортних (чорна і кольорова металургія, легка і харчова промисловість). Ми схильні вважати, що це пояснюється передусім зростанням трансакційних витрат (на взаємодію суб’єктів господарювання), які раніше брали на себе планові органи.

7. Підвищення ефективності та конкурентоспроможності промислового виробництва. Ринок за своєю природою стимулює підвищення ефектив-ності промислового виробництва: це був один із головних аргументів на користь переходу від планової до ринкової економіки. Однак у НПК України склалася парадоксальна ситуація: ринкові перетворення тут призвели до зниження загальних показників ефективності виробництва. Якщо у 1995 р. його рентабельність становила 8,9%, то у 2000 р. — 4,8%.

Серед галузей промисловості найнижчу рентабельність має електроенергетика (11%). До певної міри це пояснюється тим, що у 90-х роках ВВП зменшився удвічі, тоді як споживання електроенергії скоротилося лише на 8%. Україна за енергоємністю виробництва, передусім промислового, посідає одне з перших місць у світі. Якщо у Німеччині на виробництво одиниці ВВП припадає всього 0,16 кВт-год електроенергії, то в Україні — майже 5 кВт-год.

А серед регіонів нашої країни найнижчу рентабельність має промисловий комплекс Херсонської області — майже 8% від’ємного значення показника.

НПК України та його підсистеми втратили навіть ті нечисленні конкурентні переваги, які були на початку ринкових перетворень. Причини — розрив виробничо-технологічних циклів, звуження внутрішнього ринку промислових товарів, відплив кваліфікованої робочої сили тощо. Наслідки можна проілюструвати на прикладі діяльності в ринкових умовах флагмана української промисловості — харківського ВАТ «Турбоатом». Ще в 1991 р. це підприємство виступало генпідрядником проектів з постачання обладнання для нових ядерних установок, зокрема за кордон, за найновішими науковими технологіями. Нині ж «Турбоатом» може поставляти турбіни та ще деяке обладнання, але при цьому бути лише субпідрядником, бо вже немає тих підрозділів, які б забезпечували весь комплекс наукових робіт.

Тому держава має підтримати в першу чергу ті промислові підприємства, які потенційно спроможні закріпитися на міжнародних ринках. Це передусім підприємства з випуску авіакосмічної та лазерної техніки, суден, високоякісних сталей і композитних матеріалів.

8. Розвиток усіх форм власності.

В умовах ринкової економіки у НПК України не обов’язково мають безроздільно панувати недержавні форми власності, як це здавалося на початку ринкових перетворень. Світова практика показує, що оптимальна частина державного сектора у НПК становить 20-40%. Нині у НПК України вона вже менша за 20%. Тому завдання довести цю частку до 10%, поставлене у Стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки, навряд чи можна визнати достатньо обґрунтованим.

Та й саму приватизацію державних промислових підприємств слід було здійснювати з орієнтацією на стійкий розвиток НПК, а не на прискорені темпи роздержавлення. Для цього необхідно було спочатку сформувати конкурентне середовище, провести економічно доцільну корпоратизацію (а не дроблення цілісних виробничо-технологічних комплексів) і тільки після цього переходити до повномасштабної приватизації, причому з обов’язковим визначенням стратегічних інвесторів. На користь такої моделі інституційних перетворень свідчить досвід приватизації Маріупольського металургійного заводу ім. Ілліча.

У сучасних умовах держава має підтримувати промислові підприємства усіх форм власності та забезпечувати конкурентне середовище, сприятливе для національних виробників промислових товарів.

9. Розширене відтворення виробництва із широким залученням внутрішніх та зовнішніх інвестиційних джерел. Важливим напрямом є перехід від екстенсивного способу розвитку НПК до інтенсивного, в основі якого лежать людський фактор та інновації. Але марно чекати інтенсифікації виробництва та подолання негативних відтворювальних пропорцій у НПК без зростання обсягів капіталовкладень і формування повноцінного ринку капіталу, адже саме він починає і завершує у ньому відтворювальний процес. Тільки формування цього ринку дасть змогу перевести грошовий і товарний капітал первісного нагромадження у його продуктивну форму — виробничо-фінансовий капітал.

Ринок капіталів може сформуватися за рахунок таких джерел: внутрішніх заощаджень населення, іноземних інвестицій, доходів від приватизації та продажу землі (з 2005 p.), емісії, а також тіньової економіки. Але ці інвестиційні ресурси можна залучити до ринкового обігу лише завдяки зниженню кредитної ставки, за умови повернення довіри до національної валюти.

Ми вважаємо, що успіх усіх стратегічних програм розвитку НПК та його підсистем можливий лише за умови пріоритетної орієнтації на національний капітал. Це не означає, що слід ігнорувати іноземний капітал. Світова практика, особливо Китаю, навпаки, підтверджує високу ефективність його залучення, передусім в інноваційний сектор, що спричинює кумулятивний ефект (впливу на суміжні галузі), поліпшує платіжний баланс країни тощо. А втім, іноземний капітал важко залучити в інноваційні та конкурентоспроможні галузі НПК України, які здатні створити загрозу конкуренції для іноземних фірм.

У деяких промислових галузях України частка іноземного капіталу вже досить відчутна, наприклад, у випуску безалкогольних та алкогольних напоїв, тютюнових виробів, автомобілів, підшипників тощо.

Найбільш реальне інвестування інноваційного сектора НПК України можуть здійснити юридичні особи інших держав, які насамперед виходять з власних інтересів. Можна зіграти і на тому, що Захід переживає жорстку кризу збуту. Хоча слід враховувати, що у жоден із секторів НПК України іноземний капітал не піде у значних обсягах доти, доки тут не відновиться власний інвестиційний процес.

Як свідчить досвід, важливо не помилитися у виборі стратегічних інвесторів. Це добре видно на прикладі цементної промисловості, виробництва пластмас, електронної та приладобудівної промисловості. У цих галузях у результаті невиконання новими власниками підприємств інвестиційних зобов’язань — ті або припинили своє існування, або були перепрофільовані (переважно із втратою досягнутого технологічного рівня) — на випуск іншої продукції. Вивчення особливостей постприватизаційного інвестування вінницьких підприємств (ВО «Хімпром», ВАТ «Ламповий завод», «Термінал» та ін.) тільки підтверджує цю тезу.

Враховуючи досвід Японії, Франції, Нідерландів та інших країн, особливо важливо забезпечити інвестиційне стимулювання точок економічного зростання (інноваційних виробництв і центрів їх розміщення). Для цього слід створити інвестиційний тиск на галузі інноваційного сектора, спрямувавши сюди не менше третини інвестицій НПК. Необхідний тиск можна забезпечити за рахунок міжгалузевого переливу капіталу, капіталізації доходів, використання доходів від приватизації та амортизаційних відрахувань. Передусім слід розширити обсяги кредитування інвестиційних проектів у НПК. Нині вони становлять 1% від ВВП, тоді як у країнах з перехідною економікою мають досягати 40%. Усе це сприятиме зміцненню фінансової бази НПК України та фінансової безпеки держави загалом.

8. Удосконалення регіональної структури НПК. З переходом до ринкових відносин у НПК України утворилися значні міжрегіональні диспропорції у розміщенні виробництва. Тому важливе значення має раціоналізація його регіональної структури для досягнення цілей стійкого розвитку. А це потребує вдосконалення міжрегіональних пропорцій у розміщенні та спеціалізації промислового виробництва, а також реструктуризації промислових комплексів регіонів різного типу.

Найбільш уразливими виявилися промислові комплекси слабоіндустріалізованих областей (Житомирської, Чернігівської та ін.), а також областей зі значною питомою вагою машинобудування (Харківської, Львівської тощо).

Помітну інерційність щодо реструктуризації постіндустріального та ринкового типу виявляють промислові комплекси старопромислових регіонів (Донбасу та промислового Придніпров’я). Це зумовлено тим, що в рамках союзного поділу праці вони спеціалізувалися на малоефективних видобувних галузях, чорній металургії, важкому машинобудуванні, хімії та нафтохімії, виробництвах ВПК. Складність проблеми їх реструктуризації полягає в тому, що вони дають основну частину експорту і забезпечують позитивний платіжний баланс країни.

Перебудовуючи територіальну структуру старопромислових регіонів, слід посилити увагу до точок індустріального зростання. Тільки у Донбасі створено 24 такі точки — дві промислові вільні економічні зони («Донецьк» і «Азов»), а решта — території пріоритетного розвитку. Однак відчутних результатів їхньої діяльності поки що немає. По-перше, тому що таких точок не повинно бути забагато, оскільки інвестиційні проекти, що реалізуються, як правило, капіталоємні; а по-друге, тому що 60-80% усіх капіталовкладень спрямовуються у старі галузі. Як наслідок — дискредитується не лише сама ідея точок індустріального зростання, а й знижується ефективність виробництва у старопромислових регіонах.

Зрозуміло, що реструктуризації тією чи іншою мірою потребують промислові комплекси всіх регіонів України. Так, у промисловому комплексі Поділля пріоритетними мають стати галузі харчової промисловості, широкий спектр машинобудування (електронна й електротехнічна промисловість, виробництво машин для АПК) та легкої промисловості. Але для цього у регіонах слід стимулювати підприємницьку активність, належним чином задіяти трансформаційний потенціал.

Наведені пріоритети НПК узгоджуються зі Стратегією економічного і соціального розвитку України на 2002-2011 роки, яка передбачає його поетапне трансформування.

Перший етап — 2002—2004 pp. Основне завдання — зміцнення конкурентоспроможності вітчизняної промисловості та істотне розширення внутрішнього ринку промислових товарів (за рахунок галузей зі швидким обігом капіталу). Особливо важливим напрямом розвитку є використання незавантажених потужностей, які здатні випускати конкурентоспроможну продукцію. У підсумку це сприятиме створенню необхідних передумов для саморозвитку НПК і його підсистем.

Другий етап — 2005—2011 pp. Він передбачає комплексну модернізацію та реструктуризацію НПК на основі інституційної (інвестиційно-інноваційної) моделі розвитку. Для цього потрібні масштабні інвестиції, у тому числі іноземні.

Неможливо забезпечити стійкий розвиток НПК та його секторальних і регіональних підсистем, покладаючись лише на механізм ринкової самоорганізації. Необхідна виважена регіональна промислова політика, яка має базуватися на обґрунтованих моделях і пріоритетах такого розвитку.

Висновки

Виходячи із зарубіжного досвіду та враховуючи особливості вітчизняної економіки, можна зробити висновок, що організація й управління промисловим комплексом регіону ринкового типу має такі засади:

1. Прийняття регіональної програми розвитку промислового комплексу, стимулювання пріоритетних галузей, надання допомоги традиційним галузям, які зазнають труднощів;
2. Перехід до корпоративного управління підприємництвом, в основі якого лежить індикативне планування та прогнозування; формування раціональної структури управління; організація виробничої діяльності на основі маркетингу; інноваційно-інвестиційна спрямованість розвитку; сучасний фінансовий менеджмент;
3. Об’єднання підприємств у корпоративні структури (ТНК, ФПГ, кластери, холдинги), здатні виробляти конкурентоспроможну на світовому ринку продукцію;
4. Розширення малого та середнього бізнесу, який реалізовуватиме потреби і замовлення великих корпорацій, а також заповнюватиме ніші у виробництві товарів та наданні послуг, не охоплених інтересами цих корпорацій;
5. Розвиток мережі інформаційно-консультативних структур;
6. Створення умов для притоку іноземних і вітчизняних інвестицій.

Таким чином, ринкове середовище потребує сукупності дійових засобів державного регулювання, управління, коригування процесів розвитку промисловості регіонів як складових глобального промислового комплексу держави, щоб застерегти від впливу негативних, неконтрольованих наслідків функціонування ринку.

Територіальне планування розвитку реального сектора набуває форм прогнозів, передбачень, оцінок, пропозицій, застережень. Але держава має залишити за собою право втручатися в процеси організації й управління промисловістю регіону за допомогою, передусім, економічних методів, а в критичних ситуаціях — поєднання економічних і адміністративних методів.

Методи регулювання мають у сукупності забезпечувати дієвий інструментарій впливу на динаміку, масштаби, ресурси та дотримання пріоритетів промисловості регіону, затверджених на загальнодержавному рівні й узгоджених із місцевими інтересами.

Питання ролі держави в організації, управлінні та динамічному розвитку промислових комплексів регіонів, забезпечення на цій основі росту національної економіки потребують подальших досліджень. Насамперед, заслуговують на увагу проблеми формування ефективного корпоративного сектора, здатного забезпечити розвиток капіталоємного, наукоємного виробництва, та стимулювання розвитку малого і середнього бізнесу, основне завдання якого — наповнення ринку споживчими товарами та послугами в умовах обмеженості фінансових ресурсів.

В результаті трансформаційних процесів 2002-2009 рр. в економіці України сформувалися суб’єкти господарювання, які характеризувалися в своїй більшості відсутністю чіткого бачення стратегічного майбутнього розвитку, розривом ланцюгів вартості, що призвело до хронічної збитковості, перевищення кредиторської заборгованості над дебіторською, переважанням, наприклад, в легкій промисловості давальницьких схем, егоїстичним відношенням до стратегічних партнерів і клієнтів.

Лібералізація економіки в тому варіанті, який був здійснений під час перехідного періоду в Україні, створила серйозні цінові переваги для сировинних галузей і, навпаки, суттєво послабила конкурентні позиції галузей, які виробляють кінцеву продукцію, незалежно від рівня їх технологічності. В результаті була створена неконкурентна промислова структура.

В інституційному розумінні промисловий комплекс можна представити як одне велике об’єднання (кластер) підприємств, яке працює на спільний позитивний результат. Концепція кластера являє собою такий спосіб бачення економіки підприємств різних галузей промисловості, при якому вони прагнуть до підвищення конкурентоспроможності. На відміну від традиційної політики, орієнтованої на окремі сектори, кластерна стратегія передбачає розвиток взаємозв’язків між сильними сторонами різних галузей.

Економічна політика стосовно конкуренції повинна враховувати зміни структур сучасних фірм, ринкову конкуренцію, динамічні форми конкуренції і розвиток наших знань про фактори, які впливають на поведінку фірми. Це відповідає традиційній мікроекономічній, моделі згідно з якою найкращих результатів досягає об’єднання підприємств (кластер), яке володіє будь-якою структурною перевагою перед діючими або потенційними конкурентами.

Аналіз виробничої діяльності галузей промисловості дає підстави стверджувати, що структура промислового комплексу є критичним параметром, який визначає рівень конкурентоспроможності.

Під конкурентоспроможною структурою промислового комплексу слід розуміти таку, яка забезпечує максимальний результат при збереженні і навіть поліпшенні довкілля. Результат повинен передбачати надходження коштів, достатніх для перерозподілу на стимулювання пріоритетних галузей (видів економічної діяльності) та підтримку життєво необхідних. Досягнення раціональної взаємодії між основними складовими частинами комплексу дозволяє забезпечувати бажане економічне зростання. Сформульована цільова функція конкурентоспроможності промислового комплексу, яка забезпечує його підвищення за рахунок створення додаткової вартості та синергетичних ефектів внаслідок об’єднань підприємств.

Формування конкурентної структури промислового комплексу здійснюється за допомогою запропонованої методики, що враховує використання цільової функції, середньозважених показників конкурентоспроможності промислового комплексу, інтегральних показників пріоритетності видів промислової діяльності та стратегій розвитку.

Список використаної літератури

1. Боднарчук Р. Конкурентоспроможність виробничих структур оборонно-промислового комплексу України: конкурентні переваги, шляхи і засоби їх досягнення //Економіка України. — 2006. — № 3. — C. 20-26
2. Боднарчук Р. Стратегія реформування науково-технічної сфери оборонно-промислового комплексу України/ Р. Боднарчук //Економіка України. — 2003. — № 8. — С.27-33
3. Бойко В. Оборонно-промисловий комплекс України: курс на уніфікацію //Військо України. — 2007. — № 8. — C. 6-8
4. Бондарчук Р. Стратегія реструктуризації підприємств і організацій оборонно- промислового комплексу України/ Р.Бондарчук //Економіка України. — 1999. — № 10. — C. 10-18
5. Вашека Г.В. Структурно-інноваційні перетворення у промисловому комплексі України: (Підбірка статей)/ Г.В. Вашека //Проблеми науки. — 2003. — № 7. — C. 14-32
6. Гусєв В. Інноваційна реструктуризація промислового комплексу України у форматі промислової інноваційної системи/ В. Гусєв //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2008. — № 3. — C. 81-93
7. Єрмошенко М. Економічні та організаційні аспекти залучення іноземних інвестицій в оборонно-промисловий комплекс України //Актуальні проблеми економіки. — 2002. — № 8. — C. 50-65
8. Єрохін С. Національні пріоритети промислового комплексу і роль в їх реалізації підприємництва //Актуальні проблеми економіки. — 2002. — № 8. — C. 37-39
9. Захарченко В. Економічний аналіз процесів ринкової трансформації національного промислового комплексу //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2005. — № 1. — C. 192-201
10. Захарченко В. Пріоритети національного промислового комплексу/ В. Захарченко //Вісник Національної Академії наук України. — 2004. — № 7. — C. 25-38
11. Захарченко В. Процеси ринкової трансформації національного промислового комплексу/ В. Захарченко //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2004. — № 4. — C. 281-291
12. Кулик В. Оборонно-промисловий комплекс: на шляху до міжнародної кооперації //Україна-НАТО. — 2006. — № 5. — C. 36-45
13. Скурський П. Реформування оборонно-промислового комплексу України: підходи та етапи структурної перебудови //Військо України. — 2002. — № 5-6. — C. 24-26
14. Сунгуровський М. Оборонно-промисловий комплекс України: проблемні питання розвитку //Національна безпека і оборона. — 2004. — № 8. — C. 37-43
15. Хомяков В.І., Вяткіна Т.Г. Оцінка конкурентних переваг промислового комплексу // Економіка: проблеми теорії та практики: Зб. наук. пр. в 4 т. – Дніпропетровськ: ДНУ, 2004. – Т. 2. Вип. 195. – С. 480-488.
16. Хомяков В.І., Вяткіна Т.Г. Управління енергоємністю промислового комплексу (досвід США)// Зб. наук. пр. Черкаського державного технологічного університету. Серія: Економічні науки. Вип. 13. – Черкаси: ЧДТУ, 2005. – С. 3-12.
17. Хомяков В.І. Формування конкурентної структури промислового комплексу // Матеріали VІ міжнар. наук.–практ. конф. “Теорія і практика сучасної економіки”. – Черкаси: ЧДТУ, 2005. – С. 11-14.
18. Хомяков В.І., Вяткіна Т.Г., Познякова І.В. Стратегія управління потенціалом промислового комплексу // Зб. наук. пр. Черкаського державного технологічного університету. Серія: Економічні науки. Вип. 12. – Черкаси: ЧДТУ, 2004. – С. 3-8.