Вступ

1. Загальна характеристика поняття і види форм (джерела) права

1.1. Поняття і види форм (джерел) права

2. Порівняльна характеристика форм (джерел) права в сучасних правових системах

2.1. Форми (джерела) права у скандинавських країнах

2.2. Нормативно-правовий акт – основна зовнішня форма в правових системах романо-германського типу

2.3. Джерела англійського загального права

2.4. Нормативно-правовий акт – основне джерело права України

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність. По сьогоднішній день в юридичній літературі звертається увага на багатозначність і нечіткість поняття “джерело права”, а також численність джерел права. Однак у радянській правовій системі джерелом права здебільшого визнавалися нормативно-правові акти. Практично не змінилися погляди правників з цього приводу і зараз. У багатьох випадках джерела права ототожнюються з його формами. Так, В.Шаповал зазначає, що формами існування будь-якої галузі національного права є нормативно-правові акти, що належать до формальних джерел права. Ту саму ідею висувають і автори підручників з теорії держави і права, які визнають юридичні джерела (форми) або соціально-соціальні джерела офіційно-документальними формами вираження і закріплення норм права, що виходять від держави і надають їм юридичне, загальнообов’язкове значення.

До загально-соціальних джерел відносять економічні, соціальні, політичні, морально-культурні та інші фактори, що породжують або об`єктивно обумовлюють виникнення правових норм. В російській літературі зустрічається ще більша градація. Тут зустрічаються матеріальні, ідеальні та юридичні джерела права.

Матеріальні – ґрунтуються на системі об’єктивних потреб суспільного розвитку, своєрідності даного способу виробництва, базисних відносинах. Але суспільні потреби мають бути осмислені та скориговані законодавцем у відповідності до рівня його правосвідомості та політичної орієнтації. На його позицію можуть впливати особливості міжнародної та внутрішньополітичної обстановки, деякі інші фактори. Всі ці обставини у своїй сукупності і становлять ідеальне джерело права.

Результат ідеологічного осмислення потреб суспільного розвитку шляхом ряду правотворчих процедур отримує своє вираження в юридичних актах, які є юридичним джерелом права. В цьому випадку юридичне джерело права та форма права співпадають за змістом.

Але в деяких видання поняття „джерела права” і „форми права” не ототожнюються. Вони, за твердженням авторів, тісно взаємопов`язані, але не збігаються. Якщо „форми права” показують, як зміст права організовано і виражено ззовні, то „джерела права” – це витоки формування права, система факторів, що визначають його зміст і форми вираження.

Тема: «Форми (джерела) права: поняття, види та співвідношення в

сучасних системах права».

Мета: розкритипоняття, види та співвідношенняформ (джерел) права та їх співвідношення в сучасних правових системах

Завдання роботи:

• охарактеризувати поняття і види форм (джерела) права;
• показати форми (джерела) права у скандинавських країнах;
• розкрити нормативно-правовий акт як основну зовнішню форму романо-германського права;
• визначити джерела англійського загального права ;
• нормативно-правовий акт – основне джерело права України.

1. Загальна характеристика поняття і види форм (джерела) права

1.1.Поняття і види форм (джерел) права

Право сучасної України переживає період оновлення та входження у європейський правовий простір. Важливим з огляду на необхідність приведення українського права у відповідність з нормами та принципами міжнародного права є вивчення європейського правового досвіду та європейської правової доктрини. Одна з проблем, яка досліджується сьогодні науковцями Європи, – проблема джерел та форм права (ця проблема активно обговорюється також українськими та російськими теоретиками). Проблема зумовлена не тільки науковим інтересом, а й важливістю з’ясування особливостей права міждержавних об’єднань, зокрема права Європейського Союзу, що є сьогодні реальністю і конкурує з національним правом.

Студентам-юристам, як правило, з метою кращого з’ясування пропонується розуміння понять "джерело права" та "форма права" як тотожних. Як відомо, форма (джерело) права – це спосіб внутрішньої організації та зовнішнього прояву правових норм. У наукових дослідженнях ці поняття розмежовуються. Спробуємо розглянути природу такого розмежування та його особливості в правовій системі України.

Поняття "джерела права", на думку деяких дослідників, запропоноване римським вченим Тітом Лівієм, який у своїй "Історії" називає закон ХІІ таблиць джерелом усього публічного та приватного права. Відомі правознавці Г. Гроцій, Ш.Л. Монтеск’є, Т. Гоббс розглядали джерела права у поєднанні з іншими юридичними проблемами, наприклад, поняттям права, застосуванням та тлумаченням права[1]. Велика увага джерелам права приділялась у дореволюційній російській юридичній науці ХІХ століття. Проблема джерел права розглядалася через дослідження поняття "джерела права", дослідження різних видів джерел права (основний акцент при цьому робився на три їх види – закон, звичай та прецедент), характеристику кожного джерела права.

На початку ХХ ст. науковці вирізняють багатозначність цього терміна. Під ним розуміли:

а) сили, що творять право, наприклад, воля народу, правосвідомість, державна влада;

б) матеріали, що лягли в основу певного законодавства, наприклад, римське право стало джерелом німецького цивільного кодексу;

в) історичні пам’ятки права, наприклад, "Руська Правда";

г) засоби пізнання чинного права або

а) джерела пізнання права;

б) джерела права в матеріальному розумінні чи правостворюючі фактори;

в) джерела права в формальному розумінні[2].

В останньому випадку під джерелами пізнання права розумілось усе те, що містило інформацію про право, наприклад, тексти законів, судові справи, літописи, записи звичаїв тощо. Основним джерелом права в матеріальному розумінні виступає правосвідомість суб’єктів права. Джерела права в формальному розумінні – фактори, через які здійснюється об’єктивація права, тобто створення системи загальнообов’язкових правил поведінки.

Розуміння різновидів джерел права та бачення їх ієрархії залежало загалом від того, до якої наукової школи належав дослідник. Так, представники історичної школи права на перше місце ставили звичай, позитивісти – нормативно-правовий акт, теоретики соціологічного та психологічного напрямів – судову практику і звичаєве право.

У сучасній юридичній літературі також простежується певний плюралізм щодо поняття "джерела права". Поняття "джерело права" більш широке, ніж поняття "форма права". Під джерелом права необхідно розуміти три фактори: джерела в матеріальному розумінні (наприклад, форми власності, потреби та інтереси людей); джерела в ідеологічному розумінні (наприклад, правова доктрина та правосвідомість суспільства); джерела у формально-юридичному розумінні, які і є формою права (нормативний акт, нормативний договір, правовий звичай та юридичний прецедент)[3].

Теорія комунікативного права дає підстави розрізняти низку понять, пов’язаних із терміном "джерело права", а саме: "джерело права", "джерело правового тексту", "джерело норм права", "джерело суб’єктивних прав і обов’язків". Кожне з понять має своє змістове навантаження. Так, під джерелом права як цілісним явищем необхідно розуміти спільну діяльність членів суспільства, спрямовану на задоволення своїх потреб (необхідність спільної діяльності породжує феномен права). Вольові настанови чи домовленості об’єктивуються у формі правового тексту. Найбільш відомими джерелами правового тексту у світовій практиці виступають міфи, правові звичаї, судові прецеденти, судова й адміністративна практика, нормативно-правові договори, правова доктрина, священні книги, акти міжнародного права, нормативно-правові акти.

Термін "джерело права" використовується для позначення одночасно змістовних і формальних джерел права. Змістовні джерела права – це явища соціального буття, які виступають основою права (моральні, релігійні, філософські принципи, вимоги життєвої ситуації тощо). Формальні джерела права – це правові акти, в яких містяться правові норми.

Нарешті, "джерела права" – це створювані чи санкціоновані державою офіційно документовані способи вираження і закріплення норм права, надання їм юридичного, загальнообов’язкового характеру. Джерела права визнаються державою, мають офіційний та публічний характер. Існують три основних види джерел права, які відповідають трьом формам позитивного права ("право законодавця", "звичаєве право", "право суду")[4].

У контексті сказаного до джерел права сучасної України можна віднести правосвідомість громадян нашої держави, традиції українського права, потреби правового регулювання суспільних відносин, інтереси правотворчих суб’єктів, міжнародні стандарти щодо прав людини, юридичну практику, Основний Закон тощо.

Юридичне поняття "форми права", на думку деяких науковців, з’явилось через неоднозначність розуміння джерел права. Поняття "форми права" було покликане іменувати різні види права, що містили юридичні норми, вибір способів закріплення яких залежав від волі держави. Найчастіше під формою права розуміють спосіб внутрішньої організації та зовнішнього прояву права. На основі такого розуміння пропонується виокремлення внутрішньої і зовнішньої форм права. Внутрішня форма права – це її структура та зв’язки (сюди належить система права, структура її елементів). Розуміння зовнішньої форми права визначається тим, що розуміється під змістом права (оскільки форма вважається способом існування та вираження змісту). З одного боку, існує позиція згідно з якою зміст права – це воля держави, а форма права – це юридичні норми; з іншого боку, – позиція згідно з якою змістом права вважається не державна воля (це його сутність), а самі юридичні норми[5].

Розкрити зовнішню форму права – означає вияснити яким способом реалізується воля суб’єктів творення права і яких форм набувають правові норми. Право завжди набуває певних форм, воно завжди формалізоване. Зовнішню форму права можна виділити як спосіб вираження, існування, перетворення правових норм, що діють у певній державі.

Сьогодні у літературі найчастіше вирізняють чотири основних (класичних) форми права – судовий прецедент, правовий звичай, нормативно-правовий акт та нормативний договір. Поряд з цим, згадується і про правові доктрини, релігійні книги, акти міжнародного права, судову та адміністративну практику, тлумачення законів. Світова практика знає також таку особливу форму права, як принципи права. Характеристика даних форм права та їх співвідношення потребує окремого дослідження (як і проблема співвідношення форми права та правової форми). Для правового регулювання суспільних відносин в Україні, видається, найчастіше застосовуються нормативно-правовий акт та нормативний договір. Використання ж інших форм права має свої особливості.

На основі наведеного можна зробити висновок про доцільність розмежування двох понять – "джерела права" та "форми права". Джерела права – це його ідейні витоки, в основі яких лежать аксіологічні орієнтації та правові настанови особи, соціальної групи, суспільства. Форми права – це способи об’єктивації та формалізації останніх у правових нормах. Необхідність такого розмежування зумовлюється гуманістичною спрямованістю сучасного права. Людина та її природні права визнані найвищою соціальною цінністю. Відповідно потреби та інтереси особи, необхідність їх всебічного забезпечення будуть виступати постійним джерелом юридичного права. Так, вироблені людством принципи стосовно відносин між особою та державою матеріалізуються у міжнародному та національному праві[6].

Розглядувана проблема має ще один аспект – певна група норм, що виникли на основі джерел права, набувши відповідної форми права, у свою чергу, виступають джерелом права. Наприклад, Загальна декларація прав людини 1948 р., зокрема її оціночні норми.

Запропоновані положення вказують на складність та неоднозначність проблеми співвідношення джерел права та форм права і вимагають додаткових наукових досліджень.

У правознавстві та юридичній практиці термін „джерело права” розуміється, як правило, багатозначно, а іноді вживається як тотожний до терміна „форма права”. Але для юристів-практиків важливо вміти чітко розрізняти ці терміни для правильного використання для правильного використання в правозастосуванні саме форм права.

Термін „джерело” права має глибоке коріння, тому і має багато значень:

— фактори, що обумовлюють виникнення, розвиток, зміст права: система соціально-економічних відносин (матеріальне розуміння):

— сукупність юридичних ідей, поглядів, теорій, під впливом яких утворюється і функціонує право (ідеалістичне розуміння);

— історичні пам’ятники, що колись мали значення діючого права: Руська Правда в Київській Русі, Закони Хаммурапі у Вавілоні;

— способи зовнішнього вираження і закріплення правових норм (спеціально-юридичне розуміння) (це є власне форма права)[7].

Вибір терміну „джерела права” приписують Тіту Лівію, який у своїй „історії” називає Закон ХІІ Таблиць джерелом права. Історики держави і права ще досі називають історичні пам’ятники джерелами права.

Багатогранність терміну „джерело права” вимагає теорію права замінити його іншим терміном – „форми права”. Форми права – це по суті різні види права, які склались історично і які вибирає держава, відрізняються вони по способу оформлення змісту норм права. Це зовнішня форма існування змісту норм права (тобто тут форма збігається із спеціально-юридичним розумінням джерела права). Тому, на мою думку, потрібно вживати термін форма (джерело) права, хоча й вжиток терміну форма права не буде неправильним.

Отже, форма (джерело) права – це:

— зовнішнє оформлення змісту загальнообов’язкових правил поведінки, що офіційно встановлені або санкціоновані державною владою або загальновизнані суспільством – правові звичаї, рішення, прийняті на всенародних і місцевих референдумах;

— вихідні від держави або визнані нею офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, які надають їм юридичного, загальнообов’язкового значення (розглядаються як юридичні форми (джерела) права);

— спосіб зовнішнього оформлення правових норм, що засвідчує їхню державну загальнообов’язковість, тобто це способи форми вираження і закріплення державної волі[8].

Як правило, українські правознавці (Копєйчиков, Кравчук, Котюк) виділяють 4 види форм (джерел) права: нормативно-правовий акт, правовий звичай, судовий чи адміністративний прецедент, нормативний договір)[9].

Нечитайленко А.А. виділяє 3 форми права: правовий звичай, юридичний нормативний акт та судовий чи адміністративний прецедент.

Львівський правознавець Андрусяк виділяє 6 видів форм права: правовий звичай, судовий прецедент, нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір, релігійні канонічні тексти та міжнародно-правові акти.

Я ж погоджуюсь з поглядами О.Ф. Скакун, яка виділяє 7 видів форм (джерел) права:

1. Правовий звичай.

2. Нормативно-правовий акт.

3. Правовий прецедент.

4. Нормативно-правовий договір.

5. Правова доктрина.

6. Релігійно-правова норма.

7. Міжнародно-правовий акт[10].

2. Порівняльна характеристика форм (джерел) права в сучасних правових системах

2.1. Форми (джерела) права у скандинавських країнах

Правова доктрина на сьогодні у скандинавських країнах подібно до континентального права формує вихідні правові засади. Вона безпосередньо має вплив на формування загальних принципів права та системи права у цих країнах. Поряд з цим, у Норвегії важливе значення надається роботам вчених-юристів, що трактують положення законів або судові рішення. А тому у даній правовій системі правова доктрина може виконувати у певних випадках і функцію джерела права[11].

Система права за основними ознаками є подібною до континентальної моделі: їй притаманний галузевий поділ (за предметом та методом правового регулювання), а також поділ на публічне та приватне право. В той же час, публічне право є відмінним від публічного права у романо-германському типі правової системи. Система права є основою для системи законодавства, системи зовнішніх форм (джерел) права в цілому.

У скандинавському праві спостерігається урізноманітненість джерел права. Поряд з нормативно-правовими актами (законами та підзаконними актами) до системи джерел права відносяться судові прецеденти (судові рішення), правові звичаї, а також подекуди правова доктрина та принципи права. В ієрархії нормативно-правових актів (та й у системі джерел права) основне місце займає Конституція або конституційні закони. Так, у Данії до основних джерел права відносяться: Конституція, закони, судові прецеденти, правові звичаї. При цьому кодифіковані лише деякі галузі законодавства та права (зокрема, Кримінальний кодекс). Судові прецеденти є більш притаманними для цивільного, торгового права, закони для більшості або всіх галузей права; правові звичаї для морського і торгового права. Тобто сфери дії цих джерел права не пересікаються. Кожне з них діє у найбільш об’єктивно притаманній для нього сфері.

У Ісландії система джерел права включає: Конституцію, Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси, закони, підзаконні акти (розпорядження міністрів; постанови органів місцевої влади), правові звичаї, судові прецеденти, інколи – загальні принципи права[12].

Норвегія має систему джерел права, до яких відносяться: Конституція, закони (зокрема, Кримінальний, Кримінально та Цивільно-процесуальні кодекси), судові прецеденти, правові звичаї (торгове, конституційне право), праці юристів-вчених (правова доктрина).

У Фінляндії Конституція складається з 4-х органічних законів (Форма правління Фінляндії, Акт про парламент, Акт про право парламенту контролювати законність діяльності Державної Ради та канцлера юстиції; Акт про державний суд). Крім неї до системи джерел права входять: закони (зокрема, Кримінальний кодекс), спільні декрети президента та Державної Ради, підзаконні акти (Державної Ради та міністрів; судові рішення (які не є формально обов’язковими)).

Конституція Швеції складається з 3-х основних законів: Про форму правління, Про престолонаслідування, Про свободу друку. Крім цього, до джерел права відносяться конституційні та звичайні закони, кодекси, підзаконні акти (делеговане законодавство уряду, міністерств та відомств), правовий звичай (торгове право), судові прецеденти.

Це ще раз підтверджує, що правові системи скандинавських країн є урізноманітнені з точки зору зовнішніх форм (джерел) права. Поряд з цим, законодавство відіграє основну роль щодо врегулювання суспільних відносин. Хоча незначна частина нормативних актів є кодифікована. Конституція часто має форму, яка відрізняється від континентальної моделі (вона може складатися з декількох законів). Законодавчі акти, як правило, не мають загальної частини і містять конкретно-регулюючі норми. Їх подібність із законами континентального права стає все більше очевидною. Закони за структурою, мовою і стилем практично не відрізняються від континентальних аналогів. Співпадають вони і в зв’язку з подібністю основних юридичних понять. Якщо ж відсутні норми закону, судова практика та доктрина вирішують справу за аналогією. Так, у Швеції норми законів про купівлю-продаж, про відповідальність за поставку неякісних товарів застосовуються за аналогією з договором про надання послуг[13].

Поряд з цим, останнім часом судді у скандинавських країнах вважають, що її повноваження щодо творення права обмежені, і вони повинні застосовувати норми, сформульовані законодавцем. Тлумачення нормативно-правових актів здійснюється майже за тими ж принципами, що й у континентальному праві.

2.2. Нормативно-правовий акт – основна зовнішня форма в правових системах романо-германського типу

Згідно з концептуальними засадами позитивізму нормативно-правовий акт є основною зовнішньою формою (джерелом) права у правових системах романо-германського типу.

У юридичній літературі, як правило, під нормативно-правовим актом розуміють письмовий акт – документ правотворчого органу, який містить юридичні норми. Представники позитивізму вважають, що нормативно-правовий акт поряд з тим, що встановлюється державою, містить юридичні норми, є загальнообов’язковим, має письмову та юридичну форму виразу, володіє юридичною силою, діє у часі, просторі та за колом суб’єктів; має і ряд інших юридичних властивостей, які надають йому переваги стосовно інших зовнішніх форм права, зокрема це такі можливості, як:

– можливість більш чіткого формулювання змісту юридичної норми;

– якнайшвидше доведення до відома адресатів;

– створення умов для швидкого відшукання необхідної юридичної норми;

– створення умов для правильного розуміння змісту юридичної норми (тлумачення);

– створення умов здійснення систематизації багаточисленних нормативних актів;

– створення умов для оперативного внесення змін, відміни застарілих нормативних приписів[14].

Нормативно-правовий акт є особливим різновидом юридичного акту, перш за все тому, що видається тільки правотворчим суб’єктом, має нормативний характер і є формально-обов’язковим.

З огляду на формальну обов’язковість, нормативно-правові акти є неоднозначні, хоча різними вони є не тільки за цим критерієм, але і за рядом інших.

Таким чином, нормативно-правові акти можна класифікувати:

– за суб’єктами правотворення: нормативно-правові акти органів держави (законодавчої влади, президента, виконавчої влади), населення, об’єднань громадян;

– за способом правотворення: нормативно-правові акти вставновлені державою і санкціоновані нею;

– за предметом регулювання (галуззю права): нормативно-правові акти, що містять норми цивільного, конституційного, кримінального права тощо;

– за часом дії: постійні та тимчасові;

– за обсягом та характером дії: загальної дії (кодекси), обмеженої дії (внутрішньо-правовий статус іноземців), виключної дії (надзвичайний стан);

– за юридичною силою: закони та підзаконні акти[15].

Останній поділ є найбільш поширеним. Він визначає місце і значимість кожного нормативно-правового акту у загальній системі державного нормативного регулювання, а також виражає особливості змісту нормативно-правового акту.

Як було зазначено вище, однією з властивостей нормативно-правового акту, що надає йому у континентальному праві переваги перед іншими джерелами права, є можливість їх систематизації. Як відомо, систематизація здійснюється декількома способами: шляхом інкорпорації; консолідації, кодифікації. Останній з них є найбільш популярним і поширеним у правових системах романо-германського типу.

Кодифікованість означає системну упорядкованість, узгодженість юридичних норм, які пов’язані між собою спільним предметом регулювання і утворюють єдиний нормативно-правовий акт – кодекс.

Саме у кодифікованих актах набувають розвитку системні нормативні узагальнення.

У зв’язку з тим, що кодифікація проводиться в основному за галузями права, то у кодифікованих актах можна виявити юридичну специфіку галузі, властивого їй юридичного режиму.

Якщо проаналізувати основні кодифікаційні акти романо-германського типу правової системи, то можна відмітити, що: найбільш досконалим за формою викладу та структурою із "класичних" кодексів є Цивільний кодекс Франції (1804 р.). Він має ввідний титул і три книги: І особи, ІІ майно, ІІІ власність (способи її набуття).

До кінця ХХ ст. першу редакцію зберегло не більше половини ЦКФ (100-відкинуто, 200-нова редакція, 300-нових). Германське цивільне уложення 1896р. містить п’ять книг: І. Загальна частина; II. Зобов’язальне право; Речове право; IV. Сімейне право; V. Спадкове право. Норма права, в ГЦУ, як правило, є більш абстрактною, ніж ФЦК, а для уложення в цілому характерні логічна узгодженість, перехід від більш загальних до більш конкретних положень. Але на відміну від кодексу Наполеона, мова ГЦУ є надзвичайно професійною і складною для розуміння. По моделі НЦУ побудовані Грецький, Португальських кодекси.

Швейцарська кодифікація цивільного права взяла форму не одного, а двох кодексів — Швейцарського цивільного кодексу (1907) та Швейцарського зобов’язального закону, (1911-1936). Цивільний кодекс складається із чотирьох книг: І. Суб’єкти права – особи фізичні та юридичні; II. Сімейне право; III. Спадкове право; IV. Право власності та ввідного титулу. Зобов’язальний закон розглядається як п’ята книга кодексу, але має власну структуру. Він складається із п’яти частин: І. Загальні положення про зобов’язання; II. Окремі види зобов’язань; III. Торгові товариства; IV. Торгова реєстрація, право на фірму, торговий облік; V. Цінні папери. Кодекс не має загaльної частини і загального характеру, сконцентровані головним чином в книзі І. Зобов’язального закону. За своїм стилем обидва акти не є такими абстрактними та систематичними, як ГЦУ, і написані більш простою мовою[16].

Австрійський цивільний кодекс (1811) – один з перших кодексів РГПС і відрізняється дещо громіздкою структурою. Він поділений на ввідний титул і три частини. У ввідному титулі дані визначення предмету цивільного права, правила тлумачення, співвідношення зі звичаєвим правом, статутне право та інші правові норми. У першій частині викладені "права осіб", включаючи сімейне право. Друга присвячена речовому праву. Третя частина, – де містяться положення, загальні для прав осіб та речового права. В порівнянні з ГЦУ, така структура АЦУ може видатись довільною. Але в цілому лаконічність та недостатня теоретична база АЦУ дозволяють проявити гнучкість при тлумаченні.

Ще одним з кодексів РГПС, який має власну специфіку, є Італійський цивільний кодекс. Він є ближчим до Французького кодексу, чим до Німецького, і крім того, відчутним є вплив Швейцарського зобов’язального закону. Італійський цивільний кодекс поділений на шість книг: про особи та сім’ю; спадкування; речове право; зобов’язальне право. П’ята книга називається "Праця" – це істотна новела, через те, що в інших кодексах трудові відносини якщо і розглядались, то в загальному ракурсі відносин найму. Італійський цивільний кодекс розглядає професійну діяльність та різні форми трудових договорі окремо, але одночасно включає в цю книгу те, що прийнято, називати правом корпорації, і відноситься скоріше до торгового, (комерційного) права, чим до трудового. Шоста книга кодексу присвячена охороні прав, включаючи положення, які стосуються реєстрації землі та інших майнових угод, застави, позовної давності.

Тепер щодо класифікації в галузі кримінального права. Одним з перших кодексів, які стали основами для сучасних кримінальних та кримінально-процесуальних кодексів були: Кримінальний кодекс Франції (1810) та кримінально-процесуальний кодекс (1808).

До структури кримінального кодексу входять: короткі попередні положення, книги І та II загальні положення щодо покарань та їх види, кримінальна відповідальність – Загальна частина. В частинах III та ІV конкретизувався перелік злочинів та визначався в кожному конкретному випадку вид та міра покарань – особлива частина.

В червні 1952 p. результатом реформи кримінального права стало прийняття нового кримінального кодексу Франції, який вступив в силу в 1994р. і повністю замінив собою КК 1810 p. Новий кодекс значно відрізняється від попереднього як за структурою (складається із 4-ох книг), так і за основними принципами, які передбачають посилення боротьби зі злочинами, але зберігають цілком демократичну та гуманістичну спрямованість (відмінено смертну кару, яку замінено довічними ув’язненням). І книга – загальні положення щодо покарань; II книга — злочини проти особи (це загальноєвропейська тенденція — на перше місце завжди ставити особу); III книга – злочини проти власності; IV — злочини проти нації, держави та суспільного порядку[17].

В Німеччині в травні 1871 р. на території імперії почало діяти Німецьке кримінальне Уложення, автором якого був Адольф Леонард, подібно до КК Франції воно базувалось на основах так званої "класичної" теорії Кримінального права. Її представники: Гегель, Кант, Феєрбах розглядали в якості злочинів лише діяння, які заборонені законом на момент їх вчинення, а основне значення покарання вбачали в справедливому відшкодуванні за вчинене[18].

Складалось НКУ з 3-ох частин. Перші дві були присвячені видам покарань та загальним засадам; третя книга являла собою особливу частину – конкретні види злочинів та покарань.

В результаті проведеної реформи з 1.01.1975р. в Німеччині почав діяти новий Кримінальний кодекс.

Істотні зміни до особливої частини були внесенні у зв’язку з прийняттям законів про боротьбу з економічними злочинами (1976;1986); боротьбу з тероризмом (1986), злочинів проти природного середовища (1980) і посадові злочини (1980).

Щодо кодифікації в інших галузях права, то в 1907.році у Франції був прийнятий Торговий кодекс, який закріпив у французькій правовій системі, а потім в інших країнах континентальної системи дуалізм приватного права, тобто поділ його на цивільне та торгове. В більшості країн – Бельгії (1807), Іспанії (1829), Нідерландах (1938), Австрії (1862), Німеччині (1956) – існують торгові кодекси. Швейцарія та Італія відмовились від ідеї окремого торгового кодексу, але в юридичній літературі торгове право розглядається, як окрема галузь. Трудове та соціальне законодавство також характеризується кодифікованістю актів, але вже більш пізніх за датою виникнення. Трудовий кодекс діє в редакції 1973 року з поправками 1981-1982 р. і являє собою інкорпорацію чисельних законодавчих актів про працю прийнятих в різний час парламентом або урядом[19].

В Німеччині, Нідерландах, Італії трудові відносини врегульовані нормами цивільних кодексів про найм праці, які діють і до сьогодні.

Щодо кодифікованих актів в галузі соціального права, то в Німеччині їх виникнення пов’язують з прийняттям в 1911 році постанов про імперське (державне) страхування. За об’ємом постанова складалась з п’яти книг, які об’єднували всі діючі соціально-правові норми. Також до неї увійшов і закон про пенсійне страхування державних службовців. В 70-80хр.р. була проведена реформа соціального законодавства. В ході їх проведення в 1975р. в новій редакції приймається книга І (загальні положення), в 1976 – книга IV – положення про соціальні страхування, 1988 – V – медичне страхування, 1989 – пенсійне страхування VI – соціального кодексу[20].

Крім наявності кодифікованих актів по галузях, кодифіковані акти існують і в інститутах (наприклад, Закон про акціонерні товариства від 24 червня 1966 у Франції), а також є загальні кодифіковані акти. Так в період 1958-1963р.р. в Німеччині в частині III "Бундесгезетцблатт" було опубліковано "Зібрання федерального права" – зібрання діючого законодавства ФРН, систематизованого по дев’яти "головним областям права".

Отже, вище наведене свідчить про наявність значної кількості кодифікованих нормативно-правових актів, правового матеріалу в цілому, а це і є документ з визначальних ознак РГ типу ПС[21].

Таким чином, можна відмітити, що серед нормативно-правових актів кодекси займають особливе місце, а це свідчить про кодифікаційний характер права як однієї із характерних загальних властивостей правових систем романо-германського типу.

В свою чергу, кодекс, як відомо, за юридичною формою виразу є одним із різновидів закону.

Закон займає основне місце у ієрархії нормативно-правових актів. Він ніби охоплює у правових системах РГ типу всі аспекти правопорядку. Закон ніби створює основу правопорядку.

За значенням і місцем у системі законодавства конституційні або основні закони врегульовують питання, які визначені безпосередньо в Конституції; органічні – які комплексно регулюють певну сферу суспільного життя; звичайні – які регулюють інші питання суспільного або державного життя, надзвичайні – приймають лише у певних випадках, передбачених Конституцією.

Як правило, під законом розуміють нормативно-правовий акт вищого представницького органу державної влади або самого народу, який регулює найбільш важливі суспільні відносини, виражає волю і інтереси більшості населення та втілює основні права людини й інші загальнолюдські цінності і має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів.

Закони утворюють серцевину правової системи, це і передбачає верховенство закону – найважливішої вимоги законності.

Широкого розповсюдження в країнах з континентальною системою права отримала концепція, згідно з якою закон розглядається не тільки у формальному значенні, як акт парламенту, але і в матеріальному. Вперше ця концепція була втілена у Конституції Французької Республіки 1958 року, яка предметно обмежила законодавчу владу парламенту, визначивши коло питань, по яких він може приймати закони (ст. 37) Таким чином, закон – це "акт, прийнятий парламентом у відповідності з законодавчою процедурою в сфері резервованій йому ст. 37 Конституції"[22].

Видані органами законодавчої влади (закони) чи адміністрацією (адміністративні циркуляри), норми "писаного права", які юристи будуть тлумачити і застосовувати для винесення рішень в кожному конкретному випадку, складають в країнах романо-германської правової сім’ї визначну ієрархічну систему, тобто чітко визначену систему розташувань, співпорядкування нормативно-правових актів.

Внизу в цій ієрархії знаходяться нормативні акти, які видаються місцевими органами державної влади. Вверху ієрархії – нормативно-правових актів – закони, які видаються вищими представницькими органами. Ці закони – володіють найвищою юридичною силою по відношенню для всіх інших, підзаконних, актів.

Утворена і підтримувана в кожній країні ієрархія нормативно-правових актів має важливе значення для упорядкування процесів правотворчості та правозастосування, для створення та підтримки режиму законності та конституційності.

Принцип юридичної ієрархії прямо проголошується деякими конституціями (ст. 9 Конституції Іспанії). Хоча на практиці існують деякі відступи від цього принципу, формально кожне джерело права, що наділене меншою юридичною силою, підпорядковане джерелу права з більшою юридичною силою.

Одна з найважливіших юридичних якостей Конституції – її верховенство, яке означає пріоритетне становище в системі джерел права, що забезпечується особливим порядком прийняття, зміни конституції і надання їй вищої юридичної сили. Всі правові акти повинні відповідати Конституції і, у випадку протиріч, є недійсними. В цій якості знаходить відображення одна з ознак правової держави – верховенство права і, насамперед, Конституції. Верховенство Конституції проявляється по відношенню не тільки до майбутнього, але і до минулого законодавства. Конституція, як правило, наділена верховенством по відношенню до міжнародних договорів. Так, згідно ст. 57 Конституції Франції 1958 року, дозвіл на ратифікацію міжнародного зобов’язання, що містить положення, яке суперечить конституції, може бути даний лише тільки після перегляду конституції[23].

Конституція є єдиним нормативно-правовим актом вищої юридичної сили, що регламентує окремі сторони економічної та політичної організації суспільства, встановлює засади державного ладу і визначає основи правового статусу особи.

Слід також зауважити, що термін "Конституція" має два значення: юридичне і фактичне.

Юридичне означає, що Конституція, як основний закон, наділена вищою юридичною силою щодо інших правових форм. Таке значення має своїми вимогами ще концепцію школи природничого права (XVIII), яка визнавала конституцію найвищими проявом волі народу.

Фактичне значення означає реальний порядок організації і здійснення державної влади, фактичні стосунки між державою та особою.

Конституція, будучи основним законом, на відміну від інших законів, приймається і змінюється в особливому порядку, що знаходить відображення в сучасній доктрині конституційного права, яка відрізняє законодавчу і установчу владу. Звичайні закони приймаються і змінюються в порядку законодавчої процедури, конституція — в порядку здійснення установчої влади.

Світова конституційна практика виробила ряд способів прийняття конституції, які відрізняються в залежності від того, хто здійснює установчу владу. Можна виділити три таких основних способи: представницькими органами, виборчим корпусом, главою держави. Застосовуються вони як в "чистому" вигляді, так і в різних поєднаннях[24].

Особливу роль конституції можна простежити на прикладах окремих країн РГПС.

Так, в сучасній правовій системі Німеччини, Конституція, яка прийнята 23.04 1949 року, є визначальною при розробці законодавства.

Німецькі дослідники розуміють Конституцію, як "певну матеріальну єдність, зміст якої відображений в основних цінностях позитивного права"[25] пов’язаних укладачами конституції з традиціями ліберально-представницької парламентської демократії, ліберально-правової, федеративної держави, а також законами соціальної держави.

В цьому документі, який починається короткою преамбулою і розділом про основні права громадян, детально врегульовуються питання взаємовідносин федерації і всіх 16 земель – суб’єктів федерації, а також визначається система органів влади, управління і правосуддя. Згідно ст. 73 Конституції, федерація володіє виключною компетенцією по найважливіших питаннях державного і суспільного життя, в тому числі в областях зовнішніх відносин, оборони, фінансові відносини, громадянство, відносини між федерацією та землями. В ст. 74 визначена конкуруюча компетенція земель і федерації, а виключна компетенція земель в Конституції не визначена[26].

В правовій системі Франції серед всіх джерел права центральне місце займають Конституція Французької Республіки 1958 p., Декларація прав людини і громадянина 1789, а також преамбула до Конституції 1946, де міститься розгорнутий виклад демократичних прав і свобод людини, яка є складовою частиною діючої Конституції.

Однією із спеціальних особливостей Конституції Франції є те, що вона обмежує об’єкти законодавчої діяльності. Як вже було згадано, що в ст. 34 Конституції визначено перелік питань, які належать до виключної компетенції законодавчої влади: права та свободи громадян, правила націоналізації і денаціоналізації підприємств, порядок виборів до парламенту та місцевих органів, кримінальна відповідальність, судочинство, оборона, фінанси, освіта та ін. Всі решта питання, які не входять в область законодавства, регулюються регламентарними актами різного рівня. Найбільш значними серед них є ордонанси – акти, які приймаються урядом за дозволом парламенту і за висновком Державної Ради в областях, які за звичай регулюються законами.

Ордонанси підлягають затвердженню парламентом на протязі певного строку, після чого вони стають законами. Також важливе місце займають підписувані президентом урядові декрети, деякі з них можуть бути прийняті лише після висновку конституційної ради, або декрету самого президента.

Отож, незважаючи на дещо різні позиції і ролі конституції в країнах РГПС, вона все ж таки залишається своєрідними юридичним фундаментом держави, з одного боку, а з іншого – ядром подальшого розвитку і вдосконалення всієї системи законодавства.

Крім законів, "писане право" країн романо-германської правової сім’ї включає в наш час багато норм і принципів, виданих не парламентом, а іншими державними органами (підзаконні нормативно-правові акти), їх можна поділити на дві основні групи.

Першу групу складають норми, прийняті для виконання законів. У сучасній державі регламентація законодавця не може охоплювати деталі. У випадку необхідності більш детальну регламентацію здійснюють адміністративні власті, яким законодавець, в зв’язку з цим, надає необхідні повноваження. Відповідно до цього і видають регламенти та декрети.

Другу групу норм складають адміністративні циркуляри, які вказують, як адміністрація розуміє норму і як вона має намір її застосувати. Отже, є очевидним, що у РГПС встановлено чітке розмежування між актами нормативними і звичайними адміністративними циркулярами[27].

Потрібно додати, що при створенні нормативно-правових актів склалося дві наступних тенденції:

а) намагання зробити закони більш доступними, тобто писати іх "простою" мовою;

б) при формуванні норм права використовувати можливості найбільш точної механічної та професійно-юридичної мови.

Підсумовуючи становище нормативно-правового акту в РГПС, як основного джерела права, слід сказати, що воно випливає з його суті, яка в найбільшій мірі відповідає властивостям та цінностям права, в максимальній мірі здатна до вияву потенційних можливостей та переваг правового регулювання, досягнення його юридичної досконалості. Можна сказати, що нормативно правовий акт – це той активний центр, до якого стягуються нитки правового розвитку в даній області дійсності.

2.3. Джерела англійського загального права

Джерелом англійського права є також і нормативно-правовий акт: закони та підзаконні акти (делеговане законодавство). Розвиток законодавства в Англії у ХХ столітті відповідав новим умовам, поряд з тим, класична теорія джерел права визнає за законом другорядну роль, тому у ньому потрібно шукати не принципи права, а правила, що конкретизують принципи, виражені в судових прецедентах.

Співвідношення закону і судової практики вирішується так: закон може відмінити прецедент, а при колізії закону і прецеденту перевага надається закону. Поряд з цим, суд зв’язаний не тільки текстом закону, але і судовими рішеннями (прецедентами), в яких дається тлумачення закону.

Таким чином, англійський суд наділений широкими повноваженнями щодо статутного права, особливо це стосується підзаконних актів.

Третім джерелом англійського права є правовий звичай (сфера його поширення досить обмежена)[28].

В останні десятиліття використовується як джерело права і нормативно-правовий договір (міжнародні договори: міжнародна торгівля, відносини з членами Європейського Союзу тощо). Сфера застосування: зовнішні відносини.

Ієрархія джерел права у США наступна:

1) федеральна Конституція (США);

2) федеральні кодекси, нормативні договори та прецеденти;

3) нормативні акти федеральних адміністративних органів;

4) федеральне загальне право;

5) конституції штатів;

6) кодекси та судові прецеденти штатів;

7) нормативно-правові акти адміністративних органів штатів;

8) загальне право штатів[29].

Кожний рівень прийнятого законодавства включає прецедентне право, що тлумачить діюче законодавство. У випадку суперечностей між двома джерелами права, що знаходяться на одному рівні ієрархії, переваги має той, що прийнятий пізніше.

Великі можливості судового впливу на законодавство не змінює того положення, що у США законодавство у правовій системі має більшу питому вагу, ніж у Англії. Особливо велика питома вага федерального законодавства.

У статутному праві США є немало кодексів (ЦК – у деяких, у 25 штатах – ЦПК, у всіх штатах – КК, у деяких – КПК).

2.4. Нормативно-правовий акт – основне джерело права України

Основним джерелом права у сучасній Україні є нормативно-правовий акт. Нормативно-правовий акт — це письмовий документ компетентного органу держави або самого народу, в якому закріплюються встановлені та забезпечувані державою формально обов'язкові правила фізичної поведінки суб'єктів суспільного життя. Порівняно з іншими джерелами права, нормативно-правовий акт має ряд істотних переваг. Зокрема:

— він найбільш чітко, повно і однозначно формулює права і обов'язки суб'єктів суспільного життя;

— дає можливість найшвидше і найповніше довести зміст норм права до суб'єктів суспільного життя;

— дає можливість та створює умови для адекватного (належного) і однакового розуміння норм права;

— дає можливість оперативно реагувати на потреби правового регулювання, змінюючи, встановлюючи чи скасовуючи відповідну правову норму;

— нормативно-правові акти найбільш повно і легко можуть бути систематизовані, що сприяє полегшенню користування ними, крім того, вони дають можливість для узгодження і впорядкування чинних правових норм[30].

Юридичні властивості нормативно-правових актів наступні:

— вони є волевиявленням держави або всього народу, тобто приймаються тільки державними або іншими органами, які мають відповідні державно-владні правотворчі повноваження, і є їхнім одностороннім волевиявленням;

— містять у собі правові норми;

— мають зовнішню форму у вигляді письмового документу встановленої форми;

— володіють юридичною силою, яка відображає їхнє співвідношення з іншими нормативно-правовими актами, місце і роль у системі законодавства та правового регулювання.

Головним критерієм поділу нормативно-правових актів є їхня юридична сила. Вони, відповідно, поділяються на закони та підзаконні нормативно-правові акти.

Юридична сила — це специфічна властивість нормативноправових актів, яка відображає їхнє співвідношення і взаємозалежність за формальною обов'язковістю та визначається місцем правотворчого органу в апараті держави.

Закон — це нормативно-правовий акт органу законодавчої влади держави або самого народу, який приймається та змінюється в особливому порядку, регламентує найважливіші суспільні відносини і має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів.

Юридичні властивості закону:

— він є нормативно-правовим актом органу законодавчої влади, тобто вищого представницького органу держави або самого народу. В Україні право приймати закони належить Верховній Раді України та безпосередньо народові шляхом проведення всенародного голосування (референдуму);

— закони встановлюються для регулювання найважливіших питань суспільного і державного життя. Зокрема, як передбачено ст. 18 Конституційного договору: “Виключно законами визначаються: 1) регулювання питань про права та свободи людини і громадянина, громадянство” і т. д. (всього 12 пунктів);

— він має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативних актів. Це знаходить свій вираз у тому, що акти всіх інших органів держави повинні відповідати закону і не суперечити йому, крім того, закон може бути скасований або змінений лише тим суб'єктом, який його встановлював;

— для законів встановлюється особливий порядок їхнього прийняття і введення в дію, який закріплюється у конституції та інших спеціальних законах[31].

Підзаконні нормативно-правові акти — це нормативні акти компетентних органів, що видаються на підставі закону, відповідно до закону і для його виконання.

Види підзаконних нормативно-правових актів в Україні:

• Укази Президента України;
• постанови Президії Верховної Ради України;
• постанови Кабінету Міністрів України;
• інструкції, розпорядження і накази міністерств, державних комітетів і відомств України;
• розпорядження глав обласних та районних державних адміністрацій;
• рішення виконавчих комітетів місцевих Рад народних депутатів;
• нормативні накази та інструкції адміністрації підприємств, установ, організацій.

Дія нормативно-правових актів — це їхній фактичний вплив на суспільні відносини. Кожен нормативно-правовий акт призначений для врегулювання певних суспільних відносин, тому встановлення меж його дії є необхідною умовою забезпечення правомірності використання і застосування приписів, які складають зміст цього акту.

Дія нормативно-правового акту обмежена трьома параметрами:

а) дією у часі, тобто терміном дії, або часом, протягом якого нормативно-правовий акт має юридичну силу;

б) простором, на який розповсюджується дія нормативно-правового акту;

в) колом осіб, які підпадають під дію нормативно-правового акту, тобто в яких на підставі цього нормативно-правового акту виникають конкретні юридичні права та обов'язки[32].

Висновки

Більшість науковців правників сходяться на тому що основною формою (джерелом) права в Україні є нормативно-правовий акт.

Нормативно-правовий акт – письмовий акт-документ правотворчого органу, який містить формально обов’язкові правила поведінки загального характеру.

Багатогранність терміну „джерело права” вимагає теорію права замінити його іншим терміном – „форми права”. Форми права – це по суті різні види права, які склались історично і які вибирає держава, відрізняються вони по способу оформлення змісту норм права. Це зовнішня форма існування змісту норм права (тобто тут форма збігається із спеціально-юридичним розумінням джерела права). Тому, на мою думку, потрібно вживати термін форма (джерело) права, хоча й вжиток терміну форма права не буде неправильним.

Юридична чинність нормативно-правового акта визначається Конституцією та Законом про нормативні акти. Це його специфічна властивість мати точно позначене місце в ієрархії нормативно-правових актів і залежати формальною обов’язковістю від того, який орган видав акт, тобто хто є суб’єктом нормотворчості.

Найактуальнішими для правового поля України є загальний поділ за юридичною чинністю на закони та підзаконні нормативні акти і поділ за суб’єктами правотворчості, де більш ґрунтовно класифіковано саме підзаконні нормативно-правові акти.

У системі законодавства України актуальними є вимоги конституційної законності, які можна класифікувати на такі, що стосуються змісту законотворчості (своєчасна зміна, скасування старих законів та їх приписів, прийняття нових); які забезпечують ієрархічну підпорядкованість нормативно-правових актів і верховенство Конституції в системі законодавства; що регламентують окремі форми законотворчого процесу.

Список використаних джерел

1. Конституція України. – Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 26 червня 1996 року. Київ, Юрінком, 1996 р.

2. Андрусяк Т. Г. Теорія держави і права: Навчальний посібник. — Львів: Фонд "Право для України", 1997. — 198 с.

3. Білоус А. О. Політико-правові системи: Світ і Україна: Навч. посібник для вузів. — К.: АМУПП, 1997. — 198, с.

4. Гелей С. Д. Політико-правові системи: Навчальний посібник . — К.: Знання, 2006. — 668, с.

5. Давид Рене. Основные правовые системы современности : монографія / Рене Давид, Камилла Жоффре-Спинози ; Предисл. В.А.Туманов. — М.: Межд. отношения, 1998. — 398, с.

6. Кельман М. С. Загальна теорія держави і права: Підручник для. — К.: Кондор, 2006. — 475, с.

7. Комаров С.А., Малько А.В., "Теория государства и права", М., Норма, 2000. – 440 с.

8. Конституційне право зарубіжних країн : Навчальний посібник / За заг. ред. В.О. Ріяки ; М-во освіти і науки України. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 543 с.

9. Копєйчиков В.В. "Загальна теорія держави і права" , К. Юрінком, 1997. – 317 с.

10. Котюк О.В. "Основи держави і права", К., ВЕНТУРІ, 1996. – 207 с.

11. Марченко М.Н. Общая теория государства и права. М.: Зерцало, 2000. – 611 с.

12. Марчук В.М., Ніколаєва Л.В. Нариси теорії права. К. – Видавництво „Книга”, 2004. — 374 с.

13. Основи правознавства: Навчальний посібник. — К. : Алерта, 2005. — 377 с.

14. Пронюк Н. Проблеми та перспективи законотворчості в Україні // Підприємництво, господарство і право. – 2002. – №10. – с. 3-7

15. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. – Підручник. – Харків, „Консум”, 2001. – 656 с.

16. Скакун О. Ф. Общее сравнительное правоведение: основные типы (семьи) правовых систем мира: учебник для студентов высших учебных заведений. — К. : Ін Юре, 2008. — 460, с.

17. Сухонос В. В. Теорія держави і права: Навчальний посібник. — Суми: Університетська книга, 2005. — 536 с.

18. Теорія держави і права України: Навчальний посібник. — К. : Юрінком Інтер, 2004. — 367, с.

19. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник. — К. : Юрінком Інтер, 2006. – 685. — с.

20. Шаповал В. Конституція як форма (джерело) конституційного права України (питання теорії) //Право України. – 1999. – № 6. – С. 5