Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Фізична особа як суб’єкт цивільного права

Вступ

Актуальність теми. Однією із ключових проблем сучасної теорії права є проблема формування ефективної моделі правосуб’єктності як найбільш концептуальної властивості суб’єктів права, за допомогою якої забезпечується реалізація норм права. На наш погляд, актуальним у вирішенні загальної проблеми правосуб’єктності є питання, що полягає в площині чіткого розмежування фізичних осіб – суб’єктів права, фізичних осіб – суб’єктів правовідносин та фізичних осіб – учасників правовідносин, у контексті наявності чи відсутності у них елементів такої юридичної властивості, як правосуб’єктність.

Аналіз останніх публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми. В юридичній літературі окремі аспекти правосуб’єктності досліджувалися у працях С.С. Алексєєва, С.В. Бобровник, В.М. Горшеньова, О.В.Зайчука, А.П.Зайця, В.К. Забігайла, B.C. Журавського, М.І. Козюбри,А.М. Колодія, В.В. Копєйчикова, Ю.В. Леонова, С.Л. Лисенкова, Є.В. Назаренко, О.Ф. Скакун, Н.М. Оніщенко, Н.М. Пархоменко, П.М. Рабіновича, І.А.Сердюка, Р.Й. Халфіної. Питання правосуб’єктності фізичних осіб з позицій правового статусу особи розглядали російські вчені Н.В. Вітрук, С.А. Комаров, Н.С. Малеїн,А.С. Мордовець, М.Ф. Орзіх, В.А. Рибаков. Теоретичний аналіз категорії правосуб’єктності здійснювали С.Н. Братусь, Я.Р. Вебере, Б.Н. Мезрін, В.Ф. Яковлів.

Правосуб’єктності осіб, що не мають дієздатності, приділяли увагу Е.Н.Андрєєв, Ю.Ф. Беспалов, Т.В. Блінова, Б.А. Булаєвський та інші. Незважаючи на наявність досліджень з даної проблематики, проблема формування цілісної та ефективної моделі правосуб’єктності залишається відкритою.

Метою даної роботи є з’ясування такого актуального питання: фізична особа як суб’єкт цивільного права. 

І. Загальні положення про фізичну особу в цивільному праві

1.1. Цивільна правоздатність фізичної особи

Для того, щоб стати суб’єктом цивільних правовідносин, мати можливість укладати договори, громадянин повинен мати цивільну правоздатність і цивільну дієздатність.

Цивільна правоздатність — це здатність фізичної особи мати цивільні права і обов’язки.

Цивільна правоздатність властива кожній людині, від неї не можна відмовитися чи уступити будь-кому. Вона виникає з народження і припиняється зі смертю. Водночас, законодавець передбачає випадки, коли закон охороняє права зачатої, але ще ненародженої дитини (наприклад, якщо дитина повинна народитися після смерті свого батька-спадкодавця).

Окремі права особа може набувати лише з досягненням певного віку (стати донором, набувати зброю, цигарки тощо).

Правоздатність не залежить від фізичного чи психічного стану людини, від того, чи здатна вона її здійснювати. І новонароджений, і душевнохворий мають цивільну правоздатність так само, як і доросла здорова людина, оскільки вони можуть стати суб’єктами права власності, спадкування, користування житловим приміщенням тощо.

Правоздатність необхідно відмежовувати від суб’єктивного цивільного права.

Правоздатність — це абстрактна можливість мати зазначені у законі права та обов’язки. Суб’єктивне право — це вже існуюче право, яке належить конкретній особі. Так, права власності на конкретний житловий будинок, земельну ділянку, транспортний засіб у громадянина може і не бути, але в нього завжди залишається можливість набути ці конкретні суб’єктивні права, оскільки чинне цивільне законодавство допускає їх набуття. Від суб’єктивного права правоздатність відрізняється і тим, що вона не може бути передана іншій особі, на відміну від більшості майнових прав. Характерні ознаки правоздатності:

  • реальність (гарантованість). Кожній фізичній особі гарантується можливість стати суб’єктом усіх прав та обов’язків (ст. 24 Конституції України). Будь-які перешкоди, які обмежують можливості набувати цивільних прав і свобод, усуваються заходами державного примусу;
  • рівність. У всіх фізичних осіб є рівні можливості мати передбачені законом права та обов’язки незалежно від раси, національності, політичних та релігійних переконань, статі, етнічного та соціального походження, місця проживання, мовних та інших ознак;
  • невід’ємність. Фізична особа не може передати свою правоздатність іншій особі за оплатним чи безоплатним договором.

Обсяг (зміст) правоздатності становлять усі цивільні права та обов’язки, які фізична особа може набувати згідно із законом: мати майно у приватній власності чи в користуванні, спадкувати, заповідати, обирати рід занять, місце проживання, набувати авторських прав, інші майнові та немайнові права. У законі не наводиться вичерпний перелік можливих цивільних прав, які може набувати фізична особа, оскільки їх коло досить широке і перерахувати їх у законодавчій формі неможливо.

Із змінами у політичній, економічній ситуації в суспільстві та державі в обсяг правоздатності можуть включатися нові права, а існуючі — якісно змінюватися.

Так, у свій час ст. 15 Кримінального кодексу Української PCP (далі -КК УРСР) приватнопідприємницька діяльність, тобто «діяльність яка здійснювалися з метою наживи», розглядалася як діяння, що підлягало кримінальному покаранню, а в ст. 151 КК УРСР передбачалася міра покарання до 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна за комерційне посередництво. Але у липні 1992 р. ці статті втратили силу, оскільки з набуттям чинності Закону України «Про підприємництво» підприємницька діяльність була легалізована як самостійна діяльність «на свій ризик» з метою отримання прибутку. Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» надав можливість стати громадянам власниками квартир шляхом їх приватизації.

Ніхто не може бути обмежений у правоздатності окрім випадків і в порядку, передбаченому законом.

Згідно зі статтями 24,64 Конституції України, обмеження прав людини і громадянина можливе лише на підставі закону і тільки тією мірою, в якій це необхідно для захисту конституційного ладу, моралі, здоров’я, прав та інтересів інших осіб, забезпечення оборони країни і безпеки держави.

Правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов’язки, є нікчемним (ч. 1 ст. 27 ЦК).

Обмеження цивільної правоздатності може бути примусовим та добровільним. Так, особа за вироком може бути примусово обмежена у правоздатності, якщо:

а) засуджена до позбавлення волі (у цьому випадку вона обмежена у таких правах, як обрання місця проживання роду, занять, права на зовнішній вигляд тощо);

б) у порядку ст. 51 КК України як додаткова міра покарання особу позбавлено можливості обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, оскільки у цьому випадку обмежується її право на обрання роду занять (водій, бухгалтер, лікар, вихователь тощо).

Фізична особа може добровільно обмежити свою правоздатність, якщо обирає ту чи іншу професію, специфіка якої вимагає відмовитися від певних прав. Так, наприклад, працівники міліції не можуть бути членами політичних партій, займатися підприємницькою діяльністю тощо.

1.2. Поняття дієздатності фізичної особи та її види

Обсяг дієздатності визначається ЦК і залежить від двох факторів: віку людини та стану її здоров’я.

Залежно від віку розрізняють такі види цивільної дієздатності:

а) повну, що виникає із досягненням 18 років;

б) неповну (у віці від 14 до 18 років);

в) часткову (до досягнення 14 років).

Зважаючи на стан здоров’я, особа може бути обмежена у дієздатності або визнана недієздатною.

Варто зазначити, що ЦК змінив вікові межі для фізичних осіб, які існували раніше. Так, за ЦК УРСР 1963 р. віковою межею було 15 років. Відповідно, неповну цивільну дієздатність мали неповнолітні віком від 15 до 18 років, а частково дієздатними вважалися особи, які не досягли 15-річного віку. Така зміна була пов’язана з необхідністю привести ЦК України у відповідність до кримінального законодавства.

Участь у цивільних правовідносинах осіб, які не володіють достатньою дієздатністю, здійснюється за допомогою дієздатних батьків, а також з використанням сімейно-правових інститутів усиновлення, опіки, піклування, прийомної родини, патронату.

Повна цивільна дієздатність. Емансипація. Згідно із ст. 34 ЦК дієздатність особи в повному обсязі виникає з настанням повноліття, тобто з досягненням особою 18-ти років. Саме з цим віком для осіб будь-якої статі пов’язане настання всіх показників їхньої зрілості, до яких належать зрілість фізична, обумовлена переважно фізіологічним станом, психічна, що означає уміння розумно керувати своїми діями і вчинками, і, нарешті, що не менш важливо, так звана соціальна зрілість, що дозволяє брати самостійну участь у житті суспільства (працювати, обіймати певні посади тощо).

Фізична особа може набути повної цивільної дієздатності і до досягнення зазначеного віку, а саме: у разі реєстрації шлюбу за правилами шлюбно-сімейного законодавства, що передбачено ч. 2 ст. 34 ЦК.

При вирішенні питань повної цивільної дієздатності у ЦК введено суттєві новели стосовно надання повної цивільної дієздатності особам, які не досягли повноліття. В доктрині цивільного права в даному випадку використовується термін «емансипація». Згідно із ст. 35 ЦК допускаються такі можливі випадки емансипації:

1) при досягненні особою 16 років, якщо вона працює за трудовим договором;

2) якщо неповнолітня особа записана матір’ю або батьком дитини;

3) при досягненні 16 років, якщо фізична особа зареєстрована як підприємець. У перших двох випадках емансипація підлітка не настає автоматично і пов’язана з дотриманням визначених умов. Так, для набуття повної цивільної дієздатності у названих випадках необхідно отримати згоду батьків (усиновлювачів) або піклувальника та звернутися із заявою до органу опіки та піклування, який приймає відповідне рішення. А у разі, якщо батьки чи прирівняні до них особи не дають такої згоди, повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду.

За письмовою згодою на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування фізична особа, яка досягла 16-ти років, може бути зареєстрована як підприємець. У такому випадку повна цивільна дієздатність виникає автоматично з моменту державної реєстрації фізичної особи як підприємця.

З моменту набуття (надання) повної цивільної дієздатності згадані категорії осіб отримують право бути учасниками цивільних правовідносин, яке здійснюють самостійно.

Повернення неповнолітнього, який набув повної дієздатності, у попередній стан законом не допускається. Згідно із ч. 2 ст. 34 та ч. 5 ст. 35 ЦК у разі припинення шлюбу, визнання шлюбу недійсним, припинення трудового договору, припинення підприємницької діяльності набута (надана) повна цивільна дієздатність зберігається. Однак при цьому не виключається застосування загальних правил про обмеження дієздатності або про визнання особи недієздатною.

Стаття 1180 ЦК встановлює деякі особливості деліктної відповідальності емансипованих осіб. Зазвичай заподіяна ними шкода відшкодовується цими особами самостійно на загальних підставах. Водночас, у разі відсутності у неповнолітньої особи, яка набула повної цивільної дієздатності, майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) чи піклувальником, якщо вони дали згоду на набуття неповнолітньою особою повної цивільної дієздатності і не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Обов’язок цих осіб відшкодувати шкоду припиняється з досягненням особою, яка завдала шкоди, повноліття.

Як уже було зазначено, суб’єктами цивільних правовідносин з різним обсягом прав та обов’язків можуть бути малолітні особи віком до 14 років, неповнолітні віком від 14 до 18 років та особи, обмежені в дієздатності або визнані недієздатними за рішенням суду.

1.3. Обмеження цивільної дієздатності

Закон захищає інтереси осіб, які із-за об’єктивних причин не можуть самостійно здійснювати; надані їм права, оскільки укладення договорів особами, які не розуміють значення своїх дій або не мають можливості оцінити їх критично, може істотно порушити законні інтереси таких осіб (наприклад, укладення ними договору дарування, безпідставне відчуження майна тощо).

Дієздатність — один із найважливіших елементів правового статусу громадянина, тому обмеження дієздатності допускається лише за рішенням суду, якщо особа:

  • внаслідок зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами
  • чи токсичними речовинами ставить себе чи свою сім’ю, а також осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище;
  • страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними. Найчастіше з ініціативою про визнання особи обмежено дієздатною звертається подружжя:

 

До Шевченківського районного суду м, Києва

Шевельової Надії Василівни, яка проживає за адресою: 3-я вул. Будівельників, 27, кв.12, м. Київ.

Заява про визнання Лукашина Євгена Михайловича обмежено дієздатним

Мій чоловік. Лукашин Євген Михайлович, протягом останніх трьох років систематично зловживає спиртними напоями. Свій заробіток він витрачає на купівлю вино горілчаних напоїв. Виносить з квартири і пропиває речі (телевізор, магнітофон, ковдри, книги ). Неодноразово у нетверезому стані затримувався працівниками міліції.

Я працюю вчителькою у середній школі. Моєї заробітної плати недостатньо для сім’ї з трьох чоловік, оскільки на моєму утриманні перебуває не лише малолітній син 1997 року народження, а й працездатний чоловік, якого я змушена також утримувати.

Викладене можуть підтвердити сусіди: Суворін Іполит Георгійович, Орешніков Володимир Антонович, Воробйов Валентин Петрович, дільничний інспектор Шарапов Володимир Миколайович.

Ураховуючи те, що Лукашин Євген Миколайович зловживає спиртними напоями і тим самим ставить себе і свою сім’ю у тяжке матеріальне становище, відповідно до ст. 36 ЦК України

ПРОШУ:

  1. Визнати Лукашина Євгена Миколайовича обмежено дієздатним.
  2. Викликати у судове засідання свідків.

Дата (підпис Н.З. Шевєльової)

При винесенні рішення суду повинні мати як докази зловживання спиртними напоями чи наркотичними засобами, чи токсичними речовинами (копії рішень товариських судів, акти органів міліції, довідки з медвитверезників, покази свідків тощо), так і докази того, що ця особа ставить себе і свою сім’ю у скрутне матеріальне становище (довідки про заробітну плату, стипендію, пенсію, про сукупний дохід сім’ї тощо).

Якщо підставою обмеження дієздатності є медичні показники, то в судовому засіданні необхідно довести не лише факт психічного розладу, а й ту обставину, що психічний розлад істотно впливає на здатність особи усвідомлювати свої дії та керувати ними.

Рішення суду про обмеження дієздатності надсилається органу опіки та піклування.

Правові наслідки обмеження дієздатності:

  • над особою встановлюється піклування;
  • обмежено дієздатний особисто може вчиняти лише дрібні побутові правочини;
  • правочини, що виходять за межі дрібних побутових, обмежено дієздатний може укласти лише за згодою піклувальника;
  • заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи одержує та розпоряджається ними піклувальник.

За наявності достатніх підстав піклувальник може дати письмовий дозвіл на отримання заробітку, інших доходів самим підопічним.

Водночас, обмежено дієздатний самостійно відповідає за заподіяння шкоди і за невиконання укладених ним договорів.

Якщо обставини, які були підставою для обмеження дієздатності особи, відпадуть, за рішенням суду вона може бути поновлена у дієздатності.

Разом з тим потребує уточнення зміст ще однієї складової такої юридичної властивості, як правосуб’єктність — дієздатності. Традиційно вона розуміється, як здатність своїми діями набувати для себе прав і самостійно їх реалізовувати, а також здатність своїми діями створювати для себе обов’язки та самостійно їх виконувати. Дієздатність, на відміну від правоздатності, залежить від віку, фізичного стану особи, а також інших особистих якостей людини, що з’являються у неї в міру розумового, фізичного, соціального розвитку. Дієздатність, як і правоздатність — це також здатність особи, але вже не природна властивість як така, а готовність до здійснення визначених дій і вчинків, передбачених законом, що становлять права і обов’язки фізичної особи. Існування такої здатності вже не має абстрактного характеру і не може бути однаковою для всіх фізичних осіб [6].

Прийнято вважати, що дієздатність фізичної особи безпосередньо пов’язана з можливістю діяти, за умов, що участь у відносинах мають не всі особи, а лише ті, які здатні здійснювати розумні дії і вчинки, усвідомлювати, що і для чого вони роблять.

Разом з тим за характером поведінки зобов’язального суб’єкта можна виділити правовідносини пасивного типу. В них зобов’язальний суб’єкт повинен утриматися від вчинення активних дій. Необхідність учинити певні дії або утриматися від них визначається також як обов’язковий елемент змісту суб’єктивного юридичного обов’язку. Тоді виникає закономірне питання: що саме за дії здійснює фізична особа — суб’єкт правовідносин, яка виконує юридичний обов’язок, утримуючись від вчинення активних дій, та реалізує при цьому вимоги забороняючих норм права? На наш погляд, загальноприйнятий зміст поняття «дієздатність» потребує уточнення, де буде доречним врахування як активної поведінки суб’єкта (дія), так і пасивної (бездіяльність) .

Таким чином, поняття дієздатності слід розуміти, як здатність особи власними діяннями набувати для себе суб’єктивні права та самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діяннями створювати для себе юридичні обов’язки та самостійно їх виконувати. 

ІІ. Участь фізичних осіб у цивільних правовідносинах

2.1. Цивільні правовідносини

Цивільно-правові норми встановлюються для того, щоб регулювати суспільні відносини, які складають предмет цивільного права і в які ми вступаємо, як зазначалося вище, щодня. У результаті такого регулювання вказані відносини набувають правової форми і стають цивільними правовідносинами.

Цивільні правовідносини виникають, змінюються і припиняються на підставі юридичних фактів, тобто певних життєвих обставин, ситуацій, інших подій і дій, з якими пов’язано настання певних правових наслідків (наприклад, укладення договору, створення літературного твору, завдання шкоди).

Можна виділити певні особливості цих правовідносин, а саме вони:

1) є майновими і особистими немайновими відносинами;

2) засновуються на юридичній рівності суб’єктів і їхній майновій самостійності;

3) формуються на основі вільного волевиявлення.

Отже, цивільні правовідносини — це врегульовані нормами цивільного права майнові та особисті немайнові відносини, що засновані на вільному волевиявленні самостійних щодо майна, юридично рівних суб’єктів і що виникають, змінюються та припиняються на підставі юридичних фактів.

Цивільні правовідносини, як і будь-які інші правовідносини, мають свою внутрішню побудову і складаються із трьох елементів:

1) суб’єктів;

2) об’єктів;

3) змісту.

Суб’єкти — це учасники цивільних правовідносин, носії цивільних прав та обов’язків.

Такими учасниками е фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.

Об’єкти — це певні матеріальні або нематеріальні блага, із приводу яких суб’єкти вступають у цивільні правовідносини, зокрема, речі, майнові права, результати робіт, послуги, інформація тощо.

Зміст складають цивільні права та обов’язки суб’єктів цивільних правовідносин, що відповідно реалізовуються або виконуються у сфері таких правовідносин.

2.2. Фізична особа як суб’єкт цивільних правовідносин

Фізичною особою вважається людина як учасник цивільних правовідносин.

У цивільних правовідносинах можуть брати участь громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. При цьому іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією України, законами чи міжнародними договорами України.

Однак для того, щоб людина могла виступати суб’єктом цивільних правовідносин, вона має бути наділена цивільною правоздатністю і цивільною дієздатністю.

Цивільна правоздатність — це здатність мати цивільні права та обов’язки. Вона притаманна усім фізичним особам незалежно від віку, стану здоров’я тощо.

За загальним правилом цивільна правоздатність фізичної особи виникає в момент її народження. Проте у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. Крім того, законодавець може встановити, що здатність мати окремі цивільні права та обов’язки пов’язана з досягненням фізичною особою відповідного віку.

Припиняється цивільна правоздатність фізичної особи в момент її смерті.

Позбавити фізичну особу цивільної правоздатності неможна ні за яких умов. А ось обмеження такої здатності в певних випадках допускається.

Обмеження цивільної правоздатності може бути добровільним (коди особа самостійно і за власним бажанням обмежує себе у здатності мати певні цивільні права та обов’язки, зокрема відмовляється від права власності на якесь майно) і примусовим (допускається тільки у виняткових, передбачених законом випадках, наприклад, у разі позбавлення особи волі за вироком суду).

Цивільна дієздатність фізичної особи — це її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Цивільну дієздатність мають тільки фізичні особи, які усвідомлюють значення своїх дій та можуть ними керувати.

Розрізняють три види цивільної дієздатності залежно від її обсягу:

1) часткову, що мають фізичні особи, які не досягли чотирнадцяти років (малолітні особи).

Вони наділені правом: самостійно вчиняти дрібні побутові правочини (тобто ті, що задовольняють побутові потреби особи, відповідають її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосуються предмета, який має невисоку вартість); здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.

Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду;

2) неповну. Нею наділені фізичні особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітні особи).

Ці особи мають право: самостійно вчиняти дрібні побутові правочини, розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом; бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено заковом або установчими документами юридичної особи; самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним ними на своє ім’я (грошовими коштами на рахунку).

Неповнолітні особи мають право вчиняти й інші правочини, але лише при отриманні на це згоди їх батьків (усиновлювачів) або піклувальників.

За завдану шкоду неповнолітня особа несе відповідальність особисто. Однак у випадках, установлених законом, якщо в цієї особи недостатньо майна для відшкодування збитків, додаткову відповідальність несуть її батьки (усиновлювачі) або піклувальник;

3) повну, що мають фізичні особи, які досягли вісімнадцяти років (повноліття).

Такі особи мають право набувати для себе будь-які цивільні права і самостійно їх здійснювати. Вони здатні створювати своїми діями для себе будь-які цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність за їх невиконання.

У визначених законодавцем випадках фізичні особи можуть набути повну цивільну дієздатність і до досягнення ними вісімнадцятирічного віку. Крім того, у передбачених законом випадках їм можуть таку здатність надати орган опіки та піклування чи суд.

Так, у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу.

Повна цивільна дієздатність може бути надана: — фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором;

— неповнолітній фізичній особі, яка записана матір’ю або батьком дитини;

— фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю.

Повна цивільна дієздатність, надана фізичній особі, поширюється на всі цивільні права та обов’язки.

Якщо припинено шлюб до досягнення фізичною особою повноліття, визнано його недійсним із підстав, не пов’язаних із протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна дієздатність зберігається. Також зберігається повна цивільна дієздатність, надана фізичній особі, у разі припинення трудового договору, укладеного з нею, припинення її підприємницької діяльності.

Законодавець допускає можливість обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, але тільки в судовому порядку.

Отже, суд має право обмежити цивільну дієздатність фізичної особи за наявності таких підстав:

1) особа страждає на психічний розлад. Причому психічний розлад має бути таким, що істотно впливає на здатність усвідомлення цією особою значення своїх дій та (або) керування ними;

2) особа зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо. Проте самого факту зловживання для обмеження цивільної дієздатності недостатньо. Таким зловживанням особа має ставити себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

Крім того, за наявності достатніх підстав суд може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права.

Над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування. Така особа може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини. Усі інші правочини особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вчиняє за згодою піклувальника.

Особа, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що завдана нею іншій особі.

Також у судовому порядку фізична особа може бути визнана недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка. Така особа не має права вчиняти будь-якого правочину. Усі правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун. Він же і несе відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою.

Якщо відпадуть обставини, що стали підставою для обмеження цивільної дієздатності фізичної особи або для визнання її недієздатною, суд поновлює цивільну дієздатність такої особи. 

ІІІ. Фізична особа як одна зі сторін при укладенні цивільно-правових договорів

3.1. Договірні зобов’язання в цивильному праві

З урахуванням системи зобов’язань, закріпленої в Цивільному кодексі, мають здійснюватися і наукові дослідження. Тому при дослідженні, наприклад, проблем виконання договірних зобов’язань необхідно виходити із загальних положень ЦК щодо поняття зобов’язання, його змісту (власне проблема змісту, головним чином, пов’язана з належним виконанням зобов’язання і його забезпеченням), про сторін зобов’язання, про припинення зобов’язання, із загальних положень про договір тощо, а також звертатися до окремих видів зобов’язань, в яких знайшли конкретне втілення загальні положення ЦК про виконання зобов’язання. Саме тому для розуміння принципів та змісту елементів виконання договірних зобов’язань першочергове значення має розуміння поняття та елементів змісту власне зобов’язання з тим, щоб, ідучи від загального до особливого, дослідити специфіку виконання окремих видів зобов’язань.

Цивільний кодекс України вперше визначив зобов’язання як правовідносини, в яких одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку (ч. 1 ст. 509). До цього зобов’язання характеризувалося як правовідносини лише в науковій та навчальній літературі.

До головних особливостей зобов’язання як право-відносини, що дозволяють відрізнити його від інших цивільних правовідносин, загалом належать:

  • майновий характер правовідносин на відміну від немайнових цивільних правовідносин;
  • протиставлення управненій особі (кредитору) конкретної зобов’язаної особи (осіб), що обумовлює відносний характер зобов’язальних правовідносин на відміну від речових прав, передусім права власності, в якому управненій особі протистоїть невизначене коло зобов’язаних осіб (абсолютний характер правовідносин). Як зазначає М.М.Сибільов, з огляду на те, що зобов’язання — це відносні, а не абсолютні правовідносини, склад його учасників, предмет і зміст характеризуються визначеністю.
  • зобов’язання закріплює (опосередковує) переміщення матеріальних благ (майна, майнових благ), тоді як речові правовідносини закріплюють присвоєння матеріальних благ. Якщо виходити з того, що нормами зобов’язального права оформлюється економічний обіг майна і майнових благ, що мають характер товару (товарообмін), тобто оформлюється динаміка цивільних відносин, то в найконцентрованішому вигляді тим рушійним важелем, що приводить у дію цивільні правовідносини, є виконання зобов’язань;
  • для зобов’язання притаманний активний характер поведінки зобов’язаних осіб (обов’язок боржника вчинити певні дії на користь кредитора), тоді як для речових правовідносин характерною є пасивна поведінка (обов’язок утриматися від порушення речових прав);
  • зміст і характер суб’єктивних прав у зобов’язанні обумовлений підставами його виникнення, видом зобов’язання, тоді як у речових правовідносинах суб’єктивні права спираються лише на норми законодавства, якими прямо передбачено види і зміст цих прав.

З легального визначення поняття «зобов’язання» напрошується висновок, що зобов’язання — це правовідносини, які перебувають у статиці, суб’єкти яких мають певні потенції: боржник — у вигляді обов’язку вчинити певну дію) або утриматися від певної дії, а кредитор — у вигляді права вимагати від боржника виконання його обов’язку. Як зазначав Г.Ф.Шершеневич, об’єктом зобов’язальних правовідносин є дія, яка водночас становить і зміст зобов’язання.

Виконання зобов’язання може розглядатися в трьох аспектах: як правовий інститут, як процес і як підстава припинення зобов’язання.

1)       Як правовий інститут виконання зобов’язання — це сукупність цивільно-правових норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають у зв’язку з виконанням зобов’язань (як договірних, такі позадоговірних).

Особливістю інституту виконання договірних зобов’язань у праві України є розпорошеність його норм: по-перше, основоположні норми щодо виконання зобов’язання вміщені в Цивільному кодексі, що дає підстави вважати виконання зобов’язання інститутом зобов’язального права як найбільшої підгалузі цивільного права; по-друге, норми щодо виконання майново-господарських (цивільно-правових за своєю природою) зобов’язань вміщені, зокрема в гл. 22 Господарського кодексу (ст. 193-198), в інших нормативно-правових актах, а також в міжнародних договорах (конвенціях), учасницею яких є Україна; по-третє, цивільні відносини (у тому числі зобов’язальні відносини) відповідно до ч. 1 ст. 7 ЦК можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту.

2)       Виконання зобов’язання — це процес. Якщо зобов’язання — це правовідносини у статиці, то його виконання — це динамічний стан зобов’язання, завдяки якому реалізуються (здійснюються) права і обов’язки сторін зобов’язання (у § 241 ЦК Німеччини вжито термін Leistung — власне виконання як дія (бездіяльність), тобто здійснення, реалізація обов’язку).

Саме при виконанні зобов’язання найповніше розкривається його зміст, оцінюється сукупність дій (бездіяльність) боржника щодо виконання покладених на нього обов’язків з погляду відповідності їх вимогам закону, умовам договору, звичаям тощо, а отже, з погляду визнання виконання належним.

Виконання зобов’язання може бути активним, якщо боржник виконує певні, передбачені зобов’язанням дії (передає майно, виконує роботу, надає послугу, сплачує гроші тощо), або пасивним, якщо боржник утримується від певної дії. Термін «пасивне виконання», на наш погляд, є більш вдалим для позначення утримання від певної дії, ніж вживаний О.С.Іоффе термін «негативна поведінка». Разом з тим, варто погодитися з О.С.Іоффе в тому, що утримання від певних дій неодмінно супроводжує активну діяльність боржника, а не замінює її. Інакше кажучи, «чисто негативна поведінка (утримання від вчинення будь-яких дій) може бути лише доповненням або наслідком виконуваної боржником активної функції». У випадку негативного зобов’язання (термін, вжитий К.П.Побєдоносцевим — Т.Б.) особа зобов’язується не робити чого-небудь такого, що вправі була б робити, якби не була зв’язана договором.

Отже, договірні зобов’язання в цивільному праві — це зобов’язання, що виникають на підставі договору (у деяких випадках — судового рішення) і опосередковують як майнові цивільні відносини (договірні цивільно-правові зобов’язання), так і господарсько-виробничі майнові відносини (господарсько-договірні зобов’язання).

Договірні зобов’язання в цивільному праві регулюються, головним чином, нормами ЦК та інших актів цивільного законодавства. Окремі особливості щодо підстав виникнення, змісту, виконання, припинення, розірвання, недійсності господарсько-договірних зобов’язань, як різновиду цивільних договірних зобов’язань, врегульовані також нормами ГК.

3.2. Фізична особа як одна із сторін укладання договору

Можливість особи стати учасником цивільного правовідношення називається правосуб’єктністю. Складовими частинами правосуб’єктності є правоздатність та дієздатність. Якщо під правоздатністю розуміють здатність особи набувати цивільні права та обов’язки, то під дієздатністю — здатність особи своїми діями набувати для себе права та обов’язки. Деякі вчені включають у склад правосуб’єктності окрім правоздатності і дієздатності ще й такі елементи:

— деліктоздатність (здатність відповідати за заподіяну шкоду);

— трансдієздатність (можливість делегувати частину своїх повноважень представникові або виступити представником іншого суб’єкта);

— тестаментоздатність (можливість скласти заповіт).

фізична особа як суб’єкт правовідносин наділена такою юридичною властивістю, як правосуб’єктність. Але правосуб’єктність — це складна юридична властивість, а питання її структури й досі не знайшло свого однозначного вирішення в загальнотеоретичній юридичній науці [1; с. 104]. Беззаперечно, склад правосуб’єктності містить принаймні два елементи: правоздатність і дієздатність. Стосовно фізичних осіб — суб’єктів правовідносин, на думку Морозової Л.О., доречним буде виокремлення третього елемента правосуб’єктності — деліктоздатності, як передбаченої законом здатності особи нести юридичну відповідальність за вчинене правопорушення [2, с. 273]. Отже: фізична особа — суб’єкт правовідносин — це суб’єкт права, що наділений правосуб’єктністю та має правоздатність, дієздатність та деліктоздатність.

З іншого боку, виокремлення іншого поняття, ніж «суб’єкт правовідносин» — поняття «учасник правовідносин», дає можливість характеризувати певну сторону реального буття фізичної особи — юридичний факт її участі у конкретних суспільних відносинах, що врегульовані за допомогою норм права. Фізична особа — учасник правовідносин, таким чином, це суб’єкт, який реально бере участь у правовідносинах, у той же час коли суб’єкт правовідносин лише має потенційну можливість такої участі.

Певні особливості виникають у з’ясуванні сутності такої категорії як фі-зична особа — «суб’єкт права». Безумовно, важко погодитися з ототожненням понять «суб’єкт права» і «суб’єкт правовідносин». Так, на думку Халфіної Р.Й.: суб’єкт права — поняття широке, в якійсь мірі відмінне від поняття «суб’єкт правовідносин». На підтвердження цієї думки в літературі наводяться такі аргументи. По-перше, конкретний громадянин як постійний суб’єкт права не може бути одночасно учасником усіх правовідносин; по-друге, новонароджені, малолітні діти, душевнохворі особи, будучи суб’єктами права, не є суб’єктами більшості правовідносин; по-третє, правовідносини — не єдина форма реалізації права [3, с. 184]. Таким чином, поняття «суб’єкт права» і «суб’єкт правовідносин» не є тотожними.

Фізичні особи: новонароджені, малолітні діти, душевнохворі особи, що мають загальну правоздатність і є суб’єктами права, не будуть суб’єктами більшості правовідносин, тому що вони можуть не усвідомлювати значення своїх дій, не мати можливості керувати ними, та внаслідок чого ще не матимуть або будуть позбавлені дієздатності. Не є суб’єктами більшості — не значить не є взагалі. Отже, учасниками правовідносин є фізичні особи — суб’єкти  права і фізичні особи — суб’єкти правовідносин. У свою чергу, фізична особа — суб’єкт права наділена такою невід’ємною юридичною властивістю, як правоздатність. Вона виникає в момент її народження і припиняється в момент її смерті.

Правоздатність — цепередбачена законом здатність особи мати суб’єктивні права та нести юридичні обов’язки. В навчальній літературі запропоновано розрізняти загальну, галузеву і спеціальну правоздатність.

Загальна правоздатність — принципова можливість особи мати будь- які права і обов’язки, що передбачені чиним законодавством, хоча фактично володіти ними вона може лише за відомих обставин. Таким чином, загальна здатність — це придбання прав взагалі, нею володіють всі фізичні особи.

Галузева правоздатність — можливість набувати права в тих чи інших галузях права. Наприклад, сімейна, виборча, трудова правоздатність.

Спеціальною (фаховою, посадовою) називається така правоздатність, для якої необхідні спеціальні знання чи талант, наприклад, судді, прокурора, слідчого тощо [4, с. 234].

Таким чином, спеціальна правоздатність це здатність до володіння правами певного роду. Незалежно від виду правоздатності, вона традиційно розуміється як здатність особи бути суб’єктом права.

Тлумачення правоздатності через дуалізм прав і обов’язків є усталеним і дотепер заперечень не викликало. Не випадково саме в такому вигляді воно закріплене в ст. 25 ЦК України, згідно з якою правоздатність — це належне кожній фізичній особі і невід’ємне від неї право, яке полягає в здатності мати будь-які права та обов’язки, що допускаються законом [5]. Така дуалістична сутність правоздатності потребує відповіді на актуальне питання: які саме обов’язки мають фізичні особи — суб’єкти права? Самостійне існування людини починається з моменту її народження. Прийнято вважати, що з цього ж моменту вона стає правоздатною особою, але які обов’язки має новонароджена дитина? Іншими словами, які обов’язки має та фізична особа — суб’єкт права, що не усвідомлює значення своїх дій, не має можливості керувати ними?

Безумовно, що рівність правоздатності у фізичних осіб — суб’єктів права не означає, що кількість прав і обов’язків, що належать одному суб’єкту, дорівнює правам та обов’язкам, що належать іншому. Прийнято вважати, що рівність правоздатності означає рівну можливість у придбанні прав та обов’язків. Але й така теза викликає сумнів, враховуючи, наприклад, стан новонародженої дитини у порівнянні зі станом психічнохворої особи, яка визнана судом недієздатною внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу відповідно до ст. 39 ЦК України [15]. Отже, правоздатність — це лише загальна, абстрактна можливість мати права чи обов’язки. Натомість конкретні права й обов’язки виникають з підстав, передбачених законом — юридичних фактів. Тому за рівної правоздатності всіх людей конкретні права фізичної особи різняться залежно від її віку, майнового стану, стану здоров’я тощо. 

Висновки

На підставі вищенаведеного матеріалу можна зробити такі висновки:

— актуальним у вирішенні загальної проблеми правосуб’єктності є питання, що полягає в площині чіткого розмежування фізичних осіб -суб’єктів права, фізичних осіб — суб’єктів правовідносин та фізичних осіб — учасників правовідносин, у контексті наявності чи відсутності у них елементів такої юридичної властивості, як правосуб’єктність;

— фізична особа — суб’єкт правовідносин — це суб’єкт права, що наділений правосуб’єктністю та має правоздатність, дієздатність та деліктоздатність;

— фізична особа — учасник правовідносин — це суб’єкт, який реально бере участь у правовідносинах, в той же час коли суб’єкт правовідносин лише має потенційну можливість такої участі;

— поняття «суб’єкт права» і «суб’єкт правовідносин» не є тотожними;

— фізичні особи: новонароджені, малолітні діти, душевнохворі особи, що мають загальну правоздатність і є суб’єктами права,    не будуть суб’єктами більшості правовідносин, тому що вони можуть не усвідомлювати значення своїх дій, не мати можливості керувати ними, та внаслідок чого ще не матимуть або будуть позбавлені дієздатності, але не є суб’єктами більшості — не значить не є взагалі;

— учасниками правовідносин є фізичні особи — суб’єкти права і фізичні особи суб’єкти — правовідносин;

— фізична особа — суб’єкт права наділена такою невід’ємною юридичною властивістю, як правоздатність, що виникає в момент її народження і припиняється в момент її смерті;

—  правоздатність — це лише загальна, абстрактна можливість мати права чи обов’язки;

— загальноприйнятий зміст поняття «дієздатність» потребує уточнення, де буде доречним врахування як активної поведінки суб’єкта (дія), так і пасивної (бездіяльність);

— поняття дієздатності слід розуміти, як здатність особи власними діяннями набувати для себе суб’єктивні права та самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діяннями створювати для себе юридичні обов’язки та самостійно їх виконувати. 

Список використаної літератури

  1. Господарський (Комерційний) кодекс України. Проект. — K., 1995.
  2. Гриджук Д.М., Олійник В.О. Застава як спосіб забезпечення виконання зобов’язань. — К„ 2002
  3. Дзера О.В. Цивільне право України [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://pidruchniki.ws/1593110646999/pravo/pravozdatnist _fizichnoyi_osobi.
  4. Кодифікація приватного (цивільного) права України / За ред. А.Довгерта. — K., 2000. — С.218.
  5. МорозоваЛ.А. Теория государства и права : учебник / Морозова Л.А. — М., 2002.
  6. Панченко М. Цивільне право України: Навчальний посібник/ Микола Панченко,. — К.: Знання , 2005. – 583 с.
  7. Сердюк І.А. Основи правоохоронних відносин : монографія / І.А. Сердюк. — Дніпропетровськ, 2010.
  8. Силенко Л. Цивільне право України: Навчальний посібник/ Людмила Михайлівна Силенко. — К.: Алерта. – 2004. — Ч. 1. — 2004. — 327 с.
  9. Талидкін О. В. Правосуб’єктність фізичних осіб: окремі аспекти / О. В. Талидкін // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. — 2014. — № 2. — С. 55-60
  10. Теорія держави і права : підручник / кер. авт. кол. Ю.А. Ведєрніков. — Дніпропетровськ, 2014.
  11. Халфина Р.О. Общее учение о правоотношении / Халфина Р.О. — М., 1974.
  12. Харитонов Є. Цивільне право України: Підручник/ Є. О. Харитонов, О. В. Старцев. — 2-ге вид. пе-ре-роб. і доп.. — К.: Істина, 2007. — 815 с.
  13. Цивільне право України. Загальна частина: Підручник/ Віктор Співак,; Ред. І. А. Бірюков, Ю. О. Заіка. — К.: КНТ, 2006. — 477 с.
  14. Цивільне право України: Навчальний посібник/ Ю. В. Білоусов, С. В. Лозінська, С. Д. Русу та ін.; За ред. Р. О. Стефанчука; М-во освіти і науки України. — К.: Прецедент, 2005. — 448 с.
  15. Цивільний кодекс України // ВВР України. — 2003. — №№ 40-44. — Ст. 356.