Зміст

1. Поняття фінансів населення та фінансів домогосподарств
2. Фінансові аспекти соціального захисту населення
3. Інвестиційна діяльність населення

 

1. Поняття фінансів населення та фінансів домогосподарств

Фінанси населення є однією з важливих сфер фінансової системи, що обумовлюється такими факторами:

• населення поряд з юридичними особами є платниками податків, обов’язкових зборів та платежів за рахунок яких формується певна частина доходів держави
• населення є одним з основних постачальників інвестиційного капіталу держави
• розвиток фінансової системи частково підпорядкований забезпеченню інтересів громадян, їх груп та об’єднань [13].

Фінанси населення стосуються економічної категорії «домашнє господарство» (домогосподарство), як це прийнято світовою практикою планування фінансів різних рівнів. Домогосподарство — це економічна одиниця, що складається з однієї людини або кількох людей, які ведуть спільне господарство, що забезпечує економіку факторами виробництва і використовує зароблені кошти для поточного споживання та оплати послуг і заощадження з метою задоволення своїх потреб [14].

Функції домогосподарств:

• вони є основними споживачами благ країни
• вони забезпечують економіку країни відповідними ресурсами
• вони виконують виробничу функцію
• вони виконують інвестиційну функція (за рахунок заощаджень) [13].

Фінанси домашніх господарств — це грошові фонди, що формуються у громадян з доходів, одержаних у результаті трудової, господарської та інших видів діяльності. Фінанси домашніх господарств функціонують у межах фінансової системи країни і мають прямі й зворотні зв’язки з державними фінансами та фінансами підприємств. Фінанси держави та фінанси підприємств спрямовуються на нагромадження або споживання. До нагромаджень належать усі вкладення коштів на розширення виробництва, створення основних фондів усіх видів або нагромадження грошових ресурсів у кредитних установах і фінансових інститутах. Споживанням є вкладення коштів у матеріальні блага та послуги, що призначені для відтворення робочої сили і споживаються населенням [14].

Фонд споживання в загальнонаціональному масштабі — це загальна сума споживання населення країни, обмежена розміром ВВП, національним доходом та необхідними відрахуваннями з національного доходу на невиробничу сферу і страхові фонди на непередбачені витрати. Фінанси населення в масштабі країни складаються з фонду оплати праці (підсумовуються на рівні підприємств) і виплат із громадських соціальних фондів, спрямованих на соціальний захист населення. Співвідношення фонду оплати праці та виплат із громадських соціальних фондів становлять структуру фонду споживання країни [14].

До джерел фінансів домогосподарств належать:

• заробітна плата, отримана у виробничій і невиробничій сферах (у складі собівартості продукції і послуг);
• пенсії, стипендії, субсидії, допомога тощо (за рахунок надходжень до суспільних фондів споживання у вигляді податків і відрахувань);
• доходи від підсобного господарства;
• доходи від надання послуг населенню;
• доходи від володіння цінними паперами;
• інші доходи (спадок, аліменти, гонорари тощо).

Обсяг фінансів домашніх господарств і їх структура за джерелами надходжень залежать від впливу низки чинників, основним з яких є рівень розвитку економіки країни. За допомогою цього чинника визначають частку національного доходу, що спрямовується на споживання у вигляді як оплати праці, так і соціального захисту з боку держави непрацездатних членів суспільства. Важливим чинником є також розвиненість ринкових відносин, від якої залежить ступінь економічної активності працездатного населення, що дає змогу підвищити доходи від самостійної діяльності в межах домогосподарства [14].

Структура фінансів домогосподарств за напрямками розподілу коштів формується виходячи з необхідності першочергового забезпечення розширеного відтворення робочої сили, тобто залежить від обсягу витрат на фізіологічні потреби населення, які є пріоритетними. Структура витрат домашніх господарств:

• придбання матеріальних благ для відтворення робочої сили у її фізичному вигляді;
• витрати на оплату послуг, що забезпечують фізичне відтворення робочої сили (відпочинок, платне медичне обслуговування);
• витрати на духовний розвиток і освіту для відтворення якості робочої сили (як доповнення до безкоштовного бюджетного фінансування);
• податки та збори;
• страхові внески;
• довгострокові вклади населення в цінні папери і банківські депозити;
• витрати на розвиток приватного підприємництва. Матеріальні цінності, які купує населення, називаються матеріальними благами.

Структуру витрат на матеріальні блага, що споживає населення, утворює співвідношення витрат на окремі види товарів (продукти харчування, одяг тощо). У розвинених країнах сучасна структура споживання, яка визнана оптимальною, приблизно така: продукти харчування — 30 %, інші матеріальні блага — 70 %. Нині в Україні структура споживання протилежна, що свідчить про низький життєвий рівень населення і неможливість за рахунок фінансів домогосподарств забезпечити всебічний розвиток особистості [14].

          В Україні важливою витратною статтею населення є сплата податків та інших обов’язкових платежів. Основне місце серед податкових платежів у населення займає сплата податку з доходів фізичних осіб. Платниками цього податку є

• фізична особа — резидент, яка отримує доходи як з джерела їх походження в Україні, так і іноземні доходи;
• фізична особа — нерезидент, яка отримує доходи з джерела їх походження в Україні;
• податковий агент.

Ставка податку з доходів фізичних осіб з 01.01.2016 становить 18 відсотків бази оподаткування доходів, визначених розділом 4 Податкового кодексу України. В тому числі це  заробітна плата, доходи від надання майна у лізинг, іноземні доходи, отримані резидентом, страхові платежі за договорами недержавного пенсійного забезпечення тощо.  Це також стосується «пасивних доходів», таких як проценти на поточний чи депозитний банківський рахунок, проценти на вклад у кредитних спілках, процентний або дисконтний дохід за іменним ощадним (депозитним сертифікатом). Ставка податку 15% встановлена для пенсій, щомісячного довічного грошового утримання, які отримуються платником з Пенсійного фонду України чи бюджету у частині перевищення над триразовим розміром мінімальної зарплати. Ставка 0% встановлена для вартості власності, що успадковується від члена сім’ї першого ступеню споріднення, вартості власності, що успадковується дитиною-інвалідом, грошових заощаджень, розміщених до 2 січня 1992 року до Ощадбанку СРСР [9].

 

2. Фінансові аспекти соціального захисту населення

 Фінансовий аспект забезпечення соціального захисту населення з боку держави становлять кошти, що надходять в домогосподарства у вигляді безпосередніх виплат та надання послуг з боку сфери охорони здоров’я, освіти та культури, що сплачуються за рахунок фінансових ресурсів бюджетної системи і державних цільових страхових фондів. Сума коштів необхідного соціального захисту населення залежить переважно від середнього рівня життя населення: що нижчі доходи населення з фонду оплати праці, то більша питома вага видатків бюджету у структурі фінансів домогосподарств. Соціальний захист населення полягає в забезпеченні мінімального рівня споживання населення. Такий захист передбачає надання кожній людині державою певних гарантій споживання, що закріплені законодавчо. Гарантії держави є соціально-економічними: соціальними — з огляду на їх спрямованість на певні групи населення, які особливо потребують державної підтримки, економічними — стосовно визначення розміру гарантій з погляду їх необхідного розміру і водночас можливостей держави. Усі види гарантій обов’язково мають фінансові джерела покриття і надаються лише в межах сум, затверджених у бюджеті поточного року. З урахуванням наявності джерел фінансування соціальний захист населення має різний рівень за роками і відповідає загальній динаміці державного бюджету [14].

Соціально-економічні гарантії держави населенню надаються в трьох напрямках.

1. Держава встановлює для повноцінного працівника нормальний рівень споживання через гарантований мінімальний рівень оплати праці, індексацію оплати праці відповідно до рівня інфляції, помірні податки та свободу підприємництва.
2. Держава шляхом бюджетного фінансування в мінімальному розмірі задовольняє пріоритетні потреби суспільства. Держава піклується про відтворення населення, оскільки до таких пріоритетних потреб суспільства належать загальна освіта, виховання дітей, охорона здоров’я, культурно-пізнавальна робота.
3. Вирівнювання рівнів життя окремих груп населення, які з об’єктивних причин не можуть задовольнити свої споживчі потреби власною працею: за станом здоров’я, внаслідок втрати роботи, за умов загальної кризи в економіці. Таким групам населення надається допомога у вигляді прямих виплат (пенсії, допомога, стипендії) і податкових пільг, що збільшують реальні доходи. Економічна сутність державних гарантій полягає в перерозподілі національного доходу. Через фінансову систему у населення вилучається частина доданого продукту і перерозподіляється за окремими групами населення. Цей перерозподіл обмежується реальними можливостями державного бюджету, тобто розміром податкових надходжень [14].

Соціально-економічні гарантії населенню надаються державою у вигляді:

• реалізації прав громадян на працю та допомогу з безробіття;
• гарантії виплати заробітної плати та забезпечення її мінімального рівня;
• індексації всіх видів соціальної допомоги в умовах інфляції;
• надання допомоги і пільг малозабезпеченим верствам населення;
• виплати всіх видів пенсійного забезпечення [14].

До основних принципів соціального захисту населення як джерела поповнення фінансів населення належать:

• адресність надання допомоги, що означає отримання допомоги лише тими, хто її справді потребує;
• залучення до надання соціальної допомоги коштів як державного, так і місцевих бюджетів [14].

Ознайомлення з досвідом розвинених країн виявило загальні підходи до побудови механізму державного соціального захисту населення. До них належать:

• фінансування на державному рівні мінімального розміру соціальних гарантій;
• випереджальний перегляд рівня грошових виплат населенню в умовах інфляції (випереджальна індексація доходів), що виключає нові звернення за соціальною допомогою;
• перегляд розміру середньодушового доходу через інфляцію і призначення допомоги для підтримки купівельної спроможності малозабезпечених груп населення (розширення кола людей, які отримують державну допомогу) [14].

Важливою витратною статтею українців є сплата єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування. Розглянемо спочатку основи соціального страхування в Україні.

Загальнообов’язкове державне соціальне страхування — це система прав, обов’язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом, громадянами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом.

Залежно від страхового випадку є такі види загальнообов’язкового державного соціального страхування:

• пенсійне страхування;
• страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності;
• медичне страхування;
• страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності;
• страхування на випадок безробіття;
• інші види страхування, передбачені законами України [8].

В Україні створено такі фонди соціального страхування:

• Пенсійний фонд України

ü Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіттяü Фонд соціального страхування України (адмініструє такі види страхування: у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності; від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності (далі — страхування від нещасного випадку); медичне) [1];

Система пенсійного забезпечення в Україні складається з трьох рівнів:

Перший рівень — солідарна система загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, що базується на засадах солідарності й субсидування та здійснення виплати пенсій і надання соціальних послуг за рахунок коштів Пенсійного фонду на умовах та в порядку, передбачених Законом України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”.

Другий рівень — накопичувальна система загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, що базується на засадах накопичення коштів застрахованих осіб у Накопичувальному фонді та здійснення фінансування витрат на оплату договорів страхування довічних пенсій і одноразових виплат на умовах та в порядку, передбачених законодавством. Введення другого рівня дозволить:

• урізноманітнити джерела одержання пенсії та забезпечити прийнятний її рівень;
• посилити залежність розміру пенсії від трудового вкладу особи;
• успадковувати кошти, обліковані на накопичувальному пенсійному рахунку, родичам померлої застрахованої особи;
• створити потужне джерело інвестиційних ресурсів для зростання національної економіки.

Третій рівень — система недержавного пенсійного забезпечення, що базується на засадах добровільної участі громадян, роботодавців та їх об’єднань у формуванні пенсійних накопичень з метою отримання громадянами пенсійних виплат на умовах та в порядку, передбачених законодавством про недержавне пенсійне забезпечення [7].

Суб’єктами недержавного пенсійного забезпечення є:

• недержавні пенсійні фонди;
• страхові організації, які уклали договори страхування довічної пенсії з учасниками фонду, страхування ризику настання інвалідності або смерті учасника фонду;
• банківські установи, які уклали договори про відкриття пенсійних депозитних рахунків;
• вкладники та учасники пенсійних фондів, учасники накопичувальної системи пенсійного страхування;
• вкладники пенсійних депозитних рахунків;
• учасники недержавного пенсійного забезпечення;
• засновники пенсійних фондів;
• роботодавці — платники корпоративних пенсійних фондів;
• саморегулівні організації суб’єктів, які надають послуги у сфері недержавного пенсійного забезпечення;
• органи державного нагляду і контролю у сфері недержавного пенсійного забезпечення;
• адміністратори пенсійних фондів;
• компанії з управління активами;
• зберігачі;
• аудитори;
• особи, які надають консультаційні та агентські послуги відповідно до цього Закону.

Недержавне пенсійне забезпечення здійснюється:

• пенсійними фондами шляхом укладення пенсійних контрактів між адміністраторами пенсійних фондів та вкладниками таких фондів відповідно до цього Закону;
• страховими організаціями шляхом укладення договорів страхування довічної пенсії з учасниками фонду, страхування ризику настання інвалідності або смерті учасника фонду відповідно до цього Закону та законодавства про страхування;
• банківськими установами відповідно до цього Закону та законодавства про банківську діяльність шляхом укладення договорів про відкриття пенсійних депозитних рахунків для накопичення пенсійних заощаджень у межах суми, визначеної для відшкодування вкладів Фондом гарантування вкладів фізичних осіб, що встановлюється згідно із законом [12].

Перший та другий рівні системи пенсійного забезпечення в Україні становлять систему загальнообов’язкового державного пенсійного страхування. Другий та третій рівні системи пенсійного забезпечення в Україні становлять систему накопичувального пенсійного забезпечення. Пенсійна система доповнюється системою пільг, компенсацій, гарантій, програмою житлових субсидій та іншими видами державної соціальної допомоги громадянам похилого віку, інвалідам, сім’ям з дітьми тощо [7].

Основою функціонування пенсійної системи та системи соціального страхування в Україні є єдиний внесок на загальнообов’язкове державне соціальне страхування. Єдиний внесок на загальнообов’язкове державне соціальне страхування — це консолідований страховий внесок на пенсійне страхування, страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням, медичне страхування, страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, страхування на випадок безробіття, який в обов’язковому порядку сплачується страхувальниками з метою забезпечення реалізації прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за соціальним страхуванням. З 2016 року встановлено загальну ставку єдиного соціального внеску — 22% і ставку для працівників-інвалідів 8,41%. Існує ще кілька винятків для організацій, де працюють інваліди. Сплата єдиного внеску здійснюється у національній валюті шляхом  внесення відповідних сум єдиного внеску на рахунки органів доходів і зборів, відкриті в центральному органі виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів для його зарахування, крім єдиного внеску, який сплачується  в  іноземній  валюті  розташованими за межами  України  підприємствами, установами, організаціями (у тому числі  міжнародними) за  працюючих  у  них  громадян  України  та громадянами  України,  які  працюють  або  постійно  проживають за межами  України,  відповідно до договорів про добровільну участь у системі  загальнообов’язкового державного соціального страхування. Страхові  кошти, акумульовані на централізованих рахунках органів  доходів  і зборів, автоматично перераховуються не пізніше наступного операційного дня після їх зарахування на централізовані рахунки  Пенсійного фонду, фондів загальнообов’язкового державного  соціального  страхування, на рахунки Накопичувального пенсійного фонду, а у випадках, передбачених законом, — недержавних пенсійних фондів відповідно до визначених законом пропорцій [3].

 

3. Інвестиційна діяльність населення

Фінанси населення за джерелами формування належать до сфери споживання, але завжди від споживання у населення залишається ча­стина коштів, що спрямовуються на заощадження, тобто нагромад­жуються. Частина доходу домогосподарства, що не використовується на купівлю товарів і оплату послуг, а також на сплату податків, нази­вається заощадженнями. Найпоширенішою формою заощаджень є використання частини доходу або для створення нагромаджень у вигляді готівки чи вкладів в ощадних банках, або для придбання цінних паперів.

У США економісти вважають, що виплата сімейними господар­ствами боргів так само є нагромадженнями, оскільки гроші, що ви­плачуються на погашення боргу, не спрямовуються ні на споживан­ня, ні на сплату податків. Зауважимо, що не всі домогосподарства належать до категорії тих, що заощаджують. Наприклад, молоді сі­м’ї за рахунок позик витрачають набагато більше, ніж заробляють, щоб придбати деякі дорогі товари і оплатити послуги, такі, напри­клад, як житло і освіта. Пенсіонери так само схильні витрачати біль­ше коштів, але за рахунок вилучення засобів, нагромаджених у ре­зультаті заощаджень. Однак від’ємне значення заощаджень сімейних господарств такого типу перекривається додатним значенням за­ощаджень сімейних господарств, що складаються з осіб з високими доходами і стабільною кар’єрою.

Вільні кошти, що залишаються після всіх витрат на придбання матеріальних благ, оплату послуг та духовний розвиток, населення використовує:

• як резервний фонд у вигляді простого грошового нагромадження без інвестування;
• як інвестиційний фонд для отримання додаткового доходу його власником.

Вибір виду інвестування вільних фінансових ресурсів населення залежить від законодавчих передумов розширення підприємництва у країні й стану фінансового ринку (у тому числі фондового). Інвестиції населення здійснює:

• у засоби виробництва для індивідуальної підприємницької діяль­ності в межах законодавства про підприємництво;
• у цінні папери з метою отримання дивідендів за акціями або доходу за облігаціями;
• у банківські депозити (вклади) та ощадні сертифікати;
• у валютні ресурси.

Вибір між вкладеннями в цінні папери і банківські депозити ґрун­тується на стандартному підході: за відсутності інфляції вибирається варіант найбільшої дохідності шляхом порівняння банківського відсотка за вкладами і розміру дивідендів за цінними паперами. В умо­вах інфляції населення переважно вибирає інвестування у валютні ресурси [14].

Інвестиційна діяльність громадян передбачає формування фінансового портфелю громадянина. Василенко Л.І. та Василенко А.В. дають наступне визначення цього поняття. Фінансовий портфель — це сукупність фінансових активів фізичної особи. Він є джерелом особистого споживання, накопичення та інвестиційних вкладень.

Згідно підходу Василенко Л.І. та Василенко А.В. фінансовий портфель громадянина складається з трьох портфелів: споживчого, накопичувального та інвестиційного.

До споживчого портфеля входять витрати на поточне споживання (харчування, задоволення інтелектуальних потреб, придбання товарів тривалого користування) та непередбачувані витрати, пов’язані з хворобою, втратою працездатності.

Складники накопичувального портфеля — дорогоцінні метали та каміння, книги, колекції, антикваріат.

Інвестиційний портфель — це активи, спрямовані на інвестиції з метою підвищення свого добробуту, отримання додаткового доходу.